2728
про життя, пригоди та творчість провідних письменників химерних жанрів 🧟♀️ з ділових (і не дуже) питань: @buriedinwater інші соцмережі: https://linktr.ee/shumskayeva
Факультет історії і права ХНПУ імені Г.С. Сковороди продовжує надавати допомогу своїм випускникам, які у лавах ЗСУ.
Прийшов запит від нашого випускника, бійця НГУ, 3 бригада (Гвардія наступу) "Спартан".
Необхідно :
🔸рація Motorola DP4801e + батарея до неї
🔸M-TAC ПІДСУМОК МЕДИЧНИЙ
Кожна гривня важлива!
💳Моно :https://send.monobank.ua/jar/28jDAgaMVc
💳Номер картки банки : 5375411213898773
Канал звітів @reportgroupzbir
Інформація про нас
Ранку, сподіваюсь ви всі цілі й здорові. Фотографія малюнку сестри для привернення уваги)
От збори, до яких можна долучитись:
1. Збір від видавництва Мольфар на генератор з крутими призами.
2. Збір від Гуркоту на десять мобільно-вогневих груп на підтримку ППО.
3. Збір каналу «Перехресні стежки» на мавік для ТРО. Розігрується збірка Жадана з автографом.
4. Збір на бус від каналу «Роршах врятує нас» (піднажміть, більша частина закрита)
5. Збір моєї приятельки Віки на тепловізор. Збір великий, Віці треба допомога 🫡
🇺🇦 Українська культура — це наша сила та фундамент ідентичності
Підпишись на цю файну ТЕКУ — твій унікальний культурний посібник у кишені. Тут зібрані тільки корисні та дійсно цікаві 🇺🇦 канали, які вартують твоєї уваги. Це — скарб! 😎
🎼🏛📚 Культура та мистецтво, історія, мова, література і розвиток, музика та фільми, книжки. Кожен знайде щось особливе на свій смак.
🤗 Щоб підписатися — тицяй СЮДИ
🤝 Підтримуйте український контент! Долучайтеся та розповідайте друзям!
💔 15 березня 1937 року помер Говард Філіпс Лавкрафт – на той момент відомий у надзвичайно вузьких колах письменник, реальну цінність творчості якого пізнали тільки деякі з його колег та вервечка близьких друзів.
Його смерть застала всіх абсолютно зненацька – він до останнього не казав нікому зі своїх друзів, що смертельно хворий, хоча на той час це вже стало цілком очевидним. Єдине, що він дозволив собі казати, це те, що він «ненадовго зникне».
Однак, 16 березня 1937 року звістка про його смерть почала стрімко поширюватися серед його друзів, які вже почали турбуватися через те, що їх постійний кореспондент кудись так загадково причаївся. Так, наприклад, один із його найліпших друзів, Френк Белнап Лонґ, дізнався про смерть Лавкрафта з некрологу, надрукованого в газеті. Роберту Блоху ж про це повідомив Авґуст Дерлет – Блох згадував, що переніс цю новину надзвичайно важко, адже Лавкрафт був людиною, яка допомогла йому визначити основні напрямки своєї подальшої діяльності та всіляко спонукала продовжувати писати. Він зізнавався, що якби Лавкрафт повідомив, що з ним трапилося, то він би кинув усе й прихав до Провіденсу, аби хоча б трошки побути з другом, якого йому до того не пощастило побачити вживу – Блох якраз думав навідати Говарда вперше того літа 37-го.
«Прийняття було для мене складним завданням. Говард Філіпс Лавкрафт був моїм натхненником, наставником, другом. Не було слів, щоб адекватно висловити моє горе тоді, та й зараз їх немає».
У той період Блох відчував себе так, наче «частка його самого пішла разом із Говардом». Але, неочікувано, з пастки горя йому допоміг вибратися інший друг Лавкрафта, який відчував ті ж, самі емоції, що й Роберт – Генрі Каттнер, який запросив його до себе погостювати, аби познайомитися поближче.
📍 Для мене це приклад того, як спільнота, сформована Лавкрафтом за його життя, продовжила функціонувати й розвиватись надалі навіть після його смерті. Люди, яких за життя він напував своїми божевільними й інноваційними для жанру ідеями, згуртувавшись, утворили ціле письменницьке ком’юніті й змогли не тільки сформувати цілу окрему міфологію, а й підживити «лавкрафтіаною» інші жанри, завдяки чому відголосок його творчості можна почути донині навіть там, де ти цього найменше очікуєш.
Тож правду сказав Кларк Ештон Сміт, коли у своєму вірші, присвяченому смерті Лавкрафта, написав:
«And yet thou art not gone…» 🖤
💍 А 3 березня, між іншим, минуло сторіччя відтоді, як Говард Філіпс Лавкрафт одружився на Соні Гафт Ґрін (ні, я про цю дату не забула, просто всі попередні дописи про Лі Брекетт самі б себе не написали! 🙄).
Ось так одного дня цей чоловік, абсолютно далекий від авантюризму, спакував усі найнеобхідніші свої речі і вирушив потягом до Нью-Йорка, не попередивши нікого в рідному Провіденсі. Подумати тільки, який спектр емоцій відчули його тітки, коли їхній племінник, який мав просто на пару днів заїхати до своїх знайомих, заявив у листі, що він одружився й залишається жити в Нью-Йорку!
Шокувало це не тільки його родичок, а й численних друзів. Рейнґарт Кляйнер згадував, що коли йому сповістили про це, йому зробилося «недобре». Коли ж Лавкрафт надіслав звістку про своє весілля подружжю Едді, ті заявили, що декілька годин намагалися перетравити цю новину. Френк Белнап Лонґ стверджував, що здогадувався про це, однак подія ця все одно схопила його абсолютно зненацька. Відповідь Лавкрафта на все це була простою і, на мою думку, все ж такою, що до кінця не пояснювала його справжніх намірів – він лишень відмахнувся і сказав, що хотів зробити своїм близьким «сюрприз».
У ретроспективі ми вже знаємо, що нічим хорошим цей шлюб, врешті-решт, не скінчився: Лавкрафт і Ґрін дуже болісно попрощалися під час своєї останньої зустрічі і більше ніколи не контактували – до того вони все ще плідно листувалися, хоча вже й минав десятий рік після їхнього розлучення. Та факт залишається фактом: коли Лавкрафт тільки-тільки одружився, то до Соні він ставився з неабиякою ніжністю. У листах він особливо підкреслював те, що в стосунках з нею для нього найголовнішим була збіжність їхніх поглядів:
«Детальне інтелектуальне та естетичне знайомство з 1921 року і тримісячний візит у 1922 році, під час якого конгеніальність була перевірена і визнана досконалою багатьма способами, надали численні докази не тільки того, що С. Г. Ґ. володіє найбільш надихаючим і підбадьорливим впливом, який тільки можна здійснити на мене, а й того, що вона сама почала знаходити мене більш конгеніальним, ніж будь-кого іншого, і стала значною мірою залежати від мого листування і розмов зі мною для свого духовного комфорту».
