10462
Канал авторки Тамара Горіха Зерня. Про політику, війну, побутові спостереження, власні міркування. Коментарі іноді модеруються, іноді ні, як під руку попаде.
Якими будуть жінки у нашому близькому майбутньому?
Здоровішими. Лікарі припинять відмахуватися від їхніх скарг і списувати половину симптомів на "народити треба", а другу половину на клімакс. Фармацевтичні компанії визнають, що у жінок відмінний від чоловіків організм і почнуть випробовувати ліки на жінках у жіночому дозуванні.
Багатшими. Жінки почнуть рахувати вартість свого робочого часу за справедливим тарифом і не миритимуться з 30-процентною недоплатою порівняно з чоловіками. Також переосмислять поняття неоплачуваної і невидимої домашньої праці і запитають "а чому, власне?"
Розумнішими. У буквальному сенсі, за рахунок активнішого навчання і професійного розвитку. І у світоглядному, навчившись відділяти слова від вчинків. Питання "а яка мені з цього користь?" буде базовим, і це нормально. Якщо ти жертвуєш своїм здоров'ям, часом, грошима, інтересами і соціальним захистом, ти як мінімум захочеш розібратися, чи воно того варте.
Вільнішими. Коли ти сама можеш оплачувати свої базові потреби, заробляєш на свою машину, житло, хоббі і подорожі, то і решту рішень у своєму житті приймаєш сама. Відчуття контролю за своїм життям нове для багатьох із нас, але воно безцінне.
А також більш захищеними, активними, енергійними, свідомими і т.д. Жіноцтво - потужна сила, яка тільки усвідомлює свої справжні можливості.
Звісно, багатьом чоловікам це не сподобається.
Хто буде радий, якщо твоя посудомийка і пральна машинка раптом заговорить людським голосом і почне з тобою конкурувати за директорську посаду? З великим шансом обійти тебе на виборах.
Я розумію і десь навіть співчуваю (насправді ні). Розумію також, що у противників "жіночих вольностей" лишається єдиний козир у рукаві - демографія.
Жінки більше не поспішають народжувати на колишніх умовах. Нікому не хочеться добровільно гробити себе і сидіти роками у повній фінансовій залежності від чоловіка, переживаючи при цьому всі види психічного, економічного, а часто і фізичного насильства.
Розумієте, як тільки людина усвідомила, що вона не собака на прив'язі, її дуже складно посадити на цеп назад, вона як мінімум там витиме.
Тому так, доведеться домовлятися. Брати на себе побутові обов'язки і догляд за дітьми, заманювати грошима чи солодкими обіцянками, сексом... Ну хто як може.
А ось ці меми про те, що жінки полюють за чоловіками з метою вийти заміж, стануть взагалі незрозумілими дівчатам. Така архаїка доісторичної доби, бррр.
Плюс у тому, що нормальні люди зможуть домовитися. Ну а м...ки стануть менше розмножуватися :)
Повернулася із зустрічі з читачами у Борисполі у трошки розібраному стані. Ні, сама зустріч прекрасна :) але доки доїхала з Борисполя на мою Берестейку у вечірній час, та ще на останніх літрах пального, прокляла все на світі. Вже хотіла просити політичного притулку на Лівому березі :)
А якщо серйозно, дуже дякую бориспільчанам за хорошу, зважену, цікаву розмову. Дякую за дійсно оригінальні питання, за інтерес до сучасної української літератури. Приємно, що серед присутніх було багато вчителів в викладачів - сподіваюся, у ваших учнів так само горять очі.
Геть забула, що Київ не синхронізований з областю у плані повітряних тривог. У Борисполі вони якось гостріше сприймаються.
Отримала у подарунок шикарну книгу про знаменитого вихідця з Борисполя - Павла Чубинського, автора гімну України. Наскільки я зрозуміла, книга була видана за сприяння місцевої влади.
Дякую за запрошення і організацію заходу пані Ірині Гуржій. Пані Ірина знає, як зробити так, щоб авторка їй не відмовила - просто передати три човни для наших підопічних підрозділів у момент найбільшого дефіциту. :)
Дякую Тименко Наталі Іванівні, директорці Бориспільського будинку дитячої та юнацької творчості "Дивоцвіт", за гостинність. Я просто вражена атмосферою і затишком закладу, мені здається, і дітям, і дорослим у вас дуже добре.
