Ви знаєте, чому в нинішній фазі війни у нас немає добробатів?
Тому що добробати в АТО з'явилися як реакція на нездатність армії впоратися із припливом добровольців. Люди йшли на фронт, оминаючи офіційні вертикалі.
Два роки тому роль мобілізаційної кишені виконали Сили ТРО. Десятки тисяч людей прийшли туди, формували батальйони, бригади – і після цього йшли на фронт.
ТрО майже повністю складалися з цивільних – і принесли до армії свої компетенції. Їм ніхто не встиг пояснити, що «в армії так не робиться», а тому вони почали робити речі з категорії «а що так можна було?». Збройні Силі раптом отримали людей, яких до війни ніколи не змогли б дозволити собі просто за зарплатним принципом.
Сьогодні ТрО воює на всіх ділянках фронту – поряд із бригадами Сухопутних військ. Але важливо пам'ятати, з чого все починалося. Тому ловіть лінк на документальний фільм:
«Аматори. Повстання нації»
https://www.youtube.com/watch?v=5aOyWSSSuvg
Справи важливіші за емоції, дисципліна важливіша за мотивацію, і якщо обставини не можна скасувати – знайди собі в них застосування.
Я не знаю, скільки часу триватиме моя служба. Не знаю, коли я зможу змінити піксель на джинси. Мої немобілізовані співгромадяни цього року складатимуть тест на відповідальність – і якщо провалять, то ми всі ризикуємо затриматися в армії. Писати підручник з історії досить втомливо – і ми із задоволенням поділимося цим обов'язком. Головне, щоби було з ким.
Біографія нашого покоління знецінить музеї – адже наша епоха яскравіша за будь-який розділ із підручника історії. Люди, які стануть пам'ятниками, ходять з нами одними вулицями. Ті, чиї біографії вивчатимуть у школах, надсилають нам меми в месенджерах.
Я, як і раніше, вважаю, що ми круто справляємося – всупереч вигорянню та втомі. Як і раніше, намагаюся не втрачати віри в людей – концентруючи злість на окремих персоналіях. Так само вважаю, що мені пощастило з епохою, бо будь-яка інша тепер виглядає як прелюдія до нашої.
На початку 2022-го я планував менше працювати та більше подорожувати. Все здійснилося. Потрібно просто точніше формулювати.
Мені лишилося скинути ще сім кілограмів.
Легко бути українцем, якщо твоя мама – зі Львова, а тато – з Полтави. Якщо мова твоїх колискових – українська, а вдома висить Кобзар у рушниках.
Коли ти з дитинства не блукаєш між ідентичностями і чітко розумієш, де твоє місце у країні.
А в нас у Криму все було навпаки.
Мало хто з наших батьків народився на півострові. Ми були поколінням переселенців. До того ж, “золота доба” Криму припала на радянські 70-80-і роки. За умов залізної завіси й планової економіки півострів був найпривабливішим радянським курортом. Саме це й рокувало його після 1991-го на десятиліття ностальгії.
Ця ностальгія була скрізь. Причинно-наслідкові зв’язки – порушені. Крах радянської системи мої земляки сприймали не як закономірний наслідок поразки у “холодній війні”, не як результат неефективності соціалістичної економіки, що не витримала конкуренції. Замість цього багато хто волів вважати, що головна причина всіх нещасть – це незалежна Україна, яка приштрикнула Крим тризубом до соціального дна.
Справа була не в мові повсякденного спілкування. Значно більша проблема крилася в тому, що півострів і далі жив у минулому. Горнувся до минувщини. Канонізував радянське. Віднайти себе за таких умов було складно. Та дехто все одно намагався вибудовувати простір спільних сенсів. Тих, що могли б з’єднати півострів з українським материком.
А потім стався Майдан.
І це була історія про цінності. Про те, що особистий вибір важливіший, ніж “кров та ґрунт”. І що українська нація вже не обмежена етнічними категоріями.
Для мене Майдан був також історією про те, як український потяг намагається вирватися з пострадянського депо. І наш Крим мав бути одним із вагонів цього поїзда. У якому, може, час від часу хтось і зривав би стоп-кран, та в підсумку він би разом з іншими вагонами прямував до “західного” депо.
Та потім прийшла Росія, відчепила мій рідний вагон і причепила до свого поїзда, що прямує навіть не на схід, а – в минуле. Саме в те минуле, що має не більше перспектив, ніж вітрильний корабель. Тобто – жодних.
Кримчан від мешканців Донецька та Луганська відрізняє те, що нас гнали з дому політичні причини. В нас не вибухали снаряди, ми не тікали від війни. Коли ми зустрічаємо земляків у будь-яких регіонах країни, то наперед знаємо, що ми – однодумці. Проросійському кримчанину не місце в Україні. Наша прописка стала маркером ідентичності.
Зла іронія. Анексія мого дому стала дефібриляцією для країни. Їй довелося виборсуватися з пострадянської коми. Окупація півострова позбавила нас малої батьківщини, та подарувала велику. Ту, в якій важливі не “кров” і не “ґрунт”, не закінчення прізвищ і не мова колискових. Українцем можна не лише народитися, але й стати.
А ще тепер я напевно знаю: майбутнє не має бути заручником минулого. Мені знадобилося тридцять років, щоб у цьому пересвідчитися. Досить пізнє прозріння, треба зазначити.
Утім, краще пізно, ніж ніколи.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
До війни я лютий не любив.
10 років тому цей місяць зламався для мене у двадцятих числах. Вслід за перемогою Майдану сталося російське вторгнення в Крим. Чудово пам'ятаю емоції того часу. Збентеження, безсилля і відчуття зламу всього, що вважав фундаментом.
На лютий припадало надто багато спогадів. Насамперед про те приниження, яким 10 років тому в останні дні місяця ми платили за власну короткозорість.
Ми сподівалися на документи – і вони нас підвели. Розраховували на союзників – але вони промовчали. Армія, яка завжди вважалася баластом для молодої країни, раптово виявилася її єдиною надією.
Той місяць став вододілом – і рік у рік приносив із собою нагадування про нашу колишню наївність.
