-
Авторский блог психолога. Ежедневная порция полезной информации о себе и людях вокруг🌿 Почитал - и уже день не зря😉
ЗУПИНЯЮСЬ ОПЛАКАТИ
Оплакувати втрати (фізичні, емоційні, будь-які) - це нормальний процес. І нормально, що у різних людей він відбувається по-різному, з різною інтенсивністю, займає різну кількість часу. Немає якогось єдиного чи правильного варіанту, як це робити. Тому ваш може бути іншим. Але може комусь буде на часі моя дорожня карта.
Важливо - протягом всього цього процесу підтримувати співчуття до себе (не жалість, що має на увазі позицію зверху, а саме співчуття).
Спочатку можна просто дати емоціям бути. Не приймати в цей час важливих рішень, не вимагати від себе чи інших чогось, а 1. Дбати про задоволення базових потреб; 2. Відчувати та фіксувати, що то за переживання.
Я, наприклад, відчуваю сум, злість, розчарування та страх. Буду плакати, кричати, бити подушку, кидатись Шишкиними м‘якими іграшками в стіну, писати вільні сторінки, малювати темні картинки, трохи вити. Нікому не заподію шкоди, але і переживання не витісню.
Далі, коли буду готова, попрошу підтримки у того, ХТО ГОТОВИЙ (це я уточню) її надати та озвучу, чого саме я очікую.
Наприклад, хочу обійнятись, почути, що я впораюсь та півлітри чаю з лимоном.
Ці кроки можуть повторюватись/розтягуватись в залежності від багатьох факторів. Ще вони забирають багато сил, тому відновлюватись потрібно ефективно та бережно.
Далі згадаю, що страждання = біль + неприйняття (супротив). Визнаю, що втрата таки сталась і цим самим приберу останнє з рівняння. Біль залишиться. Але також я згадаю, що він не буде вічним та буду далі себе підтримувати.
Напишу список втрат. Бо за тим, що я описую одним словом, наприклад, насправді ціла низка всього:
⁃ втрата відчуття безпеки, стабільності;
⁃ втрата задоволення від певних речей;
⁃ втрата вкладених ресурсів тощо.
Те, що втрачено і ні відновити, ні замінити його не можна - можливо, ще раз оплачу.
Те, що якимось чином можна повернути та відродити - складу список варіантів з конкретних дій, які мені допоможуть в тому всьому, тим самим поверну собі хоч якесь відчуття контролю та переміщу фокус уваги з можливого безсилля.
Далі - подивлюсь, які ресурси мені треба для цього всього; які з них у мене вже є, яких нема і ніде взяти, а яких нема, але знаю, де знайти. Спойлер - часто те, чого нема в тебе, є в когось поруч з надлишком і він не проти поділитись.
Потім (чи раніше, як вийде) - надам своїй втраті сенсу. Легше пережити те, що було не даремним.
А коли буду готова та «опрацюю» цей досвід, сформую нові рішення/ висновки (якщо буде потреба) стосовно себе, інших людей чи світу загалом. Протестую їх на корисність та відповідність реальності. Якщо все ок - най залишаються.
На ділі можуть знадобитись додаткові «зупинки». Маю бути готова до того, що це процес нелінійний.
На ділі може знадобитись більше підтримки та зовнішньої допомоги. Буду готова і приймаю й це.
Ніхто не може мені сказати наперед, скільки часу та сил це займе, що буде найскладнішим і яким буде результат.
Але життя без втрат, нажаль, неможливе.
Всі люди так чи інакше з ними стикаються. Особливо якщо живуть доволі довго.
Їм теж болить. Їм теж болить. Це природньо. Це податок на те, щоб бути людиною.
P.S: дослідження кажуть, що «природнє горювання» (йдеться про втрату близької людини; сюди ж можна віднести і розлучення, якщо це переживається як втрата) займає в середньому 6 місяців-2 роки. Якщо це описує вашу втрату, будь ласка, не вимагайте від себе шкидкого зцілення та не бійтесь звернутись по допомогу, коли вона потрібна. Особливо якщо не спостерігаєте жодного полегшення протягом тривалого часу.
У лабораторних умовах вчені навчають тварин, винагороджуючи поведінку, яку вони хочуть покращити.
Наприклад, вчені навчають щура орієнтуватися в лабіринті, натискаючи важіль, який відкриває двері, що ведуть до кінця лабіринту. Щоб збільшити таку поведінку, щура винагороджують за дотик до важеля, як правило, певним типом їжі.
Найшвидший спосіб навчити щура — давати йому їжу щоразу, коли він натискає на важіль. За досить короткий проміжок часу щур буде послідовно натискати на важіль, щоб отримати винагороду у вигляді їжі.
Але що станеться, якщо вчені перестануть винагороджувати поведінку?
За надзвичайно короткий проміжок часу щур втрачає інтерес до важеля, оскільки вони не отримують винагороди. Щур перестає натискати на важіль, і така поведінка «згасає».
Ніби все логічно.
Однак, якщо ми навчимо щура натискати важіль, надаючи винагороди менш послідовно, станеться щось цікаве: якщо щур отримує винагороду рідше, він, швидше за все, продовжуватиме намагатися отримати винагороду, натискаючи важіль. Щур навчитись продовжувати намагатися, тому що іноді трапляється щось хороше, а іноді щось погане, і ніколи не знаєш, коли наполеглива праця та постійні зусилля окупляться.
Таке явище називається «переривчастий графік підкріплення». Навіть якби ми повністю припинили винагороджувати його, щур продовжував би намагатися заробити свою винагороду протягом дуже тривалого часу, тому що мозок щура все ще пам’ятає, що час від часу трапляється щось хороше.
Цей переривчастий графік підкріплення, ця випадковість чогось хорошого, що відбувається у ваших стосунках, може бути однією з причин того, що люди залишаються в нещасливих стосунках. Бо в мозку завжди є ймовірність того, що, можливо, завтра буде інакше.
