2728
про життя, пригоди та творчість провідних письменників химерних жанрів 🧟♀️ з ділових (і не дуже) питань: @buriedinwater інші соцмережі: https://linktr.ee/shumskayeva
Роберт Блох та Андре Нортон на DeepSouthCon25 у липні 1987 року.
На руках в Андре – звичайнісіньке безпритульне кошенятко. Ось що Курт Філіпс згадував про те, як воно опинилося в неї:
«Я був на тій конвенції і пам’ятаю, що бачив те котеня, яке Нортон тримає на світлинах. Це було місцеве безпритульне кошенятко, що забрело в авдиторію, в якій вони з Блохом спілкувалися зі слухачами – воно залізло під стіл Нортон та почало нявчати. Блох нахилився та спіймав кошеня, а Нортон потягнулася та забрала його – більше я не бачив її на тій конвенцій без цього кота в руках. Підозрюю, вона забрала його додому».Читать полностью…
👽 У лютневому випуску журналу «Fantasy & Science Fiction» за 55-й рік Ентоні Бучер написав:
«Лі Брекетт – визнана майстриня яскравих планетарних пригод. Ніхто не може перевершити її в умінні розповісти таку історію як, скажімо, "Пурпурова жриця Божевільного Місяця", настільки майстерно й артистично, що навіть ті читачі, які, зазвичай, мають алергію на подібні екстравагантності, з подивом виявляють, що отримують від неї насолоду».
Але «Пурпурової жриці Божевільного Місяця» (тоді, принаймні) не існувало: Бучер навмисно гіперболізував назви творів Лі («Лорелей червоного туману», «Раби нескінченної ночі», «Морські царі Марсу», «Чорна амазонка Марсу», «Королева марсіанських катакомб» тощо) для жарту, але чи міг він здогадуватися, що його ремарка трансформується в дещо більше – в повноцінну історію?
👽 Тож коли французьке видання «Fiction» вирішило передрукувати одне з оповідань Лі разом із передмовою Бучера, перекладач не зчитав жарт і переклав це буквально, зарахувавши «Пурпурову жрицю...» до бібліографії Брекетт. У Лі почали запитувати, що ж то за історія і де її можна прочитати, аж ось, майже через десять років, журнал Бучера звернувся до неї із проханням написати для них оповідання на честь того, що її разом із чоловіком було призначено почесними гостями тогорічної Всесвітньої конвенції наукової фантастики: Лі запропонувала написати «Пурпурову жрицю…», аби вона вийшла саме в тому журналі, що свого часу й запустив цей жарт.
👽 Це – абсолютно типова для Брекетт історія. Гарві Селден (маю теорію, що це посилання на персонажа «Фундації» Азімова), дослідник матеріальних пам’яток, прибуває на Марс, бо сподівається зайняти там посаду в Бюро міжсвітових культурних відносин. Він цією подорожжю просто марить, бо Марс – це справа його життя і, попри весь свій професіоналізм та невичерпні знання про цю планету, це його перша поїздка туди. На борту корабля перебуває також офіцер, який пропонує Гарві завітати до його марсіанських друзів – дослідник тільки за, адже це пряма можливість краще познайомитися з тими, чию культуру він вивчає. Але він з самого початку не подобається марсіанам: хоч він і негативно висловлюється щодо вчинків тих, хто був першим дослідником та колонізатором цієї планети, ті відкрито показують йому свою неприязнь і журять за вчинки, скоєні пращурам. Гарві не вгаває і необережно вказує їм, що їх історія – це лишень вигадки, та на нього чекає неприємний сюрприз: марсіани, до яких він прийшов, якраз-таки з тих, хто високо шанує свої традиції, та є ревними поклонниками древнього ритуалу, для якого їм необхідна людська жертва…
👽 Здається, що це звичайна для бульварних журналів фабула, яка корінням свого сягає ще лавкрафтівських традицій (згадаймо «Жах у Ред-Гуці»), але Лі навпаки висміює жанр і, в першу чергу, головного героя – звичайного колонізатора, який нічим не відрізняється від свої попередників, адже не втомлюється переконувати марсіан у тому, що їх власне тлумачення історії неправильне і сфабриковане. А коли ж (спойлер!) йому вдається врятувати свою шкуру від марсіанського божества, що має достатньо сил, аби знищити планету, він ніяк не попереджує про це високі інстанції, а лишень продовжує своє інертне існування, переконаний, що це була лишень одна велика галюцинація – йому значно легше вірити написаній у книжках брехні собіподібних, аніж речам, які йому наочно продемонстрували марсіани. А ще Лі не соромиться насміхатися над так званою «опозицією», «білими комірцями», які ніяк не можуть застосувати вичитані з книжок знання у реальному житті і…психологами! Чим же вони їй так не вгодили в реальному житті – важко сказати, але це в оповіданні є основною гумористичною складовою: наприклад, коли після порятунку Гарві звертається до терапії, то сліпо вірить маячні лікаря, серед якої є те, що образ жриці – це одна з його травм, пов’язаних з матір’ю.
👽 Можливо, історія ця не претендує на «високу полицю» й місцями здається дещо абсурдною, але не варто забувати, що й витоки свої вона бере з простого жарту.
До речі, дивіться, що забрала вчора: феміністичний ретелінґ культового «1984» від Лабораторії!
Читатимемо цілою блоґерською командою, тож stay tuned 👀
ЗБІР-РОЗІГРАШ ДЛЯ КУПІВЛІ MAVIC 3T ДЛЯ 24 ОМБр
❗️ПРОХАННЯ ПОШИРИТИ ЦЕЙ ДОПИС ❗️
———— УМОВИ ————
1️⃣ Перерахувати 200 гривень (або більше) на рахунок
https://send.monobank.ua/jar/42JtqgVZZz або номер банки 5375 4112 1506 6742
2️⃣ Залишити під цим дописом (САМЕ ОРИГІНАЛЬНИМ ДОПИСОМ) коментар зі скріном переказу (щоб було видно, що переказ відбувся).
3️⃣ Переказувати кошти можна будь-яку кількість разів і лишати безліч скрінів. Задонатьте 1000 грн і 5 разів будете вписані у список учасників розіграшу.
✅ Кому дрон?
Підрозділу мого брата, який служить у складі 24 ОМБр і зараз перебуває на фронті. Яким цей дрон зараз вкрай потрібен.