Два роки тому лютий знову став місяцем перелому. Але відчуття вже були іншими.
https://forbes.ua/war-in-ukraine/tochka-otscheta-chto-za-dva-goda-izmenila-voyna-rasskazyvaet-pavel-kazarin-23022024-19440
БПЛА – нове слово у мистецтві війни
Це розвідка. Це бомбери. Це FPV, які палять ворожу техніку та зносять бліндажі
БПЛА сьогодні – це як танки в Першій світовій чи як радари в Другій. Рід військ, що народжується з нуля. Рід військ, який створюють тут і зараз.
Хочеш бути серед перших? Серед тих, хто змінює правила гри? Тоді рота ударних безпілотників 104 бригади чекає на твоє резюме. Нам потрібні пілоти, майстри, водії-радіотелефоністи та командири відділень. Якщо ти чогось не знаєш, але готовий навчатись – ми допоможемо.
Надсилай своє резюме сюди:
https://serafims104.org/
Служити з нами – це привілей бути першопрохідцем
І ось тепер вже весь світ сперечається про те, чи має свобода слова межі, і якщо так, то де вони мають пролягати.
Ті, хто вважає, що меж немає, повинні відповісти собі на питання: чи можна змінити переконання прихильників Дональда Трампа? Чи існують аргументи, здатні повернути їх з простору дебатів у простір спору? Чи існують докази, які могли б похитнути їхню точку зору?
Ті, хто вважають, що межі є, мають визначитися, де саме вони пролягають. Де той кордон допустимого, за яким починається соціально небезпечне? Хто визначає рамку нормальності і Who watches the Watchmen?
Ще двадцять років тому медіасередовище визначала невелика група гейткіперів у вигляді ЗМІ. Відтак настала доба медіасередовища без посередників. А тепер, на початку нового десятиліття, ми знову опинилися у просторі чергової трансформації. Цілком можливо, що суперечка про свободу та відповідальність знову стане змістом наших дискусій про майбутнє.
Якщо тільки не скотиться у простір дебатів.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Про цю тему я вже писал. Можу лише повторити
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/12/10/7432239/
Друга половина минулого століття була епохою конкуренції ринку та авторитарних планових систем. Якщо 1991 рік і зумів поставити якусь крапку, то лише в питанні ефективності адміністративної економіки. Відтоді все змінилося.
Відтепер диктатури воліють бути ринковими. Автократії навчилися не воювати з бізнесом, а підпорядковувати його своїм завданням. Права людини вже не сприймаються як перепустка у світ споживчого достатку. Демократія не служить воротами в царство іномарок і айфонів. Обивателю більше не пропонують обирати між «джинсами» і «державною величчю». Відтепер усе це доступно йому в межах єдиної пакетної пропозиції. Джинси окремо. Права людини окремо.
У результаті нова лінія протистояння пролягає між ринковими демократіями та ринковими диктатурами. Війна не розвернула Росію в бік націоналізації та державного розподілу. Китай продовжує бути конкурентом Заходу не тільки у військовій сфері, а й в економічній. На цьому тлі Північна Корея залишається пам’ятником мертвому ХХ століттю — і судити за нею про сучасні диктатури було б наївно.
Якщо ми програємо, світ отримає сигнал, що ринкові демократії справляються гірше, ніж ринкові диктатури. Що змінюваність влади і права людини — погана підмога під час війни. Що свобода слова і політична конкуренція ведуть до програшу під час криз. Світ отримає сигнал, що сильна рука — найкращий рецепт для перемоги країни. Що незалежність гілок влади — рудимент ХХ століття. Що партійна різноголосиця здатна так-сяк працювати під час миру, але тільки шкодить під час воєнних катаклізмів.
Найрізноманітніші країни зможуть зробити висновки з українського досвіду. Прихильники ходіння строєм дістануть потужний аргумент на свою користь. Сценарії «порятунок демократії» та «порятунок нації» опиняться розведеними по різні боки барикад, і кожне суспільство самостійно обиратиме для себе пріоритет. Якщо 1991 року свобода взяла гору над тираніями, то тепер оновлені тиранії почнуть доводити, що програли вони не свободі, а всього лише ринку. І що ринок чудово уживається в одному пакеті із «сильною рукою».
А ще наша боротьба визначить, чи працює цинізм як інструмент зовнішньої політики. Цинізм — це ж не тільки невіра в ідеали. На додачу це ще й переконаність у тому, що інші в ці ідеали теж не вірять, а всього лише прикидаються. А тому просто зараз світ отримує відповідь — наскільки перспективно в сучасній реальності бути Віктором Орбаном.
Якщо модель поведінки Угорщини в умовах війни принесе їй вигоду, то що зупинить інші країни від спроб копіювати цю формулу? Якщо ти займаєшся шантажем у ситуації, коли твій сусід стікає кров’ю, і ця політика приносить тобі бонуси, то що завадить появі нових адептів цієї стратегії? Якщо з’ясується, що егоїзм вигідніший за солідарність, а цинізм ефективніший за цінності, то чому політики в інших країнах мають відмовлятися від аналогічної тактики? Якщо «бути Європою» — це про географію, а не про принципи, то тоді багато хто може вирішити, що є сенс обмежитися однією лише географією.
А ще наша війна — це тест на спроможність робити висновки. Довгі роки Європа звикала жити під парасолькою безпеки, яку тримають над нею Сполучені Штати. Звикала вважати, що вступ до Північноатлантичного альянсу — на кшталт того, що поставити квартиру на сигналізацію. Що в разі біди прийде хтось зовнішній і наведе лад. Що можна скорочувати армійські витрати, закривати військові заводи й перетворювати власні збройні сили на бонсай-армії.
Європа робила все, що до війни робила й Україна, — і тепер може на власні очі спостерігати за тим, який вигляд мають наслідки. Але що робитимуть наші західні сусіди, якщо завтра американський виборець вирішить проголосувати за ізоляціонізм? Який їхній план, якщо через рік їм самим доведеться забезпечувати свою оборону? Як вони реагуватимуть, якщо новий глобальний виток насильства перестане бути сюжетом самих лише фантастичних романів?
