Розмова про службу в армії приречена перетворюватися на дискусію про справедливість.
Ті, від кого залежить тиловий комфорт, живуть у найбільш некомфортних умовах. Ті, завдяки кому країна вижила, платять за це своїм життям. Ті, хто в армії – віддають непропорційно багато, а тому мають право розраховувати на винагороду – якщо не матеріальну, то точно моральну. І найсильніші емоції викликають ті, хто намагається у цей момент просувати протилежну етику. Усі ті, хто розповідає про "армійське рабство", знецінюють людей у формі й живуть за формулою "убезпеч себе за чужий рахунок".
Ідеться про всіх, хто торпедує мобілізацію в Україні. Юристи, які рекламують профільні послуги. Медики, які обіцяють "білий квиток". Перевізники, які готові контрабандою вивезти людину за кордон.
Адміністратори "пацифістських" телеграм-каналів. Блогери, які стверджують про неконституційність того, що відбувається. Люди, які розповідають про лазівки на кордоні. Поки одні закривають пробоїни собою, інші намагаються розколупати нові, сподіваючись заробити.
Особливість у тому, що зрив мобілізації – це ключове завдання, яке вирішує воююча сторона. Українське ІПСО допомагає косити від армії російським призовникам. Російське – діє так само в Україні. Будь-хто, хто сьогодні публічно агітує проти мобілізації, – діє на користь Москви. І ступінь щирості того, хто говорить, не має зовсім ніякого значення.
Наша війна надовго. І для того, щоби вести цю війну, Україні потрібні ресурси. Фінансові – що забезпечують працездатність економіки та стійкість тилу. Потрібне озброєння – без якого спроба вести війну втрачає сенс. І потрібні люди, які одягнуть форму та вибиватимуть ворога з окупованих територій. І єдиний ресурс у цьому списку, який ми не можемо отримати від союзників – людський. Гроші нам перерахують. Зброю поставлять. Але єдині люди, які здатні відвоювати нашу країну, живуть в Україні.
У найширшому сенсі ми – свідки заочної дискусії про права та обов'язки. Про взаємини громадянина та держави. Про співвідношення персональної свободи та цінності колективного виживання.
Протягом тривалого часу нормою було концентруватися саме на правах. Країна багатьма сприймалася апріорі як боржник. Вона мала забезпечити маленькій людині хорошу зарплату, гідну пенсію, недорогі та якісні послуги. Стелею обов'язків маленької людини вважалася сплата податків. А потім почалася повномасштабна війна – і окреслила прірву між "маленькими людьми" та звичайними.
Звичайні люди сходили до військкомату. Як мінімум, для того щоб оновити персональні дані, повідомивши армію про власну кваліфікацію, місце проживання та стан здоров'я. Нікому з них не вдасться дорікнути в малодушності – навіть якщо армія в результаті вирішить, що їхні послуги не потрібні, й повістку їм так і не надішле.
А маленькі люди стали заднім числом переписувати свій соціальний контракт із державою. Почали дописувати туди нові пункти та вимоги. І тепер висувають країні нові умови, без дотримання яких у військкомат йти вони не мають наміру.
"Нехай спершу перестануть красти". "А чому депутати не воюють!". "Військкоми хабарі беруть, а мені в армію йти?" Маленька людина підняла на прапори чужі гріхи, сподіваючись, що за ними ніхто не розгледить її власні. Немає сенсу обговорювати її умови, бо це не умови, а виправдання. Маленькі люди – це люди з малою відповідальністю. Їх мучить думка, що вони рівні решті, і вони намагаються зняти з себе відповідальність за власну долю. А тому перекладають цю відповідальність на обставини, що спішно вигадуються.
Мені випадало бачити в армії різних людей. Механіків і айтівців. Таксистів і бізнесменів. Продавців і вчителів. Ніхто з них не був маленькою людиною. Тому що критерієм у цьому питанні є не гроші і не довоєнна посада. Єдино можливий критерій тут – це відповідальність. Та сама, яку ти або береш на себе, або від якої намагаєшся втекти. У першому випадку тобі не потрібні виправдання. У другому – ти з них складаєшся.
Тема справедливості тепер надовго буде нашим супутником. Просто раніше ми її вимірювали капіталами – протиставляючи бідних та багатих.
Казарін невихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/12/20/7433694/
Не дуже розумію претензій, що балістика(якщо балістика) прилітає раніше ніж вмикають тривогу. І це типу погано. Погано було б, якщо б ППО вмикалося пізніше, ніж прилітає балістика. А ППО встигає. Ось це є і результат. Ціль не уражено. Ракету перехоплено.
Хоча звісно мої співчуття тим людям на голови яких падають уламки від ракет. Але з тим підльотним часом, який є у балістики зараз, навіть до підвалу добіжати все одно не встигнеш. Хвилина або дві з моменту засвітки на радарі.
Відслідкувати висування пускової на точку пуску звісно можна. Хоча дуже і дуже складно. Але якщо вмикати тривогу кожен раз коли тягач з трубою виїжджає у ліс під Брянськом - буде гірше ніж з МіГом.
Тому що пускових в них більше ніж МіГів, а дизель дешевший за керосин.
Тому до такого формату роботи ППО та тривог киянам слід звикати. Про мешканців інших міст, які в такому режимі живуть вже давно( з великих Харків, Херсон, Миколаїв певний час) не говорю.
Важливий текст
Він про те, як під час війни аферисти намагаються робити гроші на волонтерах, які шукають дрони Більш того - все це дуже нагадує традиційні «піраміди», з якими українці стикалися в девʼяності Наскільки я знаю, досі є люди, які несуть гроші цим шахраям. То ж чим більше людей дізнаються про цю схему - тим менше людей потрапить до них на гачок
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/12/8/7432122/
На третій день протистояння з ХАМАС прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу закликав своїх політичних опонентів створити уряд національної єдності. Глава опозиційної партії Бені Ганц погодився на цю пропозицію. Він затято критикував прем'єр-міністра до війни, але після нападу на Ізраїль заявив, що прем'єр може розраховувати на його повну підтримку в боротьбі з ХАМАС.
