10611
Канал авторки Тамара Горіха Зерня. Про політику, війну, побутові спостереження, власні міркування. Коментарі іноді модеруються, іноді ні, як під руку попаде.
"Що ви бачите перед собою? - Це скарб! - Це наш друг у виконанні бойових завдань!"
Хлопці відео підігнали
Дивлюсь і сміюся :)
Дрони ящиками - це не ми, це франківський фонд "З божою допомогою" і пан Тарас запустили виробництво.
А от машина - це ми з вами.
Я впевнена, вам також приємно бачити, що вона у надійних руках.
До закриття збору за цю машину лишилося 34 тис. Дякую всім, хто долучається.
Зеленський: план перемоги у війні готовий на 90 процентів.
(Але він його нам не покаже).
Знаєш як заінтригувати ідіота, ні? Ну нічого, завтра скажу...
Перепрошую.
План перемоги у війні пишуть люди, які до того успішно реалізували план саботажу, план роззброєння і план одностороннього відведення військ. План капітуляції не вдалося дотиснути, хоч вони і старалися. У Стамбулі вже сиділи із шампанським напоготові, у Білорусію погнали якісь стрьомні делегації у перший же день вторгнення. Але тоді щось пішло не за планом.
Якби я писала план перемоги, він би у мене починався зі слів "Беремо Зеленського..."
Але з нетерпінням почекаємо наступного тижня, готуючись не обімліти від потужного і сонцесяйного.
Війну у своїй голові він закінчив іще у 19му. Я так думаю, перемога настане у тій самій голові з тим самим ефектом.
Це була одна з найвіддаленіших моїх поїздок. До країни, де я ще ніколи не була, і три дні там - це взагалі ні про що, особливо з урахуванням дороги по дві доби у кожен бік.
Якби на відпочинок, я б ніколи не поїхала. Тим більше, всесвіт з усіх сил подавав знаки, що мені туди не треба. Буквально за день до подорожі я впала, розбивши обидві ноги. Навіть подумала все скасувати, але обійшлося лише величезним чорним синцем на всю ногу.
Потім мене не хотіли пускати до Польщі, розвернули у Перемишлі. За розрахунками польських митників, у мене завершився 90-денний термін безвізу, я за півроку вичерпала ці дні. За моїми розрахунками, я ще мала час на цю поїздку. Ми розбиралися більше години на радість усій черзі, а потім прийшла начальниця зміни і мене впустили.
Так от, зважаючи на ці знаки, треба було сидіти вдома. Але одночасно я знаю, що не так багато українських письменників перекладені іспанською. І ще менше наших доїжджає на їхні літературні події.
Іспанія - дуже дружня до нас країна. Тут отримали прихисток багато наших мамів з дітьми, тут є згуртована українська діаспора. Наших тут оточують турботою і щирою підтримкою; наприклад, наші біженці отримували не лише харчування, житло, медичну страховку, всі документи і насичені мовні курси, але і супровід перекладача на перших три місяці, який скрізь водив за ручку.
Дітей не гноблять у школі. І це так важливо, це просто безцінно. Нема того булінгу, холодної зневаги, ізоляції. Діток відразу приймають бавитися у колектив, з ними хочуть гуляти і дружити ровесники.
Мені здається, для підтримки цього вогню, цієї приязні і потрібно приїжджати, розповідати про нашу війну, про Україну, і їхати назад, лишаючи по собі теплі і цікаві спогади.
Принаймні, таким був план А. (План В - плисти додому через Тису на валізі, якщо поляки раптом не захочуть випускати назад).
Я зробила що могла, натерла язик, розповідаючи про наших письменників, про наших живих і полеглих авторів, про наші книжкові фестивалі і наше життя.
Ось скрін одного повідомлення від учасників форуму, який вказує на те, що мені частково вдалося.
Ну і тим хто звик рахувати бюджети, відразу скажу, що вся поїздка, з квитками і готелями включно, оплачена приймаючою стороною, вони взяли на себе всі витрати.
Побачила у мережі табличку з рівнем народжуваності у Європі, де Україна найнижча за всіма показниками.
Що можу сказати. Кожен дивиться, чим може допомогти.
Чи можу я народити? Навряд чи, хоча нещодавнє триденне отруєння дуже збадьорило своєю подібністю до токсикозу, аж холодним потом вкрилася.
