-
Канал про репортаж, документальну літературу, тексти і як із цим працювати Пише @oslavska Пальто від Freepic from flaticon.com
Reporters i WWF-Україна проводять майстерню репортажу. Тема — сталість. Заявки приймають до 14 березня.
Програма майстерні:
- один день-інтенсив — тренінги з написання репортажу про те, як висвітлювати екологічну тематику.
- менторство від команди Reporters та редакторська підтримка у написанні репортажу, консультування від експертів WWF.
Подаватися можуть журналіст(к)и з регіонів без обмежень у віці.
Детальніше тут.
Репортерська жіноча полиця трохи виросла за минулий рік, все решта так само актуальне 😊
Читать полностью…
Дві фрилансерки - Ілона Громлюк та Ілона Мироненко - помітили, що гонорари у ЗМІ бувають різні, й не завжди все залежить від досвіду роботи чи популярності видання.
Тому надумали провести серед колег анонімне опитування, аби дізнатись, яке видання скільки платить фрілансерам, і наскільки їм з цими виданнями комфортно працювати.
Якщо готові розповісти, заповніть форму: коротку (http://surl.li/klaw), чи довшу (http://surl.li/klav). Результати я потім тут запощу.
Чим більше буде відповідей, тим показовіші результати, тому прошу бути поактивніше 😏
🎉 Конкурс художнього репортажу «Самовидець» оголосив фіналістів. Тема цього року була «Коли ми кохаємо». Тут можна прочитати, хто ними став, і коментарі журі (кажуть, в основному це історії про трагічне кохання). Вітаю всіх!
Читать полностью…
Нарешті Човен знову видає український репортаж! Минулого року в них виходили лише переклади.
Книжка називатиметься "Америка. Історії не з Голлівуду" і має вийти у вересні.
Питали про фейли. Спершу думала написати, що найбільший фейл у журналістській кар’єрі — коли вже не хочеться писати (знімати, записувати). І коли це стається не згідно з вашими планами на життя, а через вигорання, травми і так далі.
Але потім подумала, таки ні, більший фейл — це коли своєю роботою принесли більше шкоди, ніж користі. Але виміряти шкоду і користь важко. Ну добре, виразна шкода — коли через вашу роботу постраждала невинна людина. Але загалом ми не знаємо, як спрацюють наші тексти, хто може ними озброїтися і з якою метою.
Краще зменшу масштаб проблеми до конкретики.
Історія перша. Одного разу мені замовили текст, щось про Туреччину, Сирію і Росію. Але вся ця макрогеополітика — не моє улюблене. Та все ж коли погодилася на тему, треба робити, і я зробила. Редактору стаття здалася занадто холодною, нейтральною. У глядача, казав він, вона не пробудить емоцій. Було шкода витраченого часу, але так, як хотів редактор, переписати я все одно не змогла б. Стаття так і лишилася в чистилищі недописаних текстів, а я тепер знаю, за що краще не братися.
Історія друга. Якось новостворене видання замовило мені два великі тексти, кожен передбачав поїздку і кожен забрав тиждень роботи. Потім у них змінився редактор і бачення, і вони не знайшли місця для двох великих репортажів. Заплатили за них, але тексти лежали й лежали. Було ясно, що вони не вийдуть. Тому я повернула гроші і віддала тексти до інших видань. Де заплатили за них утричі менше. Але хотілося бачити їх опублікованими більше, ніж мати за них гроші. Це така не зовсім передбачувана штука: ти часом вкладаєш у репортаж стільки зусиль, що потім тобі НАЙважливіше, аби він вийшов.
А польові фейли стаються часто. Не вдається зробити інтерв’ю, знайти людину, поставити ті, що треба, запитання. На цю тему в мене є історія з минулого тижня, але розкажу про неї наступного разу.
Текстові ж фейли — це просто частина життя. Рідко який мій текст мені справді подобається. Як хтось казав, кожен текст є провалом і спонукає працювати над наступним.
#життя_репортерки
"Човен" видає новий польський репортаж!
Книжка "Струп. Іспанія роз’ятрює рани" Катажини Кобилярчик отримала нагороду ім. Ришарда Капусцінського "За найкращий літературний репортаж", а це вже великий аванс. А ще авторка писала її 10 років.
От тільки я не знаю, чи хочу читати про кості і могили. Навіть іспанські. Навіть якщо це не про кості, а про пошуки правди. З іншого боку, книжка має вийти в травні, а влітку і про могили не так тяжко читати.
