-
Психология для души. Канал о психологии, психотерапии и внутренних изменениях.
ТЕРОРИСТИЧНІ СИНДРОМИ, названі на честь міст:
Стокгольмський синдром - коли заручники починають симпатизувати терористам. Після пограбування банку в Стокгольмі 1973 року - четверо співробітників банку були взяті в заручники на шість днів. Після того як викрадачі здалися, заручники заявили, що більше боялися поліції, зібрали гроші на захист викрадачів і відмовилися свідчити проти них.
Лімський синдром - це коли викрадачі починають симпатизувати своїм заручникам. Синдром названий на честь кризи в столиці Перу в грудні 1996 року, коли члени революційного руху захопили 600 гостей у резиденції японського посла. Загарбники настільки перейнялися співчуттям до гостей, що за кілька днів відпустили більшість із них.
Лондонський синдром - це коли заручники провокують свою смерть, дратуючи викрадачів. Синдром був названий на честь облоги іранського посольства в Лондоні 1981 року.
Сараєвський синдром – той, при якому людина відчуває надзвичайний, ірраціональний страх перед артилеристами, а також проявляє симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР), пов'язаного з війною та вторгненням. Був натхненний Сараєвською кризою 1914 року, коли вбивство ерцгерцога Фердинанда та його дружини Софії спричинило Першу світову. Частіше зустрічається серед жителів Боснії і Герцеговини.
Бруклінський синдром - виник під час Другої світової, коли психіатри ВМС США помітили поведінкові характеристики у деяких мобілізованих, призваних на військову службу з Бруклінського району Нью-Йорку. Цитата: "через специфічні культурні особливості, чоловіки з Брукліну тяжіють до надмірного протистояння". З огляду на стосунки міста з американськими серійними вбивцями в 1970-х. іноді цей синдром використовується для позначення антисоціальних рис, поширених серед жителів міста
Матеріал ТГ - каналу "Психотравма війни"
/channel/posttraumaticstress
Я обираю -Тебе
Часто,задля того,щоб отримати прихильність інших, ми нехтуємо собою.
Чому ж у нас виникає таке бажання?Чому ми прагнемо сподобатись іншим при цьому ж забуваюємо про власні вподобання чи залишаємо їх на задньому плані?
Звичайно ж на це впливає наше оточення.
Сім’я саме те середовище, яке чинить на нас великий вплив, а саме надає впевненість чи породжує сумніви, щодо власної вагомості у суспільстві.
«Чому ж ти не можеш бути, як інші» - знецінювання нас як особистості, нав’язування думки про те, що потрібно бути як хтось.
Вона може бути як і джерелом любові, уваги, підтримки так і «дарувати» відчуття одинокості та покинутості.
Страх самотності доволі часто мотивує нас ігнорувати себе надаючи перевагу іншим, адже метою стає мати поруч хоча б когось, не дивлячись на змістовність стосунків та щирість цього спілкування.
Бажання задовільнити близьких людей, старання відповідати їхнім уявленням про вас,ось це вже про догоджання заради отримування схвалення у свою сторону, яке може так міцно вкорінитися у вашій підсвідомості й покрокувати з вами у майбуття.
Видаючи себе за когось іншого з метою сподобатись, а потім відкриваючись людині по-справжньому - ми помічаємо,що від нас відвернулися.
Ми злимось на людину звинувачуючи її ,бо вона відмовляється сприймати нас такими як ми є,незважаючи на те,що ми самостійно ввели її в оману граючи роль вигаданої особистості.
Слідом за злістю,або ж оминаючи її настає розчарування у людях, яке можуть підсилювати думки:
«Нікому не слід вірити» ;
«Довіри апріорі не існує».
Гадаючи,що справжніми ми та наші емоції нікому не потрібні забуваємо той факт , що в першу чергу вони не потрібні нам самим
У погоні бути таким «як треба»,ми нехтуємо власним «Я». Не чуємо себе та не дозволяємо проявлятись, боїмося заявляти про власні цінності. Обираємо стандарти інших та «зраджуємо» себе, кожного разу обираючи іншого.
Вважаємо справжню нашу сутність не цікавою та непотрібною, тим самим знижуємо свою самооцінку та самоцінність. Надто важко бути кимось для когось на постійній основі…І доволі легко загубити себе у світі мільйонів людей та їх думок. Тому ми відчуваємо втому й періодично емоційно вигораємо.
Розчаровуємося у тому,що ми «не такі», забуваючи про те, що бути «такими» зовсім не наш власний вибір.
Складнішим завданням для нас стає здійснення вибору. Так безперечно відчуття сумнів та невизначеності можуть зустрічатись у нашому житті. Однак,це ми повинні домінувати над ними, а не вони над нами. Надаючи перевагу думці інших у нас виникає звичка на постійній основі прислухатись до когось. Залишившись самостійно із вибором, сам на сам, без посередників прийняття рішення дається дуже й дуже не просто.
Отже,обираючи позицію «бути як треба» ми хочемо застрахувати себе від почуття самотності, однак своїми ж діями обираємо його обманюючи інших та самого себе, самостійно обриваючи зв’язок через страх видати себе дійсного, бути самим собою.
Разом із самотністю фізичною ми отримуємо і самотність внутрішню, заплутавшись у тому хто ми та чого прагнемо насправді.
Що робити, щоб спробувати жити власне життя по-іншому ,а саме по-своєму? Для початку звісно ж усвідомити ваше становище та розуміти, що обираючи себе ви повинні бути готові не тільки до вибору, а й до його наслідків.
Обирати себе, це не завжди про розуміння зі сторони інших людей.
Часто оточенню краще саме тоді, коли ви є зручними та непримітними. Обираючи себе ви повинні перебувати у дорослій позиції (відповідальність, розуміння наслідків власних дій, та їх прийняття), а не у дитячій (почуття сорому, провини за власну діяльність)
Коли у вас виникає страх образити або розчарувати когось із вашого оточення - спитайте себе: «А хіба мене зараз не ображає поведінка цих людей? Невже ці люди ніколи не розчарують мене?"
А ще, пам’ятайте цю чудову істину гештальт терапії : «Я - це Я, Ти - це Ти, я прийшла/ов у цей світ не для того, щоб відповідати твоїм очікуванням, а ти моїм. Я роблю свою справу, а ти свою. Якщо нам випало бути разом це чудово, якщо ж ні - то нічого не вдієш».
Автор: Мар‘яна Веремкович
@m.verem
Усі дослідження щодо булінгу, які я читаю в контексті РДУГ, говорять про значущо вищі показники булінгу та агресії щодо дітей з РДУГ ніж щодо решти популяції і значущо вищу загрозу віктимізації.
Але вчора мені трапилося цікаве іспанське дослідження (щоправда, на маленькій вибірці), яке доводить зворотну кореляцію: віктимізація у булінг мають вплив на тяжкість проявів РДУГ.
Спробую переказати/поперекладати суть дослідження.
Хоча генетика і патофізіологія є важливими факторами в етіології РДУГ, однак виявляється, психосоціальний контекст може сформувати прояви РДУГ і змінити траєкторії розвитку людини, результати корекції тощо.
Існує кілька досліджень, що пов’язують ранній досвід дитини із тим, як буде проявлятися РДУГ у дорослому віці. Наприклад, показники РДУГ за стандартними тестами були значно вищими серед тієї молоді, яка мала в анамнезі важкий досвід нехтування з боку батьків (neglect) та аб'юзу. Цей же досвід напряму впливає на формування опозиційно-викличної поведінки.
Досвід насильства, отриманий в дитинстві, мав вплив на формування виконавчої навички - це теж виявили кілька досліджень, на які посилаються іспанці.
При цьому, тип насильства, який зазнавала дитина, впливав на прояви тих чи інших симптомів РДУГ: чи то ухил в імпульсивність, чи то ухил у неуважність.
Наприклад, неуважний тип розладу був суттєво пов’язаний з ймовірністю нехтування на рівні батьківського нагляду, фізичної недбалості та сексуального насильства, тоді як гіперактивний тип був пов’язаний з проявами фізичного насильства.
Знущання з боку однолітків позитивно корелює з проявами тривоги-депресії у молоді з РДУГ, соціальними проблемами, правопорушною поведінкою та агресивною поведінкою.
Жорстоке поводження з дітьми та нехтування доглядом відіграють певну роль у зберіганні симптомів РДУГ у дорослому віці. Мало того, було виявлено зв’язок між силою зловживання стосовно дитини і силою проявів симптомів РДУГ. Чим серйозніших негативних впливів зазнавала дитина, тим більше взаємозагострувалися її симптоми і тим стійкішими ставали.
Вплив насильства, особливо під час чутливих періодів розвитку, впливає на нормальний розвиток мозкових структур, відповідальних за регуляцію поведінки, і, отже, такі травматичні переживання можуть призвести до нейробіологічних змін у відповідь на активацію систем фізіологічної реакції на стрес.
Виходячи з усього цього, дослідники пропонують використовувати більш інтегрований біопсихосоціальний підхід до РДУГ. Наразі, кажуть вони, роль психосоціальних факторів у розвитку симптомів РДУГ є нехтуваними у сфері психічного здоров’я дітей. Дослідники вказують, що лікарі повинні враховувати досвід віктимізації під час оцінки пацієнтів з РДУГ. Грубо кажучи, пропонується розглядати дітей з РДУГ як групу ризику щодо жорстокого поводження як в сім’ї, так і з боку однолітків.
Матеріал платформи: Бути дорослим з РДУГ - ADHD, СДВГ
https://www.facebook.com/profile.php?id=100070128494239
Експеримент вивченої безпорадності - це психологічний підхід, спрямований на розуміння та вивчення реакцій особистості на ситуації, коли вона відчуває втрату контролю над подіями свого життя. Цей експеримент вперше був запропонований Мартіном Селігманом і Стівеном Майєрсом у 1967 році, і він відіграв важливу роль у розвитку сучасної психології.
Під час експерименту учасники покладалися в умови, коли вони не мали можливості впливати на події або змінювати їх результати. Такі умови створювали відчуття безпорадності, що впливало на їхню емоційну та психологічну стійкість. Дослідники виявили, що учасники, які пережили ситуації безпорадності, частіше схильні до виникнення стресу, депресії та інших негативних емоцій.
Важливим результатом експерименту стало розуміння того, як важливо для людини відчувати контроль над своїм життям. Безпорадність може призвести до виникнення різних психологічних проблем, але водночас розуміння цього явища дозволяє розробляти методи та стратегії для покращення психологічного стану та здатності подолання труднощів.
Експеримент вивченої безпорадності продовжує залишатися актуальним для розуміння людського поведінкового реагування на труднощі та виклики. Враховуючи його результати, вчені розробляють нові підходи до психотерапії та тренінгів зі збільшення психологічної стійкості та резилієнтності у сучасному світі.
Одним із класичних прикладів експерименту вивченої безпорадності є дослідження, проведене Селігманом та Майєрсом в 1967 році, використовуючи тваринних об'єктів - собак. Для цього експерименту вони використовували три групи собак:
1) Група з контролем: Собаки в цій групі мали можливість контролювати ситуацію. Коли вони натискали на певний важіль, електричний струм припинявся.
2) Група безпорадності: Собаки в цій групі були піддаються електричним шокам, і вони не мали змоги впливати на ситуацію. Шоки були неуникненними, незалежно від їхніх дій.
3) Група переоснащення: Собаки в цій групі також отримували електричні шоки, але вони мали можливість впливати на події. У них був важіль, але його використання не завершувало шок.
