Послухати / подивитися на вечір — відеорозповідь про трагічні долі двох українських письменників: Андрія Головка і Володимира Сосюри.
Читать полностью…Читаю книжку «A World Without Email: Reimagining Work in an Age of Communication Overload» Кела Ньюпорта — про те, чому сучасні інтелектуальні працівники витрачають так багато часу на імейли / месенджери, як це заважає продуктивності і що з цим робити.
Думаю, чи варто робити переказ основних ідей із цієї книжки. Тому невеличке опитування для вас, щоб оцінити попит.
Цікавий спосіб виміряти негативні наслідки алкоголю.
На відміну від футболу, бейсбольний матч не має фіксованої тривалості. Алкоголь на матчах зазвичай перестають продавати після сьомого інінґу (так називається відрізок гри), і тривалість проміжку від останнього продажу алкоголю до кінця гри може відрізнятися залежно від гри.
Двоє дослідників з Університету Пенсильванії взяли дані про злочини в Філадельфії за десять років -> визначили, які з них відбулися навколо бейсбольного стадіону -> співставили ці дані із тривалістю матчів.
Результати показують, що продаж алкоголю суттєво впливає на рівень кримінальної активності:
>When there are extra innings and more game-time after the seventh inning alcohol sales stoppage crime declines significantly around the stadium... The results suggest that alcohol consumption during baseball games is a contributor to crime... The findings provide further support for environmental theories of crime that note the congregation of people in places with excessive alcohol consumption is a generator of violent crime in cities.
Вікіпедія запустить перший платний сервіс — API для комплексних потреб.
Але зради тут ніякої немає — йдеться лише про додаткові технічні послуги, які будуть потрібні великим компаніям. Наявні технічні можливості, і тим більше звичайний доступ до контенту, завжди були і будуть безкоштовними.
Pocket зробили підбірку лонгрідів про президентів США — по одній статті про кожного із 45 президентів.
Читать полностью…Як утрата слуху допомогла Бетховену стати унікальним композитором? За допомогою якої технології людство врешті-решт зможе самознищитись? Чому треба захищати мову урду, якою говорять 170 мільйонів людей? Це питання, відповіді на які ми знайшли у свіжому випуску розсилки Old York Times. Її роблять Антон і Захар Процюки — автори телеграм-каналу з такою самою назвою. Їхня розсилка — шлюз, що впускає свіжі ідеї з англомовного медіапростору в україномовний. У кожному випуску є коментована добірка цікавих англомовних матеріалів, які вийшли за останній тиждень; один докладно переказаний українською текст; рекомендація нонфікшн-книжки. Ми підписались і не шкодуємо; радимо підписатись і вам.
[цей допис опублікований на правах реклами. реклама допомагає нам робити розсилку кращою]
Ще 5-10 років тому усі вірили, що інтернет (з)робить світ демократичнішим і вільнішим. Але, звісно, останнім часом ми все більше бачимо, що це не так — блокувати інтернет уже вміють авторитарні режими по всьому світу: від Білорусі до М'янми.
Ось новий графік від Axios, який показує, в яких країнах за останні два роки блокували інтернет або соцмережі.
Новий горизонт для книжкового ринку — оптові закупки книжок для красивого фону в Зумі. В однієї британської фірми «попит виріс із кількох запитів до десяти продажів на тиждень», пише BBC.
Ще з рубрики цікавих фактів на тему — колись NYT зробили окрему статтю про те, як американські журналісти і політики стратегічно ставлять на фоні конкретну книжку — «The Power Broker» Роберта Каро, класику біографічного нонфікшну.
У Твіттері навіть є окремий акаунт, який відстежує появу книжок Каро на бекґраунді у відомих людей.
(Лінк на BBC підглянув у @npzbvnkngchtn)
Кілька нових статей про коронавірус з англомовного медіапростору:
📍 Репортаж The Washington Post з Манауса, найбільшого міста в Амазонії. Це місто дуже сильно зачепила нова хвиля коронавірусу — нового «бразильського» штаму, який, виглядає, більш небезпечний за стандартний штам.
