2728
про життя, пригоди та творчість провідних письменників химерних жанрів 🧟♀️ з ділових (і не дуже) питань: @buriedinwater інші соцмережі: https://linktr.ee/shumskayeva
⚡Стівен Кінґ, Ніл Ґейман та Алан Мур у свіженькому банд десіне «Le dernier jour de Howard Phillips Lovecraft» («Останній день Говарда Філіпса Лавкрафта»).
🖤 Біографія Лавкрафта майже не обговорюється без сумнозвісних паралелей про те, як його пожиттєва непопулярність контрастує з його посмертною славою, на що цей епізод недвозначно й натякає: він опиняється перед трійкою своїх найвидатніших наслідувачів, які, до того ж, неприховано про це заявляють (ремарка Кінґа). Вони знають, хто він такий, але йому абсолютно не зрозуміло, ким є вони – вони величні й могутні, а він всього-на-всього чоловік, який перед своєю смертю рефлексує про своє життя і навіть не здогадується, що його поява перед ними замикає коло: якби не він, вони б ніколи не були такі величні й могутні.
🖤 Сюжет бд, до речі, на цьому якраз-таки й ґрунтується – це одна довга пригода Лавкрафта, якому до своєї смерті залишаються лічені дні: він спілкується з людьми зі свого минулого, навідується до тих, хто його надихав і, як бачимо, все ж стає опосередкованим свідком того, як він вплинув на людей з майбутнього.
Картинку взяла тут.
🖤 Звичайно, трохи світлин:
1), 2) Саллі разом із батьком;
3) Саллі разом із батьком. Напис «Hi, Augie!» присвячено Авґусту Дерлету, якому Блох надіслав цю світлину;
4) новонароджена Саллі на руках у Маріон Блох;
5) подружжя разом із маленькою Саллі на балконі їхнього дому.
💀 Колись давно в мене спитали, чи існує запис голосу Лавкрафта. На жаль, він був, до того ж, зроблений самим Лавкрафтом, але не зберігся. Однак, чимало його колег все ж подібні записи мають, тож демонструю вам надзвичайно цікаву добірку аудіо- та відеозаписів, де ви зможете їх побачити/почути.
Приємного прослуховування/перегляду! 😈
1) Фріц Лайбер зачитує своє оповідання «Gonna Roll the Bones»;
2) Гарлан Еллісон читає «The Willow Landscape» Кларка Ештона Сміта;
3) Елджернон Блеквуд розповідає одну зі своїх історій;
4) Кларк Ештон Сміт декламує свою поезію;
5) інтерв’ю з Артуром Мекеном;
6) інтерв’ю з Авґустом Дерлетом;
7) промова Френка Белнапа Лонґа на 1s World Fantasy Convention;
8) Роберт Блох розповідає про добро і зло у кіно (48:50).
👾 Ось так Кетрін Люсіль Мур написала одну з перших історій про кіборгів, водночас піднявши надзвичайно болючу і важливу для себе тему, при цьому започаткувавши ще один науково-фантастичний канон…
Вище прикріпила трошки цікавих світлин з авторкою:
1) Кетрін у молодості;
2) Кетрін разом зі своїм чоловіком Генрі та Робертом Блохом;
3) Кетрін разом із Фріцом Лайбером.
А тут можна послухати, як Кетрін зачитує свій твір.
2/2
А в книзі Гарольда «Keeping track of what happened: a journal of events in the lives of some interesting people», в якій він розповідає про своїх друзів, знайшлися ось такі цікаві кадри:
6) Авґуст Дерлет приїхав до Ґауера гостювати; до них також приєднався Блох;
7) світлина, яку я вже показувала, але нарешті роздобула в хорошій якості, на якій Каттнер, Блох та Ґауер приїхали в гості до Дерлета.
2/2
👀 «Горор ідеально годиться для постановки незручних запитань». Ната Гриценко про жанр, якого бояться українські видавці
Ната Гриценко — письменниця, редакторка і перекладачка горор-літератури, солістка дарк-фолкового гурту Casa Ukrania. А про що говорити з горористкою, як не про горор, особливо у переддень Геловіну? 🎃
Ось кілька уривків з нашої розмови для Divoche.media, але раджу читати все:
🗨️ Це нормально, що комусь некомфортно сприймати еротику, комусь не хочеться читати про наркоманію, а хтось фізіологічно погано переживає літературу з некрофілією, розчленуваннями чи потойбічними вигадками. У мене цієї проблеми ніколи не було, щобільше — мені цікаво, де та межа, за якою зміст та форма тексту можуть стати нездоланними.
🗨️ Горор стає значно експериментальнішим, уже не вміщаючись у колишні уявлення про «зачинену кімнату й поховання заживо».
🗨️ Класичний слешер, яким ми його собі уявляємо — полювання маніяка у масці на групу інших персонажів, як правило молодь, — ідейно породжений епохою серійних убивць у 70-х, коли жертвою міг стати буквально будь-хто і так само будь-хто міг виявитися злочинцем, навіть чийсь приємний сусід чи чоловік. Звідси й напіванонімність перших антагоністів, і певне моралізаторство: першими у слешері помирають найдурніші, найнахабніші й найрозпусніші.
🗨️ Нам не вистачає буквально всього, від готичних романів до Томаса Ліґотті й від Лорда Дансейні до Адама Невілла. Також хочеться бачити українською твори суміжних жанрів з елементами горору, на кшталт «Crash» Балларда чи «Falling Out of Cars» Джеффа Нуна. Можна перекладати буквально будь-що, лакун наразі більше від наявного, а читач уже цілком готовий підтримувати цей сегмент літератури гривнями. Ну й, звісно, так само активно треба писати своє, українське!
🗨️ В кожного поціновувача жанру обов’язково є улюблені твори класичного періоду: для мене це доволі традиційно кілька оповідань Лавкрафта, оповідання Чемберса з циклу «Король у Жовтому», із пізнішого — «Привиди дому на пагорбі» Ширлі Джексон.
🗨️ Передусім мені цікаво, як горорні тенденції переломлюються у візуальному жанрі та як на наших очах горорне кіно трансформувалося з лякачок із вистрибуванням з-за спини в багатогранний, експериментальний і атмосферний продукт.