Наша війна — не тільки наша. Це рольова модель і попередження. І якщо хтось вважає, що фінал протистояння визначить лише нашу долю, — він помиляється.
Європою блукає привид контрреволюції.
Мотив незмінний – євроскептицизм і бажання розбігтися по окремих національних квартирах. До того ж, це явище не обмежується кордонами континенту. А Росія й поготів осідлала цю ідеологію ще двадцять років тому, а тому сьогодні радісно аплодує новій хвилі європейської втоми від змін. І на цьому загальному тлі рельєфно виділяється тільки одна країна – Україна. Яка й хотіла би втекти у власну вигадану “золоту добу”, та в тім і річ, що втекти їй нема куди.
Від початку порядок денний будь-яких революцій сходив до двох пунктів: потенціал перетворення та апеляція до майбутнього. Та в другій половині ХХ століття відбулася переміна. Замість революційного постав порядок денний контрреволюції. Його образ майбутнього покликається на минуле. Пропонує не так рухатися вперед, як повертатися назад – у таке собі ідеальне “проминуле”.
Можливо, причина в тім, що наприкінці ХХ століття майбутнє стало занадто непередбачуване, щоб його моделювати. Умовне “завтра” вже не було зрозумілим, і люди почали підміняти майбутнє минулим. На зміну концепту “сьогодні – це недосконале завтра” почала з’являтися ідея, що “сьогодні – це зіпсуте вчора”. На знаменах нового тренду закріпилися антидемократизм, антисистемність та консерватизм.
Можна, звісно, штурмувати цю цитадель забобонів. Можна доводити ущербність віри у “світле минуле”. Наводити статистику тривалості життя. Переможених хвороб та відвернених епідемій. Пояснювати, що життя будь-якого “скрєпоносця” було б важке і злиденне – якби йому не пощастило належати до п’яти відсотків еліти.
Це все можна було би сказати. Але – безрезультатно.
Тому що головний зміст міфу про “скрєпи” та “минуле” – це втеча від змін. Тих, що протягом останнього сторіччя тільки набирають обертів.
Протягом століть реальність побуту могла лишатися незмінною. Знаряддя праці, щоденний лад, уявлення про світ та норму були однакові протягом величезного періоду історії. А потім світ починає змінюватися так швидко, що люди не встигають адаптуватися.
“Скрєпоносець” дарує своїй авдиторії індульгенцію. Він дозволяє їй нормувати себе. Свою неготовність дізнаватися щось нове. Своє небажання змінювати уявлення про світ. Інтелект – це здатність адаптуватися до змін. А “скрєпоносець” виправдовує глупоту та відсталість.
Він продає авдиторії міф. Про те, що вони – спадкоємці та носії правди. Про те, що в їхніх проблемах винні зміни, а не їхня власна неготовність змінюватися. Він торгує простотою – тією, що гірша за злодійщину. Він дарує пастві відчуття безгрішності та образи – найсильніші ментальні наркотики з тих, що існують.
У минулому немає рецептів. Щоб їх там знайти – треба знову побудувати довкола себе Середньовіччя. Будь-які спроби втекти у “вчора” від початку приречені. Можна досхочу ламати ткацькі верстати, але Промислову революцію це все одно не зупинить. Можна відмовитись від вакцинації своєї дитини, та це тільки зашкодить їй, якщо почнеться епідемія.
Та біда в тому, що міф не можна перемогти фактами. Він завжди самодостатній – заковує свого носія в міцні лати з упереджень та самовиправдання. Відмова від міфу рівноцінна виходу з зони комфорту. Тому що вимагатиме від свого носія діяльних зусиль. Позбавить монополії на істину.
Тренд контрреволюцій зроджується зі страху обивателя перед змінами. Майбутнє непередбачуване, трансформації стрімкі, а нова реальність змушує людину “бігти щодуху, щоб тільки лишатися на місці”. Усі, хто намагається осідлати цю хвилю настроїв, пропонують прості відповіді на складні запитання. Усе це можна помножити на антиелітні настрої. У кожному конкретному випадку пропонують повернути країну її громадянам, захистити національного виробника від світового ринку, відмовитися від глобального на користь локального.
Уже неодноразово звучало: світ змінюється швидше, ніж люди. Друга половина двадцятого століття була добою боротьби лібералів зі старими елітами. Перші хотіли майбутнього, другі мріяли про консервацію. Традицію відтісняли на периферію гаслами про світ рівних можливостей та позитивну дискримінацію. 1968-й рік переміг.
Як міг відтягував цей день, але він настав
Мій перший корч не був корчем. Це був мій особистий Форд Коннект, який не пережив весни 22-го. Машина дотягла до деокупації Київщини - і благополучно померла.
Потім настав час Хендая. Асфальтовий кросовер чесно возив нас від польових доріг Харківщини до закутків Миколаївщини. На ньому ми їздили під час контрнаступу і буксували за Куп'янськом - відразу після.
Потім настав час Cherokee. Машина служила вірою-правдою, але тепер у неї закінчується ресурс. Це означає, що починає сипатися приблизно все і приблизно одразу. Її треба приводити до ладу, бо через місяць вона знову змінить полігони на передок. Тому мені потрібна ваша допомога
5221 1911 0090 0355
Про мобілізацію я вже все сказав. Можу лише повторити
https://forbes.ua/war-in-ukraine/alternativa-kogda-schet-novym-bucham-poydet-na-desyatki-o-mobilizatsii-v-pyati-punktakh-ot-pavla-kazarina-09012024-18414
Українська державна комунікація — друга за милозвучністю в світі (с)
Читать полностью…
Це Маргарита і Максим
Останні два серцеві імпланти, на які ви зібрали ще в грудні, отримали саме вони. Операції успішні, діти здорові. Цього разу загалом ми витягнули девʼятьох
Ви коти
У поточному році Україна складатиме іспит, імʼя якому – мобілізація.
Формула «воювати повинні добровольці» гарна для мирного часу. Але вона перестає працювати, коли йдеться про повномасштабне вторгнення. Мотивація – важливий чинник, але не обовʼязковий. Люди вигорають – і навіть для найвмотивованішого добровольця настає момент, коли триматися доводиться вже не на мотивації, але на дисципліні. Різниця між ним і тим, хто опинився в армії через обставини, не така вже й велика. Якщо ви переконали себе, що війну здатні виграти виключно добровольці, то даремно.
