Ті, хто радіють перемозі Дональда Трампа - хочуть, щоб стало краще. Ті, хто не радіють - хочуть, щоб не стало гірше
У нас все це було в 2019-му
Думаю, ми порівняно легко зможемо вписатись у загальний тренд. І нарешті забути про звичне протистояння між адептами радянського минулого та українського майбутнього.
Але зміна політичного регістру чекає на нас тільки в тому разі, якщо нас не залишать на самоті. Якщо циніки зрозуміють вигоду цінностей. Якщо сама ідея війни з нами перекочує в категорію надто руйнівної авантюри.
П'ять років тому Україна проголосувала за ілюзію легких рішень – але вони не витримали перевірку реальністю. Тепер цим же шляхом належить пройти Сполученим Штатам. Від їхньої готовності вчитися на власних помилках залежатиме те, чи встигнемо ми зробити висновок із наших.
Інакше нам не уникнути повторення грузинських.
Казарін вихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2024/12/8/7487298/
Завтра мені стукне 41
Двадцять років тому я жив із відчуттям, що все найголовніше в історії країни вже сталося. Що ми живемо у постісторії. Що наша роль – це змітати пил з пам'ятників.
Смішно, правда
Виявилося, що наша історія була приквелом. Що нашим дітям у школах будуть задавати біографії людей, з якими ми зараз переписуємося у Сигналі. Що ми ходитимемо вулицями, названими на честь наших друзів та наших бригад.
Я нарешті розібрався із планами на життя. Я просто хочу постаріти у своїй країні. Дуже просте бажання. Дуже непросте бажання. А ще хочу, щоб ці вісім дітей змогли у ній вирости.
Це Ілля, Дар'я, Ясміна, Варвара, Лейла, Катруся, Аніта та Валерія. Вони всі народилися після початку нашої війни – і буде правильно, якщо вони цю війну переживуть. А для цього їм потрібні серцеві імпланти.
Ми всі воюємо за наше майбутнє. Ці діти – частина цього майбутнього. У них, окрім нас, нікого немає
Давайте їх врятуємо?
https://dobro.ua/project/vriatuvati_zhittia_8_ditei/
Upd. Ми зібрали мільйон гривень. Окрема подяка Роману Цимбалюку та його підписникам, які зібрали третину цієї суми
Дякую вам усім! Ви коти
Завтра, 19 листопада - 1000 днів повномасштабного вторгнення. Коли і чим воно закінчиться ніхто не знає. Але це дуже значною мірою визначається підтримкою України у світі. Ми маємо тримати фокус уваги західних суспільств і західних урядів на нашій війні за незалежність.
Тому мої друзі з платформи Strichka запустили глобальну акцію Незламні 1000 днів! #UnbrokenFor1000Days Акція повинна нагадати світу, за що ми боремось - в час, коли визначається доля світової підтримки України.
Тому ми з колегами запрошуємо всіх небайдужих українців за кордоном доєднатися до акції, щоб:
1. Звернутися до світової спільноти з закликом допомогти Україні здобути перемогу і зупинити російську агресію.
2. Подякувати державам і людям, які допомагають Україні і нашому народові.
3. Нагадати, які біди і втрати приносить війна Україні та її людям.
Коли відбудуться акції? Проєкт стартував ще 15 листопада і триватиме до 27 листопада. Але основні активності - завтра, 19 листопада і у наступні дні.
В чому суть акції? Українці за кордоном вийдуть на акції та мітинги у своїх містах та запросять доєднатися громадян інших країн – тих, хто допомагав українцям весь цей час.
Як можна долучитися до акції? У застосунку Strichka можна приєднатися до всіх заходів акції, а також виконати прості завдання-”квести”, які не передбачають участі в мітингах та які можна виконати онлайн.
Де відбудуться акції? Організації українців в Німеччині, США, Естонії, Іспанії, Фінляндії, Італії, Перу, Словаччині та інших країнах, а також українська антарктична станція «Академік Вернадський» вже підтвердили свою участь, список продовжує поповнюватись. Дані про події (локація, час, контактні особи) – за посиланням. Якщо ви представник спільноти українців за кордоном та хочете приєднатися до акції або взяти матеріали (памʼятні стрічки для тих, хто підтримував Україну, плакати та інфографіку), напишіть на partners@strichka.org.ua.
Що таке Strichka? Координаційна платформа та цифрова спільнота, місія якої – об’єднати активних небайдужих українців, що діють за кордоном і готові відстоювати інтереси України. Проєкт стартував у травні 2024 року.
Більше інформації про акцію у застосунку Strichka, на сайті проєкту або в сторінках Strichka в соцмережах.
Розкажіть про акцію Unbroken for 1000 days. Голос українців у світі мають почути всі!
#Unbroken1000Days #strichka
Гірший за політика, що далекий від народу, може бути тільки політик, що нічим від обивателя не відрізняється.
У будь-якому суспільстві є ті, хто живе за принципом “своя сорочка до тіла ближча”. Коли пріоритети – егоїзм та емоції. Такими людьми неважко маніпулювати, – тому що вони легко вірять у пусті обіцянки.
Вони можуть обмінювати стратегічне на скороминуще. Концептуальне на ситуативне. Не готові міркувати про колективний інтерес і не надають значення тому, що перебуває поза їхнім особистим середовищем побутування.
