-
Канал про репортаж, документальну літературу, тексти і як із цим працювати Пише @oslavska Пальто від Freepic from flaticon.com
Новинки-обіцянки #док_чтиво. Човен видасть переклад книжки американського репортера Джона Херсі «Хіросіма».
За рік після бомбардування Хіросіми The New Yorker присвятив окреме число журналу репортажу Херсі, який зафіксував, що сталося з шістьома японцями, які вижили, до, під час і після вибуху. У 1985 році він написав новий текст, який став п'ятим розділом «Хіросіми», — про те, як склалася доля цих людей.
Почитати репортаж 1946 року можна тут. А це обкладинка оригінального видання.
Сьогодні забрала з пошти 669-сторінковий фоліянт від Ukraїner "Ким ми є", в якому вони успішно відійшли від формулювання "національні меншини" (підназва: "Національні спільноти і корінні народи"). Це видання вдвічі, мабуть, важче за їхню першу книжку, може тому, що тут десь удвічі більше текстів.
Там є навіть одне моє фото — караїмських пиріжків (робила для цього репортажу). Хоч на підсумки року не тягне, все одно приємно. А пиріжки раджу, як будете в Мелітополі. Ну або в Новусі, хоча, звісно, не до порівняння.
P.S. Якщо зберетеся комусь цю книжку дарувати, візьміть обов'язково до пари "Наші інші" Олесі Яремчук.
Тільки ось таке поєднання тексту і фото мені нагадує щось підручникове. Люблю, коли текст окремо, фото окремо.
Читать полностью…
Книжка репортажів Остапа Яриша «This is Америка. Історії не з Голлівуду» вже ось-ось вийде у видавництві Човен.
Опис від видавництва:
Расизм, контролювання зброї, нелегальна міграція, бідність і шлях до американської мрії — у цій книжці зібрано історії людей із різних куточків США, з різними політичними поглядами та життєвою філософією, які переживають турбулентні для країни часи пандемії та президентських перегонів. Від захованого села на півночі Каліфорнії, де люди нелегально вирощують марихуану на продаж у Голлівуд, до племені корінних американців у Луїзіані, чия земля через зміни клімату поступово йде під воду. Вони всі щоденно борються, мають свої перемоги та поразки — і свою Америку. Автентичну і значно цікавішу порівняно з країною-мрією з рекламних роликів та пласких стереотипів, які сформувала сучасна популярна культура.
#док_чтиво
Кілька дописів вище я згадувала про українські переклади «В злиднях Парижа і Лондона» і «Данини Каталонії» Орвелла, припускаючи, що куплю ці книжки, якщо переклади хороші. Сьогодні я вже знаю, що «Каталонію» не стану купувати точно.
Я не хотіла купувати наосліп, а тому знайшла цей переклад онлайн і прочитала кілька сторінок для тесту. І щось було не те. Куди дівся стрункий і прозорий текст? Чому мені банально не подобалося читати це?
Відкрила ориґінал. І вже на першій сторінці, там, де в ориґіналі he або his, у перекладі маємо — увага— ЧОЛОВ'ЯГА! Перекладачці, певно, здалося, що авторські тавтології треба полікувати і прикрасити.
А потім я зауважила елементарне спотворення змісту. Наприклад, months earlier стало місяці потому, або таке речення:
«I myself never joined the party — for which afterwards, when the P.O.U.M. was suppressed, I was rather sorry» проти «Сам я так ніколи в партію і не вступив, хоча мене радше засмутило, коли заборонили РПМЄ».
Або таке: «З певністю можу назвати той період найнестерпнішим за все моє життя», ориґінал «It was one of the most unbearable periods of my whole life». Я то ніц не розуміюся на перекладацьких хитрощах, але ж one of the most і най- — ніби різні речі?