Загалом ситуація з новими штамами вірусу лякає. Ми ще багато чого не знаємо, але виглядає, що вони як мінімум легше поширюються. Хоча гарна новина в тому, що наявні вакцини (імовірно) діють проти них настільки ж або майже настільки ж ефективно.
📍 The Economist Intelligence Unit оновили свій прогноз, коли кожна країна світу зможе вакцинувати більшість населення. Для Перу, В'єтнаму і Колумбії прогнози покращилися; для Японії, Китаю та Індії погіршилися.
Для України прогноз традиційно паскудний — EUI передбачає, що ми зможемо вакцинувати більшість населення із 2023 року; найпізніше в Європі. Я б не роздував із цього занадто велику зраду — очевидно, що ситуація розгортається настільки швидко, що складно щось передбачити на кілька місяців вперед, не кажучи вже про 2023 рік. Але тренд, звісно, поганий.
📍Французи відстають у розробці вакцин і комплексують через це.
«The failures and delays around France’s development of a vaccine have sparked soul-searching in the country, once a world leader in medical breakthroughs and the birthplace of microbiology pioneer Louis Pasteur, who invented vaccines against rabies and anthrax».
«“It is not acceptable that our best researchers, the most brilliant of our researchers, are sucked up by the American system,” Bayrou added.»
📍 Наукова стаття про статеві відмінності у імунній реакції.
«Evidence increasingly indicates that male sex is a risk factor for more severe disease and death from COVID-19... [A]t all ages above 30 years, males have a significantly higher mortality risk, rendering older males the most vulnerable group... [окрім поведінкових відмінностей] there are possible biological mechanisms of male sex bias that affect the severity of COVID-19...»
У Телеграму доволі унікальне поєднання приватності і зручних інструментів для публічного поширення інформації. Це робить його зручним для борців із авторитарними режимами (див. Білорусь) — але також для різноманітних маргінальних груп на кшталт ультраправих.
Зробив огляд наукової статті про те, як виглядають мережі ультраправих у Телеграмі.
До речі, стаття була опублікована у серпні 2020 року, до «великої деплатформізації» кількатижневої давності. Буде цікаво постежити за дослідженнями того, як зміняться мережі ультраправих зараз.
Наскільки особистості лідерів впливають на історичний розвиток?
В істориків є давня суперечка п ро те, наскільки індивідуальні лідери важливі для історичного розвитку. Умовно кажучи, наскільки об’єднання Німеччини та створення імперії — це наслідок успіху і винятковості Бісмарка, а не ширших демографічних, соціальних та економічних причин.
Це глобальне питання, на яке неможливо відповісти чітко — але можна спробувати знайти приблизну відповідь на основі наукових даних.
Власне, це і пробує зробити наукове дослідження, яке вийшло в січні цього року. Американські вчені взяли дані про інтелектуальні здібності 331 європейського монарха з 990 по 1800 роки — і виміряли зв’язок між рівнем інтелекту монархів та ефективністю їхніх держав.
Результати доволі інтуїтивні, але все одно цікаві враховуючи масштаб аналізу. Як показують автори, у випадку абсолютних монархій інтелект короля справді грав важливу роль для розвитку держави. Але для парламентських монархій, де правитель стикався із інституційними обмеженнями, цей зв’язок проявлявся значно менше.
До речі, головна причина низького інтелекту королів — внутрішньородинні шлюби, які призводили до дефектів розвитку. Монархічні родини у багатьох країнах намагалися зберегти чистоту крові, тому одружували між собою близьких родичів — і не здогадувалися про біологічні проблеми, викликані кузенними шлюбами.
На фото — іспанський король Карл II, одна із найвідоміших жертв кузенних шлюбів у історії Європи (портрет: Хуан Кареньо де Міранда, суспільне надбання)
📍Цей допис я публікував у найновішому випуску щотижневої розсилки Old York Times, який вийшов сьогодні. Якщо не підписалися на розсилку, підписуйтесь.
