-
Канал про репортаж, документальну літературу, тексти і як із цим працювати Пише @oslavska Пальто від Freepic from flaticon.com
Сьогодні пост про документальний проєкт, яким зараз займаюся разом з фотографкою Анною Ільченко, — експедиція Old khata project. Сьогодні в цієї справи великий день, бо ми почали краудфандингову кампанію на Спільнокошті.
Ідея Old khata project проста. Ми їздимо селами, фотографуємо давні хати, записуємо історії людей про житло і життя. Зберемо матеріали — і видамо фотокнигу з історіями. Для чого? Бо ці хати зникають, і відходять люди, які їх будували та створювали.
Без зайвих сентиментів. Ми не хочемо просто ностальгувати за життям, які зникає, а хочемо, аби сільська архітектура стала органічною частиною сучасної української культури. Щоби ми бачили: вона цінна, цікава, а насамперед — красива.
За минулий рік ми з'їздили в десять мініекспедицій (Карпати, Чернігівське і Волинське Полісся, Наддніпрянщина та інші регіони), публікували дещо на сторінках в інстаграмі (переважно фото) та фб (фото і більше тексту). Але хочемо охопити цією експедицією всі регіони України. Якщо це робити лише у вихідні, у вільний від робіт час, справа розтягнеться на роки. Тягнути роки не хочемо, тому цього літа ми:
звільняємося з робіт, відмовляємося від фрилансерських замовлень і їдемо у велику експедицію.
Проведемо в дорозі та в селах близько двох місяців, зробимо море фотографій прекрасних хатів та запишемо історії господарів.
Проєкт передусім візуальний, фотодокументальний, тому краще подивіться на картинки — і все зрозумієте. А коли відчуєте нашу любов до давніх сільських хатів, тоді ви знаєте що робити. Фондуйте експедицію на Спільнокошті, будь-який внесок цінний (а ще ми довго придумували подарунки).
Дізнатися більше про експедицію, подивитися відео, де ми бредемо петриківським чорноземом, і підтримати експедицію можна тут.
Є в мене така проблема. Бракує креативу на супутні тексти. Думаю, це біда багатьох, хто пише, а якщо ні, ви мене поправте.
Що би я не написала: статтю якусь, чи там репортаж, — після того, як вимучу себе всю, придумуючи вдалу кінцівку і заголовок, настає другий сезон пекла, бо треба написати лід. Але до цього вже більш-менш звикла, це частина професійного обов’язку, треба — значить, треба.
А коли текст опублікований, настає третій сезон пекла. Треба анонсувати на фб, а можливо, і в інстаґрамі, і ти знов пишеш короткі тексти, обираєш цитати, щось вижимаєш із тексту. І це вже з думкою не тільки про увагу читача і формат редакції (у випадку з лідом), а про ВСЕ. Алгоритми соцмереж, інтереси френдів, час їхньої найбільшої активності, додати лінк в комент чи пост, яке обрати фото, а може краще нонконформізм і без фото…
Я лукавлю, звісно, ДУМАТИ про все це одразу не можу. Але я усвідомлюю це все, і це усвідомлення присутнє фоном, а фон додає тривоги, страху, що текст “не зайде” і так далі.
Або ось дописала ти книжку. Поставила крапку, склала зміст, кілька разів роздрукувала і вичитала, фух, надіслала. Все? Ніт. Сідай пиши анотацію, пиши якісь прикольні факти, пиши пост на фб, в інстаграм і в телеграм теж.
Чесно кажучи, хочеться це все послати, як робила баба, до холєри. Або ще краще – під чіхотку великую. Чи лаконічно, як робив дід, — до сраки.
А не можеш. Не можеш, і пишеш, і так минають вихідні. І все б нічого, найгірше те, що все це має бути
д о т е п н о.
#життя_репортерки
Я вже писала, що полюбила багатосерійні подкасти-розслідування (ось тут про один, від якого не могла відірватися).
А недавно послухала два свіжі українські аудіосеріали, обидва про українок в "Ісламській державі". І раджу їх слухати саме в парі.
"На межі" — подкаст про кількох жінок, які поїхали в "Ісламську державу", а після її падіння опинилися в таборах для дружин бойовиків на території Сирії, і як Україна їх звідти вивозила (не всіх).
"Хадіджа" — про пошуки харків'янки, яка напів добровільно виїхала до Сирії з чоловіком і за якийсь час зникла. Її мама шукає доньку або хоча би онуків (бо є велика вірогідність, що Хадіджі більше немає в живих).
