Ця зима може виявитися складнішою, ніж попередня.
Справа не лише у ресурсі енергомереж. Цілком можливо, що вони прикриті, а резерви відновлення накопичені. Справа не у кількості протиракет. Припустимо, їхній запас пропорційний тому, що встиг наштампувати наш супротивник. Проблема в тому, що ми входимо в цю зиму з очевидно меншим резервом психологічної стійкості – і з очевидно більшою колективною втомою.
Минула зима наступала на тлі воєнних тріумфів. З кінця лютого українська армія встигла вибити ворога з Київської, Чернігівської та Сумської областей. Відбила острів Зміїний. Провела Харківський контрнаступ та звільнила Херсон. На той момент країна жила з відчуттям, що закінченню війни заважає лише погода. Що тільки-но зима зміниться стійким теплом – ворог буде розбитий і відкинутий.
Воєнні підсумки цього року найкраще підбив Валерій Залужний. Українського бліцкригу не сталося. Натомість країна була свідком завзятих боїв на півдні та сході. Росіяни зробили висновки з власних помилок – і в другу воєнну зиму Україна входить із меншими приводами для ейфорії. Це вже не спринт. Це марафон.
Воєнні перемоги здатні бути анестезією для суспільства. Затьмарюють розбіжності, пом'якшують протиріччя. У перемоги безліч батьків, тому кожному вистачить місця, щоб постояти в її тіні. Все складніше, коли йдеться про збереження на фронті позиційного статус-кво. Суспільству встигли наобіцяти перемог – і тепер у нього фрустрація. Найродючіший ґрунт для сезону полювання на відьом.
У країні є кілька потенційних ліній розколу. Між тими, хто на фронті, і тими, хто в тилу. Між військовим керівництвом – і політичною верхівкою. Між нинішнім президентом і командою його попередника. Є теми, які здатні перманентно розбурхувати країну – корупція, Арестович, мобілізація, Фаріон. Все перераховане гарантує хайп, перегляди та підписників. Кожна з тем – це публіцистичний чорнозем: встроми палицю, і вона зацвіте.
Чим менше новин з фронту – тим більше новин з тилу. Кожен політичний табір опиниться перед спокусою зміцнити свої позиції за рахунок конкурента. Причому ініціаторами внутрішньої гризні можуть не обов'язково бути перші особи кожного з таборів. У ролі застрільників може виступати будь-хто. Політтехнологи, які мріють про вибори. Політики, які розраховують на продовження кар'єри. Блогери, які мріють про підписників. Нардепи, які прагнуть уваги. Обивателі з комплексом месії та люди, які не чули про ефект Даннінга-Крюгера.
Одні почнуть писати в соціальних мережах. Інші даватимуть хвилюючі інтерв'ю. Треті почнуть "зливати інсайд" іноземним журналістам. Кожне викриття збиратиме менше переглядів, ніж початкове вкидання. Кожне одкровення "залишатиме осад". Якоїсь миті все це стане тим, про що ще 1949 року писав американський соціолог Роберт Мертон. Самоздійснюваним пророцтвом.
Мертон писав про те, що спершу помилковий опис ситуації може впливати на поведінку людей. Провокувати їх на нові вчинки – внаслідок яких пророцтво здійснюється. Так, чутка про загрозу банкрутства банку може призвести до паніки та до банкрутства. Зрештою наша поведінка визначається не реальністю, а тим, що ми про неї думаємо. Якщо люди вважають якусь ситуацію реальною, вона стає реальною за своїми наслідками.
Крім того, ЗМІ реактивні. Вони не створюють повістку, а слухняно йдуть у її фарватері – навіть якщо вона народжена в соціальних мережах. Це означає, що кожне інтерв'ю міститиме питання про розкол. Кожна гостьова студія стосуватиметься теми протистояння. Кожному спікеру запропонують висловитися вголос із приводу болючої теми. Кількість згадок викличе ефект снігової кулі. Рік тому в нашій країні в конфлікт армії та влади вірили 14%. Нині – 32%. Десь у Москві відкривають шампанське.
У нашому випадку "самоздійснюване пророцтво" може запропонувати нам цілу купу наслідків на вибір. Ворожнеча між чиновниками та генералами. Втрата владою легітимності. Впевненість фронту в зраді тилу. Кожен сценарій в умовах війни загрожує катастрофою. Жоден варіант не має опції гепі-енду.
У разі краху кожна крапля оголосить себе невинною в потопі.
Казарін невихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/11/9/7427918/
Це текст написала людина, якій я повністю довіряю - Olga Krychynska. Вона с перших днів війни допомагає ЗСУ і ледь не стала жертвою тих, кто вирішив заробити на волонтерах, які шукають дрони. Там є призвища - щоб ви теж не потрапили цим людям на гачок:
«Схема, в яку я потрапила, проста і вже обкатана: шахраї беруть кілька замовлень та успішно доставляють коптери за дивовижно приємними цінами впродовж певного періоду. Довіра вибудовується безмежна. А далі учасники цього злочинного угрупування набирають базу волонтерів та військових і, взявши з них замовлень на мільйони гривень, годують обіцянками впродовж кількох місяців, перекладаючи провину на посередників/фопів/постачальників/митників і тд.
Причини затримки часом зрозумілі й прості, а інколи фантастичні та неможливі. Що це? Піраміда, ігри з криптовалютою, звичайний кидок – розбиратиметься слідство. Заяви пишуться, сюжети готуються, розголос потрохи працює і деяким жертвам почали повертати певні суми.