Бога з машини немає. Одні пропонують відправити на фронт замість себе депутатів/суддів/поліцейських. Інші твердять про те, що потрібно в рази збільшити зарплати військовослужбовців, щоби під військкоматами знову вишикувалися черги. Треті пропонують відправити в окопи тих, хто зараз несе армійську службу на тилових посадах. Усі ці ідеї поєднує вперта надія, що воюватиме хтось інший.
Ймовірно, причина в тому, що два роки відносної тилової стабільності привчили людей до думки, що війну можна пережити, не стикаючись із нею. Але в тому й річ, якщо якесь рішення здається вам несправедливим, можливо, що вам просто здається. Ймовірно, ви просто жили два роки в борг, і тепер настав час цей борг повернути.
Переговори – це не альтернатива мобілізації. У тих, хто боїться мобілізації, виникає спокуса закликати владу до переговорів. Люди пишуть у соцмережах про те, що переговори врятують життя, зупинять активну фазу війни та дозволять стабілізувати фронт.
Проблема цього підходу – у його наївності. Російський президент не піде на переговори, якщо він вважає, що може захопити всю Україну. А тому наша країна не має вибору між «продовженням війни» і «третіми Мінськими».
Альтернатива опору – не принизливий мир. Альтернатива опору – це ситуація, коли доля Маріуполя спіткає Харків та Київ. Альтернатива мобілізації – це коли рахунок нових «Буч» піде на десятки. Зрештою доля вже окупованих територій досить недвозначно дає зрозуміти, що єдиний вибір, перед яким стоять українці, – це в якій саме армії їм доведеться служити. Можна у своїй. А можна в окупаційній.
Мобілізація – це історія справедливості. Ті, хто пішов до армії 2022-го, весь цей час віддавали своїй країні непропорційно багато. Відносна безпека та комфорт тилового життя були можливі завдяки тим, хто весь цей час жив у максимально небезпечних та некомфортних умовах.
Якщо у вас виникає спокуса відчувати себе жертвою мобілізації, то ви помиляєтеся. Жертвою мобілізації можуть вважати себе лише ті, хто за підсумком процесу не зможе зняти з себе піксель. А це трапиться тільки в тому випадку, якщо ви вирішите піксель на себе не надягати.
До речі, саме з цієї причини будь-які розмови про «майновий ценз» у рамках мобілізації позбавлені сенсу. Якщо величина зарплати та сплачених із неї податків стануть підставою для «бронювання», це порушить той самий принцип справедливості.
Під час Громадянської війни в США армія північних штатів у якийсь момент почала відчувати дефіцит людей. Тоді Конгрес ухвалив перший в історії країни закон про призов. У ньому прописали можливість відстрочки – за $300 чоловік міг відкупитись на рік. Незабаром представники низів почали говорити, що йде війна багатих, де бʼються бідні. У липні 1863 року ця політика призвела до бунтів. Якщо ви дивилися фільм «Банди Нью-Йорка», можете згадати, про що йдеться. Було б помилкою брати на озброєння принцип, який загрожує соціальним вибухом.
Економічний тил утримають без вас. У багатьох є спокуса оголосити себе основою економіки. Вони говорять про те, що призов цивільних завдасть удару по стабільності країни. Вони забувають лише про те, що у разі успішної мобілізації в економіку країни через рік знову увіллються всі ті руки, що останні кілька років тримали зброю.
Немає підстав думати, що ці руки не втримають економічний тил. Тим більше, що багато хто з тих, хто служить в армії сьогодні, були до війни цілком успішними бізнесменами, фахівцями та айтішниками. Вони просто два роки тримали фронт, лишивши тил на вас. А тепер ваша черга.
Давайте немного про фейки. К сожалению, наши СМИ последнее время все больше подыгрывают настроениям читателей, не опираясь на факты. Если у читателей упадническое настроение, и зрада заходит на ура, давайте совать им зраду.
Причем, я не говорю про чепуху с "500 Брэдли для Марокко", а про то, что мелькало в заголовках приличных изданий.
Остап Ярыш, журналист "Голоса Америки", показал пару отличных примеров.
✔️“Пентагон: українські пілоти завершать навчання на F-16 до кінця 2024 року”. Бачили такі новини? Я бачив багато, від різних українських ЗМІ. Як вони сприймаються? Що десь на осінь-зиму 2024 українські пілоти будуть готові. А тепер порівняймо те, що подали ЗМІ, і що сказали в Пентагоні.
Як це звучало в оригіналі англійською: «Training depends on the skill level of the pilot, that can range from five to eight months. So I would expect sometime later this year we'll start to see those pilot's graduate».
“Later this year” - “пізніше цього року”. В Пентагоні кажуть, що навчання триває 5-8 місяців. А тепер рахуємо. Пілоти почали навчатись у жовтні, і зараз на четвертому місяці навчань. Тож можна очікувати його закінчення приблизно навесні.
➖➖➖
То есть кто-то вместо "позднее в этом году" перевел "до конца 2024 года", а остальные тупо подхватили и распространили как вирус.
✔️"США допомагатимуть Україні, але не на рівні 2 минулих років", "США не будуть підтримувати Україну на рівні минулих років", "США не мають наміру підтримувати Україну на рівні минулих років". Так виглядають 50 відтінків зради. А тепер слухаємо брифінг Держдепу і що там прозвучало.
В речника Держдепу Меттью Міллера запитали, чи США не змінили підходу щодо підтримки України “так довго, як знадобиться”, в контексті заяви Блінкена про те, що США хочуть допомогти Україні самій встати на ноги.
Міллер сказав, що не змінили. Це не означає, що США постійно будуть продовжувати рівень військового фінансування, як у 2022-2023, бо кінцева мета — допомогти Україні розбудувати власний ВПК. Але цього ще не досягли, тож підтримка США зараз є критично важливою.
Ось переклад повної відповіді українською.