Розшифровка аудіо: змирися, але є один лайфхак
Запитання: Як полюбити транскрибування аудіо?
Відповідь: Ніяк, сідаєш і мовчки фігачиш.
У мене є тільки один лайфхак, який вам може не допомогти. Транскрибувати, стоячи 🤠 Стоячи за ноутом, я швидше попадаю по клавішах. Але потрібен високий стіл.
Якщо ні, то є архелайфхак – робити записи в блокноті під час розмови 📒
Цього тижня я працюю над двома текстами, для яких багато інтерв’ювала. Ледве змусила себе розшифрувати перший (десь 4 години записів). Але з другим все інакше. Інтерв’ю тривало годин 10. Я писала аудіо, але одночасно в блокнот. В ньому є 80% інформації, вже відфільтрованої (записуєш те, що важливо). Працювати з нею треба декілька годин, а не днів.
Хтось віддає аудіо на аутсорс. Мабуть, це виправдано, коли маєш справу з великим обсягом, але я такого ще не робила. Все ж таки переслуховування запису допомагає впорядкувати інформацію в голові. І надихає писати: чую інтонації, щось пригадую.
Є ще етичний момент. Навіть якщо інформація і не гіперчутлива чи конфіденційна, може, не зовсім чесно віддавати інтерв'ю сторонній людині на транскрибування? Не зовсім чесно до людини, з якою ви говорите: вашу розмову тет-а-тет слухатиме хтось третій.
Дві “неважливі” речі
1. Цифри самі по собі — це неважливо.
Деколи я думаю: як же мені пощастило цим займатися. Просто неймовірно, що маю змогу слухати всіх цих людей, їздити у всі ці місця, щось розуміти і не розуміти про країну, про людину, про себе.
З іншого боку, воно не завжди відчувається як щастя. Інколи — це втома і від поля (особливо під час зимових поїздок у неопалювальних автобусах), і від тексту. Але колись я записала коротку нотатку: "privileged & blessed". Так почуваюся, бо маю змогу зіштовхуватися з такими різними життями.
Я веду до того, що передусім цінним є не цифра робочих годин чи заробітку, а відчуття, що ви йдете туди, куди хочете. Ну, принаймні для мене так, а це ж панівна думка в цьому каналі 🙃
2. Фриланс сам по собі — це не важливо.
Не закликаю всіх летіти на самостійні заробітки. Фриланс добрий у багатьох випадках. Зайве казати, що тоді, коли ти добре можеш організувати час на роботу і відпочинок, коли маєш зручне робоче місце etc.
А особливо він добрий тоді, коли пишеш про щось відносно спокійне і не потребуєш надто експериментувати. Коли ж це робота, пов’язана з ризиками (під час роботи в полі чи психологічні ризики від важких тем), тут редакція, колектив, редактор перестають бути порожніми словами, а стають зовсім не зайвою підтримкою.
Я ніколи не працювала в редакції, бо завжди хотіла бути вільною. Не тільки від редакції та її обмежень, хоча це так, а й від Києва, де є які-не-які редакції, де я могла би працювати.
Тому тут у рубриці #життя_репортерки розповідаю про те, що мені вдається і з чим складно, але не пропагую це як найкращу путь для всіх.
А це початок, після якого я і зрозуміла, що дочитаю до кінця
Читать полностью…
Про замовців. Частина 2
#життя_репортерки
Домовляючись про текст, байдуже з ким, головне одразу прояснити все. Дійсно — все. Терміни, обсяги тексту, розмір гонорару. Останній пункт заганяє багатьох у ступор, але не мав би. Чомусь є замовці, які вважають, що можна не говорити про гонорар, і ти теж не говориш, бо чомусь у нас є цей страх, а потім виявляється, що платять як кіт наплакав, а робота вже в процесі і пізно пред’являти щось.
З давніми знайомими працювати легше, бо ви знаєте, на що чекати, і вони знають. З новими доводиться притиратися. Бувають кумедні історії. Одна ліва організація замовляла текст і перевіряла мене на наявність правих поглядів. Перевірка завершилася успішно, правих поглядів не знайшли :) Але добре і для цього мати якщо не ціле портфоліо, то хоча б зібрані приклади ваших робіт за останній рік.
З організаціями та бізнесами ви можете діяти так само, як із редакціями.
