2728
про життя, пригоди та творчість провідних письменників химерних жанрів 🧟♀️ з ділових (і не дуже) питань: @buriedinwater інші соцмережі: https://linktr.ee/shumskayeva
1. Рей разом із Форрестом;
2. Рей і Форрест на одному з зібрань «Los Angeles Science Fiction Society»;
3. Кетрін разом із Форрестом на нагородженні «Forry Award» (іменна премія Акермана) за пожиттєві здобутки;
4. у Каттнера немає світлин із Форрестом, зате є така фотографія з фензину, в якому Акерман був редактор: Генрі катається на велосипеді разом із їхнім спільним другом — Джимом Муні.
3/3
💀 Рей Бредбері отримав від Форреста Акермана запрошення доєднатися до «Los Angeles Science Fiction Society», коли тому було сімнадцять: там молодий парубок зустрів вже «стріляного горобця» наукової фантастики – Генрі Каттнера. У них склалися доволі тернисті стосунки, але одне все ж сказати можна впевнено – їм обом судилося в майбутньому змінити канон науково-фантастичної літератури. Однак, Бредбері, хоч і був тільки на п’ять років молодший за Каттнера, прожив життя майже вдвічі довше за Генрі: останній все життя страждав від проблем із серцем і помер уві сні від інфаркту міокарда, коли йому було всього сорок два.
💀 На честь цього в серпні 1958 року виходить невеличкий фензин із назвою «Henry Kuttner, A Memorial Symposium», присвячений вже покійному Генку. У фензині розміщено матеріали від Фріца Лайбера, Роберта Блоха, ще декількох знайомих-письменників і, звичайно ж, текст від Рея Бредбері, який називався «Hank Helped Me». У ньому Рей ділиться такими спогадами про Каттнера:
«Була в нього така риса, яку я помітив з першого дня знайомства, але дійсно оцінив тільки з часом. Він не просто слухав те, про що ти говориш – він ретельно обдумував це. Я не думаю, що в Генка був хоч один друг, який не міг скопіювати оцю його допитливу паузу та нахил голови після того, як хтось щось скаже або спитає. Генк почув це, обдумав і перетравив прямо перед тобою все те, що тільки-но перед ним вивалив. Він витрачав свій час на те, аби коректно відповісти тобі. Це така розкіш у ці часи неслухів та тих, хто просто не вміє думати. Це вміння думати допомогло йому писати історії і, звичайно ж, причарувало його дружину. Я ніколи не знав більш відданої пари. Я не говорю це з лестощів, а тільки з чистого захоплення двома людьми, які ставили перед собою певні цілі, вміли планувати наперед і пішли навчатися тоді, коли їм знадобилися нові знання [Кетрін, дружина Генрі, разом із ним пішла до університету в сорокарічному віці, бо за молодості їм обом не вдалося отримати вищу освіту]. Разом чи окремо, вони подавали приклад того, яким має бути письменник. Вони дбали про письменництво. Вони були літературними людьми, а таких, на жаль, у цій галузі вкрай мало […]. Я пам’ятаю його як чесного критика і доброго, але суворого вчителя, який міг витрусити з мене всі кишки, коли те було потрібно. Він терпів моє вторгнення у своє життя і змушував читати всі випуски «Amazing Stories» впродовж року, аби я навчився будувати сюжетну канву […]. Я оцінюю Генка через призму наших життєвих шляхів, які сходились і розходились впродовж двадцяти років. Але, так чи інакше, впродовж цих двадцяти років, більшість із них він допомагав мені. Допомагав іншим. Він був таким скормним, аж непомітним. Але, перед усім, Генк і Кет (важко говорити про Генка без Кет) любили писати. Від розмов з ними двома я ставав наповнений захопленням від усіх тих планів, які вони будували. Тепер їх доведеться виконувати саменькій Кет. Я б волів, аби Генк залишився з нами і сам закінчив деякі з тих речей, про які він говорив, але я впевнений, що Кетрін пам’ятатиме, і якщо зробить не таку ж роботу, то дуже схожу. Нам пощастило, що частина Генка житиме в її творчості.
Подивимося правді в очі: Генрі Каттнер був надзвичайною і незвичайною людиною літературного поля. Воно збагатшало через те, що він пройшов крізь нього. А ми збагатіли через те, що були його друзями».
💀І все ж, місцями Рей дійсно лестив, на мій погляд, з цілком очевидних причин. Кетрін пережила неймовірний стрес, після якого так і не повернулася до літератури – того самого «Генрі в її творах» так і не сталося. Вона взяла клас, у якому Генрі викладав писемницьку майстерність напередодні своєї смерті, але через чотири роки покинула викладання і подалася писати сценарії – одружилася вдруге, після чого полишила і сценаристику.
1/3
🌾В українській літературі багато тем, з якими письменникам непросто працювати. І все ж, мені видається, що саме жанрова література має їх відрефлексовувати.
🌾Остання субота листопада - день пам'яті жертв Голодомору. Травма, яка лишається з нами, відчувається ось вже в третьому поколінні, відлунює далі. Цього року це сьогодні, 25 листопада.
🌾Зараз з темою Голодомору варто працювати ще й тому, що ми вже маємо певну часову дистанцію, а ще - бо ті події дуже добре віддзеркалюються у нашому сьогоденні, демонструють нам проти кого ми воюємо і за що стоїмо. Днями ми дізнались, що Павло Деревʼянко зараз працює над текстом дитячої повісті про Голодомор. Тема має опрацьовуватись для дітей (і не тільки) сучасникими письменниками, бо ні Улас Самчук, ні Василь Барка не знали того, що тепер знаємо ми.
Сьогодні розкажу про те, як з цією темою працює горор література
"Описати Голодомор через прийоми зомбі-жанру і сюжети про родове прокляття, то є доста складна емоційно рефлексійна робота з колективною травмою", - пише Ганна Улюра про оповідання Володимира Кузнєцова "Гегемон".
◾ Прослухати оповідання в аудіоформаті можна завдяки роботі спільноти "Бабай" ось тут.
◾І є ще одне оповідання від проєкту "Бабай" - "Цукерки". Прослухати його можна в рамках одного з випусків подкасту "Закляття Бабая". Оповідання починається на 6:35 хв, але якщо хочете більше дізнатись про автора та процес створення тексту, то варто слухати весь випуск про Ніка Орача. Оповідання - крутий приклад того, як одну з найтемніших казок про хижку в лісі і бабусю, яка чекає в ній на дітей, можна поглибити ще більшою травмою.
🌾
Запаліть сьогодні свічку
Ілюстрація Ірини Гуріної
🖤 Шановні, благодійний розіграш!
