Казарін вихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/07/30/7413410/
Економічного фронту не існує.
Як і культурного, інформаційного чи освітнього. І річ не в тому, що всі ці сфери неважливі – якраз навпаки. Економіка, що працює, дозволяє тилу виживати, культура – це колективна пам'ять нації, а освіта – це інвестиція в її майбутнє. Але зараз усі ці слова не римуються зі словом "фронт" – як би хто не намагався.
Раніше ми знали три концепти успіху. Три формули соціального престижу. Матеріальний успіх – гроші. Соціальний капітал – популярність та зв'язки. І критерій суспільної корисності – наприклад, якщо ти працював хірургом у перинатальному центрі. Кожен із цих чинників дарував своєму власнику додаткову гучність висловлювання. Кожен із них додавав ваги його словам. Одних слухали, бо вони багаті. Інших – через їхню популярність. Третіх – через значущість справи, якій вони присвятили своє життя.
Але тепер над усім цим з'явився новий чинник престижу. Піксель.
Доленосність того, що відбувається на фронті, наділила військових додатковою легітимністю. Військова форма почала надавати додаткової ваги висловлюванню. Служба в армії стала означати приналежність до найважливішої професійної касти країни.
Не дивно, що у багатьох виникла спокуса торкнутися нової теми, здатної дарувати популярність і престиж. Маркетологи перефарбовували упаковки у камуфляжні кольори. Запускали в серію товари з псевдовоєнним іміджем. Експериментували з неймінгом – і на ринку з'являлися горілка "Бахмут" та редис "Азовсталь".
Так ось. Все це – апропріація.
Спершу цей термін означав спробу присвоїти елементи однієї культури представниками іншої культури. Коли скопійоване використовується поза оригінальним контекстом. Більше того, коли воно використовується всупереч бажанням представників культури-донора.
Найчастіше цей термін звучить у контексті спроб корінних народів захистити свою культурну спадщину. У тих же США команда Національної футбольної ліги "Washington Redskins" ("Вашингтонські червоношкірі") у 2020 році була перейменована на "Washington Commanders". А після скарг корінних новозеландців уряд Нової Зеландії обмежив комерційне використання в тій же рекламі традиційного танцю "хака".
У наших широтах апропріація змінила контекст, але зберегла наповнення. Тепер можна говорити про спроби людей, які не мають відношення до армійської та військової субкультури, використовувати її елементи для комерційного просування товарів. Фактично, поки одні інвестують у колективне благо, інші намагаються привласнити іміджеві дивіденди.
Будь-яка недоречна апропріація провокує напругу. Вбиває клин. Збільшує дистанцію. Зчитується як присвоєння. Сіє недовіру серед людей у формі до тих, хто її не носить.
В обпаленій війною країні головним завданням маркетолога стає не брендінг і не неймінг. Персональна відповідальність бізнесу за нових умов – включити сито людської емпатії. Західний світ уже давно це зрозумів – і тому перед запуском нових продуктів обговорює їх із представниками різних соціальних груп. Нам не потрібно вигадувати велосипед. Рецепти та рішення давно знайдені.
Війна кожному з нас надала нові статуси. Одних вона зробила військовими. Інших – волонтерами. Третіх – переселенцями. Четвертих – людьми з інвалідністю. П'ятих – залишила цивільними. У кожної групи – свої контексти, свої болючі точки та свої значущі символи. Якщо вас щось не зачіпає, це не означає, що це не зачіпає нікого. Якщо вам щось здається кумедним, це не означає, що всі збігаються з вами в оцінках. Міру доречності висловлювання визначає той, кому воно видається недоречним. Війна залишає рани, і якщо у вас не болить, можливо, вам просто пощастило. Іноді ближнього потрібно просто любити.
А економічного фронту насправді не існує. Натомість є економічний тил. А заразом культурний, інформаційний чи освітній.
Спокійний та виважений текст про то, чи можна гроші замість ремонтів перекидати на потреби армії
А також - які саме і як саме
https://www.epravda.com.ua/publications/2023/07/18/702312/
Казарін вихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/07/15/7410059/
Давайте все же напишу про наше вступление в НАТО.
1️⃣ Весна 2022
Сейчас уже многие забыли, но в марте 2022 наша власть все еще питала иллюзии, что с Россией можно вести переговоры. И вела их.
Одним из требований Путина был отказ Украины от вступления в НАТО. И наши официальные лица рассказывали, что в НАТО нас никто не ждет, поэтому о вступлении думать нечего, а стоит сосредоточиться на получении гарантий безопасности от ключевых стран.
А неофициальными лицами распространялось, что НАТО - это говно на палке, слабое и ничтожное. Результатом этой активности было проседание поддержки вступления в НАТО.
В апреле иллюзии о возможности (и необходимости) договариваться с Путиным исчезли, кампанию "НАТО - говно" стопнули, и поддержка вступления постепенно восстановилась (я писал об этом).
2️⃣ Сейчас
Спустя год выяснилось, что НАТО нам очень надо. Причем сейчас и срочно, а не то катастрофа, провал и поражение.
В соцсетях это отразилось шизофреническим "быстро принимайте нас в свой трусливый альянс, хотим быть с вами, ублюдками, в одном союзе, только заткнитесь про свои, ахаха, стандарты".
У меня слабый вестибулярный аппарат и от таких поворотов подташнивает, но я конечно же был бы рад, если бы получилось.
Не получилось. Ок, бывает.
3️⃣ "После войны"
Нужно понимать, что НАТО - это не Лига справедливости, и не вступает в бой на стороне всех нуждающихся в защите. Главная задача НАТО - обеспечивать безопасность своих стран-участников. Участие в войне с ядерным государством этой цели, очевидно, не соответствует.
Поэтому полноценное (с 5-й статьей) вступление Украины в НАТО - это ненаучная фантастика. Это же касается и экзотической идеи о вступлении "по кусочкам".
Максимальным теоретически возможным вариантом было вступление во время войны с "включением" 5-й статьи после ее окончания. Но и он оказался далеким от реализации.
Наша власть хотела: приглашение в НАТО сейчас, вступление после войны по упрощенной процедуре.
На этот момент мы получили: приглашение в НАТО после согласия всех стран-участников и выполнения неких условий, вступление после войны по упрощенной процедуре.