“Так довго, як знадобиться. Це не означає, що ми будемо продовжувати підтримку на такому ж рівні військового фінансування, як у 2022 і 2023. Ми не думаємо, що це буде необхідним, тому що мета — в кінцевому підсумку … допомогти Україні встати на ноги та розбудувати власну індустріальну та військово-промислову базу, щоб вона змогла фінансувати, виготовляти та купувати боєприпаси самотужки.
Але ми ще цього не досягли. Саме тому настільки критично важливо, щоб Конгрес ухвалив додаткове фінансування — адже ми ще не на тому етапі, коли Україна може захищатись, покладаючись лише на себе. Саме тому для Конгресу так важливо і надалі підтримувати Україну, як і для наших європейських союзників та інших по всьому світу”.
Тільки от другу частину відповіді Міллера багато хто проігнорував, і зʼявились заголовки про скорочення допомоги. Як це сприймається, особливо на тлі новин про затримку з фінансуванням в Конгресі? Що Вашингтон уже прямо заявляє, що від сьогодні підтримки буде менше. Зрада? Зрада.
➖➖➖
То есть человек ответил, что в какой-то отдаленной перспективе Украина должна сама себя обеспечивать, а пока этого нет, США обязаны помогать.
Но кому это интересно, если слова можно тупо вырвать из контекста и выдумать заголовки пострашнее. И это при том, что в Сенате рассматривается проект, принятие которого даст Украине возможность получить в 2024 военной помощи больше, чем в 2022 и 2023.
В общем, позор и трэшак. Не надо так.
Дещо щодо підрахунку втрат на війні.
Існують KIA - killed in action. Себто, бійці, вбиті в безпосередньо в бою. В це число можуть включати тих, хто сконав від ран пізніше, а можуть і не включати.
Ще існують MIA - missed in action. Себто, зниклі без вісті.
Ще існують ті, що потрапили в полон.
Ще існують небойові втрати.
Все це в сумі, плюс вибулі по інвалідності, має назву "безповоротні втрати".
Ще існують санітарні втрати (теж бувають бойові та небойові) - це хворі та поранені, які, в принципі, ще можуть відновитися, але от прям зараз не бійці. В сумі з безповоротними вони складають загальні втрати.
Всі ці числа можуть відрізнятися в рази. Вам можуть назвати цифру KIA, а можуть назвати загальні втрати, і кількість буде відрізнятися на порядок. Тому без уточнення структури це все ще гадання на кавовій гущі.
(так, саме тому я більше люблю порівнювати втрати по техніці)
До третього року війни я схуд на двадцять кілограмів.
Не через казенне харчування – в армії годують непогано. Більше того: країна має згодувати солдату три з половиною тисячі кілокалорій на день, і повірте – робить це досить наполегливо.
І не через фізичні навантаження. В армії все індивідуально – і поки одні намотують кілометри, інші можуть засидітися до дистрофії м'язів. До того ж волонтерські вуглеводи завжди під рукою: ті, хто звик заїдати стрес шоколадом, можуть без проблем погладшати на пару розмірів. Тому худнути в армії доводиться не через обставини, а всупереч їм.
Причина була в іншому.
В житті є два способи взаємовідносин із часом: він може працювати на тебе, а може працювати проти. Тебе може забрати швидка з апендицитом, і ти прокинешся після наркозу в лікарні – з усією гамою супутніх відчуттів. Але при цьому ти знатимеш, що з кожною секундою шви затягуються, організм гоїться і твоє завтра буде гарантовано кращим, ніж твоє сьогодні.
А буває й навпаки. Коли ти маєш завдання, дедлайн, але ти старанно ігноруєш і те, й інше. І з кожним днем часу залишається все менше, а обсяг роботи не змінюється. В цей момент тривожність стає твоїм постійним супутником, а час – твоїм супротивником. Тому що за інших рівних завтра буде важче, ніж сьогодні.
Так ось. В армії ти ніколи не впевнений, що час на твоїй стороні.
Зона контролю в солдата не така вже й велика. Ти не знаєш свого майбутнього. Не можеш поручитися за те, що чекає на тебе завтра. Навіть якщо усунути всі адміністративно-бюрократичні несподіванки – тобі ніколи не вдасться прорахувати траєкторію уламків.
А тому ти не можеш бути впевненим, що час – це твій гарантований союзник. Не можеш пообіцяти самому собі, що завтра буде краще, ніж сьогодні. Звичку контролювати все поспіль краще залишити на цивільне життя – в армії вона стане дуже дратівним супутником.
Рішення схуднути було лише способом зламати систему. По-перше, дієта повертає тобі самому контроль над обставинами – хай навіть він зводиться до контролю того, що лежить на тарілці. А по-друге, вона дозволяє тобі передомовитися з часом. Дозволяє зробити його – хай і на дуже локальному рівні – знову своїм союзником. Ти починаєш жити з думкою, що завтра ти виглядатимеш і почуватимешся краще, ніж зараз. Просто бо сьогодні ти вирішив не заїдати стрес.
А на третій рік служби відчувати час своїм союзником дуже важливо.
Результат війни залежить від незліченної кількості факторів. Ніхто не знає, яким буде наступний чорний лебідь. Ніхто не знає результату виборів у країнах-союзниках. Найпростіше та найефективніше – зосередитися на тому, що ти можеш робити тут і зараз. А принагідно – викреслити саморуйнування зі свого щоденного графіка. В такому разі в твоєму персональному завтра з'явиться хоч якась конкретика.
Я часто думаю про те, що такий підхід набагато універсальніший, ніж здається.
Два роки тому ми сприймали війну як тимчасове викривлення. Як ситуативний зигзаг, який незабаром буде виправлено та випрямлено. Адаптація до думки, що війна – це нова норма, виявилася досить болісною. Ситуація відгонила шулерством і підробкою. Хотілося шукати винного та вимагати бога з машини.
Невизначеність майбутнього – погана підмога для психіки. Відсутність контролю робить будь-яке сьогодні тендітним та нестійким. Ситуація нестабільності не дозволяє спертися й віддихатися. Народжує неврози та роздратування. Накопичує вигоряння та втому. І якщо у спринтерському ривку фінішна лінія проглядається добре й чітко, то в марафонському забігу думка про дистанцію стає страшнішою за саму дистанцію.