Тоді що? Ну спробую не померти (взагалі) якомога довше, і весь час буду боротися за те, щоб у нас була країна, де жінки хотітимуть народжувати.
Відбулася моя подія у рамках літературного фестивалю у Сеговії, Іспанія.
Щиро вдячна нашим українцям, які знайшли можливість приїхати з інших міст, щоб послухати цей виступ.
Хвилювалася страшенно, але аудиторія була більш ніж вдячною. Взагалі іспанці співчувають українцям, весь час відчувається щирий інтерес і бажання допомогти.
Розпитували про нашу рутину, про те як живемо і пишемо в Україні, про книгу само собою, про війну. Дуже делікатно цікавилися, як я почуваюся, коли повертаюся зі своїх подорожей в Україну, як вдається переключатися з мирної і безпечної обстановки на війну, це ж великий стрес.
На що я абсолютно чесно відповіла, що Україна - єдине місце у світі, де я можу розслабитися. Що після перетину кордону таке відчуття, ніби ти скидаєш туфлі на підборах і застрибуєш в улюблені домашні капці.
Про наш побут теж цікаво, я поділилася епічною історією, як щоразу вмикаю зарядну станцію при відключенні світла і щоразу забуваю, на якій вилці з цих дротів є струм, а на якій нема. Я вже стільки разів шарахнула себе струмом, що скоро вайфай сама по собі роздаватиму, замість роутера.
Запитували, що б я порадила робити для розпізнавання і протидії російській пропаганді. Я порадила бути пильними у соцмережах. Якщо вас розхитують на емоції, завжди давайте собі час на роздуми, не реагуйте миттєво.
Ну і багато що такого, я від стресу половину вже забула :) Втомилася, звісно, але зробила все що змогла за даних умов.
Друзі, на машину для пілотів лишилося зібрати менше 100 тис. Для підтримки збору хлопці надіслали відео своєї роботи, там все горить і вибухає.
Це Донеччина, якщо що.
Їм дійсно потрібна прохідна надійна машина, яка зможе швидко викинути на позиції і так само швидко забрати.
Мені безкінечно шкода, що війна ведеться на нашій території, що у кадрі вибухають наші хати. Що наші хлопці у самому розквіті сил, яким би вчитися, робити кар'єру, народжувати дітей, будуватися і подорожувати, відрізані від цього всього. Я безкінечно вдячна, що вони прийняли таке рішення і пішли захищати нас із вами.
Для мене ці збори - можливість показати військовим, що тил їх цінує і підтримує. Що нормальних вдячних людей все таки більше.
На «масштабній» оборудці у дорожній галузі під час воєнного стану викрили п’ятьох посадовців Дніпропетровської ОДА. Учасником схеми був, зокрема, екскерівник ОДА Валентин Резніченко, повідомили в НАБУ.
За інформацією слідства, підозрювані замінили дані у документах та безпідставно збільшили витрати до півтора мільярда гривень. А вартість послуг завищили на понад 286 мільйонів, вивівши частину коштів на рахунки інших компаній.
Як ви гадаєте, Офіс президента не знав, що вони роблять, провертаючи аферу з грошима прифронтових громад? Зеленський не знав, у кого вони забирають ці гроші? Монобільшість у Раді не знала, голосуючи за цю ганьбу?
У прикордонні нема солярки. Давно вже нема грошей для оплати символічних зарплат апарату громад. Нема бізнесу, відповідно ніяких податків. Навіть фермери, які працювали до останнього, більше не можуть.
Люди за звичкою звертаються до голови громади, а що він зробить? Хіба порадить гасити пожежу своїми руками, бо машин теж нема.
Замість того, щоб укріпити нашу Сумщину, дати можливість наростити якісь запаси, підготуватися до страшної зими, центральна влада пограбувала регіон, а жителів кинули напризволяще.
Пишу тільки про Сумщину, бо я принаймні знаю, що там відбувається. Але думаю, у інших прикордонних областях вздовж лінії фронту те саме.
Ось так глухівчани описують процедуру евакуації.
Власне, тому більшість жителів поки що сидять у погребах і сидітимуть до останнього.
А що зараз робиться у прикордонних селах - не передати словами.
Видавництво "Літера" відкликає наклад підручників з картою України без Криму, видрукує новий наклад і здійснить заміну за свій рахунок.