Бачите тих, для кого ви могли б писати, і пропонуєте їм зробити історію про їхню роботу, чи цикл історій. А вони такі: "Ти серйозно, яка ще історія?". Тоді показуєш, як це може виглядати, розповідаєш про силу історій, пару нон-фікшн книжок про історії компаній показуєш — і вони такі: "Та ми ж завжди про це мріяли, але не знали, як називається! Робимо. І взагалі, давай про нас книжку пиши".
І вони оплачують вам рік роботи, а ви потім розповідаєте мені, як це було, і я пишу тут про цей реальний кейс, домовилися?
Поділюся останнім одкровенням, яке зійшло на мене з вуст моєї уважної колеги-фотографки.
Записували ми розмову з одним дідом у Карпатах, тобто я інтерв’ювала, а вона чекала моменту, коли зможе фоткати, і тому бачила процес збоку. І каже мені потім, що я так зосереджена на інтерв’ю, що нічого не помічаю навколо.
Тоді я задумалася, як я взагалі поводжуся під час інтерв’ю. Я уважна і коректна, з цим все добре, але буваю ЗАНАДТО зосереджена на розмові, на тих запитаннях, на які хочу почути відповідь. Настільки занадто, що забуваю велику істину, не раз уже сформульовану Тарасом Прохаськом.
Що інтерв’ю – це насамперед розмова, і коли це приємна і цікава для обох розмова, тоді і час минув не дарма (Прохасько дослівно так не казав, але це близько до тексту).
Тому сформулювала для себе цей урок так: іноді треба не брати інтерв’ю, а розмовляти. Як у старій рекламі чаю: “Побесідуємо?”.
Це означає не стресувати, коли розмова йде не зовсім у той бік, а лишати шанс на несподіване. Це не дуже добре у щоденній роботі, коли вам треба кілька фактів уточнити, але може бути корисним у вільніших жанрах, наприклад, коли пишете чийсь портрет.
#життя_репортерки
Щойно в коментарях мене спитали про фейли, і поки я думаю над постом про них, згадала, що був пост про дрібні проколи
Читать полностью…
#життя_репортерки
Сьогодні я ставлю вам і собі вічне питання. Скільки проєктів "для душі" ми можемо втримати одночасно?
І цей канал не вартував би й ста грамів мойви, якби я не дала на нього вічну відповідь. Стільки, скільки нам вдається успішно робити, і доки не страждає жодна інша сфера життя.
Перший дзвіночок, що їх є забагато — коли страждає один із таких проєктів. Останній дзвонить тоді, коли проєктів стає критично забагато, і все розсипається, ми вигораємо. Але я зараз думаю про цю проміжну стадію: коли провисає щось одне, а решту якось тягнеш.
Візьму себе як приклад. З проєктів "для душі" зараз я:
1) дописую книжку репортажів,
2) займаюся експедицією Old khata project,
3) вчу турецьку,
4) роблю цей канал.
Якщо ви подивитеся на дату попереднього допису і порівняєте з частотою дописів тут кількома місяцями раніше, буде ясно: проєкт номер 4) опинився серед постраждалих.
Але чи каюся я, чи планую щось із цим робити? Ні, поки що. Але зроблю, якщо через зайнятість у всьому цьому мені бракуватиме часу на життя і заробляння на життя.
Це був не рецепт, а пояснення, чому мене рідко чути 😊 Замість компенсації поділюся з вами своїми підсумками 2020-го (наступним постом).
А тим часом, поки я пізнавала теперішньо-майбутній час у турецькій мові і їздила селами в пошуках давніх хатин, у нашому репортажному мікросвіті відбулося дві важливі події.
Книжка Віри Курико отримала премію "Літакцент року — 2020", а на конкурс літературного репортажу “Самовидець” надійшло лише “майже сорок” репортажів. Минулого року їх було вдвічі більше. Чи то тема кохання не сильно близька нам, чи то коронавірусна реальність не давала зосередитися на письмі. Але пишуть, що рівень текстів кращий.
Якось мені зателефонувала журналістка і спитала, що я їм у репортажних поїздках. Я їй чесно сказала, що їсти в поїздках можу і забути. Але не сказала, здається, про свій найбільший гріх — не можу без солодкого.
