10546
Канал авторки Тамара Горіха Зерня. Про політику, війну, побутові спостереження, власні міркування. Коментарі іноді модеруються, іноді ні, як під руку попаде.
А ось що пише заступник голови Комітету ВРУ з питань молоді та спорту і голова Підкомітету з питань національно-патріотичного виховання Василь Мокан.
Давайте вгадаю. Субтитри замість дубляжу все таки будуть? Компенсацію платитимуть кінотеатрам, не глядачам?
Це ж усе змінює, правда?
А були часи, пам'ятаєте, коли для того, щоб дізнатися, що ж там прийняли у Раді, достатньо було зайти на сайт Ради. Або подивитися трансляцію засідання. Пригадуєте, як парламент бурмотів у фоновому режимі по радіо, і там іще табло пікало, а спікер потім озвучував, скільки за, скільки проти і утрималися.
І не треба було ганятися у телеграмі за депутатами, щоб хоч щось прочитати.
Апд. Чекаємо оновлення документу на сайті. В'ятрович пише, що норму про дубляж видалили. На сайті вона поки що є.
Верховна Рада у другому читанні проголосувала президентський законопроект "Про застосування англійської мови в Україні"
Цей документ зачіпає величезну кількість сфер, я вже про нього писала. Там і курси англійської для чиновників за наш рахунок, і доплата за володіння англійською для держслужбовців, і обов'язкове вивчення англійської, починаючи з дитячого садка, і дублювання сайтів, багато всього.
Переважна більшість статей мають відстрочену дію, прив'язану до закінчення війни, вони набувають чинності через два-чотири роки після скасування воєнного стану.
Крім однієї, а саме тієї, яка убиває український дубляж англомовних фільмів.
Англійські фільми будуть показувати мовою оригіналу з українськими субтитрами.
У 2025 році так ітиме 50 відсотків фільмів, у 26му - 75, у 2027 році - 100%.
Незалежно від воєнного стану, від володіння глядачами англійською, від того, хто там добачає на екран, а хто ні.
А, і ще. Глядачам, які будуть ходили на ці сеанси у 2025-27 рр, квитки оплачуватимуть із державного бюджету.
Коли мене спитають, що для мене війна, я відповім — імена…
Це слова загиблого на війні поета Максима Кривцова. Позавчора на Арсеналі мені подарували благодійну футболку з його цитатою. А прямо зараз ми їдемо на південь з великою партією допомоги, і в мене в голові зринають вони — імена воїнів-захисників з нашої команди.
Щоразу, куди б ми не привозили вантаж допомоги — на Південь, Схід, Харківщину, Чернігівщину чи Сумщину — всюди бачу добре знайомі обличчя. Щоразу в рядах військовослужбовців є члени нашої команди.
Пишаюся кожним і кожною. Тими, хто волонтерить і йде зараз зі мною в одній колоні. Тими, хто взяв зброю і захищає Україну на фронті. Тими, хто загинув, захищаючи Україну.
Пишаюся тим, що в нашій команді «Європейської Солідарності» вдалося обʼєднати 2319 сміливих людей, які раніше були депутатами, активістами, держслужбовцями — а зараз стали захисниками. А 107 з них — захисницями.
Це найкращі люди з усіх куточків України, кожного регіону. Їм всім болить за Україну, тому вони без роздумів кинулись боронити кордони та свої домівки. Вони наша гордість, надія та сила. Пишаюся і намагаюся допомогти кожному нашому захиснику та захисниці.
Дякуємо вам, мужні партійці!
📩 Telegram 😎 Facebook 🕊 Twitter
Рік тому я була у жюрі літературного конкурсу ім. Гліба Бабіча, мені довірили читати частину поданих на конкурс новел і оповідань.
Конкурсні файли супроводжувалися інструкцією для членів журі на трьохстах сторінках. З якої я зрозуміла, що потрібно оцінити кожен твір за шкалою від одного до десяти, а також написати коротке враження про кожну новелу.
Потім з'ясувалося, що для цієї роботи спочатку треба навчитися читати очима, і що насправді член жюрі має відібрати десять кращих робіт, вишикувавши їх у лінію від 10 до 1, де 10 - найвищий бал.