🖤 П'ять книжкових каналів збирають на потреби бригади, яка зараз перебуває в зоні активних бойових дій на Східному напрямку. Потрібні планшет для дрону, пульт та окуляри для FPV.
🖤 Сім щасливчиків (один «пункт» — одна людина), яких обере рандомайзер, отримають такі книжечки:💫 «Гаррі Поттер і Орден Фенікса. Ілюстроване видання»;
💫 «Я бачу, вас цікавить пітьма»;
💫 «Невеличка драма»;
💫 «Рівновага»;
💫 «Я змішаю твою кров з вугіллям»;
💫«Гонитва за Буґіменом» та «Служниця»;
💫 а від мене – купку жанрової літератури: «Вітаємо в Аддамсвіллі», «Жорстокого принца» та жахастик «Королівство жахів», який ви вже не знайдете в книжкових (тому на фото його й немає!).
Умови:
💫 вартість одного квитка – 50 грн. Їхня кількість необмежена (робите донат розміром у 150 грн – отримуєте 3 квитки). Більше квитків – більше шансів перемогти;
💫 транзакції занотовуються ось тут. Табличка оновлюватиметься декілька разів на день;
💫 результати розіграшу будуть 3.12 о 20.00;
💫 нагадую, що переможців обирає рандомайзер.
Реквізити:
Monobank: 5375411211057356
Банка: https://send.monobank.ua/jar/9uX7FjvREM
ПриватБанк: 5168752009378004
PayPal: erofeevlev@gmail.com
Вітаю, мені треба ваша допомога.
Я допомагаю збирати для брата своєї близької подруги на оснащення, необхідне для дрону.
Суму в 37 тисяч треба зібрати максимум за два тижні. Прикріплюю допис в Інстаграмі й банку для поширення.
Вдячна буду за будь-який внесок.
Банка: https://send.monobank.ua/jar/1286bAeE9t?fbclid=PAAabr5VWAAb3jTHkI0xrl6UbnAbTMwD01rQ8EyPhhYby3eqkb7MmskNPUQyk_aem_Ab8cmmHI9nJByyCiiCHFruj-7bz24AVA3nOivny-WwcnRXfnr_9114rXt7ZQzWEwCkE
Допис: https://www.instagram.com/p/Cz2GZBjtdK1/?igshid=MzRlODBiNWFlZA==
P.S. Якщо вас цікавить прочитати про якусь літературно-культурну тему саме від мене, то з вас донат від 100 гривень і скріншот, а з мене — допис.
Вітання! Один із факультетів ХНПУ імені Г. С. Сковороди робить збір, спрямований на допомогу своїм випускникам, які зараз боронять Україну.
Детальніше в цьому дописі, а звіти за попередні збори ви можете глянути у них на каналі.
🖤 Спогади Блох закінчує цією надзвичайно милою тирадою: «Що мені дійсно хочеться сказати тобі, Кет, дорогенька, так це те, що все, що ти зробила в тому діапазоні неймовірних досягнень для жанру, які розпочалися з 1933 року і тривали до тих пір, поки ти все це не припинила – воно назавжди в нашій пам’яті. Воно запам’яталося нам так добре і з такою любов’ю, що ти й донині вшановуєшся цілим новим поколінням прихильників та письменників – ніхто не заслуговує на це так, як ти. Дивно, як же воно так все вийшло. Ти і Генк, і Фріц, і Форрі, і я, там, спочатку – ми просто намагалися заробити на життя у розпалі найгіршої Депресії, яку хтось коли-небудь застав у цій країні, і кожен чіплявся за ту свою особистість, яку можна було показати тільки на сторінках дешевих і вульгарних бульварних журналів. Якби хтось нам сказав, що нам принесуть ці роки, ми б ніколи не повірили, що це збудеться. Помилка: в дещо ми б точно повірили. Навіть тоді всі твої читачі, прихильники та друзі-письменники готові були заприсягтися, що в тебе все вийде. Твій талант укупі з уявою були готові до справжнісінької революції в жанрі. Може це й звучить як лестощі, але це очевидна і проста правда. Тому що ти зробила те, чого досягти було під силу небагатьом – ти своєю найпершою історію дала всім зрозуміти, що тобою закріпиться статус однієї із найвидатніших авторок наукової фантастики. І ти такою будеш завжди.
З любов’ю – від усіх нас – Боб».
2/3
🔥Додавай одним кліком папку КнигоВсесвіт.
Знаєш, що тільки що відбулося?
Тепер в тебе у підписці усі найкрутіші книжкові канали, які тільки існують в україномовному ТГ.
Тільки книги і нічого окрім них. Насолоджуйся!
🛡Почнімо тиждень із закриття збору? Завтра хтось онлайн виграє усі ці книги. (Залишилось лише 4%)
P.S. Я вже сів робити список, тих, хто задонатив!
Вся інфо тут: /channel/vrajennya/3975
🖤 Іноді сині фіранки просто сині, але, як часто показує практика, не коли це стосується великодок за Лавкрафтом у поп-культурі. У минулому дописі я розповідала, як у новенькому банд десіне «Le dernier jour de Howard Phillips Lovecraft» зобразили Стівена Кінґа, Ніла Ґеймана та Алана Мура, але це далеко не всі посилання на інших людей з життя Лавкрафта, які там є. Щасливчики, в яких бд вже на руках, радо діляться світлинами звідти, тож для вас я зібрала всі цікавенькі великодки, які особисто мені впали в око:
1) починається все в лікарні, в якій Лавкрафт насправді перебував ті останні декілька днів, що йому судилося прожити. Медсестра та лікар роблять невтішний висновок: чоловіку залишилося прожити зовсім трохи, бо хвороба остаточно взяла своє. Лікар каже медсестрі, щоб після смерті Говарда вона викинула весь його «мотлох», серед якого – книга Роберта Ірвіна Говарда;
2) медсестра згадує, що в коридорі чекає молодий чоловік, який хоче відвідати Лавкрафта і виходить до нього. Бачимо наступне: лікарі на ношах несуть чоловіка з травмою голови. Не беруся казати, що саме таку суть автор/художник сюди закладали, але маю підозру, що це своєрідне посилання на вищезгаданого Роберта Ірвіна Говарда, який покінчив із собою вистрілом пістолета в голову;
3) без чого не обходиться жодне фентезійне переосмислення життя ГФЛ? Без Рендольфа Картера, який і виявляється тим самим чоловіком! У руках він тримає газету, зміст якої недвозначно натякає на те, що він людина «не цього простору»: в руках у нього газета, на якій розміщено цитату Лавкрафта і новину про 9/11;
4) коли Картер все ж опиняється в палаті Лавкрафта, він знаходить його речі, які є очевидними атрибутом з майбутнього: перша збірка його оповідань, видана Авґустом Дерлетом та Дональдом Вондрі в «Arkham House» та біографія Лавкрафта від С. Т. Джоші. У фреймі нижче Рендольф наштовхується на книжку, яка називається «Life and Death» – це втрачене оповідання ГФЛ, яке донині не вдалося віднайти.