📍 У той же період із Лавкрафтом стався не надто приємний інцидент: у потязі до Нью-Йорка він загубив рукопис до «Imprisoned with the Pharaohs», над яким він працював для Гаррі Ґудіні. Письменнику пощастило, що він зберіг свою чернетку і робота над переписуванням твору зайняла в нього значно менше часу, ніж могла б, якби він наново почав писати його з нуля. Тож у свій медовий місяць подружжя тільки те й робило, що передруковувало на чистовик лячну історію про древнє зло, за подобою якого і вирізьблено єгипетського Сфінкса 😀
Але вся та химерність, яку продукував її тодішній чоловік у своїй творчості, все одно не завадила Соні ділитися спогадами про цей період як про той, коли вона «знайшла чоловіка своєї мрії».
«Я не вірю, що ти маєш сидіти та чекати, поки прийде чоловік, якому ти сподобаєшся, і він дасть тобі те, те і те. Мені не потрібен хтось, хто мене забезпечуватиме. Я сама себе забезпечу [...]».
📍 Так Лі Брекетт відгукувалася про всі ті речі, з якими їй довелося зіштовхнутися ще з самого малечку: спортивна й фізично активна підлітка, якою вона була, абсолютно не влаштовувала її родину. Її мати, Марґарет Лі Дуґлас, після смерті чоловіка переїхала до своїх батьків, взявши разом із собою доньку. У дівчини ставалися з нею регулярні конфлікти, адже мати не поділяла ані захоплень доньки, ані способу її життя. Вогонь розбурхувала також двоюрідна тітка Лі – жінка повністю розділяла враження Марґарет стосовно дівчини й Лі прекрасно відчувала це у ставленні до самої себе:
«Вони всі були дуже зверхніми до мене, бо я була міцною, сильною і активною, бігала туди-сюди пляжем, грала з хлопцями і виробляла всіляке. Господи, скільки ж я лекцій вислухала!».
«Товариство "Леді" ставало справжнім випробуванням, особливо за умов, коли твої власні руки-ноги завеликі й занадто здібні, а шкірі не вистачає цієї прозорої блідості».
Почасти саме це й призвело до ескапізму Лі в невідомі космічні простори та незвідані людством планети: вона сама зізнавалася, що чимало часу в дитинстві провела самотою на березі океану, тікаючи він родинного «незатишку». Коли ж настав час Лі обирати, чому вона хоче присвятити решту свого життя, родина хапалася за голову в незалежності від того, до якого з своїх захоплень вона зверталася. Якщо ж варіант стати акторкою вони «забракували» одразу, з письмом вони ще пропонували дівчині такі собі компроміси:
«Тітка казала: "Чому ж тобі не писати до якогось жіночого домашнього журналу?". Я відповідала: "Я була б тільки рада, бо там платять добре, але я не можу читати ці жіночі домашні журнали, тому не певна, що змогла б писати щось для них"».
📍 Коли письменницька кар’єра Лі пішла вгору, за її ж словами, її прийняли з розпростертими обіймами й без зайвих упереджень. Наскільки це було правдою сказати важко, адже все ж мав місце інцидент із редактором Джоном Кемпбеллом через її героїнь, які не пасували до його уявлень про «правильних» жінок на сторінках його журналів. Лі цьому коритись не збиралася і всіляко глузувала з цих стереотипів, через що він і відмовився купляти в неї решту оповідань: показовим був випадок, коли в одному зі своїх оповідань вона висміяла троп «дами в біді», яка мала б зомліти через стресову ситуацію. На питання, чому після тяжкої битви її героїня не зомліла, та відповіла, що не мала часу, бо билася на рівні з іншими. У Голлівуді, як стверджувала Лі, до неї також ставилися виключно з повагою, але один випадок показує, що все ж часом її здібності підлаштовуватись під різні стилі недооцінювали: колись на зйомках «The Big Sleep» до неї підійшов Гамфрі Боґарт і сказав, що репліки його персонажа, написані нею, здаються йому недостатньо брутальними. Як виявилося, жалівся він на ті репліки, які написав її колега-сценарист, Вільям Фолкнер. Лі виправила їх, надавши того градусу брутальності, який задовольняв актора: за це жінка отримала від нього прізвисько «хлопак». Сама ж Лі не поділяла такого розподілу на «жіноче» і «чоловіче», про що сама неодноразово заявляла:
«Я проти того, аби мене зв’язували бодай якісь стереотипи чи обмежувало щось, окрім моїх власних упереджень. Для мене стать поза межами спальні не має жодного значення».
🖤 Варто ж пам’ятати, що Лі, хоч і однією з найяскравіших представниць жанру, далеко не є єдиною. Кетрін Люсіль Мур, Урсула Ле Ґуїн, Ґертруда Беннетт, Марґарет Сент-Клер, Кетрін Маклін, Еліс Нортон, Еліс Шелдон – це лишень малий перелік імен, який сприяв збагаченню фантастичної «скарбниці», і це не рахуючи редакторок та популяризаторок жанру, на кшталт Тіґріни або Мороджо, яких також було безліч.
І які, звичайно ж, зробили для жанру ані на йоту менше, аніж чоловіча частина фандому.
Зробила собі план дописів на березень – якщо все складеться так, як мені хочеться, то має вийти багато-пребагато цікавого. Та й загалом мені останнім часом дуже подобається якість тих матеріалів, що пишуться, тож я вирішила, аби вони не так губилися з часом у стрічці, робити своєрідний місячний дайджест, у якому збиратиму те, що мені особисто припало до душі найбільше 😈
Таким-от був у «гриба…» лютий:
📍 Спогади Пола Андерсона, приурочені трагічній передчасній смерті Генрі Каттнера.
📍 Про що була втрачена історія Говарда Філіпса Лавкрафта «Life and Death»?
📍 Допис на 14 лютого про Лі Брекетт та Едмонда Гамільтона (з купою смішних спогадів про те, як вони придбали занедбаний дім в Огайо й намагатися зробити його придатним для життя).
📍 «Томсоєрівська» пригода Едмона Гамільтона та Джека Вільямсона вздовж річки Міссісіпі.
📍 Ось цей, певне, мій найулюбленіший! Він про те, як Лі Брекетт писала сценарій до «Імперія завдає удару у відповідь».
📍 Добірка світлин неймовірного Фріца Лайбера на Chicon III.
📍 Нерозгадана загадка лютого: на світлині Лі Брекетт чи ні?
📍 Аналіз поеми Рея Бредбері «The Nefertiti-Tut Express».
📍 Світлини фантастів з лекції Джуліуса Шварца про розвиток жанру.
P. S. Думаю, все ж слід попередити зараз…дописів про Лі Брекетт буде ще достобіса багато ✊😞
#грибний_дайджест
❤️🔥 На одному з конвентів Джуліус Шварц вів лекцію про історію наукової фантастики: він якраз-таки був одним із тих, хто зміг на власні очі побачити, як формується цей жанр. Там Шварц також показував світлини своїх друзів-фантастів: деякі з них, насправді, я бачу вперше, тож не тямлюся з радощів, що такий скарб взагалі було видобуто. Якість така, яка вже є – це все ж просто скріни з серії відео, відзнятих ще у 90-х. Знайшла на mmarsden191/videos">цьому каналі.