Пізніше, коли всі ці собаки були випробувані в нових ситуаціях, собаки з групи безпорадності демонстрували виражені ознаки стресу та безпорадності. Вони виявляли менше ініціативи, були менш активними та менше намагалися уникати неприємних ситуацій, порівняно з іншими групами.
Цей експеримент підкреслив важливість відчуття контролю над навколишнім середовищем та його вплив на психологічний стан суб'єктів.
Автор: Ілля Сукнов
https://www.facebook.com/ssdiwqpczxcw
Які психологічні причини заважають людям будувати здорові стосунки?
⠀
1. 🚫 Вступаючи у відносини партнери несвідомо починають будувати стосунки по вертикальній схемі. Хтось умовно старший, а хтось менший. Так, один з партнерів бере на себе батьківську (материнську) роль, а інший умовно дитячу.
⠀
Саме так формуються співзалежні стосунки. Кожен з них потрапляє у свою “сліпу зону” стосунків з батьками, де ієрархія ролей між реальними батьками і дитиною була дуже порушена. Якщо в дитинстві дитина спасала когось із батьків в прямому та емоційному сенсі, вона буде намагатися робити це саме зі своїм партнером. Той, хто в дитинстві був підтримкою і емоційною опорою для своїх мами чи тата, дуже вміло буде “всиновлювати” своїх чоловіків і “удочиряти” дружин.
⠀
В таких стосунках є купа претензій один до одного і завуальована, несвідома злість на батьків, яка проектується на партнера. Якщо в сім'ї культивувалися цінності про те, що батьки - це святе, то без допомоги психолога неможливо відділити "мух від котлет" і відрізнити реального чоловіка чи дружину від своїх батьків, на котрих глибоко в душі лишилися злість і образа.
⠀
2. 🚫 Велика різниця темпераментів, ще одна причина через яку людям складно сходитись. Один є інтровертом, шизоїдом в хорошому значенні цього слова, який любить посидіти вдома, почитати книжку, друзів обирає з обережністю, вечірки та гулянки швидше терпить ніж бере в них участь, він любить дистанцію і споглядання. А інший екстарверт - душа на розпашку, любить шумні компанії, йому постійно потрібно бути в русі, в активності. Він переживає себе живим тільки у взаємодії з іншими.
⠀
В такій парі рано чи пізно настане момент, коли перший захоче сховатися від другого тому, що відчуття власного існування у нього виникає в тиші і в контакті з самим собою, а інший буде намагатися його витягти на світ божий, зробити його життя яскравим і барвистим.
⠀
3. 🚫 Інтроекти - ще одна причина, котра заважає людям йти назустріч один одному.
⠀
Інтроекти - це неписані правила які ми беремо з культури і соціального оточення.
Наприклад:
готувати в сімʼї має тільки жінка;
прибирання - це жіноча парафія;
чоловік - голова сімʼї, а жінка - шия;
дружина не може заробляти більше чоловіка....
В цих посланнях нічого поганого немає, якщо є можливість їх обговорювати, щось брати у власні стосунки, а від чогось відмовлятися.
Якщо інтроекти "заковтувати" не перетравивши, що саме вони значать у
ваших стосунках, з чим ви погоджуєтесь, а з чим ні, то тоді не ви, а вони стають
авторами вашого життя.
4. Травматичний досвід попередніх стосунків також може заважати новим відносинам. Недовіра, страх бути покинутим, страх знову помилитися
заважають будувати нові відносини. Також спроби вступити в нові стосунки щойно вийшовши з попередніх, не витримавши паузи і внутрішньо не відділившись від партнера, несуть ризик повторення невдалого сценарію. Між стосунками непогано б витримувати паузу.
5. Не завершена сепарація з батьками також заважає повноцінним стосункам. Що значить не завершена сепарація? Це коли внутрішньо відчуваєш емоційну залежність від батьків, батьки можуть порушувати особисті кордони пари і створювати ситуацію триангуляції, коли в парі утворюється
"любовний" трикутник: чоловік - дружина і мама (або тато). Хтось із батьків наполегливо хоче впливати на прийняття рішень хоче у дорослих стосунках своїх дітей, критикує, вимагає до себе надмірної уваги, ображається, якщо їм позначають зону їхньої відповідальності.
Це лише декілька причин, які стоять на перешкоді формування
повноцінних стосунків.
Навчитися по новому будувати відносини можна в психотерапії.
Автор матеріалу: @irina_yevs
Отже, я психую. Я роздратований, злюся, бішуся, що все пішло не так. Справи, які я замислив, ніяк не просуваються - все щось ламається, все щось збивається. Я продумав день, запланував усі активності, де з ким зустрінуся, що вирішу та як. За планом, все мало закінчитися чудово. Але блін… Там я спізнився, там підвів транспорт, там людині не вийшло прийти, там ще якісь кляті обставини - і ось, я місця собі не знаходжу. Весь мій контроль, вся моя здатність втілювати мої наміри - коту під хвіст. І я нічого вдіяти не можу. Можу тільки визнати свій відчай та безсилля. Але до того я психую, і ця злість, яку я розповсюджую навколо, призводить до ще гіршого: там перевищив швидкість і отримав штраф, там ледь не нарвався на кулак здорованя, а там і сам ногою боляче вдарився. Короче, тотально кепсько.
Знайомо? Можливо, не так драматично, та все ж трапляються моменти, коли роздратування впирається в відчай - бо щось пішло не так, як планувалося.
Про це є анекдот про учня барбера. Голить він небезпечною бритвою клієнта, старається, намагається все робити добре та якісно - дуже-дуже обережно. Але оппа - поцарапав клієнта. Учень засмутився, але продовжує голити. Ще більше старається, ще обережніше. Та все ж оппа - знову поцарапав клієнта. Учень тоді зібрав усю свою увагу, все своє зосередження й продовжує голити, намагається бути найаккуратнішим. Але оппа - ще одна царапина. Він не витримує, зривається й лезом полосує обличчя клієнта: “Та нічого в мене не виходить!!!...”
Якщо в цих прикладах відкотитися трохи назад, то можна знайти причину, чому так виходить. Вона в тому, що людина в своїх уявленнях поєднана зі світом, але часто психологічно від нього відірвана. Тобто, вона уявляє, що і як у цьому світі зробить, тому планує й намагається щось втілити. Але це в уявному світі. А потім зустрічається зі світом реальним. Якому начхати на її плани й уявлення - він живе своїм життям. Тоді плани людини зіштовхуються з реальністю й рельність перемагає.
Людина, яка вже злилася зі своїми очікуваннями, переживає це як власний крах. Тому проходить всі стадії прийняття, де злість виражена найяскравіше. Коли людина доходить до відчаю, а там і до безсилля, де прощається з планами, відгорьовує свої уявні можливості, то в цій точці починаються цікаві зміни.
Людина починає дивитися на справжній світ. В її сприйнятті вже не вона на першому місці, а те, що навколо. Так людина бачить нарешті реальність. І вже цю справжню реальність бере до уваги, й вже з нею взаємодіє. Вона нарешті бачить, яким життям живе цей світ, ці люди, що зараз актуально й можливо. І вже тоді співвідносить із цим свої бажання - так виходить здійснити щось дійсно актуальне для себе й світу. Так виходять круті проекти, вдалі та вчасні.
Якщо говорити про вищезгаданого учня барбера, то він, коли голив клієнта, перезосередився на собі - наскільки може кльово голити. Тому в нього не виходило. Якщо говорити про мій приклад, то я теж спирався лише на своє уявлення й забув поцікавитися про світ.
Але ці зіткнення уявного й реального неминучі для тих, хто схильний замикатися в собі. Тому варто приймати ці роздратування й відчаї як щось належне. Вони не означають, що я якийсь не такий - це просто така закономірність. Адже й моя схильність зосереджуватися на уявному теж не просто так взялася. Все, шо я можу - це підтримати себе, тобто не критикувати й не мочити. І, якщо побачив знайому закономірність, швидше перейти до безсилля та визнати: так, схоже, я знову відірвався від реальності. Потім попрощатися зі своїми планами та проявити увагу до цього світу - він зараз чим живе?
Автор: Віталій Жданов
https://www.facebook.com/vzdanov
Вправи, що спрямовані на розрядку гніву й агресії у дитини
Жахливо-чудовий малюнок
Дитині пропонується намалювати «жахливий малюнок», після цього малюнок передається психологу і той робить з нього «прекрасний» і передає знову дитині. Так малюнок проходить кілька кіл. На якомусь етапі, можна помінятися і вже дитина буде робити з «жахливого» чудовий малюнок.
Вибиваємо пил
Дитині видається «подушка», яку вона повинна ретельно бити руками вибиваючи з неї пил.
Дитячий футбол
Замість м'яча - подушка. Гравці розбиваються на дві команди. Кількість гравців від 2-х осіб. Суддя - обов'язково дорослий. Грати можна руками і ногами, подушку можна штовхати, кидати, віднімати. Головна мета - забити в ворота гол
«Крик»
Дитина робить глибокий вдих, прикриває обличчя подушкою і починає кричати. Повторити крик кілька разів, поки не настане відчуття спустошення
Це так само успішно виконується зі стаканчиком або мішечком, які «призначені» для криків.
Дитина повинна взяти стаканчик або мішечок і прокричати в них все що накопичилося
«Малюємо почуття»
Дитина малює емоцію, що підходить під її настрій кольором. Це можуть бути «каляки-маляки», лінії або цілі картини. Після виконання малюнка, дитині пропонується зробити з малюнком все що хочеться. Зазвичай, діти хочуть його або порвати, або викинути
Реагування на гнів через рух
Попросіть дитину встати в довільну позу (або сісти). Потім попросіть подумати про ту ситуацію (людину), яка викликає у неї найбільше почуття гніву. Попросіть її зосередитися на своїх відчуттях і відзначити, в яких частинах тіла вони найбільш сильні. Потім попросіть її встати (якщо вона сиділа), і нехай робить рухи таким чином, щоб максимально виразити ті почуття, які вона відчуває. При цьому не потрібно контролювати свої рухи, важливо висловити свої почуття.
Обговоріть з дитиною: чи легко було виконувати вправи; в чому вона відчувала труднощі; що вона відчувала під час виконання вправ; чи змінився її стан після виконання вправ.
Листи гніву.
Попросіть дитину подумати про ту людину, яка викликає у неї гнів (або про ситуації). Попросіть написати лист (описати ситуацію). Важливо щоб дитина повністю висловила свою агресію, те, що вона переживає. Після цього запитайте її, що їй хочеться зробити з ним: розірвати, зім'яти, викинути, спалити, прив'язати до ниточки повітряної кулі і т.д. Важливо не пропонувати варіанти, а почути її бажання. Обговорити з дитиною цю вправу.
"Хто більше?"
На підлозі розставляються маленькі пластмасові іграшки. Психолог і дитина по черзі кидають м'яч так, щоб він збив якомога більше іграшок. Перемагає той, кому вдається збити за один раз більшу кількість іграшок.
«Сніжки»
Для гри заздалегідь готуються «сніжки» - кульки з вати, зовні змащені клеєм і висушені. Ведучому і дитині потрібно якомога більше разів потрапити один в одного за умови, що кожен отримує рівну кількість «сніжок».
Для сніжок можуть підійти зім'яті аркуші паперу, які «готуються» разом з дитиною.
Матеріал платформи "Дитячий психолог"
https://www.facebook.com/dytyachyjpsyholog
Найпрекрасніше визначення, яке означає «жити по-людськи», що я коли-небудь зустрічала.