1/2
💀 Є в Лавкрафта низка творів, які оминають навіть ті, хто кличе себе найбільш затятим його прихильником – це ранні оповідання автора, які не мають у собі ані космічного, ані химерного, а просто відображають ту епоху, в якій письменник жив, і, зокрема, відбивають на папері його власні переживання.
💀 Якщо ви читали бодай деякі з його листів, особливо ранні, або ж бачили десь, як Лавкрафт міг відповідати в епістолярних сварках, то стає зрозуміло, що перед нами людина, яка вміла бодай у листах відстоювати свої інтереси та була досить-таки ядучою з тими, чия думка не збігалася з його власною. Але він ніколи прямо не ображав опонента – його гострі образи завжди ховалися за яскравим сарказмом та запальним гумором, які розпалювали його співбесідників так, що деякі з їхніх публічних сварок на шпальтах аматорських журналів могли не вщухати понад декількох місяців!
💀 Все ж трошки шкода, що впродовж своєї кар’єри письменник повністю витравив з себе здатність до подібної гумористичної прози, а ми безслідно розгубили того Лавкрафта-коміка, яким він би, безсумнівно, і не став на постійній основі, але який все ж міг би час від часу писати такі цікаві замальовки, як «Люба Ерменґард, або Серце сільської дівчини» чи «Старий Вар’ят», про якого сьогодні ми й поговоримо.
💀 «Старий Вар’ят», певне, ніколи й не планувався Лавкрафтом як твір, який вийде далі, аніж за коло його друзів, поки до нього все ж не дотягнувся Авґуст Дерлет у 1959 році. Лавкрафт написав оповідання орієнтовно в 1919 році, за рік до того, як в США офіційно введуть «сухий закон». Фабула твору надзвичайно проста, поки її не починаєш розбирати детальніше: в одній з чиказьких більярдних за випивку підпрацьовує волоцюга, який в минулому був кмітливим парубком, аж поки його, як ви вже зрозуміли, не вбила пристрасть до чарки. Через свій алкоголізм чоловіку довелося розірвати стосунки з коханням всього свого життя, за яким він побивається ось вже тридцять років. Тож тепер, коли до забігайлівки заходять молоді й перспективні парубки, дідо намагається переконати їх, аби вони не повторювали помилок його молодості. У змальованому Лавкрафтом епізоді одного з таких парубків звати Альфред Ґальпін – і це навіть не проста великодка на свого друга, як це бувало в інших його творах, тут герой Альфред Ґальпін є саме тим Альфредом Ґальпіном, з яким Лавкрафт тривалий час дуже тісно спілкувався.
💀 Колись Ґальпін зізнався йому, що до того, як «сухий закон» почне працювати, він би хотів спробувати алкоголь. Лавкрафт, який ріс у родині, де алкоголь був під суворою забороною, таку думку не розділяв, і, подібно до Старого Вар’ята, намагався своїм знайомим довести, що пристрасть до спиртного ні до чого хорошого не приведе. Тож, можна вважати, що це оповідання повністю адресовано Ґальпіну: на чернетці знизу Лавкрафт навіть дописав риторичне «А так тобі стане краще?», натякаючи, що така душевна сповідь все ж змусить парубка відмовитись від своєї затії. Все ж Лавкрафт зміг натиснути на потрібний важіль, назвавши кохану Вар’ята Елеанор Вінґ – так звали шкільну приятельку Ґальпіна, яка, вочевидь, подобалася йому на той момент.
💀 Чи послабив колись Лавкрафт свою гнівну риторику щодо алкоголю? Зовсім трошечки, якщо це стосувалося його друзів і колег, яким, на його думку, «просто необхідно було випити». Так, наприклад, коли Фарнсворт Райт, головний редактор «Weird Tales», певний час побивався, бо відчував просто фізичну потребу в тому, аби випити, Лавкрафт співчутливо відказав на це, що сам би знайшов йому спиртне, якби знав, що це послабить його страждання. Цікаво, й куди ж подівся той Старий Вар’ят, який так відмовляв Ґальпіна випити?
🖤 Інтерв’ю починається такими словами: «Як це, бути донькою чоловіка, який написав “Психо”?». Саллі Френсі, єдина дитина Роберта Блоха від першого шлюбу, точно неодноразово відповідала на це питання – як мінімум у тому матеріалі, який я розбила для Вас на невеличкі, але цікаві тези. Сподіваюсь, він хоча б трошки проллє світло на дитинство дівчинки, яке проходило разом із такою неординарною, але великою для жанру особистістю 👇🏻
🖤 Дитинство Саллі пройшло, переважно, під батьковою опікою – її мати, Маріон, була хвора на туберкульоз кісток, що дуже ускладнювало можливість жінки доглядати свою дитину. Саллі згадує, що Роберт дуже любив дітей і завжди спілкувався з ними як з рівними: наприклад, якщо донька чогось не знала, він відповідав на це все чесно і без зайвих прикрас, а якщо це стосувалося тлумачення якогось слова, то він спонукав Саллі спочатку самій зазирнути у словник і знайти це слово, вивчити його, а потім переказати йому вивчене. Блох також часто водив доньку в зоопарк – особливо їм подобалося дивитися на слонів та «великих кішок».
🖤 Друзям Саллі дуже подобався Роберт, а той, у свою чергу, особливо прихильним від був до однієї з подружок своєї доньки, в якої були дуже погані стосунки з батьком – він завжди змушував її сміятися і веселитися, що так відрізнялося від тієї атмосфери, яка панувала в неї вдома.
🖤 Звичайно, було б дивно, якби Саллі не пригадала Гарольда Ґауера та про те коло друзів, яке завжди оточувало Блоха і про їхні просто-таки божевільні костюмовані вечірки. Пригадує і всі ті чисельні світлини, що їх робили Ґауер із Блохом.
🖤 Коли Саллі прийшла на прем’єру «Психо» Гічкока, то її посадили біля Джанет Лі. Дівчина дуже хвилювалася, але дарма – Лі була дуже милою і згодом прислала дівчині свій автограф. Блоху не дуже подобалися зміни, які Джозеф Стефано, сценарист, зробив у сюжеті, та й загалом не вважав, що отримана ним грошова компенсація була справедливою, але чесно зауважував, що фільм зробив його значно популярнішим.