Кілька років тому я помітив цікаву деталь: у багатьох європейських країнах Starbucks — доволі елітна кав'ярня, часто із вишуканою атмосферою і цінами вище середнього. При цьому у Нью-Йорку це як стандартна «Арома Кава», із невисокими цінами і не найкращою кавою.
Ось цікаве відео про те, чому Starbucks не злетів у Австралії. Якщо коротко: ціни високі, кава не особливо смачна, локальних альтернатив з гарною кавою занадто багато.
Можливо, приблизно тому вони не заходять в Україну. Хороша і доволі недорога кава у великих містах уже на кожному кроці.
До теми попереднього посту — у медіях тепер деколи пишуть, що Швеція почала зобов'язувати носити маски.
Але насправді не зобов'язувати, а рекомендувати. І не всюди, а в транспорті. І не завжди, а лише в пікові години. І не в лотерею, а в карти.
Тобто це, звісно, великий крок для Швеції, яка раніше не рекомендувала носити маски у громадських місцях або взагалі рекомендувала не носити їх. Але все одно це дуже мало у порівнянні з іншими країнами.
Журналист New York Times поехал в Кению и несколько недель смотрел, как пасутся два последних северных белых носорога на планете
Собственно, этим заголовком текст почти исчерпывается; пересказывать там считай что и нечего. Впрочем, сначала нужно обозначить, в чем сыр-бор. Северный белый носорог — крупнейший вид носорогов на Земле. Точнее, был таковым, потому что скоро они вымрут, и крупнейшим видом станут их южные родственники — южные белые носороги. Северный белый носорог никакой не белый, а обычного серого носорожьего цвета; название — результат дурацкого превращения голландского в английский (а также, соответственно, след колониальной политики). Браконьеры убивали северных белых носорогов, чтобы добыть их рога и всякое другое; в итоге пару десятилетий назад выяснилось, что в среде естественного обитания в Африке их не осталось вовсе, да и в неволе — всего несколько. В отчаянной попытке спасти вид в кенийский заповедник в 2009 году привезли четырех особей — самцов Судана и Суни и самок Нажин и Фату (друг другу они мать и дочь, а Судану — дочь и внучка; по всей видимости, инцест среди носорогов проблемой не считается).
Ничего не получилось. Суни умер вскоре; Судан — в 2018 году, когда стал мировой знаменитостью: разумеется, мало какое СМИ могло отказать себе в заголовке «Умер последний самец белого северного носорога на Земле». Остались две самки — они живут там же, в кенийской резервации, под круглосуточной охраной и опекой: резонно предположить, что найдется немало людей, готовых заплатить бешеные деньги, например, за рог Нажин и Фату, а значит, и людей, которые готовы удовлетворить этот спрос. Когда Нажин и Фату умрут, северных белых носорогов, которые существовали на планете десятки тысяч лет, не останется вовсе. Хотя есть надежда на суррогатное материнство: у самок уже извлекли яйцеклетки, их попытаются соединить с замороженной спермой самцов — и подсадить здоровой самке южного белого носорога. Получится ли — бог весть.
Но текст на самом деле не об этом. Ну то есть все это там рассказывается (как и истории кенийцев-опекунов носорогов — в мире некоторые из них благодаря Судану стали миниселебрити, а на родине их работа считается непрестижной), но в качестве бэкграунда. А основное — это описания того, как автор, Сэм Андерсон (не первый его текст, который я читал, но первый, которым захотелось поделиться), тусуется с носорогами на пастбище и наблюдает за их привычками. Как они жуют траву, как они общаются между собой, как они коммуницируют со смотрителями, которые трут им спинку (Андерсону тоже удалось один разок потереть), как они спят, как они храпят, как они пукают. Это очень поэтический материал, на самом деле, и в этом его главная ценность.