🗨️ «Дитину Розмарі» чи «Одержимість» можна не вважати боді-горорами в класичному розумінні, а класифікувати як психологічний горор, але разом із тим вони зачіпають саме жіночий психологічний досвід. Вагітність, як перервана, так і повноцінна, — це сукупність доволі моторошних процесів, які лише на поверхні описуються щасливим «послав Бог дитинку», а зсередини пов’язані з глибинними й часто дискомфортними трансформаціями — фізичними, психологічними і соціальними. А далі, якщо ваша дитина вже народилася, це не означає, що з нею все буде гаразд — звідси беруться численні народні легенди про підміни і щонайменше з десяток щорічних горорів про дитячу одержимість. І часто така алегорія є єдиним способом донести жіночі страхи до ширшої авдиторії, тож що більше в нас буде подібних висловлювань, і то бажано насамперед від самих жінок, то краще.
І, звісно ж, я окремо запитала про майбутню збірку спільноти "Бабай" "Нічний сеанс", яку редагувала Ната, ось що вона розповіла:
😎 Наразі не можу розповідати набагато більше за вже анонсоване офіційно, окрім того, що в ній буде міститися важливий для історії жанру перекладний твір — повість «Кармілла» Джозефа Шерідана ле Фаню — довершений зразок темної прози, що на 25 років випередив «Дракулу», популяризуючи вампіризм, в перекладі Анастасії Квіткової, буде широке піджанрове різноманіття — від фолк-горору до слешера — та принаймні два оповідання, пов’язані спільним всесвітом з уже опублікованими романами їхніх авторів (оповідання Світлани Тараторіної зі всесвіту «Дому солі» та Макса Кідрука зі всесвіту «Колонії»), а відкриватиме збірку блискуча іронічна метаісторія на тему горору та письменництва Павла Деревʼянка.
🎃
💀 У тому ж документальному фільмі Лавмен розповідає про «одну нью-йоркську компанію», яка полюбляла про Гарта пліткувати – не маю сумнівів, що це також натяк на Клуб Калем, у який входили Лавкрафт, Лавмен, Френк Белнап Лонґ, Рейнгарт Кляйнер та Джеймс Фердинанд Мортон.
💀 Шкода, що Лавмен обрав саме таку стратегію з популяризації свого магазину: інакше ж ми б мали купу цікавих свідчень про Лавкрафта від його близького друга, в правдивості яких би ми не сумнівались…
Вище додала світлину, на якій зображено Гарта (ліворуч) та Сема (праворуч).
2/2
Олена Кузьміна «Морок над містом»
⭐️ 2/5
🧟♀️ От є книжки, які ти чесно-чесно не хотів би сварити. Читаєш негативні або нейтральні відгуки своїх колег і думаєш, а може моя думка все ж відрізнятиметься і я знайду щось, що щиро захочеться похвалити..? З «Мороком над містом» у мене були саме такі почуття – анотація обіцяла дещо хоч і стандартне для жанру, але цікавеньке: Оксана, головна героїня, заплуталася серед розмаїтих шляхів дорослого життя, живе в столиці (насправді, мені СТРАШНО не щастить з цими всіма урбан-фентезі про Київ!), але ніяк не може пристосуватися до темпів бурхливого міста. Життя її і так далеке від ідеального, аж раптом з’ясовується ще одна неприємна деталь: після невдалої спроби суїциду Оксана «розблокувала» в собі своєрідну «суперсилу», завдяки якій їй відкривається зовсім інша столиця, а точніше її темні та приховані від інших нутрощі…
🧟♀️ Ну, по-перше, мені досі абсолютно не є зрозумілим (і це навіть після її пояснення в інтерв’ю для Фантастичних talk(s)) те, чому авторка зробила переважну кількість своїх основних персонажів росіянами – до того ж, сказати, що вони саме негативні герої важко, адже авторка всілякими сюжетними вихилясами намагається зробити так, аби ми їм систематично співчували і переймалися їхніми долями, тож назвати їх стереотипними «плохімі рускімі», з огляду саме на типаж персонажів, не можна. Хочеться спитати, а нащо мені взагалі співпереживати таким героям? 😵💫
З цього всього зростає моя інша претензія: в книзі дуже відчувається оцей гнилуватий присмак якогось російського підліткового фентезі. Київ перед нами постає дуже поверхнево і виключно на рівні загальновідомих столичних локацій, а хоча б якийсь український контекст надається через слова головної героїні, які вона оголошує демонстративно через рот: фрази, в яких героїня віджартовується про мертвих росіян виглядають дуже награно, коли вона буквально перебуває в одній команді з цими мертвими росіянами 🥲. Та й загалом, жарти в цій книзі заслуговують окремого зауваження – гумору тут багато, але він такий заїжджений та прямий, що вам не стільки смішно, скільки соромно. Так, якщо вам цікаво, в арсеналі тут мається той самий легендарний жарт про «Mr. Proper», а коли на Оксану нападає такий собі локальний перевертень, вона, попри пряму загрозу для свого життя, починає жартувати про…фентезійне порно 😭.
💀 По-друге, світобудова. Я так до кінця і не змогла второпати, хто ці люди і нелюди, за що вони б’ються, чому я взагалі за це протистояння маю переживати, що таке морок і навіщо існують всі ці Доми. Відчувається, як авторка, придумавши одне конкретне правило для свого світу, розуміє, що воно функціонує не до кінця, тож нашвидкуруч у вдалий момент видає для цього якесь пояснення, яке зібралося на колінці і мало що, насправді, пояснює. Через це проблемами персонажів у мене перейнятися не вийшло, бо чому я маю переживати за те, що мені пояснили дуже побічно? Так само й з розв’язкою історії: що б там не сталося з персонажами, мені було би байдуже. А кінець все ж вийшов дуже змазаним і згорнутим, якщо вже порівнювати з тим рівнем претензійності, яким нас напружувала авторка всю книжку.
🧟♀️ Я також бачила багато відгуків, де йдеться про те, що це все була одна велика пародія-викриття жанру загалом, але, як на мене, в авторки все ж не вистачило майстерності, аби відкрито продемонструвати це.
🧟♀️ Але щось я зовсім насварилася. З хорошого скажу, книга надзвичайно динамічна! Якщо ви, на відміну від мене, вмієте читати декілька годин поспіль і не відриватися від історії, то за декілька вечорів прочитати її цілком реально. «Морок над містом» можна віднести до темного жанру, тож для прохолодного жовтневого вечора, якщо вам хочеться прочитати чогось, що допоможе розгрузити голову, цілком підійде.
🧟♀️ У будь-якому разі, лакуни українського темного урбан-фентезі стрімко поповнюються, а це не може не тішити.