Для Ізраїлю це вже не перший подібний досвід. Під час Шестиденної війни 1967 року аналогічний кабінет міністрів вже з'являвся на світ. Тоді лідер ізраїльської опозиції Менахім Бегін був призначений міністром та отримав місце у військовому кабінеті прем'єр-міністра Леві Ешколя. Щоразу влада отримувала можливість розділити відповідальність за непопулярні рішення з опозицією – ділячись із нею місцями в уряді. Політики пропорційно втрачали свої рейтинги, а країна отримувала необхідні – хай і не завжди популярні в суспільстві – рішення.
Втім, не Ізраїлем єдиним. У Великій Британії уряд національної єдності з'являвся за часів Великої депресії та Другої світової. Щоразу це дозволяло прибрати політичну боротьбу з формули управління державою. Ключові партії ставали бенефіціарами перемог і несли спільну відповідальність за поразки. Опозиція вже не могла дозволити собі бездумну критику. А влада могла дозволити собі робити непопулярні кроки й не зважати на рейтинги.
В Україні цей досвід виявився не затребуваним. У результаті природа кожного політичного кроку залишається не до кінця зрозумілою. Рішення ухвалене – тому що того вимагає час чи тому що того вимагає соціологія? Рішення не ухвалено – тому що в ньому немає потреби чи тому що воно знизить популярність?
А в опозиції, позбавленої солідарної політичної відповідальності, з'являється спокуса грати в популізм. Реєструвати безрозсудні петиції. Займатися політиканством. Дистанціюватись від потрібних, але непопулярних законопроєктів.
Якщо рейтинги залишаться маяком для українських політиків – то заручником подібного стане країна. У якийсь момент вантаж неприйнятих рішень може виявитися непідйомним для держави. Якоїсь миті огульність опозиційної критики може розгойдати суспільство – і пустити країну під укіс.
У такій ситуації перспектива виборів починає виглядати як вирок. Вони не посилять країну, не підвищать легітимність влади та не продемонструють стійкість держави. Скоріше навпаки. Ми витратимо кілька мільярдів на процес, за підсумком якого виявимося слабкішими і роз'єднанішими, ніж були до.
Війна – це тест не тільки для суспільства, але й для політиків. Вона виявляє, наскільки вони готові співміряти своє майбутнє з майбутнім країни. Чи здатні вони підкоряти амбіції державній потребі. Чи готові ставити інтереси командної роботи вище за корпоративні інтереси. Вітчизняні політики можуть провалити цей тест і без виборів. Але в умовах виборів – провалять гарантовано. Незалежно від того, належать вони сьогодні до владного табору або ж до опозиційного.
Іноді боротьба за власне політичне майбутнє може позбавити історичного майбутнього всю країну.
Казарін невихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/12/3/7431299/
Мені сьогодні 40
У дитинстві, коли звучала ця цифра, я віджартовувався, що не доживу. Зараз дуже тішуся тому, що дожив.
Втім, я багато чого в дитинстві не планував робити. Не планував жити за доби глобального зламу. Не збирався ставати солдатом найбільшої війни на континенті. Не розраховував у сорок років вести мартиролог із іменами друзів.
Не знаю, що повинні будуть витворити мої онуки, щоб я їм сказав «а я у вашому віці такого собі не дозволяв». Ми живемо в епоху, яка знецінить музеї. Наші мемуари ставатимуть бестселерами.
Коли ми закінчимо війну, я хочу завести собаку. Носити капелюха. Розбиратися у вині. Катати на мотоциклі навколо озера Мічіган. Додивитися серіал «Друзі». Скупатися у Тихому океані. Війна вчить цінувати час і я більше не збираюся його марнувати.
А ще я хочу, щоб війну пережило якнайбільше людей. Особливо тих, кому ще зарано з нею стикатися. Я щороку збираю на операції дітям із вадами серця – і не збираюся змінювати своїх звичок.
Кожен придбаний нами імплант – це одне врятоване життя. Скільки зберемо - стількох і витягнемо. І я тут без вас не впораюся.
Допоможете?
https://dobro.ua/project/vriatuvati_zhitty_ditei/
Написав пару днів тому допис стосовно того, що москалі травонули жінку Буданова. В цілому все ок, в більшості люди все зрозуміли, окей, добре.
Але прийшло декілька людей, які допустили, що не все так однозначно, і це або хтось із наших вирішив травити чи то Буданова, чи то його жінку, або сам Буданов вирішив травити свою жінку.
Оскільки не всі з цих людей були йобаними москалями, просто деяким людям непримиренна опозиційність заважає думати логічно, поясню.
Пацантре, уявіть себе Будановим. Просто сука спробуйте оцінити його життєвий досвід. Це досвід людини, яка кожен божий день схвалює операції з усієї хуйні. Підриви, вербовка, отруєння, сто дронів туда, двісті туда, тут взламати, тут замінувати.
Кожен день він зранку слухає десять історій про те, як тисяча спецназівців беруть в руки дві тисячі ртутних ножів розвідника, садяться на двісті надувних човнів і пливуть різати опори Кримського моста, і каже "добре, робіть".
А кожен вечір він слухає дев'ять історій про те, що спецназівців не вистачило, ножі союзники не надали, човни недонадулися і тому Кримський міст все ще стоїть. І лише одну історію про те, що там хтось справді щось підірвав або завербував або взламав.
В цих умовах вам здається, що людина, яка бачить на сто спецоперацій добре, якщо десять успішних, вирішить реалізувати складний план по отруєнню своєї жінки? Що ж, вам здається охуенно невірно. Отруєння - надзвичайно тупа, ризикована і малоефективна спецоперація. Набагато складніша, ніж викрасти, вбити і викинути тіло в Житомірській області, наприклад. Якщо ти вже маєш до неї доступ - тобі непотрібно її травити, ти вже до неї впритул підібрався, все.
А версія про те, що це не Буданов, а що це Буданову хтось тут із наших жінку травонув, якісь політичні конкуренти - ще цікавіша. Тому що вона означає, що у нас тут є якась людина, їбонута настільки, що вона вирішила вбити жінку чоловіку, який керує найбільшою в Україні організацією кіллерів. Дуже хочу побачити того безстрашного дона Корлеоне, який вирішив подати Буданову такий сигнал і чекає у відповідь щось, крім ста дронів Бобер собі в сраку. Ну тобто, це такий сигнал, який ти ніколи не зможеш атрибувати і подати меседж "Кирил, це я зробив", тому що не встигнеш ці слова до кінця договорити. Тобто якщо це зробив хтось із наших в рамках політичних розборок за владу - це просто насильство заради насильства, просто на, нах, люблю ризикнути, доїбати людину, з якою навіть ЦРУ стрємається спілкуватися, тому що боїться. Тому що його організація забагато займається вбивствами замість агентурної розвідки.