Проблема у тому, що таких десятизіркових робіт було кілька. Тому я як гном у мультику про Білосніжку хапала кожну з них і оббігала чергу по другому разу в надії, що Видавництво Білка щось провтикає і прийме від мене більше переможців.
А ще я писала їм формальні листи, звертаючи увагу на особливо цікаві новели. А ще знайшла кілька протилежних робіт, які, на мою думку, у жодному разі не можна було пропускати, бо вони маніпулятивні диверсанти. Було і таке :)
Коротше, боротьба точилася запекла, і зараз, коли я потримала у руках готову збірку, можу сказати: все було недаремно. Вона як повінь, така ж нестримна і несподівана. Я дуже сподіваюся, що цей конкурс дасть старт кільком новим іменам у сучасній українській літературі, і колись у біографіях цих людей так і писатимуть: перша публікація у Альманаху короткої прози та поезії переможців літературного конкурсу ім. Гліба Бабіча.
Білка відкрила передзамовлення, посилання у коментарях
А я морально готуюся до читання конкурсних робіт за 23й рік :)
Дозволю собі маленький спойлер щодо роману "Пташники", який я редагувала. Сподіваюся, Дмитрик Вовнянко не заперечуватиме.
Герой роману весь час змушений "добувати" техніку у волонтерів, бо це єдиний шлях отримання безпілотників. Його це гнітить, він тренує у собі чакру терплячості, добре розуміє, що фонд фізично не витягує таку кількість запитів і так далі.
Це все списане з життя. Офіцери і солдати, які звертаються до нас за машинами, також чують від своїх командирів: просіть волонтерів.
У більшості військових волонтери - це вони самі, їхні родичі і друзі. Вони не витягують великі збори.
Кожним збором на цій сторінці ми з вами ситуативно стаємо родичами конкретного підрозділу. Щоразу невелика групка, п'ять-десять-п'ятнадцять чоловік отримує підтримку, на яку вони вже не сподівалися.
Машина може згоріти чи налетіти на міну, але пам'ять про те, як інші українці відгукнулися на їхню потребу, нікуди не подінеться. Тим більше у часи, коли силами внутрішнього і зовнішнього ворога українців натравлюють проти своєї ж армії.
На бус номер 19 ми з вами вже зібрали сто тисяч. Це більше третини від потреби. дякую усім, хто долучається.
Можу помилятися, Ірина Білоцерковська виправить, але цього року на стенд "Білки" чи не вперше звернули увагу представники чинної влади.
Вчора до "Білки" підходила Олена Зеленська, причому прийшла вона за оновленим виданням віршів Гліба Бабіча і спогадів про нього. Я уточнила у дівчат, кажуть сама попросила цю книгу.
Після неї навідався прем'єр-міністр пан Шмигаль, придбав кілька книг: "Героїв і Хероїв" Запеки для шпиталю, "Білий автобус" і також Бабіча. Ну і забув свою ручку на стенді, ось я її для вас сфоткала :)
Для мене це свідчення того, що книги про війну і ветеранську літературу більше неможливо ігнорувати. Це явище вигризло собі місце у сучасній українській літературі, подобається це комусь чи ні, і я сподіваюся, що авторів з воєнним досвідом, які писатимуть про війну і не тільки, ставатиме ще більше.
Ну а сьогоднішній день минув під знаком Порошенків. Ми дуже чекали їхнього приходу, тому що книга Бабіча була видана за рахунок фонду Порошенка. Ми хвилювалися, як ПП її сприйме, - але фух, здається сподобалося.
І ще ми подарували Петру Олексійовичу сигнальний примірник Альманаху 22/23 - збірки творів переможців літературного конкурсу ім. Гліба Бабіча.
Поки що ПП - єдина людина на світі, яка має цю книгу.
Але Видавництво Білка відкрила передпродаж, і я дуже раджу придбати цей Альманах. Він неймовірний, такий сильний, свіжий, там такі дебюти, там такі знані майстри, там така поезія і проза - ви будете читати і плакати від захвату. Я не сумніваюся, що ця збірка стане бібліографічною рідкістю, за нею ще ганятимуться колекціонери.