Ось цей текст, там є поради лікарки-гастроентеролога. Лікарка дуже добре відгукується про каву. "Якщо ви п’єте багато кави, то хвилюватися не слід" 😊
#життя_репортерки
#життя_репортерки (дуже особистий допис)
У мене на полиці з десяток книжок, написаних репортерками. Не можу ручатися за всіх, але мені здається, що вони так чи інакше мусили переступати через своє виховання і настанови, з якими виросли.
Мене виховували як дівчинку. Вчили бути скромною, старанною, слухняною, працьовитою, поважати старших і дивилися з докором: “Ти же девочка!”. І я добре піддавалася вихованню 🤦♀️ Навіть коли почала протестувати у старших класах і хотіти іншої музики, одягу та іншого життя – все одно лишалася старанною і скромною.
Але виявилося, що в репортажі це не допомагає.
Поділюся тим, що мені особливо не допомагає і з чим у собі борюся.
1️⃣ М’якість. Постійно нагадую собі: більше твердості у спілкуванні з людьми. Ти хочеш від них щось почути, вони не схильні ділитися, але це не привід одразу відступати.
2️⃣ Сором. Сорому не має бути, я – журналістка, посередниця, працюю для аудиторії і можу поставити найбільш дурні чи незручні запитання, щоби розібратися.
3️⃣ Думати про інших. Не зачепити, не поставити в незручне становище – це все добре, коли працюєш з людьми в біді, коли тема чутлива, коли людина травмована, але ж не завжди! Нездорово думати спершу про інших, а потім про себе: про те, для чого ти в певний момент у певному місці робиш те, що робиш.
4️⃣ Сміх. Я зауважила, що я, як і деякі дівчата і жінки, маю таку захисну рису: супроводжувати свою мову смішком, коли говорю про щось незручне чи незвичне. Якщо почуєте це від мене, подайте мені знак 🙂
5️⃣ Страх. Він поширюється на все, від боязні подзвонити відомій людині (“Її сто разів про це питали”) до страху поставити незручне запитання. Так у дитинстві я боялася купувати цукор на вагу, бо не знала, що сказати продавчині. Але ж ні – треба стукати, і тільки тоді відкриють, отримуєш те, про що просиш.
У мене на полиці з десяток книжок, написаних репортерками. Це втричі менше за кількість книжок, які написали чоловіки.
Мені б хотілося, аби моя полиця з репортерськими книжками зростала і завдяки книжкам і чоловіків, і жінок. Але хотілося б також, щоби в професії жінки лишалися довше також і як репортерки. Здається, що те, що ми можемо написати у 25 і в 45 – це різні тексти, і це прекрасно. Щоб так відбувалося, жінкам потрібна підтримка чоловіків.
Тож вип'ємо цей келих червоного закарпатського за взаємну підтримку, повагу і солідарність😉 І за різноманіття, тому хто хоче, пийте біле. 🥂
Рівні тривожності в роботі над репортажем
Рівень 1. Настає на етапі підготовки до поїздки, ще до першого інтерв’ю. Лейтмотив — не знайду входу в середовище, не пустять, а отже і весь задум піде коту під хвіст.
Рівень 2. Перші розмови таки відбулися, але всі вони не про те, співрозмовники не відкриваються і все це не надихає. Лейтмотив — історії не вийде, бо історії, яку я очікую, яку я запланувала, яку я запітчила редакції, тут насправді немає, я помилилася, переоцінила, все банально і нецікаво.
Рівень 3. Приходить, коли ти вже розумієш, що історія таки тут є, але головне для неї — знайти ось того найважливішого героя. Лейтмотив — героїня/герой не вийдуть на контакт, а без них усе завалиться.
Рівень 4. Виявляється, що той критично важливий герой не такий важливий, і історія поволі вимальовується, і якісь інтерв’ю записуєш, але як ти при цьому виглядаєш? От нащо ти сміялася, запитуючи ось те? І чому не притисла ту чиновницю, навіщо дала їй легко втекти від відповіді?
Рівень 5. Коли вже заспокоїлася і припинила себе оцінювати, і матеріал зібраний, і треба сідати писати, що робиш? Починаєш боятися (лейтмотив), що не вийде з цього зробити цікавого тексту!
Рівень 6. Коли врешті придумала, як саме побудувати текст, знайшла той секретний код — і від радості не змогла в той день написати ані рядка!
Рівень 7. Все готове і написане, але якщо редактор не побачить у тексті того, що бачу я, а просто заверне?