«Сенс вислову «жити по-людськи» означає розуміти, цінувати і розвивати своє тіло, вважати його красивим і корисним, реально і чесно оцінювати себе й оточуючих. Не боятися ризикувати, творити, проявляти свої здібності, не боятися щось змінювати, коли ситуація того вимагає, вміти пристосовуватися до нових умов, зберігаючи те старе, що може ще стати в нагоді, і відкидаючи непотрібне.
Якщо зібрати всі ці критерії докупи, вийде фізично здорова, розумово розвинена, любляча, весела, реальна, творча, продуктивна людина, така, що відчуває. Людина, яка здатна самостійно триматися на своїх ногах, людина, яка може по-справжньому любити і по-справжньому боротися, що поєднує в собі ніжність і твердість, і усвідомлює різницю між ними, а тому успішно досягає своїх цілей.
Сім'я – це фабрика, де формується така людина.
Ви, дорослі, – формуєте нових людей».
⠀
Ці слова належать Вірджинії Сатір, американському психологу і психотерапевту, одній із засновниць сімейної терапії.
Вона – дуже значуща фігура в сучасній світовій психотерапії.
Такі висновки про людське життя, звичайно ж, вона робила в процесі роботи зі своїми клієнтами.
⠀
Чи бувають такі люди?
Так, але зустрічаються вони не так часто, як хотілося б.
Початкове виховання такої якості в сім'ях – це зовсім не повсякденна історія.
Та й як можна очікувати його від людей, які виросли на пострадянському просторі, який справедливо вважається одним із найбільш співзалежних у світі.
⠀
Де виховання через звинувачення, пасивну агресію або ганьбу за свої прояви, – це було (а часто і залишається) соціальною нормою і «а що тут такого? Я просто сказала. Я що, вже і слова сказати не можу?».
⠀
Як правило, людьми з «життям по-людськи» стають.
Працюючи над собою, десь змінюючись і докладаючи зусиль для цього, а десь приймаючи себе, і через це прийняття, приймаючи світ і людей навколо.
Коли виражають прохання замість того, щоб маніпулювати соромом і провиною.
Коли йдуть (вміючи спиратися на себе) із тих місць, де погано і де не цінують.
⠀
Коли з повагою до іншого приймають його «НІ», а не ображаються, продовжують випрошувати або маніпулювати.
Коли самому не страшно говорити «НІ», тому що в цей момент ти не стаєш для себе поганим і винним.
⠀
Коли замість жертовності або інвалідизації себе справжньою цінністю стає бути здоровим і щасливим, і неважливо, що подумають...та всі...
Хоч мама (яка все життя страждає, хворіє або позбавляє себе чогось задля казна-чого), хоч двоюрідна тітка Клава (яка живе приблизно так само, як і мама).
⠀
На Заході, до речі, таких феноменів у суспільстві значно менше, ніж у нас.
І так повелося ще з часів совка.
Війна нам аж ніяк не зменшить обсягів співзалежного суспільства, на превеликий жаль, а тільки збільшить.
⠀
Які шляхи розвитку життєвого сценарію будуть обиратися – ось на це питання кожен відповідатиме собі сам.
І на карту буде поставлено якість його життя, і життя його дітей.
Вибори, в т.ч. неусвідомлені, ми робимо вже сьогодні.
⠀
Те, куди витрачаються ресурси у вигляді часу, енергії, здоров'я і грошей – і є справжніми пріоритетами і вибором сьогодення. Це працює саме таким чином, і ніяк інакше.
Спробуйте задати собі питання, і обов'язково зі словом «Сьогодні». Наприклад, ось ці:
⠀
Що я роблю сьогодні?
На що витрачаю свою енергію сьогодні?
Який мій план дій сьогодні?
З ким я спілкуюся сьогодні?
Хто і що мене оточує сьогодні?
Що я їм сьогодні?
Як я сьогодні розмовляю?
Як живе моє тіло сьогодні?
Що я роблю для свого відпочинку сьогодні?
Де беру ресурс і натхнення сьогодні?
⠀
Усвідомленість у цих питаннях вже може змінити багато в кожному дні.
⠀
А крім дій Сьогодні у нас, власне, й немає нічого більше.
⠀
Автор: Ольга Кравцова
https://www.facebook.com/olga.kravtsova.148
Погранично огранізована особистість. Межовий розлад особистості. Як працювати в психотерапії.
00:00 Характеристика погранично організованої особистості (ПОО)
00:15 Ознаки ПОО
04:17 Причини, які призводять до пограничної організації
06:58 Динаміка психотерапії ПОО
09:40 Стратегії роботи з ПОО
14:33 Заключне слово
https://www.youtube.com/watch?v=VCdjLcf0Mok
Дуже давно хотіла їх опублікувати. Тому що дуже ніжно люблю цю книгу та справді вважаю цей список дуже мудрим та перевіреним часом.
На даний момент Отто Кенбергу 95 років, у нього був один шлюб, в якому він прожив 52 роки. Його дружина померла у 2006 році.
Психоаналітик Отто Кернберг, фахівець світового рівня в дослідженнях прикордонних та нарцисичних розладів, агресії та деструктивності, творець сучасної психоаналітичної теорії особистості, ближче до 70 років змінив вектор дослідження — і звернувся до питань любові та сексуальності. У своїй книзі «Ставлення кохання: Норма і патологія» він виділив 9 ознак зрілого кохання.
1. Інтерес до життя партнера
Нам важливо не лише те, що поєднує нас із партнером, а й його індивідуальний життєвий «малюнок» — із досягненнями та невдачами. Це можливо, коли ми бачимо в іншій людині окрему особу, а не наше продовження чи «дзеркало». Тоді ми здатні щиро цікавитись тим, що в нього відбувається, — без настанов, критики та заздрощів.
2. Базова довіра
Ми чесні з партнером, у тому числі можемо визнати помилки, відкрито проговорити конфлікт чи незручні емоції, готові йти на поступки. Це взаємний процес, і він можливий лише у безпечному просторі. Формуючи його поступово, а саме показуючи один одному, що ми обидва — люди з вадами та іноді помиляємось, ми допомагаємо базовій довірі зростати.
3. Здатність прощати
Визнати неправоту та вибачитися, якщо слова чи вчинок завдали партнеру біль, — непросто. Коли ми просимо вибачення, доводиться припускати, що ми опинилися в чомусь гірше, ніж уявляли. Це вимагає неприємної внутрішньої роботи та відвертого визнання, що «я можу бути не правий». Але складну роботу робить і той, хто прощає: для цього потрібно вміти емоційно зрозуміти та прийняти іншого.
4. Вдячність
Ми вдячні партнерові за те, що його любимо. Це можливо, якщо дивитися на кохання не як на те, що забирає сили та ресурси, а як на те, що їх дає. І тоді, вкладаючись у відносини, інвестуючи свою енергію в іншого, ми й самі стаємо багатшими та повнішими.
5. Загальні ідеали
Наші системи цінностей із партнером — близькі. Ми поділяємо схожі уявлення про добро і зло, про принципи та мораль — словом, дотримуємося спільних ідеалів. Але при цьому ми можемо мати різні погляди на якесь конкретне питання; нам не обов'язково у всьому погоджуватися. Так кожен з нас зберігає ідентичність і не зливається з партнером в одне ціле.
Продовження за посиланням:
📸 Подивіться цей допис у Facebook https://www.facebook.com/share/p/sxD1zy9Unmf2o6Up/?mibextid=WC7FNe
Етапи розвитку дитини
І Етап. Період з моменту зачаття дитини до 1-го року життя. Він повʼязаний з внутрішніми імпульсами, життєво важливими потребами і особливо з їх тілесним проявом. Дитина функціонує лише на рівні інстинктів і афектів.
Базове питання, на яке відповідає дитина в цьому періоді - Я Є?
Якщо було безпечне злиття, а саме - стабільне
передбачуване середовище - мама була поруч,
задовольняла потреби у харчуванні, забезпечувала терморегуляцію, тактильний контакт - дитина відповідає ствердно «Я Є». Однак, якщо матері немає поруч протягом тривалого часу, вона не чутлива до потреб дитини, відсторонена або агресивна, дитина відчуває найсильнішу депривацію, до якої психічно ще не готова.
Подібний досвід створює порушення переживання дитиною стабільності та цілісності життя, оскільки вона з мамою як єдине ціле.
https://www.instagram.com/p/C1wcS5dogAE/?igsh=ZXdtMG9hNm12dHc=
Ось вже нові цифри на календарі. Перед тобою новий рік. Магія новорічних див потрохи розсіюється, але ще можна загадувати бажання, планувати, мріяти. І так хочеться під кінець року підводити підсумки і дивуватись і радіти що і це і це здійснилось, реалізувалось.
Хочу поділитись з тобою дієвими та практичними техніками, які творять дива. Вони допоможуть тобі твої мрії та бажання перетворити в сенси, спів ставити з власними потребами, відсіяти те що не твоє, та прописати цілі, щоб цього великого слона з’їсти по шматочкам.
⠀
🔝Для того щоб почати планувати, треба зорієнтуватись в якій точці свого життя ти зараз знаходишся. В цьому помічною буде техніка колесо балансу. Це техніка аналізу життєвих сфер. В класичному варіанті коло ділиться на 8 життєвих сфер. Зазвичай це: кар'єра, гроші, здоров'я, друзі, сім'я, розвиток, відпочинок, умови життя. Можна ці сфери редагувати під себе.
🔝Далі кожна сфера має 10 пунктів.
В центрі 0 до зовнішнього кола -10 балів (виходить як дошка з дартсу).
Оцінюємо кожну сферу де 0-3 – не задоволеність, 4-7- вже є певні результати, але є куди розвиватись, 8- 10 - ефективні сфери вашого життя. Оцінка це ваша суб’єктивне ставлення та відчуття.
🔝Дивимось, що вийшло. Ті сфери які мають 8-10 балів, вони стабільні, там усе налагоджено. Ті ж сфери в яких від 0 до 3 балів, це сфери, які потребують негайного втручання. Зразок колеса балансу в кінці тексту.
Для змін та розвитку на наступний рік обираємо 1-3 сфери для змін або покращення. Не беремо більше, бо треба тверезо підходити до своїх сил та можливостей. Як то кажуть тихше їдеш, далі будеш.
🔝Коли оцінили точку де знаходимось в тут і зараз. Далі переходимо до своїх мрій та потреб. Для того, щоб в нас було натхнення реалізовувати та втілювати в життя цілі та плани необхідно відібрати те, що є нашими власними бажаннями та прагненнями.
🔝Простий маркер того, що є моїм справжнім бажанням – коли я чую якусь ідею в мене підіймається енергія, з’являється внутрішня інтенція до дії. Там же де опускаються руки, з’являється відчуття безвиході, необхідності – то скоріш за все це не мої бажання. Бажано підвищувати тілесну чутливість за допомогою тілесних вправ.
⠀
🔝Далі ми беремо сфери в яких хочемо змін, і виписуємо, формулюючи яких змін, я прагну. Записуємо в позитивній формі.
Наприклад, я не хочу хворіти, а я хочу бути здоровим.
Все те що ми обрали для змін, ми маємо наділяти власними сенсами. Тобто для чого я це все роблю, який сенс воно має особисто для мене.
Наприклад, для чого мені бути здоровим? Щоб гуляти зі своїми онуками на свіжому повітрі та грати в футбол з ними. Або мати здоров’я, щоб обслуговувати себе самостійно та не бути тягарем для власних дітей та онуків.
🔝Наступний крок - мотивація. В мотивації є 2 стратегії: від та до.
Стратегія від. Це стратегія уникнення невдачі. Приклад - мати здоров’я, щоб обслуговувати себе самостійно та не бути тягарем для власних дітей та онуків.