Дорогою назад постаралася запам'ятати цей вечір. Щоб потім, коли аеропорт знову працюватиме, щоразу повертатися додому з Борисполя і згадувати, як у війну ми тут проводили презентації.
Я отримала двомісячну письменницьку резиденцію у Кракові від Krakow Unesco City of Literature
Для участі у конкурсі я взимку надіслала їм опис свого нового роману і пояснила, чому ця тема для мене важлива настільки, що я ні про що інше не можу думати.
Складно сказати, що вони зрозуміли з того листа, який писався сумішшю англійської та української під час чергової нічної повітряної тривоги навіть без подальшого редагування. Я відправила його, ні на що особливо не сподіваючись, а зараз отримала відповідь, що вони теж хочуть знати, що ж такого сталося у маленькому прикордонному селі з моїми жінками, і що їм теж близька ідея твору.
Так от, хочу сказати, що я глибоко вдячна Krakow Unesco City of Literature. Вдячна сама, за покликом власного серця, не знаючи навіть, чи буде у мене можливість скористатися цією прекрасною пропозицією, бо до літа ще стільки часу і стільки всього може трапитися і в Україні, і в Польщі.
І що ні одна душа з боку організаторів не запитувала мене ні про мої політичні уподобання, ні про ставлення до різних історичних постатей минулого, і ніхто не дозволив навіть натяку на те, скільки часу і кому я мала б дякувати за цю стипендію.
Весь конкурс відбувся з максимальною повагою до моєї людської і письменницької гідності, я відчувала щирий інтерес і бажання допомогти.
Який дивний сон.
Такий яскравий, кольоровий. Ніби я у Києві потрапляю на невідомий мені волонтерський склад, і там кипить робота. Величезна територія, сотні людей.
Тут же притулок для врятованих тварин, і там є слон. Чоловік десять чистять слона.
Ми дуркуємо всі разом, фотографуємося зі слоном, завантажуємо машину по самі вінця.
Я кудись відправляю машину, а сама від них іду пішки. Чомусь вбрід через ріку, по пояс у воді.
І вже на виході згадую, що частина тих, кого я бачила, ніби ж загинули.
Але ви навіть не уявляєте, які там всі зайняті і енергійні.
Якимось чином, доки у нас не було фейсбуку, пошти і телеграфу, а популярний блогер Горіх згадував про всяк випадок азбуку Морзе,
Ми закрили одну половину збору на машину і перевалили на другу.
Се абсолютно прекрасний результат; якщо терористи переріжуть решту підводних кабелів, ми взагалі збір сьогодні закриємо, і мені не доведеться торбити хлопців проханнями про фото і відео відразу після нічної зміни.
Лишається питання, як ми тоді гроші знімемо, без інтернету? Ну як як? Підемо у відділення монобанку.
Друзі, у нас тут вперше така ситуація.
Ми віддали машину військовим до оголошення збору. Продавець погодився почекати з грошима, сума з одного боку підйомна, з другого - зразу скажу, я була проти.
І попереджала всіх, і хлопців з підрозділу, і продавця, що грошей ми можемо не зібрати.
Зараз часи такі, що ніхто гарантій не дасть щодо зборів. Але тим не менше ось вона, вже працює на курахівському напрямку як авто "групи вогневої підтримки", що б це не значило.
Борг перед продавцем 105 тисяч, вірніше 101, бо сто доларів у мене вже є.
Я хочу сподіватися, що ми закриємо цей рахунок, доки - як би це сказати? Доки з нею не приключився страховий випадок.
На майбутнє, все будемо робити за правилами - спочатку гроші, потім машини. (Якщо знову не складеться ситуація, звичайно)
Є люди, позбавлені емпатії. У них такі блоки стоять, через які чуже горе просто не доходить, вони не уявляють взагалі, чому повинні реагувати на чужі проблеми. Для них це як плями на сонці, десь там, в іншій стстемі.
