Telegram-канал lviving - Львівський дощ: News and Media

Львівський дощ

27 May 2024 06:53

На зорі своєї карʼєри я викладала трохи у військовому виші у Львові і там були такі дяді, в орденах сумнівного походження і з безумовною ненавистю до всього - україномовного міста, в якому вони живуть в найкращих помешканнях ( ми ж то знаємо чому), до людей, яких вважають рагулями і бидлом, до обставини того, що цей вуз має тризуб в основі своєї емблеми, такий самий тризуб, як той, який вони всилувані носити поряд із своїми, сумнівного походження, медалями.

Я колись писала, ті дяді мені цілком відкрито, не соромлячись в очі казали, що не всіх місцевих інтєлєгєнтів- буржуїв вивезли і «виправили» і вони дали потомство - таке, як я.

В мене є тітка, старша сестра мами, яка все життя жила в росії, зробила там карʼєру в журналістиці і є найбільш переконаною проросійською лярвою з усіх, кого я знаю. Вона колись вдарила мене, на той момент підлітку, в обличчя, бо я сказала, що росія наш ворог. Так от, в неї була така туса невеличка - самі інтелектуали. Вершки львівських дітей номенклатурщиків. Памʼятаю одного з дядів, які там тусувалися, він мені, а вже незалежна Україна була не менше 10 років, сказав якось з оцим зверхнім менторським тоном «розумного, освіченого» патриція (бо саме так вони почувалися і почуваються у Львові), шо « дєвочка моя, нєту нікакой украіни, ето всьо ілюзія, пустишка, ето нє на долго…». Я з ним сперечалася довго і коли йому не вдалося мене всилувати до своєї позиції він мав точно такий вираз обличчя. Це тоді я отримала ляпаса від тітки при її друзях.

Але найраніший мій спогад повʼязаний з памʼятником лєніна у Львові. Я ще не ходила до школи, мені було ну зовсім мало, років 4-5, не більше. Останні роки, що той лисий прутень там стояв, в самому центрі, навпроти оперного. Мама сиділа на лавці з подругою, а я дуже любила там слизгатися на парапеті мармуровому довкола. І раптом, мене хапає за руку якась тьотя і з вереском тягне мене в міліцию, бо я нєгодніца оскверняю памʼятник. Я плачу, пручаюся, а вона верещить і тримає мене так цупко за руку, що я вже лежу і вона мене просто волочить. Мама не одразу помітила, бо на площі було багато людей, і підбігла, коли мене тьотя дотягнула майже до будівлі оперного.
З того дня в мене закарбувалася смислова комбінація - ситцевий картуз, слова нєгодніца і вєлікійлєнін як щось загрозливе і образливе. От в неї теж було таке обличчя, повне ненависті.

Що обʼєднує цих всіх персонажів? Певність, відчуття безпечності і безкарності. У всіх тих випадках ніхто їм особливо не перечив ( за винятком моїх скромних спроб), ніхто не викликав міліцію чи СБУ на них. І вони це знали. Всі 30 +років незалежності вони почувалися в українському Львові володарями життя.
Проти нас почали війну насправді давно, задовго до того, як ми це зрозуміли, з перших днів незалежності, ми - простакуваті, наївні, самозаглиблені в свої клопоти і цикл вирощування бараболі, не помітили цього ні в ті ж 90ті, ні в період активної русифікації 2000их, ні з появою відверто проросійських політичних сил і груп, які вже не ховалися навіть.

Колись один знаний фейсбуківець чудовий пан Тарас Лісевич мені повторював, що то війна, що вона вже іде. Я трохи кпила з нього, як я могла це сприймати серйозно в якомусь там 2011 році? думала, він драматизує. Я помилялася.

Правий був огидний спитий псевдо-інтелектуал, друг моєї тітки, який казав, що то игра такая, побачити, хто зречеться своїх «правильних» поглядів, хто кліпне і тоді його і всіх йому подібних знищити. Він мені, дитині на той момент, казав, що на моєму місці він би переживав. І ржав з отакою ж огидною пикою, повною ненависті.

Ustia Stefanchuk
🦁 Львівський дощ