сонце застібає блискавку ока
наповнює небо літерами письма
яке не вміщається в роті
і плюється повітрям як пелюстками троянд
отруєних добрими намірами садівника
сонце якщо ти бачиш нас
на тарелі великого переляку
подаруй нам обручку причетності
— постукай у спини нам ніби по дереву
розпеченим яблуком три рази
спочатку коротко
ніби виделкою об жертовник
потім довго
ніби витягаєш волосся
з розвареної картоплі думок
потім ще довше
ніби жовток пам’яті
розтікається пательнею небуття
поки ти знов не перетворилося на гарбуз
який ми з’їли ще в листопаді
сонце не засинай просто посеред поля
земля не орана жито не сіяне
та й ми ще ся не вродили
у нас під сорочками бігають вовки мовчання
і приносять в зубах кістки наших предків
ніби діти які по складах вчаться читати
великий тлумачний словник історії
і коли ми підпалюємо оповідь як сірник
ліс наших снів співає самими коренями
ми ж руками розводимо як диригенти
у яких замість рук дерева-відлюдники
і шукаємо сад у якому вони заговорять
як кров у серцях вирізаних з паперу
(2021)
31 січня в Києві будемо говорити з дорогою Інною Єрмаковою про "Сміх згаслої ватри"
https://www.facebook.com/events/1473814473478094
Не зовсім розумію, як так сталося, що ця книжка знову є у продажі, але вона там є, раптом би когось зацікавило.
https://book-ye.com.ua/seo/catalog/klasychna-ukrayinska-poeziya/mariya-art-buk/
Сьогодні загинув на фронті поет, фотограф і воїн Максим Кривцов, його рудого кота також вбили росіяни. Ось тут можна замовити його книжку "Вірші з бійниці" https://nashformat.ua/products/virshi-z-bijnytsi-709687
Читать полностью…
відкривати себе через розмови, як відкривають коробку із чаєм,
не знаючи, чи запариться так, щоби вповні відчути смак цієї зими,
її принизливий вітер, який гуляє хребцями, як на весіллі,
на яке прийшли гості самі, а молодих годі докликатись
(щоразу як йдеш повз військовий цвинтар –
не можеш позбутися враження, що бачиш дитяче свято,
на який не кожен годен дістати запрошення –
стільки тут прапорів і ліхтариків, стільки грузького мовчання)
відкривати себе через доторки, як відкривають вікно в лютий холод,
щоб відчути життя з усією його безжальністю, виром і вирвами,
рахуючи, що ти стоїш, хоча тільки те й робиш, що падаєш,
цілуючи кожен клаптик цієї землі, мов немовля
(чи ми були колись дітьми – тепер ніхто не згадає,
доросли до дорослості – і ростемо, ростемо, ростемо,
дивлячись в очі ночі, наче у дзеркало, завішане чорною хусткою)
відкривати себе через запахи, як відкривають присутність любові
в просторі, що видавався порожньою хатою, з якої люди пішли,
ставши вигнанцями часу, заледве читомими дорожніми знаками,
розчинившись у русі, як квітка, життя якої свідків не має
(камінь наріжний – впертість тіла, в якому живеш, наче у сутінках,
які тягнуться вздовж світанку, щоб нарешті від сонця прокинутись)
відкривати себе через силу, через не можу, через кому це в біса потрібно,
щоби стати для когось розмовою, рукостисканням, плечем, шепотом дому
28/12/2023
чи є в нас у крані гаряча війна
чи є в нас у крані холодна війна
як невже зовсім немає війни
обіцяли ж що буде після обіду
на власні очі бачили оголошення
«війна з’явиться після чотирнадцятої нуль нуль»
і ось уже три години без війни
шість годин без війни
а що як війни не буде аж до самого вечора
ні випрати без війни
ні їсти зробити
чистого чаю без війни не напитись
і ось уже вісім днів без війни
від нас недобре пахне
дружини не бажають лягати з нами до ліжка
діти забули як усміхатися й ремствують
чому ми завжди думали що війна ніколи не скінчиться