Ще можна припустити, що я читала якесь невиправлене видання, а переклад робили з правильного... Але проблема не в конкретній книжці. А в тому, що ти вже чекаєш якогось підступу від перекладів. Не від усіх видавництв, це правда. Але досить часто, щоб говорити про тенденцію. Недавно читала Памука від Фоліо (ну нашо? ніби я не знала, що там щось буде), то стамбульський район Cihangir передають як Сіхангір, а село Cennetpınar уже як Ценнетпинар, при тому що С у турків — це дж, і то завжди. Ну нехай, Фоліо — взагалі окремий феномен, просто мені той Сіхангір досі сидить скалкою під шкірою, не відпускає.
Коротше, Homage to Catalonia мені подобається, дочитую вже.
У "Темпорі" вийде книжка польського журналіста Павла Смоленського "Сироп із полину. Вигнанці з акції «Вісла».
Українською вже виходила інша книжка цього автора - "Похорон різуна", її у 2006 році перекладав Андрій Бондар.
З опису "Сиропу з полину":
Після зміни кордонів у Народній Польщі залишилося сімсот тисяч українців. Вони не вписувались у нове бачення держави, тому навесні 1947 року влада постановила «остаточно вирішити українське питання».
Почалася депортація, яка охопила всіх «підозрюваних в українськості», включно з лемками та змішаними польсько-українськими родинами. Масова акція тривала три місяці.
Відтоді їх завжди супроводжував страх, який вони передавали з покоління в покоління.
#док_чтиво
Катажина Кобилярчик. Струп. Іспанія роз’ятрює рани. — Львів: Човен, 2021
З усіх цьогоріч виданих репортажних книжок ця має найтяжчу тему. Це видно вже з назви, і назва не обманює. Я з нею довго змирювалася, і так і не змирилася. Хоч книжку прочитала.
Прочитала не на одному диханні, скажу чесно, і тому тут мені не хочеться говорити про враження. Краще скажу про особливості тексту Кобилярчик, яка за цю книжку отримала премію імені Ришарда Капусцінського.
Але спершу про тему. Є громадянська війна в Іспанії 1936–1939 років (про неї в літературі знаємо від Орвелла і Гемінґвея). Є повоєнна Іспанія під владою Франко. Є політика примирення (забуття), монументальним втіленням якої є Долина полеглих зі 150-метровим хрестом і базилікою в скелі, куди перепоховали полеглих з двох сторін конфлікту. Є ці скелети, за ними вже не розібрати, де ліві, де праві. Є іспанське суспільство, яке мовчало про війну десятиліттями. Є онуки полеглих, які є живим доказом того, що політика забуття не працює, бо “ніщо не закінчилося там, у землі”. Одні хочуть перепоховати родичів, інші хочуть бачити Долину полеглих неторканою. Треті хочуть просто знайти тіла, бо ті досі лежать у криницях і ровах. Але найважливіше, що і 80+ років після громадянської війни (книжку Кобилярчик писала протягом 10 років) нинішні ліві та праві, не можуть погодитися не те що з приводу тлумачень подій, а навіть з приводу фактів. І є польська авторка Катажина Кобилярчик, яка намагається з усім цим розібратися, їздить до місць ексгумації і пише цю серйозну, майстерну, зрілу, але й складну книжку.
З особливостей тексту:
1.Вдалий, сильний початок, навіть поетичний у чомусь. “Головні герої цієї книжки мертві”, — починає розповідь Кобилярчик. І далі пише:
“Одні герої цієї книжки загинули мученицькою смертю. За Бога і Батьківщину. Інші — загинули за свободу і демократію. За Республіку. ... Деяких просто вбили. Часом різницю важко помітити”.
2.Потужні метафори. Досить відважні для такої теми. “Квіти та мухи”, “Свіже м’ясо”, “усиновлення тіл” (докладніше про це в уривку на фото).
3. Ґрунтовність. Подекуди приміток більше як тексту на сторінці. Це може бути недоліком для процесу читання, але доводить книжку майже до статусу дослідження (і грає проти її комерційної успішності).
