-
Канал про репортаж, документальну літературу, тексти і як із цим працювати Пише @oslavska Пальто від Freepic from flaticon.com
Друзі, завтра о 19:00 робимо зустріч в зумі про Old khata project. Хочете послухати байки і закулісся наших з Анною поїздок, чи просто побачитися онлайн (сорі, як є), приходьте.
Зустріч за донати, зібрані кошти підуть на комплекти зв’язку для розвідгрупи «Буря». Робимо її спільно з @bavovna.help, і умови участі наступні.
Ви робите внесок на будь-яку комфортну суму на Монобанку 5375 4112 0015 5815 або PayPal (реквізити є також на сайті), надсилаєте скріншот на фб чи інстаграм Бавовни. І отримуєте лінк на зум.
Буду рада бачити!
Відкрили перепродаж книжки. Замовити можна на сайті видавництва.
Читать полностью…
Тримісячна стипендія Rozstaje 2022 для українських репортажистів/ток та есеїстів/ток. 900 євро/місяць, під час стипендії потрібно буде написати два тексти, які будуть опубліковані в польському, або чеському, або словацькому медіа. Детальніше тут.
Читать полностью…
Зараз їздимо Сумщиною з Old khata project, мені дуже подобаються люди і ландшафти (а це взагалі моя найбільш незнана область, окрім Миколаївської). Вирішила запостити поточні спостереження — тут про "низову" чи "природну" роботу з травмою.
У всіх тренінгах про роботу з травмою є важливий момент — як завершити інтерв'ю, щоб не кинути людину в її болючих спогадах, а вивести на теперішнє, на життя.
Село Великий Самбір біля Конотопа, межа Сумської і Чернігівської області. Майже ціле, російська техніка рухалася через нього в лютому і березні, але практично не зупиняючись. Люди знімали на відео з-за парканів, рахували і передавали на наступні села. Зв'язок був, тому дзвонили і казали: їдуть. їдуть на роботу. з роботи. з музикою (тобто стріляють).
Коли колона проїжджала, чоловіки виходили лагодити трансформатор, який обстріляли з колони.
Одного дня пошкоджена бмп зупинилася серед вулиці. Екіпаж пересів у інший транспорт і поїхав, колона пройшла, а бмп так і стояла на дорозі. Стояла, стояла, і вибухнула. Вибухом рознесло по околиці всю машину і всю околицю.
Вова показує, що лишилося з найближчої хати (хати його мами) — нічого не лишилося. Валя показує свою хату, де вибило вікна і "стіна відійшла". Веде на город, там серед ірисів руді шмаки металу — оце прилетіло їм на дах і на город. Всі живі, слава богу.
Але Валя плаче. Показує відео поруйнованої хати, яке прислала родичам у Росію. Бо ті не вірили, так і казали: "Валя, то хвейк". А тепер сказали: "То не хвейк, то вже війна. Але ми не винні".
Кожен раз не знаєш заздалегідь, як завершити такі розмови. В голові перебираєш фрази, почуті на лекціях про травму: що давало вам сили це пережити? чим займетеся сьогодні? Але Вова каже: ідем зі мною, і веде через прокошену доріжку на луг, де мирні повні корови. Він веде показати красу — дикі іриси на болоті. Краса терапевтична.
А Валя кличе на чай, який насправді спершу борщ, ковбаса і картопля, тобто все, що було в домі, і тільки потім чай — і ми за столом починаємо сміятися, говорити про тигра, який загруз там на болотах. Рускі його не могли витягнути, охороняли по ночах, а вдень прийшли наші, витягнули і забрали. Говоримо про бабу Лущиху, яка забирала бородавки хлібом: катає ниточку лляну, зав'язує навколо, а вже а потім собаці віддає той хліб із ниточкою, а сама сліпа була.
Сміх і "чай" теж терапевтичні.
#життя_репортерки
Я геть закинула з лютого своє пальто, не можна так. Напишу, чим зараз займаюся.