Ще кілька цікавих моментів, які забули сказати у відео:
- В Америці є "консультанти з етичної немоногамії". Це люди, які розбираються в усяких варіаціях побудови таких стосунків і за запитом допомагають людині чи людям підібрати той формат стосунків, який буде найкраще підходити під її бажання та можливості реалізації.
- Не завжди, коли людина каже, що вона в етичній немоногамії, це означає, що і всі її партнери теж в етичній немоногамії. Бо коли в одному з досліджень стали запрошувати поліаморних людей на інтервʼю про їх стосунки, то виявилось, що не всі учасники цих стосунків могли бути присутні, бо не всі про них знали. "Я, М, П і Т будемо, а от дружина Т не прийде, бо вона не знає". Якось так. Частота такого не вимірювалась.
21 ГРАМ ДУШІ?
Памʼятаєте, колись гуляв факт про те, що людина після смерті втрачає 21 грам і це значить, що стільки може важити душа?
Так от, ця інформація у нас зі статті доктора Дункана Макдугалла 1907 року. Якщо цікаво, можете клікнути на посилання та почитати, яким способом він це виміряв, та якщо скоротити - вибірка склала 6 людей, втрачали вагу вони по-різному, когось взагалі правильно зважити не вдалось і оті приблизно 21 г по факту втратила лише 1 людина.
Далі він вирішив зважити таким чином і собак (для чого їх довелось приспати, бо, цитую "Ідеальні тести на собаках були б отримані на тих, хто помер від якоїсь хвороби, яка робила їх дуже виснаженими та нездатними до боротьби. Мені не пощастило, щоб собаки помирали від такої хвороби.") і у них такої втрати ваги він не виявив. Тому вирішив припустити, що, як і каже релігія, у тварин душі нема.
Науковці знаходять десятки пояснень, чому люди можуть втрачати вагу після смерті. Одне з яких - посилене потовиділення, якого немає, наприклад, у собак.
Чи намагався хтось повторити цей експеремент?
Серйозно - ні. Це суперечить етичним міркуванням, а також душа не вбачається предметом наукового вивчення.
Проте згідно з книгою Мері Роуч «Spook: Science Tackles the Afterlife» (WW Norton & Co., 2005), власник ранчо в Орегоні дійсно намагався відтворити експеримент із зважуванням душі з десятком овець на початку 2000 року. Більшість набирали 30-200 грамів, хоча приріст тривав лише кілька секунд, перш ніж вівці поверталися до своєї початкової ваги.
Роуч також повідомив, що доктор Джеррі Нахум розробив гіпотезу про те, що душа або, принаймні, свідомість, має бути пов’язана з інформацією, яка еквівалентна до певної кількості енергії. Оскільки рівняння E = mc ^2 диктує, що енергія дорівнює масі, помноженій на швидкість світла в квадраті, цю енергію можна зважити за допомогою досить чутливих електромагнітних приладів. Але фінансування на це він не отримав.
Яке значення цього експерименту?
Ми все ще далекі від розуміння того, як саме наш мозок робить більшість того, що він робить. Робота Макдугалла мала резонанс і продовжує резонувати не через те, що він знайшов (чи не знайшов), а через те, що він запропонував шукати пояснення тому, що досі можемо сприймати чи не сприймати лише на віру.
Та, якщо хтось з вас більш обізнаний в історичних процесах, ніж я, можливо побачить в цьому якусь ілюстрацію стосунків між наукою та релігією на початку 20 ст. (припущення)
Якщо вас цікавить питання, «як полюбити себе?», пошукайте відповіді ще на такі:
- А як ви полюбили інших людей? Що для цього робили ви і що ті, кого ви полюбили?
- А як ви зрозуміли, що ви уже полюбили іншу людину?
- А як ця людина зрозуміла, що ви її полюбили?
- А як ваше оточення зрозуміло чи може зрозуміти, що ви любите цю людину?
- Як ви підтримуєте цю любов?
І наостанок: як цей досвід можна застосувати у ваших стосунках з самим (самою) собою?
Ото вам і одна з інструкцій. На додаток до пропрацювання глибинних переконань стосовно себе та «самовивчення», звичайно 😉
+ Ще я на днях подумала, що інколи проблема на шляху до «любові до себе» полягає в тому, що ми маємо дещо романтизовані образи цієї самої любові.
Але любов, яку ми бачимо в кіно/рекламі/на сторінках блогерів тощо - не зовсім (а часом і взагалі) те саме, що в житті.
Ми всі помремо.
Хвилюватись з цього приводу - природньо (важлива подія як не як). Та обходитись з цим можна по-різному.
Я вперше почала боятись смерті, коли мені було 5. Ще не своєї, але рідних. Протягом довгого часу я бачила один і той же сон: чорна постать за вікном, стук, крик, виходжу з кімнати, штурхаю батьків, а вони не ворушаться. Йду в іншу кімнату, бачу дідуся з бабусею та розумію, що вони теж не прокинуться. Вибігаю в коридор та залишаюсь в ньому зовсім сама.
Навіть в цьому дитячому сні можна розгледіти, що страх смерті часто про те, що
⁃ щось зовні може прийти та знищити нас( втрата контролю, невизначеність, невідомість);
⁃ ми можемо втратити щось важливе (цінності);
Змінити невідворотність смерті ми не можемо. Але як це можна використати?
⁃ Визнати, що ми таки крихкі та здійснювати профілактику передчасної смерті. Подія важлива, але, мені здається, багато з нас краще б на неї спізнились, ніж прийшли завчасно. Тож щорічними обстеженнями не нехтуємо, шампанське зубами не відкриваємо.
⁃ Реалізовувати цінності. Зрозуміти, що для нас важливо та не втрачати, а примножувати це, поки можливо. Не забирати у самих себе те, що й так в будь-який момент може зникнути.