У кожному суспільстві є й ті, хто розуміє, що лікування іноді потребує непопулярних рішень. Що треба вміти жити відповідно до прибутків. Що після застілля настає похмілля.
Головна відмінність між цими таборами – в умінні бачити наслідки кожного кроку. За великим рахунком, саме ця якість відрізняє дитину від дорослого.
У цьому поділі немає нічого принизливого. Вимагати від усіх однакової тямущості та далекоглядності було б безглуздо та наївно. А тому в кожній країні еліти – політичні, суспільні та інтелектуальні – виконують роль запобіжника. Якщо для наших інстинктів природно відсмикувати руку від уколу, то завдання нашого “раціо” – визнавати необхідність заштрикати шприц у соціальну жилу.
Ми часто кажемо, що політики в будь-якій країні плюс-мінус релевантні суспільству. Що запит народжує пропозицію. Це так, та водночас прощілина між обивателем та розпорядником колективного ресурсу все одно має зберігатися. Якщо вона щезає – настає хаос.
Просто тому, що наш світ влаштований складно. Будь-яка царина державного управління потребує знань. А обиватель – за всієї нашої до нього симпатії – державою керувати не в змозі.
Хороший політик – це не той, хто збирає площі. Не той, хто здатен на запальні промови. І не той, хто примудряється резонувати з виборцем. Хороший політик – це той, хто розуміє, що його завдання серед іншого – слугувати за запобіжник від глупства.
Найпростіший сценарій політичної кар’єри – злитися з обивателем до стану повної нерозрізненості. Сьогодні проїдати ресурс завтрашнього дня. Найважчий – зуміти продати порядок денний необхідного і складного тим, хто хоче простого.
Ми роковані на життя у просторі протиріч. З одного боку, наш світ має “тенденцію до ускладнення”. Кожне нове явище за внутрішньою структурою стає складніше та комплексніше, ніж попереднє. Щоб відповідати новим викликам, треба дотримувати освітній та інтелектуальний ценз.
А з іншого – ми всі живемо у світі, де масовий запит зосереджено довкола простих рецептів. Де уміння “говорити з виборцем однією мовою” вважається за достатню умову для успіху на виборах. Де обиватель хоче скороминущого, зрозумілого й нескладного.
І в цьому Україна не самотня. Ми живемо у світі, в якому обиватель, втомившись від дійсності, що стає дедалі складніша, починає голосувати за торговців простотою. І кожна з країн, в якій перемагає ця тенденція, просто починає проїдати накопичений раніше ресурс.
Та штука в тім, що це не працює. Світ влаштований складно. Саме про це писали Ернандо де Сото і Ерік Берн. Мартін ван Кревельд і Бенедикт Андерсон. Браян Грін та Дік Свааб.
Експерименти з дилетантами в політиці відрізняються тільки ціною, яку доведеться за це заплатити. Хтось розрахується грошима. Хтось – часом. А хтось – втраченим історичним шансом.
Тільки й того.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/elektronna-knyha-dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Піти в ЗСУ - це хороший спосіб вийти зі своєї бульбашки та познайомитись з країною
Можна дізнатись, що люди з ідеальними біографіями зовсім не обов’язково стають хорошими солдатами
Що трікстери часто рулять там, де не здатні впоратись усі інші
Що соцмережі це звісно круто, але двох третин моєї роти там просто немає
Що в світі не існує ринку озброєння і тому зброю інколи закуповують за допомогою схем та прокладок. Інакше б у нас не було тих самих пострілів для Граду з дуже екстравагантних країн
Що в соцмережі свою агресію найчастіше тягнуть ті, хто не може дотягнутися до справжнього ворога
Був у «Бабеля». Трохи сповідей. Трохи проповідей. Ось тут:
https://www.youtube.com/watch?v=jJN3pdiHylA&t=4s
Десять років тому я кинув речі в багажник і поїхав до Києва.
Окупований Крим тоді нагадував центр циклону. На материку вже сталися “Боїнг” MH17, Іловайськ і перші мінські. А на півострові запав штиль.
Я писав про Крим з лютого до жовтня 2014-го. Тридцятилітній досвід життя в “глухій провінції край моря” несподівано перестав бути баластом. На початку 2014-го півострів перетворився на чільне місце планети, що ним раптово зацікавилися всі. Добре знаний мені заповідник пострадянських настроїв перетворився на публіцистичний чорнозем. Встроми палицю – і вона зацвіте.
До жовтня перший шок від зміни прапорів вже минув. Перші трагедії вже сталися. Перша хвиля еміграції вже облаштовувалася на материку. Але мобільний зв’язок ще лишався спільний, а поїзди й далі справно перетинали кордон з материком.
Навіть суто візуальних змін було небагато. Монополію українських товарів потроху розбавляли російські. Ціни за інерцією перераховували у гривнях. Ті, хто лишився, поділилися на три групи. Перша – готувалася до від’їзду. Друга готувалася до внутрішньої еміграції. А третя, нарешті, відкинула лицемірство.
Останні відчайдушно розмахували новими прапорами. Сипали прокльонами у соцмережах. Незабаром їхні голоси стануть єдиними, що долинатимуть з півострова. Усі інші або переїдуть, або змінять акаунти на анонімні. Вони досі зрідка лайкають, ще рідше коментують, але натомість усе читають.