А є ті, які тримаються за рахунок бравади. "Щоб не плакать, я сміялась" і все таке. (Викинути б цей вірш зі шкільної програми раз і назавжди, він стільки шкоди завдав). Вони будуть нарочито показувати, що все добре, хоча в душі попелище.
Проблема в тому, що у соцмережах практично неможливо відрізнити одних від других.
Дивишся на допис про розкішний відпочинок у день піжамки з бетменом, і не можеш зрозуміти: чи це захмарний цинізм, чи останній бастіон захисту психіки.
Щойно мене поставило у тупик невинне запитання: якого року народження ваша дитина?
Клянусь, я зависла, потім уточнила який зараз рік.
Оперативна пам'ять зовсім маленька стала.
А дитина так, 2016 р.н. Все життя при війні, він просто не уявляє, що таке, наприклад, Крим.
А зараз уже і село забуває, він там востаннє був влітку 21 року.
Діти, які живуть на окупованих територіях, так само не знають, що таке Україна, вона там існувала ще до їхнього народження, а значить - у доісторичні часи.
Я б хотіла запитати. Люди, які зараз проштовхують "заморозку конфлікту", вони ж розуміють, що це назавжди? Навіть не на одне-два покоління вперед, а без варіантів.
Повна назва сьогоднішнього свята - Всесвітній день миру для письменника.
Ми поки що не празнуєм.
Рок-опера МУР - Ти. Романтика
Чортові генії.
Сучі сини.
Дивитися, слухати всім. Показувати своїм підліткам у примусовому порядку, навіть якщо вони відбиваються. Нічого, потім зрозуміють і оцінять.
Українців неможливо перемогти. Їхня незламність не у пунктах незламності, а у тому, що вони зминають матрицю. Простягають руку у часову дірку на сто років туди-сюди, не дивлячись на такі умовності, як смерть. Обсипають кулі на землю, хай навіть своїм тілом. Тіло наросте у наступних поколіннях, дух вічний.
Дивитися і слухати.
https://youtu.be/AHxhKPp6xAk?si=Vt-Y4wUyrxmUUnlq
Навіть не сподівайтеся
Для вас ніякі не харошия, для вас - тільки безжальний ворог, який не знає ні милосердя, ні жалю. Де б ви не зіткнулися з українцем чи українкою, бійтесь повертатися спиною
Похорон Навального не дивилася, тільки короткі нарізки у телеграмі. А от похорон путіна дивитимусь з великим інтересом, від початку до кінця.
Читать полностью…
Сьогодні була на одному заході, який проводився у вузькому колі, у форматі дружньої підтримки для жінок під час війни. Організатори зібрали учасниць з творчою складовою, - власне, за цим принципом я туди і потрапила, як письменниця.
Жінки читали вірші, одна дівчина показала картини, ще одна пані - величезний рушник, який вони по всій Україні з подругами вишивали до 150-річчя з дня народження Лесі Українки.
Мене вразили історії кожної учасниці. Глава районної адміністрації з півдня, яка просиділа на підвалі 24 дні, але не пішла на співпрацю з окупантами. Ще одна голова, яка тричі намагалася виїхати з окупації, і три рази її не випускали, але потім все таки змогла.
Мама загиблого військового, яка зараз разом з церквою організовує групи підтримки для родин загиблих по всій Україні.
Дружина загиблого, яка почала малювати картини в пам'ять чоловіка і залучила до малювання інших вдів. Зараз малюють майже триста жінок, проводять виставки цих картин у різних містах.
Пані, яка нон стоп писала вірші в осадженому Києві під звуки вибухів, і разом з подругою тут же перекладали їх на музику і робили пісні для дитячого колективу.
Знаєте, стільки ніжності, мудрості і гідності у цих людях. Як вони делікатно вибачалися - я ніколи раніше не матюкалася, а от після полону почала писати вірші, і там погані слова про росіян...
А там не погані слова, там звичайні слова. Ті, якими ми тепер весь час говоримо.
Пс. Я не тегаю ні учасниць заходу, ні організаторок - не знаю, наскільки камерною була наша зустріч. Я просто рада, що українки проговорюють свої переживання на різних майданчиках і у різних форматах.
Я такий оптиміст, що аж страшно деколи.