По-перше, ми з Анною продовжуємо їздити селами. Історія з Old khata project така. Як і планували, до зими ми зібрали матеріал для книжки, домовилися з класним видавництвом і готові були тільки з'їздити весною ще на Сумщину, куди не доїхали за літо, й видавати. Навіть поїхали на тиждень у монастир, де верстали чорновий варіант. Ну а потім 24 лютого, і книжка пішла в невідомість. Тепер ми їздимо селами й фіксуємо те, що з ними і з людьми зробила війна. Будемо старатися не йти в класичний формат інформування, а далі пробувати шукати поезію в буденному. Були на Київщині і Чернігівщині, тепер на черзі Сумська область.
Крім цього, десь із березня я трохи пишу і редагую у волонтерському проєкті War. Stories from Ukraine. Це історії про те, як українці переживають війну. Редагую культурний напрямок, тому мені можна присилати тексти про зруйновані чи пошкоджені пам'ятки, церкви тощо.
Я зовсім небагато пишу репортажів у класичному розумінні, але мені подобається той, що зробила про залізничників з Сумщини, які їздили-жили в поїзді 40+ днів. Але пишеться зараз тяжко. Багато думок про це, які вартують окремого допису.
Почала працювати в одному проєкті IWPR — записувати свідків злочинів росіян. Міжнародні юристи хочуть показати, що це не просто поодинокі злочини російських військових, а системні — а отже, є злочинами проти людства і потенційно геноцидом українців. Якщо — не дай Бог, але все ж — ви або ваші знайомі пережили щось страшне, що можна назвати воєнним злочином (викрадення, катування, розстріл, обстріл цивільних об'єктів) і готові розповісти про це, пишіть. Я зосереджуюся на Луганщині-Донеччині, але про інші регіони також можна писати, передам колегам.
І останнє, довга історія, яка почалася у 2020-му і вже аж невдобно про це писати, але мені треба таки доробити книжку репортажів про Сєверодонецьк. Вона лежить дописана з минулого травня. Видавництво довго з нею працювало, аж тут така війна, і Сєверодонецьк — це ще один біль. І книжка тепер має бути інакшою. І якщо й вийде вона, то в іншому видавництві. Але треба дописати.
Така от історія. Якщо хочете, аби я написала про щось конкретне чи запитати мене про щось, пишіть у коментарях.
Курс «Психологія війни. Як журналістам працювати з чутливими темами» від MDF.
Це чотири вебінари з практикуючими психологами й психотерапевтами. Перший уже завтра.
Розклад вебінарів:
1. «Війна, журналістика та психічне здоров’я» — вебінар Валерії Палій (18 квітня)
2. «Як журналістам говорити з полоненими» — вебінар Володимира Петухова і Олени Сек (21 квітня)
3. «Як журналістам говорити з постраждалими від сексуального насильства» — вебінар Віталіни Устенко (21 квітня)
4. «Як журналістам говорити з дітьми, які пережили воєнні дії» — Вебінар Наталії Пашко (23 квітня).
Участь безкоштовна. Реєструватися тут.
Вперше з 24 лютого є бажання і привід запостити в цей канал, бо є хороша новина. Оповідання Артема Чапая — в New Yorker 😀
Читать полностью…
Коли працюєш на фрилансі, надто чітко розумієш одну річ: що зробиш — то й заробиш. Мене це усвідомлення і так доганяє кожен день, а особливо в такі дні, як тепер. “Збираю гроші, щоб вижити”, — як було написано на картонці в одного чоловіка з сопілкою, бачила його днями у Вінниці.
А значить треба робити свою роботу. І якщо ця робота не на стрічці новин, то оновлювати цю стрічку о третій ночі — краще ні. Як і перевіряти новини з самого ранку. Принаймні для мене так.
Сьогодні я перевірила вперше новини десь о 16 годині. Тихо пишаюся) Просто зранку потрібно було зосередитися на великому тексті і я розуміла: інакше попрацювати не вийде.