И то и другое содержит "после войны", и для того и для другого необходимо согласие всех стран-участников, а в остальном много важных нюансов.
Но для меня, который фиксируется на победе, все эти нюансы далеко, в "тумане послевойны". Буду рад погрузиться в их обсуждение, когда наступит это счастливое время.
Поэтому еще раз - давайте трезво оценивать реальность. Никакое НАТО за нас сейчас воевать не будет.
Вступление в НАТО - это сверхважно для обеспечения безопасности Украины. После войны.
А здесь и сейчас для нас важна военная и финансовая помощь. А она идет и будет идти. Больше того, она расширяется и становится все более структурированной. Это и приближает победу.
До війни я був контрол-фриком.
Звичка контролювати процеси дарувала відчуття безпеки. Впевненість у тому, що ти застрахований від випадковостей. Ілюзію безтурботності, зрештою. В армії довелося від цього відвикати.
Армія не схожа на будь-якого іншого роботодавця. Тут ти вже не обмінюєш свої щоденні вісім годин робочого часу на гроші. Ти належиш ЗСУ – трохи більш, ніж повністю. І твій новий роботодавець може ставити перед тобою ті завдання, які ніколи не наважився б поставити будь-який довоєнний.
Звичку контролювати те, що відбувається, доведеться забути. Армійський задум спускається на солдатський рівень у максимально лаконічному вигляді. Ти не бачиш загальної картини подій, бо й не повинен. Свій новий "виконавчий" статус потрібно просто прийняти. Єдина альтернатива колишній звичці контролювати – це довіра до тих, хто нарізає тобі завдання.
До того ж, на війні випадковості визначають твою долю часом набагато більше, ніж все інше. Підготовка та злагодженість можуть знизити ризики, але ніколи не приберуть їх повністю. Траєкторія снарядів та осколків завжди буде поза твоєю зоною контролю, а тому атеїстів у окопах менше, ніж у будь-яких інших місцях.
Кожен із нас вірить у щось своє. Одні – в Бога. Інші – в прикмети. Треті стають фаталістами. Відносини з небом у кожного свої, але вони служать спільному завданню. Захиститись від неконтрольованого. Домовитись із Випадком. Обдурити фатум.
Цілком раціональні люди можливі лише у цілком раціональних обставинах, а війна під це визначення не підпадає. Спроба домовитися з долею та спроба їй довіритись – це завжди способи зняти напругу. Флегматичний фаталізм чи щира віра однаково захищають носія від критичного рівня стресу. Рівно до того моменту, поки фаталізм чи віра не стають заміною логіки та раціональної поведінки. Війна помилки не прощає і в борг не дає.
А ще за останні шістнадцять місяців особисто в мене ґрунтовно змінилися стосунки з майбутнім. На самому початку війни його просто не було. Було лише Сьогодні, і стосунки з тими грошима – за влучним висловом знайомих – вкладалися у формулу "витратити все зараз, бо завтра тебе можуть вбити". До другого року війни ситуація змінилася, щоб у результаті скластися у формулу "не витрачай усе зараз – раптом тебе завтра не вб'ють". Майбутнє хитке, стосунки з ним ненадійні, але воно є.
Майбутнє не визначене і саме по собі не суб'єктне. Думаєш про це щоразу, коли чуєш формулу про те, що "війна закінчиться". Вона ріже слух і звучить прикро. Війна не може закінчитись, її можна лише закінчити, і все, що зараз відбувається – це битва за те, хто це зробить і на яких правилах.
А будь-які наші прогнози на життя після війни впираються у сценарій її закінчення. А точніше – у те, чи співпадатиме він із суспільними очікуваннями. Причому ці очікування зростають. Якщо рік тому Україна була готова вважати перемогою вихід на кордони 23 лютого, то сьогодні мінімальний поріг очікувань зводиться до кордонів 91-го року. Будь-яка невідповідність очікувань і реальності загрожує фрустрацією. Тому чудово розумію тих, хто вирішив вважати критерієм перемоги збереження суверенітету та державності. Такий формат очікувань страхує від можливих розчарувань та апатії.
А ще від розчарувань страхує розуміння, що війна сама по собі не обнулить недоліки нашої реальності. Що в повоєнному майбутньому буде життя у всіх його проявах. Що там знайдеться місце тріумфам та невдачам. Самозреченню та корупції. Героям та негідникам. Гепіенд добрий для художніх фільмів, але не завжди пасує документальним. Ми боремося не за ідеальне майбутнє. Ми боремося за те, щоби майбутнє у нас було.
А воно зараз залежить від тих, у кого із завтрашнім днем немає жодних гарантованих домовленостей. Від тих, хто вірить у Бога, у прикмети та в ритуали. Майбутнє залежить від тих, хто став фаталістом та перестав бути контрол-фриком. Від тих, хто економить емоції та звик не знати повної картини того, що відбувається. Майбутнє залежить від усіх, хто розуміє ціну свого "Сьогодні" – і тому інвестує у сценарій свого "Завтра".
Тому що час працює на тих, хто в нього вкладається.
Україна в наступі втрачає у півтора рази менше техніки, ніж РФ в обороні. Об’єктивні цифри від Oryx.
Деталізовані втрати сторін, починаючи з 3 червня по 3 липня. Це приблизно місяць українського наступу.
⏩ Росія втратила 460 одиниць військової техніки:
Танки - 90 🔥
Броньована техніка - 152 🔥
Артилерія - 71 🔥
ППО - 11
РЕБ/РЛС - 5
Гелікоптери - 9
Літаки - 1
Розвідувальні БПЛА - 15
Спецтехніка - 12
Автомобільна техніка - 94🔥
⏩ Україна втратила 287 одиниць військової техніки:
Танки - 43
Броньована техніка - 143
Артилерія - 20
ППО - 2
РЕБ/РЛС - 6
Гелікоптери - 1
Літаки - 1
Розвідувальні БПЛА - 25
Спецтехніка - 5
Автомобільна техніка - 41
⤵️ Висновки
Росія. У росіян у топі 4 позиції - танки, броня, артилерія та автотехніка. До артилерії відноситься і ствольна, і реактивна (РСЗВ).