‼️Видавництво "Літера" визнає свою помилку в ситуації з мапою України, відкликає підручники і видає виправлений наклад за свій рахунок‼️
Ситуація з піктограмою України без Криму, яка не є навчальним, а декоративним елементом у підручнику «Українська мова. 7 клас», сталася через технічну помилку дизайнера і недогляд редакції під час остаточної підготовки видання до друку.
Ми визнаємо свою помилку і відкликаємо всі підручники зі шкіл, натомість віддруковуємо за рахунок видавницва виправлений наклад і забезпечимо новими підручниками заклади освіти.
Видавництво ухвалило кадрові рішення. Головного дизайнера видавництва звільнено, усім причетним до випуску книги винесено догани зі штрафними санкціями.
Просимо вибачення у всієї громадськості , учнівської та педагогічної спільноти.
#всіх #читачі
Апд.
Я придумала елегантний вихід із ситуації.
Наклейки! Десять тисяч - чи - скільки - вони там видали - наклейок. Приклеюйте Крим до України у кожному підручнику.
Додаткову наклейку на чоло видавцю, як бонус.
Отже, на дискусії, присвяченій просуванню наших книжок за кордоном, було чотири учасниці, модераторка і 50 хвилин часу. Тобто по десять хвилин на кожну.
Горіх не договорив :)
Лишу тут свої думки тезово, хай будуть.
1. Переклад мовами малих народів, рідкісними мовами - це все добре, але потім, потім. Після війни. Німецька, французька, іспанська, англійська - в пріоритеті. Чеська і польська, можливо румунська, словацька - окремо, для сусідів і союзників потрібно перекладати. На російську не перекладаємо.
2.. Перекласти і видати - половина справи. Продати і зробити рекламу, дати автору майданчик для розмов про Україну і українців - це головне. На жаль, невеликі європейські видавництва, які здебільшого перекладають за програмою підтримки перекладів від Українського інституту книги, не мають сил, засобів чи бажання для активного просування українських авторів.
3. У деяких країнах просування українських авторів є політичним і чутливим питанням. Якщо ви продаєте одну - дві тисячі примірників, вас усі люблять і підтримують. Якщо ви не дай бог хочете продати 10 тисяч, до вас на презентацію можуть прийти провокатори. Після 10 тис продажі перетворюються на боротьбу, причому чим більша ваша протидія, тим більша сила опору. Це потрібно враховувати, легких прогулянок не буде.
4. Вся надія на українські видавництва, яким набридне ця вся бодяга, вони почнуть випускати наших авторів трьома-чотирма мовними версіями відразу і відкриють мережі своїх книгарень у Європі. Коли це станеться - не якщо, а коли - ми всіх посунемо..Наші автори - як наші аграрії, конкурувати по якості з ними важко.
5. Держава або очолить цей процес, або доєднається у процесі. Іншого варіанту у державних інституцій нема.
Вітаємо переможців Конкурсу короткої воєнної прози імені Василя Паламарчука 2023
🎉 Номінація «Есеї»
Переможниця: Шевченко Наталія, есей «Перекреслене спалахами небо»
Фіналісти:
Новак-Голубєва Юлія, есей «Перекур»
Ївга Черник, есей «Ніч без тривоги»
🎉 Номінація «Новели»
Переможниця: Желізко Юлія, новела «Хустка»
Фіналісти:
Зося Карпатська, новела «Хризантеми»
Слава Шторм, новела «Kocham Cię…»
Наконечна Таїсія, новела «Сокотиха»
🎉 Номінація «Мемуари»
Переможниця: Галина Євтушик, твір «Світло темного міста»
Фіналісти:
Лафазан Наталя, твір «Маріуполь»
Мокренчук Олена, твір «Фронтова педагогіка»
🎉 Спеціальні відзнаки журі:
Балкова Альона за есей «Баба Віра»
Граф Матросович за твір «До Дня Незалежності України»
Саликіна Таісія за новелу «Два маленьких вибухи»
❗❗❗ УВАГА! Дуже важливо!
У Справи громад помінялися реквізити картки Приват.
Попередня картка заблокована.
Нова картка для донатів з Приватбанку:5169330539480845
Усі актуальні реквізити є у закріпленому пості на каналі "Справа громад" і на сайті "Справа громад".
Якщо Ваш платіж не пройшов на старий номер картки - не намагайтесь його повторювати.