Висновок: читати, якщо вам цікава тема пам’яті, примирення, Іспанії — і тоді, коли маєте свіжу голову. На втомлений після робочого дня мозок не варто.
Ви щось знаєте про білоруський художній репортаж? Окрім Алексієвич, звісно. Я не дуже, але з цього тексту на Medialab можна почати знайомство. У статті є досить цікаві лінки на білоруськомовні тексти, наприклад, на репортаж-портрет композитора Енніо Морріконе.
Читать полностью…
На The Lede вийшов матеріал про майбутнє українського художнього репортажу.
Опитали редакторку Reporters Марічку Паплаускайте, координаторку конкурсу «Самовидець» Марію Семенченко та директора видавництва «Човен» Ігоря Балинського.
Загальний сенс десь такий, як у стоїків: тримаємося до останнього читача 🙂
З цікавого. Дізналася, що «Човен» видасть аж дві книжки про США: репортажі Остапа Яриша та нон-фікшн Оксани Брюховецької про расові протести.
#док_чтиво
У видавництві «Саміт-Книга» скоро вийде книжка Катерини Сергацкової «Прощай, "Исламское государство": остается только будущее». В нас так мало виходить книжок про Близький Схід, я на цю дуже чекаю.
Жанр визначають як документальна повість з елементами репортажу й есе — на основі реальних історій людей, які брали участь у військових діях в Сирії та Іраку на боці «Ісламської держави».
Ось що пише авторка:
«Я п’ять років досліджувала те, як влаштована найжорстокіша терористична організація у світі — "Ісламська держава". Я з близької відстані спілкувалась з терористами, які одного разу поїхали на війну будувати Халіфат. Від кухонь конспіративних квартир до тюрем для довічників — я документувала їхні трансформації, радикалізацію, відчай та те, що відбувалося з терористами й членами їхніх сімей після розгрому ІДІЛ».
Більше про книжку можна дізнатися на сайті авторки (і там же замовити).
Два цікаві документальні проєкти про 90-ті: подкасти на УП (наразі лише дві серії) та подкасти і документальний серіал Лабораторії журналістики суспільного інтересу 90.in.ua. Знате ще подібні проєкти про 90-ті?
Читать полностью…
У Читомо вийшла наступна серія «Портрет читача замолоду» — з керівником репортажного видавництва «Човен» Ігором Балинським.
У відео можна побачити його домашню бібліотеку (4000 книжок). Фото з фейсбуку Оксани Хмельовської.
Бачили документальний проєкт про мистецтво гуцулів Жити з мистецтвом? В них на сайті є подкасти, є текстові історії з фото, і відео є. І що було мені особливо цікаво — можна почути румунських гуцулів.
#док_чтиво
Влучно про нашу професійно-життєву ідентифікацію (з цього ньюзлетеру). Можна вважати це вітальним постом до Дня журналіста 🦄
Читать полностью…
Моя перша книжка 2022-го. Що у вас? Поділіться в коментарях.
Читать полностью…
Про цю книжку збиралася розповісти ще минулого року, але щось зламалося в телеграмі і не вдалося. Тому вважайте, що в нас тут досі триває 2021-й. Отже,
Войчех Орлінський. Лем. Життя не з цієї землі. — Човен, 2021
Ніколи не любила наукову фантастику. За нею завжди волочився якийсь радянський шлейф і ще щось таке невиразне і холодне. НЛО мене цікавили тільки тоді, коли прилітали на Землю, а космос, відповідно, не цікавив ніколи, бо там не було людей. Ну або було їх небагато.
Ім’я Станіслав Лем я знала наче завжди. Воно було на фоні — Стругацькі, Буличов, Лем — усі ті нецікаві мені фантасти. Стругацьких я хоч спробувала прочитати, а Лема просто не любила, заочно.