Україна. Сили оборони за час наступу найбільше втрат мають у бронетехніці та у танках. Більшими ці втрати були у перші штурмові дні. Саме тоді ми і бачили всі ці фото-відео із підбитою технікою.
___
От себя добавлю, что Oryx учитывает потери, когда получает фото и видео с ними, а не когда эти потери реально произошли. Но можно предположить, что большинство потерь действительно связано с летним наступлением.
Подробнее и с ссылками на твиты Oryx - t.me/pekhno_news/461
Короткий роздум про цивілізацію - і про те, чому багатьом людям та цілим країнам легше відвертатися від нашої війни. Про те, як сформувалась така звичка.
Почну трішки здалеку. Якось одна хороша чеська фірма випустила комп’ютерну гру “Царство прийдешнє” (Kingdom Come Deliverance). Це була гра про життя невеличкого регіону Богемії (Чехії) на початку 15-го століття, і про те, як там намагається вижити хлоп, чий дім спалили вороги.
Фішечкою гри був максимальний реалізм. Розробники заморочилися зробити світ, який був дуже близьким до реального - від пейзажів і людей до занятть та боїв на мечах. Я був в Чехії, приблизно в тому ж регіоні, бачив тамтешню природу та середньовічні замки, а ще багато годин свого життя присвятив рольовим іграм живої дії - я точно можу сказати, що в деяких моментах реалізм був таким, що ти починав відчувати запахи.
Але згодом хитрі люди помітили, що в цій грі не було одного елементу, який мав би бути.
В ній були священники та лицарі, простолюдини та купці, банщики та повії. Але не було жодної дитини.
Чому?
Гра “Царство прийдешнє” була дуже реалістична. Зокрема, кожному зустрічному можна було заїхати по голові ламакою, а то й мечем. Так, в низці випадків сама спроба закінчилася б вкрай сумно для головного героя, як і в реальному житті, але сама можливість така була.
Розробники все зважили, зрозуміли, що вибір у них між “робити всіх дітей ламакостійкими” та “не випустити гру в низці країн ЄС” та обрали соломонове рішення: прибрати всіх дітей з ігрового світу.
Деякі студії свого часу пішли іншим шляхом, і він був не дуже вдалим. Так, легендарна серія Fallout (сетинг гри - радіоактивна пустеля після ядерної війни) дозволяла-таки вбивати дітей. Кара за це була значно більшою, ніж була б в реальному світі після ядерної війни - про це дивним чином дізнавалися всі усюди, половина персонажів замість розмови чи торгівлі з персонажем починала стріляти здалеку, а по його слідах бігали мисливці за головами. Коротше, гра прямо заявляла, що вбивати дітей ПОГАНО і за це будуть НАСЛІДКИ. Навіть в радіоактивній пустелі.
Фіг там. Все одно в низці країн Європи зарубили, та довелося випускати окрему версію. Без дітей.
Це - стратегія. Обиватель не хоче бачити дитячу смерть. Навіть якщо за неї буде страшна кара. Тож простіше обійти це питання відсутністю дітей як таких. Так само в мейнстримному кіно діти гинуть у вкрай рідкісних випадках (привіт, Ширен Баратеон). А в американському майже не гинуть собаки (хоча коти - направо й наліво, така вже американці нація).
Це - лише один з проявів підходу “якщо ми відвернемося від жорстокості, її не буде”. Апологети цього підходу, дізнавшись, що хтось пустився берега та когось повбивав, завжди починають думати, що ж його спонукало - комп’ютерні стрілялки чи бойовики. Ну не буває ж так, щоб людина просто почала вбивати інших.
Буває. Люди бувають агресивні. Люди бувають мудаки. Люди бувають подонки. Навіть люди з дуже мирних сімей.
Замість того, щоб обговорювати насильство, як воно є, зло, як воно є, злочини, як вони є, їх часто намагаються відтіснити кудись поза кут зору. Страусина позиція - “чого не бачу, того не існує”, накладене на магічне мислення - “...і тим не заражуся”. Зло сприймається не як щось, що підлягає контролю, а як щось, що підлягає забуттю.
Саме тому коли в самісінькій Європі почало відбуватися абсолютно маніхейське зло - багато наших сучасників вже не мають навіть механізму для його осмислення. Все це мекання про “давайте просто помиримося, ні війні!” від німецьких радикалів обох спектрів до Папи Римського - це саме воно. Реалізація переконання, що зло перемагається повертанням до нього спиною.
В житті трішки не так.
Але забагато людей просто не хоче про це знати.
У суботу буде презентація у Харкові
Я пам'ятаю Харків у березні 22-го – коли вперше з початку повномасштабки примчав туди разом із Мартіном Брестом.
Пам'ятаю наприкінці квітня – коли разом із Юркою Мацарським ми блукали Салтівкою, з'ясовуючи – чи вціліла його квартира.
Пам'ятаю у серпні 2022-го, коли нам іноді вдавалося вискочити до міста з області.
У Харкові було просто та зрозуміло. Ось ми, а ось вони. Ось наше, а ось те, що незабаром знову стане нашим. Все, що я не встиг узяти у цього міста до війни, - воно віддало мені вже у війну. І продовжує давати.
1 липня, 15:00. Парковка ТРЦ Nikolsky (Пушкінська, 2). Говоритимемо про книгу і про війну
Вхід вільний. Побачимось
Одне можу сказати точно: для нашої підтримки західними союзниками цей кіпіш виглядає просто царським подарунком.
Читать полностью…
Буде Чернігів
У цьому місті від початку повномасштабної війни я був двічі. Перший раз у квітні 2022-го. Розбомблений стадіон. Знищений готель "Україна". Зруйновані боями передмістя. У нього тільки почали повертатися біженці й черги на блокпостах були значними.
Удруге – в грудні минулого року. Чернігів уже був зібраним, прибраним і, як і раніше, затишним. Місто, яким хочеться гуляти і нікуди не поспішати. Місто, яке одним з перших зустріло війну і зуміло відбитися.
Якби мені тоді сказали, що я приїду сюди з презентацією книги – навряд чи повірив би. Але Never say never.
25 червня. 15:00. Художній музей імені Галагана.
Вхід вільний.
Приходьте, поговоримо про війну.