⠀
Друга стратегія до. Ця стратегія про розширення, про інтерес та шлях до успіху. Коли я знаю чого я хочу, чого я прагну. Гуляти зі своїми онуками на свіжому повітрі та грати в футбол з ними.
Немає кращої стратегії, важливо розуміти на якому етапі життя ти зараз знаходишся, і яка стратегія тобі зараз корисніша та актуальніша.
⠀
🔝Настає час цілей. Ціль це місце або точка куди ми докладаємо конкретних зусиль заради отримання результату. Ціль має обмеження в часі. З цілей складається мета. Мета виникає з мрій.
Як же ставити собі цілі так щоб вони реалізовувались і ми отримували результат?
Розвиток людини пов'язаний зі стосунками. Ми народжуємось у стосунках як у фізичному, так і у психологічному сенсі. Наші цінності, уподобання, переконання, уявлення, способи взаємодії та прояви себе у світі - все це формується в контакті з батьками та іншими значущими для нас людьми.
Пізніше коло відносин значно розширюється. Ми виходимо в соціум і отримуємо новий досвід, у якому більше дізнаємося про те “який я” і “хто я” та реалізуємо задачі свого психологічного зростання.
Є кілька основних етапів психологічного розвитку людини, які визначають значення наших відносин.
1) перший етап - зустріч людини, яка проводить у дорослий світ, допомагає вийти із сім’ї, сепаруватися.
2) другий етап - зустріч людини, від якої хочемо дітей, партнер для продовження роду.
3) третій етап - зустріч людини, з якою ми можемо розвинути своє найглибше і автентичне селф.
Дуже мало людей можуть знайти одну людину для всіх етапів розвитку. Оскільки потреби цих етапах дуже різні, природним процесом можливо завершення одних відносин і початок нових.
Можна виділити основні стадії розвитку пари. Звичайно, не всі пари проходять кожну стадію. Ми зараз говоримо про процеси, які можливі в результаті як особистісного розвитку кожного партнера, так і відповідно відносин.
1) Перша стадія симбіозу-співзалежності - її ще можна назвати медовим місяцем відносин. Партнери зосереджені на пошуку глибокого взаємозв’язку, схожості, всього, що об'єднує. Ми захоплені тим, що знайшли того, хто так схожий на нас, завдяки цьому починаємо будувати первинну базову довіру з цією людиною. Люди, які тільки знайшли один одного часто виглядають як мама з немовлям.
Потім відбувається те, що ми не можемо контролювати. Ми починаємо помічати невелику різницю. Спершу таку, яку можемо ігнорувати. Надалі цих різниць стає дедалі більше. Їх вже неможливо ігнорувати чи заперечувати. Це переводить пару на другу стадію.
2) Стадія конфліктів. Якщо ми не завершили свого психологічного розвитку, всі ці завдання проявляються у стосунках. Якщо відносини є досить глибокими і в них достатньо безпеки, починаються розбіжності та конфлікти. Це надзвичайно важливий етап для кожного партнера. Адже поділу цілісного неможливе зростання. Якщо дитина не відійде від матері, не відчує свою окремість, не зацікавиться світом навколо - вона так і залишиться безпорадним немовлям. Отже, зростання та розвиток неможливі без цієї стадії. Що ближче ми стаємо, то більше незавершених справ, дитячих травм спливає. Більшість відкритих конфліктів ведуть до більшого рівня близькості. Близькість це завжди інтимність та конфлікти.
Є, звичайно, одна особливість – «битися» чесним та здоровим способом. У тому сенсі, що кожному необхідно прямо говорити про свої почуття та потреби, без маніпуляцій, придушення чи очікувань. Якщо є можливість контейнувати сильні емоції партнера тілесним способом, це сприяє підвищенню довіри та близькості. Переживання конфліктів дають можливість посилення безпеки прояву справжнього селф.
Це одна із найскладніших стадій. Оскільки не багато хто готовий до відкритого діалогу, не кожен готовий звернути фокус на себе, свої потреби, а не звинувачувати чи чекати на щось від іншого. Чути і бачити набагато складніше, ніж звинувачувати, вимагати, ображатися або ігнорувати.
3) Третя стадія – вирішення. На цьому етапі, після низки конфліктів, відкритих та чесних зустрічей, діалогу, ми вчимося жити з різницею, цінувати та визнавати ці відмінності. Тут немає «хороший-поганий», «правий-винний». На цій стадії ми усвідомлюємо нашу різницю і прислухаємося до себе - чи підходить нам те, що є, чи можемо ми бути разом у цій різниці. Буває так, що, дійшовши до цієї стадії, партнери обирають завершити відносини. Розставання тут відбувається набагато легше, адже рівень близькості, ухвалення досить високий. З розумінням, що я-ок і ти-ок, просто жити з такою різницею мені надто складно.
Як підводити підсумки року правильно?
Кінець року, Різдво, святковий настрій так чи інакше викликають у нас бажання трохи пригальмувати і подумати – а про що був рік, що минає, що я святкую, з чим прощаюсь і що мене чекає в новому році?
Люди по-різному обходяться з цим думками. Хтось концентрується на підготовці до свята, пошуку подарунків, організації святкового столу, розваг для гостей. Хтось виділяє час для того, щоб усамітнитися і мати можливість згадати все, що відбулось протягом цих 12 місяців, проаналізувати всі ключові події, подивитися, які з поставлених цілей було досягнуто, а що в процесі і матиме продовження і в наступному році, а що вже більше не актуально.
На мою думку, підбивання підсумків – дуже корисна звичка, яка дає купу бонусів тому, хто її практикує.
Отже, навіщо підбивати підсумки року?
Це можливість помітити час, його рух, плинність. Що життя не стоїть на місці, постійно щось відбувається, навіть, коли ми не сильно прикладаємо для цього своїх зусиль, завжди виникають ситуації, на які нам треба реагувати, виклики, на які нам потрібно відповідати. Без такого аналізу, уваги до свого життя, може здаватися, що нічого «такого» не відбувається, що нічого важливого за рік не сталося.
Це можливість помітити свої успіхи, свої досягнення, результати своїх рішень і виборів. Може виявитися, що за цей рік ви завершили кілька проєктів, просунулись в вивченні іноземної мови, знайшли кращу роботу, знайшли цікаве для себе заняття, познайомились з новими людьми і тепер вам є, з ким ділитися своїми переживаннями і пити каву. Чим більше ви знаєте про свої досягнення, тим впевненішими в собі ви стаєте. І, навіть, коли руки опускаються і здається, що все проти вас, ці знання можуть бути підтримкою – ви завжди моежете повернутися до своїх нотатків і подивитися, скільки всього вам вдалося зробити/досягти.
Це також можливість помітити і свої провали. Можливо, це не найприємніше в цьому процесі, але це важлива його частина – визнавати помилки. Так, помітивши їх, ми можемо провести «роботу над помилками» - подумати про те, які мої дії чи рішення привели до цього? Що я можу зробити по-іншому в майбутньому, щоб цього більше не сталося? Чому я навчився(-лась) завдяки цьому? Над чим мені варто попрацювати? Яких знань добрати і т.ін.
Навіть, якщо рік видався важким і в ньому більше було про виживання, ніж про досягнення і ніяких підсумків підбивати не хочеться, я б все одно радила це зробити. Так, у вас буде можливість бути більш реалістичним (-ною) і поставити умовну крапку в цьому році і спокійно почати новий рік.
З чого почати?
Необхідно виділити певний час для підбивання підсумків. Можливо виключити телефон, попередити своїх близьких, що вам потрібен цей вечір або пів-дня суботи, наприклад, побути на самоті. Одним словом, організувати собі тишу, спокій, так, що ніщо і ніхто вас не відволікав.
Приготувати блокнот або аркуш паперу, ручку, щоб вам було зручно записувати все те, що ви пригадаєте, що здасться вам важливим, значним.
Можливо вам захочеться запалити свічки, зашторити вікна, включити спокійну музику – зробіть це. Вам має бути максимально комфортно.
Може так статися, що внутрішньо ви будете чинити супротив такому заглибленню в себе. На цей випадок приготуйте собі кольорові олівці, папір для малювання і замість писати про цей рік, спробуйте його собі намалювати.
А далі, пройдіться по основних пунктах:
Спробуйте згадати все те, що відбулося з вами за цей рік. І хороше, і погане. Випишіть собі всі ці події/ситуації.
Якщо ви писали собі перелік цілей на цей рік, знайдіть його і пройдіться по кожному пункту.
Подивіться, що вам вдалося реалізувати, а що в процесі реалізації і матиме продовження в наступному році. А що втратило для вас актуальність.
Подумайте про те, хто допомагав вам протягом цього року робити те, що ви робили, досягати того, що ви досягли. Хто був вашою підтримкою, міцним плечем, на яке ви спиралися в складні моменти. Хто зробив свій внесок в ваш розвиток. Важливо відмітити не лише тих, хто просував вас в позитивному ключі, а і тих, хто навчав вас, скажімо так, «по-поганому».
Таке трапляється навіть із найбільш терплячими батьками. Різкий окрик, замах, грубі слова, про які ми одразу готові пошкодувати. Але що зроблено, те зроблено. Питання: як гідно вийти із цієї делікатної ситуації? Які стратегії виявляться найпродуктивнішими?
Більшість батьків обирають один із трьох поширених сценаріїв.
1) Починають корити себе за черговий зрив і відчувати провину.
2) Намагаються всіляко задобрити дітей та налагодити з ними стосунки. Але при цьому мовчать про те, що сталося, начебто так і треба було.
3) Займають оборонну позицію, виправдовують свою поведінку і переконують себе в тому, що не так сильно кричали, що ця дитина винна, оскільки поводилася огидно.
Ці сценарії не є особливо ефективними. Самобичування - це емоційний глухий кут. Воно не дає простору для подальшого розвитку, ви просто застрягаєте у ньому. Що стосується оборонної позиції, то і ця реакція не дозволяє усвідомити, що сталося і як вчинити наступного разу. Спроби задобрити дитину можуть понизити ваш авторитет.
✔️Заспокоїтися
Коли рівень стресу зашкалює, потрібен час, щоб увімкнулася парасимпатична система, і ви могли міркувати логічно. Є багато способів заспокоїтись. Можна подихати, потягнутися, піти в іншу кімнату, енергійно зайнятися якоюсь справою. Поекспериментуйте.
✔️Поспівчувати собі
Добре ставлення до себе найефективніший спосіб профілактики майбутніх зривів.
Якщо за багато років ви звикли поводитися протилежним чином, співчуття вимагатиме від вас глибокої внутрішньої роботи. Пам'ятайте, караючи себе за зриви, ви не виправите ситуацію. А самоспівчуття не означає ігнорування проблеми.
Співчуваючи собі, ми помічаємо, що відчуваємо труднощі: нагадуємо собі, що не самотні, і починаємо по-доброму ставитися до себе. В результаті ми заспокоюємося і набуваємо здатності ясно мислити та приймати виважені рішення.
✔️Проявити цікавість до себе
Цікавість до свого "внутрішнього світу", тригерів і зривів не означає самокритику чи заперечення. Згадайте, що ви відчули, коли хтось востаннє щиро поцікавився вашим станом, не кваплячись вас критикувати. Закладаємося, ви відчули спокій, підтримку та впевненість у подальших діях. Так от, такий ж інтерес ви можете виявляти до себе та свого досвіду.
Після того як ви видихнули, відволіклися і трохи заспокоїлися, спробуйте поставити собі такі запитання:
* Про що я думаю? Як я почуваюся?