Але я дуже люблю аудіокнижки в польській начитці. І якось послухала аудіоверсію Лемових оповідань з циклу “Казки роботів”. Ті, де про трьох електролицарів, які прилетіли захопити крижану планету, а потім ще про Трурля, Кляпавція і машину, яка робила все на букву Н і майже зробила “ніц” (тут текст, але аудіо краще). Було смішно, і взагалі неочікувано як на моє уявлення про фантастику.
(тут уявляю, як лемологи і фани фантастики закочували б очі перед таким пласким розумінням жанру, але думаю, їх у цьому каналі немає)
Потім я погортала Лемові “Апокрифи” — рецензії на неіснуючі книжки. І тоді в мою свідомість закралася підозра, що Лем не такий уже й простий, і не такий нудний. І коли я нарешті дійшла до “Солярис”, то вже була готова, що цей автор не безкровний науковий фантаст, яким мені бачився завжди. “Солярис” мені сподобався.
Але я ніколи не думала, що в космічних історіях Лема можуть бути біографічні речі. До того, як прочитала цю біографію.
І про ще одне моє помилкове сприйняття Лема. Я знала про нього як про письменника, який народився і виріс у Львові між двома світовими війнами, а далі виїхав до Польщі і більше Львів не з’являвся ані в його житті, ані у творчості (крім автобіографічного "Високого замку").
Але він не просто виріс у Львові. Лем пережив у Львові всю війну. Він подорослішав у Львові радянської та нацистської окупацій, і бачене у Львові десь у 43-му проривається в тексти про інші планети. І не з’являвся в нього Львів у житті і творчості мабуть через те, що був надто великою травмою. Лем пережив Голокост, а майже вся його родина, крім батьків, загинула в концтаборах.
Про це все можна дізнатися з біографії “Лем. Життя не з цієї землі” польського автора Войчеха Орлінського. Динамічно і з гумором написана, в мене до книжки тільки така претензія, що в перекладі забагато полонізмів.
#док_чтиво
Reporters відновили телеграм — @reportersmedia. Формат — одна історія на день, фактично короткий анонс репортажів. Мені це підійде, щоб бути в курсі їхніх нових текстів, бо на сайт заходити забуваю, а на фб нічого не видно. Але для цього анонси могли б бути коротшими. Читати скорочений переказ репортажів у телеграмі для мене не має сенсу. А вам як такий формат, підпишетеся?
Читать полностью…
Синій — колір сезону серед документальних книжок 🙂 Сюди б ще «Амадоку» Софії Андрухович, але то фікшн.
Біографія письменника-фантаста Станіслава Лема (видавництво Човен, переклад з польської) і книжка журналістки Катерини Сергацкової про терористів «Ісламської держави» (поки тільки російською, видавництво Саміт-книга). Ще нечитані, чекають.
На сайті варшавського Інституту репортажу є купа подкастів-розмов із авторами і авторками. Сьогодні випадково знайшла, заходьте гортайте, якщо польська — це ваше.
Читать полностью…
Репортажі, звісно, в мене святі і вічнолюбимі. Але сьогодні анекдот про темний бік моєї лічності.
— Світлано, яка книжка змінила ваше життя?
— Бійцівський клуб Паланіка.
— Яку книжку ви знаєте напам'ять?
— Кобзар Шевченка.
— Яку книжку ви перечитували найбільше разів і перечитаєте ще?
— Гарі Потер.
— А ще?
— А ще ⬇️ 😊
Прочитала хорошого Орвела, документального. Називається «Down and Out in Paris and London», 1933 рік.
Якщо чесно — і тут можете метнуть у мене, що є під рукою, — Орвел ніколи не був моїм улюбленим письменником, і з трьох його найвідоміших творів я готова була перечитати тільки про Каталонію. «1984» і «Колгосп тварин», чесно прочитані один раз, жили в мене на полиці «класика, безсмертна, але хай постоїть».