А ще треба якось відволікатися. Тому я тікаю в кіно. Там якраз показують "Носорога" Олега Сенцова. Минулого тижня ходила на "Стоп Земля" Катерини Горностай. А десь між ними ще на два світові: "Смерть на Нілі" (нудотина) і "Алея жаху" (мертвячина)
(ні, це не єпідтримка, її я витратила на книжки і на укрзалізницю).
Висновок такий: зараз такий час, що українські фільми цікавіші за все інше, що йде в кіно. Не ідеальні, але в них є оте життя, яке вібрує, і ти його відчуваєш тобі відгукується (якщо що, то “Стоп-Земля” мені відгукується більше, там така вразливість, до якої “Носоріг” не дотягує, але й він цікавий тим, як творці фільму уявити собі 90-ті).
З іншого контенту, який мене відволікає і заспокоює, — це другий сезон подкасту львівського психотерапевта Володимира Станчишина “Бо любов” (тепер це не про особисті, а про робочі стосунки).
Цікаво, що у вас, на чому ви зосереджені і яким ще контентом відволікаєтеся.
#життя_репортерки
Всім редакторам, які прочитали вчорашній допис, і всім, кому доводилося хоч раз редагувати і страждати через авторів, присвячую.
Мабуть, мало хто знає про цей потаємний (насправді ні) бік моєї тожсамости, але від 2014 року я редаґую книжкові рецензії в часописі Критика. В цій ролі я переживала різні періоди. Наприклад, виписувала найбільш кричущі приклади абсурдного нечитабельного письма. З улюбленого:
“наратором виступає знеособлений і відсторонений обсерватор”;
“понятійний апарат Автора має концептуальні сенси”;
“зміцнення засобів здійснення”
“дух апології ефемерности буття”.
Так от, я виписувала такі перлини, дратувалася на короткі тире замість довгих, на три крапки, на дві крапки, на подвійні пробіли. А потім якось попустилася і заспокоїлася.
Але зовсім дратуватися не припинила. Тепер, коли читаю на фб, як редактори й редакторки скаржаться на тих нікчем, які не здатні поставити тире замість дефіса, я думаю, що це некрасиво. Та замініть уже ті дефіси, не будьте дріб’язковими. Ну ясно, стомлені, ну відпочиньте.
Але я захопилася. Хотіла написати з редакторської точки зору, але бачу, що знов пишу від авторів, бо все ж таки ця роль мені ближча.
А з редакторської точки зору мені хочеться побажати всім нам у цьому новому році синього очеретяного тигра, щоб автори не носили зірок на голові, а спокійно реагували на коменти в гугл-доку, а ми, редактори, щоби знаходили в собі терпимість на недосконалості інших людей (бо автори теж люди).
І щоб не повторювалася ситуація теперішнього стану.)
Я тепер щовечора читаю "Подолати минуле" Грицака. Дійсно добрий детектив про пригоди однієї нації. Він класно пише — на 100% виконує умову, що історик має цікаво розповідати історію. А не городити щось ніби наукове, яке ніхто не може читати.
Не всі розділи однаково насичені. У перших, узагальнюючих, більша напруга і риторична густина. Насолода читати — коли бачиш, що в автора величезний культурний багаж, і він його складає в добрий текст.
Але не тільки на початку, а по всій книжці є влучні і сміливі образи, я їх просто виписую собі.
"Часом доводиться жалкувати, що українська мова не має артиклів. Вони б допомогли виразити головну тему української історії одним реченням. Англійською воно звучало б так:
"History of Ukraine is about dropping "the" article".
"...Російська імперія і Радянський Союз нагадували бджіл із казки про Вінні-Пуха, які були неправильними, а тому робили неправильний мед" (не голе твердження, далі пояснено, що до чого).
"Побудова радянських фабрик, заводів і промислових районів нагадувала будівництво єгипетських пірамід — і ті, й інші вимагали сильної вертикалі влади, щоб мобілізувати підневільне населення, котрому взамін за тяжку працю обіцяли обезсмертити колективну душу".
Коротше, відчуття насолоди від тексту помножене на розуміння, що твій мозок принаймні на один вечір у надійних руках.