🖤 Коли Блох працював над «Гамівною сорочкою» разом із Джоан Кроуфорд, Саллі визнала, що дуже боялася і соромилася її, хоч акторка була всього на п’ять років старшою. Саллі важко було звикнути до того голлівудського життя, на яке прирік їх Роберт, коли почав активно працювати над сценаріями, однак ще важче було Маріон, яка почала вживати алкоголь через смуток за рідним штатом і за своєю родиною. До того ж, хвороба не дозволяла їй вести таке ж активне життя, як у свого чоловіка.
🖤 «Я не можу уявити кращого батька, ніж той, якого мені судилося мати», – каже Саллі. У Блоха, як ми знаємо, був досить-таки специфічний гумор, який, як їх здавалося, передався і їй. Батько також називав її «своїм найкращим витвором».
🖤 Останній абзац інтерв’ю завершується дуже милою ремаркою Саллі з очевидною великодкою на найвідоміший твір свого батька:
«Дякую за цю можливість [дати інтерв’ю], мені дуже сподобалося. Сподіваюсь, татовим фанатам теж – тепер вони можуть побачити інші сторони «автора “Психо”» і переконатися, що він, точно як Норман, його найвідоміший персонаж, «й мухи не скривдить».
Повністю інтерв’ю можна прочитати тут.
🧛🏻♂️У переддень Геловіну видавництво «Темпора» анонсувало горор роман Каті Орловської "Краще не читай". Я щиро радію цьому факту (романів у жанрі горор у нас не так багато), а тому розпитала авторку про рукопис і шлях до видавництва.
Так, це повернення рубрики #5питань☺️
1. Що це за історія? Як виникла ідея?
Ця історія виникла, коли в перші місяці повномасштабної війни ми з родиною опинилися в Польщі. Там ми жили на хуторі серед фруктових садів, у будинку для робітників. Що довше я сиділа в тому будинку, то більше мені здавалося, що він ідеально підходить для горор сетінгу. Там я й почала писати цю історію про сім’ю, яка змушена була покинути свій будинок і тимчасово жити в ізоляції у домі з сюрпризами.
2. Видавництво маркує книжку як горор. З якими страхами пропонуєш зустрітися читачеві?
У цій книжці кілька центральних персонажів і в кожного з них свої страхи. Матір вже давно виношує нав’язливий страх смерті, який в цих обставинах лише квітне. Чутлива дитина мусить стикатися з жахами цього будинку, однак найбільше її лякає те, що відбувається з її батьками. Вона боїться, що втратить їх, на неї тиснуть темні таємниці, і так вона вперше стикається з відчуттям самотності. Батьковий страх полягає у тому, що він може лишитися невдахою і ніколи не написати справді хорошу книжку.
3. Це твоя перша книжка? Наскільки вона автобіографічна?
Насправді це моя друга книжка. Перша лежить у столі - сприймаю її як тренування) А в цьому романі я розсіяла багато уламків своєї пам’яті. По перше – необхідність покинути свій будинок. По друге – багато описаного на тому хуторі насправді існувало (і наводило на мене жах). Крім того, страх ніколи не написати хорошу книжку – хто з письменників цього не переживав? Та й з нав’язливим страхом смерті я добре знайома.
4. Чому тобі цікаво працювати в жанрі горор? Що він дає письменику і читачу?
Горор для мене – дуже відвертий спосіб осмислення буття. Ти викриваєш все темне й хижаче, що причаїлося, і може навіть вдає з себе друга. Інколи самого викриття буває достатньо. А інколи треба вигадувати протидію. Мені подобаються містичні алегорії, які цей жанр вигадує для соціальних та політичних проблем. Подобається як наші психологічні монстри перетворюються на щось цілком осяжне, а відтак вразливе. Жахи можуть висловити нашу травму, а отже наблизити нас до зцілення. Для багатьох це визволення, як для тих хто пише, так і для тих, хто читає.
5. Яким був шлях від рукопису до видавництва?
Насправді я дозріла взятись за це серйозно, поїхавши на ретрит до Таіс Золотковської в «Дім автора». Там я отримала кілька добрих порад і трохи відновила підточені війною сили. А далі вже були три місяці щоденного писання, три місяці щоденного редагування, і лист до «Темпори», які не проти займатися рукописами початківців. Редактор, який відібрав мене, полюбляє жахи, тому мені пощастило)
◾◾◾
Чекаю тепер на книжку. Редакторка - Богдана Романцова☺️
До речі, у Каті є блог про жахи "Чорна риба", приєднуйтесь🧟♀️
Як кіборги ввійшли в наукову фантастику?
👾 У грудні 1944 року в журналі «Astounding Science Fiction» вийшла історія Кетрін Люсіль Мур, яка називалася «No Woman Born». З 40-вих побачити щось особисто від Мур було явищем рідкісним – на той час вона вже вийшла заміж за Генрі Каттнера, свого колегу-письменника, і приділяла увагу переважно творам у співпраці з ним. І хоч критики досі губляться в тому, які твори в період їхнього шлюбу писала Мур, а які Каттнер, з цим же оповіданням все надзвичайно прозоро: Кетрін написала його до свого одруження, без будь-якого впливу свого чоловіка.
👾 У «No Woman Born» Кетрін розповідає про красиву і талановиту співачку Дейрдру, яка постраждала під час страшної пожежі. Один із лікарів приходить до висновку, що йому не врятувати тіло Дейрдри (тим паче, вона жінка з розважальної індустрії – на його думку, він робить Дейрдрі чималу послугу, що позбавляє її свого понівеченого тіла), тож вирішує помістити її мозок в нове тіло. Цілий рік лікар б’ється над цією затією і світ побачила новенька Дейрдра, яка має повністю роботизоване тіло. З цього моменту починається ряд моральних дилем, з якими зіштовхуються герої: чи можна тепер вважати Дейрдру людиною? Чи належить вона, як річ, тому, хто її створив? Якщо публіка так любила і поважала Дейрдру, чому ж була не готова прийняти її хоч і понівечену, але людську оболонку, а полюбила ту, нову, ідеалізовану? А головне, чи відчуває Дейрдра себе людиною й далі..?