Отже, що я там розшукала:
1) сумного Едмонда Гамільтона, зазнімкованого того ж дня, коли було зроблено цю світлину;
2) надзвичайно гарну Кетрін Люсіль Мур;
3) молодих Форреста Акермана й Рея Бредбері;
4) загадкового Дональда Вондрі;
5) Генрі Каттнера у підлітковому віці;
6) світлини з науково-фантастичних зборів і перших конвентів!
Але це те, що зацікавило особисто мене. Раджу все ж лекції повністю переглянути, бо світлини Джуліус супроводжує цікавими історіями про тогочасну науково-фантастичну спільноту 🫡
Прочитала за день майже половину «Із праху посталі»: поки що це саме той Бредбері, якого я так люблю (так, я та сама людина, яка серед усіх його книг найменше оцінила «451° за Фаренгейтом» і це, по суті, єдина його книжка, яка мені не сподобалася 😃). Якщо ви ще якогось дива не прочитали його «Щось лихе насуває», яка є однією з моїх улюблених книг – ви багато що втрачаєте! З «Із прахом…» я відчуваю аналогічні емоції, тож насолоджуюсь максимально; не слід також забувати, що почасти ця вся історія могла отримати втілення за художнім патронажем Чарльза Аддамса, тож щось таке сімейкоаддамсівське вам гарантовано, але з характерною бредберівською поетикою та витонченістю.
Детальніше про персонажів і саму специфіку творів я вже розповідала тут. У другому розділі книжки ми знайомимося з Анубою, царицею кішок, яка приїхала на експресі «Нефертіті-Ту-ту-танхамон» («The Nefertiti-Tut Express»). На перший погляд нічого особливого, просто цікаво «каламбуриться» факт єгипетського походження героїні та співзвучності імені Тутанхамона з характерними для поїзда звуками, але за цим стоїть значно страшніша та трагічніша історична передумова.
📍 Колись Бредбері подзвонив його друг Чак Джонс, який полюбляв ділитися з ним різними відкриттями, які він видобував з різних довідників та енциклопедій. На той раз він розповів йому новенький вичитаний факт: в 70-тих роках позаминулого століття, коли будувалася Трансєгипетська залізниця, працівники потягів забігали до найближчих кладовищ, крали звідти тіла й використовували їх як…пальне, спалюючи в грубці. Бредбері це неабияк вразило і він миттєво склав однойменну поему, сюжет якої розгортається навколо британського локомотиву, в якого закінчується паливо. Долею випадку експрес якраз перетинав Сахару, тож працівники ввірвалися до тамтешніх гробниць і почали трощити все знайдене там, а тіла й розкішні фоліанти, розграбувавши, використовувати у якості палива. Звичайно ж, за класикою «муміївських» жахів, на кривдників священних гробівців очікує кара, яка за сюжетом поеми (поки що!) проявляється виключно у вигляді тривожних видінь, що вони постають перед екіпажем та пасажирами. Що ж буде далі – вільне для жорстоких інтерпретацій полотно.
«The Nefertiti-Tut Express» – одна з останніх робіт Бредбері. Ця коротенька, але доволі вражаюча історія, отримала цілих три «варіації»: у вигляді поеми, незакінченого кіносценарію і, врешті-решт, невеличкого оповідання, проілюстрованого Гері Джанні. Оповідання, на відміну від поеми, відшукати мені не вдалося, але їх змісти та сенси є абсолютно аналогічними – це дуже красива та витончена фантазія, в якій Бредбері засуджує вчинки «невігласів», які посміли своїми руками влізти до покоїв величних фараонів, розграбувати й знищити багатовікову багату культуру.
Закінчується поема теж своєрідним натяком на те, що кривдники колись-таки отримають своє покарання: такий собі Фейсал (як я розумію, Бредбері натякає на Фейсала I бін Хусейна), який був на експресі, попри те, що пройшло вже достатньо часу з тієї страхітливої подорожі, раптом відчуває страшенну паніку й страх смерті. Він впадає в істерику й з заплаканих очей дістає смітинку, яка йому муляє – виявляється, що це жарина з тіла Нефертіті…
📍 Шкода, що кіносценарій так і не отримав свого втілення на екрані. Мене історія вразила достатньо сильно (можливо, спрацював ностальгічний ефект про спогади від перегляду «Мумії» 🤓), та й тема, яку зачіпає Бредбері, на мою думку, доволі суголосна з «451° за Фаренгейтом», але заходить дещо далі й заграє не з утопічною, а цілком реальною проблемою: спаплюженням історичних пам’яток та руйнуванням культурного спадку колонізаторами.
Що ж, тепер хочеться трохи поблукати й поетичним спадком Бредбері – розумію, що там можна знайти ще чимало цікавого й химерного.
🔥Додавай одним кліком папку КнигоСвіт.
Знаєш, що тільки що відбулося?
Тепер в тебе у підписці усі найкрутіші книжкові канали, які тільки існують в україномовному ТГ.
Тільки книги і нічого окрім них. Насолоджуйся!
1/2
Пам’ятаєте оцей допис?
Виявляється, в ньому я припустилася однієї розповсюдженої серед сучасних фензинів помилки, вказавши, що на світлині Марґарет Брандейдж. Виправляю цю прикру помилку й вибачаюся двома справжніми світлинами [1; 2] художниці, знайденими, як ви розумієте з якості, в неприборканих нетрях інтернету 🤧
Це доволі сумна тенденція: через невеличку архівну вибірку, іноді бачу неправильні підписи імен під світлинами, або ж такі, які мене змушують сильно сумніватися. Якщо у випадку з Марґарет, насправді, порівняти (поки я не полізла шукати скани цих забутих богом рідкісних фензинів на ebay 🫡) було мало з чим, аби переконатися, що це дійсно вона, то нижченаведена ситуація змушує мене вже деякий час ламати голову👇
Костюм чарівного Фріца Лайбера на Chicon III (отут писала, що це Westercon 6 – виправляюся 🫡). На цій же конвенції Лайбер виступав із промовою «Fafhrd and Me», що була присвячена його найвідомішому циклу творів про Фафгрда та Сірого Мишолова, яка в програмі спочатку передбачалася як лекція.
Назва промови надзвичайно красномовна, адже, цитуючи Лайбера:
«Автори неминуче закладають у своїх персонажів частину себе. У певному сенсі, Гаррі Фішер – це Сірий Мишолов, а я – Фафгрд».
«За ці роки, у світлі й темні часи, Мишолов і Фафгрд стали для мене такими добрими рідними друзями, які цькуваннями та знущаннями вибивали з мене поганий дух так, як ніхто інший не міг того зробити, тож я не сумніваюся, що й надалі напрошуватимуся до їхніх пригод».