Передчуття глобальної війни поступово щезало. Росія припиняла говорити про “рускую вєсну”, змінивши її на “кримську”. Солдати НАТО так і не з’явилися. Коридор до Криму суходолом – теж. Іноземних журналістів на півострові ставало дедалі менше. Російського акценту – дедалі більше.
Друзі з материка телефонували щодня. Але запитання: «Як там у вас?» я чув дедалі рідше. Натомість сам ставив їх дедалі частіше. За головне джерело інформації стали соцмережі – й саме там було чути відгомін тих боїв, які щотижня змінювали лінію фронту на Донбасі.
Смішно згадувати. До війни топовим блогером вважали людину, що вичерпала п’ятитисячний ліміт друзів на фейсбуку. Та після її початку в Україні раптово з’явилася блогосфера. Традиційні ЗМІ не могли вдовільнити інформаційний попит, й дітище Цукерберга раптово стало вітчизняним CNN.
Я збирав речі й міркував про те, що не маю жодного уявлення про свою країну. Географія материка обмежувалася для мене Майданом, трохи Києвом та зовсім трохи – Львовом. У свої тридцять я погано знав Україну. Давалося взнаки традиційне кримське відлюдництво. Острівний менталітет. Кримська ідентичність.
І з лютого 2014-го вона щодня танула. Анексія змушувала кожного визначатися щодо власної громадянської ідентичності. Вирішувати, який прапор ти вважаєш за свій. Під звуки якого гімну ти підводитимешся.
Бесіди з земляками дедалі частіше нагадували мінне поле. Будь-який необачний крок призводив до вибуху. Ставало дедалі більше тем, які нас розділяли, а тих, що об’єднували, – дедалі менше. Поступово це мінне поле перетвориться на справжню лінію фронту.
Треба було від’їжджати.
Я й гадки не мав, що на мене чекає. Того року не випадало щось планувати. Єдине, що було зрозуміло: мені та моїм одноліткам випало жити всередині історії. Тієї історії, якої ми були позбавлені протягом усіх попередніх років. І не було жодного сенсу розмінювати ці дублони на мідяки.
Я повернусь до Криму ще двічі. Спершу – наприкінці 2014-го. Вдруге – влітку 2015-го. А потім ФСБ заарештує мого колегу, який залишився у Криму й писав про те, що півострів належить Україні. Його засудять за заклики до порушення терцілісності РФ. Після цього я бачив Крим тільки з боку Арабатської стрілки.
Я не хизуюся своєю пропискою. Півострів не сниться мені ночами, і я не люблю, коли мені співчувають. Я сприймаю все, що зі мною сталося, як досвід, а не як травму.
І саме він допоміг мені визначитися щодо бажань. У жовтні 2014-го я сідав за кермо з чітким усвідомленням, якого саме майбуття не хочу. І я цілком певен, що більше не збираюся пакувати речі. Мені вистачило одного разу.
Війна може закінчитися швидко, тільки якщо ми її програємо.
Думаю про це щоразу, коли читаю про перспективу завершення бойових дій у 2025-му. Коли журналісти починають телефонувати по коментарі щодо потенційних перемовин із РФ. Коли медіа пишуть про перспективу виборів у нашій країні.
Кінець війни може стати як тріумфом, так і катастрофою для України. Все впирається в умови, на яких вона завершиться. Якби українська армія щодня звільняла кілька населених пунктів, навряд чи в нашій країні був би запит на заморожування бойових дій. А тому є сумніви, що Кремль у розпал свого наступу готовий розпочинати переговори з Києвом про переговори про будь-що, крім нашої капітуляції.
Єдина константа в українській політиці – це Москва. Російська логіка набагато системніша, ніж усі вітчизняні зигзаги. Кремль розглядає нашу країну як бунтівну провінцію. Завдання максимум – забрати в України незалежність, включивши її територію до складу РФ на правах областей. Завдання мінімум – позбавити нас суверенітету, перетворивши Україну на ще одну "білорусь".
24 лютого 2022 року російський президент почав писати заключний розділ у своїй політичній біографії. Відтепер для нього будь-які напівміри – це вже програш. До того ж у російського президента "цокає годинник". 2015-го, під час укладання "других мінських" Володимиру Путіну було 62 роки. Сьогодні йому 72 – і вік вже не дозволяє вибудовувати стратегії поглинання завдовжки в десятиліття. Він хоче досягти остаточного вирішення українського питання і навряд чи готовий розтягувати цей процес у часі.
Для російського керівництва Україна – це лише ще одна Чечня. Бунтівна провінція, яку потрібно повернути, покарати та приборкати. З тією різницею, що росіяни визнають існування чеченців – і відмовляють в аналогічному українцям. У разі перемоги Москви нам буде відведено роль карелів, позбавлених національної ідентичності. Роль бурятів на майбутніх війнах імперії. Роль якутів, яких не підпускають до їхніх же надр. Навряд чи Київ зможе запропонувати Кремлю на переговорах щось, що переважить вигоди такого сценарію.