👾 У цьому творі Мур, чиї окремішні від чоловіка твори були просякнуті фемінізмом і мали сильних головних героїнь (наприклад, «Шамбло» або «Джирель із Джойрі»), недвозначно натякає на те, що люди сприймають жінок у медіа виключно за їхню оболонку. І навіть тоді, коли нове тіло Дейрдри було створено, стає зрозуміло, що лікар підганяє робота під загальні «привабливі» критерії, а не робить його зручним або, як мінімум, подібним до минулого тіла Дейрдри. У всій цій ситуації Дейрдра не більше, аніж тіло, втрата якого для тих, хто оточує її, буде означати втрату звичних для них розваг у формі її старих класичних виступів. Про те, чи хоче взагалі Дейрдра жити в новому тілі і чи відчуватиме вона комфорт, якщо буде постійно з’являтися такою на публіці, тих двох чоловічих персонажів, які доклали руку до створення її нового тіла, не цікавить.
👾 Мур заклала в цю історію доволі трагічний історичний контекст: натяками вона формує перед нами післявоєнне суспільство (твір було написано орієнтовно на початку Другої світової), в якому жінка хоч і довела, що здатна боротися не згірше за чоловіка та може володіти новими технологіями, та й просто є кмітливою та розумною, вимушена все ще відігравати в ньому другорядну роль «берегині» і «прикраси світу». Жінці недоступна участь у формуванні нових технологій, тому ті майже не спрямовані на дослідження тих проблем, які б вирішували, наприклад, проблеми з жіночим здоров’ям: лікар не робить тіло Дейрдри комфортним, а робить його гарним не в останню чергу тому, бо кохає Дейрдру і сподівається цим вчинком зробити її своєю. Недвозначно Кетрін натякає, що якби Дейрдру врятувала лікарка, сюжет би розгортався під трошки інакшим кутом…
👾 На жаль, за свого життя Кетрін мала вдосталь гіркого досвіду. Через нестаток грошей їй довелося кинути навчання і почати працювати, а на роботі ж приховувати, що вона письменниця — доводилося підписуватися ґендерно нейтральним «К. Л. Мур». Її твори захоплювали багатьох, однак деякі з листів їй, зокрема від свого першого чоловіка, Каттнера, починалися з «Mr. Moore», наче ніхто й не розглядав тієї можливості, що подібні барвисті, магічні та просто цікаві світи могла вигадати жінка.
1/2
Трошки цікавих «фотопригод» Роберта Блоха та його близького друга Гарольда Ґауера, які я знайшла тут:
1) світлина, зроблена Гарольдом під час найпершої поїздки Блоха до Каліфорнії – туди їх запросив Генрі Каттнер (Блох в центрі, сидить на стільці);
2) а на цій вже Генрі відвідав Мілвокі, де проживав Блох. Роберт стоїть першим зліва, а Генрі – третім. Світлина жартівливо підписана: «Тільки приїхав, а вже встряг у сутичку з місцевими!»;
3) був період, коли Гарольд і Роберт працювали над агітаційними кампаніями для дрібних чиновників: на цій світлині їхня «чесна реакція» на те, як один із них «провалився» — Блох прикладає ножа до шиї, а Ґауер «труїться газом»;
4) Гарольд, Роберт та їхня спільна подруга випивають на «Mid-Summer Festival»;
5) а це Рей Бредбері навідав Блоха в Мілвокі і не зміг не потрапити під чарівливий шарм дурощів цих двох друзів: не встиг оговтатися, як ті почали робити з ним кумедні світлини.
1/2
💀 У 2007 році, коли померла вже й Кетрін, Рей дав цікаве інтерв’ю, з якого стає зрозуміло, що його стосунки з Каттнерами не були аж такими ідеальними: у ньому він каже, що не вважає Кетрін своєю подругою, а от з Генрі було важче – йому здавалося, що Каттнер терпіти його не міг, а також зовсім не розумів. Він розносив Рея на друзки, коли починав критикувати. Бредбері також раптом заявив, що Каттнер терпіти не міг Акермана – заява, яку я, якщо чесно, не можу ані спростувати, ані підтвердити. Каттнера він кликав не «близьким другом», а «другом-критиком». Але він справделиво визнавав, що Генрі дійсно активно допомогав йому: наприклад, редагував його оповідання чи намагався їх продати. У біографії Бредбері від Сема Веллера наводиться приклад того, як Каттнер «критикував» роботи Рея: молодик приїхав до Генка і вручив йому списаний аркуш. Генк почитав його, а потім процідив крізь зуби: «Ще раз таке напишеш – я тебе вб’ю». Для раннього Бредбері було характерно парадіювати По та Лавкрафта – Генрі, який вже пройшов цей етап, помічав це, і щоразу, як натрапляв на ці суто лавкравтіфські архаїзми в текстах Рея, вигукував: «Та заткнися!».
💀 Та хай там як, а Каттнер точно дав Бредбері своєрідну форму, в яку той зміг вилити своє письмо. Обіцяла згадати про Елліотів та Гоґбенів як чудовий приклад того, як їхня творчість перегукувалася, але допис і так розтягнувся, тому поговоримо про це через деякий час! А поки пропоную розглянути деякі світлини 👇
2/3
🖤 Перед вами – карикатурний автопортрет Генрі Каттнера, розміщений у фензині «Voice of Imagi-Nation». Нещодавно «підсіла» на його творчість, тому завтра розповім трошки про його зв’язок із Реєм Бредбері та їхні «сімейні» цикли оповідань про Елліотів та Гоґбенів.
🖤 А поки нагадую про благодійний збір-розіграш, в якому ви можете взяти участь і виграти чудові книжечки!
За поширення також буду безмежно вдячна 🫡
Скарлетт Сент-Клер «Доторк темряви»
🌟 1,5/5
🖤Загалом, єдина причина того, чого я взагалі взялася читати цю книжку – це те, що коли мені випадає можливість, я не проти експериментувати. Подібного я майже за своє життя не читала, тож вирішила, а чому б заради розваги не заповнити цю лакуну? Зрозуміло, чтива рівня «високої полиці» я не очікувала, але настільки слабкої оповіді – теж.
🖤 Персефона (єп, та сама!) набула людської подоби, аби жити у світі простих смертних: вона вправна студентка і ось-ось на неї чекає омріяне журналістське стажування. Подруга Персефони, Лекса, кличе її в елітний клуб, який належить Гадесу (єп, тому самому!). Звичайно ж, канон жанру: тільки-но Персефона входить у коло зору Гадеса, між ними одразу розквітає симпатія, пристрасть і авторка вивалює на вас всеможливі метафори на кшталт «жару між ногами» та «вузла в животі». Бог і богиня укладають угоду: Персефоні, богині весни, в якої до того моменту не виходило виростити абсолютно нічого, потрібно проростити бодай щось у Підземному світі, інакше вона навіки залишиться його бранкою.