🌟Незадовго після смерті Едмонда Гамільтона Джуліус Шварц запросив Лі Брекетт на ланч до свого офісу. Жінка перед ним з’явилася абсолютно бліда й чимось приголомшена – коли Джуліус кинувся запитувати, що сталося, вона відповіла йому:
– Мені тільки що подзвонив Джордж Лукас. Він просить, аби я написала сценарій до «Імперія завдає удару у відповідь».
🌟 «Імперія завдає удару у відповідь» – другий за порядком випуску, але п’ятий за хронологією фільм відомої кіносаги «Зоряні війни». Для роботи над сценарієм цієї частини Джордж Лукас хотів залучити когось, хто вже мав набиту в космооперах руку: легенда голосить, що один із друзів приніс йому книжку Брекетт і дав зі словами «ось, той, хто напише сцену в кантині краще за тебе».
Слушне зауваження, якщо враховувати, що майже кожне оповідання Брекетт містить згадку якоїсь корчми, де обов’язково відбуватиметься міжгалактичний мордобій. Історії Брекетт пронизані брутальністю й певним маскулізмом, хоч і не позбавлені, на відміну від багатьох інших історій жанру, цікавих і сильних жіночих персонажів. Її герой – це, як правило, обпечений життям чоловік, котрий потрапляє в небезпечну пригоду, і шлях його обов’язково буде всипаний тілами. Якщо ж історії Едмонда Гамільтона, скрушно похитавши головою, дійсно місцями можна назвати наївними, то Брекетт же любить тримати певний градус як фізичної, так і психологічної жорстокості, і робить вона це до останнього рядочка. Цитуючи слова Пола ді Філіппо про її творчість:
«Життя [у творах Брекетт] важке, жорстоке і підступне, тож вимагає постійної пильності та винахідливості від тих, хто хоче вижити».
🌟 Коли Лукас зустрівся з Брекетт вперше, то спитав, чи писала вона коли-небудь сценарії. З незворушним лицем, вочевидь думаючи, що Лукас з неї підсміюється, вона почала перераховувати стрічки, над якими працювала сценаристкою, більша частина з яких була зрежисована Говардом Гоксом. Лукас сором’язливо вмовк, після чого між ними відбувся наступний діалог:
– Так ви та сама Лі Брекетт?
– Так. Ви не тому мені зателефонували?
– Ні. Я зателефонував вам, бо ви письменниця бульварної наукової-фантастики…
Брекетт взялася за роботу – декілька разів вони ще додатково зустрілися і Лукас дав їй відповідні вказівки. Разом вони вибудували скелет твору й чоловік залишив Брекетт наодинці з чернеткою. На той момент у Лі вже було діагностовано рак (Роберт Блох у своїх спогадах про неї стверджував, що з раком вона боролася чотири роки) – чернетку вона завершувала вже в лікарні. Ірвін Кершнер, режисер стрічки, згадував, що Лі відпросилася на вихідні, аби з’їздити на огляд, але так і не вийшла з лікарні і не встигла дожити навіть до попередньої ревізії свого сценарію: Лукас спантеличено потирав потилицю, адже залишився ні з чим. Йому подобалося, як Лі прописувала діалоги між персонажами, але йому не вистачало дій: робота над вестернами Говарда Гокса з їхніми постійними повторами все ж дала свої наслідки. Лукас передав роботу над сценарієм Лоуренсу Кездану; той теж не надто добре відгукувався про сценарій Брекетт: він кликав його «застарілим», та й атмосфера, створена нею, на його думку, ніякого стосунку до «Зоряних воєн» не мала.
🌟 Врешті-решт, від сценарію Лі у фінальному варіанті мало що лишилося, але її ім’я все одно зазначається у титрах «Імперії…». Воно все ж і не дивно: Лі зробила надзвичайно багато для цього жанру й привнесла туди свої специфічні тропи, так що не дати їй визнання та триб’ют на такому рівні (ще й посмертно) було б надзвичайно несправедливо. Щодо тих самих своєрідних «фішок», які Лі започаткувала, або ж «розкрутила» в жанрі, то навіть існує думка, що вона ґострайтила першу частину «Зоряних війн». Про це я закріплю вам дуже розлоге й цікаве відео, яке, на мою думку, хоч і не підтверджує, що Лі була причетна до того сценарію, але вкотре підкреслює, що її ідеї використовуються в масовій культурі й донині.
За тих часів, коли конвенції ще не мали широкої програми з зірковими гостями та натовпами прихильників, вони приходили приблизно в такому форматі: купка «божевільних», як їх називала Лі Брекетт, збиралася в когось вдома або в своєрідних «штаб-квартирах», аби обговорити всі найсвіжіші новини науково-фантастичної царини, та й просто побачитися з однодумцями й друзями. Ось так і було зроблено ці прикріплені фото: купка «божевільних» приїхала в червні 1937 року в гості до Морта Вайзінґера, який на той час був редактором журналу Thrilling Wonder Stories. Тільки погляньте, яка там компанія зібралася! 😳
Перше фото, верхній ряд, зліва направо: Л. Спреґ де Камп, Джон Д. Кларк, Джуліус Шварц, Едвард Вайзінґер, Джек Вільямсон, Едмонд Гамільтон та Отіс Адельберт Кляйн.
Нижній ряд, зліва направо: Отто Біндер, Менлі Вейд Велман та Френк Белнап Лонґ.
Друге фото, верхній ряд, зліва направо: Джек Вільямсон, Л. Спреґ де Камп, Джон Д. Кларк, Френк Белнап Лонґ, Морт Вайзінґер, Едмонд Гамільтон і Отіс Адельберт Кляйн.
Нижній ряд, зліва направо: Отто Біндер, Менлі Вейд Велман і Джуліус Шварц.
Ну краса ж!
📚 35 книг за донат 📚
Книжкові блогери і Видавництво XXI знов обʼєднались, щоб зібрати кошти на швидку допомогу для команди волонтерів Freedom Trust, що займаються допомогою цивільним у гарячих точках та евакуацією людей і тварин.
Автомобіль швидкої допомоги, що до цього був у розпорядженні волонтерів, віддали на передову. Тепер потрібно придбати інший.
🚑 Вартість автомобіля у Франції - €18 500
🎯 Залишилося зібрати ~€4 000
🏆 Буде один переможець, який отримає всі книги, що на фото👆
Правила розіграшу:
❗️Вартість одного квитка для книжкових лотів — 200 грн. Більше донатів = більше квитків = більше шансів виграти
❗️Всі транзакції будуть занотовані у табличці. Табличка оновлюється кілька разів на день. Не забудьте вказати свій нік в коментарях до транзакції.
❗️Переможця обере рандом. Результати розіграшу 14 лютого о 20:00
Реквізити для донатів:
Карта монобанка: 5375 4112 1165 0093
Банка: https://send.monobank.ua/jar/9x749tBV8W
ПриватБанк: 5168752009378004 (Правниченко В.)
PayPal: erofeevlev@gmail.com
🙏 Будемо вдячні за поширення збору!
Та памʼятайте — маленьких донатів не буває!