До того ж треба розуміти, що політики під час війни – це персонажі мексиканської дуелі. Коли всі цілять одне в одного і чекають, "хто перший кліпне". Розмови про заморожування війни можуть стати тим фактором, після якого всі почнуть тиснути на гачки. Тому що перспектива перемир'я провокує очікування виборів. Очікування виборів запускає політичну логіку. Політична логіка йде врозріз із тим, що потрібно країні під час вторгнення.
Війна вимагає відповідального та довгострокового. Виваженого та вивіреного. Але якщо Україна починає готуватися до виборів, то критерієм ухвалених рішень стає їхня популярність.
Якщо країна веде війну, тоді вона грає в довгу. Формує мобілізаційний резерв. Посилює відповідальність для порушників. Запроваджує економічно обґрунтовані тарифи. Займається справедливим розподілом тягарів і поневірянь між фронтом і тилом.
Якщо країна готується до виборів, то політики починають завойовувати популярність. Обіцяють нездійсненне. Обіцяють непідйомне. На короткій дистанції весь цей атракціон обіцянок може принести електоральний ефект. Але вже на середній він може втопити країну.
Якщо ми збираємось закінчити бойові дії в 2025-му, то немає резону проводити додаткову мобілізацію. Якщо плануємо заморозити ситуацію наступного року, то є надія дотягнути в рамках інерційного сценарію. Якщо завдання країни – протягнути ще пів року, то навіщо щось принципово змінювати, ризикуючи порушити соціологію, що склалася?
До того ж будь-які розмови про "заморожування" та "перемир'я" породжують низові очікування. Суспільство, що зголодніло за "поверненням у нормальність", починає продукувати запит на мир. Одна річ – якщо українське керівництво має жорстку переговорну рамку та чіткі червоні лінії в розмовах з партнерами та посередниками. І зовсім інша – якщо те й інше піддається ерозії через розігріті суспільні очікування. Низовий запит на мир здатний, наче кислота, роз'їдати контури державної позиції. Тоді як наш противник від думки свого населення геть не залежить.
У нашої роти було насичене літо
Ми працювали на Запорізькому напрямі. Потім на Куп'янському. Зараз екіпажі нашої роти працюють на Курщині.
Там у всіх є багато роботи. Ударні БпЛА не виняток
Війна це дорого. Зазвичай ми справляємося самі, але іноді – просимо допомогти. Якщо ви вирішите нас підтримати - обіцяємо, що таких відео буде більше
https://send.monobank.ua/jar/136cauCgRk
Казарін вихідного дня
https://nv.ua/ukr/opinion/putin-zrobiv-rosiyu-krajinoyu-samotnih-lyudey-kazarin-pro-kursku-operaciyu-zsu-50456000.html
❗️12 месяцев российского наступления. Изменения на карте с 1 октября 2023 по 1 октября 2024.
Красным - увеличение зоны контроля армии РФ, синим - ЗСУ.
Выводы делайте сами.
Якщо порушення правил стає не "відхиленням на місцях", а новою нормою, то й війна припиняє бути спільною справою. Стаючи натомість чимось, відданим на аутсорс. "Ми заплатили за право не помічати вашу війну".
Війна потребує солідарності. Солідарність народжується з відчуття справедливості. Справедливість формулюється встановленням правил. Правила вимагають публічного проговорення. Але поки що влада вважає за краще вголос формулювати правила лише для тилу. Відмовчуючись про те, як виглядатиме майбутнє для тих, хто вже носить піксель. Вважаючи за краще уникати питань про строки служби та демобілізації.
Але якщо на якусь тему немає комфортної відповіді, це не означає, що немає чесної. Якщо прогноз неприємний, він все одно має бути озвучений. Якщо вам нема чого пообіцяти нам окрім крові, поту та сліз – наберіться сміливості це сказати.
Цілком можливо, що повномасштабна війна і справді не залишає місця для демобілізації. В моїй роті приблизно 70% служать з весни 2022-го, і якщо вони підуть, то рота перестане воювати. Можна припустити, що історія не знає прикладів запровадження термінів служби у війнах такої інтенсивності. Але всі ці аргументи сьогодні лунають у суперечках військових із військовими. Ті, кому належить розставити в цьому питанні крапки над і, вважають за краще відмовчуватися на непопулярну тему. А ті, кому належить ставити політикам першого ешелону питання про неї – забувають про це запитати.
Якщо ми хочемо, щоб армія відчувала свою самотність, то в цій схемі треба нічого не змінювати.
Тільки збройні сили здатні пояснити тобі справжню етимологію слова «бездоганний»
Читать полностью…
На цьому фото ви бачите людину, якій підписали рапорт на відпустку. Настав час для поодинокого купання
Читать полностью…
Наша тридцята врятована дівчинка
Лейла Тарасенко. Її прооперували, поставили серцевий імплант. Тепер її вада серця – в минулому.
Ми зібрали з вами мільйон гривень. Цього вистачить, щоб вилікувати окрім Лейли ще сімох дітей. Окрема подяка - Роману Цимбалюку та його підписникам, які зібрали третину цієї суми.
2101 донат. Лейла просила передати, що ви коти
Мені здається, українці дуже добре можуть зрозуміти почуття американців.
Ми проходили щось подібне в 2019-му. Кадрова плутанина – коли фахівці перемежовуються самозванцями. Хаотичні обіцянки, що не мають нічого спільного з реальністю. Фестиваль сумнівних ідей, які обіцяють країні все, крім передбачуваності.