У будь-якому новому процесі спершу ти рухаєшся на мотивації, азарті та куражі. Проблема в тому, що це неминуче закінчується – і далі треба рухатися вже на дисципліні. Натхнення поступається місцем необхідності. У моєму випадку ця трансформація сталася після півтора року служби. Якщо після війни мені спаде на думку бігати марафони – я знатиму правила гри наперед.
Якщо ти не впевнений у майбутньому – концентруйся на сьогоденні. Якщо лякає дистанція – зосередься на процесі.
Казарін вихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2024/02/25/7443411/
Стосовно інтерв'ю цього сраного малиша карлсону. Стосовно блокади зерна поляками. Стосовно розмов американських респів про актуальність допомоги Україні в цілому.
Я дуже рекомендую серіал Transatlantic на Нетфліксі.
Правда Другої Світової Війни в тому, що, незважаючи на спроби сторони-переможця зробити вигляд, що це була війна між злом і добром, це абсолютно точно не так.
Це була скоріша війна між злом і мудаками. Егоістичними, холодними, черствими мразями з одного боку, і егоістичними, холодними, черствими мразями з іншого. Зверху, в керівництві, я маю на увазі. А знизу просто якісь людські маси робили своє звичне "ми прості люди поза політикою", "ми просто виконуємо накази" і 1% "мені похуй шанси, я переверну небо і землю заради того, що вважаю правильним". Різниця між Гітлером і Черчиллем з Рузвельтом лише в тому, що Гітлер хотів спалити євреїв у печах холокоста, а Черчіль і Рузвельт не хотіли в це лізти.
Трансатлантик - це саме про це. Як група охуївших героїв боролися за те, щоб врятувати хоч когось з лап Гітлера.
І як їм в цьому заважали США, які не розуміли, навіщо рятувати євреїв і чому це їхня справа.
З одного боку дивишся і охуєваєш, які люди і країни бувають кончені, і якою нелюдською може бути ідеологія, головне шоб вона була загальноприйнятною.
З іншого боку згадуєш шо ти і сам єврей і історію знаєш трохи краще за інших, і чому тут уже дивуватися.
З третього боку згадуєш, як Черчіль крутонув поляків на хую перед війною і лієнцьких казаків після війни.
Складаєш усе це докупи і думаєш ніхуя собі нам ще доїхало цього разу. Якби Путін трохи більше на людину був схожий і менше на гівно. Якби ідеологія захоплення була трохи продуманішою. Якби вони трохи більше задумувалися над медійною складовою анексії. Якби все це сталося не тоді коли сталося, а зараз, у виборчий рік, коли всі сидять на жопі рівно і бояться спугнути електорат.
Який би був тоді пиздець, і як би ми уже в карпатських горах з останнього нлава відстрілювалися.
А через тридцять років після нашої кривавої поразки, і через двадцять вісім років після того, як по нашим трупам все одно спочатку путін би пройшов на польщу, а потім знов по нашим трупам війська нато пройшли б на Москву - в історії все одно закріпилося б глобальне добро, яке перемогло глобальне зло. Трамп, переможець фашизму 21 сторіччя. Такер Карлсон, режисер документального фільму про перемогу Трампа над імперією зла. Ілон Маск, просто Ілон Маск.
Просто нам в цій історії було б відведене місце не людей, які зупинили путіна, а людей-жертв. Розшматованих поляків і розстріляних євреїв. Так, десятки мільйонів. Дуже шкода. Ось вам меморіал. Ось вам по всьому світу меморіали, тільки не пиздіть. Так, ми могли б вас врятувати і меморіали б не знадобилися. Але ж ви розумієте, ріалполітик, всі діла.
Отак було в другій світовій. Кораблі з біженцями розгортали в портах і відправляли назад в Германію. Уявіть собі, як ви біженець, все продали, сіли на корабель в Америку, допливли, а вас розгорнули і ось ви пливете назад в Германію на свою власну казнь, насолоджуючись свіжим океанським повітрям.
Яке щастя, що у нас все ще не так.
Як важливо пам'ятати, що в будь-який момент може стати саме так.
Аналогова доба відзначалася однією особливістю.
Якщо взяти будь-яку демократичну країну й уявити ЗМІ та їхню авдиторію у вигляді дробу, то в чисельнику опинялися найрізноманітніші люди. Вони могли відрізнятися поглядами й прибутками, рівнем освіти та успішності. Та їх усіх урівнювала інформаційна картина, що її вони споживали. Тому що в знаменнику цього дробу були здебільшого одні й ті ж таки медіа.
Телеканали та паперові видання могли різнитися цільовою авдиторією й редакційною позицією, партійними уподобаннями та цінностями, які просували. Та їхня кількість була обмежена й зчисленна. Внаслідок їхньої відносної нечисельності всі вони – так чи інакше – вимушені були підпорядковуватися певним спільним фаховим правилам. І певним універсальним ціннісним засадам.
ЗМІ були інституційними посередниками між виробниками контенту та споживачами. І не було іншого способу достукатися до авдиторії, крім як довести редакції життєздатність своєї точки зору. Інтернет скасував стару реальність – і породив нову. Тепер ми живемо за доби, коли люди спілкуються зі своєю авдиторією напряму, обминаючи посередників. Блогосфера – дитя соціальних мереж та онлайн-платформ.
Ще недавно будь-який фрік, переконаний, що планета насправді пласка, був рокований на самотність. Він міг вважати, що тільки він знає правду, а всі інші або лицемірять, або помиляються. Інтернет подарував фрікам можливість знаходити одне одного, створювати контент для однодумців і просувати свої ідеї. А ще інтернет дозволив розпорошеним фрікам об’єднуватися – і створювати політичний запит. На який ринок почав відгукуватися політичною пропозицією.