💀 У вересні 1919 року Лавкрафт вперше прочитав Лорда Дансені – тоді до рук йому потрапила його друга збірка оповідань, яка називалася «Time and the Gods». Лавкрафта творчість Дансені вразила настільки сильно, що в листах за той період він називав її своїм найсильнішим стимулом жити. Зрозуміло, за таких обставин він просто фізично не міг пропустити подію, яка мала відбутися в листопаді того ж року – Дансені вирушив у тур Америкою і має зазирнути до Бостона. «Озброївшись» своїми трьома друзями-аматорами, Лавкрафт все ж прибув до бостонського готелю «Коплі-Плаза» (настільки рано, аби зайняти місця в першому ряду!) і побачив на власні очі свого кумира.
💀 У своєму листі він свідчить, що Дансені, хоч і запізнився на презентацію, все ж зміг причарувати свою аудиторію. Те, як Лавкрафт описує Лорда, заслуговує окремого аналізу (мало хто може похвалитися тим, що Говард сипав у його сторону такими любощами): обличчя Дансені він називає «красивим, але зіпсованим тоненькими вусиками», а усмішку описує як «чарівну та заразливу». Вимова Дансені була вишуканою, не позбавленої надмірної театральності з характерним британським акцентом, а поведінка – трішки сором’язлива та «хлопчакувата». На письменнику був мішкуватий костюм, зате його глибокі кишені Дансені були «як раз», бо були до вінця заповнені нотатками. Спочатку Дансені коротко розповів про те, як він пише і поділився своїми письменницькими секретами, а потім зачитав свою п’єсу. Коли ж презентація закінчилася, Дансені одразу оточив гурт прихильників, які хотіли отримати автограф від свого кумира. Ось тут і починається цікава історія.
💀 Знайома Лавкрафта, міс Гамлет, яка була разом із ним на презентації, захотіла взяти у Дансені автограф, але в останній момент перелякалася, про що сильно пожалкувала тоді, коли повернулася додому. Лавкрафт же встав у традиційну для нього позу, заявивши подрузі, що йому, наприклад, ніякий автограф не потрібний – для нього це манірне підлабузництво (але ми всі знаємо Лавкрафта, тож, найвірогідніше, він просто сам побоявся переговорити зі своїм кумиром віч-на-віч).
💀 Міс Гамлет від своєї затії вирішила не відмовлятися і написала Дансені лист, до якого також доклала декілька подарунків, як-от оригінальний лист Лінкольна, а також додала туди журнал, в якому містилася поема Лавкрафта, яку той присвятив Лорду. Варто зазначити, що це не єдиний віршований твір Лавкрафта, присвячений Дансені: окрім того («To Edward John Moreton Drax Plunkett, Eighteenth Baron Dunsany»), який надіслала міс Гамлет, є ще набагато коротший, який називається «On Reading Lord Dunsany’s Book of Wonder» – в ньому буквально йдеться про те, яким ти будеш зачарованим, якщо прочитаєш збірку Дансені «The Book of Wonder». А той, який надіслала міс Гамлет, вже напряму вихвалює самого Дансені. Хочеться пожартувати: то хто ж тут насправді був підлабузником? Вдумайтеся, чого тільки вартий цей рядочок: «Such are thine arts, Dunsany, such thy skill //That scarce terrestrial seems thy moving quill […]»! А ще Лавкрафт у вірші не соромиться писати, що вітає Дансені як бога, а також бажає йому «радісних та довгих днів» (останні рядки віршу це буквально побажання Дансені класичних «щастя-здоров’я», тільки в більш поетизований спосіб). Та Дансені відповів на лист Гамлет із притаманною йому ввічливістю, в якій радо погодився прокоментувати деякі з її творів, які вона доклала до листа, а також відповів на поему Лавкрафта: писав, що дуже вдячний міс Гамлет за те, що та прислала йому таку присвяту, і сердечно дякує автору цього твору. І хоч подібні речі, коментує Дансені, викликають у нього певну ніяковість, адже тепер йому треба старатися ще більше, аби в майбутньому не розчарувати своїх «друзів», він безмежно вдячний своїм прихильникам. Наприкінці він формально, але тепло, прощається з міс Гамлет, а також додає, щоб та передала «привіт» Лавкрафту.
💀 Не маю сумнівів, що дівчина все ж розповіла про це Лавкрафту, адже тоді б її витівка не мала жодного сенсу. Хай там як, а принаймні за свою поему Говард отримав ласкаве слівце від свого кумира.
Ділюся цікавою фотознахідкою!
Якість не може не засмучувати, але світлина «епохальна» з двох причин: по-перше, подружжя Каттнерів разом із Робертом Блохом! А по-друге, здається це перша побачена мною світлина, де Генрі Каттнер без вусів 🤌🏻
💀 Останній. Письменник. Тепер можна спокійно повертатися до дописів про те, скільки разів поїв Лавкрафт 17 червня 1931 року
А якщо серйозно, то сьогодні, в завершальному дописі циклу #31письменник, читайте про Томаса Ліґотті 👇🏻
https://telegra.ph/P%D1%96snya-mertvogo-mr%D1%96jnika-10-10
💀 Дякую всім, хто читав і поширював цикл! Не розходимося, бо я вже підготувала цікавинок: наприклад, як Лавкрафт їздив на презентацію Лорда Дансені та як співпрацювали Рей Бредбері та Чарльз Адамс. Так що очікуйте 🤫
‼️АНОНС‼️
Новий анонс для нас дуже важливий😌
Саме роботи шановного пана Танабе, були нашим першим запитом у японських видавців у далекому, 2017 році…
Нам відмовляли.
Саме через те, що правами на видання, на території України, володіло кацапське видавництво, ми не могли отримати цю ліцензію😔
Довгих 5 років діалогів, вмовлянь, перекладів, пояснень японським правовласникам про заборону кацапських книг. Розповіді про вихід України із зони CIS(на яку був підписаний кацапський договір), ось чого нам вартувало вибороти цю можливість!
Далі більше, цікавіше..😏
💀 Знайомимося сьогодні, певне, з одним із найбільших неординарних письменників, яких я згадувала у цьому циклі. Хто він, а також чим відзначився в лавкрафтівській спільноті, читайте тут 👇🏻
https://telegra.ph/Strib-Skok-10-03
💀 За свого життя Вілум також вів MrWilum?si=FlMiNNvOY0bPh3s9">канал, присвячений химерній літературі — у відео він часто показує недоступні, на жаль, для нас видання, на «нутрощі» яких дуже цікаво дивитись. А ще там багацько відео з С. Т. Джоші, які прихильники його праць мають зацінити.
Приємного читання та не забувайте взаємодіяти з цим дописом!