Дійові особи в моїй особистій історії (насправді учасників більше, я ж «знайома» лише з трьома): ФОП Матякіна О.О. (проживає в Туреччині), її довірена особа, яка реалізовувала кошти, скинуті на рахунки Матякіної – Приступа Ірина (як виявилося, шахрайка з багатим досвідом, також відома за ім’ям Каріна, відкрила свій власний салон краси в Ковелі Beauty Zona (чудовий вибір назви)), посередниця-волонтерка Ані Саакян (саме через неї я замовляла дрони), яка зараз намагається сприяти вирішенню питання і визнає провину «по глупості» (так само довірилася не тим людям).
Так, моє питання успішно вирішене. Але залишається кілька десятків жертв (загальна сума «кидка» – близько 2 мільйонів доларів). Я хочу допомогти чим можу всім, хто встряг у цю історію (найстрашніше, що я рекомендувала цих людей іншим волонтерам), а головне – попередити тих, хто прямо зараз ловиться на цей гачок.
Якщо ми усі докладемо зусиль до розголосу (єдиний шлях повернення грошей, як показує практика) – ми врятуємо чимало волонтерів та військових. Єдиною прикрасою лише для цих людей мають стати кайданки»
Мої друзі знають, що у мене є улюблений гурт. «Тимчасова Назва».
У цій назві – вся суть колективу. Вони рідко пишуть альбоми. Мало коли дають концерти. У звичайному житті хлопці займаються зовсім різними речами. Один – інженер. Інший – хірург. Третій – бармен. Але час від часу вони збираються разом – і знову стають «Тимчасовою Назвою». Гуртом, який співає пісні на вірші Сергія Жадана.
Завтра у них у Києві концерт. У Docker-G Pub (Набережно-Хрещатицька, 5/13). Це Поділ.
1 листопада. 19.00
Вхід вільний
Якщо ви шукали плани на вечір середи – повірте, вам варто туди навідатися
Роберт Фіцо 2018 з ганьобю був звільнений з посади за те, що його партія і уряд попалися на зв'язку з італійською мафією.
Вони разом пиляли гроші від фондів Європейського Союзу. Замазаними були особиста помічниця Фіцо, колишня супермодель (не жарт), його заступник в Уряді, його заступник в партії.
І це стало відомо через перше в історії країни вбивство журналіста - Яна Куцака, та його дівчини.
2023 року партія Роберта Фіцо виграла вибори і він знову очолив уряд Словаччини.
І Роберт Фіцо відразу доєднався до Орбана у протидії допомозі України (і торгах з ЄС за фонди для Словаччини в обмін на допомогу нам) з посиланням на коруцію у нас.
За що я люблю життя так це за іронію.
Підписатися на Богданова
Буду в Варшаві
Відпустка закінчується, але українська громада запропонувала зробити зустріч. Тож якщо ви в Варшаві в цей момент - приходьте, познайомимось
28 жовтня. 16.00. Вхід вільний
Давайте разберемся с республиканцами, желающими стать спикером Палаты представителей.
Сегодня, напомню, конгрессмены-республиканцы будут в третий раз выбирать своего кандидата в спикеры. Первым был Скализ, но он снял свою кандидатуру еще до голосования в зале, вторым - Джордан, который провалился 3 раза. И вот сегодня еще одна попытка.
На картинке я отметил, как каждый из 8-ми претендентов относится к поддержке Украины по шкале от A (максимально поддерживает) до F (полностью против).
Нам нужно болеть за Тома Эммера и Остина Скотта.
А Дональдс, Херн и Джонсон нас совсем не устраивают.
Кстати, все представленные претенденты, кроме Эммера и Скотта, в январе 2021 проголосовали за отмену сертификации выборов президента. То есть поддержали мульку Трампа о фальсификации выборов.
Перша відпустка з 25.02. Поїхав у Франкфурт. Як відомо, єдиний туроператор для українських чоловіків це ЗСУ. Хочеш мандрувати - мобілізуйся
У Франкфурті хмарно і дощ. І літаки. Вони над хмарами, їх не можна побачити, але ти їх чуєш
Здогадайтесь, як я відреагував на звук
Откровенно хреновые тенденции из опроса КМИС.
1) "Власть и армия конфликтуют". Год назад было 14%, сейчас 32%.
2) "Запад устал от Украины и принуждает к уступкам". Год назад было 15%, сейчас 30%.
Такое ощущение, что опрашиваемые российское ТВ посмотрели. Но ведь не смотрели, эта дрянь проникает по другим каналам.
По моим наблюдением, где-то в августе-сентябре произошел перелом в общественном сознании, приблизилась та самая "усталость от войны".
Отражение этого мы и видим в опросе. Общественный иммунитет ослаб и стал более уязвим к вбросам, дающим простые ответы на сложные вопросы.
Но ведь кроме российских пропагандистов есть куча родных любителей хайпануть на подобных темах.
Поэтому я бы попросил всех включить мозг, и вспомнить, что на кону судьба страны. Вы сейчас хайпанете, а потом будете удивляться, а как же так получилось.
После войны для хайпа будет раздолье, хватит каждому. А пока не надо.
«То что ХАМАС вот-вот перейдет к новым атакам, было понятно экспертам еще несколько месяцев назад. Израиль при посредничестве США в последние годы добился реального прорыва в отношениях с целым рядом арабских стран — его право на существование признали Судан, Марокко, Бахрейн и Объединенные Арабские Эмираты. На финишной прямой находились и переговоры о признании еврейского государства Саудовской Аравией. Саудитов к миру с Израилем во многом вынуждают очень непростые отношения с Ираном.
Сейчас именно правящий дом Саудов, на управляемой которым территории находятся главные мусульманские святыни Мекки и Медины, может претендовать на звание главных властителей исламского мира — то самое звание, которое Иран собирается оспорить (не исключено, что и с помощью ядерного оружия, разработкой которого Тегеран, скорее всего, давно и небезуспешно занят). Саудовская Аравия очень хочет получить гарантии безопасности на случай войны с Ираном от главного своего международного партнера — США. Штаты эти гарантии дать готовы, но с рядом условий. Главное из которых — признание Израиля. Для Ирана саудовско-американский военный союз, явно направленный против него, — это один из худших ночных кошмаров. Ведь он будет означать не только усиление главного в регионе конкурента, но еще и подтолкнет те мусульманские страны, что ориентированы на Саудовскую Аравию, к миру и сотрудничеству с Израилем.