I was allowed to stand very close. Close enough to hear their huffing breath, to see them blink their big mild eyes, to see that their ears were fringed with a rim of hairs that seemed as delicate as eyelashes, that their tails had little black tufts. Their horns, up close, were ragged, with scraggly fibrous patches, like shafts of splintering wood. I watched them press their great wrinkled mouths against the ground, snuffling and chomping. Sometimes they looked up at me, expressionless. White rhinos are sometimes called “square-mouthed rhinos,” and up close I could see why. Their lips press together in a long flat line, giving them a constant expression of slightly comic seriousness, like the classic emoji: 😐.
Разумеется, есть здесь пассаж и про человеческую вину за гибель этих прекрасных животных. Разумеется, Андерсон отвечает на вопрос, почему нас должно волновать вымирание носорогов, приводя классический аргумент про экосистему и пищевую цепочку. Я думаю, это аргумент лукавый, конечно. Честный ответ, мне кажется, такой — вымирание носорогов нас волнует больше, чем вымирание каких-нибудь насекомых или птичек, потому что это огромные удивительные животные. На которых можно смотреть неделями — и описывать то, что видишь, экранами. И это тоже нормальная причина, не хуже любых других.
(Картинки в материале тоже очень трогательные.)
У 2018 році подкаст “Caliphate” про Ісламську державу від New York Times став тріумфом жанру наративних журналістських подкастів. А два роки по тому NYT була змушена визнати, що значна частина сюжету не відповідала дійсності — головний герой брехав про свою участь в ІДІЛ.
Зробив для The Fix (англомовний) огляд наукової статті про те, як приклад «Халіфату» показує недоліки «перформативної прозорості» в журналістиці.
Поки в Україні закінчується епоха бідності, у США завершилася епоха вибачень. Якщо 20 років тому найкращою стратегією для політиків, які потрапили у скандал, було слізне вибачення, то зараз цей жанр зникає. Приклад Трампа показує, що краще стояти до останнього.
Про це — і ще багато цікавого — у новому випуску розсилки Old York Times, яку ми розіслали вчора ввечері.
📰 Випуск розсилки шукайте у своїх електронних скриньках
▪️Якщо не підписані, зробити це можна тут
😕 Якщо підписані, але розсилка не приходить, перевірте вкладки з рекламою і спамом. А потім додайте адресу oldyorktimes@substack.com у список контактів свого поштового сервісу. У Gmail буде достатньо перемістити цього листа у категорію «Основні» (“Primary”).
Взагалі помічаю, що мало хто у нас звертає увагу на важливість вентиляції, а це важливий інсайт про поширення вірусу — і банально відкрити вікно (або використати вже наявну систему вентиляції) не так складно.
https://texty.org.ua/articles/103186/kovid-poshyryuyetsya-cherez-povitrya-ale-uz-ne-perejmayetsya-ventylyaciyeyu-vahoniv-poyizdiv-bo-v-providnykiv-mala-zarplata/
Повертаюся до життя новою статтею про поляризацію у соціальних мережах.
Зробив (англомовний) огляд наукової статті, яка вимірює політичну поляризацію на основі списків підписників Твіттер-акаунтів політичних партій.
Один із інсайтів — США унікально сильно поляризовані, тому їхній досвід не надто релевантний для інших країн.
Нове від мене — написав (англомовну) статтю про те, як Вікіпедія зростає завдяки Глобальному Півдню, і чому це корисний приклад для медій.
Читать полностью…Продовжую спостерігати за історією із журналістом New York Times Дональдом Макнілом, про яку писав раніше.
Вона досі викликає бурхливі холівари в американському інфопросторі. Можливо, тому, що певною мірою символізує американські культурні війни зразка 2021 року: літній білий чоловік, який працює у традиційно лівій газеті, проти молодих лібералів.
Позавчора вийшла колонка колумніста New York Times Бена Сміта — мабуть, головний текст на цю тему наразі.