нумо ж бо нумо ходити по війну до сусідів
по той бік нашого зеленого парку
боятись розплескати війну по дорозі
вважати життя без війни тимчасовими труднощами
в тутешніх краях вважається неприродним
якщо війна не тече по трубах
у кожен дім
у кожну горлянку
2016
у маленькій школі кукурудзяного поля
вчиться дитинство моє
кликати гойдалку пам’яті благословенним домом
і з часом на дерев’яній дошці життя
з’являється напис, який це підтверджує
зрештою відмова від влади – долоня підліткового бунту
публічне блювання словами, які несила переварити
гарячкове спалення словників, позбавлених сміху
і ось ти стоїш перед порожньою сторінкою історії
не маючи за душею жодного слова
і створюєш власні руки незграбними рухами
немовби диригуєш деревами на задвірку уяви
а відчуваєш хіба що кригу мовчання
що стає твоїми плечами грудями шиєю
битися об цей лід головою – все, що ти можеш
і ти заливаєш кров’ю своєю все, за що б’єшся
ось вони – перші літери
ось вони – перші слова
схожі більше на бруд, ніж на абетку свободи
але ти вперто майструєш із них
обручку для страху й майбутнього
зрештою будь-яка обіцянка, не промовлена вголос –
коштовна сімейна реліквія зі срібла й колючого дроту
от і стій тут, саме на цій сторінці історії
скоцюрбившись великою середньовічною літерою
аж доки ноги твої не стануть прикордонними стовпчиками
відміряючи відстань від «фронтиру» до «фронту»
стій і вчися бути людиною
яка геть нічого не знає про мову
10.12.2023
Есей, який я написала в рамках International Writing Program в Айові для панельної дискусії "Future Perfect" - про поезію, відчуття часу та перспективи майбутнього в Україні.
https://www.thedreamingmachine.com/future-perfect-iya-kiva/
Мій есей "Оборона людяності" для часопису "Критика" про те, що може поезія під час війни.
https://krytyka.com/ua/articles/oborona-liudianosty
English version below https://krytyka.com/en/articles/oborona-liudianosty
About future and Ukraine (in Spanish, translated by Bastian Pezzopane)
https://lykaia-bp.blogspot.com/2023/10/futuro-perfecto-carta-desde-ucrania-iya_47.htmlhttps://lykaia-bp.blogspot.com/2023/10/futuro-perfecto-carta-desde-ucrania-iya_47.html
загортатись у шкіру твою як в льодяники сміху –
ніжність має стільки імен, але люди бояться любові більше,
аніж війни; носять ніж цього страху замість троянди
у серці, простромлюючи груди іншого, коли той без одежі,
без окулярів, без мови – словами також можна прикритися,
коли вітер дитячих образ пронизує аж до кісток, коли сказати
«люблю» язик відмовляється, нам добре усе це знайомо –
як сміхом придушують паростки близькості, адже програти
не хоче ніхто; і це справді смішно – трактувати любов як війну,
як руйнування власного тіла й тіла того, хто міг би зігріти краще
за будь-яку ковдру; ця відмова любити – як дурний підлітковий бунт,
як претензія на самостійність там, де один в полі не воїн,
хіба сонях згорілий, попіл збентежений, ватра надмірна;
у країні мовчання стільки розбитого скла, що ще одне дзеркало
ніхто не помітить; от тільки відбитки на шкірі не стерти
ганчіркою сліз; хіба торкатися пальцями пам’яті
як папір торкається дерева зрубаним горлом
16.10.2023
А для тих, хто на презентації не ходить, є відеозапис Олега Дудича. Я зазвичай нічого такого не переслуховую, але сподіваюся, що там не все аж так кепсько. :)
https://www.youtube.com/watch?v=4Yfj6eUGj_s&t=2s
https://www.youtube.com/watch?v=qtrvv_O4gFQ&t=30s
Існують речі, які варто проговорювати безліч разів, як слова "я тебе люблю". Книжку ще не читала, але дуже вчасні і геть не зайві думки.