#31письменник
💀 Підготувала сьогодні допис про Ремзі Кемпбелла, читаємо (і дивимося чернетки автора), як завжди, за посиланням 👇🏻
https://telegra.ph/SHlyah-cherva-09-30
💀 Українською Кемпбелла можна прочитати (якщо ви десь знайдете це! КСД, поверніться в часи, коли ви видавали стільки крутого горору 🥲) у збірці «Жахослов».
Приємного читання і не забувайте взаємодіяти з цим дописом!
#31письменник
💀 Переходимо до сучаснішої плеяди письменників — віху до світів їхніх фантазій відкриває Пітер Страуб, на роботи якого посилався сам Нік Кейв у своїх піснях! 👇🏻
https://telegra.ph/%D0%86stor%D1%96ya-primari-09-26
💀 Українською КСД видавали його «Талісман», написаний у співавторстві зі Стівеном Кінгом, а також, якщо зможете десь знайти, то у збірці «Що ховається у сутінках» є його оповідання «Доллі».
А документалку, яка згадується у дописі, можна глянути тут.
#31письменник
💀 Є в Лавкрафта низка творів, які оминають навіть ті, хто кличе себе найбільш затятим його прихильником – це ранні оповідання автора, які не мають у собі ані космічного, ані химерного, а просто відображають ту епоху, в якій письменник жив, і, зокрема, відбивають на папері його власні переживання.
💀 Якщо ви читали бодай деякі з його листів, особливо ранні, або ж бачили десь, як Лавкрафт міг відповідати в епістолярних сварках, то стає зрозуміло, що перед нами людина, яка вміла бодай у листах відстоювати свої інтереси та була досить-таки ядучою з тими, чия думка не збігалася з його власною. Але він ніколи прямо не ображав опонента – його гострі образи завжди ховалися за яскравим сарказмом та запальним гумором, які розпалювали його співбесідників так, що деякі з їхніх публічних сварок на шпальтах аматорських журналів могли не вщухати понад декількох місяців!
💀 Все ж трошки шкода, що впродовж своєї кар’єри письменник повністю витравив з себе здатність до подібної гумористичної прози, а ми безслідно розгубили того Лавкрафта-коміка, яким він би, безсумнівно, і не став на постійній основі, але який все ж міг би час від часу писати такі цікаві замальовки, як «Люба Ерменґард, або Серце сільської дівчини» чи «Старий Вар’ят», про якого сьогодні ми й поговоримо.
💀 «Старий Вар’ят», певне, ніколи й не планувався Лавкрафтом як твір, який вийде далі, аніж за коло його друзів, поки до нього все ж не дотягнувся Авґуст Дерлет у 1959 році. Лавкрафт написав оповідання орієнтовно в 1919 році, за рік до того, як в США офіційно введуть «сухий закон». Фабула твору надзвичайно проста, поки її не починаєш розбирати детальніше: в одній з чиказьких більярдних за випивку підпрацьовує волоцюга, який в минулому був кмітливим парубком, аж поки його, як ви вже зрозуміли, не вбила пристрасть до чарки. Через свій алкоголізм чоловіку довелося розірвати стосунки з коханням всього свого життя, за яким він побивається ось вже тридцять років. Тож тепер, коли до забігайлівки заходять молоді й перспективні парубки, дідо намагається переконати їх, аби вони не повторювали помилок його молодості. У змальованому Лавкрафтом епізоді одного з таких парубків звати Альфред Ґальпін – і це навіть не проста великодка на свого друга, як це бувало в інших його творах, тут герой Альфред Ґальпін є саме тим Альфредом Ґальпіном, з яким Лавкрафт тривалий час дуже тісно спілкувався.
💀 Колись Ґальпін зізнався йому, що до того, як «сухий закон» почне працювати, він би хотів спробувати алкоголь. Лавкрафт, який ріс у родині, де алкоголь був під суворою забороною, таку думку не розділяв, і, подібно до Старого Вар’ята, намагався своїм знайомим довести, що пристрасть до спиртного ні до чого хорошого не приведе. Тож, можна вважати, що це оповідання повністю адресовано Ґальпіну: на чернетці знизу Лавкрафт навіть дописав риторичне «А так тобі стане краще?», натякаючи, що така душевна сповідь все ж змусить парубка відмовитись від своєї затії. Все ж Лавкрафт зміг натиснути на потрібний важіль, назвавши кохану Вар’ята Елеанор Вінґ – так звали шкільну приятельку Ґальпіна, яка, вочевидь, подобалася йому на той момент.
💀 Чи послабив колись Лавкрафт свою гнівну риторику щодо алкоголю? Зовсім трошечки, якщо це стосувалося його друзів і колег, яким, на його думку, «просто необхідно було випити». Так, наприклад, коли Фарнсворт Райт, головний редактор «Weird Tales», певний час побивався, бо відчував просто фізичну потребу в тому, аби випити, Лавкрафт співчутливо відказав на це, що сам би знайшов йому спиртне, якби знав, що це послабить його страждання. Цікаво, й куди ж подівся той Старий Вар’ят, який так відмовляв Ґальпіна випити?
🖤 Інтерв’ю починається такими словами: «Як це, бути донькою чоловіка, який написав “Психо”?». Саллі Френсі, єдина дитина Роберта Блоха від першого шлюбу, точно неодноразово відповідала на це питання – як мінімум у тому матеріалі, який я розбила для Вас на невеличкі, але цікаві тези. Сподіваюсь, він хоча б трошки проллє світло на дитинство дівчинки, яке проходило разом із такою неординарною, але великою для жанру особистістю 👇🏻
🖤 Дитинство Саллі пройшло, переважно, під батьковою опікою – її мати, Маріон, була хвора на туберкульоз кісток, що дуже ускладнювало можливість жінки доглядати свою дитину. Саллі згадує, що Роберт дуже любив дітей і завжди спілкувався з ними як з рівними: наприклад, якщо донька чогось не знала, він відповідав на це все чесно і без зайвих прикрас, а якщо це стосувалося тлумачення якогось слова, то він спонукав Саллі спочатку самій зазирнути у словник і знайти це слово, вивчити його, а потім переказати йому вивчене. Блох також часто водив доньку в зоопарк – особливо їм подобалося дивитися на слонів та «великих кішок».
🖤 Друзям Саллі дуже подобався Роберт, а той, у свою чергу, особливо прихильним від був до однієї з подружок своєї доньки, в якої були дуже погані стосунки з батьком – він завжди змушував її сміятися і веселитися, що так відрізнялося від тієї атмосфери, яка панувала в неї вдома.
🖤 Звичайно, було б дивно, якби Саллі не пригадала Гарольда Ґауера та про те коло друзів, яке завжди оточувало Блоха і про їхні просто-таки божевільні костюмовані вечірки. Пригадує і всі ті чисельні світлини, що їх робили Ґауер із Блохом.