✅ Що розігрується?
Цей неймовірно крутий комплект із всіма книгами й коміксами про Відьмака, що є українською мово.. Також артбук "Світ Відьмака", офіційна кулінарна книга та 2 фігурки із світу Відьмка. Один щасливий переможець отримає це все добро.
✅ Чи можна донатити менше 200 грн?
Так, авжеж. Просто Ви не братимете участь у фінальному розіграші.
✅ Як допомогти без донату?
Вподобати й поширити цей допис у себе, написавши перед ним декілька слів про збір.
📜 Підрахунок донатів буде з усіх соцмереж (Facebook, Telegram, Instagram).
📆 16.04. опублікую табличку, щоб усі переконались, що вони у ній присутні й 17.04 о 21:00+ проведу розіграш, щоб визначити переможця. Відео процесу розіграшу опублікую у всіх соцмережах, де проходив розіграш.
Дякую усім за ваш донат і поширення збору! Окрема подяка видавництву Vovkulaka за надані примірники для розіграшу. Також дякую чудовому підписнику за статуетки, які також долучилися до цього розіграшу.
🎯Ціль: 205 000.00 ₴
🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/42JtqgVZZz
💳Номер картки банки
5375 4112 1506 6742
💰PayPal
roman.zarichnyi@gmail.com
Роршах врятує нас | Канал про комікси
Іду на невеличку вимушену «відпустку» (якщо так можна назвати період, коли роботи настільки багато, що часу на відпочинок точно бракує 🥲), та хто ж я така, аби наостанок не залишити вам кілька світлин-цікавинок? 👇
1. Зліва направо: Кларк Ештон Сміт, Е. Гоффман Прайс, Едмонд Гамільтон та Джек Вільямсон під час свого гостювання у Сміта;
2. Роберт Блох разом із Фріцом Лайбером;
3. Кетрін Люсіль Мур на конвенції у 1972 році;
4. маленький Фріц Лайбер (четвертий зліва) разом із театральною трупою свого батька;
5. Дональд Вондрі разом із братом;
6. Лі Брекетт на Chicon III;
7. Роберт Блох разом із Бобом Такером;
8. Кетрін Люсіль Мур разом із Расом Годжкінсом, товаришем її чоловіка з «Moonrakers»;
9. Рей Бредбері разом з Альфредом Гічкоком.
Факультет історії і права ХНПУ імені Г.С. Сковороди продовжує надавати допомогу своїм випускникам, які у лавах ЗСУ.
Прийшов запит від нашого випускника, бійця НГУ, 3 бригада (Гвардія наступу) "Спартан".
Необхідно :
🔸рація Motorola DP4801e + батарея до неї
🔸M-TAC ПІДСУМОК МЕДИЧНИЙ
Кожна гривня важлива!
💳Моно :https://send.monobank.ua/jar/28jDAgaMVc
💳Номер картки банки : 5375411213898773
Канал звітів @reportgroupzbir
Інформація про нас
Ранку, сподіваюсь ви всі цілі й здорові. Фотографія малюнку сестри для привернення уваги)
От збори, до яких можна долучитись:
1. Збір від видавництва Мольфар на генератор з крутими призами.
2. Збір від Гуркоту на десять мобільно-вогневих груп на підтримку ППО.
3. Збір каналу «Перехресні стежки» на мавік для ТРО. Розігрується збірка Жадана з автографом.
4. Збір на бус від каналу «Роршах врятує нас» (піднажміть, більша частина закрита)
5. Збір моєї приятельки Віки на тепловізор. Збір великий, Віці треба допомога 🫡
🇺🇦 Українська культура — це наша сила та фундамент ідентичності
Підпишись на цю файну ТЕКУ — твій унікальний культурний посібник у кишені. Тут зібрані тільки корисні та дійсно цікаві 🇺🇦 канали, які вартують твоєї уваги. Це — скарб! 😎
🎼🏛📚 Культура та мистецтво, історія, мова, література і розвиток, музика та фільми, книжки. Кожен знайде щось особливе на свій смак.
🤗 Щоб підписатися — тицяй СЮДИ
🤝 Підтримуйте український контент! Долучайтеся та розповідайте друзям!
💔 15 березня 1937 року помер Говард Філіпс Лавкрафт – на той момент відомий у надзвичайно вузьких колах письменник, реальну цінність творчості якого пізнали тільки деякі з його колег та вервечка близьких друзів.
Його смерть застала всіх абсолютно зненацька – він до останнього не казав нікому зі своїх друзів, що смертельно хворий, хоча на той час це вже стало цілком очевидним. Єдине, що він дозволив собі казати, це те, що він «ненадовго зникне».
Однак, 16 березня 1937 року звістка про його смерть почала стрімко поширюватися серед його друзів, які вже почали турбуватися через те, що їх постійний кореспондент кудись так загадково причаївся. Так, наприклад, один із його найліпших друзів, Френк Белнап Лонґ, дізнався про смерть Лавкрафта з некрологу, надрукованого в газеті. Роберту Блоху ж про це повідомив Авґуст Дерлет – Блох згадував, що переніс цю новину надзвичайно важко, адже Лавкрафт був людиною, яка допомогла йому визначити основні напрямки своєї подальшої діяльності та всіляко спонукала продовжувати писати. Він зізнавався, що якби Лавкрафт повідомив, що з ним трапилося, то він би кинув усе й прихав до Провіденсу, аби хоча б трошки побути з другом, якого йому до того не пощастило побачити вживу – Блох якраз думав навідати Говарда вперше того літа 37-го.
«Прийняття було для мене складним завданням. Говард Філіпс Лавкрафт був моїм натхненником, наставником, другом. Не було слів, щоб адекватно висловити моє горе тоді, та й зараз їх немає».
У той період Блох відчував себе так, наче «частка його самого пішла разом із Говардом». Але, неочікувано, з пастки горя йому допоміг вибратися інший друг Лавкрафта, який відчував ті ж, самі емоції, що й Роберт – Генрі Каттнер, який запросив його до себе погостювати, аби познайомитися поближче.
📍 Для мене це приклад того, як спільнота, сформована Лавкрафтом за його життя, продовжила функціонувати й розвиватись надалі навіть після його смерті. Люди, яких за життя він напував своїми божевільними й інноваційними для жанру ідеями, згуртувавшись, утворили ціле письменницьке ком’юніті й змогли не тільки сформувати цілу окрему міфологію, а й підживити «лавкрафтіаною» інші жанри, завдяки чому відголосок його творчості можна почути донині навіть там, де ти цього найменше очікуєш.