Створіть новий платіж - з новим номером.
______
ДОПОМОГА ЗСУ:
ТІЛЬКИ ДЛЯ ПРИВАТ (НОВА КАРТКА!!)5169330539480845 (Антоніна Бузіло)
Для ІНШИХ банків:5375411501778331 (Антоніна Бузіло)
Інші реквізити 💳
🌐 Сайт | 🤝 Донат-платформа сувенірів
FACEBOOK | TWITTER | YOUTUBE
Теж шукаю вчорашню записку, яку побачила у стрічці - там де військовим рекомендують ставити свої автівки подалі від "нормальних" людей, а ще краще взагалі не заїжджали на стоянки для білих, ой, тобто цивільних.
Вчора так прифігіла, що не зберегла собі. Але весь час про це думаю.
А сьогодні подруга виставила скрін іншого коментаря, не із запискою про машини, але теж цілком підходящого.
Підходить, щоб взятися за голову і подумати - може відлік уже увімкнувся? Може годинничок вже цокає? Може господь всемогутній вже чекає відмашки на низькому старті - все, тут уже нічого не зробиш, пали?
Ви розумієте, коли із середньої маси, із середньо-статистичного населення послідовно висмикувати розумних, відповідальних, совісних, талановитих - то те, що залишається, рано чи пізно дійде до виродження. До тупого, обмеженого рагуля з пам'яттю та інтелектом держака від швабри.
А ще додайте відвертих ворогів, які на виду, і тих хто сидить у підпіллі. А їх же тисячі. Додайте реальних ждунів, які переїхали сюди у першому-другому поколінні, і тепер не можуть дочекатися, коли росія переїде слідом за ними.
У мене надія тільки на маленькі зерна, на рідкісні діаманти справжніх людей, яких усе рідше видно з-поміж оцієї безумної маси. На військових, на те що ми все таки дотиснемо демобілізацію, і машин із військовим досвідом стане у дворах більше. На дітей, які все це змушені бачити наживо, не забудуть і зроблять висновки. На того, чиє милосердя може завадить Йому черкнути запальничкою востаннє.
Така собі надія, примарна, але іншої нема.
Новини з наших машинних справ такі собі. Якби ми були підприємцями, то давно прогоріли б.
Тому що ми передали хлопцям машину, не чекаючи завершення збору.
Скажу зразу, я була проти такого. Терпіти не можу боргів, які невідомо як закривати.
Але пан Тарас сказав, що він перепозичив, але машина потрібна під Покровськом. Що доки вона тут стоїть, там могла б уже врятувати комусь життя.
Тому з минулого тижня вона на війні. Ідеальна для потреб наших хлопців: містка, прохідна, здоровенний багажник. Носиться як угоріла, і бк підвозить, і людей на позиції. На жаль, вчора евакуювала загиблих.
Трошки у хлопців буде передишка, зроблять нам відео. Ось поки що фото передачі автівки.
Ну і борг незакритий у сумі 63 тисяч. Була б дуже вдячна, якби ми заткнули цю діру і відразу перейшли до наступного збору.
Якщо чесно, під Покровськом гроші уже не мають значення. Що шість тисяч, що шістдесят, що шістсот. Там усе міряється іншими категоріями.
Коли я на пальцях і трьох календарях показувала іспанцям, скільки у нас книжкових фестивалів цієї осені, мені здається, вони не повірили :)
Це не вкладається у голові: як це можливо під час війни? Як все організувати, як зібрати видавців, як люди не бояться прийти у таке скупчення?
А друкувати книги під обстрілами, та з відключеннями світла. А підняти з попелу харківські виробничі потужності і знову запустити книговидання. Це ж немислимо: однією ракетою росія розбомблює третину наших складів, а видавці все одно зализали рани, набрали кредитів і все перезапустили.
Пишаюсь нашими авторами, видавцями, друкарями і книгарнями, нашими бібліотеками. Ну і читачами звичайно ж.
Книги, куплені під час війни, колись будуть бібліографічною рідкістю. У них уже є своя історія.
22 вересня о 13.00 я буду у Житомирі на книжковому форумі "Відсіч. Без бар'єрів". Там же продаватиме книги видавництво "Білка", можна буде все придбати і підписати.
28 і 29 вересня перетнемося у Києві на Книжковій країні.