Чем более зловещими и правдоподобными становились слухи о готовности Ирана создать собственную бомбу, тем сговорчивее становились саудиты. К концу лета подписание мира между ними и израильтянами уже казалось делом решенным. И, судя по всему, вот тут-то Иран и его прокси ХАМАС и приняли решение перейти к активным действиям. Действиям, целью которых является демонстрация арабскому миру готовности палестинцев к масштабным боевым действиям и, что, вероятно, еще более важно, демонстрация тому же миру жертв и разрушений в секторе Газа после гарантированных ударов возмездия со стороны Израиля. Всё это должно транслировать простой и понятный лозунг: «Арабы не могут заключать мир с Израилем, который воюет против братьев-палестинцев».
Но если израильтяне осознавали, какая опасность исходит от ХАМАС, если разведка предупреждала о подготовке беспрецедентной атаки на еврейское государство, если международная обстановка свидетельствовала, что эта атака состоится в ближайшее время, то почему власти Израиля ничего не сделали для того, чтобы предупредить такое развитие событий?»
Мацарський написав дуже крутий текст про ХАМАС, Іран, Ізраїль та про те, як стала можливою ця війна
https://theins.ru/politika/265713
Поки одні закривають пробоїни собою, інші намагаються розколупати нові, сподіваючись заробити.
Особливість у тому, що зрив мобілізації – це ключове завдання, яке вирішує воююча сторона. Українське ІПСО допомагає косити від армії російським призовникам. Російське – діє так само в Україні. Будь-хто, хто сьогодні публічно агітує проти мобілізації, – діє на користь Москви. І ступінь щирості того, хто говорить, не має зовсім ніякого значення.
Наша війна надовго. І для того, щоби вести цю війну, Україні потрібні ресурси. Фінансові – що забезпечують працездатність економіки та стійкість тилу. Потрібне озброєння – без якого спроба вести війну втрачає сенс. І потрібні люди, які одягнуть форму та вибиватимуть ворога з окупованих територій. І єдиний ресурс у цьому списку, який ми не можемо отримати від союзників – людський. Гроші нам перерахують. Зброю поставлять. Але єдині люди, які здатні відвоювати нашу країну, живуть в Україні.
У найширшому сенсі ми – свідки заочної дискусії про права та обов'язки. Про взаємини громадянина та держави. Про співвідношення персональної свободи та цінності колективного виживання.
Протягом тривалого часу нормою було концентруватися саме на правах. Країна багатьма сприймалася апріорі як боржник. Вона мала забезпечити маленькій людині хорошу зарплату, гідну пенсію, недорогі та якісні послуги. Стелею обов'язків маленької людини вважалася сплата податків. А потім почалася повномасштабна війна – і окреслила прірву між "маленькими людьми" та звичайними.
Звичайні люди сходили до військкомату. Як мінімум, для того щоб оновити персональні дані, повідомивши армію про власну кваліфікацію, місце проживання та стан здоров'я. Нікому з них не вдасться дорікнути в малодушності – навіть якщо армія в результаті вирішить, що їхні послуги не потрібні, й повістку їм так і не надішле.
А маленькі люди стали заднім числом переписувати свій соціальний контракт із державою. Почали дописувати туди нові пункти та вимоги. І тепер висувають країні нові умови, без дотримання яких у військкомат йти вони не мають наміру.
"Нехай спершу перестануть красти". "А чому депутати не воюють!". "Військкоми хабарі беруть, а мені в армію йти?" Маленька людина підняла на прапори чужі гріхи, сподіваючись, що за ними ніхто не розгледить її власні. Немає сенсу обговорювати її умови, бо це не умови, а виправдання. Маленькі люди – це люди з малою відповідальністю. Їх мучить думка, що вони рівні решті, і вони намагаються зняти з себе відповідальність за власну долю. А тому перекладають цю відповідальність на обставини, що спішно вигадуються.
Мені випадало бачити в армії різних людей. Механіків і айтівців. Таксистів і бізнесменів. Продавців і вчителів. Ніхто з них не був маленькою людиною. Тому що критерієм у цьому питанні є не гроші і не довоєнна посада. Єдино можливий критерій тут – це відповідальність. Та сама, яку ти або береш на себе, або від якої намагаєшся втекти. У першому випадку тобі не потрібні виправдання. У другому – ти з них складаєшся.
Тема справедливості тепер надовго буде нашим супутником. Просто раніше ми її вимірювали капіталами – протиставляючи бідних та багатих. Нині ж ми приречені вимірювати її величиною персональної жертви, принесеної країні. І тому фраза "Що ти робив під час війни?" буде неминучим супутником будь-якої суперечки. Персональні біографії цих років навряд чи визначатимуть юридичні права тих, хто сперечається. Але вони неминуче позначатимуться на легітимності їхньої позиції.
Нам випало жити в суб'єктний період власної історії. Одні наші сучасники стануть пам'ятниками, інші – вулицями. Їхні персональні історії вивчатимуть у школах. Величина причетності до загальної перемоги визначатиметься особистим вкладом кожного. А ті, хто сьогодні обирають стратегію "нічого не робити", стануть нормою в одному випадку.
Якщо ми програємо війну.
Нахіба Ілон Маск все це робить?
TLDR- версія: Мета - створити ядро радикалізованих користувачів, які підтримують кандидатуру республіканців в 2024 році.