І можна донатити, навіть якщо не плануєте брати участь у розіграші🫶
«Потім Керік, четвертий у нашій компанії, втрутився в розмову. Він сидів над келихом у звичній для себе мовчазній манері, замислений, не звертаючи на нас жодної уваги. У багатьох сенсах він був дивакуватим хлопаком. Ми знали його не дуже добре, але він нам подобався і ми захоплювалися його історіями».
📍 Оповідання Едмонда Гамільтона «Exile» вперше побачило світ у 1943 році в травневому випуску журналу «Super Science Stories». Гамільтон знайомить нас з чотирма письменниками наукової фантастики, які зібралися компанією, аби випити й обговорити останні світові події. Оповідач, який вже перебуває напідпитку, розпочинає філософський монолог про те, що вони далеко не звичайні люди. Вони не задоволені Землею та її рутинними порядками, тож знаходять порятунок у вигаданих світах, які їм здаються більш привабливими. Коли розмова доходить до того, що далеко не всі створені ними місця аж такі придатні для проживання, один із них, Керік, заявляє, що якби він знав, що йому дійсно доведеться колись жити у вигаданому ним світі, він би описав його значно приємнішим.
Далі починаються спойлери, тому читайте на свій страх і ризик!
Всі просять Керіка розповісти, що ж він має на увазі. Той відповів, що колись він писав історію про варварський, забобонний й абсолютно відразливий світ, і захопився настільки, що почав підсвідомо відчувати, що такий існує наяву. Керік уявляв, як би його життя склалося у тому всесвіті й фантастичним чином перенісся туди, та побачене глибокого засмутило письменника. Він планував повернутися додому, але не вийшло, тож тепер розраду Керік знаходить виключно в написанні оповідань про його рідні землі, які він публікує під виглядом фантастичних байок. Недовірливо, його друзі питають, чи повернувся він все ж додому. Керік відповідає, що ні, він так і не повернувся, натякаючи на те, що тією варварською планетою якраз-таки і є Земля.
📍 «Exile», за зізнанням самого Гамільтона, є напів автобіографічним твором, заснованим на зборах фантастів, які щотижня відбувалися в одному з ресторанів Мангеттена. Гамільтон відвідував ці збори зрідка, бо жив у передмісті, але саме там він вперше познайомився з Генрі Каттнером, із яким потім дружив до самісінької його смерті. Керік, дивний і мовчазний парубок, який відчуває огиду до реального світу й сумує за космічними просторами, заснований саме на Генрі.
Попри свій маленький обсяг, «Exile» спрацьовує надзвичайно добре, якщо розуміти його контекст: Гамільтон написав його тоді, коли війна обмежила йому вихід на ринок і він перебивався роботою в індустрії коміксів, яка, хоч і приносила йому прибуток, все ж тільки перешкоджала Едмонду займатися улюбленою справою. Оповідач і Керік (сам Гамільтон і Каттнер) через свої діалоги, завуальовані під розмову про фантастичну пригоду, передають власні почуття автора і, можливо, десятків інших письменників: «Exile» – це гірка історія про ескапізм й інакшість, передана на прикладі двох персонажів, ґрунтованих на двох справжніх іконах наукової фантастики, яким нерідко здавалося, що вони й самі «не вписуються» в реальний світ. А ще – це доволі болюча згадка про самого Каттнера, яку Гамільтон писав, не знаючи, як же ж трагічно складеться доля Генрі в майбутньому.
За «Exile» Гамільтон, між іншим, був номінований на Retro-Hugo в категорії «Найкраще оповідання». Брекетт також дуже любила цю історію і звала її «недооціненою»: і справді, прочитавши «Exile» мені відкрився дещо інший Гамільтон, який не тільки майстерно вміє в стереотипну (в хорошому сенсі цього слова!) космооперу, а й цікаві суспільні й особисті коментарі, приховані під невеличкі жанрові пригоди. Сподіваюсь, мандри його творчим доробком відкриють мені ще щось настільки ж цікавеньке й сильне.
📍 А на світлині у нас зразок тих самих науково-фантастичних зборів, про які згадував Гамільтон. Тут у нас і Бредбері, і Вільямсон, і Гайнлайн – всі підписані, тож роздивляйтеся 😈
🧟♀️ Рей Бредбері «Із праху посталі»
🌟 3,5/5
🧟♀️ Якщо коротко, цій книзі все ж не вдалося посунути «Щось лихе насуває». Якщо все ж більш розлого, то це була карколомна й цікава пригода, в якій мені все ж дечого не вистачило. Але по-порядку 👇🏼
Цю історію назвати романом мені важко, так само, як і титулувати її званням повноцінної збірки оповідань. Вона маленька за своїм загальним обсягом, й оповідання, з яких вона формується, теж надзвичайно короткі (місцями настільки, що мені не тямиться з цікавості, якою ж була на них реакція тогочасного середньостатистичного читача, котрому вони траплялися без контексту в звичайному бульварному журналі 😃). Порівняння з «Сімейкою Адамсів», беззаперечно, тут важкувато оминути: у віддаленому припорошеному павутинням та пилом будинку живе родина Елліотів, серед яких снують найрізноманітніші почвари – вампіри, мумії, перевертні тощо. Долею випадку до них потрапляє маленький хлопчик Тімоті, якого вони виховують як свого рідного сина і дають йому своєрідну посаду – бути літописцем і «тримати на олівці» все, що відбувається в родині.
📍 Що сподобалось? Однозначно, та сама бредберівська поетика. Від історії про дівчину, яка оселила свою душу в тіло однієї юнки, аби відчути себе коханою, я, зізнаюся, проридалася добряче 🤓 У мене з Бредбері якійсь особливий зв’язок: він наче знає, куди в мені натиснути, аби було приємно і щемко, але, водночас, боліло. До того ж, образи, які він вибудовує, просто чарівні й надзвичайно свіжі, навіть попри часовий розріз дат написання книжки й мого знайомства з нею. Але є в нього один недолік, який іноді заважає мені насолоджуватися ним сповна: кострубатість форми.
Через це мені було важко сприймати «Із праху посталі» як щось цілісне і таке, чому я хочу і можу повноцінно співпереживати. Особливо це відчувалося в кульмінації: причина, з якої все сталося так, як сталося, з’явилася просто нізвідки, а попереднє поверхневе занурення в персонажів мені так і не дало відчути всю трагедію сповна. Але кінець тут надзвичайно щемкий і чуттєвий – наприкінці Бредбері все ж остаточно зміг натиснути на потрібне місце й завершити книжку на гікро-солодкій ноті.
Для себе роблю висновок, що мені в Бредбері подобаються більш розлогі й детальні речі, хоч і, зізнаюсь, через надмірну текстову метафоричність моя увага часом розфокусовується від основного сюжету, як це було в «Цвинтарі для божевільних». Але з Елліотами мені б дійсно хотілося провести більше часу, адже там точно були ті вектори, за якими б Бредбері міг рухатися в майбутньому. А так – це невеличка чуттєва історія, яка торкається питання інакшості та чарує цікавими образами й ідеями.
На додачу прикріплю свої інші дотичні до книжки дописи 👇🏻
1. Про різницю між Елліотами Бредбері та Гоґбенами Каттнера;
2. про експрес «Нефертіті-Ту-ту-танхамон».