Потім прочитала публіцистику, наприклад, «Чому я пишу», це більше відгукувалося. А «У злиднях Парижа і Лондона» я проковтнула буквально, як голодний ковтає шмат хліба. Але від звички читання репортажів вирішила, що це все з Ериком Артуром Блером дійсно сталося, причому в тому ж порядку: Париж, безгрошів'я, голод, хитрі російські приятелі і врешті робота плонжером, тобто посудомийником, в люксовому готелі. А потім — Лондон, безгрошів'я, голод, ночі в найдешевших нічліжках, дні в дорозі по Лондону і довкола.
Якщо в першій частині читачі познайомилися з паризькими блощицями і методами боротьби з ними (натерти простирадла перцем або просто бити черевиком), а також із монструозними підземеллями-кухнями під круасанами і Лувром, де по 18 годин гнули спину раби цивілізації, то в другій частині ми близько знайомимося з англійськими волоцюгами, миємося з ними в одній ванній у спільній воді, ночуємо за 8 пенсів у камерах без ліжок і ковтаємо хліб з маргарином.
Виявилося, що в повісті багато документального, але не все. Скажімо так, автору було цікаво зануритися в самі низи, і він це свідомо робив, у Парижі та Лондоні відповідно (десь як Павло Стех у «Над прірвою в іржі», див. на кілька постів вище). Робив, бо хотів як журналіст побачити, як живеться найбіднішим, як автор — знайти матеріал для творів, і як соціально небайдужа людина лівих поглядів, зрозуміти причини і що з цим робити.
Це один із перших чи навіть перший опублікований великий твір Орвелла, і тому текст трохи нецілісний: тут документальні описи побуту, тут міркування про природу жебрацтва чи динаміку лихослів'я в англійській мові, а тут — «журналістика рішень», де автор пропонує, що з цим усім можна зробити.
Але найкраще — це спокійний, стриманий стиль опису реальності, огидної і неприпустимої, але описаної так просто і чіпко. Дочитувала в одному готелі на Бесарабії, звісно, далеко не лондонська нічліжка, але і вимоги до гігієни тепер повиростали. Ми вже й руки не подамо знайомому, не кажучи вже про те, щоби митися в одній воді ще з сотнею жебраків.
P.S. У видавництві Жупанського вийшли українські переклади «Данина Каталонії» і «У злиднях...», напишіть мені, чи хороші ці переклади, якщо так, піду куплю.
#док_чтиво
Давно збираюся написати про свою втому від слів і текстів. Але щойно сідаю писати цей текст про втому від тексту, не можу написати й рядка.
В цій ситуації експедиція Old khata project мене і врятувала, і погіршила мій стан. Бо з одного боку, я зараз, на щастя, майже не маю змоги писати свої тексти, весь час займає експедиція. З іншого, коли інтерв'ююєш таку кількість людей, це лише посилює втому від слів, особливо чужих.
Зате із цих чужих слів, почутих у різних селах, склалася мікродобірка анекдотичних діалогів, ними і поділюся.
📼 Про те, як звати інтерв’юерку.
— Як ім’я?
— Світлана.
— ?
— Світлана.
— Іванка?
— Свєта.
— Дєта?
— Свєта. Світлана.
— Сніжаня?
— Світлана.
— Вітланя?
— У вас є такі імена?
— У мня всяко є.
📼 Про сприйняття часу людиною, народженою в 1930-ті:
— А вишитих рушників раніше не було?
— Ні, то вже тепер, від 50-х.
📼 Десять+ відповідей на нашу самопрезентацію в селі («ми робимо книжку» і оте все).
— Ви історію пишете?
— Ви купити хочете?
— Тільки на olx не продавайте!
— Нам нічого не треба!
— Журналістки? Хорошо, докажіть.
— Кому оно надо!
— Оно нікому не надо.
— Нашо воно нужно?
— Хлопчики, добрий день!
— Хата некрасива, а ми бідні-нещасні.
— Проповідуєте?
— Фольклором займаєтеся?
— Мікула, тут тебе якісь тьоті кличуть.
— Я тут не жилєц, я раб, звиняйте, я сказав як є.