У обох подкастах можна чути голоси жінок ЗВІДТИ. У "На межі" героїні записували аудіоповідомлення в месенджери, де розповідали про умови життя в таборах Рож та аль-Хол. У "Хадіджі" ми слухаємо жінок з іракської в'язниці, і на фоні чуємо звуки цієї в'язниці (тюрма звучить голосами дітей; їх утримують там разом з матерями).
Автори "На межі" щойно випустили новий подкаст "Справа 25" — про найбільший кримінальний процес над політв’язнями в окупованому Криму.
Цікаво, як вам ці подкасти, і взагалі такий аудіоформат.
Сьогодні о 16:00 конкурс художнього репортажу «Самовидець» оголосить трійку переможців. А поки що на фейсбук-сторінці вони знайомлять із авторами, чиї репортажі потрапили до десятки найкращих або ж отримали спеціальні відзнаки. Одній авторці 12 років 😲
Читать полностью…
Сьогодні тема великодня, але не про пасочки-кубасочки, а про Євангелія як репортаж.
Цей мотив нагадала мені колонка Тараса Прохаська. “Геніальний репортаж Луки”, — пише Прохасько, і я згодна, що Євангелія можна прочитати як художній чи літературний репортаж.
Євангелія оповідають про те, що сталося, — про життя Христа. Ці події мають першорядне суспільне значення (хоч одразу на головну сторінку). А тексти є оповідями очевидців (Матвій та Іван — одні з 12 апостолів) або тих, хто записав історії очевидців (Марк, Лука) — в другому випадку маємо історичний репортаж.
Чи це літературний репортаж? Ще й як, інакше б ці тексти не надихали людей вже майже дві тисячі років. І вони цілком відповідають одному з визначень літературного репортажу: це розповідь про те, що сталося, і про щось більше. В Євангеліях цього “щось більше” є більш ніж достатньо, не посперечаєшся.
Правда, сучасний редактор онлайн-видання міг би закинути цим репортажам надмірну кількість героїв і сюжетних ліній. І, мабуть, скоротив би безжально. Та й дехто з авторів свідомий цього. Ось євангеліст Іван у післямові так і пише: “Багато є й іншого, що Ісус учинив. Але думаю, що коли б написати про все те зокрема про кожне, то й сам світ не вмістив би написаних книг”.
А за Прохаськом, це ще й інтерактивний, постмодерний репортаж. Репортаж співучасті: “І автором усіх редагувань є ми самі. І остаточний текст не дійсний без цієї персональної редакції”.
#док_чтиво
Недавно я давала інтерв’ю про Old khata project і в кінці розмови журналістка сказала: “Дякую, думаю, мені вже вистачить”.
Я в цей момент відчула себе якимось технічним надавачем послуг. Щось поговорила 15 хвилин, мене не дуже й слухали (а це видно, чи тебе справді слухають, чи ставлять питання зі списочка) — і досить, вистачить слів на матеріал.
Не робіть так з людьми, вони ж присвятили вам свій час. Попрощайтеся по-людськи.
Пишу це і знаю, що сама не ідеальна і сама помиляюся. Ось кілька моїх дописів-рефлексій про інтерв’ювання:
Святкові замовляння співрозмовника на говоріння по моїй темі.
Лайфхаки з в документального театру для репортажного інтерв’ю.
Як розговорити людину і страждати, що не вдається.
#життя_репортерки
Третій день поспіль про гроші. Мабуть, ви бачили, що на Medialab вийшли результати опитування українських фрілансерів-медійників (медійниць швидше, бо серед опитаних — 88% жінок).
Класно і важливо, що Ілона Громлюк та Ілона Буц-Мироненко взяли цю тему. І слушно пишуть, що в нас не прийнято говорити про гроші, "поки не нап'єшся" (а деякі редакції в договорі з авторами прописують нерозголошення деталей співпраці, що стосується і розміру гонорару).
Але в опитуванні не зовсім доречно змішали в одному терміні "тексти" і журналістську роботу (різного формату: і новини, і аналітику, і репортажі), і рекламні тексти. У висновках було б добре бачити розподіл сум гонорарів за типом тексту. Хоча загалом там цікава інфа по українській ситуації, нагадало ресурс Who pays writers — по ситуації у світі.
В тексті згадали мій допис про заробітки за 2020 рік, тому треба прокоментувати.
Я писала, що того року в мене було в середньому 18 тисяч на місяць. "Але який підприємець із журналіста-фрілансера, який за місяць, якщо старатись і робити свою роботу добре, заробляє приблизно 20 тисяч гривень?", — запитують дівчата.