По-перше, Сміт викопав багато нових фактів із цієї історії. Наприклад, що до Макніла давно були великі претензії і головний редактор хотів його звільнити у 2019 році, але його врятувала профспілка.
Загалом Сміт намагається відповісти на логічне питання — чому звільнення одного журналіста в одній газеті викликає такий резонанс? Чому про це всі говорять?
Відповідь — бо New York Times стала унікальним об'єктом американської журналістики і культури. «The Times is an object of obsession because of its unusual, perhaps unhealthy, central place in American news, culture and politics».
Звісно, навіть сам факт цієї колонки дуже символічний. Наразі головний матеріал про скандал навколо NYT — із інсайдами з внутрішньої кухні NYT і з критикою в бік NYT — написав автор NYT. Це точно гарно показує, як New York Times займає (нездорове) центральне місце в американській журналістиці.
Цікава історія зі світу американської журналістики.
Журналіст New York Times Дональд Макніл — один із найвідоміших американських медійників, які пишуть про коронавірус. Наприклад, на самому початку пандемії він раніше за більшість журналістів попередив про те, наскільки небезпечною може стати пандемія. (Власне, особисто мені теж саме інтерв'ю Макніла у подкасті The Daily у кінці лютого 2020 відкрило очі на те, що нас чекає).
І зараз він іде у відставку — через недоречну поведінку на шкільній екскурсії в Перу, яку організовувала New York Times. Як пише Daily Beast, two students specifically alleged that the science reporter used the “n-word” and suggested he did not believe in the concept of white privilege; three other participants alleged that McNeil made racist comments and used stereotypes about Black teenagers.
Найцікавіше, що цей інцидент стався ще до того, як Макніл став зіркою за журналістськими вимірами — у 2019 році. Керівництво газети знало про цю історію, і головний редактор вирішив не звільняти Макніла — кажуть, що його слова вирвані з контексту і, хоча були недоречними, не мали расистської конотації.
Але тепер про цей інцидент у ЗМІ — і, виглядає, не залишилося іншого вибору. Здається, головною причиною, через яку довелося звільнити Макніла зараз, стала реакція самих журналістів NYT — десятки працівників компанії написали листа видавцю з критикою реакції керівництва газети на цю історію. І не дивно — у 2020 році расова тема у США стала особливо чутливою.
Привіт! Сьогодні розповідаємо, чому бажання піднятися на хайпі може бути не тільки шкідливим, а й небезпечним.
Услід за пресрелізом компанії "Сінево" низка ЗМІ поквапилась повідомити, що більше половини населення України має імунітет від Covid-19. Як примудрилися зробити такий висновок - нам невідомо. Робити такі безпрецедентні заяви можна тільки з посиланням на дослідження серед випадкової вибірки людей, і ця вибірка має бути сформована правильно. Компанія "Сінево" жодних досліджень не проводила, на чужі дослідження не посилалася (бо їх ніхто не проводив) - а тільки повідомила про те, скільки людей серед її клієнтів, які здали аналізи, мають антитіла до коронавірусу. Перекладати цей відсоток на все населення України - абсолютно помилково!
Не довго думаючи, ЗМІ вхопилися за гарячу тему. А тепер давайте подивимось на бразильське місто Манаус. Там кілька місяців тому з'явилася онлайн-публікація про те, що 66% населення міста мають антитіла до ковіду. Люди в це повірили - ще б пак, адже хочеться вірити в заспокійливі новини! Зрештою місто накрило другою хвилею, і півсотні людей померли через те, що в лікарнях закінчився кисень. В якийсь момент для того, аби біля балонів з киснем не зчинялися бійки, довелося залучити поліцію.