Коротше, ситуація доволі примітивна і для мене полягає в тому, що москалі просто люблять травити людей і так само захоплюються ультранасильством в нашому напрямку, як і ми - в їхньому. Отак все просто.
Щодо статті The Economist про відносини політичного і військового керівництва можу тільки ще раз повторити: політизація постаті Залужного з боку як влади, так і опозиції - шкодить країні.
Можливо, колись Залужний захоче бути політиком. Але зараз немає нічого більш шкідливого ніж гра у “Залужного - політика”.
Одні хочуть зробити Залужного політиком тому що не люблять Зеленського. І хочуть протиставити головнокомандувача верховному головнокомандувачу. Якщо ви досягнете успіху - у нас буде мінус головнокомандувач.
Ті, хто продають Зеленському ідею змінити Залужного заради “успіхів на фронті” або щоб повісити на нього незавершення війни цього року або щоб позбутися гіпотетичного політичного конкурента у майбутньому, мають розуміти одне: з моменту, коли місце Залужного отримає інша людина вона вже ніколи не буде сприйматися як незалежна фігура. Вона буде одиницею ОП.
Помилки чи невдачі на фронті будуть каналізуватися не у цю фігуру і її репутацію, а у репутацію виключно президента. І в армії ця людина буде сприйматися вже не як професіонал, а як людина політиків. З усіма наслідками.
Обидві групи роблять спільну шкідливу річ - вони політизують те, що не треба. До кінця війни Залужний - військовий професіонал. Чию легітимність не треба атакувати дрібними політичними амбіціями обох груп.
Тому всім. хто хоче повоювати з Залужним "від влади" і всім, хто хоче повоювати Залужним "з владою" слід все ж вспокоїтись. Бо невдобно виходить.
А на фоні психологічної втоми бажання перемогти “пошвидше” і бажання робити дурниці зростає. Але зараз - саме час проявити терпіння, витримку і адекватність. В іншому випадку ми або війну програємо, або втратимо багато життів, які могли не згубити.
Тому всі учасники цього забігу. Приберіть свої амбіції, симпатії, антипатії подалі. Треба готуватися до 2024 року, який може стати вирішальним. А не займатися усією цією маячнею.
Знаєте, що перше впадає в око, коли виїжджаєш до Європи після двадцяти місяців життя в країні, що воює?
Нічого.
Між вулицями Києва та Варшави, Львова та Праги немає жодної візуальної різниці. Так, спершу ти плутатимеш цивільну авіацію зі звуком ракети, що летить. Звикатимеш до того, що в Європі немає комендантської години. Але в решті реальність західних міст нічим не відрізняється від реальності багатьох українських.
Відмінності виявляються тієї миті, коли починаєш говорити з людьми. Тому що українці та поляки, українці та чехи переймаються про різні речі. Але якщо хтось вирішить шукати відмінності в тому, як виглядають вулиці, він ризикує не виявити контрасту. І це, можливо, найголовніше враження від моєї першої армійської відпустки.
Війна поділила українські міста на прифронтові та тилові. Поки що першим доводиться жити в реаліях воєнного часу, другі, на щастя, можуть дозволити собі стикатися з війною лише зрідка. І цей комфорт тилової реальності – це лише нагадування, що з першого дня війни Україна не залишилася на самоті.
Роль тилу для українського фронту взяв на себе Захід. Він не лише дає українській армії зброю. Не лише постачає нам снаряди. Не лише розміщує українські військові замовлення на своїх заводах. Він ще й утримує українську економіку.
Саме він щомісяця вливає мільярди до українського бюджету. Завдяки західним грошам Україна фінансує соціальні витрати, платить пенсії людям похилого віку та зарплати бюджетникам. Українська економіка підключена до зовнішньої системи життєзабезпечення, а тому значно меншою мірою відчуває на собі тягар воєнного часу.
У нас немає лімітів на споживання – і карткову систему ми бачили лише у кіно. Ми не маємо обмежень на імпорт – і українським громадянам доступно все, включаючи автомобілі. У нас немає додаткових податків на війну – якщо не брати до уваги косметичного 1,5-відсоткового військового збору. Ніхто не зобов'язує українських платників податків купувати облігації військової позики.
Кирило Данильченко докладно писав про те, як позначилася Друга світова на американських громадянах. Про те, як заборонили продавати нові автомобілі на внутрішньому ринку – вони були доступні лише медикам, поліцейським та священникам. Про те, як нові шини продавали лише водіям таксі та вантажівок. Про ліміти на продаж бензину – не більш ніж 11 літрів на тиждень.
Бойові дії не велися на території США, але там нормували продаж цукру, вугілля, дров та мазуту. Було введено карткову систему. Під регуляцію потрапляла торгівля м'ясом, сирами, олією, макаронами, згущеним молоком і кавою. Централізовано збирали металобрухт, гуму та кольорові метали. Замість паркових зон – громадські городи. Натомість кожні п'ятдесят хвилин із заводу сходив новий військовий літак.
Безперечно, можна заперечити, що все перераховане – це наслідок не так самої війни, як паралічу світової торгівлі. Що з 1939 по 1945 потерпали навіть нейтральні країни. Що та сама Швеція ні з ким не воювала, але карткову систему було запроваджено і там. Відносно комфортний побут українського тилу тримається на тому, що наша війна – не світова, а тому не призвела до колапсу світової логістики та світового виробництва.
Все це правильно. Як правильно і те, що український тил завдячує своїм комфортом нашим союзникам. Які поки що позбавляють його необхідності жити за правилами воєнного часу. Дозволяють на рівні споживчої поведінки нічим не відрізнятися від будь-якого іншого європейського міста.
Звісно, війна перелицювала простір сімейних історій. Одні втратили роботу. Інші втратили будинок. Треті пішли у волонтерство та жертвують армії свої доходи. Але при цьому ті, хто в тилу, можуть самостійно визначати ступінь своєї залученості до того, що відбувається. Держава отримала можливість не переводити тил на воєнні рейки та не вимагати від кожного – персонального внеску в примусовому порядку.