18 березня 1978 року померла Лі Брекетт.
💔 За день до цього вона подзвонила Рею Бредбері й, сміючись, сказала йому, що «лікар ввів їй величезну дозу знеболювального, тож вона помре щасливою». В останні дні свого життя вона працювала над одним із своїх найграндіозніших проєктів, який би гарантовано вивів її на значно вищий щабель впізнаваності: мова йде про сценарій до стрічки «Зоряні війни: Імперія завдає удару у відповідь». Бредбері та Шварц згадували, як Брекетт не тямилася з щастя, коли їй долучили до цієї роботи: попри велику кількість сценаріїв за плечима, для Лі це мав бути перший науково-фантастичній фільм. До того ж, ходять чутки, що додатково Лі мала ще й працювати над новелою про Лею Орґану, але цьому так і не судилося статися: врешті-решт, її сценарій не сподобався Джорджу Лукасу, а до того, аби зробити щось зі свою чернеткою, вона банально не встигла дожити.
Наскільки б сильно вихід «Імперії…» за сценарієм Лі вплинув би на її кар’єру – залишається тільки здогадуватися. На жаль, ім’я Брекетт й донині залишається напів забутим за межами «бульбашки», про що свідчить кількість її перевидань після нульових (спойлер: їх майже немає, окрім, хіба що, поодиноких творів серед антологій й декількох збірок в одному приватному видавництві, майже повністю присвяченому їй). До масового читача Лі Брекетт так і не дісталася, хоч свого часу жоден бульварний журнал не обходився без її імені на своїй обкладинці.
📍 Та про вплив на галузь та останні роки життя Лі ніхто не скаже краще, аніж ті люди, яких вона знала особисто. Рендал Ґаррет у своїх спогадах про Брекетт писав, що тільки-но він побачив її вперше, вона його «зачепила». Він описував Лі як «невисоку жінку з міцною статурою»:
«Вона завжди була сповнена життя та сміху – коли вона реготала, її плечі здригалися найбільш приємним чином. Гарна жінка, яка любила всім своїм серцем дві речі: Еда Гамільтона та наукову фантастику».
Роберт Блох же зустрів вперше Лі у 1946 році, коли вона разом із Бредбері прийшла на одну з тогочасних конвенцій. Він висловлював неабияке захоплення нею як перед «першою видатною жінкою-фантасткою» та талановитою сценаристкою.
«Та в усьому Голлівуді – й в усій науковій фантастиці – ніколи не було більш скромної, невибагливої та неупередженої людини, аніж Лі Брекетт».
Блох згадував, що коли помер Едмонд Гамільтон, її чоловік, Лі сприйняла це настільки стійко, що ні в кого з її близьких і не виникло підозри, що до того Брекетт сама вже третій рік боролася з хворобою, яка, врешті-решт, її перемогла. Як казав Блох: «Вона працювала до самого кінця».
«Що ж, а якщо ви маєте якісь сумніви щодо її місця в цій галузі, то прочитайте один із її романів, або ж збірку "The Best of Leigh Brackett" [одна з ключових збірок її оповідань, редактором якої був сам Едмонд]. На жаль, я вважаю цю назву неправильною. Для мене й для тих, хто мав честь її знати, найкращим у Лі була сама Лі».
🌟 «Лі Брекетт – це натхнення для майбутніх письменниць; талант, шанований сучасниками, і, перш за все, подруга, яку любили всі, хто мав честь її знати».
На L.A.Con II 1984-го року Роберту Блоху, який був ведучим конвенції, вручили спеціальну нагороду, яка відзначала його «творчий» ювілей – 50 років у статусі професійного автора наукової фантастики!
Блох на це відреагував словами:
«Дякую! Це – найприємніша річ, яка коли-небудь траплялася зі мною...коли я був одягнений!» 😮💨
Нашу банку закрито, дякую всім, хто долучився!
Але основний збір ще триває, тому ваша підтримка все ще є надзвичайно важливою 🫶🏻
Подробиці і звіти тут.
🪱 Ілюстрації Джона Шонгера до «Дюни» Френка Герберта.
На плечі Джона свого часу впала нелегка місія: він став першим, хто мав у художніх візіях відобразити світи Герберта, які тоді були всього-на-всього серіалізованими історіями в журналі «Analog».
Про його роботи відгукувався з неабиякою ласкою і сам Герберт. У книзі «The New Encyclopedia of Science Fiction» Джеймс Едвін Ґанн стверджує, що Френк кликав Джона «єдиною людиною, яка коли-небудь відвідала "Дюну"».
🫡 За свої малюнки до серії Шонгер навіть отримав «Г’юґо» у 1965 році як найкращий професійний художник.
Усім вітання! Я до вас далі по допомогу. Збір на бус для друзів волонтерів, які від початку повномасштабного вторгнення їздять на фронт із допомогою військовим, далі триває.
Потрібен ще один бус, бо дуже часто є більше допомоги, аніж можна перевезти тією машиною, яка в них є зараз. Також та єдина машина часто потребує ремонту і нема змоги вчасно доставити обладнання та іншу допомогу, яка потрібна військовим.
На даний момент уже зібрано завдяки вашій допомозі 57 423 грн і ще потрібно зібрати 92 577 грн. Без вашої допомоги цього зробити ніяк не вийде.
Дякую за кожну гривню, поширення інформацію та вподобайку. Тримаймося купи та допомагаємо чим можемо.
🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/HckYK8ytF
💳Номер картки банки
5375 4112 1398 6057
💰PayPal
roman.zarichnyi@gmail.com
Роршах врятує нас | Канал про комікси
Чи були у вас у дитинстві журнали із загадками, на яких серед великої кількості предметів вам потрібно було знайти пару-трійку якихось конкретних? Пропоную вам щось аналогічне, тільки з письменниками на бенкетах/у залах конвентів 😅
Знайшли кілька знайомих вам облич? Тоді з вас копійчинка сюди 😈 Не знайшли? Тоді погляньте на Роберта Блоха у лівому куточку останньої світлини чи на Гамільтонів у правому на передостанній і гайда донатити!
Шановні гриб’ята, потребую вашої уваги і помічі!
Разом із подружкою долучилися до оцього збору на мавіки для 101 окремої бригади Генерального Штабу.
📍 Наша ціль – 10 000 грн.
Зібрати треба оперативно до кінця лютого, тож буду надзвичайно вдячна вам за поширення та донати 🤝🏻
Посилання на банку.
Для поширення збору в інсті переходьте сюди 🫶🏻
2/2
На перших двох світлинах – знімальний процес фільму «The Big Sleep», сценаристами якого були Вільям Фолкнер, Джулс Фертмен та Лі Брекетт. Вже тривалий час серед різних ресурсів до мене «випливає» інформація, що дівчина на них – це Брекетт. Якщо порівнювати з світлинами Лі наприкінці її життя (їх, зі зрозумілих причин, найлегше розшукати), то схожості, як такої, не буде, але…ну, людям притаманно з роками змінюватись 😀 Кетрін Люсіль Мур, наприклад, навіть на деяких своїх юнацьких світлинах володіє феноменальною здатністю скидатися на різних людей 🙃 Згодом «розшукалася» ще й інша світлина з цією дівчиною [2], на якій схожості, на мою думку, ще менше.