Тож правду сказав Кларк Ештон Сміт, коли у своєму вірші, присвяченому смерті Лавкрафта, написав:
«And yet thou art not gone…» 🖤
💍 А 3 березня, між іншим, минуло сторіччя відтоді, як Говард Філіпс Лавкрафт одружився на Соні Гафт Ґрін (ні, я про цю дату не забула, просто всі попередні дописи про Лі Брекетт самі б себе не написали! 🙄).
Ось так одного дня цей чоловік, абсолютно далекий від авантюризму, спакував усі найнеобхідніші свої речі і вирушив потягом до Нью-Йорка, не попередивши нікого в рідному Провіденсі. Подумати тільки, який спектр емоцій відчули його тітки, коли їхній племінник, який мав просто на пару днів заїхати до своїх знайомих, заявив у листі, що він одружився й залишається жити в Нью-Йорку!
Шокувало це не тільки його родичок, а й численних друзів. Рейнґарт Кляйнер згадував, що коли йому сповістили про це, йому зробилося «недобре». Коли ж Лавкрафт надіслав звістку про своє весілля подружжю Едді, ті заявили, що декілька годин намагалися перетравити цю новину. Френк Белнап Лонґ стверджував, що здогадувався про це, однак подія ця все одно схопила його абсолютно зненацька. Відповідь Лавкрафта на все це була простою і, на мою думку, все ж такою, що до кінця не пояснювала його справжніх намірів – він лишень відмахнувся і сказав, що хотів зробити своїм близьким «сюрприз».
У ретроспективі ми вже знаємо, що нічим хорошим цей шлюб, врешті-решт, не скінчився: Лавкрафт і Ґрін дуже болісно попрощалися під час своєї останньої зустрічі і більше ніколи не контактували – до того вони все ще плідно листувалися, хоча вже й минав десятий рік після їхнього розлучення. Та факт залишається фактом: коли Лавкрафт тільки-тільки одружився, то до Соні він ставився з неабиякою ніжністю. У листах він особливо підкреслював те, що в стосунках з нею для нього найголовнішим була збіжність їхніх поглядів:
«Детальне інтелектуальне та естетичне знайомство з 1921 року і тримісячний візит у 1922 році, під час якого конгеніальність була перевірена і визнана досконалою багатьма способами, надали численні докази не тільки того, що С. Г. Ґ. володіє найбільш надихаючим і підбадьорливим впливом, який тільки можна здійснити на мене, а й того, що вона сама почала знаходити мене більш конгеніальним, ніж будь-кого іншого, і стала значною мірою залежати від мого листування і розмов зі мною для свого духовного комфорту».
📍 У той же період із Лавкрафтом стався не надто приємний інцидент: у потязі до Нью-Йорка він загубив рукопис до «Imprisoned with the Pharaohs», над яким він працював для Гаррі Ґудіні. Письменнику пощастило, що він зберіг свою чернетку і робота над переписуванням твору зайняла в нього значно менше часу, ніж могла б, якби він наново почав писати його з нуля. Тож у свій медовий місяць подружжя тільки те й робило, що передруковувало на чистовик лячну історію про древнє зло, за подобою якого і вирізьблено єгипетського Сфінкса 😀
Але вся та химерність, яку продукував її тодішній чоловік у своїй творчості, все одно не завадила Соні ділитися спогадами про цей період як про той, коли вона «знайшла чоловіка своєї мрії».
«Я не вірю, що ти маєш сидіти та чекати, поки прийде чоловік, якому ти сподобаєшся, і він дасть тобі те, те і те. Мені не потрібен хтось, хто мене забезпечуватиме. Я сама себе забезпечу [...]».
📍 Так Лі Брекетт відгукувалася про всі ті речі, з якими їй довелося зіштовхнутися ще з самого малечку: спортивна й фізично активна підлітка, якою вона була, абсолютно не влаштовувала її родину. Її мати, Марґарет Лі Дуґлас, після смерті чоловіка переїхала до своїх батьків, взявши разом із собою доньку. У дівчини ставалися з нею регулярні конфлікти, адже мати не поділяла ані захоплень доньки, ані способу її життя. Вогонь розбурхувала також двоюрідна тітка Лі – жінка повністю розділяла враження Марґарет стосовно дівчини й Лі прекрасно відчувала це у ставленні до самої себе:
«Вони всі були дуже зверхніми до мене, бо я була міцною, сильною і активною, бігала туди-сюди пляжем, грала з хлопцями і виробляла всіляке. Господи, скільки ж я лекцій вислухала!».
«Товариство "Леді" ставало справжнім випробуванням, особливо за умов, коли твої власні руки-ноги завеликі й занадто здібні, а шкірі не вистачає цієї прозорої блідості».
Почасти саме це й призвело до ескапізму Лі в невідомі космічні простори та незвідані людством планети: вона сама зізнавалася, що чимало часу в дитинстві провела самотою на березі океану, тікаючи він родинного «незатишку». Коли ж настав час Лі обирати, чому вона хоче присвятити решту свого життя, родина хапалася за голову в незалежності від того, до якого з своїх захоплень вона зверталася. Якщо ж варіант стати акторкою вони «забракували» одразу, з письмом вони ще пропонували дівчині такі собі компроміси:
«Тітка казала: "Чому ж тобі не писати до якогось жіночого домашнього журналу?". Я відповідала: "Я була б тільки рада, бо там платять добре, але я не можу читати ці жіночі домашні журнали, тому не певна, що змогла б писати щось для них"».