Так, українського громадянина обтяжує невизначеність. Зменшення горизонтів планування. Падіння рівня прибутків. Але це все могло б бути супутником і звичайної економічної кризи, яку неодноразово доводилося проживати нашій країні.
Давайте уявимо, що Захід зведе свою допомогу Києву до самих лише оборонних поставок. Обмежить дотації до українського бюджету. Зменшить кількість фінансової крові, яка щомісяця вливається в кровоносну систему української економіки. І що тоді?
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/11/24/7430124/
Біографія Тандиру (стисло)
Відповідно до європейського законодавства, польська влада зобов’язана забезпечити вільних рух українських вантажівок. Вимоги протесту - абсурдні, тим більш абсурдними є дії протестувальників. Якщо звісно вважати, що самоціллю протесту є реалізація тих абсурдних вимог.
Ще раз, організатором протесту є ультраправа Конфередація, конкретно Меклер. В березні цього року цей тіп вже організовував протест перевізників, тільки під Варшавою, блокуючи в‘їзд до міста. Тіп btw з мінімальною політичною підтримкою.
Вимоги в березні 2023 та зараз трохи відрізняються.
Чого протестувальники домагаються зараз:
1) Повернення регуляцій і обмежень, які існували до повномасштабної війни з росією (коли українські тіри могли їхати до Польщі тільки на підставі спеціального дозволу)
2) Аби польські перевізники могли користуватись українською електронною чергою.
В березні до 1) пункту йшло також вимога заборонити в’їзд тірам, які мають російську і білоруську реєстрацію.
Може звісно виглядати, що Меклер є таким собі захисником польських перевізників, але нє
Меклер діє на користь власного політичного капіталу та на користь Конфедерації. І вочевидь росії. Не те, щоб це був якийсь їбєйший політик. Він програв в 2019 році вибори до Сейму та вибори до Європарламенту, його відсоток підтримки мінімальний. Зараз в нього пік слави.
Людина абсолютно при цьому не знається на українському контексті, не те, щоб якось сильно ангажувалась в антиукраінську діяльність раніше, в сенсі до війни. Стандартні речі про те що ми всі бандерівці - не рахується. Компанію в 2019 будував не на шовінізмі. З початком повномасштабної війни маємо маніпулятивні «Хто сам собі в стані допомогти, може чекати на допомогу інших» та викреслення України з меж цивілізованого світу.
З початку страйку шовінізм проявляє активніше, особливо в себе на ФБ. В твітері ж показує свою нульову обізнаність в нашому контексті. Мустафа Найєм в нього різко став міністром транспорту, а походження Найєма - приводом для абсолютно кончених коментарів, що «Європа це не Афганістан».
В його протесті на кордоні беруть участь ну дуже мало людей. Настільки, що лідер Конфедерації має особисто займатись промоцією протесту в себе на сторінці, поширюючи ноунеймів з закликами долучатись. Натомість в Польщі для протесту, хоч б їх навіть 3 було - цього достатньо.
Не те, щоб ця ініціатива якось ЇБАТЬ ЯК розносилась по Європі. Те, що аналогічний протест насувається в Словаччині - результат дій все того ж Меклера, який особисто поїхав до країни, де праві проросійські сили перемогли, агітувати і організовувати подібне дійство на 🇸🇰🇺🇦 кордоні.
Минули вибори, результат Конфедерації просто смішний, участі в трансфері влади Конфедерація не приймає. Для них цей протест ідеальний, аби зберегти той мінімальний відсоток, що за них проголосував. Бо ж, «поки політики сваряться, тільки КОНФЕДЕРАЦІЯ бореться за перевізників».
Чому ситуація стала настільки критичною та чому про це не говорять настільки активно польські медіа та громадяни? З моєї перспективи відповідальність лежить на уряді (який без 5 хвилин як вже не уряд). Злочинна бездіяльність PiS призводить до браку розв’язання протесту, який можна вирішити доволі просто, особливо враховуючи що PiS та Konfederacja виступають об’єднаним правим фронтом.
Але ж нахуя вирішувати ситуацію, яка все більше стає настільки глобальною проблемою? Можна ж це лишити в спадок новому уряду, який зможе бодай щось вирішити з цим тільки тоді, коли трансфер влади врешті відбудеться.
Ви всі читали тред пані Ківі. Але, відверто, мене максимально дратували коментарі про те, які поляки нікчеми, про те, які вони всі кончені і як легко їх образити. Питання не до ВСІХ поляків. Відсоток безумовної підтримки України та українців зберігається надвисоким.
Культурна дистанція. Наріжний камінь у фундаменті нашої війни.
Культурна дистанція народів може бути різною. Наприклад, між українцями та норвежцями культурна дистанція буде явно більшою, ніж між українцями та білорусами. Тому що кириличний алфавіт. Тому що простір православної культури. Тому що східна Європа, географічне сусідство та слов'янські народи. Українці здатні зрозуміти білорусів без перекладу – на відміну від португальців чи греків. Але величина культурної дистанції визначає не тільки здатність розуміти одне одного. Іноді вона визначає ще й швидкість асиміляції.
Барбара Такман у книзі "Серпневі гармати" писала про передумови Першої світової війни. Серед іншого, вона згадувала про анексію Німеччиною французьких Ельзаса та Лотарингії за підсумком франко-прусської війни 1870 року. Бісмарк був проти цього кроку, стверджуючи, що нові території стануть ахіллесовою п'ятою Німецької імперії. А коли Генеральний штаб наполіг на анексії, Бісмарк радив надати мешканцям Ельзасу та Лотарингії якомога більшу автономію, бо "що більше вони вважатимуть себе ельзасцями, то менше – французами".
Культурна дистанція між французами та німцями була надто великою. Берлін не міг переконати мешканців анексованих областей у тому, що ті відтепер – німці. Єдиний шанс був у тому, щоби замінити національну ідентичність ельзасців – регіональною, але до Бісмарка не дослухалися.