Дуже рекомендую.
Ох, зараз трошки відпочину і напишу про Арсенал свої враження.
Але щодо черги - її б не було, якби на вході сумки перевіряли не двоє охоронців, а двадцять.
Я з електронним квитком простояла на вхід сорок хвилин, але після мене черга зросла втричі.
Я впевнена, багато хто не достояв. Бо відрізок черги під самим Арсеналом стоїть під пекучим сонцем.
Вважаю це організаційним провалом і неповагою до читачів. Таку ситуацію можна було передбачити і запобігти.
57-річний журналіст "Укрінформу", який оприлюднив інформацію про темники і цензурний тиск у державному інформаційному агентстві, отримав повістку.
Що я можу сказати у цьому зв'язку. Наступного разу зливайте інформацію через жінок.
Зараз деякі з колишніх пропагандистів і журналістів, які підтримували Зеленського, починають обережно промацувати грунт.
Лунають дещо здивовані вигуки - як же ми це допустили, як ми дожилися до такого?
Під цим "ми" стидливо маються на увазі всі громадяни України. От така колективна відповідальність на рівному місці.
То я прошу мене з цього "ми" виключити.
Говоріть за себе. Говоріть із застереженнями, пояснюйте, хто такі ці "ми".
Я особисто і кілька моїх друзів бачили, що величезний камінь котиться до прірви. І як могли його гальмували. А ви - ви - сміялися з марності наших зусиль. Це вам здавалося, що ви на коні. А тепер, коли ваш кінь виявився тим, чим він і був з самого початку, тобто дохлою кобилою, і ця туша починає привалювати вас самих, ви починаєте волати про диктатуру і про те, що країна зовсім не схожа на те, чого ви очікували.
До мене звернувся командир 2 роти птрк 93 окремого протитанкового батальйону. Їм критично потрібен повнопривідний бус для підвозу людей і озброєння.
Точніше... Ні, я просто зацитую повідомлення:
"Ми військовослужбовці 93 окремого протитанкового батальйону, потребуємо допомоги в придбанні повнопривідного буса, наша основна задача це знищення живої сили та техніки ворога та недопущення прориву фронту, на нашому озброєнні знаходиться озброєння закордонних партнерів (тут видалено цензурою, тобто мною), це все є нелегкою зброєю і тому ми потребуємо авто для транспортування його до районів виконання бойових завдань, підвезення БК, та в разі необхідності евакуація. Наш особовий склад має високий віковий рівень , тому не в змозі переносити данні види озброєння.
Дякую за допомогу.
Слава Україні!!!"
Бус наші уже шукають, щоб не гаяти часу.
Як людина "високого вікового рівня", я розумію, про що вони. Ті труби підняти важко, не те що з ними бігати. У підрозділу є мінімальна техніка, виділена від держави, але через певні особливості вона не підходить для роботи біля лінії фронту. (Далі теж видалено цензурою)
Тому я відкриваю нову банку, це буде наша з вами машина номер 19.
Необхідна сума 280 тис грн. У мене був залишок з попередньої банки, а також моя перекладачка на латиську Mara Pukite з друзями зібрали для нас 9357 грн, я вивела ці кошти з пейпелу і закинула на збір.
Прошу долучатися по можливості, ситуація дійсно серйозна. Ну і так, це все на Харківщину, звісно.
Однолітки моєї дитини лишають розпорядження з організації власного похорону.
Наші книги горять у вогні.
Наші люди проявили себе так, що не лишилося місця для нейтральної чемності. Ти або любиш, або ненавидиш.
Це і є темні часи. Всією душею сподіваюся, що вони випадають раз на століття.
Наша "Мотанка" буде представлена на Арсеналі ось у такому вигляді на окремому стенді.
Їх було непросто дістати з-під обгорілих балок.
Але це той випадок, коли книга, не потрапивши до читача, стає чимось більшим, ніж папір.
Тепер це один із символів. Один із.
Навіть такою вона допоможе нам і нашкодить ворогу.
З хороших новин - частина накладу з фарбованими зрізами друкувалася у іншому місці, хто замовляв за передзамовленням такий варіант, отримає свою покупку.