📍 Коли письменницька кар’єра Лі пішла вгору, за її ж словами, її прийняли з розпростертими обіймами й без зайвих упереджень. Наскільки це було правдою сказати важко, адже все ж мав місце інцидент із редактором Джоном Кемпбеллом через її героїнь, які не пасували до його уявлень про «правильних» жінок на сторінках його журналів. Лі цьому коритись не збиралася і всіляко глузувала з цих стереотипів, через що він і відмовився купляти в неї решту оповідань: показовим був випадок, коли в одному зі своїх оповідань вона висміяла троп «дами в біді», яка мала б зомліти через стресову ситуацію. На питання, чому після тяжкої битви її героїня не зомліла, та відповіла, що не мала часу, бо билася на рівні з іншими. У Голлівуді, як стверджувала Лі, до неї також ставилися виключно з повагою, але один випадок показує, що все ж часом її здібності підлаштовуватись під різні стилі недооцінювали: колись на зйомках «The Big Sleep» до неї підійшов Гамфрі Боґарт і сказав, що репліки його персонажа, написані нею, здаються йому недостатньо брутальними. Як виявилося, жалівся він на ті репліки, які написав її колега-сценарист, Вільям Фолкнер. Лі виправила їх, надавши того градусу брутальності, який задовольняв актора: за це жінка отримала від нього прізвисько «хлопак». Сама ж Лі не поділяла такого розподілу на «жіноче» і «чоловіче», про що сама неодноразово заявляла:
«Я проти того, аби мене зв’язували бодай якісь стереотипи чи обмежувало щось, окрім моїх власних упереджень. Для мене стать поза межами спальні не має жодного значення».
🖤 Варто ж пам’ятати, що Лі, хоч і однією з найяскравіших представниць жанру, далеко не є єдиною. Кетрін Люсіль Мур, Урсула Ле Ґуїн, Ґертруда Беннетт, Марґарет Сент-Клер, Кетрін Маклін, Еліс Нортон, Еліс Шелдон – це лишень малий перелік імен, який сприяв збагаченню фантастичної «скарбниці», і це не рахуючи редакторок та популяризаторок жанру, на кшталт Тіґріни або Мороджо, яких також було безліч.
І які, звичайно ж, зробили для жанру ані на йоту менше, аніж чоловіча частина фандому.
Зробила собі план дописів на березень – якщо все складеться так, як мені хочеться, то має вийти багато-пребагато цікавого. Та й загалом мені останнім часом дуже подобається якість тих матеріалів, що пишуться, тож я вирішила, аби вони не так губилися з часом у стрічці, робити своєрідний місячний дайджест, у якому збиратиму те, що мені особисто припало до душі найбільше 😈
Таким-от був у «гриба…» лютий:
📍 Спогади Пола Андерсона, приурочені трагічній передчасній смерті Генрі Каттнера.
📍 Про що була втрачена історія Говарда Філіпса Лавкрафта «Life and Death»?
📍 Допис на 14 лютого про Лі Брекетт та Едмонда Гамільтона (з купою смішних спогадів про те, як вони придбали занедбаний дім в Огайо й намагатися зробити його придатним для життя).
📍 «Томсоєрівська» пригода Едмона Гамільтона та Джека Вільямсона вздовж річки Міссісіпі.
📍 Ось цей, певне, мій найулюбленіший! Він про те, як Лі Брекетт писала сценарій до «Імперія завдає удару у відповідь».
📍 Добірка світлин неймовірного Фріца Лайбера на Chicon III.
📍 Нерозгадана загадка лютого: на світлині Лі Брекетт чи ні?
📍 Аналіз поеми Рея Бредбері «The Nefertiti-Tut Express».
📍 Світлини фантастів з лекції Джуліуса Шварца про розвиток жанру.
P. S. Думаю, все ж слід попередити зараз…дописів про Лі Брекетт буде ще достобіса багато ✊😞
#грибний_дайджест
❤️🔥 На одному з конвентів Джуліус Шварц вів лекцію про історію наукової фантастики: він якраз-таки був одним із тих, хто зміг на власні очі побачити, як формується цей жанр. Там Шварц також показував світлини своїх друзів-фантастів: деякі з них, насправді, я бачу вперше, тож не тямлюся з радощів, що такий скарб взагалі було видобуто. Якість така, яка вже є – це все ж просто скріни з серії відео, відзнятих ще у 90-х. Знайшла на mmarsden191/videos">цьому каналі.
Отже, що я там розшукала:
1) сумного Едмонда Гамільтона, зазнімкованого того ж дня, коли було зроблено цю світлину;
2) надзвичайно гарну Кетрін Люсіль Мур;
3) молодих Форреста Акермана й Рея Бредбері;
4) загадкового Дональда Вондрі;
5) Генрі Каттнера у підлітковому віці;
6) світлини з науково-фантастичних зборів і перших конвентів!
Але це те, що зацікавило особисто мене. Раджу все ж лекції повністю переглянути, бо світлини Джуліус супроводжує цікавими історіями про тогочасну науково-фантастичну спільноту 🫡
Прочитала за день майже половину «Із праху посталі»: поки що це саме той Бредбері, якого я так люблю (так, я та сама людина, яка серед усіх його книг найменше оцінила «451° за Фаренгейтом» і це, по суті, єдина його книжка, яка мені не сподобалася 😃). Якщо ви ще якогось дива не прочитали його «Щось лихе насуває», яка є однією з моїх улюблених книг – ви багато що втрачаєте! З «Із прахом…» я відчуваю аналогічні емоції, тож насолоджуюсь максимально; не слід також забувати, що почасти ця вся історія могла отримати втілення за художнім патронажем Чарльза Аддамса, тож щось таке сімейкоаддамсівське вам гарантовано, але з характерною бредберівською поетикою та витонченістю.
Детальніше про персонажів і саму специфіку творів я вже розповідала тут. У другому розділі книжки ми знайомимося з Анубою, царицею кішок, яка приїхала на експресі «Нефертіті-Ту-ту-танхамон» («The Nefertiti-Tut Express»). На перший погляд нічого особливого, просто цікаво «каламбуриться» факт єгипетського походження героїні та співзвучності імені Тутанхамона з характерними для поїзда звуками, але за цим стоїть значно страшніша та трагічніша історична передумова.
📍 Колись Бредбері подзвонив його друг Чак Джонс, який полюбляв ділитися з ним різними відкриттями, які він видобував з різних довідників та енциклопедій. На той раз він розповів йому новенький вичитаний факт: в 70-тих роках позаминулого століття, коли будувалася Трансєгипетська залізниця, працівники потягів забігали до найближчих кладовищ, крали звідти тіла й використовували їх як…пальне, спалюючи в грубці. Бредбері це неабияк вразило і він миттєво склав однойменну поему, сюжет якої розгортається навколо британського локомотиву, в якого закінчується паливо. Долею випадку експрес якраз перетинав Сахару, тож працівники ввірвалися до тамтешніх гробниць і почали трощити все знайдене там, а тіла й розкішні фоліанти, розграбувавши, використовувати у якості палива. Звичайно ж, за класикою «муміївських» жахів, на кривдників священних гробівців очікує кара, яка за сюжетом поеми (поки що!) проявляється виключно у вигляді тривожних видінь, що вони постають перед екіпажем та пасажирами. Що ж буде далі – вільне для жорстоких інтерпретацій полотно.