Рівень 8. Все готове і опубліковане, але якщо читачі не побачать у ньому того, що бачу я, а просто захейтять?
І коли навіть цей рівень пережито, здається, можна й видихнути… Але треба починати роботу над новим текстом — і все по колу. Комусь відгукується?
До речі, якщо ви ще не відповідали, — то вйо заповнювати форму! Дівчата роблять це для нашого спільного блага :)
Читать полностью…
Остап Яриш написав книжку репортажів про Америку. Вона має вийти у видавництві Човен. Кар’єра Остапа настільки карколомна, що з такими темпами за пару років він мав би очолити корпункт на Марсі, а сорокаріччя відсвяткувати у репортажному відрядженні поза межами нашої галактики.
Читать полностью…
Коли редакторка Medialab попросила мене написати колонку про те, як даю собі раду з побутовими незручностями у відрядженнях, я сіла за ноутбук у теплій кімнаті і почала писати. Не виходило.
Перейшла на кухню, заварила чаю з бергамотом і спробувала писати там. Знову виходило погано, і тоді зрозуміла, що такий текст найкраще писати серед отих самих незручностей.
Довго чекати не довелося – попереду були півтори доби в дорозі.
Там я і написала про незручності 1) логістичні, 2) харчові і 3) житлові з практичними порадами на кожен день, тобто розділ. Ось текст.
У травні у видавництві "Човен" вийде книжка польської репортерки Катажини Кобилярчик "Струп. Іспанія роз’ятрює рани". Цю книжку авторка писала майже 10 років.
З опису:
Головні герої цієї книги мертві.
Декого вже понад вісімдесят років немає серед живих, інших трохи менше. Більшість із них поховали. Не всіх. Комусь зробили видовищні похорони, у супроводі єпископів та з почестями. Звели для них пам’ятники та мавзолеї. Іноді скромні. Іноді монументальні. Інших укинули до ровів, ущелин і колодязів, ледве присипавши землею. Деякі лежать так до сьогодні. Тіла багатьох шукають родини. Інколи діти. Зазвичай онуки. Буває, що знаходять. Найчастіше – ні.
Могили героїв цієї книги викликають суперечності серед живих. З різних причин. Декотрі борються за те, щоби тіла там залишились. Інші ж роблять усе можливе, щоби їх витягнути, перенести. Часом це вдається, а часом – ні.
Багато людей, згаданих у цій книзі, змінюють своє місце поховання. Два, три, або навіть чотири рази. Інші взагалі не мають могили. Можливо, ніколи її не будуть мати. Скоріше за все, що ніколи її не будуть мати. Останки одних потрапили на вівтарі, як реліквії.
Одні герої цієї книги загинули мученицькою смертю. За бога, за батьківщину. Інші загинули за свободу та демократію. За Республіку. А ще частина – за ідеали комунізму. Анархізму. Марксизму. Деяких просто вбили. Часом різницю важко помітити.
Про деяких героїв цієї книги авторці розповіли їхні родини. Сини, внуки. Друзі. Історики. Священик. Антропологи. Про деяких вона прочитала тисячі сторінок. Про інших не знає нічого. Натомість бачила їхні кістки.
Перекладатиме книжку Юлія Семенюк.
Орієнтовна дата виходу – травень.
#док_чтиво
Не люблю розчаровуватися в репортажах, які в нас виходять. Їх виходить не так багато. «Кордони мрій. Про невизнані республіки» – це черговий польський репортаж на нашому ринку. Художнім його не назву.
Але художність не завжди потрібна в репортажах. Буває, достатньо інформативності. І це могло би стати плюсом «Кордонів мрій». Коли сюжети не затягують, герої не захоплюють, описи не тримають, коли текст не дивує, йому лишається бути пізнавальним.
І міг би. Тема ж цікава. Томаш Ґживачевський їздив до Придністров’я, Абхазії, Північної Осетії (і безуспішно пробував потрапити до Південної), Турецького Курдистану, Нагірного Карабаху і в Україну – на лінію фронту під Донецьком. Але при всьому цьому мене не полишало враження вторинності цього тексту.
Вторинності навіть не географічної. Що з того, що це не перший польський репортер, який побував у них місцях? Кожен новий автор – це новий голос, новий погляд на ті самі точки на мапі. Тільки от голосу Ґживачевського мені розпізнати не вдалося. Що гірше – я не повірила голосам героїв. «Ген один так беркицьнувся», – є там такий фрагмент.