На зміну медіа, що були “для всіх”, почали поставати медіа “для своїх”. Навіть фейсбук індексує стрічку новин, орієнтуючись на ваші уподобання. Нам показують тих авторів, чиї пости ми лайкаємо. Ті, кому лайки не ставимо – рано чи пізно щезають з наших стрічок. І тому в кожного користувача соцмереж в певний момент формується власна інформаційна реальність – несхожа на ті, в яких мешкають його сусіди за сходовим майданчиком. Замість того, щоб стати середовищем для спілкування “всіх-з-усіма”, інтернет та соцмережі сегментували інформаційне поле, а відтак і соціум. Діалог завершився – ми почали жити в ситуації множинних монологів.
Наша країна не стала винятком. “Хто всі ці люди?” – запитуємо ми щоразу, коли отримуємо підсумки соціологічних досліджень. За інерцією дорікаємо соціологам, звинувачуємо у продажності та говоримо про політичне замовлення. Але ми просто стаємо жертвами нашої ж звички себе нормувати. Звички жити в певності, що всі довкола сприймають реальність так само, як і ми.
І це доволі серйозний виклик для всіх. Тому що запорука стійкості будь-якої держави – це взаємна довіра громадян. Яка дозволяє їм вірити одне в одного і, як наслідок, у процедури. Якщо ми вважаємо, що сусід достатньо схожий на нас, якщо ми переконані, що спільного в нас з ним більше, ніж відмінного, – ми визнаємо за ним право розпорядитися своїм голосом так, як він того хоче. А якщо ми сприймаємо його як чужинця, що його інтереси суперечать нашим – то ми не маємо підстав довіряти його вибору. І результатам виборів як таким.
Ні, це проблема не лише нашої країни. З цією кризою сьогодні стикаються навіть найстійкіші країни, що на них ми звикли рівнятися. Старі межі ідентичностей розмиваються. Нові – ростуть при наших очах. Важко говорити про єдність мрії, коли не збігається опис реальності. Коли наслідком цієї розбіжності стають найекзотичніші фобії. Саме за таких умов Україні випало домовлятися зі світом про себе.
Знаєте, історія має доволі вигадливе почуття гумору.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Головна умова кожної суперечки – це принцип інтелектуальної чесності. Він передбачає, що ти погоджуєшся слухати аргументи іншої сторони й під їхнім впливом коригувати свою точку зору. Навіть більше – якщо аргументи іншої сторони будуть достатньо переконливі, то ти готовий визнати перемогу свого візаві.
Утім, часто-густо суперечка поступається дебатам. Різниця в тому, що в дебатах факти, аргументи та докази – вторинні. Учасники послуговуються емоціями та знецінюванням, адже головне завдання учасників дебатів – не програти.
Журналіст Станіслав Асєєв писав про те, що в донецькому концтаборів “Ізоляція” приблизно половина усіх бранців – це бойовики. “Рядові” та “генерали”, які з тих чи інших причин впали в неласку в своїх спільників, потрапляли “на підвал”. Але навіть там багато хто з них відмовлявся визнавати помилковість шляху, обраного ними 2014-го року. Натомість запевняли, що “мене, може, й помилково”, зате “іншим невнадно буде”.
І це ж не поодинокий випадок вибіркового божевілля. Навпаки, це цілком раціональна поведінка людської психіки. Кожен з таких бойовиків опинився на роздоріжжі. На одній шальці терезів – твоя персональна доля. На іншій – доля того, у що ти звик вірити.
Або ти визнаєш, що протягом усього цього часу вбивав заради створення потворної подоби люмпен-диктатури, що не заслуговує права на життя. Або торочиш про цінність псевдореспублік, а власну долю пояснюєш тим, що “ліс рубають – тріски летять”. Зроблений вибір може багато розказати про людину. Та якщо ви гадаєте, що ця історія – тільки про прибічників “ЛДНР”, то ви помиляєтеся.
Ми живемо у світі, в якому навколишня реальність не завжди може нас розсудити. Люди готові захищати свої переконання від фактів. Прихильники Дональда Трампа й далі вірять у вкрадену в нього перемогу. Противники щеплень і далі нехтуватимуть доказовою медициною. Адепти традиційних цінностей збережуть вірність ідеї “прекрасного минулого”.
Формально між цими групами немає нічого спільного. Фактично – кожна капсула існує за одними й тими таки правилами. Кожна з них уявляє себе як архетипічне добро, що протистоїть хаосу та руйнації. Просто хтось бореться з сатаністами-педофілами, хтось – з чипуванням людства, а хтось – з ліберальними порядками, що руйнують підвалини та традиції.
Масштаб завдань перетворює всі ці групи на майже невразливі. Кожен їхній учасник воює не за себе, а за всіх. Не за приватну справу, а за спільну. Кожна справжня секта дарує своєму адептові додаткову вартість. У простір його приватного життя вривається завдання космічної величини. І воно ж дарує йому щастя.
Врешті-решт, велика ілюзія – сприймати категорію щастя через зменшення неприємного і збільшення приємного в житті. Насправді, в “щасті” дуже важить когнітивний етичний компонент. Той, хто має відповідь на питання “навіщо?”, дасть раду будь-якому “як?”. Змінити переконання таких людей майже неможливо ще й тому, що згода з контраргументами означатиме для них втрату щастя та втрату Мети. А погодитися на таке небагато хто здатен.
У цьому й полягає особливість нашої реальності. Фраза “час розсудить” може працювати тільки на дуже великому часовому відтинку. Коли оцінки минулого не зачіпатимуть простір особистих переконань того, хто робить висновок. Коли визнання чужих заслуг або антизаслуг не буде поєднане з необхідністю переживати персональний ціннісний дефолт.
Та все це не працює, коли йдеться про вердикти теперішньому. Люди – не калькулятори. В їхні оцінки втручається чимало ситуативно-особистого. Ми нерідко стаємо заручниками якось висловленого. Ситуативно мовленого. Нас тримає наше оточення і наше коло спілкування. Ціннісна переоцінка загрожує звинуваченнями у зраді з їхнього боку. Ревізія переконань повертається бумерангом у вигляді персональної кризи.
Саме соцмережі надали можливість фрікам об’єднуватися. Прихильники теорії пласкої Землі, QANON та антивакцинатори здобулися на могуття завдяки інтернету. Соціальні мережі дозволили носіям екстравагантних ідей знаходити однодумців, створювати політичний запит і отримувати на нього політичну пропозицію.