Я повірю вам на слово, хоча сама додивитися Латиніну до кінця, навіть якщо вона там бекає, мекає і залазить під стіл у пошуках шпапгалки, не можу фізично, вивертає.
Але впевнена, що мій тато з перегляне і зробить для мене стисле резюме :)
Ми всі знаємо, що переконати росіян у чомусь, пояснити, щось їм довести неможливо. З таким же - і навіть більшим - успіхом я вчу свого кота читати.
Але використання їхніх майданчиків та їхньої інформаційної території для того, щоб відбомбитися нашою зброєю - а пан Портніков без сумніву є потужною зброєю - це прекрасна, добре продумана і реалізована спецоперація.
Дякую всім причетним.
Затялася писати щось хороше щодня. Тому якщо це вибиває вас із правильного і серйозного настрою, тікайте :)
Возила сьогодні Адіка до ветеринара.
Непримітна будочка клініки у найдешевшому місці, вправні руки лікаря, якого мені порадили у дворі на лавочці. Швидка діагностика, узд, два уколи, за все про все 500 грн.
Пояснює діагноз, я запихаю кота у переноску. Не припиняючи говорити, дістає із шафи валик для очистки одягу від шерсті і простягає мені, - механічно, навіть не звертаючи уваги. Так вам у стоматології дають паперову серветку.
Дрібниця, кажу ж. А мені досі чомусь радісно.
Кіт у порядку, спить, вчасно все зробили.
У дитинстві ми приносили у школу мило і бритви для посилок "нашим захисникам у Афганістані". Мені досі цікаво, куди школа потім поділа це мило?
Ну і звісно ж ми знали, що в Африці голодують діти. Це була універсальна відповідь на всі ситуації. Доки ти тут те то і те то, там голодують діти. Поліція скорботи має довгі традиції.
Так от, слухаючи Зеленського, я ніби провалююся у дитинство. Але зараз би хотілося отримати деякі відповіді з позиції дорослого.
1. Де мило?! (закреслено)
1. Коли ми говоримо про допомогу українським зерном країнам африканського континенту - ідеться про допомогу на платній основі? Нам за це зерно хтось платить?
2. Продовольчий хаб у Африці ,що б це не було, будуватиметься за кошти українського бюджету чи українського бізнесу?
3. Що таке посилення енергетичної незалежності африканських друзів,і за чий рахунок бенкет?
Ця допомога в енергетичній сфері, вона з вами в одній кімнаті? Вона буде здійснена до, після чи одночасно з посиленням енергетичної безпеки України?
Одним реченням написала у себе на сторінці, що втомилася від перегону з Кракова до Києва.
О третій чи четвертій ночі приходить до мене в коменти невідомий мені чулувік з претензією, що я зажралася жалітися на свою втому у той час, як наші хлопчики сидять в окопах.
Там іще далі якийсь текст був, але я заблокувала, не читаючи, - ніч, повітряна тривога, втома, самі розумієте.
А сьогодні на свіжу голову побачила кілька дописів різних жінок, на яких теж напала поліція скорботи. Військовій прилетіло за те, що з тортом сфоткалася, ще іншій жінці за те, що посміхається на фото.
Можна було б не звертати увагу, і це було б правильно. Але що я помічаю: моя стрічка, себто моя бульбашка, стала дуже закритою. Жінки дуже мало розповідають про себе, фб перетворився на токсичне болото. Все більше цікавого контенту ховається у приватні групи або просто йде з фб.
Кожен допис приваблює як мінімум одного неадеквата із закритим профілем. Сподіваюся, фб дійде до того, що заборонить закритим профілям переглядати чужі сторінки, лайкати і коментувати. Закрив сторінку - маєш її виключно як свій архів, все.
І ще один момент щодо закону 9432 про англійську мову.
Випускники трускавецьких академій хоч якесь уявлення мають, скільки коштує вивчити мову хоча би до базового рівня, не кажучи про переклад статей, сайтів і документів? Скільки часу, зусиль? Скільки коштує зрештою провести тестування?