#док_чтиво
Поговоріть зі мною про іноземних журналістів.
Читаю одну групу на фб, де вони шукають собі фіксерів в Україні. Ця група була практично мертва довгі роки, а останній місяць там по кілька повідомлень на день. З одного боку, воно наче й добре, що журналісти цікавляться Україною, пишуть про нас. Є шанс, що напишуть щось адекватне.
Але вони своєю присутністю ніби говорять: ну так у вас же буде зараз справжня війна, ну коли вже все почнеться, ми що, дарма приїхали? М'яса хочуть. Бісить.
І ще не можу зрозуміти, так а про що вони роблять матеріали з Маріуполя, Одеси чи сіл на Луганщині (бо про ці регіони питають часто)? Про передчуття? Ну бо що життя пересічної людини не змінилося зараз, тільки тривоги побільшало.
Я розумію, як працюють медіа, розумію, що журналісти не їдуть туди, де спокійно, і я сама була в ролі журналістки-іноземки. Але все одно бісить. Може, ви бачите це інакше?
Сьогодні на Забороні вийшов мій репортаж про чудеса — появу «нерукотворних хрестів» на деревах, сльози на скульптурах Богоматері, кровоточиві розп’яття. Їздила в Бучач дивитися на проявлений на зрубі дерева хрест, образ Богоматері, вишиту сорочку і Тайну вечерю.
Ця історія продовжує цикл, над яким ще минулого року почала працювати:
«Можеш потерпіти, аби мала дітей?» — про поїздку до монаха-цілителя
«Треба копати». Як у «мольфара» лікуються молоком і лопатами — про діда-екстрасенса з Карпат
«І тут я розумію, що з мене виганяють диявола». Театр екзорцизму за годину від Києва — про священника, який "лікує" від залежностей і бісів
«Працює навіть для тих, хто не вірить» — про магічне мислення
«Твої очі в моїй сраці» — про вроки.
Далі буде.
Я в Стамбулі і тому репощу свій допис про "Мої роки в Царгороді" Грищенка.
Як говорив Черчилль, кажда уважающа себе людина повинна написати про Стамбул. Хоч книжку, хоч статтю, хоч повідомлення.
Художник Олекса Грищенко писав свою книжку про Царгород сто років тому. Сьогодні я пишу статтю для Локальної історії про Грищенків Стамбул.
"Мої роки в Царгороді" вийшли недавно в Україні, і я дуже раджу їх усім, хто любить читати про Стамбул. Хоча б тому, що в українській культурі таких текстів небагато (правда, ще є козацькі пісні).
Між нами і Грищенком прірва, яка вимірюється Візантією. Він у Царгороді її шукав, для нього Стамбул мав сенс настільки, наскільки говорив про Візантію. Сьогодні шукають її у Стамбулі хіба візантиністи, і я до них не належу. Але взуття у дощову стамбульську зиму ми сушили схоже, я думаю: газетами.
В ці дні різдвяного циклу "від Романа до Йордана" часто заходжу на сайт Проєкту Поліфонія, щоб послухати, як жінки з Поділля чи Полісся співають свої колядки. Записи співу з різних регіонів дуже цінні, але крім цього мені ще одна штука тут подобається. Жінок записували в сільських будинках культури, на сценах чи в коридорах. Я зловила себе на тому, що не так слухаю, як роздивляюся ці відео як документальні кадри: які ці жінки, який їхній одяг, і особливо — яке виразне тло створюють усі ці холодні пострадянські сільські клуби без ремонту з вишивками на стінах. Красиво. Скрін з Чернігівщини.
Читать полностью…
Споконвіку серед хіпстерів і фрілансерів, які люблять традиційну культуру і Карпати, було заведено: якщо Маланка — то в Красноїльськ, якщо Йордана — то в Криворівню. Про Маланку фільмів не бачила, а про Криворівню подивилася нещодавно два і вам раджу. "Портрет на тлі гір" про віднайдений фотоархів гуцульської мисткині Параски Плитки-Горицвіт і "Зарваниця" — про прощу до Зарваниці, яка стартує в Криворівні. Перший можна дивитися на Docuspace, другий на Takflix. Фільми мають спільних героїв і спільні краєвиди, так що деколи здається, ніби дивишся один фільм.