"Відмотати назад" ці повідомлення в українських ЗМІ буде вже важко. Тому хочемо донести хоча б до вас, читачів нашого каналу, та до тих, кому ви можете це розповісти: вірити повідомленням про колективний імунітет не варто! Хибне відчуття безпеки - це те, що найменше вам зараз потрібно
Як українські ЗМІ повідомили про колективний імунітет - не помітивши базової статистичної помилки
Вы все наверное натыкались в Facebook на совершенно упоротые группы с заряженным политическим контентом. Обычно такие группы собирают не сильно критично мыслящих людей, а новости там подают эмоционально и субъективно, продвигая определенную политическую позицию. Кроме дезинформации в таких группах часто можно найти хейтспич, вплоть до прямых призывов к насилию. Я видел такие группы в украинском сегменте, это реальный deep state. Там плетутся такие теории и это все набирает такие тысячи репостов, что я ужаснулся.
Успех таких рупоров дезинформации обусловлен во-первых человеческой психологией, а во-вторых алгоритмами Facebook. Газета WSJ рассказывает, как ставка Facebook на группы привела к расколу общества и косвенно к штурму Капитолия радикальными сторонниками Трампа.
Начиналось все хорошо - в 2019 Цукерберг на красивой презентации объявил, что группы это "new heart of the app". Ньюсфид теперь вторичный приоритет, будем загонять пользователей в сообщества, чтобы люди больше общались и объединялись вокруг общих интересов. Sounds good, doesn't work. Все сразу пошло не так - самыми быстрорастущими оказались группы с радикальным контентом, и главным фактором их роста стали алгоритмы рекомендаций Facebook. Пользователь мог в несколько кликов попасть из группы по альтернативной медицине в группу по антиковиду, а оттуда - в группу антиправительственных повстанцев. Продуктовые фишки, сделанные для роста активности, помогали распространителям плохого контента - администраторы групп могли приглашать в них тысячи новых пользователей в день, а те начинали видеть контент из групп, даже не приняв приглашение.
Внутренние исследования соцсети показали, что 70% из 100 самых активных политических американских групп распространяют ненависть, дезинформацию и травлю. Летом перед выборами про-Трамповские группы могли набрать миллион пользователей всего за два месяца. Кстати, самую крупную из таких групп вели из Македонии.
Контент 10 самых активных групп в конце лета набирал 93 миллиона просмотров за неделю - как тебе такое, New York Times? В них царила токсичная и радикальная атмосфера, вплоть до прямых угроз жизни активистам и членам Конгресса. Администраторы поощряли распространение контента вовне группы и обучали пользователей, как обходить автофильтры хейтспича Facebook.
Предложенные аналитиками меры менеджеры Facebook сначала игнорировали, чтобы не навредить метрикам, потом принимали по мере роста проблемных групп: выбрасывали их из рекомендаций, замораживали треды с хейтспичем, самые токсичные блокировали. Где-то это срабатывало, где-то меры принимались слишком поздно. К примеру, после выборов группа "Stop the Steal", в которой сторонники Трампа выступали за отмену результатов выборов, набрала 360 000 пользователей за сутки даже без рекомендаций Facebook. В итоге в Facebook ужесточили правила для группами и вообще убрали политические сообщества из рекомендаций. Но сколько проблем уже было создано этими группами... А сколько еще проблем с экстремизмом, дезинформацией и хейтспичем будет в других странах, к которым Facebook не настолько внимателен в модерации, как к США... Уверен, очень много.
До теми попереднього посту — New York Times написали про те, як Телеграм бореться із ультраправими, які мігрують після чисток Фейсбуку і Твіттера внаслідок штурму Капітолію 6 січня.
Загалом нового у статті небагато, але відзначив для себе кілька цікавих моментів:
📍 Після січневих банів Фейсбуку і Твіттера до Телеграму долучилися 25 мільйонів нових користувачів.
Правда, тут є питання, наскільки «після» означає «внаслідок». Більшість із цих нових користувачів не зі США, і велику роль зіграв скандал з новою політикою WhatsApp. Виглядає, New York Times детальних цифр не роздобула і задовольняється публічною інформацією.
📍 У Телеграм мігрували Proud Boys — одна з найбільших ультраправих груп США.