Це класична чорнушна передвиборча тактика, яку в Україну колись привіз Пол Манафорт. Не потрібно підтримувати кандидата постійним нагадуванням про нього. Потрібно топити його опонента. Можна робити це персонально - як це робить сам Трамп. А можна тонкіше — за вже вибудованими наративами по краплині підливати масла у вогонь.
Сьогодні Маска хвилюють мігранти, які завтра мільйонами захоплять Америку. Завтра він переймається щодо ядерної війни, єдиний спосіб зупинити яку - змусити Україну домовлятись з РФ. Післязавтра його хвилюють гроші, які могли б йти на техаських бомжів, а йдуть на спорядження, техніку та набої українським захисникам та захисницям.
Маск вміє створювати нові ринки, PayPal, Tesla та SpaceX це чудово демонструють. Зараз він намагається перекрутити роботу медіа. Зверніть увагу, він не роздає інтерв'ю, не висловлює прямо та чітко своїх поглядів. Він створює інфоприводи у власній соц. мережі, де має умовний адмін. ресурс для їхнього підсвічування та підсилення. І ЗМІ це підхоплюють, задаючи тон політичного дискурсу.
Це — небезпечна тенденція, бо вона створює моду на популізм. Маск вручну підсилив голоси різноманітних фріків та конспірологів, створивши навколо себе армію медійних підсосів, кожен з яких тепер має радикальну аудиторію, готову травити будь-кого, на кого ті вкажуть пальцем.
Маск створив найбільшу в історії мережу організованої дезинформації. Наївно думати, що зробив він це через тупість або якісь особливі погляди на життя. Він — бізнесмен, що готовий на будь-які дозволені законом заходи, аби отримати найкращі умови для розвитку свого бізнесу.
Його вже не цікавлять просто гроші. Не цікавить вартість акцій. Його цікавлять ринки, лобізм, політичний вплив. За все, що він робить зараз, перед виборами, він отримає набагато більше можливостей — якщо його ставка зіграє. І саме заради того щоб вона зіграла він надриватиме сраку та продовжуватиме бруднити інформаційний простір.
Маск взяв на озброєння головну зброю Трампа: примітивний, низменний — на рівні інстинктів — популізм, загорнутий в лозунги та меми. І певна частина Республіканської партії (яку він, до речі, цілком офіційно підтримує фінансово) це бачить та занотовує.
За планом Маска все це має вилитись в нові контракти, дозволи, можливість з ноги відчиняти двері в кабінети державних регуляторів та контролюючих органів. Він хоче спростити собі життя та отримати вплив за рахунок життів Українців.
З початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну в 2022 році Маск дійсно надав нам Старлінки, ввімкнув сервіс на нашій території та дозволив використовувати його у військових цілях. Але дивно було б вважати, що він зробив це через доброту та прагнення когось врятувати.
Це була чудова реклама сервісу — в той момент, коли всі супутникові конкуренти "лягли" через кібератаки (і лягали вже пізніше), Старлінк працював. І американські військові цю роботу оцінили.
Маск би з радістю плюнув на Старлінк в Україні, але, думаю, він зв'язаний якимись офіційними договорами та іншими зобов'язаннями. І не може їх порушити, бо втратить майбутні контракти на надання послуг.
Немає сенсу апелювати до його почуттів. Немає сенсу ображатись та намагатись щось комусь довести в інтернеті. Це тупо не спрацює (хіба що ви просто хочете скинути пару). Україна має працювати з лобістами в США, має працювати з Республіканською партією та військовими.
Адже саме ці люди впливають на рішення Маска. Єдиний запобіжник від його гівна — покровителі в американському уряді. І робота в цьому напрямку ведеться, хоч і досить кволо.
Старлінк працюватиме в Україні. Градус їбантизму Маска зростатиме — аж до виборів восени 2024 року. Все буде так само, як було з Польщею перед її виборами кілька тижнів тому.
Просто будьте до цього готовими.
Казарін вихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/10/1/7422085/
Іноді здається, що війна перетворилася для них на декорацію затвердження власної правоти. Коли будь-який неуспіх чи ситуативна поразка перетворюється на зручний спосіб повторити сакраментальне "а я ж казав".
В результаті будь-яка суперечність, яка виникає між офіційним Києвом та іншими столицями, негайно трактується як провина української влади. Будь-який конфлікт – як наслідок помилок українських чиновників. Будь-яка розбіжність у позиціях – як ситуація, в якій не соромно стати на бік "чужого", тому що надто вже велика недовіра до "свого".
Якщо Польща чинить недружньо – винний Київ. Якщо десь у Європі перемагають україноскептики – це провина нашої дипломатії. Якщо у Вашингтоні нам не готові дати все, що ми просимо – лише тому, що пам'ятають про "травневі шашлики".
Якщо Зеленський призначив Залужного – це американці його змусили. Якщо на початку війни ворога не вдалося зупинити на кордоні, то це результат зради. Вершиною цієї позиції є фраза "якби президентом країни була інша людина, війни б не сталося".
Багатьом людям серце замінило голову. У кожній ситуації вони шукають привід полоскотати власне его. Коли бажання почуватися тим, хто має рацію, перемагає інстинкт самозбереження, тоді припиняють боротьбу за живучість корабля. В результаті будь-яка невтішна новина для цього табору стає приводом для мстивої зловтіхи.
Причому ми це вже проходили. Починаючи з 2018-го, коли попереднього президента звинувачували в тому, що він збільшив свій капітал у 82 рази, заробляє на війні, а тому й не закінчив АТО за два тижні, як обіцяв. Так само будь-яке досягнення оголошувалося половинчастим, будь-який неуспіх – катастрофою, а кожне рішення вивчалося виключно з погляду його потенційної корупційної ємності.