Як зрозуміти цінності? Роздивитись свій страх смерті, наприклад. Що саме ви боїтесь втратити?
⁃ Зміщати фокус на життя. На тут і зараз. Бо ми знаємо, що тут і зараз ми живі, а не мертві. Бо коли будемо мертві, то вже про це не дізнаємось.
⁃ Мати своє розуміння того, що буде після смерті. Зазвичай йдеться про рай, переродження тощо. Але можна розглядати і в контексті того, який слід ви залишите. Наприклад, «після смерті зі мною вже нічого не буде - вічний спокій, але люди згадуватимуть мене так то, користуватимуться такими то результатами моєї діяльності і т.д.». Менше невідомого - менше тривоги.
Ми всі помремо. Але поки цього не сталося, давайте жити.
ПРОБАЧИТИ БАТЬКІВ буває складно. Особливо складно, якщо ніхто й не думає вибачатись.
Скоріш за все, ваші батьки робили найкраще з того, що могли на той момент часу і любили вас так, як уміли. Але це не відміняє того дитячого болю, який ви можете носити за собою і в дорослому житті.
Пробачати чи ні - особисте рішення кожного. Краще якщо воно буде обдуманим.
Навіщо пробачати?
⁃ Покращити взаємини. Якщо ви хочете підтримувати стосунки з батьками у дорослому житті, то це буде набагато легше і приємніше без накопичених образ.
⁃ Знизити рівень фонового стресу.
⁃ Вивільнити енергію, яка витрачається на стримування емоцій та покращити самопочуття.
Коли не пробачати може бути кращим рішенням?
⁃ Насилля. Толерування насилля до себе чи будь-кого іншого - не ок.
⁃ Коли це прощення є шляхом до продовження токсичних стосунків. Наприклад: «Мої батьки постійно мене принижують, але цього не визнають і не реагують на мої прохання приминити це. Тому мені потрібно пробачити їм це та прийняти, щоб ми могли й надалі спілкуватися» .
+ нагадування про декілька тез стосовно прощення в цьому дописі.
Як пробачити?
Це процес індивідуальний, кожен знаходить свій шлях до прощення, але є декілька загальних моментів, що можуть допомогти вам у цьому:
- Визнання вашого болю. Спочатку ви перестаєте заперечувати його, виправдовувати і т.д. Він просто є, ви його бачите, вам не байдуже. В ідеалі - якщо ваші батьки теж його побачать та визнають. На практиці одного цього визнання, що значима для вас фігура визнає ваш біль та щиро шкодує про те, що завдала його, може бути достатньо для прощення. «Мені не потрібно, щоб ви погодились з усім, що я кажу. Мені не потрібно, щоб ви погодились, що все було саме так, як я це памʼятаю. Але мені важливо, щоб ви визнали, що так чи інакше, мені було боляче, я відчувала себе самотньою (ваш варіант). Можливо, ви теж відчували це у своєму дитинстві».
⁃ Визначення, вираження, структурування та надання сенсу всім своїм емоціям, які повʼязані з цими травмуючими ситуаціями. З цим зазвичай допомагає психолог, але це можливо і самостійно.
⁃ Пошук причинно-наслідкових звʼязків. Часто людей мучить питання «чому вони так вчинили?». Відновлення логіки того, що відбулося, розширення кута зору та дослідження травмуючої ситуації з різних боків допомагає, по-перше, відділитись від цієї образи, дистанціюватись, а по-друге - структурувати цей досвід, промаркувати його менш «небезпечним» в вашій свідомості. Часто нас лякає невизначеність. Там багато простору для додумування. Спробуйте зменшити цей простір.
- Переосмислити рішення, які ви прийняли внаслідок непробачених образ. Як на вас зараз впливає те, що сталося у вашому дитинстві? Які переконання ви маєте через цей досвід? Де вони вам допомагають? А де заважають? Чи хочете ви це змінити?
⁃ Задоволення фрустрованих потреб. Якщо ваші образи повʼязані з тим, що ваші потреби регулярно ігнорувались, розуміння та задоволення їх самостійно в дорослому віці може полегшити процес прощення. Це дещо схоже на накладання пластира на ранку.
❤️
Прийняття - це внутрішній дозвіл бути.
Собі - собою. Іншим - іншими.
НАВІЩО ВАШ ПСИХОЛОГ РОЗКАЗУЄ ВАМ ПРО СЕБЕ?
Навіщо розказувати про освіту, досвід роботи і т.д. - це зрозуміло.
Але бувають моменти, коли ваш психолог в процесі консульування може поділитись своїм особистісним досвідом для того щоб:
- налагодити чи встановити контакт; підтримати довіру;
- коли психолог розповідає про свій досвід, пов'язаний з подібною ситуацією, яку досліджує клієнт, це може допомогти клієнту відчути, що він не є самотнім у своїх переживаннях і проблемах, що поруч людина, яка може зрозуміти цей стан.
Однак, важливо враховувати, що психолог має обов'язково зберігати конфіденційність, а надана інформація про себе повинна бути в межах етичних норм.
СЕПАРАЦІЯ - це не екзамен, який треба здати один раз, отримати оцінку, диплом і після цього носити горде ім’я самостійної та незалежної від батьків людини. Це м‘яз, який розвивається регулярним прийняттям власних рішень.
♥️
ЧИ ЕФЕКТИВНІ ПОКАРАННЯ?
Покарання можна визначити як «сплату вартості заподіяння шкоди іншим». Це означає, що каратель вкладає певний час, зусилля чи ресурси, щоб заподіяти шкоду іншій людині. Наприклад, якщо моя кицька залізе на обідній стіл, чого їй робити не можна, я витрачу свій час та напружу голосові звязки, щоб зробити "шшшш". Тим самим стану "карателем" і сплачу вартість за шерсть в тарілці, а моя кішка понесе шкоду, бо їй доведеться поспіхом покинути стіл.