* Що відбувається з моїм тілом? Чи відчуваю я втому? Чи потрібно мені поїсти, випити води чи кави?
* Що виводить мене з себе? Що ще відбувається у моєму житті?
* Чи не впливає на моє самопочуття? Можливо, стрес викликаний якимись прийдешніми подіями?
* Що допоможе мені зараз заспокоїтись?
* Що потрібне моїм дітям? Можливо, вони втомилися, зголодніли, хворіють, переживають важкий період?
* Кому можна написати чи зателефонувати та попросити допомогти?
Коли ви заспокоїтеся, поцікавтеся, що відбувалося у вашому тілі в момент зриву: чи ваші плечі були напружені; чи хотілося вам втекти; чи ви вганяли себе в раж; чи чіплялися за кожну дрібницю у поведінці дитини?
Так ви навчитеся розпізнавати свої реакції і зможете їх вчасно попередити, коли наступного разу опинитеся на межі.
Якщо ви помітите, що вас постійно переслідує почуття самотності, стрес, поговоріть із кимось про це. Зверніться за підтримкою до фахівців: цей тригер нікуди не подінеться, доки ви його не пропрацюєте.
🔝ПОМІРИТИСЯ З ДІТЬМИ
Щире примирення допоможе вам і дитині заспокоїтись і знову відчути твердий ґрунт під ногами. Це найкращий спосіб пояснити, що трапилося, і запобігти неправильним висновкам: наприклад, діти часто вважають, що у всьому винні вони, і думають, ніби це вони погані.
Почати потрібно з вибачень. Немає нічого страшного в тому, щоб перепросити дитину: цим ви не підірвете свій авторитет. Зате точно покажете правильний приклад поведінки на майбутнє і дайте дітям привід перейнятися до вас повагою.
Вибачення не означають, що ви не помітили погану поведінку дитини, і не скасовують подальшої розмови. Але поки дитина у стресі, вона не почує вас. Спочатку помиріться, потім розмовляйте.
🚫 Як вибачатися не треба:
Неймовірно і парадоксально – але факт. Люди, які страждають на депресію, переживають одночасно складнощі з тим, щоб звернутися по допомогу – до психолога, психотерапевта чи психіатра.
Це дуже прикра ситуація, і я колись також мала такий сумний досвід: в мене були симптоми депресії вже доволі давно, однак я щиро вважала, що вони ще недостатні для того, щоб звернутися за медикаментозною підтримкою.
Тому хочу поділитися з вами тим, чому так трапляється. Можливо, хтось впізнає себе та цей пост буде поштовхом для того, щоб нарешті ризикнути почати лікування (так-так, лікування, депресія – це справжня хвороба)
Справа у тому, що одним з основних симптомів депресії є недовіра до себе, самознецінення, самозвинувачення, взагалі токсичне ставлення до себе. Люди щиро не вважають себе гідними допомоги, їм здається, що навіть якщо вони звернуться до лікаря, він їх прогонить або посміється, тому навіщо соромитися зайвий раз. Тобто, один з основних симптомів депресії – депресивні думки – підступним чином заважає людині з депресією звернутися по допомогу. Я, наприклад, під час клінічної депресії думала приблизно так: "навіщо мені займати час лікаря, професіонала, який зайнятий насправді важливими справами та реальними пацієнтами, я ж мабуть просто собі все накрутила, і лікар побачить це з порогу..."
Якщо ви читаєте цей текст і впізнаєте себе – не вагайтеся більше. Для більшої впевненості пройдіть опитувальник в інтернеті на визначення рівня депресії, наприклад, опитувальник Бека. Він простий, швидкий та достатньо надійний, щоб спиратися на його результати для первинної консультації у психолога або психіатра (це взагалі різні спеціалісти, але я навмисно не роблю тут різниці. Бо важливо – почати. Деяким простіше піти спочатку до психолога за підтримкою та валідації свого стану, хтось більше довіряє лікарям та «пігулочкам»)
Інші причини, чому людям, які страждають на депресивні симптоми, складно буває звернутися по допомогу
1. Страх осуду: Деякі люди з депресією бояться, що їх осудять або не зрозуміють, якщо вони розкажуть про свої проблеми. Це може бути пов'язано з негативним ставленням до психічних розладів у суспільстві, або з особистим досвідом стигматизації.
2. Страх перед лікуванням:
Деякі люди бояться звертатися до психіатра або психолога, тому що вони не знають, чого очікувати від лікування. Вони можуть боятися, що їм призначать "сильні" ліки, які матимуть побічні ефекти, або що їм доведеться "розкривати душу" незнайомцю.
3. Відчуття безнадії:
Депресія може призвести до почуття безнадії, коли людині здається, що нічого не може допомогти їй почуватися краще. В такому стані люди можуть втратити мотивацію до пошуку допомоги.
4. Відсутність знань про депресію: Деякі люди не розуміють, що депресія - це не просто "поганий настрій", а серйозний медичний стан, який потребує лікування. Це може призвести до того, що люди з депресією не сприймають свій стан серйозно, або вважають, що їм просто потрібно "взяти себе в руки".
5. Тривога та апатія: Депресія може значно посилити тривогу та апатію, що може зробити людині складним навіть подумати про те, щоб звернутися за допомогою.
Що робити, якщо ви підозрюєте, що у вас або у вашого близького депресія?
Не ігноруйте проблему. Депресія - це серйозний стан, який не мине сам собою.
Поговоріть з кимось, кому ви довіряєте. Це може бути друг, член сім'ї, лікар або психолог.
Зверніться за допомогою до фахівця. Психіатр або психолог зможуть оцінити ваш стан і призначити відповідне лікування.
Пам'ятайте:
Ви не самотні. Депресія - це поширений розлад, який зачіпає мільйони людей у всьому світі.
Існує допомога. Завдяки правильному лікуванню люди з депресією можуть одужати і жити повноцінним життям.
Не соромтеся просити про допомогу. Звертатися за допомогою до фахівця - це не ознака слабкості, а свідчення вашої сили та мужності.
Автор матеріалу: Роксана Баширова
Обидві теми дуже мої, тому написано на основі моїх особистих спостережень, а також вибірки основної симптоматики з роботи з клієнтами.
Адже якісь наші процеси, ті, що ми не усвідомлюємо розумом, можна розпізнавати через тілесні симптоми.
А тіло, як відомо, ніколи не бреше.
Тому, до вашої уваги, основні симптоми прояву співзалежності в тілі:
🔻 ваше тіло звикло переживати хронічне напруження. У почуттях це може проявлятися через тривогу, сором або провину (іноді витіснені з усвідомлення), але це фонове хронічне напруження в тілі весь час.
Яке вже сприймається, як норма життя, хоча це зовсім не норма.
🔻 ваше тіло не вміє розслаблятися і відпочивати. Воно не відчуває себе в безпеці і весь час знаходиться в стані бойової готовності.
🔻 вашу увагу в контакті з іншим увесь час звернено на іншого. Ви дуже чутливі і уважні до тілесних сигналів інших людей, аж до мікрорухів, міміки обличчя і змін у голосі, але при цьому відсутній тілесний контакт із собою.
🔻 у складних ситуаціях з іншими людьми ви начебто втрачаєте тілесний контакт із собою, і тільки після того, як ви опинилися в безпеці, до вас "доходить", що сталося насправді: вас обдурили/зманіпулювали/проігнорували/ ви захищалися від тиску іншого і т.п. У самому моменті ви "проскакуєте" тілесний контакт із собою і своїми почуттями, оскільки вашу увагу зосереджено на іншому.
🔻 відповідно, неусвідомлюваний або витіснений об'єм почуттів і переживань тіло обробляє психосоматичними захворюваннями (ГРВІ, панічні атаки, головні болі, порушення сну, алергії, нудота і т. п.)
🔻 чужі складні почуття викликають у вас тільки 2 бажання: або терміново допомогти і все виправити, або напасти на нього, щоб зупинити ці прояви. Просто бути поруч із чужим відчаєм і безсиллям вам нестерпно.
🔻 проблеми та розлади харчової поведінки (булімія, анорексія, компульсивне переїдання) також є одним із тілесних симптомів співзалежності.
Якщо подібна симптоматика - це ваш хронічний стан, тоді це не просто хвороби або період із надлишком стресу - це відповідь вашого тіла на вашу несвободу у відносинах з іншими людьми і світом в цілому, і ваші тривалі токсичні дії на свою ж адресу.
Хоча, при цьому ви можете бути переконані, що все робите правильно.
І з цією симптоматикою потрібно працювати не тільки через медикаментозний вплив або фізнавантаження.
Деструктивні патерни поведінки по відношенню до самого себе змінюються за допомогою психотерапії.
Більш того, зараз, у нинішній ситуації війни деякі ваші нібито "правильні", а по суті співзалежні, переконання можуть бути особливо токсичними і навіть отруйними для вашого як психічного, так і фізичного здоров'я.
Автор: Ольга Кравцова
https://www.facebook.com/olga.kravtsova.148
Воля, свобода, відповідальність. Для дорослих та й для самого підлітка, цей період дуже не комфортний (м'яко кажучи).
Внутрішні конфлікти пошук себе, нігілізм, претензії до себе та до світу, водночас купа не стркурованої безформенної енергії, що "ковбасить": заставляє страждати і приносить біль внутрішню та оточуючим.
Походження складного перевалу, який чекає кожного.
І від цього проходження залежить, чи побачимо ми в результаті розкішну долину, чи зависнемо в подоланні, чи будемо сидіти у підніжжя гір і фантазувати про можливості .
Говорячи про свободу, хочеться наголосити, що це не вседозволеність завилого в пубертаті підлітка. Це воля до зусиль, та відповідальності, котрі вибрані самостійно. То ж дають нам стан власника свого життя, на відміну від дитячих переживань залежності від дорослих. В цьому стані масса бонусів, але, у дорослому віці, це не відповідає формі, і розриває в шматки.
Якщо розглядати підлітковий вік (метафорично), як перехід через перевал, то там можна віднайти шаленний ресурс здатності до дії. Якщо ми будем усвідомлювати нові кордони, та форми агресії для вибудовування нового способу взаємодій, це дасть нам сили пройти перевал і сформувати волю.
Але, якщо ми хочемо результату , без прикладання зусиль, ми не сформуємось, не виховаємо, не зможемо утворити власні рефлексії, що наповнять нас з середини, а протест всі дії знецінить.
Купа дій, здешевлених хаотичним відреаговуванням. Відірваність від поля, без урахування ситуації та приреченість на конфлікт.
На рівні країни, системи - відбуваються паралельні процеси.
Якщо ти намагаєшся ошукати систему, вона тебе зжере.
Якщо ти її вічно обслуговуєш, вона тебе зжере!
Якщо ти створюєш свою з таким підходом, ти зжераєш її!
Немає в такій конструкції трансформацій. Одне використовування, та споживання.
Якщо ти поважаєш себе, і розумієш ціну цієї поваги, то ти вимагаєш цього від інших, і від системи також, тоді є шанс на взаємодію і визнання.
Або на усвідомлення, що, це поле тобі не підходить. Тоді з'являється право, твоє, особисте, внутрішнє. А далі, це право ти даєш іншому . І тоді система це право вимушена враховувати!
З'являються взаємні впливи, що визначають власне місце у суспільстві, сім'ї, взаєминах.
І реалізується потреба доводити свою цінність, місце, самобутність!
Автор: Людмила Підлужна
https://www.facebook.com/lydmila.pidluzhnaya
Як людині, яка переживає втрату, знову відродитися і наповнити своє життя сенсом? Як страждання можливо перетворити на мудрість? І чи можливо?