Німеччина керувала колишніми французькими територіями як "Рейхсляндом" – приблизно так само, як і африканськими колоніями. Такман пише, що в результаті німецькі чиновники озлобили і без того нелояльне населення і про жодну інтеграцію в імперію вже не йшлося. В Першу світову ельзасці та лотарингці відмовлялися воювати в складі німецької армії, а в 1918 році за підсумками Версальського миру території повернулися до складу Франції.
Культурна дистанція між народами – фактор, що визначає логіку та поведінку як окупованих, так і окупантів. І особливість нашої війни в тому, що Росія відмовляється визнавати культурну дистанцію між росіянами та українцями.
Фрази про "один народ" – це ж не формула тролінгу. Це державна стратегія. В рамках якої українцям відмовляють у праві на інакшість. У рамках якої на окупованих територіях спершу знищують носіїв української ідентичності, а решті пропонують оголосити себе росіянами. Спочатку прибирають тих, хто є носієм культурної дистанції, а потім душать в обіймах тих, хто залишився. І ставку Москва робить саме на те, що слов'янська етномовна спільність, кириличні алфавіти та простір православної культури – цілком достатні для поглинання та розчинення.
Всі останні тридцять років російської політики в Україні – це спроба стерти культурну дистанцію. Звідси – ідеї другої державної мови та спільні підручники історії часів Табачника. Звідси ж – боротьба з окремою українською церквою та просування громадянської релігії під брендом "Велика Вітчизняна війна". Москва всіма силами гальмувала культурну емансипацію і готова була залишити українській культурі лише роль такої собі регіональної особливості – з варениками, шароварами та обов'язковим культом Переяславської ради.
Всі ці тридцять років Україна протиставляла Москві свої спроби збільшити культурну дистанцію. Окремий патріархат та єдину державну мову. Політику національної пам'яті та власний пантеон героїв. Новоюліанський календар та навіть колір беретів в українській армії. Іноді навіть безглузді ідеї – на зразок переходу на латинський алфавіт – були нічим іншим, як тією самою спробою збільшити культурну дистанцію. Прагненням відокремити ідентичність та спробою прокреслити кордон. Той самий кордон, який Москва не полишала надій стерти.
Культурна дистанція визначає складність асиміляції – зокрема добровільної. Після анексії Криму окупаційна влада провела на півострові перепис. Згідно з результатами якого, кількість кримських татар на півострові залишилася незмінною – близько 13%, а ось кількість українців за вісім місяців скоротилася на 10% (з довоєнних 25% до 15%). Мова, етнічність, національна пам'ять та релігійний чинник спрацювали у першому випадку.
Друга Пунічна війна. Рим проти Карфагену. Класична історія. Перші два роки війни для Риму складаються відверто погано. У чистому полі Ганнібал б’є римлян. У цей критичний момент римляни обрали командувачем Фабія Максима, спокійного, виваженого, обережного чоловіка.
Фабій Максим спокійно, виважено і адаптивно воював з ворогом, який на той момент мав перевагу. За що отримав прізвисько Кунктатор, “повільний”. Але свій ефект це дало.
Але для римлян такий стиль війни вважався ганебним. Вони вирішили повернутися до рішучих дій, популісти під лозунгами «розгромити карфагенян одним рішучим ударом» прийшли до влади і вирішили воювати «як діди».
Консул Варрон привів римську армію на поле біля міста Канни і зазнав нищівної поразки. Канни фактично знищили римську армію. Ситуація була настільки відчайдушною, що довелося звільняти злочинців і давати свободу рабам, якщо вони згоджувалися воювати за Рим. Бо після битви значна частина Італії перейшла на бік Карфагену.
І довелося повертатися до Фабія Максима і його стратегії. Реалістичної, прагматичної. Інші помітні римські воєначальники тієї війни могли по іншому дивитися на потребу у “рішучих діях” - і Марк Марцелл, і Сципіон трохи пізніше були більш проактивними командувачами. Але вони ніколи більше не вдавалися до таких авантюр як під Каннами. І якось домовлялися з Сенатом і між собою щодо характеру ведення війни.
Так, згодом римляни повернули політику, активізувалися епічні внутрішні розборки і конкуренція за голоси на виборах. Щоправда тільки тоді, коли їх перевага над Карфагеном була практично беззаперечною.
Так, щоб завершити війну швидше і перемогою поводитися треба так, наче тебе чекає максимально складна і довга війна. Де ти не маєш права на дурниці, політичні ігри і різного пошиву популізм.
До чого я це.
Переконаний, що нашому Фабію Максиму - тобто Валерію Залужному - найбільше шкодить намагання зробити з військового технократа і професіонала - частину політичного порядку денного.
Можливо, колись він захоче бути політиком. Але зараз немає нічого більш шкідливого ніж гра у “Залужного - політика”.
Чому це погано? Поки Залужний - військовий професіонал - він сприймається і оцінюється як професіонал. Усіма - політичним керівництвом, міжнародними партнерами, армією і суспільством. Якщо ж вам, тим, хто намагається зробити з нього політика вже зараз це вдастся - його легітимність як професіонала буде анульовано. Бо політика інші політики сприймають виключно у такій ролі. Це логіка процесу.
Йдеться про дві групи:
1. Одні хочуть зробити Залужного політиком тому що не люблять Зеленського. І хочуть протипоставити головнокомандувача верховному головнокомандувачу. Якщо ви досягнете успіху - у нас буде мінус головнокомандувач.
2. Ті, хто продають Зеленському ідею змінити Залужного заради “успіхів на фронті” або щоб повісити на нього незавершення війни цього року мають розуміти одне: з моменту, коли місце Залужного отримає інша людина вона вже ніколи не буде сприйматися як незалежна фігура. Вона буде одиницею ОП. Помилки чи невдачі на фронті будуть каналізуватися не у цю фігуру і її репутацію, а у репутацію виключно президента. І в армії ця людина буде сприйматися вже не як професіонал, а як людина політиків. З усіма наслідками
Обидві групи роблять спільну шкідливу річ - вони політизують те, що не треба. До кінця війни Залужний - військовий професіонал. Чию легітимність не треба атакувати дрібними політичними амбіціями обох груп.
У нас немає іншого вибору, ніж довіряти людям, які зараз керують українською державою та українською армією. А у них немає вибору, ніж довіряти один одному і своєму суспільству.