🖤 По-перше, дуже слабкі герої. Дуже. Вони наче списані з посібничка «Як треба писати нудних та очевидних героїв». Плот твіст такий само нікудишній: навіть зі своїм слабким багажем підліткових романтичних комедій, я можу назвати пару-трійку зі схожою кульмінацією. По-друге, якась абсолютно дивна для мене світобудова. Нащо приймати людську подобу у світі, де боги й так вільно собі співіснують зі смертними? Аби зав’язати слабеньку драму про те, як мати намагається накласти на доньку ярмо тієї, ким вона не є? Але ж є дійсно десятки цікавих способів обіграти це!
З оповіддю теж є очевидні проблеми: ну не можу я не пригадати ці постійні повтори в описах героїв! Особливо відклалося в пам’яті те, як постійно акцентується увага на тому, що улюблений напій Гадеса – віскі. Одного разу прописати це було цілком достатньо, насправді. Описи дій та пейзажів же надзвичайно кострубаті – видно, що авторці не вистачає майстерності гарненько їх прописати.
🖤 А як щодо найцікавішого, спальних сцен? На моменті, коли герої займалися сексом у купальні й Гадес видав Персефоні, що вона «дуже мокра», мене пронизав неймовірних розмірів крінж. А якою вона ще може бути у воді..? Насправді, вони дуже прісні й місцями – максимально нелогічні. Можливо, в богів якась інша фізіологія, але місцями те, що відбувалося, в мене в голові навіть не вкладалося в картинку.
🖤 Це той випадок, коли книга проходить настільки повз, що я вже навіть не пам’ятаю своїх емоцій під час її читання, а закінчила я її близько тижня тому. Слабенько, слабенько й ще раз слабенько.
🖤 Що про книжку думають інші блогерки? Переходьте й читайте в них на каналах:
Читай, krw, книжки
Шо б його такого почитати?
Книжкові історії
💀 На хвилі мого помітного посиленого інтересу до творчості Кетрін Люсіль Мур, прочитала її дебютне оповідання «Шамбло», яке вперше вийшло у 1933 році в журналі «Weird Tales». Історія з’явилася тоді, коли Кетрін нудьгувала на роботі – вона зізнавалася, що їй було соромно сидіти і нічого не робити, тож вона вирішила повправлятися на друкарській машинці, аби вміти на ній швидко писати. Вона з пам’яті передруковувала вікторіанський вірш про жінку, яка тікала від когось, але випадково помилилася в цитуванні і надрукувала рядок «red, running figure» замість правильного варіанту. В її голові запрацювали коліщатка і з’явився образ червоної фігури, яка від когось поспіхом тікала – так «Шамбло» і починається. Дівчина надіслала оповідання у «Weird Tales» і з першого ж разу на неї чекав успіх – Фарнсворт Райт прийняв його, хоч багато хто з тогочасних письменників підтвердив би, що це було ой як не просто. Якби Фарнсворт не прийняв тоді «Шамбло», казала Кетрін, вона б навряд мала сміливість написати якесь інше оповідання і розіслати його.
💀 Кетрін дізналася про те, що її першу історію опублікують, тоді, коли прийшла з роботи і батьки повідомили, що їй прийшов лист. У ньому йшлося про те, що за історію їй заплатять сто доларів – для того часу це були доволі великі гроші. «Тоді це було як ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ. Я закричала на весь голос! Батько спустився зі сходів, бо думав, що мене вбивають чи щось таке і ніхто не вірив мені, поки я не дала прочитати їм [родині] листа», – згадує Кетрін у своєму інтерв’ю для «Chacal».
💀 Сюжет «Шамбло» відбувається на Марсі та починається з того, як один із найбільш знаменитих персонажів Кетрін, красень-авантюрист Нортвест Сміт, рятує від розлюченого натовпу красиву дівчину екзотичної зовнішності: вона більше нагадує тварину, аніж звичайну жінку, погано розуміє англійську та носить великий тюрбан. Нортвест вирішив переховати її в себе в квартирі – вночі ж йому відкрилася правда про те, ким є дівчина, яка, власне і є «шамбло». Тюрбан приховував змієподібні мацаки на голові, якими вона обхопила Сміта і намагалася висмоктати його життєву енергію, перед тим спокусивши. До Сміта вчасно заскочив його напарник Ярол (анаграма слова «Royal» – фірма друкарської машинки Кетрін), але Нортвест, зачарований шамбло, благає Ярола нічого з дівчиною не робити, але, як виявилося згодом, вона – це такий собі космічний паразит-вампір, і подібних до неї масово винищують через їхню шкоду для інших, тож чоловіку доведеться це зробити. Чи вдалося авантюристам все ж здолати шамбло – не буду спойлерити. Тільки додам, що історія має тісний зв’язок із грецькою міфологією, про що прямо в тексті й каже Ярол.
💀 Кетрін вигадала свій власний цікавий рід космічної істоти, яка, хоч і діє як вампір, все ж не була прямо списана з відомих на той час «вампірських» персонажів. Мені особливо чітко виднілися паралелі із дружинами Дракули, які дурманили своїх жертв своєю вродою, після чого смоктали їх кров – а жертва була й не проти, настільки причарована красою цих істот. Але ця шамбло, на відміну від дружин Дракули, не підпорядковується комусь – вона самостійна, підла, приваблива, а її описи дуже сексуальні, за що на історію часто вішають ярлик «занадто еротичної». Кетрін зізнавалася, що не задумувала цей еротичний елемент як «гачок для аудиторії» – як їй здавалося, саме такі емоції б у чоловіка викликала позаземна екзотична істота, яка чарує перед тим, як убити. Шамбло для свого часу була нетиповою вампіркою, але свою долю уваги заслужено отримала – твір й донині передруковують у різноманітних антологіях, присвячених цим істотам.
💀 Додам, що також за натхнення для цього допису слугував цикл про вампірів на каналі «Як сказав Гаролд Блум». Зазирайте і читайте, там цікаво!
Факультет історії і права ХНПУ продовжує надавати допомогу своїм випускникам, які у лавах ЗСУ.
Прийшов запит від нашого випускника, 2 батальйона 32 бригади 2 мехбата. Необхідно :
▫️Тепловізійний монокуляр AGM Asp-Micro TM160
▫️Квадрокоптер DJI Mini 3 Fly
Кожна гривня важлива!
💳Моно : https://send.monobank.ua/jar/4nvTVmzTPx
💳Номер картки банки : 5375 4112 0968 0094
Канал звітів @reportgroupzbir
Інформація про нас
🖤 Більше інформації про конвенцію та світлини з неї можна пошукати отут.