Говорячи про горювання, втрату, я використовую ці слова в їх широкому сенсі. Втратити можна не лише близьку людину, втратити можна звичне життя, звʼязки, стосунки, дім, роботу. Це іноді може статися раптово. Людина, яка когось або щось втратила, може переживати це як несправедливість щодо себе, так, наче її ніхто не спитав, наче вона мала вибір (насправді, ні), але їй не дали ним скористатися.
Яка основна задача горя, чому ми переживаємо його, з якою метою?
На мою думку, для того, щоб вбудувати образ значущого для нас обʼєкта в нашу памʼять. Суть його(горя) полягає не в тому аби забути, відірвати, а, навпаки, зібрати і створити памʼять.
Перший крок - шок і заціпеніння.
«Не може бути» - ось так можна описати реакцію людини на подію. Людина психологічно відсутня тут і тепер, не чує, не відчуває, не вмикається в теперішнє, воно нібито відбувається повз неї. Це той самий етап, коли життя розділяється подією на «до» і «після». Суб’єктивне відчуття реальності, ось це «тут і тепер» застрягає в «до», а теперішнє з усіма його подіями проходить повз, не отримуючи від свідомості визнання його реальності.
Перебуваючи на цьому етапі, людині складно сприймати співчуття близьких, їхні спроби заспокоїти, підтримати. Як би людина, яка переживає втрату, могла б визначити свій стан, вона б сказала оточуючим наступне: «мене з вами немає тут, я там і тоді з тим, що/кого втратив(ла).»
На цьому етапі людина, що переживає втрату, може знаходитися в стані «душевної анестезії» (страшна подія не відбулася), мати провали в памʼяті (як я можу памʼятати те, чого не було?), мати відсутність апетиту, бажань, може злитися (злість в даному випадку є реакцією на перешкоду в задоволенні потреби бути зі значущим обʼєктом. А перешкодою в цьому стані стає вся реальність, оскільки будь-хто і будь-що може відволікти, перемкнути увагу людини, що переживає втрату на вирішення якогось побутового питання, таким чином, порушити хай і ілюзорне, але ж таки єднання).
Продовження: https://www.facebook.com/share/p/Ud1BSwtCq5KwkyTr/?mibextid=WC7FNe
Тут діє просте правило. Якщо у вас є підозра, що у вас психосоматика – тоді це достатній привід, щоб почати досліджувати себе.
⠀
Спочатку потрібно вибрати свій симтом, з яким працюватимете – це може бути хвороба (хронічна чи гостра) чи фізичне відчуття.
А далі ми діємо за принципом "хочеш зрозуміти симтом - стань їм" 🙂
⠀
1. Уявіть, що ваш симптом – це окрема особистість зі своїм характером, бажаннями та думками. Ваше завдання перетворитися на цю особу. Зіграти цю роль. І акторські здібності тут не мають значення – головне спробувати.
⠀
Зверніть увагу, що протягом експерименту ви можете спонтанно "вилітати" з ролі симптому і починати говорити від себе. Коли це помітите, важливо повертатися знову в роль симптому.
⠀
2. Прийміть позу симптому.
⠀
3. Спробуйте перетворитися на свій симтом повністю – щоб у вас змінилася поза, голос, тембр, слова, які ви використовуєте.
⠀
4. Розкажіть свою історію (від імені симптому):
▫️Як я з'явився на світ?
▫️Як я розвивався? чого прагнув?
▫️Як мені живеться зараз? у чому сенс мого буття?
▫️Як до мене ставиться господар?
⠀
5. А тепер, залишаючись у ролі симтома – уявіть свого господаря навпроти вас.
⠀
Подивіться на нього та скажіть йому своє послання.
Важливо, щоб це послання було коротким, ясним і корисним. Як це звучить?
⠀
6. Тепер знову станьте собою.
Які у вас зараз почуття?
Як ви належите до послання вашого симптому?
Чи є якісь перешкоди, щоб це послання втілити у життя?
⠀
👇Поділіться в коментарях історією вашого симптому та його посланням
На тлі нескінченних стресів, до яких начебто вже й звик, на тлі хронічної втоми, яка вже ніби й непомітна – щось має виконувати компенсаторну роль. І виконує цю роль (найчастіше) наше тіло. А компенсаторний механізм старий як світ – психосоматика, яка зараз буйно розквітає. Нагадаю, як це працює.
Психосоматика - це хвороба, або тілесний симптом, що виникає внаслідок психологічної проблеми. Я розглядаю це як підсвідомий шлях вирішення внутрішнього конфлікту. Причому такий конфлікт, де одна із потреб не усвідомлюється.
Наприклад, є людина, яка (як і ми всі) намагається впоратися з цим мінливим та непередбачуванним життям. Вона робить це життя більш передбачуваним, стабільним і безпечним, пітримує близьких, робить домашні справи, працює, дбає про близьких, стежить за новинами. Справляється з переїздами, змінами в роботі, внутрішніми кризами та іншими обставинами, що постійно виникають. І робить ще мільйон маленьких та великих справ.
Робить це щоденно, щотижня, щомісяця.
Звісно, така людина дуже втомлюється, виснажується, їй би відпочити, відійти, відновитися. Але є стрес, жах, раціональні докази та дитячі установки - ті, що говорять, що не на часі. Треба продовжувати справлятися, боротися, контролювати та долати. Для відпочинку немає часу, а для втоми немає морального права.
Так і виникає внутрішній конфлікт – боротьба двох потреб, які не можуть бути реалізовані одночасно. Потреба справлятися та потреба відпочити. Контроль проти розслаблення. Страх проти втоми.
Власне, за наявності ресурсу та усвідомлення можна ці потреби задовільняти по черзі. Але ресурси скінчилися, усвідомлення звужено. Людина в такому разі вибирає головну потребу, іншу – пригнічує. Тобто ця частина стає підсвідомою.
Найчастіше саме потреба у відпочинку видадяється у підсвідомий простір.
Проте, якщо ми не усвідомлюємо свою потребу, вона нікуди не зникає. Цей внутрішній конфлікт залишається, і оскільки одна сторона конфлікту (потреба у відпочинку) не усвідомлена, то й сам конфлікт не усвідомлюється.
"Хто втомився, я? Не можна відпочивати доки не закінчив справи"
Коли немає ресурсу зрозуміти свій внутрішній конфлікт, на допомогу приходить тіло. Воно починає хворіти, і така хвороба завжди є своєрідним компромісом, що дозволяє задовольняти неусвідомлену потребу. Ціна такого компромісу є досить високою – це наше здоров'я.
Важливо зробити ремарку, що, вочевидь, далеко ще не всі хвороби є психосоматичними. Наразі, психосоматичні захворювання найчастіше мають як психологічні,так і фізіологічні чинники. Тому не треба думати, що якщо у вас є психосоматика, то не треба йти до лікаря. Найчастіше до лікаря потрібно, але одного лікаря може бути замало.
Повертаючись до підсвідомої потреби у відпочинку, у легкому варіанті можна підхопити застуду та відпочити таким чином. Так, я знаю, що це збочений відпочинок, але як є. У більш складних випадках може прихопити спина, а то й зовсім "відпочинок" буде у лікарні.
Втома, яку неможливо визнати – лише один з безлічі варіантів потреб, які люди не усвідомлюють. Наприклад, можна пошкодити ногу, щоб нарешті дозволити собі плакати, зігнутися навпіл у спині, бо неможливо далі це все тягнути
Мати проблеми зі шлунком, бо важко це все перетравлювати. Злягти у ліжко, щоб нарешті хтось пожалів та подбав. Почати погано бачити, бо неможливо на це дивитись, тощо.
І ще варто додати невиражену агресію, яка ретрофлексується, тобто прямує на себе. Шлях вирішення психосоматичної проблеми – це усвідомлення прихованої потреби, вирішення цієї потреби поряд з іншими потребами та пошук нового, не психосоматичного шляху її задоволення.
В наступних дописах розкажу як дослідити свій симптом
Автор: Олексій Виноградов
Які думки приходять у вас при слові спадок?
Квартира, майно, гроші, бізнес?
А може борги?
⠀
Який спадок може передаватись від покоління до покоління?
⠀
Від одного покоління до іншого передаються як матеріальні речі, так і психічні елементи, які загорнуті у форми традицій, сімейних історій та міфів, особливостей укладу родини, поведінки та взаємодії між її членами та навіть хвороби. Щось має вербальну форму, а щось має невербальний характер – те що ми відчуваємо, але не можемо назвати.
⠀
Невербально передається те, що воліють сховати, і не випадково, тому що це часто пов'язане із соромом, провиною, небезпекою, горем, подіями, що травмують. Тому в ряді сімей мовчать про самогубства, усиновлення, психічні захворювання, або епізоди важкої бідності.
⠀
Я була здивована і навіть шокована, коли вперше почула, що трансгенераційна травма (травма яка передається від одного покоління родини до іншого) передається через тіло.
⠀
При міжпоколінній передачі травми трапляється виборча амнезія того, що хоч якось належить до події, що травмує. Мовчазне горе накладає заборону на вираження та обговорення хворобливих переживань та афектів. Масоване витіснення травматичних переживань викликає стійкі емоційні порушення у формі депресії, тривоги та агресії. У таких сім'ях багато членів родини страждають від алекситимії - нездатності розуміти та промовляти свої почуття. Заборона висловлення негативних почуттів, своєю чергою, запускає процеси соматизації. Травма безмовна, але тілесна.
⠀
Як же це відбувається?
⠀
Відбувається якась подія в родині, про яку не можливо говорити. Причини замовчування можуть бути різними, як від побоювання за своє життя, якщо це стосується відносин з режимами, так і в цілому страх осуду, сорому, що люди скажуть. Далі це замовчане або витіснене починає заволодівати усіма членами родини. Виявляється тривожність, побоювання, тіло постійний час в напрузі, при питаннях на цю тему тіло ціпеніє, або з'являється агресія з невідповідним рівнем. І так це повторюється коло за колом. В родині з'являються ритуали, система певних дій, яка передається без пояснень. Далі формуються певні форми поведінки, стале відношення до певних ситуацій – наприклад, побоювання інших людей, відстороненість. Так народжуються сімейні міфи.
⠀
Далі відбувається ретравматизація цим сімейним досвідом, бо говорити про це неможливо, дія не отримує назви і витісняється у тривожність, відстороненість, агресію або заморожені афекти.
Якщо у таких людей є діти, то вони поводять себе дуже холодно, відсторонено, вимагають дотримання правил, логіку яких не можуть пояснити. Догодити таким батькам не можливо, бо зазвичай вони втомлені, роздратовані, вимогливі.
⠀
Частіше за все такі батьки сприймаються дітьми як холодні та не люблячі. Формується тривожно – уникаючий тип прив’язаності. Діти почуваються винними та поганими. При цьому сімейна комунікація розвивається за трьома основними сценаріями, що відтворюють травму: емоційне дистанціювання, тривожне злиття, деструктивні конфлікти.
⠀
На разі ми, люди 30-40 років є тими хто знаходиться в середині, між поколіннями. Ми є продуктом досвіду сімейних сценаріїв і одночасно проживаємо своє індивідуальне життя і формуємо і закладаємо і передаємо сценарії життя своїм дітям. І тим які вже народжені і тим, які ще навіть не в по думках.
⠀
Щоб перетравити цей досвід, усвідомити, розділити досвід минулих поколінь, власний досвід який відбувається тут і зараз потрібні час, місце, підтримка, ресурс.
⠀
Автор: Ірина Філіпова https://www.facebook.com/profile.php?id=100002134984418
Зазвичай на психотерапію клієнти записуються коли "горить".