Купила собі чоботи на наступну зиму :)
Всього тиждень мене не було, за єдиним вцілілим вазоном у мене вдома доглядала мама.
І цей паразіт зацвів.
Так хочеться відразу всі срачі прокоментувати, тим більше вони такі прикольні.
Але б'єш себе по руках - Тамаро, ти прилічна женщіна, воно тобі точно не тре.
Бо потім все одно будеш крайня. І доводь тоді, що винен не той, хто регоче, а той хто сам себе на посміховисько виставляє.
Тому краще напишу про Залужного, це більш респектабельна тема.
На місці Главкома я б просилася послом на Еверест, і сиділа б там до закінчення війни безвилазно. На щастя, Главком не я; якщо і була у людини хвилинна слабкість все покинути до дідькової мами, ми про це не дізнаємося.
Безумовно поважаю будь який вибір, думаю рішення приймалося не одноосібно, а після консультацій з партнерами, і взагалі ще не вечір.
Від хлопців, яким ми вчора з вами закрили рахунок на машину, вітання.
Ось, командир дозволив оприлюднити початок їхньої сьогоднішньої роботи.
Дякують усім, хто підтримав підрозділ.
Залишок коштів я їм перекинула на ТО.
Друзі, ми це зробили менш ніж за добу.
Закриваю збір, бо з урахуванням пейпелу коштів вистачить і на розрахуватися з продавцем за машину, і на планове сто хлопцям, там скоро масло треба буде міняти.
Те відчуття, коли гора з плечей, я терпіти не можу бути у боргах. Дякую всім, хто долучився
Я б це написала раніше, але хусити перекусили фб кабель, а я у той час сиділа на трибуні і втикала у баскетбольне тренування малого.
Тому пишу зараз, уже після всіх: ви бачили, як наші морські дрони не просто притопили, а розірвали на шматки російський катер, зробили у ньому наскрізний тунель?
Ні грама серце не заспокоїлося і не заспокоїться, доки так не буде з ними всіма до одного, і то мало.
Але як же приємно від думки, що і твоя копієчка є у тих дронах.
Ми часто чуємо фразу "нічого особистого, просто бізнес". Так, вона начебто прийшла з фільмів про мафію, але прижилася в повсякденному побуті. Ця фраза мене дратує!
От дивиться. Наші сусіди такі "ну українці нічого особистого — це просто агробізнес" і заблокували кордон. Тобто, напевно, у них справді є якась мотивація (крім торгівлі з росією та освоювання російських бюджетів). І ось це блокування дуже ускладнило життя нам, які затягують вантажі з Європи в Україну саме через Польщу.
На промисловому майданчику стоїть десяток майбутніх прально-душових контейнерів для ЗСУ. Вже понад рік я вам про цей проєкт розповідаю, намагаючись постійно знайти якісь нові слова, які викличуть в вас бажання допомогти нам. І ви допомагаєте! 153 готові комплекси працюють у ЗСУ, вже понад сотню мільйонів гривень витрачено. Ось половина цих комплексів і є ваша допомога (другу половину рахунків традиційно оплачує Порошенко)!
Ми знайшли в Україні 8 причепів для майбутніх комплексів. Не в Німеччині, не в Нідерландах — тут, вже в Україні. Вісім причепів = вісім комплексів = 8000 військових отримають комфортні побутові умови!
Постачальник готовий віддати нам їх зі знижкою, але якщо ми сплатимо оперативно. А якщо ні, то він їх продасть комерційним клієнтам, а ті з причепів зроблять зерновози. Нічого особистого, це ж просто бізнес — на кожному кроці працює ця чортова фраза!
Бюджет громіздкий та великий. Бюджет для нас зараз непідйомний. Потрібно за тиждень зібрати лише на цей проєкт 1 793 500 гривень. Дуже прошу вас допомогти, знову і знову, знову та знову. Не нам — військовим на фронті.
Для нас це особисте, для нас це не бізнес.
Номер картки банки проєкту:
💳 5375 4112 0182 6729
https://send.monobank.ua/jar/Ae7dosExpq
Або Приват24 (тільки для клієнтів Приватбанк):
💳 5169 3305 2068 6400
Або PayPal:
🌎 wingman2006@mac.com
Та й навіть криптовалюта (USDT TRC20):
🌐 THXQSYA2s1bKRBgqQaPjgHqW77834GmuDX
Мало не забула сказати.