The platform got a boost on the right when Enrique Tarrio, the leader of the Proud Boys, sent a message to his followers singing Telegram’s praises. “Welcome, newcomers, to the darkest part of the web,” Mr. Tarrio wrote in a Telegram message. “You can be banned for spamming and porn. Everything else is fair game.”
📍 А ще Дональд Трамп-молодший завів собі Телеграм-канал!
📌 Цікавий факт, не пов'язаний з ультраправими, а вже на тему Телеграму як інструменту для боротьбу з авторитарними режимами — In Iran... Telegram usage takes up 60 percent of the country’s internet bandwidth.
До речі, у продовження теми внутрішньородинних шлюбів.
У США кілька місяців тому вийшла книга гарвардського антрополога Джозефа Генріка про те, чому Захід став успішним. Тема зовсім не нова, але аргументи Генріка доволі оригінальні.
І от однією з причин успіху Європи Генрік вважає те, що християнська церква була проти внутрішньородинних шлюбів. Це допомогло послабити владу родинних кланів, поширених в інших регіонах світу — і таким чином розвинути ефективніші та більш динамічні соціальні інституції.
Саму книжку я поки не читав, але прочитав кілька оглядів — виглядає цікаво. Аргументи Генріка явно дискусійні, і буде цікаво поспостерігати за цією дискусією. Ось хороший огляд, наприклад.
У квітні я писав про те, як у США пандемія виводить на перший план губернаторів штатів, бо федеральний уряд не проявляє особливої ініціативи.
З приходом Байдена це, звичайно, змінюється. У перший день він випустив кілька масштабних указів, спрямованих на боротьбу з пандемією — наприклад, вимогу носіння масок для урядових службовців і в будівлях урядових установ.
А тим часом в Україні нічого не змінюється :)
New York Times зробили головний документ епохи — повний список Твіттер-образ від Трампа за останні п'ять з половиною років: від Гілларі Клінтон до Мітча Макконнелла, від ФБР до Пуерто-Рико
https://www.nytimes.com/interactive/2021/01/19/upshot/trump-complete-insult-list.html
Про підхід Швеції до боротьби з коронавірусом
На зорі карантину й існування цього каналу я робив огляд статті The Economist про особливий підхід Швеції до боротьби з епідемією. Останні чотири місяці я тут живу, тому можу порівняти теорію з власним життям.
Як і на початку карантину, у Швеції все дуже ліберально. Паби і книгарні не закривалися жодного разу з початку карантину, немає жорстких локдаунів і карантинів вихідного дня. Багато обмежень мають форму рекомендацій. Лише у січні парламент прийняв закон, який дозволяє уряду закривати деякі типи закладів на кшталт кафе і магазинів — але поки нічого не закривалося.
Це не означає, що суворих обмежень немає взагалі (наприклад, групові зібрання доволі строго регламентуються), але їх справді значно менше, ніж у багатьох інших європейських країнах. Деякі обмеження є обов’язковими, але ніяк не перевіряються (складно таке уявити в Україні).
Багато що з цього дуже логічне — у Швеції високий рівень соціальної довіри, Швеція грає «в довгу» і не хоче жертвувати освітою школярів заради короткотермінової економічної вигоди, наприклад. Це не означає, що такий підхід обов’язково кращий (якийсь час він наче непогано працював, останнім часом ситуація погіршилася, але загалом робити підсумки поки рано), але логіку я тут бачу.
Єдине, чого я так і не можу зрозуміти — чому немає вимог або хоча б рекомендацій носити маски в громадських місцях. Чи то Швеція вважає, що вона розумніша за цілий світ, чи то культура індивідуалізму і соціальної довіри настільки вже сильна.
Тиждень тому я рекомендував на Old York Times лонгрід про останніх північних білих носорогів.
Якщо не добралися до прочитання (або прослуховування) і не плануєте, ось ще детальніший переказ від колишнього редактора «Медузи».