"інколи найбільше, що ми можемо, — це залишатися людьми в рамках наших можливостей"
https://localhistory.org.ua/texts/interviu/edit-eger-navit-za-naiskrutnishikh-obstavin-liudina-vse-taki-maie-vibir/
зустрілися не в той час не в тому місці
зрештою якби не педантичний садівник війни
можна було б говорити про рослину любові
дарувати її висаджувати у землю радості
чекати на її першу усмішку й белькіт цвітіння
а так
любов щоразу зрізають
як занадто довге волосся
що заважає бачити примхливий туман цього світу
а так
любов щоразу вичовгують
мов траву яку не звикли вважати живою
зрештою життя тепер – розкіш повільних дихальних вправ
яким ще треба навчитися – так вчать призабуту мову
стільки тут нових фраз
стільки слів без жодних асоціацій
а ще ж це нескінченне прання
турбот які щодня виростають як діти з учорашніх речей
страхів і відваги що брудняться весь час як білизна
вразливості яка плями збирає наче монетки далеких країн
а ще ж цей нескінченний пил втоми
скільки не витирай – її лише більшає
обличчя в людей тепер – як папірці з яких стерли літери
підносиш сірник – й запалюється порожнеча
хіба ж тут є місце любові?
хіба вона не помилилася часом?
не знаю нічого – знаю лишень що вона потисла нам руки
19.01.2024
Майже за тиждень, у день народження Максима Кривцова, у Львові буде так. Має бути ще пряма трансляція, але маю ще з"ясувати, на якій зі сторінок у фб.
https://www.facebook.com/events/244391775356090/
Від видавництва "Кліо":
Валерій Шевчук, видатний письменник, архівіст та дослідник давньої української літератури, потребує нашої з вами підтримки та допомоги. У зв’язку із загостренням діабетичної хвороби він протягом останнього місяця вже вдруге потрапив до лікарні на стаціонарне лікування. Кошти на підтримку Валерія Олександровича можна переказати на його картку: 4119971011515469 (Шевчук Валерій Олександрович)
Ну, тепер вже офіційно. Книжка мала вийти ще 2023 року, тому датована ним, але насправді вийшла тільки зараз. Придбати можна на сайті видавництва- Обкладинка - акварель Інги Леві https://duh-i-litera.com/bookstore/smix-zgaslo-vatri
Читать полностью…
кому розповісти, як виглядають кардіограми наших плачів –
всі в цьому домі вже плачуть, або щойно скінчили, або от-от (знову) почнуть
всі в цьому домі знають про плач більше, аніж про сміх, хихотіння, усмішки, регіт,
а декотрі просто зараз із плачем народжуються, щоб оплакувати майбутнє
стіни у цьому домі солоні як краєвиди на бахмутському напрямку
сни в цьому домі солоні як повсякденна праця робітника,
така непомітна, що лише коли бруд війни нема кому прибирати, –
відсутність людей спустошує очі, ніби ріпак, що позбавляє землю дітей
але ж ми вміли сміятися, не вірте тим, хто каже, що ми не вміємо,
усі балачки про споконвічну печаль Східної Європи – імперська діра
на теплій ковдрі деколоніальної уяви, хоч як натягай – комусь завжди холодно,
чиїсь ноги (і білі також) завжди стирчать і заважають спати спокійно
тож чуєте, ми добре вміли сміятися, витискаючи сміх, як краплі святої води
з брудної ганчірки наших столітніх турбот, от тільки не змушуйте нас до жартів сьогодні –
від них штиняє їдким трупним запахом, тхне смертю і брудом з-під чобіт українських солдатів,
і це ж вони (і солдати, і бруд, і ця от земля) ще й не починали розповідати нам правду
змія війни вигинається в руках воїнів, медиків і волонтерів, як на долоні – лінія долі,