7 березня о 16.00 у мене зустріч з читачами у Борисполі, вул Старокиївська 1, актова зала будинку дитячої і юнацької творчості "Дивоцвіт"
Взагалі то я зараз не проводжу презентацій, тому що працюю над новою книгою. Але бориспільці мене умовили, я сама не зрозуміла як. Тому до зустрічі :)
Незалежно від міста, ми в Україні кладемо дітей у свої ліжка і спимо, прикриваючи рукою.
Це дуже непедагогічно і неправильно. І звісно ж шкодить вихованню і вчасній сепарації дитини від мами.
Я намагаюся уявити, якими ми будемо після війни. Але у цих мріях я чомусь бачу себе дуже старою. Переважно, сиджу у кріслі в саду. А ось проміжок від сьогодення до глибокої старості - весь розмитий, ніяк не уявляється.
Знаю тільки, що буду дуже балувати дітей і внуків, скільки зможу, і все їм дозволятиму.
Суботу традиційно називають "татовим днем", коли за виховання дітей беруться чоловіки. Але у мене всі дні мамині :) тому цілий день у бігах і метанню по Києву.
Тільки надвечір зайшла у фб і почитала відгуки про Ти.Романтика з боку колег по музичному цеху.
Ну що скажу, ох у вас і нрави у музичному цеху. "Риганіна", "не попадають в ноти", "вам би композитора нормального, зверніться до мене, я дам список..."
І тільки у кінці дрібним шрифтом: ну що, знову прийшли аматори і щось зробили. Але це нічого, після них прийдуть професіонали і як ух! Як перероблять! От тоді це буде шедевр.
Мені здається, я це вже чула. Так і хочеться сказати: без паніки. Не з'їдять вас аматори, а може навіть настільки розширять україномовний ринок, шо і ваш персональний шматок пирога теж підросте. Не треба так відверто і дружно затоптувати все, що проросло не на вашій клумбі, негарно це.
Брате, тоді сьогодні мусило бути 55. Ти би примчався з фронту на декілька днів в Київ. Як завжди сидів би годину за своїм столом в «Справі громад», та колупався із оправою для окулярів. Вона вічно ламалась. Ти її вічно лагодив. І вічно, разів з тисячу відмахувався від нашого зауваження,
- Глібе! Ну скільки можна вже? Купи собі гарну, якісну оправу. Або давай ми подаруємо?
А ти традиційно відповідав,
- Відчепіться. У мене тих оправ було валом! Які хочеш. Всеодно гублю. Так що, не морочте голову та не заважайте.
Потім ще побурчав для порядку і почав би дзвонити Леньо Іван, аби домовитись про зустріч в студії, бо там нову пісню «Козаки» записують. А потім, через пару днів, ти би знов помчався на фронт. Там де гаряче. Там, де війна. Туди, де без тебе ніяк…
«…А нас не зламати! І, навіть, не вбити,
Тому що відродяться з попелу квіти!
Побачиш, утримавши небо у серці,
Додому прийдуть Едельвейси!
Хто ближче до неба, той ближче до Бога,
Із вільними поруч іде перемога!
Нам доля - над іншими небо тримати -
Працюємо, брате!…»
Із твоїм днем, Глібе… Ти навіть не уявляєш, як тебе не вистачає.
У мене сьогодні дві новини у професійному плані, і обидві дуже хороші.
Про першу попросили поки що мовчати, хоч я і попередила, що можу лопнути, і це буде на їхній совісті :)
А друга та, що у видавництві Ersatz у жовтні цього року вийде "Доця" шведською мовою. І якщо доживемо, будемо проводити презентації у Швеції :)
Найголовніший підсумок зими, що ми з котами і дітьми перезимували у своєму домі.
Вічна вдячність за це нашим військовим і тим, хто трудиться на забезпечення армії.
Кожен такий день як подарунок, я розумію, якою ціною.
Дякую.
