-
150 років мистецтва в одному місці та зрозумілою мовою. Підпишися і пояснюй будь-кому, що хотів сказати автор. Зв'язок @alina_p19
Класне експонування її триптиху "Вічна глибина Божественної любові".
Любов та ніжність як альтернативний іконостас.
Публікуємо фрагменти з біографічної книги Катерини Лебедєвої про таємне життя Миколи Глущенка (1901—1977) — відомого художника, який працював на радянську розвідку і регулярно писав доповіді про своїх друзів та колег.
Глущенко прославився ще у 1920-х в Берліні. Пізніше переїхав у Париж, де вів богемне життя: тусив з художниками у культовому кафе «Ротонда», крутив романи з француженками і займався свінгерством з подружжям Винниченків. Все змінилося, коли у 1931 році його завербувало КДБ.
Читайте наш новий матеріал: Художник і шпигун. Уривки з біографії Миколи Глущенка
"Перфоманс може бути звільнюючим інструментом, він може вийти рамки ярлика ідіот/художник, бо залишаючись в ньому, зберігається особливе ставлення й подоба розуміння, перфоманс має загнати глядача в безвихідність тієї позиції, яку він займає по відношенню до всього того божевілля, що відбувається під час дійства, й тримати його в тисках настільки довго, наскільки буде потрібно для того, щоб людина впала у відчай неспроможності вийти з ситуації власними силами, вселити безнадійність застосування готових категорій, не дати віднести себе до ідіота, художника, навіженого"
Власні інтуїції стосовно перфомансу навіяні прямим зіткненням з ним в житті. Після побаченого залишилося стійке відчуття дежавю по відношенню до фільму "Ідіоти" Ларса Фон Трієра, хто не дивився - раджу. А також деякі елементи фільму "Квадрат" режисера Рубена Естлунда (теж раджу). Хочу попередити, що я не знаюся на темі перфомансу і це є вільною інтерпретацію побаченого.
https://telegra.ph/Rozdumi-Stofera-pro-perfomans-10-11
«Думаю, естетика не значить нічого. Не існує такої речі як прекрасне і негарне. Існує мистецтво дієве і недієве. І це передусім залежить від того, чи твір спроможний зворушувати людей» — Крістіан Болтанські.
Цього француза називають хронікером суспільної втрати. Але його роботи можна сприймати як щось сумне, якщо вони про смерть і пам‘ять, а можна як «протест проти забуття».
На фото робота «Одеса», 1989-2003 рік. Це 6 фотографій реального класу австрійських євреїв, які закінчили навчання 1931 року. Покоління, що зникло. Під фото стоять сентиментальні коробки з-під печива, в яких діти зазвичай ховають найцінніші дрібнички. Використання бляшанок має мету — заохотити глядачів «не відкривати, а пізнавати, присвоювати», ставати останнім елементом, що перетворює роботу на витвір мистецтва, пов‘язати мистецтво з життям.
Якщо роздумувати про теми суспільної втрати в мистецтві, то Болтанські — топ.
Цензуронька наша.
Оцю фразу-пояснення від головного художника Палацу мистецтв Ореста Скопа я перечитала 10 разів. Ну хоч бери і в рамку вставляй і замість kiss my ass повісь:
"Звичайно, сучасне мистецтво є провокативним, але як державна установа ми маємо пильнувати, щоб зайвих провокацій не було"
Ми Палац мистецтв. Робимо виставку сучасних художників. Ми знаємо, що сучасне мистецтво провокативне. Але ну-ну, люди насваряться прийдуть і шо буде. Знімаємо з експозиції. Але ми Палац мистецтв. Робимо виставку сучасних художників....
І найбільш безжальною до Абрамович, на мою думку, виявилась пані Олена Олександра Червонік.
Олена Олександра Червонік – дослідниця, докторантка з історії мистецтва в Університеті Оксфорда, кураторка фонду «Ізоляція».
«Абрамович вже давно та безповоротно продукує масмаркетовський "шлях до просвітлення" - такі простенькі, інтелектуально непереобтяжені рецептики "спірітуальності", зрозумілі середині середнього класу. одним словом, гра в те, як бути "глибокою людиною" для людей, що лише ковзають по інстаграмній поверхні життя та жодної глибини ніколи не запізнають.