Є якісь страшні узагальнення:
«Від самого початку Україна не могла порозумітися сама з собою. Захід розмовляв українською, Схід російською, Центр – суржиком. Цей мовний конструкт проіснував добрих 20 років незалежності. Проте Майдан і війна все змінили. ...».
Цей фрагмент і те, що далі, можна довго розбирати, але навіть якщо подивитися на перші два речення, стає ясно, що автор погано уявляє Україну і те, що суржик, або ж різні варіанти поєднання російської з українською присутні в кожному регіоні, з домішками інших мов та місцевих історичних особливостей мовлення.
Від такої теми і географії чекаєш, що автор проникне в суть-глибину, скаже мені щось таке про невизнані республіки, що міг зрозуміти тільки він, поїздивши ними. І здається, намір такий мав. В анотації пишуть, що взимку 2015-го автор був на фронті під Донецьком. І саме там «вперше доторкнувся до невизнаного світу», «побачив, як легко можна посіяти ненависть у людях», «викликати гниття душ». Гниття душ, такий діагноз, ну що ти зробиш.
А обкладинка непогана. І назва... Скажіть, як вам, якщо читали.
Транскрибування аудіо — вічний біль. Пост написаний рік тому, але проблема нетлінна. От хоч би й зараз: переді мною одна година 14 хвилин інтерв'ю для розшифровки, а я прокрастиную.
Читать полностью…
Перша вимога до репортера в оголошенні про вакансію 😀
Читать полностью…
Станіслав Асєєв. «Світлий Шлях»: історія одного концтабору. ВСЛ, 2020
#док_чтиво
Цього року я ще нічого кращого не читала. Добрий текст— це я зрозуміла з першої сторінки, з перших кількох речень.
Але про цю книжку дивно писати “нічого кращого”, бо вона про речі анти-кращі, найгірші. Стас Асєєв — донецький журналіст, який провів 28 місяців у таємній в’язниці на території колишнього заводу та артцентру “Ізоляція”. Його захопили сепаратисти ще 2014-го.
Асєєв називає це місце не тюрмою навіть, а концтабором. Бо під визначення тюрми цей епіцентр садизму, насилля і болю не потрапляє. Оцініть гумор історії: адреса — “Світлий шлях, 3”.
Цитата: «То, что происходило в стенах “Изоляции” ..., выходит за рамки здравого смысла даже там, где, казалось бы, кроме жестокости не приходится ждать ничего. Находясь уже многие месяцы на свободе, я все еще спрашиваю себя: “А было ли это?”. Могло ли такое случиться со мной? Все эти люди, электричество, пытки и скотч, коллективный песни, которыми глушат крики тех, к кому идут провода…».
Імпонує прозорість, чесність тексту. Коли Асєєв розповідає про сусідів по камері: ополченців, росіян, що воювали “за республіку”, українських військових, неполітичних кримінальників, — жоден ідеологічний фільтр не заступає вчинки людини, ніхто не стає позитивним героєм тільки тому, що є на боці України. Коли одному з в’язнів наказали побити Стаса, той відмовився (хоча ідеологічно був проти проукраїнського журналіста), а український військовий це зробив.
Книжка має дві мовні версії, оригінал російською та переклад українською. Я всім раджу читати оригінал, тому що… Та мабуть, це зайве пояснювати. Чи таки поясню: там багато специфічної тюремної лексики, її краще читати в оригіналі.
Одним словом, текст хороший і страшний. Але найстрашніший не він, а те, що “Ізоляція” досі існує. І ця назва зараз не означає найпрогресивнішу артінституцію Сходу України.
Як шукати замовників. Частина 1
#життя_репортерки
Запитали мене про те, як знаходжу замовників. Самого слова “замовник” я не вживаю, але розумію, про що йдеться. Тому розповім, як знаходжу тих, із ким працюю.
В останній рік це були або редакції, або громадські організації. І це “старі замовники”, з якими підтримую співпрацю вже кілька років.
Але як ця співпраця починається?
Починається з того, що ти маєш ідею тексту, тобто я маю ідею, і пропоную його редакції. Не готовий текст, а тему + короткий опис змісту репортажу. Пропоную тій редакції, яка мені виглядає найбільш для цього відповідною, яку ця тема, скоріш за все, зацікавить.
Але як написати редакції?