Вони там написали, що чиновники можуть безкоштовно перескладати мовні іспити не частіше, ніж раз на чотири місяці, необмежену кількість разів.
У мене мала, щоб підготуватися до одного такого іспиту, два роки на курси ходила по 30 тис за семестр. Зараз поїде сам іспит складати, кожна спроба 9.5 тис. гривень.
Я знову з приводу дітей.
У подруг за кордоном діти зараз 16-17 річного віку, коли вони виїжджали у 22му, малим було 14-15 років, відповідно.
Питання таке, чому хлопчики не можуть стати на військовий облік дистанційно з-за кордону, через цю електронну систему, а зобов'язані особисто з'явитися за місцем реєстрації в Україні?
Почнемо з того, що у багатьох із них більше нема місця реєстрації в Україні, воно розбомблене. Але навіть щодо киян: який смисл змушувати дітей з мамою їхати в Україну, витрачати кошти, ризикувати втратою соц виплат, де вони є, через цей виїзд, якщо діти такого віку все одно не будуть мобілізовані.
Чому не можна дати їм довчитися спокійно, а також спокійно в'їжджати і виїжджати з України, якщо і коли захочуть, і можливість дистанційно внести свої дані у систему обліку?
Я просто не розумію, який смисл у вимозі очної присутності, крім навантаження і так засмиканих тцк і покладання додаткових витрат на матерів.
Друзі, ми з вами зараз збираємо кошти на маневрений бусік для військових 93 окремого протитанкового батальйону.
Підрозділ новостворений, з машинами там сутужно геть. Є кілька вантажівок, яким нема смислу потикатися у зону бойових дій, бо це мішень на колесах.
Хлопці попросили щось невелике, непримітне, але їздюче. Ми у міру сил допомагаємо з реалізацією ідеї. До речі, і самі вони, і їхні родичі уже скинулися на банку.
Ось вам кілька свіжих фото, щоб ви бачили, кому конкретно піде допомога. Ну і просто нагадати - яка класна у нас армія.
Ще раз про цю книгу.
Щойно написала Ірині - як добре, що ми її зробили саме такою.
Вірші Гліба українською, частина в оригіналі, частина у перекладі, так як він і планував.
Історії про його життя, світлі спогади друзів і рідних, смішні і зворушливі.
Ми з Ірою вдвох робили цю роботу, вона найважчу частину (говорила з людьми), я легшу (слухала і писала). Для того, щоб це зробити, потрібна була пристрасть і сила духу, і я вдячна Ірі, що вона змогла - заради свого друга.
Це гідний триб'ют, у цій книзі наш сум переплітається із вдячністю за те, що нам випало знати і працювати, жити, дружити з Глібом. І надією на те, що пам'ять про Гліба збережеться і допоможе українцям у майбутньому.
Розбираємо новинки, які привезли з Книжкового Арсеналу. Які ж вони класні — і на вигляд, і на дотик і на запах.
Для нас з Мариною — це вже добра родинна традиція, коли за один день збираємо бібіліотеку на цілий рік читання. Самі придбали більше трьох десятків книг, ще два десятки нам подарували видавництва та письменники.
Найцінніша для мене — це «Вірші та пісні. Спогади друзів» Гліба Бабіча. Як би хотілося отримати цей сигнальний примірник від нього особисто. Та скоро буде другий рік, як мій друг Гліб в «небесній гвардії». До речі, ми з командою готуємо вечір презентації його книги і будемо раді всіх бачити.
Вірші Гліба Бабіча можна знайти на стенді видавництва «Білка». Скоро тут вийде й альманах лауреатів літературного конкурсу Гліба, серед яких і вірші загиблого поета Дмитра Кривцова. Марина дуже любить це видавництво, бо тут і «Доця» Тетяни Горіха Зерня, і «Дівча в прицілі» Дмитра Калинчука, і страшна, але правдива книга Бориса Артомова «Марік».
Біля цього стенду я зустрів і Віталія Запеку — дивовижного військового, який в окопах написав аж 5 романів. Використовував кожну вільну хвилину, документував трагічні події цієї війни, а ще — героїчні та іноді куменді історії із власної служби. Тепер маю кілька підписаних примірників.