В контексті останніх срачів треба нагадати очевидне з побутової срачології:
1. Срач у соцмережах в 9 з 10 випадків працює як інструмент спуску пару у котлі. Не накопичення пару, а саме його каналізації. Тому «як можна сратися коли в країні війна» це доволі дивне питання. Срачі іноді і потрібні, бо травматичний досвід у всього суспільства. А пару не завжди можна (і треба) спускати в конструктив.
2. Срач не є формою дискусії, а є формою виверження емоцій. Тому позитивного результату та порозуміння він не може нести апріорі.
3. Вражаюча більшість (більшість) срачів є результатом випадкового збігу настрою і запиту. Їх ніхто не інспірує. Тому питання «чому срач про це, а не про це» - ідіотське. Це як питати «чому тобі подобається синій, а не круглий?». Природа таких явищ це не про раціо.
4. Наявність срачів не свідчить про розкол суспільства по базовим питанням. Бо про базові питання срачів майже нема. Наявність срачів свідчить про наявність непроговорених тем та невстановлених правил.
5. У срачі у соцмережах (де не працює формула «бити в табло відразу» і де все ще існує ілюзія «анонімності») є велике спокуса перейти на персоніфіковані образи в умовах відсутності аргументів. Це - зайве.
6. Не брати участь у срачах чи брати участь тільки у конкретних срачах чи не брати участь у конкретних срачах - це питання смаку чи вашої форми існування психіки.
Дякую за увагу.
Підписатися.
Я думаю, среди моих читателей "не все так однозначно" маловато, поэтому копирую этот текст для тех, кто думает, что Раша одним пальцем может разрушить все, что угодно.
Не может. Для этого нужно забраться внутрь с хреновой тучей взрывчатки.
___
Serg Marco: Блд. Трошки реальності для експертів по "не все так очевидно зі знищенням дамби".
Щоб підірвати дамбу на Казаровичах у березні 2022 року, знадобилось 1800 кг тротилу та ще й шнурами до УР-77 докидували. Було два підрива, перший- 1000 кг тротилу, і його не вистачило.
Під другий підрив вибухівку кидали просто в воронку від першого вибуху, з шнурами до УР-77.
Другий підрив зміг пошкодити шлюз, і вода пішла в Ірпінь. І це тільки підрив шлюзу.
І там дамби самої метрів 700 мабуть.
Новокаховська дамба мала 16.5 метрів у висоту. Це висота пʼятиповерхівки. Довжина майже 4 км.
Ніяка ракета не може знищити цю дамбу. Навіть десять ракет.
ОТРК не розраховані на знищення таких споруд. Тому росіяне і не бʼють по дамбам та великим мостам. Бо ОТРК- це для знищення штабів, складів, а не для того щоб у споруди які з десятків метрів бетону зроблені пробивати отвори.
Новокаховська дамба була знищена знизу, те що я бачив по фото - там судячи зі всього закладували тротил на колони під воду. Замінували окремо кожну колону, підірвали, кумулятив знищив під водою колони і руйнування почалось знизу. А потім тиск води просто обрушив дамбу.
Таке мінування - це робота на декілька днів групою саперів. І я не вважаю за можливе що українські диверсанти притарабанили на горбах від 4 і більше тонн вибухівки, та змогли його розмістити на опорах, в шлюзі, та машинному відділенні ретельно охороняємого обʼєкта, да так щоб росіяне цього не помітили.
Це просто неможливо.
Прильоти такої вибухової дії що могли нанести пошкодження дамбі (не плутати з автомобільним містом збоку дамби, там просто шар асфальту на металевих конструкціях, і то його скільки хімарсами били) були б зафільмовані росіянами, такі прильоти неможливо скрити, як і сліди прильотів ЗВЕРХУ. А іх судячи зі всього немає.
А тут чомусь відеопідтверджень прильотів великої потужності немає, але дамба просто зруйнувалась на ровному місці майже по всій довжині.
Дамба була зруйнована професійно. Цілью було не тільки підняти воду (вистачило б знищення шлюзу), а саме знищити повністю дамбу. Принести в Україну екологічну катастрофу на мільярди долларів та зробити на довгий час ті території непридатними для проживання.
Це тероризм. І це єдине на що спроможна Росія.
Мы еще всерьез не начинали
Итак, оценим последние новости. Евгений Пригожин, герой России и руководитель российского ЧВК Вагнер, по обыкновению ругал российское Министерство обороны и походя сказал, что не знает, чем там занято подразделение российской Росгвардии "Ахмат". В ответ Адам Делимханов, герой России и депутат российского парламента, ответил Пригожину, что не его ума дело, но вообще можем забить стрелку и обсудить по-мужски. Аналогичное заявление выпустил Магомед Даудов, герой России и председатель парламента российского региона. А также Апти Алаудинов, герой России и командир отряда Росгвардии "Ахмат". Пригожин ответил, ответили командиры ЧВК Вагнер - все сплошь герои России. Кто-то даже выложил фото разрушенного российского города Грозный с подписью "можем повторить". Но затем Рамзан Кадыров, герой России и глава российского региона, позвонил Пригожину. По словам Пригожина, они решили спустить вопрос на тормозах. А так, мол, российская ЧВК Вагнер могла бы схлестнуться с российской Росгвардией "Ахмат", но победитель очевиден, а крови было бы много, поэтому ныне решили воздержаться.
Одновременно россиянин Денис Капустин (не герой России, если что, а только гражданин) уже неделю рейдит российский регион в компании других россиян. Вчера россиянин Капустин предложил российскому губернатору встретиться в церкви, чтобы передать ему пленных россиян, которых захватил Капустин. Губернатор ответил, мол, сама приезжай ко мне на КПП раз первая позвонила. Забрать пленных россиян у россиянина Капустина порывался россиянин Пригожин, добавив также, что у российского губернатора нет яиц. Но что-то не срослось, поэтому россияне так и не встретились друг с другом. К вечеру подоспела вишенка на торте: ЧВК Вагнер сообщили, что взяли в плен... российского подполковника, который с ротой солдат сначала обезоружил группу ЧВК Вагнер, а потом пьяным обстрелял машину ЧВК Вагнер. На видео подполковник грустный. Видимо, протрезвел.