Читать полностью…
Друзі, сьогодні останній день дії ціни передзамовлення на книжку. Замовити можна на сайті видавництва Човен.
Читать полностью…
Я вже писала, що скоро вийде моя книжка репортажів про Сєверодонецьк у видавництві Човен. Показую обкладинку.
Читать полностью…
В порядку оголошення. Минулого року я закінчила працювати над книжкою про Сєверодонецьк. Книжка репортажів. Там — місця, яких уже немає, і люди, яких уже там немає. Або просто більше з нами немає. Мене, як і багатьох, зараз більше за книжки затягують нескінченні відео з вулиць Сєверодонецька, коли намагаєшся розгледіти свій будинок. Але все ж таки планую дописати/оновити цю книжку і видати. Тому якщо ви з Сєверодонецька і хочете поділитися історією, або знаєте таких людей, пишіть.
Читать полностью…
Коротке інфо для тих, хто нещодавно приєдналися. В каналі є два основні розділи. #життя_репортерки — тут я пишу про свій хороший і печальний досвід у процесі роботи над репортажами.
#док_чтиво — це про документальну літературу, яку я читаю і про яку мені не лінь сюди написати.
Деколи я забуваю додати гештеґ і допис гуляє сам без розділу. Бувають анонси, але спорадично, ті, що мені самій цікаві або якщо попросили запостити. Рекламних постів немає.
📍Львівський медіафорум шукає двох журналістів для поїздки на резиденцію у Перемишль (з 11 травня по 7 червня). Учасниками можуть стати журналісти, які висвітлюють війну в Україні і працюють в медіа більше 2 років.
Програма резиденції передбачає надання стипендії, помешкання та робочого простору для створення медійних/мультимедійних проєктів у Перемишлі терміном на 1 місяць.
Щодо деталей телефонувати/писати: 0963714482, Катерина
Польське репортажне видання Outriders шукає медійників та медійниць для співпраці.
⠀
Команді потрібні журналісти та журналістки, які живуть в Одесі, Херсоні, Миколаєві, Запоріжжі, Дніпрі, Кривому Розі, Полтаві, Чернігові або Сумах.
⠀
Які завдання?
⠀
Показувати, чим живуть міста та люди, коли триває війна. Короткі тексти та фото будуть опубліковані на фейсбук-сторінці та інших платформах Outriders. Це допоможе світу більше дізнатись про війну в Україні.
⠀
Які умови?
⠀
Для створення контенту достатньо мати мобільний телефон (професійна камера не є обов'язковою вимогою). Зайнятість — 1 година на день. Гонорар — від 300 євро на місяць. Бажана мова — англійська, але це не обов'язкова умова для співпраці.
⠀
Надсилайте резюме або короткий опис, чому ви хочете створювати контент для Outrides, на пошту 👉🏻 jakub@weareoutriders.com. Усі кандидати та кандидатки проходитимуть співбесіду із засновником видання Якубом Горніцкі.
Джерело: LMF
"А ще можна дивитися якісне, ретельно відібране кураторськими руками українське кіно на Takflix.com!", — радить у коментарях Надія Парфан, і я цитую тут її комент, бо абсолютно згодна. Друзі, можна і треба дивитися кіно на Takflix 😊
Читать полностью…
Тільки згадала про кому з пробілом, як вона матеріалізувалася.
Село Уторопи, Івано-Франківська область
Досить вдавати, ніби автори не страждають, коли їхні тексти редагують.
Я хочу сказати, що ми нечесно про це говоримо. Існує стигматизація авторів, які занадто вразливі на редагування їхніх текстів. Ніби є норма — це спокійна і вдячна, а головне “слухняна” реакція: редакторка сказала — ти миттю зробила. Але в мене вопріс, а скільки з нас реально в цю норму завжди вписуються?