Дослідження Ернста Фера та Саймона Гехтера свідчать про те, що покарання потрібні для розвитку співпраці між лідерами (людьми, які приймають рішення) та спільнотами, а також всередині цих самих спільнот. Хоча здавалося б навпаки - ми не повинні бути в захваті від тих, хто виносить нам вироки.
Експеремент був такий: спочатку людям пропонували зіграту в гру, де всім учасникам таємно треба було інвестували в спільний проект. Тобто хто скільки хоче, стільки й віддає своїх монеток. А потім цей загальний капітал ділили порівну на всіх. Звичайно, були люди, які вкладали більше ніж отримували і ті, хто не вкладав нічого, але щось отримував.
Потім гру модифікували та додали нове правило: "можна заплатити невелику суму, щоб покарати того, кого вони вважали шахраєм". І загалом рівень співпраці серед учасників різко зріс. Більше того - більш відкритими до щедрості стали навіть ті, хто і не шахраював до того.
І звучить то все прекрасно аж поки ми не повертаємось до реального життя, де реакція на покарання може бути і іншою.
Наприклад, економічні санкції за цією логікою мали би спонукати РФ до співпраці. Але ми бачимо, що це не так.
Чому так?
Однозназних умов, коли покарання веде до співпраці, а коли до бажання помсти чи "контрпокарання" ми наразі не знаємо, але за результатами тих же досліджень багато людей, які робили "егоїстичні вклади" надалі з ентузіазмом уплачували за покарання тих, хто карав їх до того.
А також є певна кореляція між величиною покарання та ступенем створеної нерівності. Тобто люди тим більше карали шахраїв у грі, чим більш несправедливим їм видавався їх виграш та чим більшою була різниця між їх власним виграшем та виграшем шахрая. І, власне, тим більшим ставало прагнення до "контрпокарання" у тих, кого спіймали.
Тоді який висновок?
Покарання не завжди призводять до покрашення поведінки того, хто порушує норми. Але в загальному наявність покарань все ж підвищує рівень співпраці та справедливості в суспільстві.
Джерело: Fehr, E., Gächter, S. Altruistic punishment in humans. Nature 415, 137–140 (2002)
Натрапила на таке відео та стало цікаво трохи дослідити питання зв‘язку рівня інтелекту та депресії.
Низький рівень інтелекту - це нижче 85 балів IQ. У тесту багато критики, але як інакше в дослідженнях розподіляти людей за цим критерієм, щоб це було об‘єктивно - хз.
Є дослідження, що грунтується на опитуванні представників спільноти Mensa (організація для людей, що складають ці тести краще, ніж 98% населення) і згідно якого показник депресивно-тривожних розладів у цих людей помітно вищий за середньостатистичний.
Але. Чи можна на основі цього сказати, що високий інтелект є причиною цього? Ні, ми просто помітили якийсь статистичний зв‘язок.
Чи означає це, що у людей з низькими показниками IQ немає депресії чи вона зустрічається рідше середньостатистичних показників? Теж ні, бо опитування серед такої вибірки не проводили.
Є також дослідження, згідно яких люди з високими показниками IQ та малорухомим способом життя в цілому частіше мають психічні розлади. Але частіше ≠ обов‘язково.
ХТО ТИ?
Поняття "ідентичності" спочатку з'явилось в психіатрії у зв'язку з таким явищем, як "криза ідентичності", коли хворий втрачає уявлення про те, ким та якими вони є. А потім Еріксон приніс його до психології розвитку та сказав, що це нормально, що ми народжуємося і не знаємо, хто ми, але потім через цілу низку відкриттів та виборів стосовно себе ми цю ідентичність набуваємо. В його віковій періодизації то все має утрястися в юнацькому віці і дорослі ми в основному маємо стале уявлення про себе та займаємося його реалізацією.
Якщо "місія провалена", то:
- ідентичність може бути "дифузною", а тобто "я ще хз, хто я, шо я і куди";
- може бути "неоплаченою", тобто "я знаю, що я оце, але то не я так вирішив";
- може бути "відсроченою", тобто "я шукаю себе і не поспішаю знайти";
- а може бути "вузькою", тобто "я от оце і нічого більше"
Про останній варіант Еріксон ще у свій час не писав.
Вузька ідентичність, як правило, базується на одному з наступних аспектів особистості: набори навичок, релігія, естетика, інтелектуальний або емоційний інтелект , соціальна чи політична відданість, стать , раса чи етнічна приналежність
Хоча вузька ідентичність здається кращою, ніж дифузна, проблема полягає в тому, що мозок обробляє більше інформації про те, ким людина не є, ніж про те, ким вона є.
Вузька ідентичність може стати жорсткою і тим самим обмежити емоційний та інтелектуальний ріст через "упередження підтвердження" — обробку лише тої інформації, яка відповідає вузькому уявленню про себе, відкидаючи або ігноруючи усі інші можливості.
Звучати це може приблизно так: "Якщо я мама, я хочу, роблю і люблю лише це і це, а все інше я або викреслю, або знеціню, бо то не я і не для мене".
Ще один недолік погляду на ідентифікацію як на щось "стале" полягає в тому, що людина - істота динамічна. Ми, в ідеалі, регулярно дізнаємося щось нове про світ, пробуємо нове, розвиваємось і т.д., а значить змінюємося. А раз змінюємося ми, то і наше визначення себе може розширюватися або змінюватися. І це окей. "Знаходити себе" можна набагато більше одного разу за життя.
Вправа. Напиши 20 відповідей на питання "Хто я?"❤️
NOT AN OBJECT
Об‘єктивація - це опредметненя. Предмети існують для задоволення потреб, не мають переживань, "особистості". Частина дегуманізації.
Сексуальна об'єктивація - ставлення до іншої людини як до інструменту задоволення сексуального бажання.