П'ять років тому в нашій країні в моду ввійшли люди без досвіду та компетенцій. Тріумфатори виборів сконцентрували у своїх руках небачені повноваження – і нам залишалося лише гадати, до чого приведе країну цей електоральний експеримент.
У той момент все, що відбувалося, сприймалося як краш-тест для системи – і ми могли тільки сподіватися, що державі стане міцності, щоб її пройти. А наступні три роки спостерігали, як реальність заземляє всіх, хто планував цю реальність ігнорувати.
Тепер настала черга Сполучених Штатів.
Американський тріумфатор може обіцяти закінчити нашу війну після інавгурації. Статус кандидата в президенти дозволяє йому жити у власному світі, але після вступу на посаду йому не уникнути зустрічі з реальністю. І в цей момент на нього чекатиме безліч несподіванок.
Йому належить дізнатися, що США мають інструменти тиску на Україну, але практично жодних – для тиску на Росію. Що будь-які ініціативи з миротворцями для Кремля рівноцінні введенню іноземних військ на територію його суб'єктів федерації. Відколи Москва вписала у свою конституцію Запоріжжя та Херсон, будь-яка ідея заморозки лінії фронту для неї рівноцінна відмові від власних обласних центрів.
Дональду Трампу належить виявити, що Москві потрібен не буфер з Україною, а Україна – як буфер. Що американському президентові нема чого запропонувати російському крім власного приниження. Що глава Кремля живе у своїй реальності – і продовжить там залишатися, поки йому вистачає на це ресурсів.
У складних явищ немає простих рішень. Український президент це знає, як ніхто. Він обіцяв закінчити війну на Донбасі, але виявилося, що йому до снаги або капітулювати, або продовжувати чинити опір. Тепер його слідами йде тріумфатор американських перегонів – і з січня ми стежитимемо за тим, який вибір зробить він. Обидва президенти спочатку звинувачували в продовженні війни своїх попередників. Але єдина причина вторгнення сидить у Кремлі, й настала черга Дональда Трампа дійти до цього висновку.
Реальність протвережує. Єдина умова, за якої ти можеш її ігнорувати – це коли ти впевнений, що платити за помилку доведеться не тобі.
Про це українському президенту могли б багато розповісти грузинські політики. Нам випало стежити, як еліти цієї країни відмовляються від європейського курсу. Беруть на озброєння найгірші авторитарні практики. Залишають західну орбіту – щоб перебратися на російську. Нам може видатися це випадковим політичним вивихом. Самоуправством політиків, які вирішили поторгувати суверенітетом країни. Але все, що там відбувається – це лише підсумок ситуації, коли жертву залишають з агресором наодинці.
Грузія не просто програла свою війну в 2008 році. До того ж вона залишилася без гарантій її неповторення. Захід не забезпечив країні безпеку. Не озброював її армію. Не розміщував свої бази. Внаслідок цього страх нового вторгнення почав народжувати в грузинському суспільстві запит на мир. Запит на мир приводив до влади тих, хто обіцяв домовитись. Домовленості з агресором загрожують життям за правилами агресора.
Все це може бути і українським сценарієм – якщо наша війна також закінчиться без гарантій її неповторення. А тому в усіх можливих конфігураціях українського майбутнього ключовим є привілей цього майбутнього не боятися. Якщо Україна отримає перший ярус піраміди Маслоу – той, що про безпеку, – то майбутні покоління українців мають шанс на Росію не озиратися.
Натомість у такому сценарії нам буде чому повчитися вже у Європи. Коли вся політична дискусія зводиться до того, що один табір хоче рятувати демократію, а другий – закликає рятувати націю.
Саме цей тренд входить у моду в наших сусідів. Коли на виборах партії різноманіття конкурують із партіями одноманітності. Коли заклики до інклюзивності протистоять гаслам відокремленості.
Мій третій день народження в ЗСУ
Перші півтора роки війни я говорив, що я колишній журналіст. Тепер віджартовуюсь, що «майбутній». Після війни хочу повернутися до професії. Придбати собі новий мотоцикл. Об'їхати країни, які найбільше нам допомагали
Мені здається, що армія дозволяє пізнати країну набагато краще, ніж соцмережі. Половини моєї роти немає у фейсбуці, але ці люди є в моєму житті. Всі вони тримають небо, щоб воно не звалилося іншим на голови
Тут сумуєш за привілеями цивільного життя. Хочеться знову мати вихідні. Самостійно планувати життя. Не пильнувати за тим, щоб твоє майно поміщалося у два баули
Але при цьому у нас із ЗСУ стався чесний розмін. Служба в армії багато чого позбавляє, але натомість дає тобі головне. Право не соромитися самого себе
Я щороку збираю гроші на лікування дітей із вадами серця. Вчора нам вдалося досягти третини необхідної суми. Якщо сьогодні дозбираємо решту – до нового року зможемо вилікувати вісьмох. Мені здається, це буде правильно
Ілля, Дар'я, Ясміна, Варвара, Лейла, Катя, Аніта та Валерія
Я хочу, щоб у них також були плани на майбутнє
Допоможете мені?
https://dobro.ua/project/vriatuvati_zhittia_8_ditei/
Upd. Ми зібрали мільйон гривень. Окрема подяка Роману Цимбалюку та його підписникам, які зібрали третину цієї суми
Дякую вам усім! Ви коти
В чатике внезапно возникла тема "мы могли победить в 2022".