Цілком можливо, що якби не війна, Володимир Зеленський уже зараз відчув би на собі всю мінливість народної любові. Табір його споконвічних критиків вже активно б обростав би розчарованими нещодавніми прихильниками. Завищені очікування стають проблемою будь-якого президента, а для багатьох також "звинуватити владу" рівноцінно тому, щоб "виправдати себе".
Якщо влада жахлива – я не йтиму до військкомату. Якщо влада злочинна – я не платитиму податки. Якщо там нагорі сидять зрадники, я маю право на права без обов'язків.
Чужа недосконалість для багатьох починає виступати як універсальне виправдання. І чим грандіозніший масштаб чужого гріха, тим непомітніше на цьому тлі виглядатиме мій власний. Маленька людина випростала плечі на тлі чужої недосконалості. І тримається за цю недосконалість як за щит – щоб не лишитися голим. Якби не анестезія війни – "маленькі люди" на повну силу і публічно поповнювали б лави скептиків, підшукуючи собі нового кумира.
Правда в тому, що українська влада має достатньо гріхів. Вона недооцінювала ризики та наступала на граблі. Не вірить в інститути, воліючи покладатися на персоналії. Не вміє визнавати помилки та вибачатися за них. Вона перевигадує себе заднім числом – не відрізняючись у цьому від абсолютної більшості своїх співгромадян. Ми дивимося на чиновників, гадаючи, що це криві дзеркала, а насправді це звичайні.
Але владними коридорами ходять ті, хто про корупцію, і ті, хто про зміни. Ті, хто про кар'єру, та ті, хто про майбутнє. Там є мстиві та конструктивні. Заздрісні та ті, хто спроможний домовлятися. Професійні та не дуже. Колись ми прийдемо на виборчі дільниці та визначимо, яких людей там було більше. Але для цього потрібна справжня дрібничка. Не програти війну.
А іншої влади на час війни історія для нас не має.
Казарін вихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/09/24/7421139/
Олександр Соколовський: Як побороли корупцію в закупівлях МО? Дуже легко. Там просто вже декілька місяців майже перестали закупати річове майно!
Як результат - наші нові мобілізовані бійці дійсно вже получили зимову форму. Але тепер за свої гроші вимушені докуповувати то, чого багатьом не вистачає: білизну, підсумки, зимові черевики, спальні килими, матраси, подушки, ковдри, простирадла, тощо…
Додам, що зимові куртки на діючих військових МОУ видали, але якщо буде додаткова потреба, то на складах МО запасу вже нема і новим мобілізованим видавати буде нічого. Я вже не кажу, що давно треба було переглядати діючи з мирного часу норми носки, бо зрозуміло, на фронті неможливо мати один комплект форми на рік. Що робити бійцю, коли форма сира, або зіпсувалась чи порвалась в бою?
Но головне те, що ми маємо на сьогодні такі величезні проблеми:
- ГШ і його служби тилу дають на МОУ потреби;
- гроші на ці закупівлі є в бюджеті (і навіть додатково у резервному фонді);
- але з приходом в МО нового керівництва їх навіть бояться брати. Бо це відповідальність. І «як би чого не вийшло»…
Тому незважаючи на те, що стараннями Мінекономікі та небайдужої Дани Ярової з травня 2023 всі закупівлі речового майна МОУ вже на Прозорро, незважаючи, що завдяки жорсткої конкуренції вітчизняних виробників ціни поставок зараз мінімальні і в 2023 значно нижче ніж у 3-4 кварталі 2022 (а якщо порівнювати з закупками китайсько-турецької продукції в 2022 - то вдвічі дешевше!), відповідальні в МО чомусь чекають, коли запрацює нова Агенція закупівель в сфері оборони під керуванням Арсена Жумаділова. Але це станеться не раніше 2-го кварталу 2024. І то, якщо бистро пройдуть потрібні узгоджувально-бюрократичні процедури. А що робити до того з негайними потребами? Бо вже зараз склади майже пусті.
І якщо терміново не почати приймати рішення, то гарантую - не пройде і місяця, і всі (як це було навесні 2022) почнуть кричати, що немає броні, немає форми, немає касок, волонтери - рятуйте! Бо пора зрозуміти: якщо під час війни нічого не робити - це не менший злочин, коли посадові особи вибудовують схеми, щоб щось вкрасти!
Вітчізняні виробники легпрому, які спеціалізуються на виробах для військових (а це дуже непрості вироби, бо у всіх відомствах доволі складні ТУ) нажаль здебільшого хто з жовтня, хто з листопада простоюють, лише єдиниці можуть позволити собі працювати на склад. Це може привести к тому, що коли у МО з’являться (а вони з’являться!) негайні потреби, то знов, як і рік тому, доведеться втридорога закупати продукцію у імпортерів, за валюту, по передоплаті (яку в цьому році не давали навіть частково вітчизняним виробникам), та сумнівної якості.
Не хотів «виносити сор», але пора вже голосно про це все казати, бо буквально декілька простих але негайних менеджерських рішень уповноважених осіб МОУ можуть врятувати ситуацію.
У меня есть инсайд от надежного источника (меня):
• 50% инсайдеров - бессовестные хайполовы,
• 25% - сознательные манипуляторы,
• 20% - доверчивые долбоебы.
В середине апреля я написал пост с описанием трех вариантов итогов наступления:
1) "Будет быстро"
2) Наступление будет идти, но идти тяжело
3) Наступление будет неудачным
Об окончании наступления никто не сообщал, бои на юге продолжаются, работа наших ДРГ на левом берегу Херсонской области идет, но, судя по динамике изменений на карте, пока все завязло.
Причины повторять не буду, если что - можете еще раз прочитать статью и комментарии Залужного для The Economist.