але жалить усіх, до кого дотягнеться язиком, – дерева, бездомних котів, кутики вуст юних вдовиць,
від її нав’язливого поцілунку не відкараскатись, її в’язку, наче кров, отруту з рота не виплюнути,
хоча ми й кричимо, й плюємося, і лаємось – тільки би мова чужої ненависті не стала нашою власною
і плачемо, плачемо, плачемо… але найчастіше без сліз, без здригання плечей, навіть без слів,
не розуміючи часом, що плач наш тепер виглядає як розгублені лиця світанків, коли сонцю
знову доводиться піднімати червоні лаштунки над мороком, який всі вже бачили вчора
кому про це розповісти, чиї вуха безжально наповнити гноєм з наших очей
08/01/2023
як ви тримаєтесь? обіймаємо ніжно, ніби востаннє,
так дерева тримають коріннями силу землі,
беручи її у долоні сторожко, щоб любити, але без тиску,
зайвий біль тепер, як зайві слова, – марнотратство скорботи
як ви тримаєтесь? вдивляємось в одне одного, як в потрощене дзеркало,
торкаючись цупких шрамів утоми, як торкаються дорогого обличчя,
тепер вогонь ближнього – це і твій власний вогонь,
а його вразлива відлюдкуватість – це і твоє оголене серце
як ви тримаєтесь? плачемо гірко, поки ніхто не бачить,
як трава, яку вправно обтяли косарі цього часу,
як дитина, що вперше зустріла справжню брехню,
як ріка, яку крига позбавила дихання на повну силу
як ви тримаєтесь? бачите наші руки? ми не тримаємося,
лише летимо уперед, попри вітер у спину й пісок пітьми на очах,
адже дорога – це все, що ми, зрештою, маємо
якщо казати відверто, усі ми просто йдемо, тримаючи одне одного,
як зруйнована хата тримає спалений стріх
05/01/2024
Сама ця ідея - обернутися, щоб зрозуміти, який довгий шлях пройдено, напрочуд вчасна. І це от "ми", як історія про творення спільноти, ідентичності, але й відповідальність за не найкращі речі, теж тонко обрано.
https://www.youtube.com/watch?v=CmgtOmXoyWw
Навздогін:
"Але ж світ єдиний - як його не розорюй -
З кожної борозни сочиться кров"
Олег Лишега
#notabene
чи думаєш ти про дощ виходячи з лісу власного тіла
як темрява виходить з-під нігтя повного місяця
чи помічаєш себе обмотану теплим ганчір’ям зими
серед ландшафту який тобі не належить
чи хочеш привласнити це гірке як горіхова молодість
повітря, легкість якого наче самотня гойдалка вітру
чи бачиш між гір спину туману – ідеальну мов вигин
якого ще не торкався погляд художника
чи можеш про це розповісти не розтуливши рота –
кожну щілину часу забиваючи криком
чи робиш ти в цьому крику отвори для глядачів
будуючи з крику дім – цю велику ротову порожнину
чи відчуваєш вогник любові коли дивишся в дзеркало
з квітки шкіри скидаючи всі присвійні займенники
чи вмикаєш ти радіо миру коли рахуєш кроки надії
чи відчуваєш себе живою у розділових знаках життя
09.12.2022
Маленьке інтерв"ю для проєкту “Literature Outdoors”, як в старі добрі часи (ніби вони колись були, ага).
https://literaturoutdoors.com/2023/12/03/war-has-its-own-voice-iya-kiva-poet-_-lviv-ukraine-12-12-2023/
Чудова команда Translatorium зробила наприкінці Bazhan Residency ось це відео.
https://www.youtube.com/watch?v=r8n11Kp8uzE
Video of our with Julia Kolchinsky Dasbach readings at Denison University's Museum
https://www.youtube.com/watch?v=Jy8ZeCyzRU4
Так боляче, що нас буквально привчили соромитися власної автентичності, бо ми не маємо бути схожі не лише на росію, а й на якісь примарні європейські стандарти. А Україна направду красива.
localhistory.org.ua/texts/statti/shchob-kozhen-podorozhnii-mig-napitis/