Відучора під враженням допису фб-подруги, яка займається волонтерством. До неї час від часу звертаються люди, які теж називають себе волонтерами, і просять: у тебе є щось зайве/непотрібне? Хочемо завантажити бус, бо у нас тільки дві сумки домашніх харчів, і провідати хлопців, бо скучили.
Знайома обурюється: ну як так? Вони ж на поїздку теж гроші збирають, не самі того буса заправляють. Такі покатушки за чужий рахунок.
І що ви думаєте? Не минуло і години, як набігли коментатори: як ви можете! Посмішка бійця дорожча за гроші! Ніщо не замінить мамину їжу і тепло наших обіймів, тому їздили і будемо їздити! І кожен сам вирішує, на що збирати гроші і на що донатити.
А потім, наче мені було мало, почитала у Тані Адамс коментарі ухилянтів і їхніх дружин. Потім прогортала свою власну стрічку до допису про церковні служби через гучномовець і знайшла там коментарі місцевих активістів.
Згадала знайому, яка працювала санітаркою у психіатрії, і її хрестоматійне "ти знаєш, Тамара, мені здається, я тут сама розумна."
І подумала, що деякі речі треба сприймати як данність. Трава зелена, небо синє, ми тут самі розумні, все :)
Бо, як сказала колись моя мала, "при всій повазі до цього чоловіка, він тупий як шишка".
Я не погоджуюся у даному питанні з пані Іриною Геращенко. Вірніше, у мене є сумніви.
Не можна проводити аналогії теперішньої ситуації з 2005 роком.
Так, тоді інавгурація новообраного президента затрималася на кілька місяців, тому що під тиском вуличних протестів владі довелося скасувати результати другого, скомпрометованого туру виборів і провести "третій" тур, а по суті переголосування з тими самими учасниками. Тобто ішов тривалий і болісний виборчий процес, але ні в кого не виникло думки - а давайте просто залишимо Кучму на посаді назавжди, хай керує, бо нові між собою не можуть розібратися.
Зараз ми опинилися у ситуації, з якою Україна ще не стикалася. І виходити з неї потрібно з гідністю, як мінімум. Є деякі засадничі принципи, на яких побудована наша держава, і серед них - легітимність і змінність влади.
На жаль, нема підстав вважати, що війна закінчиться за рік. Чи за два. А якщо п'ять, десять? Якими будуть наслідки для держави, якщо і Зеленський, і чинний парламент підзатримаються на своїх позиціях на наступні десять років - але без виборів?
Скільки часу ми зможемо прикриватися законом про воєнний стан; ну добре, місяці, рік - але це точно не довгострокове рішення.
Моя думка така, що потрібно шукати можливості для проведення виборів в умовах війни. Із залученням усієї можливої закордонної допомоги, із залученням американського досвіду і технологій. Із застереженнями, що окуповані території не голосуватимуть до звільнення і проведення фільтраційних заходів.
Я розумію, що всі розраховували на контрнаступ і думали, що до 24 року проблема буде вирішена. Але ж зараз уже очевидно, що рішення немає, і лишити все як є в надії, що саме розсмокчеться - теж не рішення.
Якими б не були обгрунтування, президент, який сидить на посаді на невизначений термін, з відкритою датою завершення повноважень - десь-колись - це не зовсім та історія, яка пасує Україні.
Просто нагадати
А пам'ятаєте, був план введення миротворців ООН у зону АТО/ООС?
А пам'ятаєте, у які штики його сприйняли і яким праведним гнівом палали експерти і лідери громадської думки, і як Порошенка мішали з багном за одне тільки припущення?
Його звинувачували в тому, що це здача окупованих територій і заморожування конфлікту, і що у складі миротворців буде російський контингент, бо баба бабі так сказала.
Прихильники і функціонери чинного президента дуже вимогливо зараз забороняють нам згадувати, повертатися у минуле і всіма силами обнуляють пам'ять. Мовляв, все що було до вторгнення, треба забути, зате зараз Він старається.
Причому говорять це ті самі люди, які торпедувати Мінські домовленості і називали їх зрадою. Ну то я хочу сказати, що деякі речі неможливо забути. І що ви прямі співучасники того, до чого довели країну, незалежно і безвідносно до Зеленського.