але в присутності Абрамович в Україні цікава не сама Абрамович, а, власне, факт її запрошення для комеморації трагедії Бабиного Яру українською стороною. стійке відчуття, що це відтворення сценарію колонізаційних подій якогось 18 сторіччя, коли за брязканя та мерехтіння дешевих побрякушок, що їми потрясали перед очима туземців "високоцивілізовані" білі люди, туземці радо вимінювали на ці квазі-коштовні кристали золото своїх предків.
коротше, якщо це не карго-культ в його сучасному прочитанні, то я навіть і не знаю, як можна назвати цю так би мовити комеморацію голокосту абрамовичевського зразка.»
Так от, що вони кажуть. З їх дописів в фб на особистих сторінках.
Аліса Ложкіна – провідна українська кураторка і арт-критикиня, авторка книги «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст.»
«Мені здається вкрай невдалим в цьому контексті відсилання до псевдонаукових «лікувань кристалами», яке останнім часом стрімко набирає популярність серед широких народних мас, в тому числі, завдяки вірусним відео в тіктоці. Кристали, звичайно, річ гарна і, може, навіть комусь допомагають, але на місці такої страшної трагедії вся ця ньюейджівська нісенітниця як мінімум недоречна.
Забавно, що на сайті Бабиного Яру досі висить матеріал, де йде мова про «кришталеву», а не стіну з кристалами. Чесно кажучи, я весь цей час щиро сподівалася, що художниця спорудить інсталяцію з кришталю, і ще думала, що це настільки ідіотська ідея, що її було б непогано доповнити стіною навпроти з радянських килимів. Але реальність перевершила очікування. Так глибоко в цінності радянської людини Абрамович не поринала, а все це непорозуміння «кристал -кришталь» - банальний казус перекладу. Цікаво, чи розуміли самі замовники, про що йде мова, коли починали роботу над проєктом, або тупо наосліп погодилися на все, купуючи НЕ меморіальний об'єкт, а просто star name?
У зоні концентрації такого горя хочеться чогось дуже простого. Тиші, порожнечі, делікатності і хоч якусь надію на світло. Барочні надмірності тільки оголюють неможливість розмови про злочини проти людства…
Я є маленька краплина в взаємопов'язаному світі. Мій ангел падає в Небо. Глибина вимірює висоту, невимовне. Зброя художника скерована до нутра — епіцентру Космосу. Ніщо дивиться наскрізь картини і збоку займається твоєю космічною здобиччю, як видіннями. Тим, що виходить поза горизонт, тим, який зайшов до забороненої кімнати в палаці — людина знаюча Ніщо.
Львів — місто-пивниця, в якому відбувається карнавальна забава зв'язана з багатьма стихіями, де варвар сидить в кріслі як Орфей і споглядає на свою гру — хвору уяву де щурі вигризли в його тілі дзюри. Орфей в забаві баче світ мертвих, але в ритм його музики і співу не всі вийдуть з спраги і з ядра Землі. Хочу намалювати стогін Землі — і то є правда!!
Яка тривалість неіснування ?!
Не бути — як це є?!
Із маніфесту "Трійця варварів" Мирослава Ягоди.
Коли він ще був живим, до нього в гості навідалися львівяни — художники Андрій Сагайдаковський, Сергій Якунін, екс-галерист Георгій Косован та Віра Петрівна — його мама.
Є відео (від якого я плакала).
Великий художник і велика ЛЮДИНА.
"В кожній речі проявляється якась основна думка. Її зовнішній вияв називають стилем. Це таємний, підсвідомий вислів цього, що складається на глузд кожної частини дійсності. Це вираз так званої душі явищ. Справді, великий Архітектор Світу не творить нічого безстилевого. І природа має свою архітектоніку. Таку послідовну, про яку даремно мріють і мріяли інженери всіх часів, послідовну навіть у божественній химерності припадку, послідовну в непослідовності, єдину в змінливості та змінливу в однині. Мистецькі стилі є тільки висловом архітектури душі їхніх творців і будови середовища, що їх сприймає, й відбивають будівництво того кругу природи, який найкраще з психічним укладом митців співдзвенить"
Фрагмент з незакінченого роману "На другому березі", Богдана-Ігора Антонича.