27 вересня буду у Кам'янець- Подільському, там у мене інший форум, не книжковий, але постараюся вирватися у Книгарню Є на автограф-сесію.
У мене є книжковий стелаж, майже повністю заповнений книгами, купленими за рекомендаціями Алла Комарова.
І маленьке (сарказм) его Горіха розквітає, коли далеко не дурні люди, зі смаком і величезним досвідом книгозбирання, відзначають, що у мене варта уваги бібліотека.
Сьогодні Алла, вона ж подруга Дафа, вона ж просто подруга святкує день народження. Уже у сорок якийсь там раз у статусі класної і порядної людини, і також вперше - у статусі видавчині.
Алла нарешті здійснила перехід і перейшла від книголюба до видавця. Видавництво називається "Уроборос", і там уже чимало всього смачного пропонується у передзамовленні.
Не пішла на заключні фестивальні активності, вечірку і все таке.
Сиджу у номері, переглядаю відео з нашими звільненими полоненими, і реву безперестанку.
Хоч би дочекатися такого щастя усім тим, хто чекає.
Хоч би усіх азовців вирвали з концтаборів, хоч би наших цивільних заручників звільнили.
Хоч би Макса Буткевича ми нарешті обійняли і багатьох інших.
Безмежна вдячність нашим військовим, які наловили обмінний фонд на Курщині.
На площі посеред міста стоїть ось така штука.
Зосліпу спочатку здалося, що це рамка з маскувальною сіткою.
Але ні, це така стіна з дерев'яними брусочками. На кожному з них випалена цитата якогось із авторів. Люди підходять, витягають собі довільний брусок - ніби ворожать, чи що. Загадуєш бажання, а потім витягаєш цитату і намагаєшся вгадати, збудеться воно чи ні.
Тут постійно товчуться люди, дуже популярна атракція.
Як ідея для книжкового фестивалю з популяризації творчості наших письменників.
Ось знову.
Авторка популярної в Україні книги зі статевого виховання для дітей Юлія Ярмоленко бідкається, що її книга продається на росії величезними накладами після вторгнення без її дозволу.
У ході обговорення з'ясовується, що до вторгнення книга теж продавалася, але за згодою авторки. А потім от така халепа вийшла.
"Не наступайте на мої граблі", просить Юлія.
Щоправда, я так і не зрозуміла, що її непокоїть: припинення надходжень від продажу?
Я сиджу із секундоміром в очікуванні. До криків про "шакалячий експрес" і про те, що "свої травлять своїх" лишилося... Три, два, один...
Насправді не наступити на ті самі граблі легко. Досить лише друкуватися у видавництві, яке ні за яких обставин не продасть ліцензію на росію. І самій категорично, обнозначно, чіткими словами посилати кожного, хто підійде до тебе з такою пропозицією.
Мені двічі пропонували видати Доцю російською. У першому випадку ішлося про переклад у одній з країн Балтії кількох розділів, це видання хотіла робити російська опозиція. У другому випадку якась ненормальна поставила мене перед фактом, що Доця їй так сподобалася, що вона робить переклад і збирається видавати десь там чи то в Абхазії, чи то у Чечні, "навіть якщо я буду проти".
Ну тобто у звичному для росіян мародерському стилі. Звісно була послана і заблокована. Мені не цікаво, що там у них відбувається, навіть погуглити огидно, це велика суцільна вигрібна яма.
Не кажучи про те, щоб з кимось там листуватися ніби з нормальними людьми.
Українські автори, які продають свої книги у росії та отримують звідти гонорари - продають свою душу. Це і є справжня угода з дияволом. І коли вони горюють, що правда про це випливає назовні, і це шкодить їхній репутації, вони не про те плачуть. Треба було плакати тоді, з самого початку, коли під час війни продалися ворогу.
І ще такий момент. Вже чую, що у нас занадто високі вимоги до письменників, і що авторів гноблять за речі, які пробачають чиновникам, корупціонерам, політикам. Мовляв, це вказує на лицемірство і подвійні стандарти у суспільстві.
Але ж це правда. Письменники взаємодіють із більш тонкою матерією. Із совістю, уявою, натхненням, мріями, довірою своїх читачів. Ти пишеш книгу, яку тисячі людей притуляють до серця. Звичайно ж, від тебе вимагатимуть більше, ніж від якогось там умовного Гетьманцева.