🖤 Коли Саллі прийшла на прем’єру «Психо» Гічкока, то її посадили біля Джанет Лі. Дівчина дуже хвилювалася, але дарма – Лі була дуже милою і згодом прислала дівчині свій автограф. Блоху не дуже подобалися зміни, які Джозеф Стефано, сценарист, зробив у сюжеті, та й загалом не вважав, що отримана ним грошова компенсація була справедливою, але чесно зауважував, що фільм зробив його значно популярнішим.
🖤 Коли Блох працював над «Гамівною сорочкою» разом із Джоан Кроуфорд, Саллі визнала, що дуже боялася і соромилася її, хоч акторка була всього на п’ять років старшою. Саллі важко було звикнути до того голлівудського життя, на яке прирік їх Роберт, коли почав активно працювати над сценаріями, однак ще важче було Маріон, яка почала вживати алкоголь через смуток за рідним штатом і за своєю родиною. До того ж, хвороба не дозволяла їй вести таке ж активне життя, як у свого чоловіка.
🖤 «Я не можу уявити кращого батька, ніж той, якого мені судилося мати», – каже Саллі. У Блоха, як ми знаємо, був досить-таки специфічний гумор, який, як їх здавалося, передався і їй. Батько також називав її «своїм найкращим витвором».
🖤 Останній абзац інтерв’ю завершується дуже милою ремаркою Саллі з очевидною великодкою на найвідоміший твір свого батька:
«Дякую за цю можливість [дати інтерв’ю], мені дуже сподобалося. Сподіваюсь, татовим фанатам теж – тепер вони можуть побачити інші сторони «автора “Психо”» і переконатися, що він, точно як Норман, його найвідоміший персонаж, «й мухи не скривдить».
Повністю інтерв’ю можна прочитати тут.
🧛🏻♂️У переддень Геловіну видавництво «Темпора» анонсувало горор роман Каті Орловської "Краще не читай". Я щиро радію цьому факту (романів у жанрі горор у нас не так багато), а тому розпитала авторку про рукопис і шлях до видавництва.
Так, це повернення рубрики #5питань☺️
1. Що це за історія? Як виникла ідея?
Ця історія виникла, коли в перші місяці повномасштабної війни ми з родиною опинилися в Польщі. Там ми жили на хуторі серед фруктових садів, у будинку для робітників. Що довше я сиділа в тому будинку, то більше мені здавалося, що він ідеально підходить для горор сетінгу. Там я й почала писати цю історію про сім’ю, яка змушена була покинути свій будинок і тимчасово жити в ізоляції у домі з сюрпризами.
2. Видавництво маркує книжку як горор. З якими страхами пропонуєш зустрітися читачеві?
У цій книжці кілька центральних персонажів і в кожного з них свої страхи. Матір вже давно виношує нав’язливий страх смерті, який в цих обставинах лише квітне. Чутлива дитина мусить стикатися з жахами цього будинку, однак найбільше її лякає те, що відбувається з її батьками. Вона боїться, що втратить їх, на неї тиснуть темні таємниці, і так вона вперше стикається з відчуттям самотності. Батьковий страх полягає у тому, що він може лишитися невдахою і ніколи не написати справді хорошу книжку.
3. Це твоя перша книжка? Наскільки вона автобіографічна?
Насправді це моя друга книжка. Перша лежить у столі - сприймаю її як тренування) А в цьому романі я розсіяла багато уламків своєї пам’яті. По перше – необхідність покинути свій будинок. По друге – багато описаного на тому хуторі насправді існувало (і наводило на мене жах). Крім того, страх ніколи не написати хорошу книжку – хто з письменників цього не переживав? Та й з нав’язливим страхом смерті я добре знайома.
4. Чому тобі цікаво працювати в жанрі горор? Що він дає письменику і читачу?
Горор для мене – дуже відвертий спосіб осмислення буття. Ти викриваєш все темне й хижаче, що причаїлося, і може навіть вдає з себе друга. Інколи самого викриття буває достатньо. А інколи треба вигадувати протидію. Мені подобаються містичні алегорії, які цей жанр вигадує для соціальних та політичних проблем. Подобається як наші психологічні монстри перетворюються на щось цілком осяжне, а відтак вразливе. Жахи можуть висловити нашу травму, а отже наблизити нас до зцілення. Для багатьох це визволення, як для тих хто пише, так і для тих, хто читає.
5. Яким був шлях від рукопису до видавництва?
Насправді я дозріла взятись за це серйозно, поїхавши на ретрит до Таіс Золотковської в «Дім автора». Там я отримала кілька добрих порад і трохи відновила підточені війною сили. А далі вже були три місяці щоденного писання, три місяці щоденного редагування, і лист до «Темпори», які не проти займатися рукописами початківців. Редактор, який відібрав мене, полюбляє жахи, тому мені пощастило)
◾◾◾
Чекаю тепер на книжку. Редакторка - Богдана Романцова☺️
До речі, у Каті є блог про жахи "Чорна риба", приєднуйтесь🧟♀️
Як кіборги ввійшли в наукову фантастику?
👾 У грудні 1944 року в журналі «Astounding Science Fiction» вийшла історія Кетрін Люсіль Мур, яка називалася «No Woman Born». З 40-вих побачити щось особисто від Мур було явищем рідкісним – на той час вона вже вийшла заміж за Генрі Каттнера, свого колегу-письменника, і приділяла увагу переважно творам у співпраці з ним. І хоч критики досі губляться в тому, які твори в період їхнього шлюбу писала Мур, а які Каттнер, з цим же оповіданням все надзвичайно прозоро: Кетрін написала його до свого одруження, без будь-якого впливу свого чоловіка.
👾 У «No Woman Born» Кетрін розповідає про красиву і талановиту співачку Дейрдру, яка постраждала під час страшної пожежі. Один із лікарів приходить до висновку, що йому не врятувати тіло Дейрдри (тим паче, вона жінка з розважальної індустрії – на його думку, він робить Дейрдрі чималу послугу, що позбавляє її свого понівеченого тіла), тож вирішує помістити її мозок в нове тіло. Цілий рік лікар б’ється над цією затією і світ побачила новенька Дейрдра, яка має повністю роботизоване тіло. З цього моменту починається ряд моральних дилем, з якими зіштовхуються герої: чи можна тепер вважати Дейрдру людиною? Чи належить вона, як річ, тому, хто її створив? Якщо публіка так любила і поважала Дейрдру, чому ж була не готова прийняти її хоч і понівечену, але людську оболонку, а полюбила ту, нову, ідеалізовану? А головне, чи відчуває Дейрдра себе людиною й далі..?