І тут ремарочка. Заробити більш як 20 тисяч цілком реально, якщо старатись саме заробляти. Я ж 2020-го року мала за пріоритет книжку і ще пару справ не-для-грошей (які саме — писала тут), тобто не сильно старалась. Так що духом не падайте 😉
P.S. Дочитайте це дослідження до кінця, там історія про замовників-вампірів.
👀 Дивіться, який кейс!
У видання "Новинарня" немає грошей, щоб заплатити авторці адекватний гонорар, тому головред опублікував у фейсбуці її номер картки і просить переслати їй подяку за текст: https://bit.ly/3wRpPHo
Не знаю навіть, я реагувати на таке, але загалом це сумно 😞
Інтерв'ю про новий медійний проєкт про війну і прифронтові території Donbas Frontliner із засновником Андрієм Дубчаком. На запуск, до речі, частково зібрали гроші на Спільнокошті — майже 183 тисяч гривень. Ще 150 тисяч дасть фонд Відродження.
Пишуть, що
"Замість стандартної формули «поїхали – зробили репортаж – привезли – обробили – видали», команда Андрія планує інтерактивний підхід. Кожну поїздку на Донбас вони анонсуватимуть у соцмережах, запитуватимуть в аудиторії, що її цікавить, відповіді на які питання їй хотілось би отримати. Таку ж комунікацію вестимуть і з мешканцями прифронтових територій".
Мені не дуже зрозуміло, що принципово нового в цьому підході, бо і так журналісти весь час в соцмережах шукають героїв. Але якщо вам відгукується, можна докинути гроші тут.
Засновник видавництва "Човен" Ігор Балинський розповідає про репортаж на українському книжковому ринку деякі речі, які знати не хочеться. Але якщо вони правдиві, ніц не вдієш — знати мус.
Нагадаю, що "Човен" — це видавництво, яке спеціалізується на репортажах, нон-фікшні та біографіях (в них вийшла моя книжка репортажів з Туреччини). І якщо біографія журналіста Ґарета Джонса, який розповів світові про Голодомор, досить успішна на нашому ринку, то про мій улюблений жанр (репортажі з далеких країв) такого не скажеш.
Ось що говорить Балинський:
— У нас спочатку була ілюзія, яка з’явилась після вивчення польського досвіду, що українці будуть добре читати репортажі про країни, куди люблять їздити як туристи, скажімо, про Єгипет, Туреччину, чи про країни-сусіди, як-от Словаччину, чи про колишні країни Радянського Союзу, про зміни, які в них відбуваються, зокрема про трагічні події, як-от на Кавказі.
Нам здавалось, що читачам буде цікавим погляд на ці країни саме через художній репортаж, через закордонних авторів, які по-іншому мислять, по-іншому пояснюють світ. Це була спроба принести іншу культуру читання, інший фокус, запропонувати українському читачу якісний і цікавий текст.
Зізнаюся, ми помилилися з нашою гіпотезою. Книжки, звісно, потрохи продаються, але ажіотажу, якого ми очікували, не було.
Нічого не казатиму про свою книжку, але репортажі Кальваса про Єгипет і Ґурецького про Кавказ — це класні тексти й одні з моїх улюблених репортажних книжок. Дуже раджу, якщо ви досі їх не читали. Кальвас дуже іронічний та несподіваний, Ґурецький дуже глибокий і теж несподіваний. А ще ж у них є "Всі війни Лари" про Чечню, Грузію та Ісламську державу, і скоро вийде книжка про США.
Інтерв'ю тут.
Вічне питання "Хто я, авторка чи автовідповідачка?" і вічна тема нездатності сфокусуватися.
Читать полностью…
На The Lede вийшла стаття про те, чим є художній репортаж. З коментарями моїми, Олесі Яремчук і Павла Пеньонжека.
Ви скажете, що і так знаєте, що це, бо ж підписані на цей канал. Але скажу вам чесно, питання "Що таке художній репортаж?" щоразу вганяє і мене в кількасекундний ступор. А потім я згадую правильну відповідь.
Насправді ні. Потім я просто формулюю щось, що пасуватиме до конкретного періоду в моєму житті, до настрою і текстів, над якими працюю, бо однієї правильної і вічної відповіді тут немає.
Хоча, може, ви точно знаєте, що таке художній репортаж? 😀
Нетривіальна вакансія від ГО "Мнемоніка" — шукають людину, яка створить графічну новелу на тему Другої світової війни на Волині. Потрібна людина з досвідом написання сценаріїв і роботи в документальних форматах.