«The Nefertiti-Tut Express» – одна з останніх робіт Бредбері. Ця коротенька, але доволі вражаюча історія, отримала цілих три «варіації»: у вигляді поеми, незакінченого кіносценарію і, врешті-решт, невеличкого оповідання, проілюстрованого Гері Джанні. Оповідання, на відміну від поеми, відшукати мені не вдалося, але їх змісти та сенси є абсолютно аналогічними – це дуже красива та витончена фантазія, в якій Бредбері засуджує вчинки «невігласів», які посміли своїми руками влізти до покоїв величних фараонів, розграбувати й знищити багатовікову багату культуру.
Закінчується поема теж своєрідним натяком на те, що кривдники колись-таки отримають своє покарання: такий собі Фейсал (як я розумію, Бредбері натякає на Фейсала I бін Хусейна), який був на експресі, попри те, що пройшло вже достатньо часу з тієї страхітливої подорожі, раптом відчуває страшенну паніку й страх смерті. Він впадає в істерику й з заплаканих очей дістає смітинку, яка йому муляє – виявляється, що це жарина з тіла Нефертіті…
📍 Шкода, що кіносценарій так і не отримав свого втілення на екрані. Мене історія вразила достатньо сильно (можливо, спрацював ностальгічний ефект про спогади від перегляду «Мумії» 🤓), та й тема, яку зачіпає Бредбері, на мою думку, доволі суголосна з «451° за Фаренгейтом», але заходить дещо далі й заграє не з утопічною, а цілком реальною проблемою: спаплюженням історичних пам’яток та руйнуванням культурного спадку колонізаторами.
Що ж, тепер хочеться трохи поблукати й поетичним спадком Бредбері – розумію, що там можна знайти ще чимало цікавого й химерного.
🔥Додавай одним кліком папку КнигоСвіт.
Знаєш, що тільки що відбулося?
Тепер в тебе у підписці усі найкрутіші книжкові канали, які тільки існують в україномовному ТГ.
Тільки книги і нічого окрім них. Насолоджуйся!
Прокинулись, потягнулись, видихнули з важким «йбн блд русня» і донатимо! 👊
Куди? На авто для 3 штурмової.
Хто збирає? Книгарня «Ніша». Ось їхній оригінальний допис про збір.
Серед донатерів розіграють книжки Софії Андрухович з автографами — «Жінки їхніх чоловіків. Старі люди» та «Амадока».
❗️ Білет на участь в розіграші — 50 грн. Обовʼязково вказуйте свій номер телефону в коментарях до платежу.
Реквізити:
Банка: https://send.monobank.ua/jar/51WLcNoFGD
Карта: 5375411215699450
«Надзвичайно цікавий екземпляр праворуч від вас – це не голова з банки, наповненої формальдегідом […]. Це я, Генрі Каттнер, найледачіша людина, яка коли-небудь тицяла по друкарській машинці й отримувала за це гроші».
📍Цими словами починається гумористичний есей про сьогоднішнього іменинника, Генрі Каттнера, у фензіні «Futuria Fantasia» 1939-го року. Експресивний та на диво інформативний (хоч і не без зайвих гіперболізацій) нарис таку назву й мав: «Чи правда все те, що вони говорять про Каттнера?». І от, що про того Каттнера все ж говорять 👇🏻
«Каттнеру двадцять чотири роки. Він пише більшу частину свого життя – навчився друкувати, коли йому виповнилося вісім, і з тих пір не перестає цього робити. Народився із кнопкою друкарської машинки в роті. Зараз живе у тихій катакомбі, що зветься Беверлі-Гілз – першому побаченому мною кладовищі, освітленому вуличними ліхтарями».
«Генк небагатослівний, щирий. Та він має таке почуття гумору, що вибиває з тебе весь дух. Він – ідеальний жартівник-відчайдух».
«Каттнеру подобається, як пише К. Л. Мур (а кому ж не подобається?). Він хотів би писати як вона, але стверджує, що коли він намагається їй наслідувати, то виходить якесь сміття […]. Він малює свою картину талановитими різкими мазками, у той час як Мур накладає свій жах, нашаровуючи його, доторком майстра мозаїки. Каттнер збиває з ніг і змушує вас відскакувати. Мур же закручує вас у павутиння і затягує у нескінченність».
«Так чи правда все те, що говорять про Каттнера?
Ні, він не вживає наркотики, аби досягнути цього ефекту у своїх історіях. У нього на столі стоїть гігантська картина Арта Барнза, і коли він сідає писати, то час від часу глипає на неї, аби відчути цю моторошну атмосферу. А вже потім він починає друкувати!
Вклоніться, містере Каттнер.
(Та нахилися ж ти нижче, Генку! А. К. Барнз).
БАМ!
Ауч! (Каттнер)».
📍 А ось, що Каттнер написав про себе, коли до нього звернулися із проханням написати коротеньку автобіографію (це дійсно рідкісний випадок, коли він поділився бодай чимось особистим, хай і в притаманній для нього саркастичній формі):
«У мені п’ять футів з чимось – не певен – важу десь 135 [фунтів], худющий як жердина, а ще я глибоко прив’язаний до маленьких темних вусиків, що їх кличу Квентіном. Ходив до школи. Невдало працював над багатьма речами. Писав. Служив. З тих пір моя єдина перспектива – це бути настільки ледачим, наскільки це можливо. […] Що ж ще? Ненавиджу взуття та краватки. Мені подобається моя шия, та мені вона, звичайно, щоб їсти. К. Л. Мур – моя улюблена авторка».
📍 А якщо все ж без властивих Каттнеру гуморесок, то хочеться без зайвих лестощів відзначити, що він, певне, одне з моїх головних відкриттів минулого року. І як би не було шкода, що його життя склалося так, як склалося, ми все ж маємо йому віддячити за його творчий доробок: фантастичний (в усіх сенсах!), задиркуватий, химерний, дотепний, доволі-таки плідний та розмаїтий, до якого, з часом, сподіваюсь, звертатиметься все більше і більше читачів.