Коли реклама з оголеними жіночими тілами - це об‘єктивізація?
Коли жіноче тіло використане для привернення уваги до продукту, але жодним чином не демонструє якості рекламованого продукту. Як червоний чи жовтий цінник замість білого, щоб ви точно не пропустили знижку.
Сідниці на фоні авто демонструють характеристики авто? Навряд.
Сідниці в білизні в рекламі бренду білизни? Скоріш за все.
Чому це проблема?
Зазвичай реакції на об'єктивацію полярні: або "так і шо в цьому такого?", або "це тотальне неподобство".
Давайте розбиратися.
+ Сексуальна об'єктивація - це один з елементів сексу. Там вона доречна, бо все ж збуджує нас не лише "багатий внутрішній світ" і це окей.
- Дослідження свідчать про те, що наслідками сексуальної об'єктивації можуть бути розлади харчової поведінки, депресія, сексуальні дисфункції, зниження самооцінки тощо.
Стосовно того, чи сприяє це підвищенню рівня насилля над жінками, посилення гендерної нерівності, сексизму і т.д. досліджень я не знайшла, тому опиратись на них не можу, але скажу свою думку:
Я рада, що є багато людей, які усвідомлюють кордони інших та для яких жодна картинка оголеного жіночого тіла в рекламі не є приводом для стереотипного мислення. Але, нажаль, є також велика кількість людей, які не думають так критично. І вони цілком реально можуть буть цільовою аудиторію подібного контенту.
Мене двічі облапали в метро. Кожна друга моя клієнтка має епізоди сексуальних домагань або насилля в своїй історії. Мені регулярно пишуть якісь незнайомі чоловіки в соц.мережах з непроханими рекомендаціями, що мені треба в собі змінити, щоб подобатись чоловікам.
І так, це все не виключно тому, що в рекламі пива - оголені жінки. Але це один з гвинтиків, на якому тримається вся ця конструкція.
ПОЧНИ З MVP
В маркетингу є таке поняття як MVP (minimal viable product) - мінімально життєздатний продукт.
Тобто ви створюєте свій продукт з мінімальним функціоналом, щоб перевірити якісь свої гіпотези стосовно попиту та очікувань споживачів. Якщо люди активно це беруть та дають вам конструктивний зворотній зв‘язок, ви можете більш об‘єктивно оцінити, чи потрібно взагалі продовжувати роботу в цьому руслі чи потрібні суттєві зміни тощо.
📌На кой вам ця інформація?
Якщо ви думаєте випустити власний продукт чи щось в цьому руслі, спробуйте спочатку створити оголошення чи лендінг та перевірити, чи буде попит.
Якщо ви думаєте, що хочете, наприклад, займатись йогою, спробуйте сходити на пробне заняття/подивитись відеоурок, перш ніж купувати коврики, костюмчики і абонемент на рік вперед.
І так далі. Ваш варіант♥️
Ілюзія «золотої медалі».
Якщо ви виграєте срібну медаль на Олімпійських іграх, ви повинні бути щасливіші, ніж якщо ви виграєте бронзу… чи не так?
Але домлідження показало, що насправді найщасливішим є бронзовий призер.
Це тому, що срібний призер бере участь у висхідному протиправному мисленні... або думає про те, як все могло бути краще, «якби тільки... , тоді я виграв би золото». Отже, ця особа розглядає свою срібну медаль як втрату порівняно з тим, як все «могло бути».
Бронзовий призер, навпаки, може брати участь у протиправних міркуваннях. Наприклад, «Якби я виконав…, я міг би взагалі не отримати медаль!» Бронзовий призер радіє, бо альтернативою було б нічого не виграти. Порівняно з тим, щоб нічого не виграти, бронзова медаль – це досить добре. Таким чином, ця людина, ймовірно, відчує полегшення та позитивні емоції.
Джерело:
Medvec, VH, Madey, SE, & Gilovich, T. (1995). Коли менше означає більше: протиправне мислення та задоволення серед олімпійських медалістів. Журнал особистості та соціальної психології, 69 (4), 603–610. https://doi.org/10.1037/0022-3514.69.4.603
КОНЦЕПЦІЯ ОСОБИСТІСНИХ АДАПТАЦІЙ
Згідно з цією концепцією особистісна адаптація - це стиль почуттів, мислення та поведінки, що розвинувся внаслідок вродженої схильності та раннього дитячого досвіду.
Їх виділяють 6 та вони є універсальними (тобто кожна людина має свій набір цих адаптацій).
У віці до 18 місяців формуються одна або більше адаптацій для виживання:
- шизоїдна (творчий мрійник)
- антисоціальна (чарівний маніпулятор)
- параноїдна (неперевершений скептик)
Назви в варіанті Поля Вара взяті з психіатрії, але особистісні адаптації - це не діагнози і не патології, тому хай то вас не лякає. В дужках назви, надані цим же адаптаціям, але іншим автором)
У віці від 18 місяців до 6 років формується одна або більше адаптацій для схвалення:
- пасивно-агресивна (грайливий бунтар)
- обсесивно-компульсивна (трудоголік)
- істероїдна (емпатик)
Ступінь вираженості цих адаптацій повʼязаний зі ступенем задоволеності потреб та відсутністю/наявністю емпатії від батьків в цьому ранньому віці. Тобто чим більше фрустрації та чим менше емпатії, тим, ймовірно, вираженішою буде адаптація.
Ви можете почитати про це більше в книзі Джоїнс В., Стюарт І. "Особистісні адаптації".
а також можна пройти опитувальник, щоб побачити, які адаптації найбільше притаманні вам - https://djamah.org/adaptation/
На кой вам це може бути корисним?
- Більше розуміння своїх реакцій. А те, що є усвідомленим, вже можна корегувати з метою покращення свого життя.