На фоні психологічної втоми бажання перемогти “пошвидше” і взагалі бажання робити дурниці зростає. Але зараз - саме час проявити терпіння, витримку і адекватність. В іншому випадку ми або війну програємо, або втратимо багато життів, які могли не згубити.
Тому всі учасники цього забігу. Приберіть свої амбіції, симпатії, антипатії подалі. Це справді - неначасі.
Dixi.
Підписатися на Богданова
Мацарський вихідного дня
https://theins.press/history/266335
Це Поліна, Дмитро та Марʼяна
На початку грудня ви зібрали їм на серцеві імпланти. Усіх трьох прооперували напередодні Різдва. Імпланти встановлені, діти їдуть додому
Ви коти
Знайомтесь
Це Андрій, Дмитро, Тихон та Ілля. Їх напередодні прооперували в лікарні Амосова. Кожному встановили серцевий імплант - за рахунок тих грошей, що ви відправили на початку грудня.
Вони просили передати, що ви фантастичні коти
Це фото Казаріна ілюструє вересень 2024 року.
Тому що це одна зі сторінок благодійного календаря. В ньому зібрали авторів та письменників, які зараз служать в ЗСУ. Нас явно більше, ніж 12, тому в календарі 53 сторінки, а кожне фото ілюструє лише один тиждень.
Я особисто знаю більшість з тих, хто в цьому календарі. Інших знаю заочно.
У цього календаря лише 100 примірників. Додрук не планується. Такий собі артефакт часу. Його зробили лише за для того, щоб зібрати гроші на протимінні чоботи для військових підрозділів.
Вартість календаря – 4000 грн. Якщо вирішите його придбати – вважайте це внеском в обороноздатність країни
https://litagencyovo.com/product/Writers_defending_Ukraine
Казарін вихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/12/10/7432239/
Інколи є відчуття, що країна живе в умовах неоголошеної передвиборчої кампанії.
Непопулярні рішення, ухвалені парламентом, досі чекають на підпис президента. Спікери від партії влади публічно підозрюють головкома в політичних амбіціях. Опозиція критикує владу за те, що їхніх депутатів не відправляють у дипломатичні поїздки. Все це наводить на думку, що українські політики продовжують жити в очікуванні виборів – навіть усупереч тому, що президент пообіцяв не проводити їх під час війни.
І це дуже тривожна ситуація.
І справа навіть не в тому, що 81% українців не хоче виборів під час активної фази бойових дій. І не в тому, що для їх проведення під час воєнного стану доведеться змінювати законодавство. І навіть не в тому, що кожна виборча дільниця ризикує перетворитися на готову мішень для ракет.
Вибори під час війни несуть у собі ризики зовсім іншого масштабу.
Прихильники їхнього проведення можуть сказати, що передвиборча кампанія не дозволить нікому розігрувати карту "простроченості" української влади. Що вибори підвищать легітимність державної вертикалі. Що якщо вже в Конституції забули прописати продовження повноважень президента під час війни, то треба дослівно дотримуватися основного закону країни.
Але в тому й особливість, що голосування відбуватиметься в ситуації, коли мільйон виборців – у Силах оборони, а ще кілька мільйонів – в еміграції. Доставити виборчі скриньки у кожен окоп приблизно так само реалістично, як і збільшити у десятки разів інфраструктуру для голосування за кордоном (до війни в українських посольствах голосувало приблизно 400 тисяч осіб). Якщо завдання виборів у тому, щоб підвищувати легітимність влади, то неможливість на них проголосувати призведе лише до протилежного ефекту.
До того ж вибори – це не просто історія про бюлетень та урну. Вибори – це насамперед історія про процедури. Про агітацію, дебати та критику. Про рівний доступ до медіа та пропорційну присутність претендентів у ЗМІ. Ми навряд чи отримаємо все це в ситуації, коли один із кандидатів є верховним головнокомандувачем країни, що воює. У тих, хто буде не згоден із підсумком кампанії, буде чимало приводів поставити результат під сумнів.
До того ж війна призвела до згуртування українського суспільства. А вибори за своєю природою легітимізують заперечення спільної позиції. Роблять нормативним внутрішнє протистояння. Виборча кампанія приречена будуватись на критиці статус-кво та на дробленні електорату. На пошуку відмінностей і протиставленні одних – іншим. Ми ризикуємо завершити вибори у стані серйозного внутрішнього роздраю та роз'єднання. І далі житимемо у відголосках взаємних звинувачень, які пролунали.
Але головна вада ідеї в тому, що передвиборча кампанія ніколи не була часом непопулярних рішень. Саме їх сьогодні вимагає від країни повномасштабна війна.
Вибори в Україні завжди перетворювалися на змагання популізму. Політики навперебій давали нездійсненні обіцянки, обіцяли країні прості рішення та пропонували рецепти швидкої перемоги добра над злом. Кандидати змагалися в яскравості звинувачень та нездійсненності прогнозів. На кілька місяців країна поринала в істерію, зіткану з торгівлі мрією.
І це все йде врозріз із тим, що потрібно Україні зараз.
Повномасштабна війна потребує максимально непопулярних рішень. Зниження мобілізаційного віку. Зменшення переліку підстав, що дають відстрочку від армії. Активне вручення повісток.
Якщо західні партнери раптово вирішать скоротити свою допомогу Україні, ми виявимо дірку в бюджеті. Яку доведеться закривати зростанням податків та тарифів. Друкованим верстатом та переділом бюджетного пирога. Платитимемо за це інфляцією та зростанням соціальної напруги.
Кожне непопулярне рішення б'є по рейтингах влади. Кожна влада приречена думати про своє політичне майбутнє. В результаті багато рішень просто ставляться на паузу – через побоювання, що вони призведуть до зростання популярності опозиції. І цей рукотворний глухий кут особливо небезпечний під час війни.
Мільйон гривень
Саме стільки ви подарували мені на день народження. Цього вистачить на дев’ять серцевих імплантів. Завдяки вам дев’ять дітей назавжди забудуть про ваду серця.
1621 людина відправила гроші. Це мій найбільший збір з 2016-го. Кожного року ви відправляєте на третину більше, ніж попереднього. Дякую вам. Ми знову переписали історію.