Бо Каттнер того дійсно заслуговує.
А нижче та сама карикатура Каттнера, на яку в «Futuria Fantasia» посилаються як на «надзвичайно цікавий екземпляр» 👇🏻
🖤 Сьогодні День Народження Роберта Блоха – культового письменника всеможливих жанрових розгалужень, одного з найвідоміших наслідувачів лавкрафтіанської традиції, сценариста та просто величезного жартівника!
На честь цього зібрала для вас низку цікавезних світлин із іменинником 👇
1. Роберт разом зі своєю першою дружиною Маріон.
2. Блох тисне руку Кліффорду Сімаку на St. Loiuscon.
3. Роберт разом із Фріцом Лайбером та Едмондом Гамільтоном.
4. Джоан Кроуфорд та Блох на заході, присвяченому стрічці «Straitjacket».
5. Блох разом із Вампірою.
6. Блох розписується на ножі своєї прихильниці.
7. Разом із Лі Брекетт (і великою кількістю пляшок 😋).
8. На тлі постеру культового «Психо», знятого за його однойменним романом.
9. Блох із Форрестом Акерманом та Фріцом Лайбером.
10. …а також із Акерманом та постерами до «Привида Опери»!
А чому б мені вам не нагадати скоренько про своє існування, а заодно й підбити підсумки по березневим дописам? 👀
📍 Збірка ілюстрацій Джона Шонгера до «Дюни» Френка Герберта.
📍 Тематичний допис про Лі Брекетт, приурочений до 8 березня.
📍 Допис, присвячений річниці весілля Говарда Філіпса Лавкрафта та Соні Гафт Ґрін.
📍 «Чесна реакція» Роберта Блоха на його відзнаку на L. A. Con II.
📍 Дописи про смерть Лавкрафта та Брекетт.
📍 Огляд на «Із праху посталі» Рея Бредбері.
📍 Аналіз оповідання Едмонда Гамільтона «Exile», прототипом одного з героїв у якому був Генрі Каттнер.
#грибний_дайджест
Видавництво «Віват» оголосило про передпродаж антології «Змієві вали», тож тепер можу трохи написати про неї.
– Це розширена і доповнена версія антології, яку я укладав у 2022-му році на замовлення польського видавця. Тут трохи більше оповідань – двадцять. Також ми актуалізал дані в есеї-огляді української фантастики, який після 22-го року встиг вийти ще англійською, французькою та угорською мовами. Нижче даю повний зміст антології.
– Спеціально для цього видання Олександр Продан проілюстрував всі твори – маємо 20 повносторінкових ілюстрацій + кілька заставок до трьох частин есею.
– Звісно, ці тексти – лише верхівка айсберга. Саме тому ми даємо й огляд, в якому хоча би коротко намагаємося згадати про різних авторів, різні жанри і т.д.
– У цьому томі – лише завершені твори, не уривки. Я намагався зібрати твори, які будуть цікаві сучасним читачам, а не лише вузькому колу літературознавців.
/продовження і зміст — в коментарі/
«Потім Керік, четвертий у нашій компанії, втрутився в розмову. Він сидів над келихом у звичній для себе мовчазній манері, замислений, не звертаючи на нас жодної уваги. У багатьох сенсах він був дивакуватим хлопаком. Ми знали його не дуже добре, але він нам подобався і ми захоплювалися його історіями».
📍 Оповідання Едмонда Гамільтона «Exile» вперше побачило світ у 1943 році в травневому випуску журналу «Super Science Stories». Гамільтон знайомить нас з чотирма письменниками наукової фантастики, які зібралися компанією, аби випити й обговорити останні світові події. Оповідач, який вже перебуває напідпитку, розпочинає філософський монолог про те, що вони далеко не звичайні люди. Вони не задоволені Землею та її рутинними порядками, тож знаходять порятунок у вигаданих світах, які їм здаються більш привабливими. Коли розмова доходить до того, що далеко не всі створені ними місця аж такі придатні для проживання, один із них, Керік, заявляє, що якби він знав, що йому дійсно доведеться колись жити у вигаданому ним світі, він би описав його значно приємнішим.
Далі починаються спойлери, тому читайте на свій страх і ризик!
Всі просять Керіка розповісти, що ж він має на увазі. Той відповів, що колись він писав історію про варварський, забобонний й абсолютно відразливий світ, і захопився настільки, що почав підсвідомо відчувати, що такий існує наяву. Керік уявляв, як би його життя склалося у тому всесвіті й фантастичним чином перенісся туди, та побачене глибокого засмутило письменника. Він планував повернутися додому, але не вийшло, тож тепер розраду Керік знаходить виключно в написанні оповідань про його рідні землі, які він публікує під виглядом фантастичних байок. Недовірливо, його друзі питають, чи повернувся він все ж додому. Керік відповідає, що ні, він так і не повернувся, натякаючи на те, що тією варварською планетою якраз-таки і є Земля.
📍 «Exile», за зізнанням самого Гамільтона, є напів автобіографічним твором, заснованим на зборах фантастів, які щотижня відбувалися в одному з ресторанів Мангеттена. Гамільтон відвідував ці збори зрідка, бо жив у передмісті, але саме там він вперше познайомився з Генрі Каттнером, із яким потім дружив до самісінької його смерті. Керік, дивний і мовчазний парубок, який відчуває огиду до реального світу й сумує за космічними просторами, заснований саме на Генрі.
Попри свій маленький обсяг, «Exile» спрацьовує надзвичайно добре, якщо розуміти його контекст: Гамільтон написав його тоді, коли війна обмежила йому вихід на ринок і він перебивався роботою в індустрії коміксів, яка, хоч і приносила йому прибуток, все ж тільки перешкоджала Едмонду займатися улюбленою справою. Оповідач і Керік (сам Гамільтон і Каттнер) через свої діалоги, завуальовані під розмову про фантастичну пригоду, передають власні почуття автора і, можливо, десятків інших письменників: «Exile» – це гірка історія про ескапізм й інакшість, передана на прикладі двох персонажів, ґрунтованих на двох справжніх іконах наукової фантастики, яким нерідко здавалося, що вони й самі «не вписуються» в реальний світ. А ще – це доволі болюча згадка про самого Каттнера, яку Гамільтон писав, не знаючи, як же ж трагічно складеться доля Генрі в майбутньому.