Запитую у знайомих контакт головного редактора чи редакторки і пишу цій людині. Якщо пишу вперше, можу додати лінк на портфоліо (тримаю тут: https://oslavska.contently.com/). Але головне — чітко прописати тему та як її розкрию.
Але якщо такого контакту знайти не вдається?
Таке теж буває, і тоді я скрегочу зубами і пишу на загальну пошту. Щодо загальної пошти є загальне правило, що на такі листи ніколи не приходить відповідь. Але все ж таки бувають винятки. Наприклад, журнал New Eastern Europe відписали мені за кілька тижнів після такого листа на загальну редакційну пошту, і відтоді я написала для них пару текстів.
Але що робити, коли вони погодили один текст, а наступний не замовляють?
Так буває часто, і справа не лише в тому, що я їм не цікава як авторка. Наприклад, редакція має великий потік текстів, так що загалом їм вистачає. Але якщо ви напишете і запропонуєте щось своє і їм цікаве, вони будуть раді, бо редактори не завжди фонтанують темами. Зі свого редакторського досвіду скажу, що також частіше мені пишуть автори з пропозиціями, аніж я замовляю їм тексти.
Але що не так зі словом "замовник"? Нормальне насправді слово. Ну, технічне і холодне трохи. Але я спеціально пошукала в цьому каналі і не знайшла, щоби я писала саме про замовників. А словник каже, що можна ще й "замовець" вживати. Це мені подобається, може, спробую.
Три свіжі факапи з #життя_репортерки
🥒 Піти на інтерв'ю і забути сфоткати людину, бо людина така класна, що забуваєш хто ти така.
🥒 Три місяці працювати над текстом, який матиме півтори тисячі переглядів.
🥒 Інтерв’ювати десяток людей для репортажу і використати з усього цього дві цитати, бо зрозуміла, що говорила не про те, репортаж не ясно про що і взагалі це не репортаж, а есей.
Деякі цифри 2020-го
#життя_репортерки
Я намагаюся вести підрахунки робочого часу та гонорарів. Цифри не збрешуть, а пам’ять може підманути. Наприклад, вам здається, що ви написали статтю швидко, а потім дивитеся на цифри — а там назбиралося чотири повні дні. Крім того, завжди цікаво дивитися на загальну картину. Цим і займуся зараз.
ПРОПОРЦІЇ РОБІТ. У фіналі 2020-го я аж не повірила сама собі, що виявляється, мені вдавалося заробляти на життя текстами (обмовочка: живу в постійній легкій тривозі, що це не вийде). Ось як воно виглядає у відсотках:
35% — власне журналістські тексти: репортажі, колонки.
15% — тексти на замовлення ГО.
по 15% — дослідження медіа та редагування, а також комунікації (цими займалася кілька місяців на початку року).
Решта — дрібниці, наприклад, публічні виступи.
Тобто писання і редагування текстів — 65 %, але в медіадослідженнях і комунікаціях частка текстів теж присутня. Тому відсоток більший, але який саме, знає лише моя клавіатура.
ЧАС. Працювала 38 годин на тиждень, тобто трохи менше, ніж фабричний робітник 19 століття, коли 40-годинний робочий тиждень і запровадили. Це не значить, що я працюю з понеділка по п’ятницю з 9 до 18 з перервою. Тут якраз усе ненормовано.
До речі, ви знали, що 8-годинний робочий день — це пропорція 8/8/8? Тобто вісім годин на роботу, вісім на сон і ВІСІМ годин на відпочинок. Але де в моєму дні більш як вісім годин відпочинку, якщо працюю я сім з половиною годин на тиждень... Десь загубилися.
Мій підрахунок має один недолік. В робочий час я не завжди записую невеликі перерви між різними роботами, хоча вони і відпочинком не є. Треба вдосконалити це цього року.
ГРОШІ. На місяць у середньому в мене виходило заробляти 18 тисяч.
Тут треба уточнити, що я зараховую до робочого часу і ті роботи, за які гроші не отримую (див. попередній допис). Якби не вони, купалася б у гонорарах, це точно)).
ВИСНОВОК. Карантин не знищив нас фінансово у 2020-му, але в нього є ще всі шанси на 2021-й.
Якщо хочете щось про це мені написати, пишіть у коментарях. А як ні, просто поставте сердечко.
Я тут випадково один роман прочитала. Не планувала — і прочитала.