Тем временем, как сообщает новостное агентство CCB, в вооруженных силах Украины случился крупномасштабный кризис снабжения. Заводы НАТО работают день и ночь, но все равно не могут обеспечить потребности ВСУ в попкорне.
Рівне. 30 травня. 19.00
Це буде Театр Ляльок. Петлюри 15.
Приходьте. Поговоримо про війну
Це Оля. Вона волонтерка
Оля допомагає армії з весни минулого року. На той час проблема була навіть не в грошах. Проблема полягала в тому, що все необхідне в Україні вже розкупили. Треба було дістати та привезти. Оля діставала та привозила.
Спальники та кікімори. Взуття та приціли. Каремати та теплаки. Оля прогинала постачальників, митницю, перевізників – і все замовлене приїжджало вчасно та цілим. Чи може тилова служба складатися з однієї тендітної дівчини? Так, може. Як довго? Стільки, скільки буде потрібно.
Зараз Оля збирає на дрони. Встигла відправити на фронт 45 штук. Але їх, як відомо, завжди треба більше.
Тепер вона допомагає 81-й бригаді. Як завжди - часу мало, а дрони потрібні "на вчора". І зараз Олі потрібна наша допомога. Давайте її підтримаємо. Зрештою, майбутнє належить тим, хто в нього вкладається.
🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/685NLsWyfj
💳Номер картки банки
5375 4112 0783 1863
Приватбанк
4731 2196 3159 4524
PayPal:
olga.krychynska@gmail.com
В начале июля я размещал пост о наступившем в отдельной стране коммунизме - поставщикам Минобороны запрещают иметь прибыль.
Если вы думаете, что проблема решилась, то нет. Даже президенту не удалось с ней совладать.
___
Dana Yarovaya:
Серія перша.
При проведенні аудиту Мініоборони Державна аудиторська служба визнала ВЕСЬ ПРИБУТОК ПОСТАЧАЛЬНИКІВ МІНІСТЕРСВА ОБОРОНИ ЯК ПО ЗБРОЇ ТАК І ТИЛОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗБИТКАМИ ДЕРЖАВИ.
Серія друга.
При зустрічі Володимира Зеленського з бізнесом, президент ставить задачу Кабінету міністрів в особі Дениса Шмигаля врегулювати це питання.
Серія третя.
2 тижні йдуть погоджувальні наради, щодо внесення змін до існуючих постанов Кабінету міністрів. На крайній з них я була присутня. Було прийняте рішення скасувати 335 постанову КМУ, та врегулювати питання прибутку в постанові 1275. Всі погодились, навіть голова Держаудиту словами через рот говорить про те, що переглянуть висновки державного аудиту в частині прибутку.
Серія четверта.
Зміни до 1275 ніби проголосовані, але постанова ніде не опублікована. По типу: «ти суслика видишь? Нет. А он есть».
Серія пʼята.
Мені стало відомо з особистих джерел, що підтверджує Федерація роботодавців України та всі асоціації різних галузей промисловості, які працюють з МО. А тепер увага!
Замість того, щоб переглянути своє рішення, Держаудитслужба розсилає листи по правоохоронним органам, де повідомляє їх, що прибуток підприємств, які працюють з МО, це збитки нанесені державі і ініціює відкриття кримінальних проваджень.
Серія шоста. Заключна.
Всі постачальники МО від шкарпеток, трусів до зброї різних калібрів, завмерли в німому шоці, від очікування маскі - шоу, обшуків, виїмки документів, and other.
Десь між цими серіями МО подає позови до суду. По зброї інформація закрита, по тиловому забезпеченню до Київського окружного адміністративного суду, справа 320/20717/23 про визнання протиправними дій та скасування пунктів вимоги.
Що маємо в сухому залишку.
1. Розпорядження Президента України проігнороване Кабінетом міністрів.
2. Постачальники МО в тихому «ахері», як і я разом з ними.
3. Ми отримаємо зрив постачання будь-чого під час військового стану, якими б прозорими закупівлі не були.
До чого це призведе? Правильно.
ДО ПІДРИВУ ОБОРОНОЗДАТНОСТІ КРАЇНИ ПІД ЧАС ВІЙНИ.
І на останок питання.
Навіщо? Для чого це робиться?
З недолугості, непрофесіоналізму, чи чого ще?
Я не знаходжу на ці питання відповіді.
Можете пошукати їх ви.
Доповідь закінчила.
P.S. Розповсюдження цього допису вкрай важливо. Тикати паличкою треба, бо щось заносить товаришів на поворотах.
Цього тижня буде важливий двіж. Форум про волонтерів і для волонтерів.
Він буде 22 липня в Одесі.
Волонтер – це людина, яка тримає на руках небо, щоб воно не впало усім іншим на голови. А цей захід - це спроба перезнайомити їх між собою. Тим більше, що волонтерство не обмежується великими фондами. Це тисячі людей, які збирають на картки і допомагають підрозділам по всьому фронту.
Ідея в тому, щоб дати волонтерам можливість висловитись. Познайомитись. Налагодити зв’язки. Обмінятися досвідом і телефонами. Визначити болючі питання і способи їхнього вирішення.
Вхід безкоштовний. Лише потрібна попередня реєстрація за посиланням: https://www.socialcampodesa.com
Після заповнення організатори відправлять вам на пошту деталі щодо локації
22 липня. Початок об 11:00
Facebook
https://www.facebook.com/socialcampodesa
Instagram
https://www.instagram.com/social_camp_odesa/
Масі Найєм і його громадська організація «Принцип» створили дуже круту штуку
Вони зібрали в одному місці відповіді - для родин військових, полонених, загиблих, зниклих безвісти та ветеранів.
Це фактично такий собі FAQ: куди звертатися, які документи потрібні, які пільги надає держава. Цей сайт економить час та нерви. Все, що вас цікавило, але не було у кого спитати.
Там навіть є шаблони заяв.
Тримайте і діліться з тими, кому це потрібно
https://navigator.pryncyp.com/family
Исландский политолог и экономист Рагнар Гудмундссон разложил потерянные (визуально подтверждённые Oryx) российские танки на две категории:
🟥Произведённые в СССР (до 1991 года).
⬜️Произведённые или модернизированные в РФ (после 1991 года).