Генерал Тарнавский называл минимальной целью наступления взятие Токмака. До него пройдена где-то треть пути, поэтому о достижении цели говорить не приходится.
Но при этом нельзя сказать, что все пропало. Серьезные потери техники у ЗСУ были только в первую неделю наступления. После чего ситуация выровнялась, и за 5 месяцев боев на юге осинтеры насчитали у российской армии большие потери, чем у украинской. И это при том, что мы наступали, а они оборонялись.
Худшей ситуацией было бы, если бы наши бригады самоуничтожились, а российские резервы смогли перейти в контрнаступление. Этого не произошло.
То есть на этот момент обе стороны лучше обороняются, чем наступают. Собственно, об этом и были комментарии Залужного.
В общем, если вернуться к апрельскому посту, ситуация находится около моих опасений:
"Все будет тяжко, а продвижение окажется не настолько большим, чтобы впечатлить жаждущих безвариантной победы".
Что будет дальше, загадывать сложно. Можно только сказать, что и ЗСУ, и российская армия на этот момент сохраняют боеспособность. И независимо от того, движется линия фронта или нет, можно наносить противнику потери. Бурное развитие fpv-дронов показывает, что сколько бы ни было бронетехники, дронов все равно больше.
Поэтому нам нужно поддерживать ЗСУ, надеяться на одобрение нового бюджета помощи Украине в Конгрессе США и не натворить дичи во внутренней политике.
Сейчас на первый план выходит психологическая устойчивость в обществе. Она у нас в последнее время серьезно хроманула, поэтому в очередной раз призываю всех не заниматься херней ради хайпа.
Максимально тупо проваливать "внутренний фронт", когда ЗСУ продолжают успешно уничтожать врага на фронте реальном.
Останнім часом мені з метою реалізації одного там мого проекту доводиться багато займатися фандрейзингом. Пітчити всяких бізнесменів і розповідати їм, чому саме наш проект збс і потрібний для перемоги.
Виходить, але не дуже. Люди такі ну да, ну да, яка штука потрібна ахуєнна, розумію. До побачення. Не всі, але. Я не до того, що мені потрібні ваші гроші та інвестиції, я до того, що схоже, ми стали забувати головну причину, з якої ми взагалі займаємося війною.
Не патріотизм, не безмежна журба за долю неньки-України, не ненависть до Путіна, не громадянський обов'язок. Нє.
Ми цим займаємося, тому що інакше ми помремо. Нас всіх уб'ють. Або не всіх, а когось. Але невідомо, кого саме. Лікаря вірогідніше за все уб'ють. Електрика уб'ють. Хто постив волонтерські збори - точно всіх уб'ють. Хто в ТРО в лютому записався - точно всіх уб'ють.
Бізнесменів уб'ють одразу після військових і перед волонтерами.
Вадатурському прямо під час гарячої фази війни ракету прямо в дім не пошкоджували. Тому що він важлива військова ціль.
Якщо ми закінчимо війну якимось позорним миром, якось домовимося з Путіним про щось за підтримки світового співтовариства, щось він нам пообіцяє і у нас настане мир - от тоді ми й охуїємо. Кожен отримає свої півлітра новічка в штани і ракету в фюзеляж. Спитайте Пригожина, він одного разу домовився з Путіним.
Український бізнес є однією з причин поразки путінського бліцкрігу. Середня ланка прийняття рішень, розгалужена, нескоординована, об'єднана спільною метою - причина поразки. АЗС, які зливали топливо в степ, щоб не можна було заправити колонну російської техніки - причина поразки.
І всім нам за це РФ буде мститися завжди. Кожен з нас отримає свого Мішкіна і Чепігу. Просто сьогодні це тил, і війна на передовій, але якщо справа дійде до перемир'я, то тилу не стане, буде час для диверсій і саботажу.
Тому я рекомендую всьому цьому янг бізнес клабу, олд бізнес клабу і медіум вел бізнес клабу пригадати, чому ми на війні. Ми на війні, тому що нас не питали, де ми хочемо бути. Опції миру не було ні для кого з нас. І для вас її немає. І не буде.
Мир вас уб'є. Не чекайте миру. Інвестуйте в перемогу.
Шановні, застосовуйте трохи масштабування при аналізі подій.
Бо якщо чеплятися за кожну локальну «погану новину», ви не бачите загальної картини. Якою б вона не була - оптимістичною чи песимістичною.
В підсумку втрата села чи необхідність для адміністрації Байдена додатково петляти в Конгресі буде сприйматися не як виклик, який можна вирішити. А як привід палати в істериці чи волати про зраду.
В результаті ви будете ігнорувати тенденції за набором окремих новин.
Знищення сотен одиниць ворожої техніки як тенденцію, атаки глибокого тилу як тенденцію, надання atacms чи підготовка пілотів для f16. Тобто протяжні процеси ви будете несвідомо ігнорувати.
Або, якщо з негативних тенденцій, глобальне посилення запиту на «сильну руку» не будете помічати.
В підсумку матимете спотворену картину світу і будете жити в полоні слідкування за кожною новиною. Яка може бути емоційно відчутною в моменті, але її зміст і суть ви будете трактувати ірраціонально.
Боятися не того. Чекати не того. І замість допомоги війську, роботи, служби будете скролити новинну стрічку в пошуках заспокійливого чи збуджуючого.
Не треба так.
Підписатися на Богданова
Масі Найєм та його команда зробили правовий Навігатор для військових
Фактично це повний гайд по питанню - як долати українську паперову армію. Вони зібрали в одному місці усю інфу про армійську бюрократію.