📼 Просто про повне нерозуміння:
— Ми збираємо матеріал для книжки. Про сільські хати.
— ?
— Фотографуємо, записуємо інтерв'ю. Для книги. Робимо таку книгу...
— Як домову книгу?
— Ні. Її можна буде читати.
— Як Біблія?
📼 Ранкове, стомлене, соромне:
— І коровку тримаєте?
— Та так.
— А як звати?
— Олексій.
— ... ?
— ... .
— Коровку?
— Нє, то я. Вона Ромашка.
— ... .
Таке от #життя_репортерки 🙃
🔥 репортажна новинка від "Темпори". Книжка Капки Кассабової "Кордон".
Переклад Андрія Бондаря, 500+ сторінок.
Опис:
Капка Кассабова повертається до Болгарії, з якої емігрувала 25 років тому, щоб дослідити кордон, який її країна поділяє з Туреччиною та Грецією.
Коли авторка була дитиною, ця прикордонна зона аж кишіла солдатами та шпигунами – вважалося, що на шляху до Заходу її подолати легше, ніж Берлінський мур.
Письменниця згадує, як відпочивала з батьками на болгарській «Червоній Рив’єрі» та гралася на пляжі лише за кілька миль від електрифікованої огорожі, вістря якої було спрямовано всередину й чітко вказувало на справжнього ворога: громадян тоталітарного режиму.
Авторка досліджує місцевість між кордонами, сформовану послідовними силами історії: Радянською та Османською імперіями, а ще раніше – міфами й легендами. На своєму шляху вона зустрічає мешканців напівпорожніх сіл, контрабандистів, шукачів скарбів, ботаніків і прикордонників, виснажених чоловіків і жінок, які пройшли до Болгарії через Туреччину з Сирії та Іраку. Вона фіксує історії живих і мертвих та помічає, як ця місцевість затягує і її.
Книжка ще у друці, але скоро має вийти.
#док_чтиво
«Темпора» готує до друку книжку репортажів Тетяни Козак та Анастасії Магазової «Невизнані історії. Подорож у самопроголошену реальність Вірменії, Азербайджану, Грузії і Молдови».
З анотації:
Протягом 2016–2018 років Тетяна та Анастасія подорожували Грузією, Вірменією, Молдовою, Азербайджаном та невизнаними квазідержавними утвореннями, що з'явилися на території цих країн після розпаду Радянського союзу.
У репортажах і нарисах, що увійшли до збірки «Невизнані історії», авторки розповідають про долі людей, які десятиліттями є заручниками невизнаного статусу, а також пробують змоделювати можливе майбутнє Криму й Донбасу.
Більше на сторінці конкурсу художнього репортажу Самовидець.
"Човен" видасть переклад біографії письменника Станіслава Лема, який народився у Львові. Це обкладинка польського видання.
Читать полностью…
Прочитала програму Книжкового арсеналу, виписала репортажні і близькорепортажні події:
25 червня
▪️Підкорення гірських вершин — подвиг чи авантюризм? За книжкою Моріса Ерцоґа «Аннапурна. Легендарна історія про перше підкорення восьмитисячника».
▪️Голоси білоруської нації: розмова довкола книжки «Ми прокинемось іншими» (10 інтерв’ю з білоруськими письменниками).
▪️Феномен шкіл в історії фотографії: дискусія та зустріч із авторкою Надією Бернар-Ковальчук у межах презентації книжки «Харківська школа фотографії: гра проти апарату». Програма з книжкового дизайну «Інтерфейси оптимізму».
▪️Автограф-сесія Наталії Малиновської, авторки книги «“Жіночий емірат”? Політикині мусульманського світу».
26 червня
▪️«Шляхами (до) невизнаних республік»: розмова про книжку Томаша Ґживачевського «Кордони мрій. Про невизнані республіки» (за участі автора, але не знаю, чи наживо, чи онлайн). Про цю книжку я писала.