Я не вважаю себе прикладом проблемних авторів. Не влаштовую істерик, хоча не завжди погоджуюся з редагуванням. Але про мої реальні страждання знають тільки найближчі люди.
Але напевно кожному доводилося страждати, коли текст поредагований бездумно, бездушно, грубо, нечутливо (до героїв, до думки, до тексту взагалі). Ну хіба що ми говоримо про зовсім технічне замовлення, яке ти робиш одною лівою.
Але ж у будь-який текст, який ми пишемо, ми вкладаємо не лише "душу", а й реальне розуміння і бачення теми. І тому болять вирізані без пояснення абзаци (бо редактору здається, що так краще, бо редактор має право). Комусь більше болить, комусь менше. Але всі ми хочемо, щоб ці порізи були якось обґрунтовані. Бо редактор не завжди правий (і автор теж).
Проте, в дискусіях про авторів-редакторів ми говоримо так, ніби бути невдоволеним нечутливим редагуванням — це неправильно, а тому непристойно. І коли нам прислали текст, і всередині все кипить, наш стан погіршує ще й таке усвідомлення: ми ненормальні. От всі навколо нормальні, а ми ні.
Та ні, ми теж нормальні (вважайте, що це терапевтичний текст і я це пишу собі). І редактори, яких бісить, що редагування одного тексту забирає більше часу, бо автор не погоджується, нормальні. Я просто думаю, що коли забрати з цього рівняння відчуття власної неправильності, страждати буде трохи легше.
#життя_репортерки
Пам'ятаєте, Маркіян Прохасько їздив до Антарктиди писати книжку? Може й не пам'ятаєте, бо це було ще до карантину. Але вона нарешті вийде. ВСЛ пишуть, що в друці. Аж 656 сторінок.
Я розчарована, що це не буде художній репортаж. Тобто можливо його елементи там будуть, але книжка виходить у серії "біографії та мемуари". І в анотації слова "репортаж" немає. Замість цього обіцяють текст, "насичений великою кількістю інформації". Спасибі, це от реально те, чого нам всім бракує.
Ні, можливо, у Прохаська дійсно не репортаж. Але "Як нагодувати диктатора" Вітольда Шабловського ВСЛ також не позиціонувало як репортаж. В анотації були слова "журналістська мандрівка", "історія життя п’ятьох найкривавіших диктаторів", "кулінарна книжка" і "спогади з перших уст".
А все тому, що художній репортаж як жанр у нас ніяк не може закріпитися і знайти своєї постійної авдиторії. Тому видавці бояться маркувати щось як "репортаж", а замість цього пишуть, що в книжці будуть "живі враження автора", "мальовничі описи" і "пояснення складних процесів, які безпосередньо стосуються кожного мешканця планети".
На Локальній історії несподівано вийшла онлайн-версія мого тексту про Сєверодонецьк. Писала його давно для номера про Донбас (січень 2020).
Про Сєверодонецьк, як і про Стамбул, я можу писати і читати безкінечно. Тому що кожен такий текст — це лише один пазл. Цей мені подобається.
(Ну, а з фото красиво не вийшло. Красивіші фото авторства Михайла Палінчака є в іншому моєму репортажі про Сєвер, але як на мене, і на його знімках видно, що красиво зняти це місто — ще той челендж).
#док_чтиво про Стамбул ⛴
Олекса Грищенко. Мої роки в Царгороді. 1919 — 1920 — 1921
Сьогодні — про стамбульські щоденники художника 🌊
Громадянська війна в Російській імперії. Олекса Грищенко кидає все і їде з Москви на Південь, до Херсона, а потім Севастополя, без грошей. Йому вдається влаштуватися на корабель помічником кухаря, і він їде до Стамбула — у Грищенка він Царгород.
У Стамбулі зима. Художник голодує та мерзне, не має теплого одягу й де жити: перебивається то в єврейській нічліжці разом з російськими емігрантами, то в лікарнях, ледь не на вулиці. Але весь час — малює. Пережив зиму і радіє: “Літо близько і це означає, що моїм нещастям кінець”.