Это достаточно распространенное заблуждение, поэтому напишу - не могли.
Даже если бы каким-то чудом с помощью предоставленной по ленд-лизу Звезды Смерти российские войска были откинуты за "линию 24 февраля", ничего бы не закончилось.
Это не сумо, где ты выбрасываешь противника за пределы круга, а он кланяется, признавая поражение, и уходит в раздевалку.
Это совсем другой турнир.
Россия будет пытаться захватить нашу страну, пока у нее будут ресурсы - финансовые, военные, моральные.
В 2022 году ресурсов у РФ было навалом. Поэтому закончиться война могла только одним способом - если бы мы заключили "позорный мир". Который привел бы или к медленному поглощению Украины Россией, или к новому вторжению немного позже.
Если бы наши успехи на фронте были лучше реальных (Харьков, Херсон), Путин мобилизовал бы не 300 тысяч, а, например, 500. И все херня, давай по-новой.
Исчерпание ресурсов (ФНБ, запасы советской техники на складах) у РФ начинает просматриваться только сейчас. И с середины 2025 оно из прогнозных перейдет в реальное. Танков на поле боя будет меньше, бронетехники меньше. В финансах будет бардак.
Как бы ура, но сейчас в полный рост стоит проблема и с нашими ресурсами. В первую очередь, человеческими. Денег хватает, оружие пока есть, а вот с людьми плохо. Про управление и распоряжение этими людьми - отдельная тема.
Так что мы вроде бы дотерпели до момента, когда "неисчерпаемые" ресурсы России начинают исчерпываться, но и сами растеряли энергию.
Но это я уже в сторону вильнул. Суть в том, что пока у РФ есть возможность воевать, она будет воевать.
А наша задача, и задача всего цивизизованного мира, эту возможность превращать в невозможность.
Знайомтесь, це Ялта та Роксі. Є ще Крапка, їй 21 і вона зараз на навчанні
Одна дівчина - офіцер, командир взводу. Інша – сержант. Третя – солдат.
Армію прийнято вважати патріархальним місцем. Може тому дівчата в армії нерідко виявляються ефективнішими за хлопців. З простої амбіції перемогти нас на нашому ж полі.
Вони чудово літають. Круто дешифрують. Вміють керувати чоловіками. Гендерні стереотипи краще залишити тим, хто не бачив жіночої сили.
Війна ширша за наші стереотипи. Жіночність може бути дуже навіть мужньою. Без наших дівчат наша рота була б набагато слабшою.
Максимальна прозорість. Організований побут. Час на відпочинок і на навчання. Відпустки. Стабільні виплати. А все тому, що наша сила не в «засобах», а в людях.
На війні знайдеться місце для всіх. Сила вимірюється ухваленими рішеннями. Якщо захочете, ми завжди підберемо вам вакансію.
Бо майбутнє належить тим, хто в нього вкладається.
https://lobbyx.army/?search=%D1%81%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%84%D0%B8%D0%BC%D0%B8
А це текст:
https://babel.ua/texts/112381-davayte-nareshti-adaptuyemo-nashu-uyavu-pro-te-yak-vlashtovaniy-svit-do-togo-yak-vin-naspravdi-vlashtovaniy-rozmova-z-pavlom-kazarinim-pro-zhurnalistiku-pomiralnu-yamu-i-socmerezhi
Водночас до кінця третього року повномасштабної війни в нас у країні сформувалися дві реальності, які не перетинаються.
Є лінія фронту, де армія тримає периметр. Там тривають бойові дії. Люди ставлять на кін своє життя та здоров'я. Розлука з сім'єю, побутовий дискомфорт, висока ціна помилки – все це стало долею того мільйона людей, які носять форму. Останні два з половиною роки ці люди ризикують усім – виграючи час для решти.
Але для більшості війна перестала бути екзистенційною загрозою ще до кінця 2022-го. Український тил живе не в країні, що воює – він живе в декораціях війни. Так, є ризик прильоту ракети або "Шахеда", але суто статистично ймовірність загинути все одно менша, ніж у ДТП. Війна перетворилася на фон: вона поряд, але з нею можна не перетинатися. А тому останні два роки в ролі єдиного "порушення нормальності" тиловий обиватель сприймає зустріч із ТЦК.
З перших днів вторгнення державний апарат обрав собі роль "заспокійливого". Щоразу обіцяє громадянам швидке завершення війни. Щоразу транслює вторгнення як випадковість, яка буде виправлена. Зі всіх стратегій чинна влада обрала концепцію "Don't look up" і з усіх можливих інтонацій розмови з країною обирає ті, що викличуть оплески.
В результаті обиватель перестав помічати війну. Патрулі ТЦК для нього – це не наслідок вторгнення, а щось на зразок злих духів, які викрадають людей у рандомному порядку. Але при цьому в обивателя залишається надія потрапити на ковчег економічного бронювання. Ходять чутки, що його вже добудовують і що на ньому залишаються вільні місця.