Він написаний трохи як репортаж. Може навіть як пародія на репортаж. Тому пишу про нього тут. Називається “Штрихи к портрету”, автор Ігор Ґуберман. Автор народжений в Харкові, російський письменник і радянський і дисидент, живе в Ізраїлі.
Як можна випадково прочитати роман? Писала я один репортаж, і наштовхнулася в мережі на цікавий текст по моїй темі. Текст був підписаний автором Илья Рубин. Шукаю, хто такий цей Рубін. У фб підходящої людини не було, зате гугл підказав мені літературного персонажа з таким іменем. Персонажа роману Губермана.
Думаю, прочитаю зо п’ять сторінок. І лишилася до кінця роману.
За сюжетом, Ілля Рубін — московський журналіст. Десь наприкінці 1970-х він вирішує написати книжку про репресованого в 1930-ті художника Бруні. Тобто “Штрихи к портрету” — це текст про роботу над текстом.
Рубін збирає інформацію про Бруні, а для цього зустрічається з різними стариками, які сиділи в радянських таборах. І ті розповідають йому такі історії, які зовсім і не про Бруні, і ніби немає, куди їх вставити в цю майбутню книжку, але й не записати такі історії не можна. Ситуація, мабуть, вам теж знайома.
Читала я ці розмови Рубіна з табірниками і думала, що от мені б таких співрозмовників — я б їх роками інтерв’ювала. Аж стало сумно, що мої співбесідники такими ідеями, парадоксами, гумором, начитаністю не сиплють.
Крім цих інтерв'ю (не знаю, як багато там документального, але воно є), в романі є інша прекрасна річ — самоіронія і не те щоб цинізм, а якийсь оптимістичний сарказм з життя, з себе, з журналістської і письменницької роботи. Ось одна цитатка. Контекст: інтерв'ю зі старим інтелігентом-авіаконструктором.
“... На каком самолете? Какой знак? — взмолился Рубин. — Умоляю вас, Юрий Лукич, я ведь ничего не знаю, я глубоко невежествен сразу во всем, я журналист”.
#док_чтиво
МІСТА #док_чтиво
Мене попросили зробити список репортажів про міста. Подумала: легко! Але виявилося, що їх не так багато в нас виходило. Але щось є:
Малґожата Реймер. Бухарест. Пил і кров.
/channel/reporterscoat/128
Тут усе ясно — нестерпний і прекрасний Бухарест головний герой.
Йозеф Рот. Міста і люди.
/channel/reporterscoat/41
Написані у 1920-х репортажі Рота, окремий цикл — про французькі міста.
Олександр Михед. “Я змішаю твою кров із вугіллям”. Зрозуміти український Схід.
/channel/reporterscoat/98
П’ять міст Луганської і Донецької областей: Лисичанськ, Сєверодонецьк, Костянтинівка, Бахмут, Добропілля і Покровськ.
Цикл “Ліхіє дев’яності” про Суми (Владислав Івченко), Івано-Франківськ (Олег Криштопа) та Ужгород (Лесь Белей) видавництва “Темпора”.
І додам ще три не зовсім і зовсім не репортажі, але хороші та важливі тексти про міста.
Орхан Памук. Стамбул. Спогади та місто.
Памук мені більше подобається в есеях, ніж у художній прозі. Менше з тим, у цій книжці він меланхолійно пише про те саме, що й у романах: свій рідний і улюблений Стамбул, про ті речі і атмосферу міста, яких уже немає (наприклад, босфорські яли), але які зафіксував фотограф Ара Ґюлер, і ви можете подивитися.
Пьотр Вайль. Геній місця.
Теж не репортаж, а чудова есеїстика про міста і їхніх видатних жителів, які стають провідниками автора, звідси й назва. Наприклад, Прага — Кафка, Дублін — Джойс, Токіо — Кобо Абе. Але там не всі такі відомі імена.
Джейн Джейкобз. Смерть і життя великих американських міст.
Нон-фікшн американської журналістки та активістки, однієї з головних імен в урбаністиці. Джейкобз описала на матеріалі США середини ХХ століття, “що робить місто живим та активним, і чому необхідно уважно дивитись на повсякдення містян і враховувати це при плануванні міського простору” (це з опису книжки на Спільнокошті, де на її переклад української зібрали гроші). Після цієї книжки ви інакше почнете дивитися на тротуари, крамнички, ТЦ і бізнес-центри.