- Можна побачити свої "точки до зростання". В різних життєвих ситуаціях можуть бути ефективними різні адаптації, тож можна подивитись, чому не завадить повчитись в інших)
- Це може допомогти вибудовувати якісний контакт з іншими людьми. Умовно, якщо ви побачите перед собою людину з яскраво вираженою шизоїдною особистісною адаптацією, наприклад, ви матимете більше розуміння щодо її можливих реакцій, потреб, дверей контакту і т.д.
Стосунки - це не робота, але періодично над ними треба працювати, щоб і далі отримувати свою емоційну з/п.
Стосунки - це не переговорний процес, але говорити в стосунках вкрай важливо.
Стосунки - це не суцільна радість, але без радості вони вам наврядчи сподобаються.
ОБЕРЕЖНО! СПОЙЛЕР ДО КІНЦІВКИ ТЕДА ЛАССО
Я попередила😂 А говорити будемо про Нейта Шеллі і чого його пробачили.
Бо вийшло як: його побачили, визнали, полюбили, потім він накоїв усякого нехорошого, а тоді (оскільки сюжетна рамка так і просить повернення героя до вихідної точки, але щоб він при цьому повернувся іншим) його якось раз і всі пробачили. Чого так?
Почнемо з того, що за моделлю психолога Роберта Енрайта для того, щоб пробачити когось, треба пройти 4 кроки:
- гнів (було, показали, всі на Нейта злились від душі, окрім Ласо)
- прийняти рішення пробачити (у більшості випадків це є більш корисним варіантом для самого себе; не стосується випадків насилля);
- розвивати співчуття до кривдника;
- роздивитись та присвоїти досвід, отриманий внаслідок цієї образи та її прощення.
Ну, ніби як можемо зарахувати, що стадіїї були пройдені та команда була готова до прощення. Йдемо далі.
З ось цього дослідження ми знаємо, що на ймовірність того, що одна людина пробачить іншу, впливає 4 фактори:
- чи відчуваємо ми досі наслідки дій кривдника (у випадку з Шеллі - так, відчуваємо, тому ця причина не годиться);
- дії були навмисними чи ні (під впливом емоцій та особистисніх травм, але все ж навмисно, теж не підходить);
- чи попросив кривдник вибачення (ну ніби як і так, але вже після того, як його пробачили, тому теж - );
- стосунки між кривдником та жертвою (Тед же вибудував між усіма членами команди стосунки практично сімейні, засновані на близькості, тож це уже +).
Також з уже цього дослідження ми знаємо, що саме наявність та міцність близькості в стосунках впливає на легкість прощення та на наявність/відсутність бажання помсти.
Тож можемо припустити таку відповідь - уміння створювати та підтримувати близькість в стосунках стало причиною прощення командою Нейта Шеллі.
А з теорії привʼязаності Боулбі, повʼяних з цим досліджень та ЕФТ Сью Джонсон, ми знаємо, що для формування такої надійної, безпечної привʼязаності та близькості нам потрібні 3 речі:
- доступність ("якщо я буду тобі потрібен, я буду тут"; а з історій постійної взаємовиручки та небайдужості членів команди одне до одного, цей пункт виконано)
- емоційна включеність та чуйність ("мені важливо, що ти переживаєш і я з тобою в цих переживаннях"; теж є)
- надійність ("ти зі мною в безпеці, можеш на мене покластися, можеш бути собою поруч зі мною"; теж є)
Це поєднання дає можливість не уникати контакту у випадку конфлікту, слухати та чути одне одного, співпереживати та допускає право на помилки з можливістю їх виправлення. Одним словом - дає можливість прощення.
Але все ж не думаю, що в реальному житті то все так просто, як показали в останній серії. Та і істинні почуття кожного окремого члена команди стосовно цього нам невідомі)
БАЗОВІ ЕМОЦІЙНІ ПОТРЕБИ
Класифікації є різні, але суть така: ми припускаємо, що у разі задоволення цих потреб дитина чи дорослий почуватиме себе благополучно та буде гармонійно рости та розвиватись.
Сьогодні розглянемо перелік, який використовують в схема-терапії. Спочатку було запропоновано 5 базових потреб, але наразі їх виділяють 7.
1. Безпека. Це і про відчуття "мені нічого не загрожує", і про безпечну привʼязаність зі значимими людьми. Для дітей це батьки чи інші значимі дорослі, для дорослих - партнери.
2. Незалежність, компетентність, ідентифікація. Усвідомлення того, де є ми, а де є не ми, хто ми є, що робить нас тими, ким ми є і т.д. Діти цю потребу задовольняють через дослідження себе і світу та поступову сепарацію від батьків. Дорослі - через самореалізацію, самовизначення.
3. Свобода вираження думок, почуттів, емоцій, потреб. Для дітей це про розвиток навички розуміти, що вони зараз відчувають і чого хочуть. Батьки ж мають надавати підтримку та прийняття цього процесу, а також допомогу в опануванні інструментів для вираження емоцій та задоволення потреб. Сюди ж можна віднести розділення своїх переживань з іншими, емпатію.
4. Спонтанність та гра. Для дітей гра певний період часу є провідною діяльністю, завдяки якій засвоюється велика кількість навичок, розвивається психіка, відбувається соціалізація тощо. Для дорослих це про активацію центрів задоволення, різноманіття, відпочинок.
5. Реалістичні межі, самодисципліна, самоконтроль. Дітям це потрібно для соціалізації, побудови стосунків, розвитку корисних звичок. Дорослим, власне, для того ж, але трохи серйозніше :D
6. Самоузгодженість. Включає в себе ідентичність та значення. Це є відповіді на питання "Хто я?/Що я роблю" і "Чому це має сенс?", відчуття власної цілісності, відсутність конфлікту між тим, що я відчуваю, що я думаю і що я роблю.
7. Справедливість.
ЯК ПОВ’ЯЗАНІ ЗЛІСТЬ ТА ТРИВОГА?