А потім з’ясувалося: весь цей “вудсток, що подорослішав” сам став істеблішментом. Він сам став новою нормою, а в ролі “порушників” та “бунтарів” опинилися всі ті, хто кілька десятиліть тому був трендмейкером.
Гравці помінялися ролями. І ось уже консерватори оголошують себе новою меншістю, що протистоїть засиллю більшості. Неполіткоректність стає трендом саме з тієї ж причини, з якої кілька десятиліть тому у тренді була її протилежність. Тому що це битва між “нормою” та “новим”. І якщо в ролі “нового” опиняється “старе” – що в цьому несподіваного?
Утім, ми маємо причину для стриманого оптимізму. Тому що Україна рокована випадати з цього тренду. На відміну від своїх сусідів з заходу та сходу вона не має візії минулого, про повернення до якої можна було б міркувати. На відміну від Варшави, Будапешту чи Москви у неї просто немає за плечима нічого, за чим можна було б ностальгувати.
Майже все наше історичне минуле – це колоніальний статус. Короткий період незалежності на початку ХХ століття – занадто скороминущий та трагічний, щоби до нього апелювати. А визвольні війни часів Богдана Хмельницького – занадто далекі від нас. Інакшість цього минулого очевидна: на нього можна спертися лише на рівні риторичного міфу, та аж ніяк не на рівні рецептів для держрозбудови.
За цих умов Україна приречена вірити в єдину Європу – іноді навіть більше, ніж Європа вірить у себе. Вона рокована на рух вперед навіть тоді, коли її сусіди в ЄС готові відступити на кілька кроків назад. Хтось скаже, що це єврооптимізм мимоволі – нехай. Та від цього він не перестає бути єврооптимізмом.
«Дикий Захід Східної Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Казарін вихідного дня
https://nv.ua/ukr/opinion/viyna-v-ukrajini-kazarin-rozpoviv-yakiy-signal-otrimaye-svit-yakshcho-ukrajinci-prograyut-50387588.html
Наконец-то вычеркиваем пункт с помощью ЕС 🥳1) Финансовая помощь ЕС (50 млрд евро на 4 года) - зависла.2) 12-й пакет санкций ЕС против РФ - зависает.3) Начало переговоров о вступлении Украины в ЕС - зависает.4) Увеличение военной помощи Германии с 4 до 8 млрд евро в 2024 году - зависло.
5) Помощь США (военная, финансовая, гуманитарная) на 61 млрд дол - зависла.
➖➖➖
Остается самое важное и самое тяжело идущее - помощь США. В первую очередь нам необходима военная помощь, без нее тяжко.
Почитал комментарии, вижу, что все равно люди путаются.
Ок, давайте по порядку. Есть три разные сущности:
1) Замороженные российские активы. Их всего около 280 млрд долларов. Из них в США 5-6 млрд долларов, а более 200 млрд евро в ЕС (из которых около 180 млрд евро в Бельгии).
2) Эти активы приносят доход (прибыль, проценты).
3) С этого дохода в бюджет страны, где находятся активы, взымается налог.
Действия, которые последнее время готовятся:
1) США - забрать активы и передать сумму Украине (5-6 млрд дол).
2) ЕС - забирать доходы с активов и передавать Украине (3-5 млрд евро в год).
3) Бельгия - собранные с доходов налоги использует для передачи военной помощи Украине (611 млн евро в 2024 году).
Справедливість загинула. Торік. У Бучі.
Помирала страшно, у вогні, зґвалтована...
Вони ж теж чиїсь діти? Так. Діти. Сучі.
Після пологів - варто було б відразу закопувати...
Польовою дорогою, вночі, під обстрілом
Тисне на газ Надія - позаду важкий трьохсотий...
"Тільки б довезти!" - шепоче та хреститься поспіхом...
Від батальйону Надії - залишилось меньше роти.
Любов волонтерить - дрони, пікапи, броніки -
Майже порожній офіс у середмісті Львова.
Лікує безсоння тістечками з "Верóніки",
Лікує тривогу канабінольними смолами.
Віра - майже осліпла від хлорпікрину -
Байдуже ловить сирени розпачливі звуки.
Вірі так само болять її незагоєні стигми -
Та цей біль фантомний - у Віри відірвані руки.
Ненависть та Гнів одягли арамідні комбези -
Ріжуть турбінами простір хижі сталеві примари -
Під крилами - смерть, замість душ - біонічні протези -
Ненависть та Гнів польоти виконують парою.
Правда - в піхоті. Ну де б іще бути Правді?
Видали "AR-ку" - Правда не може натішитись.
Правда і "AR-ка" - у кривди стоять на заваді.
Правда і "AR-ка" - єдине, що всім нам залишилось.
Не знає жалю, не згадає ніколи про милість.
Тиша. Світанок. Улюблений "триста-восьмий".
Згадуючи свою старшу сестру - Справедливість,
Крізь оптичний приціл на ворога дивиться Помста.
Василь Мулік
Якщо ви не знаєте, що то за хусити, яких сьогодні вночі бомбили США та Британія, то ось вам текст Мацарського
І не кажіть потім, що не бачили
https://theins.press/politika/267546
Казарін невихідного дня
https://forbes.ua/war-in-ukraine/alternativa-kogda-schet-novym-bucham-poydet-na-desyatki-o-mobilizatsii-v-pyati-punktakh-ot-pavla-kazarina-09012024-18414
Нині ж ми приречені вимірювати її величиною персональної жертви, принесеної країні. І тому фраза "Що ти робив під час війни?" буде неминучим супутником будь-якої суперечки. Персональні біографії цих років навряд чи визначатимуть юридичні права тих, хто сперечається. Але вони неминуче позначатимуться на легітимності їхньої позиції.
Нам випало жити в суб'єктний період власної історії. Одні наші сучасники стануть пам'ятниками, інші – вулицями. Їхні персональні історії вивчатимуть у школах. Величина причетності до загальної перемоги визначатиметься особистим вкладом кожного. А ті, хто сьогодні обирають стратегію "нічого не робити", стануть нормою в одному випадку.
Якщо ми програємо війну.