👾 У цьому творі Мур, чиї окремішні від чоловіка твори були просякнуті фемінізмом і мали сильних головних героїнь (наприклад, «Шамбло» або «Джирель із Джойрі»), недвозначно натякає на те, що люди сприймають жінок у медіа виключно за їхню оболонку. І навіть тоді, коли нове тіло Дейрдри було створено, стає зрозуміло, що лікар підганяє робота під загальні «привабливі» критерії, а не робить його зручним або, як мінімум, подібним до минулого тіла Дейрдри. У всій цій ситуації Дейрдра не більше, аніж тіло, втрата якого для тих, хто оточує її, буде означати втрату звичних для них розваг у формі її старих класичних виступів. Про те, чи хоче взагалі Дейрдра жити в новому тілі і чи відчуватиме вона комфорт, якщо буде постійно з’являтися такою на публіці, тих двох чоловічих персонажів, які доклали руку до створення її нового тіла, не цікавить.
👾 Мур заклала в цю історію доволі трагічний історичний контекст: натяками вона формує перед нами післявоєнне суспільство (твір було написано орієнтовно на початку Другої світової), в якому жінка хоч і довела, що здатна боротися не згірше за чоловіка та може володіти новими технологіями, та й просто є кмітливою та розумною, вимушена все ще відігравати в ньому другорядну роль «берегині» і «прикраси світу». Жінці недоступна участь у формуванні нових технологій, тому ті майже не спрямовані на дослідження тих проблем, які б вирішували, наприклад, проблеми з жіночим здоров’ям: лікар не робить тіло Дейрдри комфортним, а робить його гарним не в останню чергу тому, бо кохає Дейрдру і сподівається цим вчинком зробити її своєю. Недвозначно Кетрін натякає, що якби Дейрдру врятувала лікарка, сюжет би розгортався під трошки інакшим кутом…
👾 На жаль, за свого життя Кетрін мала вдосталь гіркого досвіду. Через нестаток грошей їй довелося кинути навчання і почати працювати, а на роботі ж приховувати, що вона письменниця — доводилося підписуватися ґендерно нейтральним «К. Л. Мур». Її твори захоплювали багатьох, однак деякі з листів їй, зокрема від свого першого чоловіка, Каттнера, починалися з «Mr. Moore», наче ніхто й не розглядав тієї можливості, що подібні барвисті, магічні та просто цікаві світи могла вигадати жінка.
1/2
Трошки цікавих «фотопригод» Роберта Блоха та його близького друга Гарольда Ґауера, які я знайшла тут:
1) світлина, зроблена Гарольдом під час найпершої поїздки Блоха до Каліфорнії – туди їх запросив Генрі Каттнер (Блох в центрі, сидить на стільці);
2) а на цій вже Генрі відвідав Мілвокі, де проживав Блох. Роберт стоїть першим зліва, а Генрі – третім. Світлина жартівливо підписана: «Тільки приїхав, а вже встряг у сутичку з місцевими!»;
3) був період, коли Гарольд і Роберт працювали над агітаційними кампаніями для дрібних чиновників: на цій світлині їхня «чесна реакція» на те, як один із них «провалився» — Блох прикладає ножа до шиї, а Ґауер «труїться газом»;
4) Гарольд, Роберт та їхня спільна подруга випивають на «Mid-Summer Festival»;
5) а це Рей Бредбері навідав Блоха в Мілвокі і не зміг не потрапити під чарівливий шарм дурощів цих двох друзів: не встиг оговтатися, як ті почали робити з ним кумедні світлини.
1/2
🪿 Те, що Лорд Дансейні (вибачте мене, грішну, за оте постійне «Дансені»! Я погортала «Dunsany the dramatist» і на власні очі пересвідчилася, що він вимовляв другий склад як слово «say»🫡) писав свої твори гусячими перами – факт, оспіваний в одному з віршів Лавкрафта, та й біографічні статті та есеї про Едварда майже завжди хизуються тією його особливістю. Виявляється, цій темі навіть присвячено таку карикатуру, на якій також натякають на іншу пристрасть Дансейні – полювання, на яких він, зокрема, часто стріляв гусок. Про те, якими несумісними було таке гобі і його посада в RSPCA, зайвий раз згадувати не буду: краще вже подивіться на цю потішну картинку.
Питання, чи використовувалося пір’я вбитих Дансейні гусок для його канцелярії, насправді, поки що в моїх дослідженнях залишається відкритим.
💀 Давненько я викладала тут переклад есея Семюеля Лавмена (того самого, сни з яким подарували нам поему в прозі «Ньярлатотеп» та оповідання «Свідчення Рендольфа Картера»), де він ділиться тим, що Говард Філіпс Лавкрафт, його колишній друг, був страшним лицеміром і ставився до нього та до своєї дружини, Соні Ґрін, зі зневагою через їхнє єврейське походження. Про це йому, власне, розповіла саме Соня після смерті колишнього чоловіка, хоча я чула і більш «чорнушну» версію про те, як Лавмен перекупив у якогось колекціонера листи Лавкрафта, в яких той не соромився гучних антисемітських виразів, але версія з Сонею особисто мені здається ближчою до правди.
Та хай би якими гучними та промовистими не були фрази Лавмена про те, яким Лавкрафт був лицемірним, Сему це аж ніяк не завадило продовжувати заробляти на своєму другові навіть після його смерті 🤷🏼♀️
💀 Ще за часів знайомства з Лавкрафтом, Лавмен переважно працював у книготорговельних галузях і навіть пропонував Говарду роботу з укладання каталогів від компанії, в якій сам працював. Після смерті Лавкрафта він не надто змінив свою рутину, хіба що перестав писати вірші, завдяки яким, фактично, і відбулася його «інтеграція» в лавкрафтівське коло, хоч і не в літературну його царину. Лавмен разом зі своїм другом відкрив свою книжкову крамницю, Bodley Book Shop, яка займалася продажем раритетних та старих книг через пошту, але не полишав також і співпраці й з іншими книгарнями – серед його «клієнтів» був навіть такий знаменитий гравець на ринку, як Gotham Book Mart.