“Ніколи жаден з моїх виїздів не наповнював мене такою радістю життя. Їду в Царгород!”, — це на початку подорожі. “Строї, рухи — можна збожеволіти. Середньовіччя!” — це вже враження у Стамбулі. Його Царгород — “фантастичний, жахливий” (не можу не погодитися ☺️).
Між іншим, Грищенко приїхав з однієї війни в іншу: Туреччина воює за свою незалежність, Стамбул чи то в облозі, чи то в окупації. Зате він побачив останні роки Османської імперії. Це ще не Туреччина з її зрозумілою латинкою, це арабська в’язь. Але в Царгороді Грищенка ще багато візантійського. Шаланди з білими вітрилами нагадують йому ікони.
Я читала видання 1961 року (Дніпрова хвиля, Мюнхен – Париж), але цього року книжку перевидала “Піраміда”, тож можна читати паперову.
⛵️Порада: читайте разом із книжкою Орхана Памука “Стамбул. Спогади та місто” (вийшла у “Фоліо”, тому за якість перекладу не ручаюся, але є переклади іншими мовами).
Зображення з часопису “Критика” – вулична замальовка Грищенка зі Стамбула-Царгорода.
Ще обіцянки-новинки #док_чтиво — Видавництво Жупанського опублікує український переклад "Дороги на Віґан Пірс" Орвелла. Це репортаж-соціологічне дослідження-есей про англійських шахтарів, який я сама ще не читала, тож може почитаю в українському перекладі (якщо буде добрий).
Читать полностью…
Я поки не знаю, як описати відчуття, коли помирають герої твоїх репортажів. Сказати, що це так, наче втрачати родичів — занадто смілива заявка. Все-таки за ті кілька тижнів, які йдуть на роботу над історією, родиною не стають. Хоча одного разу в Мелітополі мене назвали прийомною дочкою караїмського народу, а в Золотоноші сестри-ассирійки Анна, Зіна і Лариса приймали мене як свою родичку. В листопаді померла Анна, Аннушка — вони всі одна одну кликали зменшувально-пестливими іменами. Тепер можу тільки поширити той репортаж, щоб ви почитали.
Читать полностью…
Зібрала змістовні пости за 2021-й і зробила зміст за двома головними темами:
1) огляди репортажних книжок, які виходять у нас, або які не виходили, але запали мені в душу;
2) рефлексії про роботу, жанр і життя.
#док_чтиво та один фільм
Добірка репортажних книжок про міста
Письменницька автобіографія Стасюка
Євангелія як репортаж
“Струп” Катажини Кобилярчик
Про Зонтаґ і цільові авдиторії
“Кордон” Капки Касабової
Злидні Парижа і Лондона, Орвелл
Про його ж Каталонію і українські переклади
Біографія Лема
Рік із курдськими партизанами від журналістки з Нідерландів
Електрички Павла Стеха
Томаш Ґживачевський, репортажі з невизнаних республік
“Світлий шлях” Асєєва
Про один іронічний роман про документаліста
І нарешті кіно — про натхненний Нью Йоркером “Французький вісник” Андерсона
#життя_репортерки
За що люблю художній репортаж
Рівні тривожності в роботі над репортажем
Як шукати замовників на тексти. Частина 1 і Частина 2
Інтерв’ю як бесіда
Ще різні рефлексії про інтерв’ю
Інтерв’ювання і як не підхопити травму
Про фейли (мої)
Скільки проєктів "для душі" ми можемо втримати одночасно?
Навіщо нам хобі
Коли бракує креативу на супутні тексти
Похвала конкретиці
Білі пальта й етика
Смішне з експедиції Old khata project
Скажіть, чого хочете — й отримаєте
Тиждень у монастирі (репортажний нарис)
Цифри 2020-го
(на 2021-й не маю підрахунків, але скажу чесно, що в мінусах через роботи-не-для-заробітку; але мінуси тільки фінансові, не страшно).