Шо таке ПОСТМОДЕРНІЗМ
Треба розуміти, звідки він виник.
Це потужна реакція на ідеї і досягнення високого модернізму, на його віру в прогрес, науку, технічний розвиток, абсолютну істину, на його експериментальний азарт. Це реакція на абстрактний експресіонізм як фінальну крапку розвитку модернізму, після якої не залишилося простору для експериментів з формою, кольором, перспективою, індивідуальним стилем.
Велика перевага постмодернізму в тому, що поріг входу в нього дуже низький, все, що треба, це — винахідливість, ерудиція та іронія. А ще, постмодернізм руйнує приторну різницю між «високим елітарним» та «вільним, простим».
Тут немає вже однієї істинної об’єктивності й правильності сприйняття, воно в кожного різне, безкінечне поле варіацій та сенсів. Дуже важливо не плутати варіативність сприйняття з універсалізмом. Універсалізм, це коли подобається абсолютно всім, а постмодернізм таких завдань перед глядачем не виконує.
Тепер, як його ідентифікувати:
1. Використання вже існуючих форм: цитування, перефразовування, запозичення, колаж, вживання слів як самостійних художніх елементів, руйнування меж між витонченим і високим мистецтвом та популярною культурою.
Кажуть, що вже все давно придумали, питання тільки: хто і як це по-новому переосмислить.
2. Іронія. В постмодернізмі можна насміхатися з усього.
Доречі, мемчики це теж плоди постмодернізму, у них присутнє використання повторюваних форм та іронія.
Найвідоміші художники-постмодерністи: Йозеф Бойс, Джеф Кунст, Луїза Буржуа, Дем'єн Герст, Марина Абрамович, Ай Вейвей та інші.
Течії в мистецтві постмодернізму:
- концептуальне мистецтво
- арт-інсталяція
- лоуброу-арт
- перформанс
- інтермедіа, мульти-медіа
- Telematic Art
- аппропріейшн-арт і нео-концептуальне мистецтво
- нео-експресіонізм
(про все це розповім пізніше)
Постмодернізм нічого не пропагує, ні на чому не наполягає, він поза ідеологіями.
На фото фак Ай Вейвея китайському правительству, як символ свободи, незгоди, безстрашності та іронії.
Гюстав Моро (1826-1898) — французький символіст, що жив в середовищі, де якраз зароджувався імпресіонізм, але який зміг залишитися вірним своїй любові до міфічних та релігійних сюжетів.
Ніякого натуралізму. Все на його картинах гіперболізовано прекрасне. Жінки подібні до богинь, вони невагомі й тендітні, часто поміщені в скелясті, «грубі» пейзажі. Картини Моро вражають своєю величчю і деталізованістю, в той час як імпресіоністи навпаки — спрощували й передавали враження, а не точність деталей. Не дивно, що він був генієм-відлюдником.
▪️"Мандрівник Едіп", 1888
▪️"Едіп і Сфінкс", 1864
▪️"Молода жінка Фракія несе голову Орфея", 1875
▪️"Народження Венери", 1866
▪️"Саломея танцює перед Іродом", 1876
▪️"Смерть Сапфо", 1873-1876
А що малював сам Девід Лінч?
Картини відрізняються естетикою від його фільмів. Темні сюрреалістичні, але з вкрай потворними людьми, які часто роблять щось радикальне — такі плоди його самовираження на полотні.
Лінч не перевантажує голову глядача зайвими питаннями до зображеного, вся відповідь у назві, яка написана прямо на картині.
От, наприклад, картина з назвою «Піт іде додому до своєї дівчини», на ній зображена агресивна людиноподібна істота (Піт) з пістолетом і ножем в руках. Не дочекавшись, поки ця істота переступить поріг дому, його дівчина підняла руки вгору — «я здаюсь». Ми відчуваємо момент напруги, але фінал залишається невідомий. І ця напруга й недосказаність проявляється в багатьох картинах.
▪️Девід Лінч в процесі створення чергової картини.
▪️«Піт іде додому до своєї дівчини» 2009
▪️«Я підпалив соснову шишку і кидаю її в твій дім» 2009
▪️«Боб бачить себе на шляху до великої абстракції» 2000
▪️«Хлопчик запалює вогонь»
▪️«Боб любить Саллі, поки в неї не синіє обличчя» 2000
Піксельний вітраж Герхарда Ріхтера (1932 р.н.)