Єдині сформовані «за» докази, насправді, складаються поки що виключно з таких припущень, сформованих на основі різних спогадів за той період:
📍 Брекетт дійсно бувала на зйомках фільму, до того ж, доволі близько співпрацювала з акторами й іноді переписувала деякі діалоги «на місці».
📍 Ми звикли бачити її з русявим волоссям середньої довжини, але на той час у неї була зачіска, навдивовижу схожа на ту, що й в дівчини на світлинах: у статті про Брекетт у Los Angeles Times за 1965 рік, в якій наводилися різні спогади про Лі як авторку та сценаристку, згадується, що коли вона вперше прийшла до офісу Гокса, режисера стрічки, у неї було «кучеряве каштанове волосся, що спадало з берета на шию».
📍 Ну, світлин за той період у Лі й немає, аби було з чим порівняти 🙃 Хіба що одна, зроблена орієнтовно за рік-два після зйомок [3]. Ближче до істини, але все ще не те!
Що ж, сподіваюсь, інформація Брекетт це чи ні все ж виблукає до мене крізь архівні спогади. У будь-якому випадку – це дуже цікаві здибанки про знімальний процес одного з найбільш знакових (та, справедливо зазначити, заплутаних) нуарних фільмів минулого сторіччя, знятого за ось цією книжкою. Самі розумієте, які люди працювали над сценарієм, тож раджу ознайомитись!
Сьогодні – другий рік повномасштабної війни.
Два роки болю, який йде пліч-о-пліч із невимовного розміру силою та вірою.
У цей день надзвичайну вагу матимуть не стільки слова, скільки ваші дії. Аби висловити свою безмежну подяку тим, хто боронить нашу землю, я наполегливо закликаю вас задонатити – пам’ятайте, що кожен вклад важливий.
Зібрала для вас кілька актуальних зборів, які потребують вашої уваги, поширення і, звичайно ж, копійчини 👇
📍Книжкова спільнота збирає на авто для медиків 3-ї ОШБр. Ви можете не тільки зробити добру справу, а й отримати надзвичайні подарунки, серед яких навіть підписані Жаданом, Грабовською і Карпою книжки!
📍 Благодійний збір-розіграш для забезпечення 46 ОАеМБР засобами по ефективній роботі дронів.
📍 30 коміксів за донат на машину для волонтерів.
📍 Розіграш бас-гітари за донат на FPV дрони для бойового підрозділу «Bravo-2».
Низькій уклін та безмежна подяка Збройним силам України.
Вічна памʼять тим, хто віддав своє життя у боротьбі за нашу свободу.
Слава Україні! 🇺🇦
❗️Терміновий збір на східний напрям❗️
Факультет історії і права ХНПУ продовжує надавати допомогу своїм випускникам, які у лавах ЗСУ.
Прийшов запит від нашого випускника, бійця 113 бригади, 123 бт.
Необхідно :
🔸Плитоноска
🔸Пояс тактичний
🔸2 керамічні плити
Кожна гривня важлива!
💳Моно :https://send.monobank.ua/jar/28jDAgaMVc
💳Номер картки банки : 5375 4112 1389 8773
Канал звітів @reportgroupzbir
Інформація про нас
Із Джеком Вільямсоном Едмонд Гамільтон дружив понад 40 років.
І, хоч чоловіки листувалися ще й до того, їхньою першою зустріччю була надзвичайно хвацька, «томсоєрівська» авантюра, яку Джеку запропонував саме Ед: вони спланували зустрітися в Міннеаполісі й переплисти разом Міссісіпі. У 1931 році вони здибалися в готелі, придбали човен зі змінним підвісним мотором, штані для гольфу, які не шкода було замарати (примірявши їх, вони все ж вирішили, що виглядають у них безглуздо, тож вирішили так не вдягатися) й вирушили на пошуки пригод.
🚣🏼♂️ Звичайно, все, що могло піти не так, пішло не так: вони врізалися в іншого човнаря, зламали зрізні штирі й безбожно «погубили» перший мотор, та все ж продовжили свою подорож, на певних переправах зустрічаючи своїх знайомих письменників. По дорозі вони зупинилися в Ганнібалі, де відвідували місця, в яких бував Гекльберрі Фінн, зустріли одного бутлеґера й зламали другий мотор: врешті-решт, човен остаточно перестав бути справним, а запчастини, які вони чекали на одній із переправ, так і не прийшли – чоловіки продали свого човна й були вимушені якимось чином вертатися назад…
Гамільтон згадував, що це було якесь диво, що цю поїздку вони взагалі пережили: жоден із них ніколи не бував у подібних мандрах, та й характерами чоловіки дуже відрізнялися. Ед був запальним, а Джек – тихеньким та сумирним. Проте, дорога їх тільки зблизила: Ед, який володів феноменальною пам’яттю, причарував Джека своєю любов’ю до літератури й свого ремесла, та й думки у них збігалися в багатьох аспектах. Вільямсон згадував, що про жінок вони говорили вкрай мало, бо «боялися» їх, а Гамільтон й взагалі повсякчас висував доволі мізогінні тези, буцімто «шлюб – це пастка, а всі жінки – хижачки». Але, як іронічно зазначав Вільямсон, «тоді він ще не познайомився з Лі Брекетт».
Сам же Джек вперше познайомився з Лі того самого дня, що й Едмонд. Про дівчину він згадував таке:
«Може, вона й не приваблива, але досить-таки симпатична, спортивна, яскрава та цікава. У мене було відчуття якогось впертого конфлікту до звичного для неї родинного життя. Вона з благоговінням ставилася до старців, якими ми з Едом і були, та й нам подобалося з нею спілкуватися».
📍 Цікаво, що до свого одруження з Едом Лі декілька разів ходила на побачення з Джеком, але Вільямсон описував їхні стосунки так:
«Ми ніколи не були закохані, а просто дуже цінували одне одного. Під час війни вона постійно писала мені ласкаві листи […]».
Лі й дійсно писала Джеку досить багато: він стверджував, що в її листах він вчував ту розраду, якої так потребував по завершенню війни, що сильно вдарила по його самопочуттю (Вільямсон служив у повітряних силах армії США). Трошки згодом Лі написала йому лист, в якому повідомила, що заручилася з Едом Гамільтоном.
😅 На це Вільямсон відреагував просто:
«Мною аж затіпало […]».
На світлині: Едмонд Гамільтон (ліворуч) та Джек Вільямсон (праворуч).
🖤 Почесними гостями Пасіфікону ІІ 1964-го року стали Лі Брекетт та Едмонд Гамільтон. Під час виголошення своєї промови, Лі, яка розповідала про зміни у своєму житті після того, як вона стала частиною науково-фантастичної спільноти, звичайно ж, не могла не сказати щось про свого чоловіка:
«Наукова фантастика також принесла мені дещо, що є надзвичайно важливим для мене – мого чоловіка, з яким ми живемо в щасливому шлюбі ось уже майже вісімнадцять років».