Ось тут – історії врятованих вами Максима, Тихона, Іллі, Поліни та Дмитра
https://dobro.ua/project/vriatuvati_zhitty_5_ditei/
Ось тут – історії Маргарити, Дмитра, Мар’яни та Андрія
https://dobro.ua/project/vriatuvati_zhitty_ditei/
Ви круті. Ніколи про це не забувайте
Друзі
За два попередні дні ми зібрали вже на п’ять операцій. П’ятеро дітей отримають серцеві імпланти. У них більше ніколи не буде проблем з вадами серця
Сам збір триває. У нас на черзі - ще четверо. Якщо зберемо - в цьому році сумарно врятуємо девʼятьох. Це дуже амбітна мета, але вона того варта
І так. Ви дуже круті
https://dobro.ua/project/vriatuvati_zhitty_ditei/
Цієї неділі мені стукне 40.
Кризи тридцяти я не помітив. У той рік анексували Крим і я переїжджав на материк. Криза сорока припала на повномасштабку - і війна витіснила всі рефлексії на тему середнього віку.
Я ж його не зовсім так уявляв. Планував мчати на мотоциклі Трансфагарашом. Пірнати з аквалангом у Червоному морі. Блукати з Мацарським нічними клубами Бейрута. У долі чудове почуття гумору. Сподіваюся, їй весело.
Іноді думаю, що ми будемо славними старими. Будемо фліртувати, голосно сміятися, неполіткоректно жартувати. У нас буде сотня тисяч причин не відкладати життя на завтра – і нам доведеться багато бешкетувати, щоб надолужити втрачене.
А ще я бурчатиму на молодих, бо вони мовляв «пороху не нюхали». Додаючи тихесенько про себе «і слава Богу». Війна ніколи не була хорошою спадщиною і залишати її молодим немає жодного сенсу.
А ще хочу, щоб нас було більше. Тому в мої сорок мені дуже потрібно прооперувати пʼятьох малюків. У кожного з них – вада серця. Кожному потрібен серцевий імплант. Якщо зберемо гроші – нам буде на кого бурчати в старості.
Зрештою, нам не звикати переписувати історію. Допоможете?
Upd. За два дні ми зібрали вже на п’ять операцій. П’ятеро дітей отримають серцеві імпланти. У них більше ніколи не буде проблем з вадами серця
Сам збір триває. У нас на черзі - ще четверо. Якщо зберемо - в цьому році сумарно врятуємо девʼятьох. Це дуже амбітна мета, але вона того варта
І так. Ви дуже круті
https://dobro.ua/project/vriatuvati_zhitty_ditei/
Якщо ж говорити про обмеження військового характеру, то вони зникли до середини літа 2022 року, коли логістика зуміла компенсувати дефіцит палива та перебої з постачанням.
Все, що збирає сьогодні українська держава за допомогою податків та митних зборів, йде на армію. Усі інші статті видатків бюджету фінансують європейські та американські платники податків. І важливо пам'ятати, що наша реальність не застрахована від змін. Що раптом західний виборець проголосує за зміну підходів, то український тил відчує на собі війну набагато виразніше, ніж міг відчувати її досі.
Давайте уявимо, що Захід зведе свою допомогу Києву до самих лише оборонних поставок. Обмежить дотації до українського бюджету. Зменшить кількість фінансової крові, яка щомісяця вливається в кровоносну систему української економіки. І що тоді?
А тоді буде зростання податків та акцизів. Збільшення тарифів на електроенергію та на газ. Увімкнення друкарського верстата, інфляція. Фіксований валютний курс. Зменшення золотовалютних резервів та – як наслідок – чорний ринок валюти. Подорожчання імпорту. Паливо або зростає у ціні, або стає дефіцитом. До преміального споживання зашивають додаткові збори. Держава проводить жорстку ревізію статей видатків.
У цей момент українському тилу доведеться ставати тилом країни, що воює. Бути донором державних витрат. Спонсором соціальних витрат. Жертвувати комфортним другорядним заради збереження критичного першочергового.
Українські вулиці нагадують європейські саме через те, що за нашу війну багато в чому платимо не ми. Нам допомагають наші союзники. Ми лише частково оплачуємо держвитрати – і тому ми зберігаємо профіцит грошей на все інше. Тому у влади українських міст залишаються кошти на ремонт доріг, плитку для тротуарів та інше "озеленення". Якщо хтось думає, що "гірше не буде", він помиляється.
Ми ведемо наймасштабнішу війну на континенті за останні вісімдесят років. Але саме завдяки союзникам український тил може мінімально відчувати на собі наслідки. Якщо в когось виникає спокуса "втомитися від війни", йому варто пам'ятати про обставини та контекст.
Тверезий погляд на реальність цінний тим, що допомагає не втрачати з нею зв'язок.
То, что Путин был готов закончить войну в марте 2022 путем переговоров - это, мягко говоря, бред.
Пока велись переговоры в Стамбуле, российские войска готовились выходить из северной части Украины, чтобы переместится на Донбасс и продолжить воевать там.
Россию на стамбульских переговорах представлял клоун Мединский, что само по себе говорит об их несерьезности. После окончания этой встречи Мединский несколько дней не мог дозвониться Путину, чтобы рассказать, как все прошло. Потому что Путину было похуй на эти "переговоры". Они были просто ритуальным действием. Если бы наша сторона после Бучи не прервала переговоры, они могли бы хоть каждую неделю проходить. Штук 50 меморандумов могли бы подписать. На ход войны это никак бы не повлияло.
В феврале 2022 Путин нацелился захватить всю Украину. Эти неадекватные планы стали следствием его личной упоротости и кретинического искажения картины мира. И эта упоротость никуда не делась.
В марте 2022 стало понятно, что этот план не реализуем, поэтому уровень посягательств снизился. Я писал об этом не раз, в том числе в посте под названием "Четыре войны Владимира Путина", повторяться не буду.
Ни на какие реальные переговоры Путин не пойдет до тех пор, пока не сочтет свою позицию доминирующей, а украинская сторона с этим согласится. Или наоборот - когда окажется перед угрозой разгрома. Ни то, ни другое пока не просматривается.
Поэтому до сих пор продолжается "третья война" - война за юг и Донбасс.
Путин надеется пересидеть, передавить, дождаться, когда моральный дух украинцев упадет, когда в США победит Трамп, когда в Европе изберут еще больше орбанов, когда помощь Украине будет железно парализована.