Клієнт приносить власну проблему, яку бажано вирішити вже вчора. Складнощі у відносинах, низька самооцінка, страхи та тривоги, травматичний досвід – це далеко не повний перелік запитів.
⠀
Нерозв'язані психологічні протиріччя створюють сильну внутрішню напругу, і часто саме це підштовхує записатися до фахівця.
Починається робота, і, через деякий час ця внутрішня напруга зменшується. Або проблема вирішується, або вже приходить новий погляд і вона вже не здається такою критичною. Біль зменшується і стає переносимим.
⠀
Далі, рано чи пізно в кожній терапії настає момент, коли клієнт не має запиту. Немає пожежі, яку потрібно гасити прямо зараз, а всі поточні проблеми більш-менш під контролем.
Це місце порожнечі, паузи, зупинки.
І це лякає.
Як правило, клієнти намагаються відразу заповнити цю порожнечу - вигадують нові фасадні запити, цікавляться справами терапевта, хвилюються, що терапія вже не така ефективна. Деякі вважають, що на цьому місці терапія закінчується та завершують її.
Проте, все прямо навпаки – тут терапія не закінчується, а починається. На більш глибинному рівні.
Коли клієнт говорить, що не знає про що говорити - для мене це означає, що ми можемо торкнутися теми, яку він би ніколи не вибрав, якщо він має конкретний запит. І часто ми торкаємося несподіваних і дуже глибоких тем. Травм, страхів, мрій.
У таких випадках я використовую метод вільних асоціацій. Це прямий шлях у підсвідоме.
Я пропоную клієнту просто вільно озвучувати всі думки та почуття, що приходять йому на думку. Ця пропозиція звучить дуже просто, але це одне з найскладніших завдань, які можуть бути.
⠀
Щоб вільно озвучувати все, що на душі, потрібно, по-перше – непогано усвідомлювати себе, по-друге – відключити внутрішню цензуру. Саме дослідження внутрішньої цензури (опіру) є тим місцем, з якого можна зробити дивовижні та важливі глибинні внутрішні відкриття.
Мене захоплює ідея вільних асоціацій своєю величезною терапевтичною силою.
У кожного з нас усередині є нескінченний внутрішній діалог. Різні голоси постійно щось говорять, бубонять, базікають, на чомусь акцентують, вимагають, заперечують, сваряться, доводять, розповідають.
Звичайно, у цій внутрішній какафонії є голоси чіткіші, ясніші, правильніші, приємніші. А є тихіші, недоречні, зненавиджені і набридливі. Щоб посилити перші та придушити другі – працює величезна служба внутрішньої цензури. З кабінетами, заявами, судовими справами, заборонами та вироками.
Здатність вільно асоціювати – це здатність бути вільним у собі. Дозволити собі думати те, що думається. Чути свої внутрішні голоси такими, якими вони є. Витримувати їх. Не тікати від болю, не боятися сорому, усвідомлювати заборонені бажання, відчувати ІД-імпульси, власну агресію, радість, нав'язливу фіксованість, самотність, залежність. І, звичайно, торкатися обережним промінчиком свідомості власного божевілля.
Страшно звучить? Але це те, що робить нас спонтанними. Дає внутрішню волю. Наповнює енергією. Дає відчувати життя на повну силу.
Що робить людина, яка дозволяє собі думати про те, про що їй думається? Вона намагається робити те, що хочеться. Відчуваючи свободу всередині, така людина буде прагнути жити вільно назовні.
Хочу зауважити, що не йдеться про те, щоб відключити внутрішній цензор. По-перше, це неможливо. По-друге – це небезпечно. Звичайно, якщо ми цензуруємо власні думки та почуття – на те є свої причини, які слід досліджувати. Завдання тут не в тому, щоб щось ламати, відключати чи видаляти. А в тому, щоб мати можливість усвідомлювати ці глибинні процеси.
Як кажуть, добрим словом та усвідомленням своєї тіні можна зробити набагато більше, ніж просто добрим словом.
Автор : Олексій Виноградов
- А де ж люди? - Знову заговорив нарешті Маленький принц. - У пустелі все-таки самотньо…
- Серед людей теж самотньо, - зауважила змія.
Антуан де Сент-Екзюпері
В Україні серед людей старше 60 років 34% почуваються самотніми. Це результати Європейського соціального дослідження (загальний розмір вибірки 47 099 осіб, віковий діапазон 15–101 рік), які включали шкалу самооцінки самотності. Результати дослідження були опубліковані у 2011 році.
Також є упередження, що самотність притаманна людям у більш поважному віці – який ми називаємо старість. Але згідно з результатами онлайн-опитування "Експеримент BBC по самоті", який проводився у 2018 році, в якому взяли участь 55 тисяч людей з усього світу. Найбільш гостро відчувають самотність люди у віці 16-24 років, 40% з яких відзначають, що страждають від нього часто чи дуже часто.
Питання самотності набирає обертів.
Отже, самотність немає гендерних чи вікових обмежень. Розбираймось, що ж таке самотність. В чому різниця між усамітненням. Та які є інструменти по роботі із відчуттям самотності.
Самотність виключає спільність, суб’єктивно, використовують для позначення психічного стану покинутості, роз’єднаності, комунікативній безпорадності.
Ми можемо бути серед натовпу та почуватись самотньо. Чому ж так відбувається?
Самотність це почуття, тобто коли ми почуваємо себе самотнім, ми відчуваємо брак чогось - уваги, підтримки, тілесності – тобто в нас є не закрита потреба. Відчувати іноді себе самотнім це нормально.
Це стає проблемою, коли в нас не достатньо глибоких емоційних зв’язків з іншими людьми. Коли ми відчуваємо емоційний голод, коли ми не відчуваємо приналежності до якось групи. Це впливає на нашу самооцінку, ми починаємо відчувати себе якимось не такими. Коло замикається і вийти з цього стану стає ще складніше.
Самотність тоді може отримувати форму туги, хвороби, не потрібності, нерозуміння себе та інших. І це може набувати навіть субдепресивних станів.
Що ж робити?
Читати далі https://www.facebook.com/photo?fbid=778104117688665&set=a.475594664606280
Друзі, зовсім скоро 30 січня о 20:00 у нас в Практикумі чудова зустріч!
▫️Ольга Маслова – кандидатка біологічних наук, співавторка книги "Коли я нарешті висплюся" та авторка книги "Пригоди клітин в організмі та поза ним", авторка ютуб-каналу Наукпопіл, співзасновниця наукпоп-ініціативи Nobilitet, ведуча подкасту "Наука як по маслу" на Громадському радіо, запрошена лекторка та авторка текстів для багатьох наукпоп-проєктів та корпоративних програм.
▫️Говоритимемо про мозок та про те як читати інформацію про нього у популярних джерелах. Чи існують "гормони щастя" та чому насправді некоректно прагнути до "підвищення дофаміну" чи будь-якого з нейромедіаторів? Яка взагалі різниця між гормонами та нейромедіаторами та чому важливо її розуміти?
✔️Як нейрони спілкуються між собою та чому ми всі настільки різні?
✔️Як працює схема: генетика-епігенетика-набуті характеристики.
✔️Де у мозку заховані думки, а де – емоції? Кохання народжується у мозку?
▫️Ця лекція допоможе краще зрозуміти себе та уявити складність процесів, що безперервно відбуваються в нашому організмі.
‼️Вебінар доступний лише для підписників Гештальт Практикуму
‼️Щоб долучилися або переходь за посиланням
http://secure.wayforpay.com/donate/practukym
До зустрічі!
1. Ціль має бути особиста. Ми не можемо впливати на інших, тобто наша ціль має стосуватися особисто нас.
2. Ціль має бути актуальною тут та зараз. Має відповідати сьогоднішнім вашим потребам.
3. Ціль повинна мати конкретний результат. Має вимірюватись якось шкалою – кг, см, сумою і так далі.
4. Ціль має бути позитивно сформульованою та не містити частинки «НЕ»
5. Ціль має бути реальною
6. Ціль не повинна мати антагоніста. Коли ви будете складати цілі передивіться, щоб не було взаємозаперечних цілей. Наприклад, я хочу збільшити заробіток в n- разів, та я хочу звільнитись і рік не працювати.
7. Ціль обов’язково має термін виконання/ реалізації.
8. Не обмежуйте себе способом досягнення цілі.
⠀
Отже, коли ми пройшли такий шлях:
- від оцінки точки життя, в якій я зараз знаходжусь ( що є і в чому дефіцит)
- обрали власні бажання та потреби
- вибрали 1-3 сфери в яких прагнемо змін та розвитку
- розібрались з мотивацією
- деталізували та розписали цілі
⠀
На втілення цілей та мрій потрібна життєва енергія. Проводимо власний енергоаудит. Перевіряємо свої фізичні ресурси. Чи ми достатньо спимо, чи збалансований в нас режим роботи та відпочинку, який в нас стан самопочуття, наскільки зараз на нас впливає хронічний стрес, чи є в нас фізичне навантаження, чи загострені хронічні захворювання. Тобто якщо ми виснажені та знесилені наша задача буде умовно кажучи, вижити та зберегти себе. Якщо наше життя більш менш збалансоване, тоді я можу ставити життєві цілі та плани на розширення.
⠀
Коли проведена така велика робота по аналізу та плануванню. Наступний крок – дія. Почати діяти. Пам’ятай, що важливий кожен результат. Навіть негативний досвід та результат це крок до вашої цілі, потреби, мрії, цінності. Ви вже знаєте як не треба, і можете робити, так як потрібно. Опановуємо мистецтво маленьких кроків. Через рік підбиваючі підсумки, ви здивуєтесь як далеко приводять маленькі кроки, маленькі цілі, які робляться кожен день!
⠀
Бажаю вам натхнення у ваших мріях, свободи та зухвалості в планах, точності та ясності в цілях та задоволення від втілення!
⠀
Буду чекати ваших підсумків в кінці грудня та на початку січня 2025. Поділіться своїми результатами!
Автор: Ірина Філіпова
https://www.facebook.com/profile.php?id=100002134984418
4) Четверта стадія – партнерство – це переговори та домовленості про всі рішення. Обговорення часу, коли мають відбуватися важливі події, побутові питання, правила, глобальні рішення тощо. Інтереси кожного враховуються. Це період взаємозалежності. Ми самодостатні і можемо один без одного, просто вибираємо бути разом, адже разом життя цікавіше і краще. Часто це відбувається у третіх відносинах, де немає дітей, де людина може ідентифікувати глибшу мету свого життя.
Хотілося б ще раз відзначити, що наші травми та конфлікти у відносинах – двері до глибшої близькості. Це коло стадій може бути чудовим місцем для лікування наших травм, що відбулися з нами у перші три роки життя. У ньому ми можемо переписати історію свого життя. Змінити ставлення до себе і власного життя. Усвідомити ким та яким я є в цьому процесі. Відносини - найглибше місце для лікування.
Автор : @Тамара Ковч
https://m.facebook.com/tamara.kovch.7?wtsid=rdr_0Oj6vrLom4pfLVtvp
Основна робота з клієнтами з МОО полягатиме в контейнуванні їхніх афектів, їхній переробці та поверненню клієнту у простому вигляді у формі інтерпретацій або асоціацій.
⠀
Саме тому робота з МОО така складна, і в 90 відсотках випадків звернення до супервізора, терапевти формулюють свій запит як неможливість виносити сильні почуття, що виникають.
Кернберг своєю чергою висуває свої маркери для роботи з клієнтами з МОО такі як:
⠀
▫Тестування реальності. Люди з МОО загалом тестують реальність, у них відсутні галюцинації та марення. Вони функціонують і працюють.