🖤 Гамільтонів завжди порівнюють із Каттнерами: воно й не дивно, адже вони були близькими друзями й працювали в одній галузі. Звичайно, основна відмінність полягала в тому, що Гамільтон і Брекетт майже ніколи, за виключенням декількох «неофіційних» колаборацій, як їх називав Едмонд, не писали твори разом. А все це тому, що вони мали абсолютно відмінні письменницькі методи: Гамільтон вже з першого рядочка знав, чим закінчиться його історія, в той час як Лі починала історію виключно з ідеї – якщо ж вона не могла придумати сюжет у процесі написання, то просто «кидала» історію. Згодом її методи змінилися – робота в Голлівуді все ж не дозволяла нехтувати «скелетною» будовою сюжету. Лі жартома згадувала, що їхній шлюб ледве не розвалився незадовго після одруження, бо вона думала, що «вб’є Еда» – а він ж бо просто трошки покритикував новелу, над якою вона тоді працювала!
🖤 Подружжя жило в Огайо в чудовому заміському будиночку, який вони відбудували майже з нуля: Гамільтони викупили старий колоніальний дім без електрики й води, який їм довелося доводити до ладу не один рік. Вони ділилися цілою вервечкою кумедних спогадів про ті дні, коли відбувався процес будівництва: наприклад, коли Гамільтони остаточно (як їм здалося) закінчили роботу над будинком, Ед помітив, що шпалери на стелі відклеюються. Він підскочив, аби відірвати їх остаточно і…в будинку осипалася вся стеля!
«Сьогодні, коли люди милуються нашим будинком […], нам хочеться сказати, що вони просто не бачили його тоді, коли нам довелося виганяти звідти дві родини скунсів, аби заселитися самим; коли наш тесля звільнився на один день, бо його по потилиці «поплескала» чорна змія розміром у п'ять футів; коли Гамільтона і Брекетт можна було побачити майже щодня за боротьбою із лопухами завбільшки з дуб (нам здавалося, що на нас напали Триффіди!)...».
Не менше проблем подружжю принесли бабаки: вони псували фруктовий сад та луг біля дому, тож Гамільтон прийняв радикальне рішення і купив своїй дружині рушницю. Лі (яку, насправді, не так вже й важко уявити за таким заняттям) спочатку також була по-вольовому налаштована, аж поки не поспостерігала за тим, як бабачки гралися в садку й не вирішила, що все ж не зможе їх скривдити. Щодо Гамільтона, то вона іронічно підсміювалася над тим, що він би сам рушницю ніколи й не використав, адже нерідко спеціально спостерігав за тим, як бабаки граються, сплескував долонями й вигукував: «О! Ну хіба ж вони не чарівні?!».
Однак, навіть у відбудованому домі на них інколи очікували неприємності: Едмонд знав про мрію Лі здійснити навколосвітню подорож, тож коли прийшов час її втілювати, їм потрібно було спочатку налагодити справи на городі – викопати з підмерзлої землі пастернак. Та в цих горе-садівників нічого не виходило: вони самі закопувалися по литки в багно, поки «клятий пастернак» залишався міцно засадженим у холодному ґрунті. Між ними стався наступний діалог:
– Це дивна інтермедія між Голлівудом та Єгиптом, – скиглив Гамільтон.
– Це хороший пастернак – його треба як слід зібрати перед тим, як ми поїдемо.
І так вони й продовжили копирсатися в багнюці.
🖤 Гамільтон згадував, що в ті часи для них була типовою рутина вдень заповзято працювати над домом або в саду, а потім, заради розваги, йти до лісу й збирати ягоди, з яких ввечері Лі робила джем.
А після цього, коли залишався час, вони всідалися кожен за своєю друкарською машинкою й наполегливо працювали, пишучи свої дивовижні історії про фантастичні світи й небезпечні пригоди.
Як би це не було сумно, але нерідко історії наших улюблених письменників губляться серед чернеток, вмирають ще на стадії нарису або просто втрачаються серед приватних колекцій. Лавкрафт – не виключення. Він був знаний тим, що міг швидко втратити інтерес до якоїсь своєї історії, якщо не відчував до неї прихильності, а в молоді роки він нерідко й знищував те, що йому не припадало до душі. Скільки оповідань так було втрачено – невідомо. Але доля одного з них, хоч і досі не є визначеною, все ж дещо вимальовується перед прихильниками його творчості – мова йде про історію, яку Лавкрафт назвав «Life and Death».
📍 Ідея «Life and Death» зародилася орієнтовно на початку 20-тих років. У Лавкрафта була спеціальна чернетка, в якій він уривками занотовував сюжети, з яких він міг би скласти потенційну історію. Під однойменним заголовком він накидав отакі тезиси про це оповідання:
«Смерть – її спустошення та жах – химерні простори – морське дно – мертві міста. Та життя – це ще страшніше! Нечуваних розмірів рептилії та левіафани – страшні істоти та прадавні джунглі – слизькі рослини – злісні інстинкти первісної людини – життя – гірше смерті».
З цього «плану-проспекту» мало що можна зрозуміти про сюжет, а особливо те, яким чином Лавкрафт хотів об’єднати щось про прадавні віки та первісних людей зі своєю викоханою морською тематикою.
Деякий час точилися цілі спекуляції про те, а чи була ця історія взагалі написана? Перша згадка про «Life and Death» з «позамежжя чернетки» з’явилася тоді, коли Френсіс Т. Лейні та Вільям Г. Еванс розробляли першу бібліографію Лавкрафта у 43-му: біля назви твору поставили примітку, що її так і не було опубліковано – вочевидь, якийсь журнал відмовився друкувати історію. Та чи мала історія взагалі чистовик? Роберт Барлоу, душоприказник Лавкрафта, який допомагав формувати ту бібліографію, стверджував, що чув про це оповідання напряму від свого друга, а коли до нього за допомогою звернувся власник видавництва «Arkham House» Авґуст Дерлет, то заявив, що, здається, бачив цю історію серед паперів Лавкрафта, коли порався з ними.
Інший дослідник творчості Лавкрафта, Джордж Т. Ветцзель, стверджував, що знайшов рукопис «Life and Death», але…примудрився його загубити😑 Чи правда це була – залишається тільки здогадуватися.
📍 С.Т. Джоші ж поспішає розбити будь-які фанатські очікування: він вважає, що насправді ані рукопису, ані чернетки цього оповідання не існує, а те, що тогочасні дослідники вважали за «Life and Death», насправді було поемою в прозі Лавкрафта під назвою «Ex Oblivione», яка добре відома його прихильникам. Однак, ми чітко бачимо, як у тезах до «Life and Death» Лавкрафт підіймав ті теми та використовував ті ідеї, які потім не один раз вплітав у свої пізніші твори.
Тож, можливо, рукопис «Life and Death» так нікуди і не зникав, а просто з часом переродився в абсолютно іншу історію, яка нам уже відома 🤫