В этом вся суть момента.
Украина для Путина - как "моя прелесть" для Голлума. Просто так он от нее не откажется. Только если его хорошенько запинать.
Как минимум год на это у нас есть.
З приводу економічного фронту я вже все сказав - можу лише повторити
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/07/15/7410059/index.amp
А відсутність усього перерахованого – у другому.
Цілком імовірно, що Москва розраховувала на порівнянну швидкість асиміляції й на інших окупованих українських територіях. Але особливість короткої культурної дистанції в тому, що це фактор, який працює в обидві сторони, а зміна ідентичності – це двосторонній процес.
За даними радянського ще перепису 1989 року, 11,3 мільйона жителів України ідентифікували себе як росіяни. Ймовірно, значну частину з них складали русифіковані українці, але це не так важливо, якщо зважити на те, що культурна ідентичність – це завжди питання персонального вибору. Величина культурної дистанції дозволяла їм без особливих проблем інтегруватися в українське суспільство, а тому вже 2001 року три мільйони з них обрали українську ідентичність замість російської.
Зміна ідентичності була питанням персонального вибору. Вона не вимагала зміни конфесії, інтеграція не ускладнювалася фенотиповими особливостями й навіть знання мови та історії стало значним фактором лише десятиліття по тому.
Усі ці роки персональний вибір визначався сумою подій, що відбувалися в індивідуальних біографіях. Українські росіяни жили в країні, обурювалися рівнем корупції, виходили на протести, реагували на вторгнення в 2014 та 2022, волонтерили та йшли до армії. Якоїсь миті сума вчинків стає важливішою за мову дитинства – і про колишню ідентичність починає нагадувати хіба що закінчення прізвища.
Національність виявилася не рівнозначна світогляду. Багато з тих, хто став воювати на боці окупаційної російської армії, цілком міг би похвалитися українським родоводом. Але первинним виявилися або ностальгія за СРСР і "втраченою величчю", або ситуативний фактор соціального ліфта, здатний піднести тебе в умовах окупації на кілька поверхів вгору.
Ті, хто став на бік України, не завжди могли похвалитися українським бекграундом. Але первинним виявилося бажання захистити свій будинок та небажання жити за тоталітарними правилами. В очах Москви всі вони тепер – зрадники, які не погодилися з роллю іреденти. Кожен факт окупації супроводжується терором проти носіїв ідентичності – щоб потім асимілювати тих, хто у своєму житті готовий зосередитись на цінностях побутового виживання.
Саме тому, коли ми говоримо сьогодні про нашу війну, фактор культурної дистанції не вдасться скинути з рахунків. Російське "вирішення українського питання" полягає не так у фізичному геноциді, як у культурному. Тому що позбавлених національної ідентичності українців Кремль завжди зможе оголосити росіянами.
Ті, хто сьогодні борються на фронті, б'ються за те, щоб провести кордон між нами та ними. Будь-яка спроба скоротити культурну дистанцію так чи інакше працює на Росію. Будь-яка спроба збільшити – захищає від розчинення та поглинання. В когось буде спокуса сказати, що від поглинання захищає не культура, а армія – і він матиме рацію. Але в тому й особливість, що від ідентичності людей серед іншого залежатиме те, чи підуть вони у військкомати, коли настане час.
Казарін вихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/11/19/7429289/
Название для «Двойных стандартов» придумал он
Он любит Ближний Восток, сложные книги и дочку. Божится, что после войны пойдет работать пивным сомелье. В сундуке, который подарил ему Башар Асад, - хранит переписку с Андерсом Брейвиком.
Он успел объездить много чужих войн. Катался по Сирии с повстанцами, тусил с Пешмергой в Иракском Курдистане, летал на Фукусиму после катастрофы и сидел на допросах в Секторе Газа. Я не теряю надежды, что жадность когда-нибудь возьмет верх над ленью и он напишет бестселлер.
Он любит братьев Коэнов и «Братьев Блюз». Рассказывать истории и попадать в них. Никто не бесит меня так как он - и порой я грожусь, что женюсь на его дочери и отыграюсь на его внуках. Тогда Юра прищуривается и говорит, что в этом случае в моем распоряжении останутся лишь две фразы: «Извольте, папенька» и «Позвольте, папенька».
Мы познакомились в 2015-м и начали вместе работать в 2020-м. За два предвоенных года успели сделать четыреста эфиров. 26 февраля мы должны были свинтить на Западный берег реки Иордан, но вместо этого 25-го ушли в военкомат.
А сегодня у Мацарского день рождения.
Ті, хто вбивають сьогодні в країну клин, твердитимуть про свою непричетність. Винен завжди інший, а тому власна нездатність промовчати буде оголошена подвижництвом, а чужа – крикливством. Ми просто опинимося всередині рольового сценарію столітньої давності. Українці й так не можуть похвалитися особливою довірою до владних вертикалей. А торпедувати цю довіру з кожним наступним місяцем позиційної війни ставатиме дедалі легше.
Вже неважливо, хто першим почав говорити про протистояння. Важливіше те, хто першим покладе край чуткам. Якщо ви не заповнюєте інформаційний вакуум – за вас заповнить його хтось інший. Ми не матимемо іншої влади до кінця повномасштабної війни. Влада не матиме іншого військового керівництва до кінця активної фази бойових дій. Іноді єдина перемога, яка світить персональному его – це піррова.
Громадська думка – це стихія. Сперечатись із нею – все одно, що намагатися шмагати море. Але висота хвиль залежить від тих, хто ухвалює рішення. Політики. Чиновники. Головні редактори. Лідери думок. Рівень солідарності та згуртованості країни залежатиме від того, чи здатні ці люди на "водяне перемир'я".
Через рік ми стежитимемо за спробою переобрання Дональда Трампа. Того самого, що хотів за будь-яку ціну залишитися при владі. Того самого, що мріє за будь-яку ціну повернутися до влади. Багато хто приписує йому злопам'ятність, месіанство та нездатність визнавати власні помилки.
Так ось. Трампісти в нас уже є, але вакансія українського Дональда Трампа досі вільна. І дуже не хочеться, щоби хтось, сам того не помічаючи, зайняв її.
На нас і так чекає непроста зима.