▪️Public talk «Чи можлива і чи потрібна об’єктивність в сучасній літературі і медіа. Метадокументалістика в романі Мстислава Чернова “Часи сновидінь”» (чесно, я додала цю подію через слово "метадокументалістика"; хоч сама не читала роману).
27 червня
▪️Донбас: усвідомлення війни в українській літературі (за участі Станіслава Асєєва, про його книжку «Світлий Шлях. Історія одного концтабору» я писала).
▪️Радянська Україна очима кузини Черчилля (за книжкою Клер Шерідан «Щоденник мотоциклістки. По всій Європі з "Сатанеллою"»).
Повна програма тут.
Подивилася три-з-чимось-годинний семінар про травму. Було багато про її природу, але для каналу я зробила конспект про інший бік справи: як убезпечитися від травми нам, коли беремо інтерв’ю про складне, говоримо зі свідками травматичних подій.
Як не “підхопити” травму.
✅ Коли берете інтерв'ю і відчули безсилля, наприклад, людина плаче, а ви не знаєте, що робити, — робіть хоч щось. Встаньте, обійміть. Коли ви в пасивній позиції, травма для вас більш імовірна.
✅ Два вихідні — це святе (відпочивати треба тоді, коли ще не стомилися). Інтерв'юер/ка має бути емоційно і психологічно стабільна (тут згадували про людей, які тікали з інтерв'ю, бо не знали, що робити, коли респондент розплакався).
✅ Усвідомлювати свої слабкі сторони й відповідно до цього планувати інтерв'ю. Наприклад, година — і досить, продовжити наступного дня.
✅ Деякі вправи на стабілізацію.
Заземлення (усвідомити, якого кольору стіл; відчути спинку крісла; видихнути). Антистресове дихання (діафрагмальне глибоке дихання: вдих на 4, видих на 8, або 3 на 6).
✅ І мати власні стратегії опрацювання стресу (щось, що вам приємне і повертає у комфортний стан).
Семінар "(Пере)творення розповіді. Говорити і слухати про страждання" проводила травматерапевтка Оксана Наконечна в Центрі міської історії у Львові в липні 2020-го. Відео тут (від 46-ї хвилини другої години там цікаві моменти про організацію такого інтерв’ю онлайн).
У @chytomo виходить серія відеорозмов «Портрет читача замолоду». Першим запросили розказати свою читацьку історію Євгена Глібовицького. Я послухала і записала собі й вам мудрий діалог.
— Чи бізнесменові варто читати філософію, гуманітаристику?
— Будь-якій людині варто читати будь-що. Але якщо йдеться про нон-фікшн, то деколи краще прочитати статтю, а не книжку (бракує часу прочитати всі книжки, які цікавлять). ...
Читання саме по собі не має чарівної пігулки. Той, хто читає, не кращий за того, хто не читає. Але читання — це про спроможність опрацьовувати складне, бігати на довгі дистанції.
Розмова тут.
Привіт! Сьогодні — про подкаст, який додає мені радості життя, і може, додасть вам.
Подкаст "Музика з історіями" веде історик Ярослав Грицак для The Ukrainians. Записали 12 серій, умовно два сезони: зимовий і літній. Перші чотири серії про Різдво, далі про те, як пов'язані рок і класична музика, і одна з моїх улюблених серій — фольк (як же неповторно Грицак вимовляє ім'я Боба Дилана!).
Мені подобається відкривати історика Грицака з меломанського боку, хоч і не вся його музика мені цікава. Бітли — це не моє, хоча я люблю "стару" музику, люблю Pink Floyd і того ж Дилана, люблю Девіда Бові і The Doors. Але у вирі робіт забуваю про таку можливість — слухати музику, а ще колонка працює з перебоями і бісить страшно. А тут тобі подають музику структуровано, з контекстом, і це прекрасно.
P.S. Мрію про серію про панк-рок, але підозрюю, що цього Грицак не зробить. Хоча хтозна)
Слухати тут.