За «Exile» Гамільтон, між іншим, був номінований на Retro-Hugo в категорії «Найкраще оповідання». Брекетт також дуже любила цю історію і звала її «недооціненою»: і справді, прочитавши «Exile» мені відкрився дещо інший Гамільтон, який не тільки майстерно вміє в стереотипну (в хорошому сенсі цього слова!) космооперу, а й цікаві суспільні й особисті коментарі, приховані під невеличкі жанрові пригоди. Сподіваюсь, мандри його творчим доробком відкриють мені ще щось настільки ж цікавеньке й сильне.
📍 А на світлині у нас зразок тих самих науково-фантастичних зборів, про які згадував Гамільтон. Тут у нас і Бредбері, і Вільямсон, і Гайнлайн – всі підписані, тож роздивляйтеся 😈
🧟♀️ Рей Бредбері «Із праху посталі»
🌟 3,5/5
🧟♀️ Якщо коротко, цій книзі все ж не вдалося посунути «Щось лихе насуває». Якщо все ж більш розлого, то це була карколомна й цікава пригода, в якій мені все ж дечого не вистачило. Але по-порядку 👇🏼
Цю історію назвати романом мені важко, так само, як і титулувати її званням повноцінної збірки оповідань. Вона маленька за своїм загальним обсягом, й оповідання, з яких вона формується, теж надзвичайно короткі (місцями настільки, що мені не тямиться з цікавості, якою ж була на них реакція тогочасного середньостатистичного читача, котрому вони траплялися без контексту в звичайному бульварному журналі 😃). Порівняння з «Сімейкою Адамсів», беззаперечно, тут важкувато оминути: у віддаленому припорошеному павутинням та пилом будинку живе родина Елліотів, серед яких снують найрізноманітніші почвари – вампіри, мумії, перевертні тощо. Долею випадку до них потрапляє маленький хлопчик Тімоті, якого вони виховують як свого рідного сина і дають йому своєрідну посаду – бути літописцем і «тримати на олівці» все, що відбувається в родині.
📍 Що сподобалось? Однозначно, та сама бредберівська поетика. Від історії про дівчину, яка оселила свою душу в тіло однієї юнки, аби відчути себе коханою, я, зізнаюся, проридалася добряче 🤓 У мене з Бредбері якійсь особливий зв’язок: він наче знає, куди в мені натиснути, аби було приємно і щемко, але, водночас, боліло. До того ж, образи, які він вибудовує, просто чарівні й надзвичайно свіжі, навіть попри часовий розріз дат написання книжки й мого знайомства з нею. Але є в нього один недолік, який іноді заважає мені насолоджуватися ним сповна: кострубатість форми.
Через це мені було важко сприймати «Із праху посталі» як щось цілісне і таке, чому я хочу і можу повноцінно співпереживати. Особливо це відчувалося в кульмінації: причина, з якої все сталося так, як сталося, з’явилася просто нізвідки, а попереднє поверхневе занурення в персонажів мені так і не дало відчути всю трагедію сповна. Але кінець тут надзвичайно щемкий і чуттєвий – наприкінці Бредбері все ж остаточно зміг натиснути на потрібне місце й завершити книжку на гікро-солодкій ноті.
Для себе роблю висновок, що мені в Бредбері подобаються більш розлогі й детальні речі, хоч і, зізнаюсь, через надмірну текстову метафоричність моя увага часом розфокусовується від основного сюжету, як це було в «Цвинтарі для божевільних». Але з Елліотами мені б дійсно хотілося провести більше часу, адже там точно були ті вектори, за якими б Бредбері міг рухатися в майбутньому. А так – це невеличка чуттєва історія, яка торкається питання інакшості та чарує цікавими образами й ідеями.
На додачу прикріплю свої інші дотичні до книжки дописи 👇🏻
1. Про різницю між Елліотами Бредбері та Гоґбенами Каттнера;
2. про експрес «Нефертіті-Ту-ту-танхамон».
18 березня 1978 року померла Лі Брекетт.
💔 За день до цього вона подзвонила Рею Бредбері й, сміючись, сказала йому, що «лікар ввів їй величезну дозу знеболювального, тож вона помре щасливою». В останні дні свого життя вона працювала над одним із своїх найграндіозніших проєктів, який би гарантовано вивів її на значно вищий щабель впізнаваності: мова йде про сценарій до стрічки «Зоряні війни: Імперія завдає удару у відповідь». Бредбері та Шварц згадували, як Брекетт не тямилася з щастя, коли їй долучили до цієї роботи: попри велику кількість сценаріїв за плечима, для Лі це мав бути перший науково-фантастичній фільм. До того ж, ходять чутки, що додатково Лі мала ще й працювати над новелою про Лею Орґану, але цьому так і не судилося статися: врешті-решт, її сценарій не сподобався Джорджу Лукасу, а до того, аби зробити щось зі свою чернеткою, вона банально не встигла дожити.
Наскільки б сильно вихід «Імперії…» за сценарієм Лі вплинув би на її кар’єру – залишається тільки здогадуватися. На жаль, ім’я Брекетт й донині залишається напів забутим за межами «бульбашки», про що свідчить кількість її перевидань після нульових (спойлер: їх майже немає, окрім, хіба що, поодиноких творів серед антологій й декількох збірок в одному приватному видавництві, майже повністю присвяченому їй). До масового читача Лі Брекетт так і не дісталася, хоч свого часу жоден бульварний журнал не обходився без її імені на своїй обкладинці.
📍 Та про вплив на галузь та останні роки життя Лі ніхто не скаже краще, аніж ті люди, яких вона знала особисто. Рендал Ґаррет у своїх спогадах про Брекетт писав, що тільки-но він побачив її вперше, вона його «зачепила». Він описував Лі як «невисоку жінку з міцною статурою»:
«Вона завжди була сповнена життя та сміху – коли вона реготала, її плечі здригалися найбільш приємним чином. Гарна жінка, яка любила всім своїм серцем дві речі: Еда Гамільтона та наукову фантастику».
Роберт Блох же зустрів вперше Лі у 1946 році, коли вона разом із Бредбері прийшла на одну з тогочасних конвенцій. Він висловлював неабияке захоплення нею як перед «першою видатною жінкою-фантасткою» та талановитою сценаристкою.