Відомий абстракціоніст (у 2002 вважався найдорожчим з нині живучих художників) створив у 2007 році абстрактний вітраж в подарунок для Кельнського кафедрального собору, розмір його більше 100 кв.м. Старий вітраж зі святими, який був на його місці, знищила війна.
Як то часто буває, церква негативно віднеслася до роботи. Католики традиційних поглядів часто не допускають можливості бачити прояви сучасного мистецтва в стінах храму. Проте, більшість відвідувачів були у захваті.
У вітражі Герхарда Ріхтера немає сюжету, дійових осіб: святих, апостолів, або сцени народження Христа. Вітраж Ріхтера — це простір абстрактних кольорових полів. Вони не впорядковані відповідно до логіки колірного спектру, їх розміщення — випадкове, не залежить від будь-якої зовнішньої формули або структури. У вітражі немає ні початку, ні кінця, він служить продовженням світла і фантазії того, хто дивиться.
Naudline Pierre та її альтернативний всесвіт, де всіх об’єднує ніжність.
Читать полностью…
«Сліпа ріка» — проєкт Алекса Тернера (США).
У сезон дощів утворюються селі, що залишають вимите русло по всьому кордону між США та Мексикою. Дощі стихають, вода випаровується, однак видимі та невидимі канали залишаються. Поєднуючи кадри віддаленої зйомки спеціальним обладнанням і фотографії пейзажів, він тим самим зіштовхує глибоко особисті та абстрактні картини прикордонних ландшафтів.
Таким чином проявляє себе Ріка, що нагадує про постійну циркуляцію, невловиму неозброєним оком.
Цікаво інколи почитати есе цього автора. Вони мають художню форму й слугують простором для фантазії навколо ідей, що його особливо зачепили.
Назву його каналу можна перекласти як "спільнота похованих (заживо)", "співмертві", "зібрання мертвих", проте конкретно для нього є другорядним, чи мертві, чи живі. Головною частинкою є "спільнота", "спів", "зібрання", тож не соромтеся власної живої натури, не стійте, заходьте в хату!
Дуже було комічно дізнатися, що День художника в Україні та Всесвітній день психічного здоров’я відзначались одночасно, 10 жовтня)).
Але я про це не жартувала, бо дізналася вже після. Коли підписалась на канал @calendarday)
А якщо хтось не в курсі що за свято сьогодні і чому це державний вихідний — заходьте і читайте.
На фото демон Врубеля сидить і думає який сьогодні день)
Живопис старить будь-якого сучасного художника.
Серія жіночих портретів «Для сумних жителів Землі» Юрія Пікуля – сучасного українського художника, виглядає дещо старомодно.
Її стилістика навіяна роботами Ван Гога в період його захоплення британською щотижневою газетою The Graphic та її ілюстраціями соціально-критичної спрямованості.
В його роботах немає складних концептуальних підтекстів, є лише справжня, необрамлена людяність.
«Відверто кажучи, якщо художник хоче займатися сучасним мистецтвом, йому не варто йти в живопис. Що б він не написав, він ризикує бути консервативним, неактуальним і декоративним. У живописі занадто сильне естетичне начало, а сучасне мистецтво — про сенси. Світ ускладнився, і було б дивно говорити про нього мовою, яка була актуальною та адекватною своєму часу ще кілька століть тому. Що стосується мене, я, як і раніше, працюю з живописом, хоча й розумію, що ризикую бути не визнаним в якості актуального художника». — каже він інтерв’ю.
Він каже, що живопис старить будь-якого сучасного художника, ну ок. Але, якщо сам художник ставиться так критично до медіуму, з яким він працює — це вже робить його актуальним.
Зоя Звиняцьківська – мистецтвознавиця, журналістка, літературна редакторка.