Функція злості - просигналізувати нам, що щось пішло не так (наші потреби проігнорувалися, кордони порушились, є якась небезпека тощо) і дати енергію виправити ситуацію.
Яка функція тривоги? В нормі - просигналізувати нам, що щось йде або може піти не так та приготуватись до цього, щоб захиститись. Бачите схожіть?
Якщо проігнорувати та витіснити злість, бо «не можна, не хочу, не зручно, боюсь переживати цю емоцію», можна отримати тривогу: організму ж все одно треба вам донести, що щось іде не так.
Якщо проігнорувати нормальну тривогу, то, можливо, тре буде боятись чи злитись, бо не підготувались до небезпеки. Або відчувати роздратованість (як ступінь вираженості злості), бо тривога - переживання стресове, виснажливе, а коли ми в такому стані, наш мозок стає більш чутливим до усяких дрібниць та знижується емоційна саморегуляція.
+ Тривога часто є реакцією на невизначеність, а злість - способом повернути собі відчуття контролю.
+ Девід Хенском, доктор медичних наук, зазначає, що тривожні думки викликають таку ж фізіологічну реакцію, як і фізична небезпека.
Намагатись сподобатись іншим, навіть не знаючи, що цим «іншим» насправді подобається = грати в лотерею.
Читать полностью…
Стратегія стримування емоцій не працює так, як вам хочеться, бо:
- це не відміняє цієї емоції (тіло все одно реагує, причина цієї емоції все одно є);
- це потребує багато енергії, яку можна використовувати ефективніше;
- людина стає все більш чутливою до того, чого вона уникає, бо не має коректного досвіду безпечного проживання цієї емоції.
В ЧОМУ СЕНС ЖИТТЯ?
Давайте почнемо з термінології. В загальному розумінні, сенс життя - це індивідуальна концепція кожної людини про те, що робить її життя значущим.
Прямих досліджень в психології на цю тему наразі немає (я думала і нічого кращого за те, щоб опитати, в чому люди цей сенс життя вбачають та порахувати «топ-100 сенсів життя» не придумала), але психологія займається вивченням різних аспектів, які можуть мати звʼязок з відчуттям сенсу життя.
Наприклад, дослідження показують, що від наявності сенсу життя можна отримати таку практичну користь:
⁃ Більше задоволення від життя (субʼєктивна оцінка);
⁃ Вища стресостійкість;
⁃ Легше приймати рішення;
⁃ Довше життя;
⁃ Більше соціальних контактів;
⁃ Менший рівень тривоги.
Як знайти свій сенс?
Виходячи з визначення, сенс життя має робити життя значущим. А значить:
⁃ Спиратись на ваші цінності: що для вас важливо?
⁃ Реалізовувати якомога повніше ваші можливості: яким чином ви можете проявляти свої найкращі якості?
⁃ В ідеалі - ще й бути гнучким до того всього. Тобто щоб можна було знаходити варіанти реалізації цього сенсу в різних ситуаціях. Бо, наприклад, якщо я визначу, що для мене важливий Вітя і проявляю я себе якнайкраще тільки з Вітьою, то якщо Вітя від мене втомиться і захоче зі мною розійтися - моє життя втратить сенс. А це не дуже продуктивно.
Сенс життя має бути один?
Ви можете не погодитись, але я так не думаю. Ви потроху змінюєтесь буквально щодня, тому і сенси вашого життя можуть змінюватись з часом. Та і одночасно їх може бути більше одного. Памʼятаймо, що це індивідуальна концепція, а значить як вам окей - так і добре :)
НАМ ОБОМ СТРАШНО
Коли ви конфліктуєте в парі та відчуваєте, що втрачаєте близькість з важливою для вас людиною, - ви в стресі.
Коли ви в стресі, ваш мозок вважає, що ви в небезпеці.
Коли ви в небезпеці, у вас три опцій: бігти (уникати контакту), бити (кричати, намагатись достукатись), завмерти (і не те, і не се, аби тільки скінчилося).
Як наш мозок обирає, що саме робити? Зазвичай що звичніше - те й окей.
Так от.
Коли ви кричите, а ваш партнер хоче якомога скоріше кудись дітися - скоріш за все, ви обоє просто в паніці, бо відчуваєте як руйнується важлива для вас обох штука - ваша близькість.
Шо робити?
1. Усвідомити. "Окей, ми обоє в паніці".
2. Перейти на один бік. "Давай зараз не ми одне проти одного, а ми разом проти проблеми".
3. Повернути відчуття безпеки, наскільки це можливо. "Я тут, я з тобою. Ми разом. Що я можу зробити, щоб тобі зараз стало безпечніше зі мною?"
4. Прояснити ваші страхи. "Чого ти зараз найбільше боїшся?"
5. Прояснити ваші потреби. "А чого ти хочеш?"
6. Разом працювати для уникнення того, що виявите в пункті 4 та здійснення того, що в пункті 5. Та завжди тримайте в голові пункт 2.
Злість може бути реакцією на дефіцит.
Якщо раптом вас все бісить, можливо, якісь ваші потреби залишились без уваги?
КРИВА ЩАСТЯ
Є така ідея, що графічно зміну відчуття щастя протягом життя людини можна зобразити U-подібною кривою. Тобто дітки загалом відчувають багато щастя, але цей показник поступово знижується з підліткового віку, падає до найнижчого показника в районі кризи середнього віку, а потім знову повзе вгору. І лише в останні роки життя знову опускається донизу.
Як дійшли такого висновку?
Шляхом лонгітюдних досліджень окремих вибірок людей та великих опитувань. Ну, тобто, були люди, яких опитували протягом їх життя, а були люди, яких просто спитали "як ви вважаєте, коли ви були найщасливіші, а коли найбільш нещасні?". Опитування суб'єктивні, але вибірка велика: півмільйона американців та європейців.
Чого так?