– про документи
– відпустки
– направлення на лікування
– оскарженням дій командира
– про види відповідальності
Щиро раджу ділитись цим посиланням з усіма, хто в ЗСУ
https://navigator.pryncyp.com/serviceman
На Франкфуртському книжковому ярмарку в мене запитали, де український Гемінґвей
Сказав їм, що український Гемінґвей прямо зараз сидить у окопі під Авдіївкою та сподівається, що в українського Ремарка, який командує мінометною батареєю, вистачить БК
Був в Острозькій академії. Там до мене підійшла 19-річна дівчина. Сказала, що ми земляки, що вона з Феодосії. Розповіла, як напередодні повномасштабної війни потай вчила українську та історію України, щоб вступити до українського вишу. Вивчила. Вступила.
Поруч стояв ректор. Почув нашу розмову з нею. Підійшов і розпорядився перевести її на меценатську програму
У Паші «Паштета» Белянського виходить книжка. «Бабуся вмирати не любила». Відкрито передзамовлення
Відразу попереджу - я упереджений. Я люблю цю книгу з того часу, як прочитав рукопис.
У ній багато чесного та смішного, щирого та впізнаваного. Ця книга проситься на кіноекран чи в театр, її хочеться не лише перечитувати, а й дарувати друзям. А ще – вона про нашу країну.
Бо будь-яка країна – це люди, а «Бабуся» дає можливість зазирнути в реальність українського шахтарського селища всім тим, хто там ніколи не був. У ній багато автобіографічного – тому що у цьому селищі народився автор. Завдяки цій книзі я також у ньому побував. Тепер ваша черга.
А ще – це найкраща книга для осені
https://vivat-book.com.ua/babusya-vmirati-ne-lyubila.html
Буде Полтава
14 жовтня о 13.00. Полтавська політехніка, конференц-хол
Побачимось
Я пам'ятаю чергу в київський військкомат у лютому 2022 року.
У ній стояли усі. Молоді та старі, хлопці та дівчата, люди з грошима та ті, хто звик економити. Справжньою драмою для багатьох ставала фраза "Місць більше немає, залиште номер, ми подзвонимо вам". На той момент служба в армії з обов'язку перетворилася на привілей, і люди були готові давати хабарі, щоб потрапити до ЗСУ. На піку комплектування в київській бригаді ТрО служили двадцять тисяч людей – і ми були вісімнадцятою ротою нашого батальйону.
Відтоді минуло дев'ятнадцять місяців. І в країні наростає неминуча напруга між тими, хто в армії, та тими, хто не там. Причина проста: мобілізація в нинішній фазі війни виглядає безстроковою.
Армія продовжує бути основним об'єктом довіри країни, а війна залишається основною тканиною повсякденності. Але люди, яким випало бути "тонкою піксельною лінією" між тилом та ворогом, почуваються у двозначній ситуації.
З одного боку, вони – безумовна еліта суспільства. Носії найбільшого соціального капіталу країни. Представники найважливішої професії в сучасній Україні.
З іншого боку, їхній квиток до армії не має зворотної дати. Кожному з них випало служити "до перемоги". Навіть планові ротації трапляються в житті не кожного підрозділу, а про нові масштабні хвилі мобілізації, що дозволяють відпустити додому тих, хто вже відслужив, поки не йдеться.
Соціологія мало здатна сказати країні про її нову лінію вододілу. Останнє дослідження говорить про те, що більшість українців вважають ознаками патріотів "донатити та волонтерити" (46%), "говорити українською" (45%), а "служба в армії" посіла третє місце (33%). Проте можна припустити, що респонденти, відповідаючи запитання соціологів, називали ті ознаки, під які підпадають вони. І якщо людина не служить, але донатить – цей критерій для неї буде важливий, оскільки дозволить зарахувати себе до патріотів. Якщо запитають тих, у кого в армії близький родич, то служба в армії, ймовірно, буде названа передусім.
Факт залишається фактом – черги до військкомату залишилися в минулому. Важко сказати, чи можливі вони за нинішніх умов. Лютий 22-го був місяцем шоку. Місяцем зламу та очевидної несправедливості. Ця очевидність вимагала реакції – і сотні тисяч людей відреагували на неї, взявши до рук зброю. Не всі, хто залишився в тилу, ховаються від військкома, та абсолютна більшість із тих, хто залишився, навряд чи готова ставати добровольцями, віддаючи перевагу фаталізму. "Закличуть – піду, не закличуть – не піду".
Втім, навіть якби ці черги були – вони навряд чи означали б автоматичну демобілізацію тих, хто вже служить. Колишні АТОшні 14 місяців служби сприймаються сьогодні як теплий ламповий відгук "війни низької інтенсивності". Поки Росія продовжує приховану мобілізацію, навряд чи Україна вирішить скорочувати свою армію.
Ми не знаємо темпів нинішньої планової мобілізації. Не знаємо, скільки людей щомісяця поповнюють Сили оборони країни. Ймовірно, цей процес триває, але при цьому ніяк не впливає на солдатську оптику, бо "домобілізація" не супроводжується демобілізацією. А це означає, що вже сьогодні розмова про службу в армії приречена перетворюватися на дискусію про справедливість.
Ті, від кого залежить тиловий комфорт, живуть у найбільш некомфортних умовах. Ті, завдяки кому країна вижила, платять за це своїм життям. Ті, хто в армії – віддають непропорційно багато, а тому мають право розраховувати на винагороду – якщо не матеріальну, то точно моральну. І найсильніші емоції викликають ті, хто намагається у цей момент просувати протилежну етику. Усі ті, хто розповідає про "армійське рабство", знецінюють людей у формі й живуть за формулою "убезпеч себе за чужий рахунок".
Ідеться про всіх, хто торпедує мобілізацію в Україні. Юристи, які рекламують профільні послуги. Медики, які обіцяють "білий квиток". Перевізники, які готові контрабандою вивезти людину за кордон.
Адміністратори "пацифістських" телеграм-каналів. Блогери, які стверджують про неконституційність того, що відбувається. Люди, які розповідають про лазівки на кордоні.