Получилось очень интересно. Что сразу бросается в глаза:
В первые дни вторжения (февраль 2022) доля потерянных 🟥советских танков составляла лишь 29%. ⬜️71% были танки пост-1991.
На сегодня (июнь 2023) ситуация выглядит с точностью до наоборот. 🟥Советские танки теперь составляют 73% от общего числа потерь. ⬜️Танки пост-1991 - лишь 27%.
Вывод простой - чем дальше, тем больше старой техники России приходится тащить на фронт, производство более современных танков не успевает восполнять потери.
Твіттер-тред Томаса Тайнера у перекладі @mortisaeterna
"У Німеччині «Der Spiegel», WELT, ntv Nachrichten, в Австрії «DER STANDART» пишуть, що «український наступ провалився».
Це дика нісенітниця.
Ця нісенітниця відбувається тому, що всі вони брали інтерв'ю в одного і того ж експерта, який не розуміє фаз українського наступу, яких є щонайменше 5, і ми ледве в середині Фази 1 - «виснаження та порушення».
Причина, чому люди не вважають Фазу 1 успіхом України, полягає в тому, що вони звикли до війн США/НАТО, в яких Фаза 1 - це суто повітряна міць.
Фаза 1 призначена для виснаження сил противника і перекриття/порушення його ліній зв'язку. Захід використовує для цього винищувачі і бомбардувальники, а також крилаті ракети.
Під час війни в Перській затоці 1991 року понад 1700 бойових літаків коаліції потребували 37 (!) днів і понад 100 000 вильотів, щоб виснажити іракські сили настільки, щоб розпочати наземну кампанію. По іракських цілях було випущено 288 крилатих ракет «Томагавк».
Під час вторгнення в Ірак у 2003 році бойові літаки коаліції здійснили 41 000 вильотів і випустили 802 «Томагавки» по іракських цілях.
Цього разу коаліція пропустила фазу виснаження і перейшла безпосередньо до Фази 2 - безпосередньої повітряної підтримки = бомбардування дороги до Багдаду для 1-ї дивізії морської піхоти і 3-ї піхотної дивізії.
Україна не має нічого з цієї повітряної сили; і тому Україна змушена замінити винищувачі і бомбардувальники на GMLRS, «Екскалібури», «Шторм Шедоу» і безпілотники.
Як тільки безпілотник виявляє ціль, оператор безпілотника повинен надати запит на прицілювання, результати якого потім передаються або на пускову установку M142 HIMARS або M270A1 MLRS, яка вносить координати цілі в ракету GMLRS; або передаються на гаубицю M777, PzH 2000, M109A6 чи Archer, яка вносить координати цілі в снаряд «Екскалібур»; або дані передаються до 7-ї бригади тактичної авіації Повітряних Сил ЗСУ, яка вносить координати цілі в «Шторм Шедоу».
Ви помітили, що на все це потрібен час?
Проте Україна повинна виснажити російську важку техніку, перш ніж вона зможе розпочати другу фазу наступу... і єдиний спосіб зробити це - заманити російські війська в зону ураження GMLRS та «Екскалібурів».
І Україна робить це прямо зараз, атакуючи російські позиції чотирма з десяти бригад, які були підготовлені до цієї фази.
Зараз росіяни стоять перед дилемою: або висунути свою важку техніку вперед, ризикуючи втратити її під ударами GMLRS і «Екскалібурів», або залишити важку техніку поза зоною досяжності і дозволити Україні несподівано швидко прорватися через російські лінії. Що ж, росіяни вирішили висунути свою техніку вперед, і Україна завдає по ній безперервних ударів.
Проте це набагато, набагато повільніший процес, ніж повітряна кампанія. І на відміну від повітряної кампанії, Україна втрачає війська і техніку. І це призвело до того, що деякі аналітики оголосили український наступ «провальним» - але це не так. Ці «аналітики» і «експерти» просто не розуміють українського плану.
Я не знаю, коли почнеться наступна фаза українського наступу. Але я впевнений, що вона не прив'язана до дати або певної географічної локації.
Я припускаю, що наступна фаза розпочнеться тоді, коли Україна буде впевнена, що знищила певний відсоток російських гаубиць, ракетних установок, систем радіоелектронної боротьби, систем протиповітряної оборони, погіршила російську логістику, завдавши ударів по російських лініях постачання, знищила більшість російських складів боєприпасів і командних пунктів - тобто за тими самими параметрами, за якими розпочалася наземна кампанія операції «Буря в пустелі в 1991 році.
Український наступ ледь розпочався. І через брак повітряної підтримки перша фаза займе набагато більше часу, ніж люди звикли - але журналістам потрібно щодня придумувати нову драму.
Але справжня історія полягає в тому, скільки ще сил Україна готує, скільки ще сил Україна і НАТО тренують, і скільки ще обладнання Захід має надати для цих нових підрозділів.
Перемога України неминуча. Нам потрібно лише трохи терпіння".
___
Скорочено, повний переклад тут.
Приплыли. Коммунизм на марше 🙈
Держаудит решил, что предприниматели должны ничего не зарабатывать, и это гениальное решение срывает закупки Минобороны.
Ниже пост Даны Яровой, волонтера, которая в марте вошла в антикоррупционный совет при Минобороны и последние месяцы занимается организацией закупок с помощью Прозорро.
___
Dana Yarovaya: Перестаньте робити х@@ню!
Так мені хочеться кричати, коли я читаю ще один варіант постанови 335 КМУ, за яку вчіпився Держаудит, і де вказана калькуляція постачальника Міністерства оборони, в якій Держаудит просто перекреслює все законодавство України стосовно ведення підприємницької діяльності, і не хоче бачити в калькуляції прибуток постачальників МО.
За вихідні дні я перечитала ЧОТИРИ версії внесення змін. І кожна гірша за попередню. І чим більше вноситься «покращень» в цю постанову, або в постанову про її скасування, тим страшніше мені стає.
Я знаю, що завтра Кабінет Міністрів України має розглянути та затвердити зміни в цю постанову або її скасувати.