💀 Під печаткою Bodley Press було опубліковано три книги, одна з яких була біографічним та критичним дослідженням життя та творчості Гарта Крейна, друга Лавмена, який також був поетом. Через Лавмена Лавкрафт теж був знайомий з Крейном, але дружби між цими двома не склалося. Навпаки, як Лавкрафт, так і Крейн, не соромилися за очі поливати одне одного брудом: Говард навіть написав на вірш Гарта «Pastoral» зневажливу пародію, яку назвав «Plaster-All», а Крейн, у свою чергу, описував Лавкрафта як «писклю», посміюючись з його високого голосу. Лавмен і Крейн же були настільки близькими друзями, що після самогубства другого Сем доглядав за його матір’ю до самісінької її смерті. Сем також написав чимало праць та есеїв, присвячених Крейну, достоту так само, як він писав про Лавкрафта, а в листах і про Амброуза Бірса. Здавалося б, хороша популяризація та пам’ять про друзів від свого хорошого товариша, та є одне жирне «але»: Семюеля Лавмена неодноразово ловили на фальсифікаторстві.
💀 Коли Лавкрафт перестав бути відомим виключно серед своїх друзів, колекціонери не на жарт активізувались у спробах знайти бодай якісь артефакти, яка належали Говарду: «лавкрафтоманія» охопила деяких настільки, що в Соні Ґрін, коли та лежала в лікарні або приймала гостей, крали нотатки та книжки в надії, що їм дістанеться якась річ свого кумира. Лавмен вирішив цим скористатися і продавав речі, які буцімто належали деяким літературним діячам, серед яких зазначалися також Крейн та Лавкрафт. Особливо його репутацію підірвав випадок, коли він продав одному з колекціонерів світлину, на якій була зображена Емілі Дікінсон – покупцю спочатку видався підозрілим підпис на звороті фотографії, який все ж виявився підробкою. Копнувши глибше, з’ясувалося, що й на світлині зображено якусь випадкову жінку, а не поетку.
💀 Багато дослідників попервах рвалися брати в Сема коментарі, як в найкращого друга як Лавкрафта, так і Крейна, але особисто я помітила, що свою роль в житті як першого, так і другого, він дуже голосно озвучує в одному ключі: в одному з документальних фільмів про Крейна він розповідає, як Гарт намагався кинутися з даху, але Сем зміг схопити його за руку і перешкодити цій спробі самогубства. Про Лавкрафта ж він розповідав, як той думав отруїти себе під час свого проживання в Нью-Йорку – критик С. Т. Джоші запевняє, що це цілком вигадана з низки причин теза, яку Лавмен розповсюджував, аби довести, як тісно він спілкувався з Говардом та якими близькими вони були.
1/2
💀 Шановні поціновувачі мистецтва та культурної спадщини!
Ми дбаємо про ваш комфорт та порядок в інфопросторі, тому підготували папку, де ви знайдете найкращі та найцікавіші канали. Тут буде історія, кіно, естетика, розвиток, книжки, тощо.
💀 Вам не доведеться шукати канали по всьому Телеграму!
Тепер, щоб знайти їх — достатньо лише додати цю папку, щоб опинитись в самому серці світу мистецтва та бути в курсі останніх подій.
💀Підписатись на нашу «Культурну теку»
💀 Ох, що ж за довготривала пригода то була! Цикл #31письменник офіційно завершено; я беруся за нові дописи та цікавинки, але, перед цим, згадаймо, як воно було та які письменники жахали нас впродовж цих декількох місяців 👇🏻
1. Едґар Аллан По
2. Шерідан Ле Фаню
3. Абмроуз Бірс
4. Брем Стокер
5. Вільям Чемберс Морроу
6. Монтеґю Родс Джеймс
7. Артур Мекен
8. Ґустав Майрінк
9. Елджернон Блеквуд
10. Алістер Кровлі
11. Вільям Ґоджсон
12. Лорд Дансені
13. Стефан Ґрабінський
14. Кларк Ештон Сміт
15. Франк Белнап Лонґ
16. Роберт Ірвін Говард
17. Дональд Вондрі
18. Авґуст Дерлет
19. Фріц Лайбер
20. Мервін Пік
21, 22. Кетрін Люсіль Мур та Генрі Каттнер
23. Ширлі Джексон
24. Роберт Блох
25. Роберт Барлоу
26. Рей Бредбері
27. Пітер Страуб
28. Ремзі Кемпбелл
29. Вілум Гопфроґ Пагмайр
30. Клайв Баркер
31. Томас Ліґотті
🖤 Дякую, що читали, поширювали та жахалися разом зі мною! Запевняю, це тільки початок 😈
Дивіться що планує видавати Dark Horse Manga.
Англомовне видання «H.P. Lovecraft's The Shadow Over Innsmouth» видавництво готує на жовтень.
Інкогніто-представник Molfar Manga Comics офіційно заявив:
- Я вражений.
💀 Передостанній письменник у циклі, уявляєте?! Знайомимося з темними світами та біографією Клайва Баркера 👇🏻
https://telegra.ph/P%D1%96nged-10-07
💀 Що там з перекладами Баркера? Українською є тільки його твір для дітей «Викрадач вічності», а також декілька оповідь в старих КСДшних горор антологіях: «Страх» у «Жахослові» та «Доллі» в «Що ховається у сутінках».
Приємного читання та не забувайте взаємодіяти з цим дописом!
#31письменник
«П’ятеро» Ґай Морпасс
⭐️ 2,5/5
👾 Уявіть, що ваше тіло – це вмістилище для ще чотирьох людей. Таку ціну платять ті, хто народжується в суспільстві майбутнього, перенаселеному та спаплюженому людьми: за власним вибором ти обираєш, ким станеш – гедоністом, андроїдом, робітником чи цілою комуною, як наші головні герої. Їх п’ятеро і вони ділять одне тіло, але це нічого страшного, адже тіло більше не є чимось більшим за звичайний сосуд, а справжню цінність має лишень час. Час, який можна прожити, тут як валюта, тому коли нашим героям пропонують отримати цілих двадцять років, вони сліпо погоджуються, що призводить до низки трагічних подій…
👾 Отже, я, насправді, маю претензії до книжки, але спочатку про те, що сподобалося. Сам задум доволі цікавий, я постійно проводила паралелі з «Першому гравцеві приготуватися», бо всі ці ігри та квести, які описувалися в книзі, давали мені приємні підліткові флешбеки. Книжок із подібним змістом я, насправді, ще не читала і сам концепт був чудовим…поки автор не взявся його розписувати. Того, що мені не «зайшло», все ж в рази більше: це, по-перше, авторська оповідь. Я вже неодноразово писала тут у відгуках, що мені важливо, аби діалогів/дій/описів/внутрішніх монологів персонажів було більш-менш порівну, але ця книга на 90% складається з концентрованих дій, за якими погано проглядаються думки та мотиви персонажів: вони все будуть проговорювати словами через рот, майже не залишаючи простору для цікавих зачіпок та думок.