«Та в усьому Голлівуді – й в усій науковій фантастиці – ніколи не було більш скромної, невибагливої та неупередженої людини, аніж Лі Брекетт».
Блох згадував, що коли помер Едмонд Гамільтон, її чоловік, Лі сприйняла це настільки стійко, що ні в кого з її близьких і не виникло підозри, що до того Брекетт сама вже третій рік боролася з хворобою, яка, врешті-решт, її перемогла. Як казав Блох: «Вона працювала до самого кінця».
«Що ж, а якщо ви маєте якісь сумніви щодо її місця в цій галузі, то прочитайте один із її романів, або ж збірку "The Best of Leigh Brackett" [одна з ключових збірок її оповідань, редактором якої був сам Едмонд]. На жаль, я вважаю цю назву неправильною. Для мене й для тих, хто мав честь її знати, найкращим у Лі була сама Лі».
🌟 «Лі Брекетт – це натхнення для майбутніх письменниць; талант, шанований сучасниками, і, перш за все, подруга, яку любили всі, хто мав честь її знати».
На L.A.Con II 1984-го року Роберту Блоху, який був ведучим конвенції, вручили спеціальну нагороду, яка відзначала його «творчий» ювілей – 50 років у статусі професійного автора наукової фантастики!
Блох на це відреагував словами:
«Дякую! Це – найприємніша річ, яка коли-небудь траплялася зі мною...коли я був одягнений!» 😮💨
Нашу банку закрито, дякую всім, хто долучився!
Але основний збір ще триває, тому ваша підтримка все ще є надзвичайно важливою 🫶🏻
Подробиці і звіти тут.
🪱 Ілюстрації Джона Шонгера до «Дюни» Френка Герберта.
На плечі Джона свого часу впала нелегка місія: він став першим, хто мав у художніх візіях відобразити світи Герберта, які тоді були всього-на-всього серіалізованими історіями в журналі «Analog».
Про його роботи відгукувався з неабиякою ласкою і сам Герберт. У книзі «The New Encyclopedia of Science Fiction» Джеймс Едвін Ґанн стверджує, що Френк кликав Джона «єдиною людиною, яка коли-небудь відвідала "Дюну"».
🫡 За свої малюнки до серії Шонгер навіть отримав «Г’юґо» у 1965 році як найкращий професійний художник.
Усім вітання! Я до вас далі по допомогу. Збір на бус для друзів волонтерів, які від початку повномасштабного вторгнення їздять на фронт із допомогою військовим, далі триває.
Потрібен ще один бус, бо дуже часто є більше допомоги, аніж можна перевезти тією машиною, яка в них є зараз. Також та єдина машина часто потребує ремонту і нема змоги вчасно доставити обладнання та іншу допомогу, яка потрібна військовим.
На даний момент уже зібрано завдяки вашій допомозі 57 423 грн і ще потрібно зібрати 92 577 грн. Без вашої допомоги цього зробити ніяк не вийде.
Дякую за кожну гривню, поширення інформацію та вподобайку. Тримаймося купи та допомагаємо чим можемо.
🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/HckYK8ytF
💳Номер картки банки
5375 4112 1398 6057
💰PayPal
roman.zarichnyi@gmail.com
Роршах врятує нас | Канал про комікси
Чи були у вас у дитинстві журнали із загадками, на яких серед великої кількості предметів вам потрібно було знайти пару-трійку якихось конкретних? Пропоную вам щось аналогічне, тільки з письменниками на бенкетах/у залах конвентів 😅
Знайшли кілька знайомих вам облич? Тоді з вас копійчинка сюди 😈 Не знайшли? Тоді погляньте на Роберта Блоха у лівому куточку останньої світлини чи на Гамільтонів у правому на передостанній і гайда донатити!
Шановні гриб’ята, потребую вашої уваги і помічі!
Разом із подружкою долучилися до оцього збору на мавіки для 101 окремої бригади Генерального Штабу.
📍 Наша ціль – 10 000 грн.
Зібрати треба оперативно до кінця лютого, тож буду надзвичайно вдячна вам за поширення та донати 🤝🏻
Посилання на банку.
Для поширення збору в інсті переходьте сюди 🫶🏻
2/2
На перших двох світлинах – знімальний процес фільму «The Big Sleep», сценаристами якого були Вільям Фолкнер, Джулс Фертмен та Лі Брекетт. Вже тривалий час серед різних ресурсів до мене «випливає» інформація, що дівчина на них – це Брекетт. Якщо порівнювати з світлинами Лі наприкінці її життя (їх, зі зрозумілих причин, найлегше розшукати), то схожості, як такої, не буде, але…ну, людям притаманно з роками змінюватись 😀 Кетрін Люсіль Мур, наприклад, навіть на деяких своїх юнацьких світлинах володіє феноменальною здатністю скидатися на різних людей 🙃 Згодом «розшукалася» ще й інша світлина з цією дівчиною [2], на якій схожості, на мою думку, ще менше.
Єдині сформовані «за» докази, насправді, складаються поки що виключно з таких припущень, сформованих на основі різних спогадів за той період:
📍 Брекетт дійсно бувала на зйомках фільму, до того ж, доволі близько співпрацювала з акторами й іноді переписувала деякі діалоги «на місці».
📍 Ми звикли бачити її з русявим волоссям середньої довжини, але на той час у неї була зачіска, навдивовижу схожа на ту, що й в дівчини на світлинах: у статті про Брекетт у Los Angeles Times за 1965 рік, в якій наводилися різні спогади про Лі як авторку та сценаристку, згадується, що коли вона вперше прийшла до офісу Гокса, режисера стрічки, у неї було «кучеряве каштанове волосся, що спадало з берета на шию».
📍 Ну, світлин за той період у Лі й немає, аби було з чим порівняти 🙃 Хіба що одна, зроблена орієнтовно за рік-два після зйомок [3]. Ближче до істини, але все ще не те!
Що ж, сподіваюсь, інформація Брекетт це чи ні все ж виблукає до мене крізь архівні спогади. У будь-якому випадку – це дуже цікаві здибанки про знімальний процес одного з найбільш знакових (та, справедливо зазначити, заплутаних) нуарних фільмів минулого сторіччя, знятого за ось цією книжкою. Самі розумієте, які люди працювали над сценарієм, тож раджу ознайомитись!