З цікавого додам, що на обкладинці програми зображено саму Кетрін, яка виходить з дивного космічного пристрою і дивиться на своїх персонажів. На решті ж світлин — Кетрін власне на самій конвенції.
3/3
🖤 Вчорашня причина мого глибокого розчулення – відкритий лист Роберта Блоха до Кетрін Люсіль Мур, опублікований у 1981 році в програмній книзі конвенції «Denvention Two». Мур була там почесною гостею, а Блоху, її близькому другу, доручили підготувати про неї матеріал – він відмовився подавати його в класичній формі викладу біографії/бібліографії і написав чудову «ремінісценцію» про їхні пригоди в колі близьких друзів, серед яких були Фріц Лайбер, Форрест Акерман та Генрі Каттнер, якому в майбутньому судилося стати нареченим та постійним співавтором Кетрін.
Далі за мене говоритиме вже сам Блох.
🖤 Він відкрито піджартовує над тим, як багато читачів науково-фантастичних журналів думали, що за «К. Л. Мур» ховається чоловік: «Але секрет все ж розкрили. Ти була такою гарною та жіночною. Не дивно, що Генрі втріскався в тебе». Кетрін познайомилася з Блохом тоді, коли відвідала разом із подружкою Каліфорнію – Блох якраз тоді гостював у Генрі, з яким Кетрін вже була знайома. Хлопці познайомили її з вищезазначеними Фріцом та «Форрі» і сформували своєрідний, як каже Блох, «квінтент», в якому Мур була «найбільш незрівняним та талановитим його членом». «Ти сміялася, коли ми робили дурнуваті знімки у фотосалонах і голосно кричала, коли на узбережжі ми каталися на американських гірках. Якщо хочеш, то заперечуй, але ти була такою кицею – було очевидно, що Генрі став на шлях, кінцем якого мало стати ваше одруження три роки по тому». «Ти – найбільш шанована та видатна жінка в жанрі з часів Мері Волстонкрафт Шеллі, але як би відреагували люди, якби дізналися, якою зацикленою ти була все життя на творчості Беатрікс Поттер? Авторка "Shambleau" так заводилася, коли читала про кролика Пітера – мала, це вже занадто!».
🖤 Звичайно ж, Блох не міг пригадати ту конгеніальність, якою володіло це подружжя: «Я не знаю, з якого моменту психологи почали торочити, що шлюб – це партнерство. Та й не важливо – ви з Генком [Генрі Каттнером] знали це не з чуток». «Тоді я на власні очі побачив, як тісно ви співпрацювали – він міг полишити друкарську машинку, а ти за неї сідала і розпочинала з того моменту, на якому він зупинився, попередньо не обмінявшись з ним жодним словом. Партнерство? Це бісове диво!». Однак, шлюб закінчився вкрай трагічно: Генрі помер зовсім молодим від серцевого нападу, а Кетрін перестала писати прозу, остаточно перебравшись до царини сценаристики: «Коли я написав свій перший сценарій для Warner. Bros, то виявилося, що в тебе там є офіс у відділі для письменників. Пам’ятаєш наші довгі післяобідні перерви на каву? Пам’ятаю, як ти взяла мене на знімальний майданчик, аби я подивився, як за твоїм сценарієм знімають "Maverick". Думка про те, що К. Л. Мур, перша леді наукової фантастики, писала сценарії, подібні до цієї картини або до "77 Sunset Strip", вибила мені землю з-під ніг!». Але Кетрін одружилася вдруге, полишивши захопливе закулісся Голлівуду.
1/3
🖤 Лорд Дансейні (людина, котра мала таку кількість гобі, на яку б будь-яка інша людина просто не знайшла часу!) одного разу спробував себе навіть у гончарній справі: його простенькі карикатурні вироби з глини навіть виставили в Колнаґі – галереї у Лондоні.
🖤 На першій світлині Едвард гордо стоїть зі своєю глиняною колекцією витворів. На другій та третій – ближчі світлини декількох експонатів (у каталозі під другим чоловічком розмістили напис «Не кожен міг похитати своїми нагородами з подібним вишуканим брязканням», а під третім було написано таке: «Він винайшов слово "мезонін" на позначення другого поверху в готелі»).
🖤 На четвертому фото (вибачайте за вотермарки!) Дансейні за роботою – дає життя та вигадує долі іншим створіннячкам з глини.
5) На сторінках бд Лавкрафту також доведеться зіштовхнутись з деякими людьми зі свого минулого – це, наприклад, Гаррі Ґудіні, який неочікувано вистрибує з валізи;
6), 7) згадує Лавкрафт і поїздку з Сонею Ґрін в Маґнолію. А фрагмент, де вона масажує йому ноги, є прямим посиланням на епізод з її мемуарів, в якому вона розповідає, як вони вийшли на вулицю в «мінусову» погоду і ГФЛ, котрий дуже погано переносив холод, почав втрачати свідомість посеред вулиці. Жінці довелося тягти його на собі і вдома «реанімувати» розтиранням ніг;
8) …а ще там є камео одного з найбільших «натхнень» Лавкрафта – Едґара Аллана По!
Загалом, цим бд не обмежується – все ж це тільки ті уривки, які були в хорошій якості та якими поділилося саме видавництво та його читачі. На деяких фрагментах мені вдалося ще помітити Авґуста Дерлета, Френка Белнапа Лонґа, Дональда Вондрі, Семюеля Лавмена та Ньярлатотепа.
Вірно чекатимемо на видання українською, а то як ми дізнаємося, які там ще є великодки? 🤫
⚡Стівен Кінґ, Ніл Ґейман та Алан Мур у свіженькому банд десіне «Le dernier jour de Howard Phillips Lovecraft» («Останній день Говарда Філіпса Лавкрафта»).
🖤 Біографія Лавкрафта майже не обговорюється без сумнозвісних паралелей про те, як його пожиттєва непопулярність контрастує з його посмертною славою, на що цей епізод недвозначно й натякає: він опиняється перед трійкою своїх найвидатніших наслідувачів, які, до того ж, неприховано про це заявляють (ремарка Кінґа). Вони знають, хто він такий, але йому абсолютно не зрозуміло, ким є вони – вони величні й могутні, а він всього-на-всього чоловік, який перед своєю смертю рефлексує про своє життя і навіть не здогадується, що його поява перед ними замикає коло: якби не він, вони б ніколи не були такі величні й могутні.
🖤 Сюжет бд, до речі, на цьому якраз-таки й ґрунтується – це одна довга пригода Лавкрафта, якому до своєї смерті залишаються лічені дні: він спілкується з людьми зі свого минулого, навідується до тих, хто його надихав і, як бачимо, все ж стає опосередкованим свідком того, як він вплинув на людей з майбутнього.