👾 По-друге, самі персонажі. Вони надзвичайно пласкі та вся їхня особистість будується виключно на одній-двох характеристиках, які автор, до того ж, одразу демонструє на перших же сторінках: от вам персонаж-качок, вся personality якого будуватиметься на його одержимості спортом, а от вам зле стерво, яке буде злим стервом фактично від початку до кінця, з мінімальними змінами в своєму настрою та у своїй мотивації. Такі персонажі, може, в певних ситуаціях виглядають кумедно і карикатурно, але в тому сетінґу, в який їх автор вмістив, вони виглядають абсолютно по-дитячому наївними та нереалістичними. З цього ж випливає моя претензія до кінця історії: якщо на початку всі дурощі персонажів я ще могла терпіти, то коли автор розкрив нам мотивацію «головного злодія», то моя віра в те, що відбувається між цими всіма персонажами остаточно розбилася на друзки. Тобто ЦЕ ВСЕ відбулося через НАСТІЛЬКИ НЕЗНАЧНУ РІЧ? А могло б виглядати більш реально, якби автор не лінувався прописувати бодай мінімальну мотивацію своїх персонажів, а не тільки їхні дії.
А ще тут купа стереотипних «злих рускіх», що теж дуже ріже око. Банальнішу річ було й геть придумати. Та й загалом, книжка ду-уже намагається бути «крутим голлівудським блокбастером» і, можливо, дійсно отримає колись екранізацію, адже читається вона більше як сценарій, аніж повноцінна художня книжка…
👾 Та пам’ятаєте, що то все виключно моя думка – якщо вам подобаються антиутопії, то спробувати варто: у видавництва на сайті якраз діятиме промокод FIVEMINDS35 (-35% на весь асортимент!). Не проґавте, бо він діятиме тільки сьогодні з 17:05 і до 00:00!
👾 Думку блоґерів, з якими я читала цю книжку, можна глянути на їхніх каналах:
Непозбувний книгочитун
Читай, krw, книжки
Антиквар від Шкурупія
Шо б його такого почитати?
Перехресні стежки
Яна про Літературу
Книжковий Дракон
Запекла книгожерка
dollітературне
Книжкове буття
Книжкові історії
in book we trust
Привіт, я Оксана, головна редакторка @divochemedia та співавторка подкасту «Чому їй не байдуже».
У День захисниць та захисників України я доєдналася до першої в історії жіночої гри Legend of Sisters Power від «Марш Жінок» і Veteranka, в якій жінки підтримують жінок.
Це великий збір, де моя ціль — зібрати 100 тисяч гривень за три тижні для захисниць передової.
Разом з іншими жінками хочу забезпечити захисниць всім необхідним: від берців до приладів нічного бачення, автівок та дронів.
Посилання на банку.
💀 Фріц Лайбер разом зі своєю дружиною Джонкіль Лайбер, яка дала поштовх його письменницькій кар’єрі: саме вона списалася з Лавкрафтом, аби той сконтактувався із її чоловіком.
💀 Дружину Фріц описував так: «Вона була маленькою […], мала яскраві блакитні очі, які часом ставали фіолетовими; вона була швидкою […], від природи граційною та артистичною […]; в Америці вона навіть позувала для реклами шовкових панчіх; була чудовою дарувальницею та планувальницею вечірок, була обдарованою ворожкою, ініціативною, привітливою…», а завершив він цей пасаж милим порівнянням: «[…] була зовсім як котенятко (ким вона й одягнулася на Westercon 6, як ми можемо бачити на першій світлині)».
💀 На другій світлині подружжя зазнімковане разом зі своїм сином Джастіном.
💀 Є книжки, які, насправді, набагато краще самому прочитати, аніж намагатися вичленувати якусь думку про них зі слів інших. «Легенда про зміїне серце, або друге слово про Якуба Шелю» Радека Рака – беззаперечно такий твір. Його немає сенсу намагатися переказати, його треба просто пережити і пропустити крізь себе: настільки метафоричний, магічний, еротичний, темний, хтивий, брудний, кривавий, хтонічний і красивий текст (насправді, до нього можна безкінечно підставляти всілякі прикметники – емоцій тут вистачить на всі епітети) просто потрібно пропустити крізь себе. Він у жодному разі не підійде вам, якщо ви розраховуєте на легку казку – книжка потребує ретельного зосередження в себе, такого, щоб ви могли відрізняти найтихіші лісові шурхотіння та зміїне сичанння у відтінках слів, які перед вашим носом переплітає автор.
💀 Радек Рак зробить вас свідком повстання, в якому хам і пан намагатимуться зрозуміти, де кому місце (якщо ви все ж вже прочитали книгу, то зрозумієте, що речення це має подвійне значення), і все це – серед могучих пралісів, які ховають у своїх нутрощах найтемніші секрети та найдревніших його мешканців, і Рак проведе і познайомить нас із ними настільки, наскільки вони самі дадуть собі показатися.
💀 Мої особисті враження? Це, однозначно, не найлегший текст, який мені доводилося читати: попри його невеликий обсяг (300 сторінок) моє читання затягнулося на декілька тижнів. Але поспішати, читаючи цю історію, і не хочеться: описи, діалоги, маленькі, але такі важливі для сюжету дрібнички, хочеться тільки смакувати і розтягувати. Радек вміло орудує словом і поєднує красиве з огидним настільки майстерно, що це пробуджує в тобі самому якісь дивні, ледве не мазохістичні чуття: що-що? Черговий епізод із різнею, які завершиться статевим актом зі змієподібною істотою? Дайте два!
Темп оповіді наче й неспішний та інертний, але Радек так хвацько підносить у вас інтерес своїми метафорами, жорстким гумором, систематичною різаниною, красивими описами природи, що опиратися йому стає просто важко – хочеться в тексті залишитися і ніколи його не покидати. Окремий уклін перекладачу за настільки «смачний» текст – дарую йому своє серце так, як його дарують персонажі цієї історії.
💀 З Радеком я неодмінно продовжу своє знайомство і вам раджу: у @zhupanskogo якраз проходить акція, під час якої ви зможете придбати цікаві книжечки (Рака і нашого любого Лавкрафта, зокрема!) зі знижками від -20% до -50%. Зазирайте до них якомога скоріш, бо акція триватиме до 24 вересня включно.
А що про книжку думають інші блогери? Зазирайте до них впродовж дня та дізнавайтесь:
Читай, krw, книжки
Книжковий бункер
Книжкове буття
Меланчине життя і книжки
Як сказав Гаролд Блум
Літературний лаунж