Особлива іронія в тому, що нинішня владна команда завжди вважала комунікації своєю сильною стороною – але саме в комунікаціях вона припустилася найкатастрофічніших помилок. У межах обраного нею підходу в країні живуть не громадяни, а виборці. В результаті, поки вертикаль транслює їм війну як щось швидкоплинне, завжди залишається ілюзія, що останній кілометр країна пробіжить без тебе. Наші державні мужі люблять подобатися – тому мовчать про непопулярне, залишаючи ці теми тим, кого не шкода. Наприклад, військовим.
Люди у формі опинилися в ролі Кассандри. Їхнім прогнозам ніхто не вірить, їхні заклики ніхто не чує. Держава продовжує годувати країну седативним, тому обивателі не реагують на подразники. Військові опинилися в суспільстві в "сліпій зоні". "Самі не живуть і нам не дають".
Цікаво, що росіяни давно вже визначилися зі своїми пріоритетами. Перебудовують країну на воєнні рейки. Адаптують економіку до затяжного бою. Вони зосереджено ведуть війну в форматі "або ми, або вони" – і роблять усе можливе, щоб українці в таких категоріях про війну не думали.
А тому буде незайвим нагадати. Щоб наша війна рано чи пізно закінчилася на нашу користь, необхідна дуже проста річ.
Потрібно просто не переставати стріляти.
Казарін вихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2024/10/20/7480365/
Курська операція — це історія про те, що саме не працює в диктатурах.
Щоразу, коли порівнюють демократії та диктатури, — прихильники «сильної руки» кивають на воєнний час. Їхній підхід зводиться до того, що авторитарні системи, можливо, пасуть задніх у ситуації миру, зате з воєнними викликами справляються на ура. Що пропаганда перетворює жителів диктатури на мотивованих пасіонаріїв. Що вторгнення на територію країни, яка звикла до ролі «обложеної фортеці», неминуче призведе до партизанського руху, опору і всіх інших атрибутів радянського культу про «Велику Вітчизняну».
А потім українська армія заходить у Курську область — і нічого з переліченого не трапляється.
Причому все «те, що не сталося», особливо рельєфно виглядає на тлі того, що відбувалося в Україні у перші місяці вторгнення. Мітинги проти російських окупантів у Херсоні. Відеоролики із цивільними, які зупиняли російські танки на Чернігівщині. Черги до військкоматів по всій країні. Сплеск волонтерства та рекордні донати. Вітчизняний досвід реакції на російське вторгнення змушував нас чекати, що українське вторгнення в РФ спровокує щось аналогічне. Але воно не спровокувало.
Насправді в цьому немає нічого дивного.
Останні тридцять років життя нашої країни — це досвід дискусії та конкуренції. Кожен новий український президент перебував у опозиції до попереднього. Будь-яка спроба закатати країну в бетон одностайності — з тріском провалювалася. Українське багатоголосся рельєфно виділялося на тлі монументальних ієрархій більшості колишніх республік Радянського Союзу — і тому на наш досвід державності сусіди зі Сходу дивилися зверхньо.
У самій Росії тим часом держава забирала під свою опіку всі сфери суспільного життя. Маргіналізувала незгодних, розправлялася з медіа і вбивала конкурентів. Москва укладала зі своїми громадянами новий соціальний договір, у межах якого вони обмінювали свої політичні права на набитий холодильник.
У певний момент Путін домігся бажаного. Простір російського життя став нагадувати армійський плац. Вертикаль управління перетворилася на стовп, що дзвенить від напруження. Але у цій схемі не лишилося місця для громадян.
Тому що за всіх своїх недоліків демократія має одну незаперечну перевагу. Її громадяни живуть із відчуттям причетності до того, що відбувається. Вони сприймають себе як акціонерів власної держави. Ставляться до чиновника як до функції і не звикли обожнювати президента. А тому й держава для них — «своя».
А диктатури здатні лише заливати низову активність бетоном, причому цей процес ніколи не буває вибірковим.
За двадцять років російський президент убив у своїх співгромадянах горизонтальні зв’язки і почуття відповідальності. Він привчив їх до того, що «государству видней», а тому в момент кризи держави в Росії ніхто не поспішає підставляти вертикалі плече. За чверть століття свого правління Володимир Путін домігся того, що його країна стала країною самотніх і роз'єднаних людей.
Російська вертикаль перемогла не тільки опозицію. Вона насамперед перемогла свій власний народ — перетворивши його на населення. Населення може одягати військову форму — спокусившись величиною одноразової виплати. Може з мовчазною згодою спостерігати за черговою виставою з продовження повноважень правителя. Або може з дивану підтримувати воєнні злочини, які творить їхня армія на окупованих територіях. Але населення не вміє проявляти солідарність і самостійну активність. Просто через те, що для цього потрібні громадяни — а саме від зачатків громадянськості Путін відучував Росію, готуючи її до війни.
Усе, що прийнято було вважати «українськими недоліками» — виявилося основою нашої стійкості. Останні тридцять років ми переоцінювали нашого противника і недооцінювали себе. Слабкість наших вертикалей компенсувалася силою наших горизонталей.
У момент вторгнення в України було те, чого зрештою не виявилося у Росії. Критична маса громадян.