Картинку взяла тут.
🖤 Звичайно, трохи світлин:
1), 2) Саллі разом із батьком;
3) Саллі разом із батьком. Напис «Hi, Augie!» присвячено Авґусту Дерлету, якому Блох надіслав цю світлину;
4) новонароджена Саллі на руках у Маріон Блох;
5) подружжя разом із маленькою Саллі на балконі їхнього дому.
💀 Колись давно в мене спитали, чи існує запис голосу Лавкрафта. На жаль, він був, до того ж, зроблений самим Лавкрафтом, але не зберігся. Однак, чимало його колег все ж подібні записи мають, тож демонструю вам надзвичайно цікаву добірку аудіо- та відеозаписів, де ви зможете їх побачити/почути.
Приємного прослуховування/перегляду! 😈
1) Фріц Лайбер зачитує своє оповідання «Gonna Roll the Bones»;
2) Гарлан Еллісон читає «The Willow Landscape» Кларка Ештона Сміта;
3) Елджернон Блеквуд розповідає одну зі своїх історій;
4) Кларк Ештон Сміт декламує свою поезію;
5) інтерв’ю з Артуром Мекеном;
6) інтерв’ю з Авґустом Дерлетом;
7) промова Френка Белнапа Лонґа на 1s World Fantasy Convention;
8) Роберт Блох розповідає про добро і зло у кіно (48:50).
👾 Ось так Кетрін Люсіль Мур написала одну з перших історій про кіборгів, водночас піднявши надзвичайно болючу і важливу для себе тему, при цьому започаткувавши ще один науково-фантастичний канон…
Вище прикріпила трошки цікавих світлин з авторкою:
1) Кетрін у молодості;
2) Кетрін разом зі своїм чоловіком Генрі та Робертом Блохом;
3) Кетрін разом із Фріцом Лайбером.
А тут можна послухати, як Кетрін зачитує свій твір.
2/2
А в книзі Гарольда «Keeping track of what happened: a journal of events in the lives of some interesting people», в якій він розповідає про своїх друзів, знайшлися ось такі цікаві кадри:
6) Авґуст Дерлет приїхав до Ґауера гостювати; до них також приєднався Блох;
7) світлина, яку я вже показувала, але нарешті роздобула в хорошій якості, на якій Каттнер, Блох та Ґауер приїхали в гості до Дерлета.
2/2
👀 «Горор ідеально годиться для постановки незручних запитань». Ната Гриценко про жанр, якого бояться українські видавці
Ната Гриценко — письменниця, редакторка і перекладачка горор-літератури, солістка дарк-фолкового гурту Casa Ukrania. А про що говорити з горористкою, як не про горор, особливо у переддень Геловіну? 🎃
Ось кілька уривків з нашої розмови для Divoche.media, але раджу читати все:
🗨️ Це нормально, що комусь некомфортно сприймати еротику, комусь не хочеться читати про наркоманію, а хтось фізіологічно погано переживає літературу з некрофілією, розчленуваннями чи потойбічними вигадками. У мене цієї проблеми ніколи не було, щобільше — мені цікаво, де та межа, за якою зміст та форма тексту можуть стати нездоланними.
🗨️ Горор стає значно експериментальнішим, уже не вміщаючись у колишні уявлення про «зачинену кімнату й поховання заживо».
🗨️ Класичний слешер, яким ми його собі уявляємо — полювання маніяка у масці на групу інших персонажів, як правило молодь, — ідейно породжений епохою серійних убивць у 70-х, коли жертвою міг стати буквально будь-хто і так само будь-хто міг виявитися злочинцем, навіть чийсь приємний сусід чи чоловік. Звідси й напіванонімність перших антагоністів, і певне моралізаторство: першими у слешері помирають найдурніші, найнахабніші й найрозпусніші.
🗨️ Нам не вистачає буквально всього, від готичних романів до Томаса Ліґотті й від Лорда Дансейні до Адама Невілла. Також хочеться бачити українською твори суміжних жанрів з елементами горору, на кшталт «Crash» Балларда чи «Falling Out of Cars» Джеффа Нуна. Можна перекладати буквально будь-що, лакун наразі більше від наявного, а читач уже цілком готовий підтримувати цей сегмент літератури гривнями. Ну й, звісно, так само активно треба писати своє, українське!
🗨️ В кожного поціновувача жанру обов’язково є улюблені твори класичного періоду: для мене це доволі традиційно кілька оповідань Лавкрафта, оповідання Чемберса з циклу «Король у Жовтому», із пізнішого — «Привиди дому на пагорбі» Ширлі Джексон.
🗨️ Передусім мені цікаво, як горорні тенденції переломлюються у візуальному жанрі та як на наших очах горорне кіно трансформувалося з лякачок із вистрибуванням з-за спини в багатогранний, експериментальний і атмосферний продукт.
🗨️ «Дитину Розмарі» чи «Одержимість» можна не вважати боді-горорами в класичному розумінні, а класифікувати як психологічний горор, але разом із тим вони зачіпають саме жіночий психологічний досвід. Вагітність, як перервана, так і повноцінна, — це сукупність доволі моторошних процесів, які лише на поверхні описуються щасливим «послав Бог дитинку», а зсередини пов’язані з глибинними й часто дискомфортними трансформаціями — фізичними, психологічними і соціальними. А далі, якщо ваша дитина вже народилася, це не означає, що з нею все буде гаразд — звідси беруться численні народні легенди про підміни і щонайменше з десяток щорічних горорів про дитячу одержимість. І часто така алегорія є єдиним способом донести жіночі страхи до ширшої авдиторії, тож що більше в нас буде подібних висловлювань, і то бажано насамперед від самих жінок, то краще.
І, звісно ж, я окремо запитала про майбутню збірку спільноти "Бабай" "Нічний сеанс", яку редагувала Ната, ось що вона розповіла:
😎 Наразі не можу розповідати набагато більше за вже анонсоване офіційно, окрім того, що в ній буде міститися важливий для історії жанру перекладний твір — повість «Кармілла» Джозефа Шерідана ле Фаню — довершений зразок темної прози, що на 25 років випередив «Дракулу», популяризуючи вампіризм, в перекладі Анастасії Квіткової, буде широке піджанрове різноманіття — від фолк-горору до слешера — та принаймні два оповідання, пов’язані спільним всесвітом з уже опублікованими романами їхніх авторів (оповідання Світлани Тараторіної зі всесвіту «Дому солі» та Макса Кідрука зі всесвіту «Колонії»), а відкриватиме збірку блискуча іронічна метаісторія на тему горору та письменництва Павла Деревʼянка.
🎃