Не хочеш щоб так було, важко бути ходячим авторитетом - ну то виписуйся з письменників, знайди простішу роботу.
Сидячи у літаку вже другу годину (не в аеропорту, там я з дев'ятої ранку :) ) не можу не перечитувати всі коментарі.
Люди, які дорікають жителям Конотопа, що у них такий мер - отже, самі винні у своїх бідах...
Якось забувають, що місцеві доходи і бюджети - це справа колегіальна, розподіляються не мером одноосібно, а міською радою.
Членів якої обирали самі жителі, так.
Але по перше, не треба дуже пишатися. Подивіться на власних депутатів усіх рівнів. На монобільшість у раді. На президента.
І згадайте, що багаторівнева система влади в Україні - це взагалі то захист від дурня. З надією, що хоч на якомусь рівні знайдеться хтось дорослий.
Дурень у нас виявився далеко не дурнем і хакнув систему відразу на всіх рівнях. З таким провалом не впоралася б жодна розвинена демократія, людство поки що не вигадало запобіжників. Назвемо це новими викликами.
Зараз нам треба вижити. Треба підтримувати тих, хто падає, допомагати тим, кому важче. Потрібно кричати і писати про потреби прикордоння. Можливо, наше обурення змусить уряд хоча би пальне їм дати.
Ну от, щоб доїхати до двогодинного перельоту, я вже добу провела у дорозі і зараз іще ночуватиму в готелі.
Не скажу, що я від цього почала ненавидіти більше, більше просто неможливо.
Але тут з'ясувалося, що я в автобусі знову закачуюсь, як у дитинстві. Останніх вісім годин провела схилившись над пакетом, що не додає терпимості ні на грам.
Я свою норму по донатах сьогодні подвоїла. Якщо вам теж треба злити кудись роздратування і негатив, то у коментарях я нагадаю реквізити. За половину збору ми з вами уже перейшли, тобто все таки доїдаємо слона шматочками. Це спочатку здається, що сума непідйомна, очі бояться, а руки щоразу роблять.
Вчора отримала погану новину, наші хлопці, яким ми допомагали раніше, потрапили під сильний обстріл, розметало їх. На жаль, є людські жертви.
І багато втраченої техніки, повискакували в чому стояли. Після закриття поточного збору будемо їм терміново якийсь бусік чи машину купувати, щоб хоч клумаки можна було перевозити.
Ось іще одне відео від наших хлопців, для яких ми збираємо гроші на машину.
Зібрали майже половину автівки, передню чи задню - вже як вийде. Але двох коліс малувато, потрібно ще два :)
Подивіться відео, воно дуже позитивне.
Я сьогодні мало не зламала ногу на рівному місці. Підвернувся підбір біля Українського дому, впала так, що здригнулася земля. Принаймні, за відчуттями.
А потім у мене було годинне інтерв'ю, на якому ведучий весь час повторював: о, які ми сьогодні теми глибокі зачіпаємо, о як все серйозно! (І взагалі не весело)
Звісно що серйозно, у мене коліно під штаниною набрякає.
Раніше я б засмутилася. Тим більше, завтра вирушаю у далеке відрядження. А зараз тільки відсторонено думаю: якщо мені так боляче від звичайного падіння, як же болить нашим пораненим.
У нас тепер весь час перед очима люди, яким значно гірше. Вибачте, може не до ладу пишу, але я дійсно так думаю: якщо у нас є можливість хоч трохи полегшити службу тим, хто воює, потрібно це робити. Їм там значно важче, ніж нам тут.
Справа Громад сьогодні збирає гроші на додаткову модифікацію існуючих ребів і на закупівлю нових комплексів. Не секрет, що існуюче обладнання швидко стає непридатним, ворог переходить на нові частотні діапазони, потрібно постійно модифікувати засоби боротьби.
Я у коментарі кину номери карток, це реквізити СГ. Якщо є можливість, підтримайте цей збір. Нам треба хоч по гривні, хоч кульгаючи, та хоч повзком, але допомогати своїм солдатам
Це правда. У підручнику з української мови для НУШ авторства Онатій і Ткачука на сторінці з гімном України надрукована карта України без Криму.
Авторка підручника визнає "помилку" і пропонує вчителям використати цей матеріал на уроках - розповісти дітям про Крим і домалювати його фломастером. І також ілюструє цю ідею відповідним малюнком, як це має бути.
Винен верстальник. У них завжди винен верстальник. Зловіть уже нарешті верстальника і якось знешкодьте, це прокляття книжкового ринку, він примудряється всім нагадити.
У коментарях хор підтримки. Не помиляється той, хто нічого не робить і все таке.
Я вимагаю вилучення цього накладу з обігу і вжиття заходів, щоб жодного примірника цього лайна не лишилося у школах.
Вважаю спробу пропхати такий підручник у школу диверсією.
Питання до міністра і міністерства освіти: у вас хтось взагалі читає підручники, які ви рекомендуєте для шкіл? Вам уже не плюють в очі, а дещо гірше роблять.
Добре, якби тільки вам. Але до чого тут наші діти?
Вітаємо переможців Конкурсу воєнної поезії імені Гліба Бабіча 2023
▪️ Переможниця: Дзвінка Торохтушко, поезія «Мамо, досить вже, ми – не зайчики..»
Фіналісти:
▪️ Федір Рудий, поезія «Гірше війни»
▪️ Радміла Кириченко, поезія «Мені 23 і я вдова»
Спеціальна відзнака журі:
▪️ Ігор Мітров за твір «" і знов мені сниться кохана Донеччина…
Спів пластунів над могилами переповнив чашу.
Хай кожна наша сльоза віділлється убивцям. Кожна сльоза цих дітей хай стане могильною плитою на росії. Хай не лишається там ні дому, ні світла, ні живої душі, ні старого, ні малого.
Тільки цвинтарі, тільки хрести до горизонту.
А на цих фото - стоянка військових авто. І цивільних авто. А може це колишній житловий комплекс, де росли діти, жили люди і паркувались машини, не знаючи горя, - зараз уже не рлзбереш.
Моїм друзям нагадувати не потрібно. Але може перепостами хтось прочитає і не з нашої бульбашки.
У 22му росіян вибивали з Ірпеня. Якби вони там закріпилися, точно такий вигляд мав би правий берег Києва. Якби дійшли до Броварів і Борисполя - лівий. Навіть якби вони не стали заходити у сам Київ, його б методично знесли з лиця землі.
Так само, як вони стирають зараз Суми чи Харків, як розносять Херсон з близької відстані.
Ми зараз збираємо на авто хлопцям, які зробили цю фотографію. Ні, машина не стоятиме на цій небезпечній парковці без охорони. Вона закидатиме їх на позиції і відразу летітиме назад. Щоб потім забрати знову, дасть бог живих і здорових.
Саме зараз хлопці роблять неможливе, щоб затримати лінію спустошення, не дати їй наблизитися до ваших цивільних машин.
Після таких жахливих обстрілів і руйнувань влада могла б звернутися до іноземних урядів та неурядових організацій і попросити допомоги у відновленні. Могла б організувати збір коштів і всередині країни, і на тій самій розкрученій "президентській" платформі.
(У якій від президента тільки назва і піар, своїх грошей він туди не вкладає. На відміну від БФ родини Порошенків, який поповнюється тільки грошима Порошенка.)
Так от, все це можна було б зробити, якби не жахливий корупційний скандал зі збором і розподілом коштів на Охматдит.
Я не знаю, чи люди уявляють собі, яка свиня усім нам була підкладена зеленими і їхнім кишеньковим фондом із маріонетковою наглядовою радою.
Вони поховали масові фандрайзинги на багато років. Будь яка спроба звернутися за допомогою закордон обов'язково викликає питання про Охматдит.
Боляче дивитися на зусилля львівської влади. Вони звернулися до міжнародних компаній з проханням допомогти у відновленні конкретних будівель історичного центру після обстрілу.
Так от, у кожному повідомленні мерія підкреслює: ми не оголошуємо збір, це не збір, ми не маємо фонду, ми пропонуємо взяти під опіку конкретний будинок і його відбудувати...
Мені здається, ми дожилися до того, що допомогу нам будуть привозити цеглою і штукатуркою під акт прийому кожної цеглини. І всі вантажні роботи робитимуть під відео спостереженням, з обшуком робітників на вході і виході.
І так триватиме доти, доки по Охматдиту не будуть проведені прозорі тендери і виконані всі договори.
Тобто це історія на роки, як мінімум.