В звʼязку з тим, що завтра має бути засідання КМУ, звертаюсь до премʼєр міністра Дениса Шмигаля та всього Кабінету міністрів України. Я ніколи не думала, що буду адвокатом Міністерства оборони України, але на виконання доручення Президента України Володимира Зеленського, вирішіть завтра це питання з 335 постановою КМУ. Якщо потрібно, з зміною трактування рішення Держаудитслужби.
Закрийте це ганебне питання вже завтра. Бо наслідки ваших кулуарних та міжвидових ігр - це підрив обороноздатності країни, в якій йде війна. Це визнання «збитком держави» ВСЬОГО прибутку постачальників МО. Це розрив існуючих договорів з МО. Це перехід у тінь бізнесів, які працюють з МО. І першим, хто постраждає від ваших дій, будуть Збройні сили України, а потім всі ми - громадяни України. І це питання підриву обороноздатності країни!!!
Дуже потрібно розповсюдження та підтримка. Вони добре знають, про що я пишу.
Казарин выходного дня
https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2023/06/30/7409126/
OSINT-проект Oryx начал вести подсчет потерь техники в вооруженном конфликте ВС РФ и ЧВК «Вагнер». Пока потери армии значительно больше
🔹 В ходе боевых действий против наемников Евгения Пригожина российские военные потеряли самолет Ил-22, два вертолета, предназначенных для радиоэлектронной борьбы, один вертолет Ми-35, боевую машину тигр и военный КамАЗ. Авиация была уничтожена, а машины захвачены.
🔹 ЧВК «Вагнер», по данным Oryx, потеряла только один УАЗ.
🔹 Ранее о трех сбитых вертолетах сообщали российские телеграм-каналы и Пригожин. О сбитом в Воронежской области самолете писала Baza.
На видео: предположительно, падение сбитого самолета в Воронежской области.
Вы можете прислать фото, видео и свидетельства с места событий в бот — @mail_to_istories_bot
Это абсолютно анонимно. Метаданные файлов будут удалены.
Serg Marco: Повільний контрнаступ
Перша відмінність контр-наступу, який йде зараз, від того, що було на Харькові/Лімані/Херсоні - це кількисть оборонних фортифікацій РФ.
Лінія оборони росіян має загальну ширину від 20 до 40 км. Це трі лінії фортифікацій. Перша - сама слабка, бо вона була близько до лінії зіткнення, а під постійним вогнем багато не нафортифікуєш.
Друга - це вже серьозні фортифікаційні укрепи, вони в 10-15 км від першої лінії (цифри дуже условні, бо все залежить від району та рельєфу).
Остання лінія в 25-40 від першої лінії. Там росіянє будуть старатися дати найважливійший опір, якщо пірші лінії падуть.
Така оборонна система зразу відкидує для нападаючої сторони стратегію "швидких проривів". Бо прорвавши лінію оборони, через це "вікно" ти повинен швидко закинути штурмові резерви, які підуть по тилам знищуючі логістичні компоненти, резерви, та інше. Але при існуючій системі цей штурмовий резерв просто упреться в другу лінію, буде зупинений і розйобаний артою та авіацією, в той час поки наша арта та ППО будуть тільки підтягуватись до нової лінії зіткнення.
Саме тому нинішня тактика нашого ГШ - це максимально економне просування, яке повинно реалізовуватись системно, максимально широким фронтом, причому тиск повинен бути постійним на декількох ділянках, і основне завдання при цьому - знищення арти, ПРО, штабів та складів.
Щоб коли мі підійдемо до третьої лінії - у ВС РФ був дефіцит і в снарядах, і в вогневих можливостях, і в ЗРК. При цьому треба розмотати якнайбільше техніки та особового складу, не давати ім організовано відстувати, а максимально знищувати вже на перших лініях оборони. Все це робиться достатньо обмеженим контингентом, бо наш ГШ розуміє що важливі бої ще попереду.
У відповідь ВС РФ пробує робити штурми на ділянках, де ми в обороні (Донецьк/Купянск), та підключає штурмову авіацію для зупинення просування української бронетехніки.
Виходить не дуже, контраатаки вони роблять дуже обмеженими резервами, бо економлять сили та засоби на майбутнє. По ітогу штурмові групи без резервів, які не мають можливості мати вогневу підтримку та точність ураження на рівні ЗСУ, просто отримують маршал.jpg.
Штурмова авіація РФ працює та не можу сказати що нічого не знищує. Питання в тому що вони це роблять у небі, в якому в них немає переваги. Тому за знищений танк чи БМП приходиться розраховуватись Ка-52. Непоганий розмін, і треба не дати їм навчитися використовувати авіацію ефективно. Але чим ближче ЗСУ буде підходити до Маріуполя/Мелітополя/Бердянська, тим ближче вони будуть до Крима.
А Крим - то вже велика військова база. Там багато аеродромів, ППО, там кораблі. Воювати з противником який може підняти у повітря пару ескадрилій та бити КАБами та ракетами по нашим військам в такому режимі, що ППО просто не буде встигати - це те, з чим ми зіштовхнемося на третій лінії опору.
...
Який висновок. Ну тільки такий що ми бачимо перший акт спланованої шахової партії, на яку поставлено забагато. Планування такої операції проти такого противника ще не було у світі, тому все залежить від системного підхіду знищення та аналізу реакції ворога, якому потрібно зараз реагувати на просування ЗСУ широким фронтом.
Там де оборонна стратегія противника допуститься помилок - на ціх напрямках ми можемо більш активно розвивати успіх, але загальна ціль зараз не в цьому, а якраз в системному знищені особового складу, арти, ЗРК та авіації, не втрачаючи координації зі флангами, які повинні витримувати поставлений темп.
Так що чекаємо коли ЗСУ підійдуть до вирішального рубежу, і коли в небі запанують F-16. А поки робимо свою справу.
___
Скорочено, повністю тут.
Я рідко пишу колонки про армію
По-перше, бракує часу. По-друге, не вистачає приватності. Важко знайти кілька годин, які ти можеш провести віч-на-віч з ноутбуком, щоб записати побачене.
За останній рік я написав лише два десятки текстів – і паузи між деякими могли досягати місяця. Якщо я вирішу писати книгу - то багато в чому її доведеться писати з нуля.
Тому коли Рома Кравець запропонував записати велике інтерв'ю про армію – я погодився.