«Моя внутрішня мистецтвознавиця цим об'єктом розчарована, трохи роздратована і абсолютно згідна з його критикою, що йде з усіх боків. Притягнутий за вуха, досить безглуздий пам'ятник з досить безглуздими тут ідеями, корінням і навіть забобонами абсолютно іншої та далекої тут повістки - трохи річ з Місяця. Криво і тоталітарно, без поваги закомпоновано в складний ландшафт і лабіринт вже наявних об'єктів. Відданий заморській поп-зірці заради хайпу, без найменшого ресьорчу місцевих, внутрішніх проєктів, що так і залишилися не втіленими десятки років - бачила тільки приголомшливі ескізи АРВМ (Ади Рибачук та Володимира Мельниченка, авторів «Стіни Пам’яті», що на Байковій горі) , але конкурс тоді, в 1960-тих, був широким і хороших проєктів було більше, ніж один, реалізувати один з них зараз було б дуже символічно.
…
Встановлення цього, в загальному, досить невинного, просто образливо слабкого пам'ятника - незначна ціна за те велике звільнення і велику справедливість, які нарешті відбуваються там, в Бабиному Яру».
Шось українські критики не дуже радо вітають проєкт Марини Абрамович в Бабиному Яру.
Кажуть, що він безглуздо виглядає в контексті нашої історії, беззмістовний, без поваги до ландшафту..
🧐Захотілось розібратись.
Вчора, 6 жовтня відбулась офіційна церемонія у Меморіальному центрі Голокосту «Бабин Яр», де було представлено два нових об’єкти на території урочища:
- «Кристалічну стіну плачу» презентувала художниця-концептуалістка Марина Абрамович. Цей меморіальний об’єкт буде одним із найбільших збудованих у Європі протягом останнього десятиліття. Стіна складатиметься з 75 кварцових блоків, одночасно її зможуть відвідувати 25 людей.
- І «Курган пам'яті»,що стане першим музейно-меморіальним простором на території Бабиного Яру. Він відтворює історію трагедії Бабиного Яру за допомогою технологій 3D-моделювання, розробленого Центром просторових технологій. Вигляд об’єкту нагадує кургани – традиційні для українських степів давні поховання у формі пагорбу із землі і каміння.
Але сьогодні про Абрамович. 👇
Мама, яка до останнього приймала Мирося таким, який він є. З усіма причудами, з тим, що він малював, з тим, в яких паскудних умовах він жив.
Вона приходила сваритися за алкоголь і білити стіни.
І в фіналі - пережила його. Зберегла його речі: записи, книги, роботи.
Мирослав Ягода — ікона львівського андеграунду, відомий художник, поет, графік, прозаїк.
Творив свої трансгресивні полотна в підвалі-майстерні, де поруч жили десятки «домашніх» щурів. В його картинах видніється відчуття світу, як території страху, з духом катастрофи, гротеску і містики. Він жив як безхатько, виглядав так само. Він виїздив за кордон і був визнаним, але не лишав свого «грязного» способу життя.
Мама приходила до нього й казала «Миросю, як тобі ще вистачає отут *показує на лоба*», а він каже «матінко, то від Бога».
Релігія – гігієна.
Політика є накинута.
Незнана мова – то свідома мова.
Не вимовлена мова – то
Мова смерті та одкровення.
Малювання картини – то як кохання під час автомобільної аварії.
Мистецтво – це є рецепторний люфт - писав Ягода.
Серія автопортретів Браяна Льюіса Сандерса, яка створена під дією різних наркотиків та демонструє їх вплив на уяву художника.
Все почалося після емоційного потрясіння і заспокійливих препаратів. Далі, вражень стало замало і він вирішив нюхати, ковтати, загалом — самознищувати себе в ім'я мистецта.
За 15 років такого життя отримав ураження клітин мозку та інших внутрішніх органів. Тепер п'є препарати лише ті, що лікар приписав.
Я не фанатка мистецтва в зміненому стані та подібних тріп-репортів, але шуму ця серія наробила достатньо, тому й пишу. Крім наркотиків Браян ще міг випити дві банки сиропу від кашлю, втирати нікотин в ясна, вдихати рідину для запальничок…
▪️Смола марихуани
▪️Героїн
▪️Втертий в ясна нікотин
▪️ЛСД
▪️Дві пляшки сиропу від кашлю
▪️ДМТ (під час приходу і після)
▪️Метамфетамін, морфін
▪️Кокаїн, псилоцибінові гриби.