За тиждень буде Житомир
12 жовтня о 18.00. Арт-центр «Гнатюк»
Побачимось
Подеколи з'являється відчуття, що країна й надалі живе у відлунні виборів 2019-го.
Це особливо помітно на рівні соцмереж. Кожен скандал і кожна криза породжує хвилю прогнозованих реакцій. Більшість із яких так чи інак зводяться до того, що винен офіційний Київ.
Це може стосуватися різних тем. Торішні успіхи російського вторгнення. Драматизм нинішнього контрнаступу. "Експортні" баталії з західними сусідами України. Кожен кейс породжує коментарі, загальний сенс яких вписується в концепцію "винна наша влада".
Безумовно, влада так чи інакше несе відповідальність за те, що відбувається в країні. А надто якщо йдеться про силу, яка зуміла взяти в парламенті монобільшість. Однак у всій цій історії є моменти, що спонукають до запитань.
Кампанія 2019 року була, ймовірно, найемоційнішою за останні дев'ять років. Володимир Зеленський лякав багатьох відсутністю досвіду, чітких ціннісних поглядів та неабиякою політичною всеїдністю. Усередині його партії знайшлося місце як представникам проукраїнського табору, так і тим, хто колись почувався комфортно в таборі проросійському.
Майбутній президент не поспішав розставляти крапки над своїми політичними "i", а тому кожен вільний був додумувати його так, як хотів. Тому одні пов'язували з його обранням швидкий розквіт, інші – щонайменше неминучий крах.
Ті, хто тішився з обрання нового президента, були досить строкатими у своїх поглядах. Одні втомилися від попередника. Інші хотіли поставити на паузу українізацію та національно-орієнтовану політику. Треті чекали на швидке економічне диво та боротьбу з корупцією. Четверті хотіли припинення війни "тут і зараз". Хтось – не вписавшись у колишню архітектуру влади – сподівався вписатися в нову.
Ті, хто сприймав обрання нового президента як ризик, були згуртованішими. В основному це були прихильники порядку денного суверенітету.
Ті, хто вважав за головну загрозу країні не корупцію, а війну. Цей табір виходив із того, що ризики для виживання країни надто великі, щоб іти на необдумані електоральні експерименти.
Умовно кажучи, якщо прихильники Володимира Зеленського голосували за нього, щоб стало краще, його противники голосували проти нього, щоб не стало гірше.
Наступні три роки події розвивалися так, що жодна з груп не могла заявити про власний тріумф. Економічного дива не сталося. Здачі національних інтересів на переговорах із Москвою – також. Корупція не зникла. Українізація країни не змінилася русифікацією. Прориву в євроінтеграції не було. Санкції проти проросійських телеканалів – запровадили. До осені 21-го року Володимир Зеленський підходив у звичному для українських президентів статусі. Рейтинг знижувався і перспективи другого терміну виглядали не зовсім очевидними.
Все змінило повномасштабне вторгнення.
Військова лавина зійшла і перелицювала простір української політики. Спершу головним завданням стало зупинити агресора. Потім вибити його з окупованих територій. Ключове питання внутрішньої політики звелося до того, чи посилює те чи інше рішення обороноздатність, чи послаблює її.
Україна не здатна забезпечити себе всім необхідним озброєнням, а тому виникла потреба, щоб якнайбільше країн погодилися бути нашим тилом. І, попри очікування багатьох, Володимир Зеленський у свою нову редакцію президентської ролі вписався доволі органічно.
Можна сперечатися про те, що саме спричинило дипломатичні успіхи України. Прихильники президента скажуть, що вся справа в умінні Володимира Зеленського "відчувати зал" та знаходити підхід до лідерів інших країн. Противники скажуть, що підтримка нашої країни пояснюється трагедією Бучі, яка жахнула цивілізований світ.
Швидше за все мають рацію і ті, й інші. Ми не залишилися віч-на-віч з агресором з безлічі причин. Але списувати з рахунків лідера воюючої країни так само безглуздо, як і зводити все, що відбувається, лише до нього.
Однак навіть чотири з половиною роки по тому травма 2019 живе й надалі. Ті, хто на останніх президентських виборах бачив у шостому президенті країни катастрофу, наполегливо шукають підтвердження своїм поглядам.
Я не є прихильником польських правих, вважаю результати їхнього правління катастрофічними для Польщі, а останні рішення щодо України - чистим популізмом. Але це не змінює моїх теплих почуттів до Польщі і поляків. І це не заважало і не заважатиме мені підтримувати Качинського, Дуду чи Моравецького, коли вони ухвалюють державницькі рішення у справжніх інтересах Польщі і допомагають Україні.
Я був в жасі від «брексіту» й політичних авантюристів, які завели Велику Британію в оману. Мені здається несправедливим, що фіаско зазнав тільки Борис Джонсон і я із нетерпінням чекаю остаточного краху всіх політиків, які поставили на «брексіт». Це не змінило мого захоплення Великою Британією. І я щиро вітав позицію Джонсона і британського уряду по підтримці України й протистоянню Росії.
Я в нестямі від того, у що перетворився Нетаньяху і який уряд він сформував. Але це не може змінити моїх синівських почуттів до єврейської держави. І я завжди буду підтримувати всі зусилля її уряду по забезпеченню безпеки й самого існування Ізраїлю. А ставлення ізраїльских урядовців до війни Росії з Україною я й надалі критикуватиму.
Я не голосував за Володимира Зеленського та його дивовижну партію й попереджав українців про наслідки цього вибору. Але це не робить мене меншим патріотом України і не заважає підтримувати керівництво країни, коли воно захищає національні інтереси й називає речі своїми іменами.
Я так робив завжди й робитиму завжди. Це називається здоровий глузд.