Там про все. Про Залужного і про Зеленського. Про політику під час війни та про політику після війни. Про армійський побут, секс та речі, до яких в армії доводиться звикати.
Ми говорили про тилові міста. Про торговців зрадою. Про очікування від перемоги, які в нашій країні різко зросли за останній рік. Про вигорання та про радянські стереотипи про армію.
Ми говорили про те, чому війна стала анестезією для країни. Про те, що на нас чекає після її закінчення. Про те, як після війни Україні не перетворитися на Угорщину.
Фактично це інтерв'ю - це кілька колонок, які мені не було коли писати. Зате тепер їх можна подивитися.
https://www.youtube.com/watch?v=lsueZ99oWVE&t=4s
Останні п'ять років я зрідка давав інтерв'ю про Крим. Тому що він був розділом нашого минулого.
А тепер про Крим запитують усе частіше, бо він стає розділом нашого майбутнього.
Дев'ять років окупації. В'язниці за нелояльність. Покоління випускників, які навчалися за російськими шкільними програмами. Два мільйони людей, які так чи інакше жили за російськими законами. Кримські татари, які весь цей час були головними ворогами російської одностайності.
Хтось скаже, що це все нерозв'язний квест - і буде неправий.
Про все це говорив в інтервʼю із Denys Myhal
https://www.youtube.com/watch?v=zFzpU-uZ6fQ
Я рідко викладаю свої інтерв’ю
Зазвичай найважливіше я пишу в колонках, а тому усі інтерв’ю - якоюсь мірою самоцитування. Але не в цей раз. Стався виняток і дуже добре, що стався
Вийшла важлива розмова про армію та про війну. Мені здається її варто послухати
Apple Podcasts: https://shorturl.at/rBLPW
Google Podcasts: https://shorturl.at/crEI5
НВ Подкасти: https://podcasts.nv.ua/episode/21662.html
Spotify: https://shorturl.at/tALMW
Web: https://inshe.simplecast.com/episodes/kazarin
Youtube: https://youtu.be/Hxa0_VCwWIs
Знаєте, яке запитання мене бісить найбільше? Про контрнаступ.
У мене нещодавно поранили друга, з яким ми разом навчалися у Сімферополі. Вони витягали тіла загиблих хлопців, і почався стрілецький бій. Куля влучила в ногу, зачепила кістку. Я запитував у його дружини, чим допомогти, а сам думав про те, що тепер є шанс, що Сашко пропустить контрнаступ. Пропустить – і вціліє. Тому що посада командира розвідвзводу цього йому не гарантує.
Армія теж чекає на контрнаступ. Але тут нікому не спаде на думку ставитися до нього як до футбольного матчу. Проривати ешелоновану оборону стануть люди у пікселі – і цей процес супроводжуватиметься втратами. Легковажність тилових соцмереж і телестудій межує зі схвальним поплескуванням по плечу. Все одно, що підганяти тих, хто йде вгору Інститутською.
Все, що відбувається на фронті, – це не довгоочікуваний сезон улюбленого серіалу. Це не Колізей, а ви не глядачі на трибунах. Якщо ви збираєтеся стежити за контрнаступом по телевізору, то етичною поведінкою буде мовчати. Армія обійдеться без вашого нетерпіння та бажання похайпувати на гарячій темі. Іноді етика – це вміння вчасно закрити рот.
Деколи здається, ніби в тилу звикли ставити знак рівності між контрнаступом та кінцем війни. Звикли думати, що прорив ворожої оборони обов'язково закінчиться виходом на державні кордони. Зручно думати, що по той бік фронту борються лише деморалізовані "чмоні", але це має мало спільного з реальністю. Щоб не розчаровуватись – не варто зачаровуватися. Війна надовго, хоч би як цей факт йшов урозріз із вашими планами на відпустку.
Єдиний телемарафон було вигадано для того, щоб держава набула єдності голосу. Але часом здається, ніби людина, яка його дивиться, щиро не розуміє, навіщо їй іти до армії. Тому що з екрану вона чує лише переможні реляції. Коли ворог вже те й робить, що слабшає, а ми те й робимо, що перемагаємо – то який сенс комусь особисто йти у військкомат? Навіщо комусь виходити на заміну в тому матчі, в якому наша команда і так перемагає?
У цю ж скарбничку – суперечки про бажаний формат перемоги. Вихід на кордони 23 лютого вже нікому не видається синонімом перемоги. Країна налаштувалась на межі 91-го року. Але в тому то й річ, що між виходом на межі 91-го року і, скажімо, переходом війни в позиційну, є безліч проміжних етапів. Кожен із нас вкладається в бажану версію майбутнього. Хтось – своїми діями. Хтось – своєю бездіяльністю.
Ви знаєте, що армія зробила для вас – спитайте себе, що ви зробили для неї. Замість розмов про контрнаступ краще оцінити масштаб вашої персональної інвестиції в нього. Чим він буде більшим, тим більшу свободу розмірковувань отримаєте особисто ви. Але запевняю вас, чим більше ви будете залучені у війну, тим більше зникатиме спокуса відсторонено про неї розмірковувати.
Бо ви перестанете почуватися глядачем на трибунах. Прийде розуміння, що ви стоїте за спинами тих, хто тримає зброю. Що їхня невдача матиме наслідки для вас особисто. Що ваше майбутнє відокремлює від катастрофи тонка зелена лінія. Якщо "особовий склад" починає набувати для тебе обличчя та імена, то розмови про їхню долю перестають бути зручним способом заповнити паузу в розмові. Бажаєте поміркувати про терміни звільнення Криму та Донбасу? Надягайте піксель, поміркуємо разом.
Тилові міста не повинні виглядати, наче прифронтові. Нікому не буде легше, якщо Київ нагадуватиме Краматорськ, а Львів – Слов'янськ. Якщо тил може жити, не помічаючи війну – значить, хлопці на передку все роблять правильно. Але водночас це не дає тилу право забувати про тих, завдяки кому він цю війну може на собі не відчувати.
Ми живемо у вільній країні. Цю свободу не обнулило навіть повномасштабне вторгнення. Але від того, що у вас є свобода говорити неетичні дурниці, вони не перестають бути неетичними дурницями.
Якщо хочете заслужити право на легковажність – приходьте до нас. Ми маємо вакансії.