Та хз. Такі опитування дають можливість лише для встановлення кореляції, але не для вияснення причин такої кореляції.
Основних припущення два: 1) в основному люди починають працювати в юнацькому віці, шукати себе, своє оточення і т.д., що є дуже тривожним, нестабільним та стресовим процесом, який згладжується в більш зрілому віці, коли стає ясно, хто ти і як ти; 2) підлітки ще мають грандіозні надії стосовно життя та світу, до кризи середнього віку тотально в цьому розчаровуються, а потім приходить прийняття і щастя знову стає досяжним.
В чому нюанси?
- Така крива зберігається, за теорією, якщо люди контролюють та підтримують на достатньому рівні свій стан здоров'я, освіти, стосунків та доходу;
- Є сумніви щодо того, що така ж крива буде актуальною в менш забезпечених країнах. Наприклад, у країнах колишнього Радянського Союзу та Східної Європи (наприклад, Албанія, Болгарія, Литва, Росія) добробут у дитинстві помітно нижчий, ніж на заході, а потім неухильно знижується з віком. Задоволеність життям у Латинській Америці та Карибському басейні досить висока в дитинстві (хоча й нижча, ніж на заході), але потім знову погіршується. У країнах Африки на південь від Сахари, таких як Ангола, Камерун і Ефіопія, рівень задоволеності життям залишається низьким протягом усього життя.
- Можливо, така крива є статистичною ілюзією. Бо важко визначити, наприклад, а чи не помирають нещасливі люди раніше, ніж їх спитають, коли вони були найбільш щасливими чи найбільш нещасними? Або що якщо ймовірність того, що люди, які стають щасливішими в дослідженнях, є по суті тими самими людьми, які почали життя з високим рівнем задоволеності? Тоді то вже генетика чи лотерейний квиток виховання: в дитинстві був щасливим, значить і в старості буду.
З чим в цілому усі згодні?
З тим, що є тимчасова яма у відчутті щастя, яка припадає на "середній вік". Таке явище помітили навіть у шимпанзе в зоопарках, тому можливо, у цього є біологічне підгрунтя.
КІЛЬКА ТЕЗ З СИСТЕМНОЇ ТЕРАПІЇ
- У дуже широкому сенсі системний підхід розглядає людей як взаємозалежні частини більших систем (стосунків).
Ці системи завжди коливаються між балансом (гомеостазом) і дисбалансом. Але, як і кожен біологічний організм, вони завжди прагнуть до першого (або рівноваги).
- Щоб підтримувати гомеостаз, системи покладаються на цикли зворотного зв’язку, які гарантують, що будь-які порушення зсередини чи зовні системи будуть автоматично виправлені для повернення до гомеостазу. В ідеалі це значить, що якщо раптом щось в стосунках стало не окей, ми говоримо про це одне одному та разом приходимо до вирішення проблеми, щоб все знову стало окей і ми знову були одне одному тими, ким були.
- В системі у кожного є свої вторинні вигоди та вторинні втрати. Вони можуть бути як зовнішніми та внутрішніми. Наприклад, дівчина М, перебуваючи у стосунках з Н, може мати як внутрішню вигоду почуття впевненості, як зовнішню - схвалення оточуючих.
- Партнер, який більше задоволений поточним гомеостазом, як правило, сліпий до вторинних втрат своєї ролі. Партнер же, який втрачає більше, зазвичай гостро реагує на ці втрати. Але все ж обидва партнери, які залишаються в гомеостазі, мають вторинні переваги та втрати.
Не думай про білого ведмедя
Професор психології Гарвардського університету Деніел Вегнер провів експеримент відомий як «Експеримент про неможливість подавлення думок».
Студентів розділили на дві групи. Обом показали фотокарточки білих ведмедів та обом дали кнопочки, які вони мали натискати, щоб фіксувати кількість разів, коли вони згадали про білого ведмедя.
Але першій групі дозволялось думати про цього самого білого ведмедя, а другій групі - заборонили це робити.
В результаті друга група натикала майже вдвічі більше. І чим більше стресу та тиску відчували учасники, тим важче їм було не думати про білого ведмедя.
А отже чим більше людина забороняє собі про щось думати, тим важче їй про це не думати.
ДАЙ МЕНІ БІЛЬШЕ
Про що ви думаєте, коли ваш партнер просить у вас більшого в ваших стосунках?
- що те, що ви уже робите - недостатньо добре;
чи
- що ви готові розширювати та розвивати ваші стосунки разом з ним та також отримати більше в результаті?
У системній терапії стосунки розглядаються як шаблони взаємодії. Як тільки ви починаєте зустрічатися , ваші стосунки встановлюються в гомеостатичний баланс. Баланс — це спільно створена несвідома динаміка, в якій кожен партнер знову і знову відіграє свою роль.
Криза починається тоді, коли один з партнерів хоче змінити цей баланс. А проблема полягає в тому, що озвучується це бажання зазвичай через скарги та вимоги про зміни партнера, а не свої власні, що рідко приводить до позитивного результату.
Тому зазвичай партнери сприймають "дай мені більше" як першу інтерпритацію.
Другий же варіант означає, що ви обоє виходите з позицій «я ок, мій партнер - ок» та обоє готові докладати зусиль для того, щоб отримувати від ваших стосунків більше.
А це значить:
- прийняти присутність у стосунках деякої невизначеності (через зміну звичних щаблонів поведінки) та витримувати тривогу, пов‘язану з цим.
- більше проявляти себе, чесно та відкрито і надавати партнеру простір для того самого;
- працювати над розумінням себе, своїх потреб, своїх захисних механізмів тощо. бо ваші стосунки з партнером починаються з ваших стосунків з самим собою і якщо ви самі не знаєте як і не можете дати собі «більше», то і інша людина навряд чи з цим впорається.
Тож, «дай мені більше» - знецінення чи виклик для вас?