З Мариною також придбали відреставровані дитячі книжки, спалені російськими ракетами в Харкові. Це дуже правильно попри все демонструвати, що наш Дух постане навіть з попелу, а наша ідентичність — незнищенна.
Захопили з собою і пазли із зображенням картини із російським кораблем, який іде ви зрозуміли в якому напрямку) Їх, до речі, теж виробляють незламні харків'яни.
У нас дуже круті видавництва, чудові автори, які творять українську культуру. Неймовірні військові та волонтери, які встигають документувати події цієї війни.
Діліться і ви, які українські книжки зараз читаєте, що порадите. Мені особливо цікаво почути, що читає молодь)
📩 Telegram 😎 Facebook 🕊 Twitter
Часу у мене було впритик. Не пізніше п'ятої я мала забрати малюка на іншому кінці міста, бо інакше карета перетвориться на гарбуз.
Тому Арсеналом я не ходила, а гасала. І побачила дуже мало.
Бачила нашу обгорілу "Мотанку" на полиці спалених книжок. Сусідні стенди, де розжилася новим романом Чеха. Двіж на, під і довкола стенду Білки. Петра Олексійович і пані Марину. І дала кілька коротких інтерв'ю.
Але про все по черзі.
Еволюція Книжкового Арсеналу - це одночасно еволюція і книжкового ринку, і країни в цілому. Цього року на ятках видавництв була рекордна кількість авторів, початківців і метрів, дебютантів і живих класиків.
Це ті люди, яких за десять - двадцять років назвуть новою хвилею українського відродження. Деякі з них будуть у підручниках. Це жива сучасна українська література, яка твориться на наших очах, і для розвитку якої є належні умови: читацький попит, критика, професійне середовище, просування і законодавчий захист.
Років п'ять тому на Арсеналі домінувала перекладна література. Зараз, мені здається, ми рухаємося до паритету, оригінальних творів стає більше.
Видавництво Білка для мене зразок того, як потрібно працювати з авторами, вирощувати авторів, виводити на орбіту і дружити з авторами. Я про це детальніше напишу пізніше, але сьогодні біля стенду Білки була справжня авторська тиснява, автори прийшли підтримати свого видавця.
Щоб підписати книги, я штовхалася ліктями із Запекою і Вовнянком :) і тільки встигала обійматися і проводити поглядом тих, до кого у натовпі не дотяглася.
А коли читачі нам почали нести подарунки і їжу (!), подібність до пікніка стала майже повною.
Ось кілька фото біля стенду, переважно зроблені Ірина Білоцерковська , що видно і без пояснень з першого знімка.
Пам'ятаєте трофейну балалайку?
Ну ось. Збір, до якого ми долучилися на суму 100 тисяч, можна остаточно вважати закритим.
Балалайка в українського гурту, який показово розбереться з нею на одному з виступів. Бус у військових самі бачите де.
Ми з вами це зробили. Той випадок, коли дійсно "ми", і дійсно зробили разом :)
Дякую всім, хто долучився. Дані поточного збору на нову машину у коментарях.
Зараз була у Бучі у справах.
Щоразу проїжджаю цією вулицею, яка була розбомблена і всіяна трупами, а потім відбудована, і думаю, якщо це місто порівнювати з людиною - то це людина, яка пережила згвалтування. Чоловік чи жінка.
Можна загоїти рани, вилікуватися, але пам'ять про те, що з тобою сталося, нікуди не подінеться.
Це було таке безпечне, респектабельне, ошатне місце. Скільки разів я думала - от би оселитися тут на старості років, під цими соснами, жити в оточенні цієї прекрасної природи. Як тут було спокійно.
Сьогодні теж думаю: от би тут жити у старості, в одному з цих будиночків. Але треба подбати, щоб у домі була зброя, а під домом завжди стояла машина з повним баком.
Фото з Київщини by Wladyslaw Musiienko
Розіслала за кордон багатьом колегам (хоч вони і так, бідолахи, не знають, як з нами правильно поводитися :)
Кілька днів тому я вносила правки у есе про Ірину Цибух, записані з її голосу. Це має бути проект про жінок-військових у армії.