⠀
▫Дифузна ідентичність. Вони не можуть розповісти про себе як про особистість зі стійкими об'ємними уявленнями.Їхня розповідь часто суперечлива, наприклад, в одному реченні клієнтка каже, яка вона чудова мати, а в іншому, що вона забула про день народження сина. І ці висловлювання для неї не є суперечливими.
Пов'язана така особливість з тим, що МОО використовують примітивні механізми психологічних захистів, провідним з яких виступає розщеплення. Цей механізм - це своєрідний спосіб справлятися, коли вони одних і тих самих людей здатні сприймати як абсолютно хороших і тотально поганих. І жодного протиріччя вони в цьому не відчувають. Ще одним механізмом взаємодії є заперечення, коли якісь частини, шматочки, уявлення про себе і про людей просто прибираються вбік.
⠀
▫Наступним важливим захисним механізмом у них є проективна ідентифікація.
⠀
Коли погані уявлення про себе і про об'єкти проектуються на терапевта, і далі такий клієнт провокує нас поводитися так, щоб підтвердити свої проекції. Тому так важливо в роботі з клієнтами з МОО терапевту бути готовим до таких провокацій. Вони можуть здійснювати нападки на сеттінг, намагатися посунути межі часу, не заплатити, запізнитися, щоб терапевт спровокувався на злість і довів йому, що він поганий. Тому що внутрішній світ клієнта з МОО наповнений поганими об'єктами. І завдання терапевта витримувати ці почуття, переживати бажання залишити клієнта, усвідомлювати свої почуття, але не діяти відповідно до них.
⠀
Для цього так важливо в роботі з МОО:
⠀
▫зберігати стабільний сеттинг. Основним завданням терапевта виступає утримувати межі терапії. Це буває непросто, тому що клієнт з МОО коливається між нападом і бажанням жалості до себе. І може виникнути спокуса піти за проханням клієнта пересунути його на незручний для терапевта час, або знизити оплату. Часто запити таких клієнтів починаються зі слів: "Ви - моя остання надія". І після таких слів велика спокуса піти на поступки і почати рухати межі сеттингу, але тоді ми для нього не стаємо прикладом самоповаги і власної цінності. І вона переконується в тому, що про себе не потрібно дбати, інший важливіший.
⠀
▫також важливо використовувати по можливості гіпотетичний характер висловлювань: "Схоже, що..." "Я можу помилятися, але", демонструючи клієнту рівність у стосунках, щоб уникнути загрози потрапити в ситуацію, де він звично не правий і поганий.
⠀
▫виявляти щирий інтерес до внутрішнього світу клієнта
⠀
Наступною особливістю в роботі з МОО виступає те, що вони індукують у терапевта почуття сорому і провини. Виражається це в принизливій критиці нас і нашої роботи, особливо якщо перед цим ми "купилися" на ідеалізований образ рятівника, то за певний час ми неодмінно зіштовхнемося зі знеціненням. У конртпереносі в терапевта завжди буде бажання виправдовуватися і доводити, що він професіонал.
⠀
Це відбувається через те, що досвід об'єктних стосунків, де він хороший, у клієнта відсутній.
Автор матеріалу: Віолета Виноградова
«Пробач, що я кричав, але я, млинець, мільйон разів попереджав, щоб ти не кидав чортів м'яч у скло, а ти не слухався!»
«Пробач, що я розлютився(а), але ти поводиться як маленький поганець. Що тобі від мене треба?"
Якщо ви додали в пропозицію слово «вибач», воно не вибачається за умовчанням. Насправді приклади «вибачень», наведені вище, не що інше, як чергова хвиля зриву під прикриттям. Якщо у вас вириваються саме такі фрази, значить, настав час прислухатися до свого стану, зробити паузу і переключитися. Заспокоївшись, ви зможете вибачитись по-справжньому. А справжнє вибачення зазвичай складається із трьох частин:
1) Візьміть на себе відповідальність за свою поведінку. Визнайте свою роль у ситуації, якою б вона не була.
2) Просто вибачтеся.
3) Складіть план подальших дій. Поясніть, що наступного разу зробите інакше, і як це допоможе.
Ось приклад: «Пробач, що я на тебе накричав(ла). Я розсердився (розсердилася), що ти не одягнув черевики. Кричати недобре, і я перепрошую. Давай спробуємо більше допомагати один одному і працювати як одна команда: ти уважно слухатимеш мене, а я постараюся тримати себе в руках і не кричати. Згоден?»
Вибачтеся за поведінку, але не емоції.
Ви можете визнавати своє роздратування, збудження, втому та інші емоції, але не треба за них вибачатися. Усі емоції мають право існування. За що треба вибачатися, то це за поведінку.
Різниця між тим, що ви відчуваєте, і тим, що робите, є найважливішим розмежуванням, яке повинні розуміти і ви, і діти. Здатність проживати різні емоції, не реагуючи на них дією, - важлива життєва навичка (яка у багатьох з нас провисає).
Не обіцяйте, що більше ніколи не зриватиметеся на дітей: це малоймовірно.
Складіть план подальших дій, якщо це можливо. Передбачуваність дарує відчуття твердого ґрунту під ногами. Мова не про план на все життя, а про те, що ви маєте намір робити, наприклад, протягом дня, що залишився.
Говоріть точно та коротко.
Занадто багато слів і пояснень зб'ють дитину з пантелику і сильніше заплутають її. Якщо вам дуже важко вибачатися, дивлячись дитині прямо в очі, сядьте поруч з нею на диван. Встаньте пліч-о-пліч біля кухонного столу. Поговоріть у машині. Знаходьтеся поряд, але не дивіться і не вторгайтеся в його особистий простір - так ви зможете розрядити обстановку.
Не чекайте від дітей конкретної реакції (вибачень, обіймів тощо).
Постарайтеся не нудьгувати, що зараз черга дитини вибачатися. Це не що інше, як продовження зриву, а поки це так, ви нічого не досягнете.
Завершіть примирення по-своєму. Одні діти хочуть, щоб їх обійняли, інші — щоби з ними пограли або разом почитали книгу. Комусь добре допомагає скинути напругу спільне перекушування на кухні або рух під музику. Є діти, які вважають за краще побути на самоті: помалювати, почитати, пограти на вулиці. Якщо ваша дитина така, дайте їй можливість побути на самоті.
Якщо ж ви, як і раніше, почуваєтеся на взводі, постарайтеся на якийсь час дистанціюватися. Спробуйте сповільнитись, наскільки це можливо, зосередитися на чомусь і зробити багато глибоких вдихів та видихів. Якщо дитина вже досить доросла, скажіть: «Я поки що засмучений(а) і втомився(-ла) і не хочу знову на тебе кричати. Мені треба побути у спокійній обстановці. Давай я дам тобі книжку чи іграшку, а сам(а) відпочину?»
Так ви не виявляєте байдужості; ви дбаєте про себе, щоб краще їх виконувати свої обов'язки надалі і подаєте дітям гарний приклад, як правильно поводитися, коли пристрасті розпалюються.
Автор: Ілля Сукнов
Таке трапляється навіть із найбільш терплячими батьками. Різкий окрик, замах, грубі слова, про які ми одразу готові пошкодувати. Але що зроблено, те зроблено. Питання: як гідно вийти із цієї делікатної ситуації? Які стратегії виявляться найпродуктивнішими?
Більшість батьків обирають один із трьох поширених сценаріїв.
1) Починають корити себе за черговий зрив і відчувати провину.
2) Намагаються всіляко задобрити дітей та налагодити з ними стосунки. Але при цьому мовчать про те, що сталося, начебто так і треба було.
3) Займають оборонну позицію, виправдовують свою поведінку і переконують себе в тому, що не так сильно кричали, що ця дитина винна, оскільки поводилася огидно.
Ці сценарії не є особливо ефективними. Самобичування - це емоційний глухий кут. Воно не дає простору для подальшого розвитку, ви просто застрягаєте у ньому. Що стосується оборонної позиції, то і ця реакція не дозволяє усвідомити, що сталося і як вчинити наступного разу. Спроби задобрити дитину можуть понизити ваш авторитет.
✔️Заспокоїтися
Коли рівень стресу зашкалює, потрібен час, щоб увімкнулася парасимпатична система, і ви могли міркувати логічно. Є багато способів заспокоїтись. Можна подихати, потягнутися, піти в іншу кімнату, енергійно зайнятися якоюсь справою. Поекспериментуйте.
✔️Поспівчувати собі
Добре ставлення до себе найефективніший спосіб профілактики майбутніх зривів.
Якщо за багато років ви звикли поводитися протилежним чином, співчуття вимагатиме від вас глибокої внутрішньої роботи. Пам'ятайте, караючи себе за зриви, ви не виправите ситуацію. А самоспівчуття не означає ігнорування проблеми.
Співчуваючи собі, ми помічаємо, що відчуваємо труднощі: нагадуємо собі, що не самотні, і починаємо по-доброму ставитися до себе. В результаті ми заспокоюємося і набуваємо здатності ясно мислити та приймати виважені рішення.
✔️Проявити цікавість до себе
Цікавість до свого "внутрішнього світу", тригерів і зривів не означає самокритику чи заперечення. Згадайте, що ви відчули, коли хтось востаннє щиро поцікавився вашим станом, не кваплячись вас критикувати. Закладаємося, ви відчули спокій, підтримку та впевненість у подальших діях. Так от, такий ж інтерес ви можете виявляти до себе та свого досвіду.
Після того як ви видихнули, відволіклися і трохи заспокоїлися, спробуйте поставити собі такі запитання:
* Про що я думаю? Як я почуваюся?
* Що відбувається з моїм тілом? Чи відчуваю я втому? Чи потрібно мені поїсти, випити води чи кави?
* Що виводить мене з себе? Що ще відбувається у моєму житті?
* Чи не впливає на моє самопочуття? Можливо, стрес викликаний якимись прийдешніми подіями?
* Що допоможе мені зараз заспокоїтись?
* Що потрібне моїм дітям? Можливо, вони втомилися, зголодніли, хворіють, переживають важкий період?
* Кому можна написати чи зателефонувати та попросити допомогти?
Коли ви заспокоїтеся, поцікавтеся, що відбувалося у вашому тілі в момент зриву: чи ваші плечі були напружені; чи хотілося вам втекти; чи ви вганяли себе в раж; чи чіплялися за кожну дрібницю у поведінці дитини?
Так ви навчитеся розпізнавати свої реакції і зможете їх вчасно попередити, коли наступного разу опинитеся на межі.
Якщо ви помітите, що вас постійно переслідує почуття самотності, стрес, поговоріть із кимось про це. Зверніться за підтримкою до фахівців: цей тригер нікуди не подінеться, доки ви його не пропрацюєте.
🔝ПОМІРИТИСЯ З ДІТЬМИ
Щире примирення допоможе вам і дитині заспокоїтись і знову відчути твердий ґрунт під ногами. Це найкращий спосіб пояснити, що трапилося, і запобігти неправильним висновкам: наприклад, діти часто вважають, що у всьому винні вони, і думають, ніби це вони погані.
Почати потрібно з вибачень. Немає нічого страшного в тому, щоб перепросити дитину: цим ви не підірвете свій авторитет. Зате точно покажете правильний приклад поведінки на майбутнє і дайте дітям привід перейнятися до вас повагою.
Вибачення не означають, що ви не помітили погану поведінку дитини, і не скасовують подальшої розмови. Але поки дитина у стресі, вона не почує вас. Спочатку помиріться, потім розмовляйте.
🚫 Як вибачатися не треба:
