Ну окей.
Хтось скаже, що Зеленський поводився неправильно, поганий дипломат, невдячна людина, і тому Трамп на нас образився. А ще допомога Україні коштує дорого, і треба економити. І мир потрібен, бажано швидше, а то так треба Китай бороти разом з кремлем, що сил нема терпіти, хлопці.
Хтось скаже, що в Мексиці корупція, олігархи, картелі, мігранти перетинають американський кордон пачками, прекурсори для фентанілу ллються рікою — ось тобі, Мексико, мита. Ну, окей, най буде.
Але скажіть мені: ЧИМ ЗАВИНИЛА КАНАДА перед США?
Що вони зробили? Раптово стали ще ввічливішими, ніж зазвичай? Продали американцям не той кленовий сироп? Можливо, вимовили "sorry" не з тим акцентом?
Це дуже гарне питання, що такого зробила чи не зробила Канада. Ну якщо проблема не в Білому домі, а десь ще, то чим завинила Канада? Які дипломатичні важелі вона не використала? Можливо, недостатньо високо підняла білий прапор?
Хтось скаже: ну, у Канади ж профіцит торгівлі з США, причому величезний і зростає. Сотні мільярдів доларів щорічно. Все так. Але той профіцит виникає завдяки ресурсам, а точніше — експорту енергоносіїв із Канади до США. Якщо рахувати лише товари, то США більше продають до Канади, ніж Канада до США.
Але це не вина Канади, канадські виробники не демпінгують, це бізнес ез южуал. Коли зростає ціна на нафту та споживання в США, відповідно зростають і надходження у Канади. Логіка проста, як двері: якщо ти багато їси — ресторан отримує більше грошей. Америка норм жере світових ресурсів, 5% людей споживають 20% світових ресурсів(тому так добре і живуть). Хтось повинен ті ресурси постачати.
Та і що могла зробити Канада за місяць? Ввести ембарго на постачання нафти до США? ТОбто незрозуміло навіть, що Канада могла вдіяти, з урахуванням свободи підприємництва.
Що робить Трамп? Вводить мито у 25% на імпорт товарів із Канади. І мито у 10% на нафту та інші енергоносії. А чому на нафту тільки 10%, якщо вся проблема саме в ній? Ніхто вам цього не скаже. Ну, окрім мене.
Канада забезпечує 60% імпорту нафти до США. Тому й мито лише у 10% — мабуть, комусь у Вашингтоні пояснили, що якщо накласти 25%, то бензин у США може норм взлетіти по ціні.
Що б зробив нормальний політик, якби його так непокоїв торговий дисбаланс із Канадою? Ну, звісно, розгорнув би свою програму "Drill, baby, drill!", яку так обіцяв. Великий видобуток нафти в США знизив би ціни на внутрішньому ринку. Нафтовидобувники дали б роботу реднекам, а ті ще й мали б дешевший бензин. Чим дешевше бензин в США, тим жвавіше економіка. Відповідно, канадської нафти купували б менше, і баланс поступово почав би виправлятися. Поступово, звісно тому, що Канада забезпечує 60% постачання нафти до США, як я казав.
Що зараз? 60% усього бензину з імпортної сировини в США здорожчають. Скільки саме — сказати важко, структуру ціни не знаю. Здорожчають і товари імпортовані до США з Канади. Канада введе свої мита, і це зменшить ринки для товарі США та кількість робочих місць в США відповідно. Як бізнесу будувати плани щодо перенесення виробництва до США чи його масштабування в США за такої турбулентності рішень з Вашинтону — ніхто вам не скаже.
Тобто США тупо наступають собі на яйця. І чому?
Тому що Трюдо погано улибався, коли Трамп на нього ригав? Може, він ще мав подякувати й попросити добавки? Чи увійти у склад США як пропонували?
Звісно кожна країна у світі має свої проблеми і її є за що критикувати.
Але навряд чи ці проблеми, стали справжньою причиною рішень поточної адміністрації в США.
Тут треба якесь інше пояснення.
Колись третя частина Зоряних війн, та яка Помста Ситхів, здавалася дитячою казкою. А виявилася прям реальністю.
Хитрий та популістичний тіп, який майже не приховує ким він є, опрокидує сталу та рихлу демократичну республіку. Страшний діпстейт з джедаїв Світлої Сторони Дайверсіті зникає в один момент. Можете сховатися на Дагоба, в смислі в Канаді, організований спротив вести вже пізно. Вся демократична система дуже швидко та організовано стає на сторону тіпа, і починає робити прямо протилежне тому, що робила раніше. І ніяких рефлексій. Екзекʼютів ордер 66 і поїхали. Скорочуємо видатки та будуємо вундерваффе. Залізний Купол над США, в смислі Зірку Смерті. До речі, ви мабуть не в курсі, але Залізний Купол в США перейменували В ЗОЛОТИЙ. Тепер це Золотий Купол. Нафік він треба велике питання, Зірка Смерті загалом також не дуже допомогла.
Навіть цитати всі зрозумілі.
Ось так помирає демократія, під грім аплодисментів, каже Падме Амідала. Пророчій прямо вислів, але в оригіналі була свобода, замість демократії.
Тільки ситхи все зводять в абсолют. Або ти абсолютно лояльний та продаєш свою сраку, або ти ворог. Напівтонів нема. Тільки абсолют. Всередині власної системи Трамп діє десь так само. Як каже готовий перетворитися на Дарта Вейдера Енакін «If you're not with me... then you're my enemy!».
Ну і сам Палпатін джерело офігенних цитат.
Як вам «I AM the Senate!». Нікого не нагадує? Це у відповідь на те, що Сенат вирішить долю Палпатіна. Угу. Вирішить.
А як вам оця цитата - «Влада ситхів знову буде царювати галактикою, І ВСЮДИ НАСТАНЕ МИР». Мир там вийшов канешн такий собі, але і у нас все також до миру не веде.
Я отут все пишу про Трампа не тому, що фіг з ними з США, вони тепер погані, а ми на стороні світла і якось там проживемо. Проживемо погано, і особливого оптимізму в мене нема.
Це не бравада, що ось там вони всьо проїбали у своїх богоданих США і смислу їх вмовляти особливо нема. І тому типу все буде норм. Може буде, може не буде. В тому і проблема прийняття рішень у складній обстановці, що фіг ти зрозумієш, як краще.
Так що це не бравада.
Це розпач. Ну як жеж так, ну перша ж держава світу.
Зоряни Війни це казка. Яка не повинна була бути реалістичною.
Але стала такою.
Єдине питання, яким справді задається весь світ сьогодні, читаючи череду заяв "Зеленський має...", "Зеленському потрібно...", "від Зеленського очікують...", які тепер по два рази на день має придумувати кожен американський перспективний політик, звучит наступним чином:
А ЧО БЛЯ ЕСЛИ НЕТ?
У мене складається таке враження, що в Білому Домі не розуміють суті поняття "погроза". Погроза - це те, що ти обіцяєш не робити, якщо той, кому ти погрожуєш, зробить те, що тобі потрібно.
От, наприклад "а то я припиню фінансування через Юсейд" - це погроза. "А то я не буду поставляти вам зброю" - це погроза. "А то я домовлятимусь з Путіним замість вас" - це погроза. "А то я ніколи не введу американський миротворчий контингент" - це погроза. "А то я заблокую ваш шлях у НАТО" - це погроза.
Але якщо всі ці погрози ти вже реалізував ще до початку перемовин, то чим ти плануєш торгуватися? Буквально кажучи твоїми словами, у тебе тоді немає карт в рукаві.
Я три дні чекав, як дурак, щоб це сказати, тому що мені було цікаво - ну, а може я неправий, може зараз дід як жахне, як дістане з кишені шось неочікуване і як дасть нам по жопі.
А він дістав з кишені лише заяви всякого рубіо хуюбіо про те, що Зеленський повинен зробити. Очевидно, все це речі, яких Зеленський не буде робити. Очевидно, цим вони поставили себе в ситуацію вчительки, яка верещить і вимагає, щоб хуліган вийшов з класу, а то вона сама вийде. І весь клас каже ну то ви і йдіть, Маріванна, нам то хулє. І оскільки нам уже за це нічого не буде більше того, що у нас і так уже немає, то проблеми не у нас, проблеми у вчительки з авторитетом починаються.
Тепер їм доводиться заново вчитися цього, озброюватись та привчати своїх громадян до думки, що ті мають не лише права.
Ми могли б багато чого їх навчити.
У новій реальності ми несподівано стали фронтменом. Ми єдині вміємо топити ракетні крейсери й збивати стратегічні бомбардувальники. Палити танки десятками й нищити загоризонтні РЛС. Вести повітряні бої проти сучасних винищувачів та перехоплювати гіперзвукові ракети.
Лише наша армія вміє воювати з ядерною державою. Це ми знищили танковий кулак, створений для кидка до Ла-Маншу. Кожен наш піхотинець під Покровськом за місяць бачив більше війни, ніж американський морпіх за весь час служби.
Війна навчила нас, що культура — це колективна пам’ять нації. Що злопам’ятність — це її ж колективний імунітет. Ми часто картаємо себе за те, що погано справляємось із викликами вторгнення. Але вся критика розбивається о той факт, що нам нема з ким себе порівнювати. За останні 70 років ніхто окрім нас з таким не зіштовхувався.
Дорослих навколо більше немає. Дорослі відтепер — це ми.
Хай Трамп тепер прокидається зранку з нервами «Що там знову в Києві наговорили»
Читать полностью…
А тому ми все частіше зустрічатимемо в соцмережах те, що сіє недовіру та апатію. І немає жодної причини полегшувати ворогові його завдання.
Тому я дуже ціную той привілей, який подарували мені Збройні сили. Я маю цілком конкретні завдання, які з'їдають мій вільний час. Можу дозволити собі не відволікатися на новини.
Уникаю клікбейтних заголовків. Не суджу про країну за соцмережами. Будь-яка цифра має значення лише на тлі інших. Якщо хтось продає мені емоцію – я волію її не купувати.
Я не знаю, яке майбутнє чекає США за Трампа. Гадки не маю, чи нападатиме Китай на Тайвань. Не маю жодного уявлення щодо виборів у Німеччині та Румунії. Я чув про ці події, але вони поза моєю зоною контролю. Вони перестають відволікати тієї миті, коли припиняєш на них відволікатися.
У цьому сенсі ми схожі на Шерлока Голмса. Якому Ватсон довго пояснював, що Земля обертається навколо Сонця, а Голмс обіцяв якнайшвидше всю цю непотрібну йому інформацію забути. Щоб не відволікала.
Цей дощ надовго. Емоційний ресурс кінцевий. Якщо у мене залишається час на соцмережі, це означає, що в мене не залишається часу на завдання.
Будьте як Шерлок.
Трамп як учасник перемовин: трохи лікнепу
У мене вже скоро кров з очей почне йти, коли я побачу черговий допис з тезами “Трамп - ексцентричний бізнесмен у політиці, з ним треба говорити як з бізнесменом” або “Ви просто неправильно з ним комунікуєте, він же ж… (вставити потрібне)”.
Його риторика та стиль правління відображають поєднання популістських і експансіоністських інстинктів, аніж класичний бізнес-підхід з орієнтацією на компроміс і “win-win”. Простіше кажучи, він веде себе як готопа у політиці і є гопотою.
Я дуже мало бачив успішних бізнесменів (приблизно нуль), які б не розуміли цінності у адекватній взаємодії навіть з власними конкурентами. А от рейдерів, які поводяться як Трамп я бачив. Про те, що Трамп гопота від політики і чиста “політична тварина” у найгіршому розуміння цього слова написано багато книг. І не клятими демократами, звісно. А профільними науковими спеціалістами.
Трамп - це харизматичний (теж у гіршому розумінні) лідер, одержимий власним его. Зі звичайними політиками можна вести переговори, виходячи з історії відносин, підписаних документів, зобов’язань. З бізнесменом можна говорити з позиції спільної вигоди. У Трампа ж на перший план виходять его, бажання “переграти” співрозмовника і здобути миттєву перемогу в медійному просторі. Він воліє перетворювати будь-яку розмову на шоу, де найважливіше — здаватися сильним і популярним, а не шукати системного рішення.
Він - безсистемний і завжди такий був. Традиційний політик оперує певними бюрократичними механізмами, формальною логікою міжнародних угод та процедурами. Притомний бізнесмен наймає спеціалістів, щоб не втопити бізнес у субʼєктивності і некомпетентності. Трамп натомість часто ігнорує поради фахівців та своїх же радників, раптово змінює позиції й ухвалює рішення, ґрунтуючись на тому, які реакції отримає в медіа та серед електорату.
Він мислить у категоріях “проти нас весь світ”. Традиційний політик, навіть будуючи конфронтацію, зазвичай залишає простір для компромісу. У Трампа ж відчувається чорно-білий погляд на світ: якщо ти не з ним, значить, ти проти нього. Це ускладнює тонкі домовленості й розмови про поділ відповідальності між сторонами. Тому у Трампа шантаж стає самоціллю — він грає на підвищення ставок до останнього. Аж поки не отримує по голові.
Про економічну раціональність мови теж немає. Для бізнес-процесів властиво обирати взаємну вигоду (win-win), де зароблять усі. Трамп же в політиці діє швидше у стилі “zero-sum game”: якщо хтось виграє, то інший автоматично програє. В міжнародній політиці з великою кількістю стейкхолдерів така логіка часто призводить до нових криз і руйнує відносини з партнерами. Цей підхід, до речі, може вже в найближчий час зробити “китайську пропозицію” світу вигіднішою за американську. Але Трамп так далеко не думає.
Зрештою, Трамп - антитеза класичним республіканцям і в економіці також. Його популізм йде врозріз із класичною ж республіканською ідеєю ліберальних ринків і міжнародної торгівлі (уособленням якої був Рейган).
У Трампі популіст і король ресентименту давно переміг “бізнесмена” - бо імідж “сильного лідера” важливіший за будь-які угоди. Трамп у державних рішеннях часто готовий до різких і непродуманих кроків заради короткострокового рейтингового ефекту. Замість стратегічного планування — феєричні обіцянки (наприклад, “Мексика заплатить за стіну”, “Закінчу війну за 24 години”), що насправді є маячнею від початку. Щоразу, коли Трамп стикається з вибором між пошуком розумного компромісу та збереженням образу “бійця”, він обирає друге.
Тож. Трамп як учасник перемовин — це класичний трикстер, що визначається його популізмом, его і тваринністю його поведінки і ідеологічних шизоконструкцій в його голові. В цьому вся суть і Трампа, і трампізму.
А який найкращий спосіб взаємодіяти з гопотою? Щоб воно відчувало в тобі силу. Оце і є настанова для України і Європи. Тому і слова, і кроки щодо Трампа не мають бути ніжними. Гопник мови класичної дипломатії не розуміє.
Підписатися на Богданова
Ребята, давайте поможем Донни посчитать помощь Украине!
Сам Трамп называет разные суммы, обычно они колеблются в диапазоне 300-500 млрд долларов.
Российские трамписты, прикидывающиеся украинскими патриотами, наоборот, занижают суммы до смехотворных.
1️⃣ Первый способ (простой)
Идем на сайт Кильского института, занимающегося подсчетом помощи Украине, и видим, что по состоянию на 31 декабря 2024 года объем помощи США Украине составил 114.2 млрд евро.
В долларах это как минимум 120 млрд.
Курс евро раньше был выше, а в январе 2025 Украина получила как минимум пакет военной помощи на 500 млн, но у нас грубая прикидка, так что оставляем:
120+ млрд долларов.
2️⃣ Второй способ (чуть более сложный)
📍Военная помощь
Идем на сайт Пентагона - 65.9 млрд долларов с 24 февраля 2022.
Эта сумма состоит из двух примерно равных частей:
• поставки со складов армии США - "старое" оружие, которое учитываются по остаточной бухгалтерской стоимости;
• заказ производителям - новое оружие, из которого мы что-то давно получили, а что-то еще будем получать в 2025-26, если Трамп не прервет этот поток.
📍Финансовая помощь
Идем на сайт украинского Минфина - 31.2 млрд долларов от США уже получено.
Еще получим от США 19 млрд по программе G7 (всего 20 млрд, 1 уже получили).
📍Экономическая, гуманитарная помощь и программа FMF от Госдепа
Тут я, извините, подробно считать не буду, навскидку где-то 5-10 млрд.
Суммируем. Выходит 121-126 млрд.
То есть совпадает с подсчетами Кильского института.
✔️Откуда берется херь про 300-500 млрд?
Во-первых, из головы Трампа.
Во-вторых, есть традиционная путаница - сумма затрат из бюджета США не равна сумме полученной Украиной помощи.
Как пример, можно рассмотреть бюджет помощи, принятый в апреле 2024. Из бюджета США выделяется 60 млрд долларов, но напрямую Украина получает до 37 млрд.
Почему так, повторяться не буду, читайте по ссылке, по которой есть еще ссылки.
✔️Итого:
• то, что мы получили 300+ миллиардов - пиздеж,
• то, что мы получили 30 миллиардов, остальное съел Байден - тоже пиздеж,
• адекватная оценка помощи Украине от США - 120+ миллиардов.
Казарін невихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2025/02/19/7498997/
Це Влада. Їй сім
Її напередодні прооперували. Встановили імплант, на якій ви зібрали в грудні. З нею все буде добре
Вона наша 36-та
Це Давід. Йому 9
Йому вчора встановили серцевий імплант, на який ви зібрали гроші. Він наш 35-й
Ви коти
Казарін вихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2025/01/31/7495862/
До війни я писав 7-8 текстів на місяць. Зараз добре, якщо встигаю півтора.
Текст потребує приватності, спокою та часу. Всього, що в армії в дефіциті.
А ще, перш ніж сідати за текст, треба спочатку замкнути свою внутрішню мавпу в клітці.
Внутрішня мавпа доречна за умов стресу. Вона добре справляється з функціями виживання. Але якщо дати їй слово, вона починає бузити і грубити. У ній дуже багато первісного, тож її можна зрозуміти. Але садити її за клавіатуру немає жодного резону, якщо ви тільки не збираєтесь прокричатися.
Тому за три роки війни у мене зібралося лише півсотні текстів. Не знаю, чи вийде з цього нова книга. Цілком можливо, що писати її доведеться з нуля. Але кожен із своїх текстів я пам'ятаю. У кожного з них є географія та історія.
І всі вони цього року опинилися у шортлисті Шевченківської премії
До речі. Ми прожили більше половини календарної зими без блекаута
Читать полностью…
Наша війна стане головною війною для країни
Її історія стане розділом у підручниках. Її дати пропишуться у календарі. Її меморіали стануть місцем вшанування
А ще в нас міг би з'явитись свій «Арлінгтон». Меморіальний комплекс, який буде главним для країни. Місце продуманої стилістики та символіки. Меморіал, який буде вивірено до деталей
Але зараз нам пропонують замість нього підробку
Тому що не можна призначити «згори» випадкового архітектора та вимагати «встигнути в терміни», щоб люди з посадами під фото перерізали стрічку. І переробити ж після нічого не вийде – тому що поховання сакралізують меморіал. Яким би безглуздим він не вийшов у результаті.
Саме це зараз і відбувається.
Гонитва за звітністю. Яку всі боятися поставити на паузу, бо пообіцяли верхівці «здати все вчасно». Поки армія воює - її головний меморіальний комплекс став заручником чиновників. Одні роблять «на відʼїбись». Інші бояться це визнати.
Так не має бути. Потрібен нормальний конкурс на посаду архітектора. Потрібні професіонали, які розуміються на геральдиці та символіці. Потрібен комплекс, який буде гідний полеглих героїв.
І єдиний шанс зараз – це розголос
https://www.pravda.com.ua/articles/2025/01/8/7492465/
Усі, хто вимагають від нас миру, ігнорують, що ціна нашого миру буде вищою за ціну нашої війни
Читать полностью…
Це Максим. Йому вісім. Він з Чернігівщини
Його прооперували напередодні. Встановили імплант, на який ви зібрали гроші. Він став нашим 37-м.
Усі операції, на які ми збирали гроші в грудні, проведені. Плюс вісім здорових дітей. Вони усі просили вам подякувати
Ви коти
- А от, власне, що Україна проґавила у своїй політиці? Чи могла вона впроваджувати якусь політику, щоби Крим став більш проукраїнським?
- Коли ми говоримо про те, що Україна в минулому мала діяти якось інакше, ми, напевно ж, сприймаємо Україну через призму сьогодення.
Коли ми сьогодні озираємося — то бачимо ту Україну, яку бачимо. Де офіційно затвердженим вітанням у збройних силах і в поліції є «Слава Україні!», де відзначати День народження Степана Бандери є цілком нормальним виявом громадянської позиції, де розмовляти українською на вулицях є ознакою певної культурної свідомості людини. Але думаю, що ми зробили б величезну помилку, якби намагалися думати, що саме така Україна була в дев’яності або в нульові, або у 2010-ті роки.
Та Україна в дев’яності, у нульові, у 2010-ті проходила через величезне випробування, вона експортувала саму себе всередині самої себе. Тоді питання полягало не тільки в тому, як завоювати прихильність жителів Кримського півострова, а як завоювати прихильність жителів Києва, Чернігова, Полтави, Дніпропетровська, Харкова й так далі. Багато років ми не жили в країні, у якій український материк мав одностайність у поглядах на свої минуле та майбутнє, а єдиним винятком у цьому переліку був би Кримський півострів. Ні, ми, навпаки, жили в країні, у якій була щоденна дифузія, де Україна щодня намагалася саму себе розповсюджувати всередині державного організму.
Саме тому нам треба домовитися про терміни. Коли ми говоримо, чи могла Україна щось зробити, нам варто пригадати, якою Україна була за тих часів, про які ми з вами згадуємо»
https://radio.nakypilo.ua/ukrayinskyj-prapor-bude-tam-de-stoyatyme-ukrayinskyj-soldat-pavlo-kazarin/
Колись я був впевнений, що моєму поколінню випало жити в постісторії.
Здавалося, що всі події вже відбулися, а правила встановлені. Імперії розпалися, незалежності здобуті, війни завершені. Легко вірилося, що історія стала на рейки і кожен може передбачити їхню траєкторію.
Країна сприймалася як щось, вистраждане іншими. Її вибороли люди з банкнот і меморіальних дощок. Здавалося, що завдання мого покоління — лише стирати пил із пам’ятників та п’єдесталів.
Я помилявся.
Виявилося, що моєму поколінню випало жити в найбільш суб’єктний період історії країни. Що від наших рішень або бездіяльності залежить її майбутнє. Що незалежність — це теорема, яку потрібно доводити щодня.
За останні три роки деякі мої друзі стали вулицями. Інші - пам’ятниками. Моїм онукам у школі задаватимуть біографії тих, із ким ми сьогодні листуємось у месенджерах. Портрети наших сучасників споглядатимуть з українських банкнот, і єдине, що може цьому завадити, — це відсутність українських банкнот.
Якщо раніше кожен із нас був хранителем історії, то тепер нам судилося стати її співавторами. На тлі нинішніх викликів довоєнні проблеми ризикують здаватися «теплими» й «ламповими». Єдина складність у тому, що наша турбулентність збіглася з глобальною — і тепер старі правила та орієнтири перестають працювати.
Дорослих у кімнаті дедалі меншає.
Раніше ми сприймали Сполучені Штати як охоронця демократії та світового порядку. А тепер американські виборці обрали президентом людину, яка погрожує союзникам і укладає угоди з диктаторами. Країна, що десятиліттями інвестувала у «soft-power», тепер розмінює дублони авторитету й репутації на мідяки дріб’язкової популярності.
Росія довгий час сприймала себе як антитезу демократії. Запевняла, що цінностей не існує — на відміну від цінників. Що світ побудований на цинізмі та інтересах. Перемога Дональда Трампа має переконувати мешканців Кремля у їхній правоті. У новій реальності Віктор Орбан і Роберт Фіцо вже не виглядають рудиментами минулої епохи, а радше пророками нової.
Додайте до цього зростання популярності правих у Європі. Радикалізацію порядку денного у старих демократіях. Електоральні несподіванки, народжені соцмережами, як-от у Румунії. Центробіжні гасла в країнах ЄС. І отримаємо той самий фон, на якому Україна відбивається від імперії.
Стара лінія протистояння у світі докорінно змінилася.
Після Другої світової вона пролягала між ринковими демократіями та плановими диктатурами. Вважалося, що ринок і добробут самі собою ведуть до свободи. Що варто лише включити державу у світову торгівлю — і вона неминуче стане частиною демократичного світу. Це було помилкою.
Нова лінія протистояння тепер проходить між ринковими демократіями та ринковими диктатурами. Останні позбавлені родових хвороб своїх попередників. Вони вміють конкурувати, торгувати, бути ефективними, а водночас — учитися на помилках. А ще вони здатні пропонувати населенню не лише перемогу марксизму, а й цілком відчутний добробут.
Лінія розлому між демократіями та диктатурами стала тоншою. Колись вона мала рельєф, бо спиралася на економічну модель. А тепер перехід до несвободи став непомітнішим, бо супроводжується не бідністю та дефіцитом, а демонтажем інституцій та руйнуванням механізмів стримувань і противаг.
Нам випало воювати за умов відсутності правил.
Раніше було простіше. Ми жили на повоєнній спадщині — і будь-яку подію можна було співвіднести з аналогами в підручниках історії. Тепер старі правила втрачають силу, а редакція нових залежатиме від результату нашої війни. Успіх Росії надихне інші імперії. Наша поразка налякає континент і породить запит на політиків, які шукатимуть мир в очах Путіна.
Якщо ми зазнаємо поразки, наслідком стануть не лише мільйони біженців у ЄС. Не лише десятки нових Маріуполів і сотні нових Буч. Результатом стане страх перед силою і готовність схилятися перед нею. За таких умов 30-ті XXI століття будуть разюче схожі на 30-ті XX-го.
Проблема у тому, що гранди старої Європи довгий час жили в ситуації профіциту безпеки. Їхню недоторканність гарантували США, і вони звикли не озиратися на військові загрози.
Казарін вихідного дня
https://theukrainians.org/pryvit-zbroie/
Армія подарувала мені привілей. Не відволікатися на новини.
Довоєнна професія журналіста вимагала протилежного. Ти мав стежити за подіями, формулювати свою думку і висловлюватися вголос. А війна змінює пріоритети. Ти маєш обмежений обсяг емоційного ресурсу, і намагаєшся не витрачати його на речі, на які нездатний вплинути.
Пам'ятаю, як узимку 2023-го колеги з ТБ по старій пам'яті попросили включитися до ефіру. "З нами на зв'язку Павло Казарін, який зараз під Бахмутом. Павле, що відбувається на Донецькому фронті?" Прекрасне питання для легіону військових експертів і абсолютно тупикове для солдата. Тому що в кращому разі ти здатний розповісти про свою позицію і максимум – про суміжників.
Армія звужує оптику. Є ти, твій підрозділ, ваші потреби та ваші завдання. Все інше відбувається вище і далі – і тобі не вистачає повноважень та компетенцій, щоб скласти свою думку про це. Тому на допомогу приходять "армійські шори" – ти надягаєш їх, щоб не відволікатися на білий шум, якого завжди надміру.
Життя роти БпЛА складається з дуже конкретних речей. Налагодження дронів. Ремонт авто. Логістика. Бойова робота. Ти можеш вплинути на обмежений список подій. Якщо вирішиш витрачати час і нерви на щось другорядне – ризикуєш не встигнути щось важливе. Можливість бути пікейним жилетом – це привілей цивільних. Поки інші копають помиральні ями, ми копаємо бліндажі.
Втім, судячи з ютубу, дефіцит експертизи не вважається гріхом для коментатора. Війна народила попит на прогнози – і наразі його заповнюють випадкові люди. Складається відчуття, що головним критерієм тепер є безвідмовність, готовність не спізнюватися і заповнювати ефірний час словами. Наш простір медіаекспертизи віддано на відкуп гостьовим редакторам та їхнім дерев'яним солдатам. Деякі люди відомі тим, що вони відомі.
Гонитва за клікбейтом породжує апокаліптичні заголовки. Заголовки породжують у людях фрустрацію. Фрустровані люди тягнуть свої страхи в соціальні мережі – щоби виплеснути там свою невпевненість. Соцмережі перетворюються на чудовий матеріал для дисертації з психології – і на зовсім невідповідне середовище для дозвілля. Якщо тільки ти не звик відпочивати на сеансах чужої психотерапії.
Ми часто любимо порівнювати свою війну з обома світовими, але тоді доведеться визнати: нашим попередникам явно було простіше. Їхній доступ до інформації обмежувався підцензурною пресою, а поширення панічних чуток каралося в'язницею. Відтоді інтернет перетворив медіасередовище на долину вітрів, а головними її мешканцями стали ті, хто намагається за будь-яку ціну дістатися наших емоцій. В результаті ми живемо в епоху істерик. Але якщо довкола фестиваль смажених фактів, то єдиний вихід – це сісти на дієту.
Новин не уникнути, але немає сенсу давати їм себе контролювати. Наше майбутнє визначають сотні факторів, і жоден із них окремо не обіцяє нам катастрофи. Новини повідомляють вам не про норму, а про її порушення. Тому ви ніколи не прочитаєте в стрічці про літаки, що благополучно долетіли до місця призначення. На відміну від єдиного, якого спіткала проблема.
На кожного публічного ухилянта припадає тисяча тих, хто мовчки вбирається в піксель. На кожного зневіреного – десятки тисяч тих, хто донатить. На кожен корупційний скандал – бюрократична машина, що працює вже третій рік в умовах війни.
Окрім США у нас є ще Європа. Крім того, що ми отримуємо від партнерів – те, що виробляємо та купуємо самі. Темпи просування росіян лякають у перерахунку на квадратні кілометри, але якщо перевести їх на час, то навіть вихід на кордони Донецької області для РФ може розтягнутися на роки.
Ми помічаємо "зраду" лише тому, що вона рельєфно випирає на тлі загальної норми. До того ж, на наші емоції полюють не тільки ті, хто наживається на клікбейті, а й наш ворог.
Нація тримається на солідарності. На взаємній довірі та синергії. А тому Росія робить усе, щоби нас атомізувати. Зменшує досягнення. Перебільшує проблеми. Вона щосили намагається розмити той соціальний клей, який робить людей нацією, а територію – державою.
Третя смужка до третьої річниці. Так і до полковника недалеко
Читать полностью…
Я не встиг написати текст про Трампа. Але встиг записати про нього інтерв'ю
Свідки «божої роси», звісно, пояснять нам про американський хитрий план. Про сильні руки та сміливі рішення. Але проблема в тому, що нам випало жити у третій серії «Зоряних війн», а до шостої ще треба дотягнути.
Американський приклад тепер – як антисценарій для прихильників ЗСЖ. Коли ти начебто правильно харчуєшся, ходиш у спортзал, стежиш за собою, а в результаті – наркоман. І всі довкола тепер сидять і думають - а чи варто було тоді взагалі напружуватися?
Коротше, ось вам інтерв'ю про наші «ревучі двадцяті»
https://www.youtube.com/watch?v=rVgaWRppABE
Розповідати про війну непросто.
Складно дібрати правильну інтонацію. Розповідь про війну вимагає чесності, точності, відчуття міри. Небагатьом вдається витримати цю пропорцію. Завжди є ризик скотитись у проповідь або панахиду. Або ж у буквальний воєнний щоденник, якого, якщо чесно, автор потребує більше, ніж читач.
Дмитро Крапивенко знайшов форму, наближену до ідеалу. Його книжка — не спекуляція, не повчання й не проповідь. Це екскурсія. Автор, як Вергілій, бере вас за руку й веде крізь армію, яка воює.
Люди в тилу мало знають про те, як насправді влаштована робота Збройних сил України. Більшість формує своє уявлення, спираючись на прочитане в соціальних мережах, відгуки випадкових знайомих або ж розказані кимось історії. З усіх цих шматочків складно скласти цілісну картину, наближену до реальності. Тому коли армію описує людина далека від неї, то завжди тяжіє до спрощення.
Хтось обирає глорифікувати. У їхніх текстах бездоганні герої б’ються з безпомічними “орками”, які переважають лише кількістю, але не вмінням воювати. Хтось обирає шлях не менш радикального знецінення, коли розгублені люди в пікселі зображені як жертви злочинних наказів і саботажу. Сенсу розбиратися який із цих підходів гірший немає, адже обидва погані.
Наша армія не вписується в жоден із цих двох шаблонів. Зрештою уся наша війна не вписується у шаблон. З моменту початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну минуло вже понад два роки, але для більшості непосвячених ця фаза війни й досі залишається terra incognita. Наша війна недостатньо увічнена у кінематографі. Не вписана у літературний канон. Досі немає стандарту, який би визначав як саме її треба описувати. Тож кожен, хто береться за цю тему, так чи інакше стає першопрохідцем.
Книжка, яку ви бачите — це енциклопедія армії, яка воює. Інструкція з використання. Літературна версія одного з найпопулярніших форматів телеканалу Discovery — How it’s made. На вас чекає мандрівка армією, яка бореться у найбільш масштабній за останні 80 років війні на європейському континенті.
Я зустрічав персонажів із цієї книжки. Згадував описані ситуації. Автор зміг зібрати й описати той універсальний досвід, у якому кожен, хто носить піксель, впізнає себе. Дмитро писав особисту історію, а врешті написав нашу спільну.
У цій книжці багато автора й це робить її художньою. У цій книжці багато особистого й це робить її чесною. У цій книжці багато документального й це робить її достовірною.
Мені пощастило — я її вже прочитав. Тепер ваша черга.
https://store.ukrainer.net/product/trylitery-book/?fbclid=IwY2xjawIbxytleHRuA2FlbQIxMAABHSjMsF-NEDaFX7b5JvhOwhGY3F01ZEEthD3oL0Xu8fkxJHlD0QHFYOgtOw_aem_oRCpac9fe2npFbqBb2Kvng
Найгірший помічник на війні – це завищені очікування.
Вони привчають будь-який результат окрім максимального сприймати як поразку. Будь-який фінал окрім абсолютного – як програш. На короткій дистанції завищені очікування конвертуються в емоційне піднесення, але на довгій – неминуче загрожують розчаруванням.
Проблема в тому, що наша країна любить ці граблі.
Щоразу на виборах український виборець із усіх можливих політичних типажів шукає в бюлетені один-єдиний. І голосує не за "найсильнішого", не за "найчеснішого" і не за "найрозумнішого", а за "чарівника". А потім тріумфатор виборів стрімко втрачає популярність, тому що об'єктивно нездатний вписатися в ним створені очікування.
Війна цей шаблон поведінки не зламала. Радше навпаки.
Перший місяць повномасштабної війни українське суспільство було готове вважати перемогою вихід на кордони 24 лютого. Потім апетити виросли і критерієм перемоги став вихід на межі 1991 року. Складно сказати, що саме це спричинило. Міг бути азарт – після того, як ЗСУ вибили росіян із Київської, Чернігівської та Сумської областей. Міг бути холодний гнів – після того, як ми побачили трагедію Бучі.
Так чи інакше – наступні півтора року війни Україна готова була вважати перемогою лише вихід на свої кордони. Винятком були ті, хто вважав цей пункт проміжним – і був готовий погоджуватися не менше, ніж на розвал РФ. А тепер країна стикається з неминучим виворотом будь-яких завищених очікувань. Ім'я якому – фрустрація.
І справа не в юридичному боці питання. Вкрадене не переходить у власність того, хто вкрав. Проблема в іншому. Якщо ви готові вважати переможним тільки сценарій-максимум, це означає, що для вас будь-який інший результат апріорі перетворюється на програш. Якщо ви вважаєте перемогою результат у 100%, то 90%-й результат перетвориться для вас на поразку.
Я пам'ятаю, як навесні 2023-го сказав в інтерв'ю про те, що для мене перемога – це збереження державності та суверенітету (бо можна мати перше і не мати друге – як Білорусь). Що якщо війна стане на паузу – важливо досягти ситуації, в якій повторний напад буде неможливим. І що звільнення територій – це лише бонус до мого вішліста. Пам'ятаю здивування ведучої та коментаторів.
Моя логіка була простою. Критерієм успіху у війні є зрив планів противника. Якби Москва ставила собі завдання окупації Донецької області, то саме її доля визначала б переможців і переможених за підсумками битв. Але очевидно, що завдання Росії полягає в тому, щоб позбавити Україну державності та суверенітету. А тому збереження одного та іншого буде головним доказом нашої перемоги.
Поки ми андердог на нашій війні, я продовжу дотримуватися свого критерію перемоги. В умовах явної нерівності сил він страхує мене від неврозів і зневіри. Тому що не вимагає сприймати абсолютний сценарій як єдиний нормативний.
Навіть якщо цього року розпочнуться переговори, то на них Москва добиватиметься не так визнання окупації, як закріплення нашої вразливості. Вона вимагатиме нашої позаблоковості, роззброєння та повернення України на свою орбіту. Нам добре знайомий цей сценарій, бо цей вибір нам уже пропонували. Десять років тому, одразу після других Мінських угод.
Позиція Росії тоді звелася до того, що вона щоразу пропонувала Україні угоду. В обмін на повернення формального контролю над окупованим Донбасом Київ мав відмовитися від власного суверенітету. Ввести російських ставлеників до парламенту і надати "ДНР" та "ЛНР" право вето з ключових питань. Натомість Україна обрала залишитися самою собою – і повномасштабне вторгнення стало реакцією Москви на провал власної стратегії.
Тому критерій перемоги у війні залишається незмінним і десять років по тому. Якщо ми зможемо зберегти державність та суверенітет, це стане головним доказом програшу Москви. Якщо зможемо захиститись від рецидиву вторгнення, це стане фіналом протистояння. Якщо зможемо жити, незважаючи на Росію, це стане синонімом перемоги.
Тому що у війні на знищення з переважаючим суперником критерій перемоги досить простий. Ми перемагаємо, доки ми існуємо.
А повернути та повернутися можна пізніше.
«Дикий Захід» дістався Амазона. Вийшли переклади англійською та німецькою
Не заздрю перекладачам. В англійській традиції немає звички перевантажувати читача виносками – тому довелося адаптувати сам текст. Виноски будуть у польському перекладі, але він поки що у роботі.
Видавці попросили додати підзаголовок. Тому на обкладинці англійської версії буде ще «Ukrainian guide on breaking free from empire». До речі, цілком підходить для відео уражень нашого РУБАКа.
Український тираж знову розпродали. Обіцяють додрукувати до квітня. Дуже хочеться, щоб книга пережила війну і дуже не хочеться, щоб мене.
А поки що тримайте посилання на англійську та німецьку версії
Англійська:
https://www.amazon.de/Wild-West-Eastern-Europe-Ukrainian/dp/3838218426
Німецька:
https://www.amazon.de/Wilde-Westen-Ost-Europas-ukrainische-Ukrainian/dp/3838218434
Моє головне досягнення у журналістиці – програш Віталію Портникову у фіналі Шевченківської премії
Якби я тоді переміг – то сумнівався б у компетентності журі.
Віталій – головна постать в українській публіцистиці. Спроби дорікнути йому за подачу та інтонацію – це суперечки про форму, а не зміст. Він один із небагатьох, хто здатний бачити історичний процес у 3D.
Ті, хто сьогодні намагаються його знецінювати – займаються самовикриттям. Вони з трибуни оголошують усім, що оригінального інтерв'ю не дивилися, контекст фраз не розуміють і перевірити зайвий раз не спромоглися. Дивовижні люди.
Гадаю, йому має бути досить самотньо. У нашій професії багато хто сприймає журналістику як трамплін у політику – а тому носіїв інституційної пам'яті можна перерахувати на пальцях.
Країні дуже пощастило, що Віталій у неї є
Це серпень 2024-го. Я приїхав в Одесу забирати три комплекси РЕБ, вартістю майже мільйон гривень.
Загалом у нашої роти був насичений рік
Ми були на запорізькому напрямку. Потім воювали за Куп'янськ. Потім екіпажі роти рубалися на Курщині.
Ми б не впоралися без допомоги наших друзів. Зокрема – без Нікі Вікнянського
2024-го він передав нашій роті «Серафими» три Nissan X-trail. А коли стало зовсім гаряче – купив і передав нам три дводіапазонні комплекси РЕБ
Ніка, ти жодного разу не просив тобі дякувати публічно, але тут вже я виявлю свавілля. Дякую від наших хлопців. За все, що ти робив для нашої роти весь цей рік
Ти був тим одеським тилом, без якого нам було б набагато складніше