Вчора Ірина загинула на Харківщині, не доживши кількох днів до свого 26го дня народження.
Величезне співчуття друзям і рідним, побратимам і посестрам Ірини з "Госпітальєрів", її колегам із довоєнного життя.
Співчуття нам усім, бо із загибеллю цієї дівчини у нашому світі лишилася величезна прогалина, і цю діру ніхто не зможе більше закрити.
У суботу о першій годині сидітиму на стенді у Білки, пліткуватиму, попиватиму вино і дуркуватиму.
Ой, скільки помилок робить автозаміна у словах "працювати, підписувати книжки і друкувати" :)
Коротше, приходьте, хто хотів обійнятися. На місці розберемося.
У нас новини якісь такі зробилися, як під копірку писані, наче з одного темника.
Всі новинні сайти повідомили, що "Парламентська асамблея НАТО закликала держави Альянсу дозволити Україні бити західною зброєю по військових цілях на території росії."
І що цей заклик вдалося включити до декларації в останній момент.
Ми вже навчені читати між рядків. У більшості випадків, коли щось вдалося, з'явилося або сталося само собою, можна припустити, що тут не обійшлося про Порошенка. Просто його забули згадати.
Зміни у тональності декларації сталися після того, як на Парламентській асамблеї виступив ПП. А також провів незліченну кількість кулуарних зустрічей.
Це те середовище, у якому Петро Олексійович як риба у воді. Людина, яка у 14му році уламала путіна на Мінські домовленості і п'ять років стримувала його на кордоні, маючи за спиною таку "потужну" підтримку, як Меркель, Олланда і Обаму, - така людина у переговорах на європейських майданчиках може практично все.
Як добре, що його нарешті випустили з України для такої роботи. В обмін на цей дозвіл фракція слуг народу за наш рахунок записалася у делегацію дружби з пляжними острівними країнами, але ж це не пінгвіни, витрати на їхній відпочинок український бюджет якось витримає.
Як завжди, здоровий глузд здобуває перемогу над маркетингом. Щойно на базари вийшла дрібненька, кривенька місцева полуниця, продажі ідеально великої і красивої заморської зупинилися. Ну бо там де стосується смаку, ми знаємо, що солодке, а що ні :) Було б добре, якби в інших питаннях теж навчилися відрізняти картинку від функціоналу.
Полуниця по 70, до речі.
А оракул із Сільпо уклав колаборацію з Книжковим арсеналом. Бо іншого пояснення сьогоднішнім віщуванням я не бачу :)
Знаєте це відчуття, коли повертаєшся додому, і в якийсь момент у голові клацає.
Можна скинути зайве, переодягнутися у м'яке і зручне, піти на кухню і дістати котлету з холодильника...
Так от, мене це накриває, щойно проминаю жовту композицію з труб, вигнутих у слово "Київ" на в'їзді..
Далі вже рухаюся механічно, на автопілоті. Не рахуючи повороти і без підказок навігатора.
Тут всі проблеми розруляться, бо ніколи не було, щоб ніяк не було. Аварії, хвороби, пожежі і переїзди - це все клопоти більшого чи меншого масштабу, але не трагедії. Тут треба лише попросити, і тобі допоможуть.
Вічне Місто накладає свій відбиток, ми теж починаємо вірити, що все минуще, а ми назавжди.
Місто наділяє з безоглядною щедрістю, як ми наділяємо власних дітей, і дуже рідко демонструє вразливість.
Та ні, яка вразливість? Навіщо кидатися такими словами? Коли було треба, ми і так неслися з усього світу, як мошки на маяк, як вампіри на невидимий поклик.
На початку березня я поверталася у Київ у порожньому вагоні, а донька кричала у телефон - мам, ти що?! Куди??
Я ні собі, ні їй не могла пояснити. Просто знала, що ми потрібні Місту. Воно хотіло, щоб ми були присутні, а ми сприймали за честь.
Від Кракова до Києва "два переходи бтр" (закреслено) 14 годин їзди, із заїздом до подруги в Тарнув і потім ще у магазин.
Втомилася як собака, новини щойно відкрила.
Блін. Дай боже нам це все якось вигребти.