Вася Дмитрик (1991 року народження) — одеський скульптор, що працює в галузі публічного мистецтва та інсталяцій.
У своїй художній практиці він використовує перероблені та викинуті матеріали, дерево, метал, каміння, пінопласт.
Роботи Васі — це мікс фігуративу та абстракції, що нагадують класичні традиційні образи різних культур та історичних періодів.
Самодостатні, інколи рухливі, такі кумедні скульптури наповнюють простір унікальним характером.
Паблік-арт, що не перевантажує простір, а здатен довго тримати увагу й проводити нас тонкими шляхами балансу мистецтва й середовища.
Картина Моро «Едіп і Сфінкс» зображує сюжет зустрічі Едіпа і Сфінкса по дорозі в Дельфи.
Істота з головою красуні, тілом лева та крилами птаха напала на Едіпа.
Вчепившись йому кігтями в тулуб, загадала загадку: «хто ходить на чотирьох ногах вранці, на двох вдень і на трьох вночі?» Невдача означала для нього смерть і загибель фіванців.
Напругу між ними передає пильний погляд, темне небо і вузькі скелі. Простір, ніби, зжався в очікуванні відповіді, що коштує життя.
Едіп відповів: «Людина: в дитинстві вона повзає на четвереньках; в дорослому віці ходить на двох ногах і в старості користується посохом».
Він був першим, хто дав правильну відповідь. Почувши яку, Сфінкс накладає на себе руки, кинувшись в море. А Едіп тим самим завойовує свободу фіванців, владу в місті і дружину Іокасту, яка, як з'ясувалося пізніше, була його мамою.
Андрій Сагайдаковський (1957 р.н.) — сучасний український художник зі Львова. Активно співпрацює з «Я галереєю».
На роботах присутня живописна експресія, властива українським художникам-паркомунівцям із 90-тих. З того часу Сагайдаковський приніс у сьогодення звичку малювати на коврах, рваних тканинах, адже полотно тоді було важко дістати.
Його творчість — це абсолютна щирість, романтичність та вміння моментально матеріалізувати враження. Сагайдаковському вдається поєднувати складне концептуальне мистецтво з наївною простотою. Написи на роботах прокладають шлях думки для глядача.
Був учасником Міжнародного бієнале у Венеції 2015 року.
«Я живу тут і тепер: тут, де мушу зробити те, що мене вражає, дратує або подобається – все, що на мене діє».
▪️"Пейзаж з Венерою", 2015
▪️"Дзеркало в інтер'єрі" 2012
▪️"Пейзаж" 2012
▪️"Дивись! Не заблукай" 2006
▪️"Це те, що воно є" 2010
Ми, звичайно, вже всі відгуляли і відтанцювали кілька днів тому день народження Лінча, але згадувати його можна не тільки з цього приводу. Цей пост вже давно мав би бути тут.
Девід Лінч як художник, в першу чергу, надихається образами, на які пізніше нашаровується сюжетна складова. Відомо, що він захоплюється живописом таких художників, як Рене Магрітт, Френсіс Бекон, Едвард Гоппер. Пропонуємо поглянути на сюрреалістичні картини відомого бельгійського митця Рене Магрітта, які демонструють багато з того, що було запозичено для естетики і символізму Твін Пікса. Тут і блакитна троянда, і Лора Палмер разом з Одрі Горн, і червоні штори, і білий кінь та сови (які не те, чим здаються), і агент Купер.
La parade, The ignorant fairy, La belle de la nuit, La reproduction interdite, Collective Invention, L’automate, Portrait of Stephy Langui, The Pleasure Principle (Portrait of Edward James), Companions of Fear, Pure reason.
Отто Пієне (1928 - 2014) - німецько-американський художник, який спеціалізувався на кінетичному та технологічному мистецтві, часто працюючи спільно. Відомий, в першу чергу, абстракціями, створеними за допомогою диму і вогню.
▪️«Flower of Orange Fire» 1967
▪️«Solo» 1979 (олія і вогонь на полотні)
▪️«Feuerorgel» 1972 (олія, вогонь і дим на картоні)
▪️«Kleine Sonne» 1963–1964 (олія і кіптява на полотні). Вона була продана за £ 85 250 лондонському Christie's
▪️«MyMy» 1975 (вогонь, гуаш на картці)