А Курська операція довела, що російські обивателі, випадаючи з-під всевидющого ока владної вертикалі, перетворюються на байдужих статистів і пасивних глядачів
Мені інколи здається, що «військові» теми зараз у суспільства - в «сліпий зоні». Ну тобто «не можу дивитись, як страждають тварини тому намагаюсь не дивитись»
Тим не менш. Коли був у відпустці - кілька разів спілкувався зі ЗМІ
В той період як раз Сергій Гнезділов оголосив, що йде у СЗЧ, тому про нього також запитували
Ось я і розповів, що про це все думаю. Вийшло трохи розлого, але чому б ні
https://nv.ua/ukr/opinion/shcho-vidbuvayetsya-v-ukrajinskiy-armiji-kazarin-pro-demobilizaciyu-50454269.html
Останній день відпустки проведу в Чернівцях
Це місто моїх друзів. Я не був там занадто довго. Треба виправляти.
До того ж мені запропонували там публічну лекцію. Якщо хочете побачитись – приходьте, поспілкуємось
На останній пресконференції президента ніхто не питав про строки служби та демобілізацію.
І річ не в злому намірі чи змові. Просто ця тема перетворилася на непопулярну для політиків, нішеву для журналістів і небажану – для більшості їхньої аудиторії.
Строки служби хвилюють хіба що самих військових та членів їхніх сімей. У найзагальніших рисах – йдеться про чотири мільйони людей, 10–15% від населення країни. Для всіх інших ця тема є небажаною, тому що демобілізація одних означатиме зустрічну мобілізацію інших. Складно запідозрити сотні тисяч наших співгромадян у готовності змінювати свій налагоджений побут, а тому ця тема перетворюється на явно непопулярну для політиків.
Ми щоразу говоримо про те, що наша війна – "повномасштабна", "вітчизняна" та "народна". Але насправді все звелося до того, що захист країни – справа рук лише військових. Які виведені в спеціальну касту: між ними та рештою країни встановлено ніпель. Форму можна вдягти і неможливо зняти. І вся вітчизняна законотворчість останніх років працює на тих, хто її все ж таки не вдягнув.
Армія опинилася за дужками суспільного рівняння. Тяготи воєнного часу непропорційно розподіляються між тилом і пікселем. За останні два з половиною роки військовим посилили відповідальність за порушення наказів. Зняли "дефолтну" доплату 30 тисяч гривень. Закон про мобілізацію ухвалювали довго, безглуздо та вихолощуючи відповідальність. Тема демобілізації перестала лунати в промовах політиків ще пів року тому. Натомість тепер вся дискусія зведена до того, як правильно прописати для цивільних правила економічного бронювання.
При цьому правила життя в тилу мало чим відрізняються від довоєнних. Промислову мобілізацію не запроваджували. Систему обов'язкової військової підготовки для цивільних – також. Ми не маємо обмежень на імпорт. Лімітів на споживання. Додаткових податків на війну. Завдяки західним партнерам Україна може дозволити собі тримати економіку на плаву – уникаючи тих сценаріїв, які зазвичай супроводжують війни такого масштабу.
І йдеться не про те, що якість життя в тилу непропорційна умовам фронту. Це якраз правильно і закономірно. Йдеться про те, що в умовах загальної загрози розподіл ризиків виявився нерівномірним. В умовах повномасштабної війни захист країни має бути спільною справою. Але створюється відчуття, що її залишили під опікою одних лише військових. Які тепер стежать за тим, як влада готує систему економічного бронювання. І якщо вам здається, що у військовому середовищі все це сприймається як легалізація відкупу, то ви не помиляєтесь.
Можна зрозуміти бізнес, який хоче зберегти кваліфікованих співробітників. Можна зрозуміти владу, якій потрібно звести бюджетні доходи з видатками. Зрозуміла навіть логіка тих, хто не хоче служити і готовий за це доплачувати не воєнкому, а в бюджет. Але залишається запитання: а як у всьому цьому рівнянні планується врахувати інтереси тих, хто воює?
Війна за незалежність ризикує перетворитися на війну бідних, на яку багаті вирішили не приходити. Мобілізація відтепер визначатиметься не сліпим випадком та не потребою армії в конкретних навичках. Економічне бронювання запровадить для цивільних прейскурант за право не вдягати піксель. Але при цьому ніхто, ясна річ, не збирається вводити розцінки для військових за право його зняти.
Можна сказати, що "прейскурант відкупу" існував і раніше – і це правда. Але введення його в законодавство означатиме, що держава на рівні правил гри закріплює за військовими роль "знедолених". Служать ті, хто бідний, та служать безстроково.
Війна як така – це тест для нації на солідарність. Війна перевіряє, чи відчуває суспільство той рівень внутрішньогрупової єдності, заради якого люди готові йти на ризики. Вона визначає, чи готові незнайомі між собою громадяни інвестувати в спільне завдання своє життя, здоров'я та ресурси. А тому перемога у війні найчастіше перетворюється для нації на головне свято і служить доказом суб'єктності народу.
Але щоб війна сприймалася в ролі "загальної" та "народної", під ці ж критерії мають підходити офіційні правила, за якими живе країна під час війни.
Казарін вихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2024/09/15/7474992/
Українські трампісти: «республіканці кращі для України, ніж демократи!».
Дік Чейні, віце-президент за Буша, республіканець з республіканців, якого ненавиділи покоління демократів: *підтримує Гарріс, бо вважає Трампа конченим*