"Мнемоніка" — рівненська організація, яка займається темами пам'яті та публічної історії. Щоб краще зрозуміти, що і про що, подивіться їхню онлайн-виставку "Людяність над безоднею пекла".
Готовий комікс хочуть мати у травні. Для участі в конкурсі треба до 30 березня заповнити форму. Докладний анонс тут.
І ще одна школа репортажу — соціального, від Політичної Критики. Заявки приймають до 31 березня.
Школа складатиметься з трьох дводенних сесій (квітня по червень). Обіцяють теоретичну і практичну частини. А ще обіцяють ОФЛАЙН!
Список тренерів, лінк на анкету й інші деталі дивіться на сайті Політичної критики. На сайті є розділ репортажів, де і будуть опубліковані, наскільки я розумію, матеріали учасників та учасниць школи.
Сьогодні на каналі день коротких приємних повідомлень. Якщо ви серед переможців, вітаю!!!
Читать полностью…
Фонд «Відродження» пропонує 9000 гривень за репортаж на ромську тематику. Деталі на сайті фонду.
Читать полностью…
Збулися мрії, Reporters. випускають друкований журнал!
Цікаве позиціювання. Пишуть, що хочуть розвінчати три міфи: що друкована преса вимирає, довгих форматів не читають і що видавати українською мовою неперспективно.
Щоб отримати свій примірник, треба стати амбасадорами The Ukrainians (bit.ly/joooin).
#док_чтиво
#док_чтиво
Анджей Стасюк. Як я став письменником
(спроба інтелектуальної автобіографії)
Сьогодні за сніданком згадали з чоловіком про цю Стасюкову книжку (Богдан її перекладав). Ми часто говоримо про книжки різних авторів, де ті розповідають, як дожилися до того, що стали писати. Богдан нещодавно прочитав таку книжку Муракамі й каже, що порожнішого чтива він давно не бачив.
Але от у Стасюка чтиво дуже щільне. Передусім щільне візуально: книжка не має абзаців. І щільне змістовно: це просто-таки енциклопедія життя і побуту молоді соціалістичної Польщі (кінець 1970-х — 1980-ті).
Юність у Варшаві, школа, армія, тюрма (бо дезертирував з армії), музика, алкоголь. Власне про письменництво Стасюк тут зовсім не пише, а алкоголю, цигарок і безцільного вештання містом і країною так багато, що стає зрозуміла іронія підназви "Спроба інтелектуальної автобіографії".
На останній сторінці він обіцяє, що напише другу частину, де буде вже про літературу. Але поки не написав, або написав, та не видав.
Тому якщо рок-н-рольний бік соціалізму і Варшава вам цікаві, якщо вам було мало "Нашої маленької ПНР" Шабловського і Мейзи, якщо трохи ностальгії та обсценної лексики вам не шкодять, почитайте. Не знаю, як із папером (в Україні її видав "Дискурсус" 2017 року), а електронна в продажі є.
Насамкінець цитатка, навмання, зсередини. Потяг до Закопаного.
"Люди стояли в коридорі, як сигарети в пачці. А як уже не могли, то сповзали й лежали. Умивальня — це була розкіш. Як і сральник. Коли хтось не міг витримати, то пускали. Але коли вже благав. На звичайне "будь ласка" ніхто не реагував. Сцяли з відстані через рюкзаки та баули. Ніхто тим не переймався. Такі часи. Головне, аби доїхати. Як у революційній Росії. Усе смерділо. Усі курили. Усі горлопанили, як резервісти. Зимові канікули. На вагон було по десять гітар. Ніхто не вмів грати. Усі співали".
#док_чтиво
«Човен» показав обкладинку книжки «Струп. Іспанія роз’ятрює рани» польської репортерки Катажини Кобилярчик. В травні очікують з друку.
⠀
З анотації:
Це книжка про історію Іспанії від 1930-х років і до наших днів. «Струп» – це не історія громадянської війни в Іспанії, а історія про те, якою залишилася в пам’яті іспанців ця війна і як вони з такими спогадами живуть.
2020 року книжка отримала Премію ім. Ришарда Капусцінського «За найкращий літературний репортаж».
Аби продуктивно працювати в онлайні, всі всім від цього онлайну радять відпочивати. Я і сама не можу жити без хоча б одного дня на тиждень у форматі онлайн-детоксу.
Але у квітні я пішла в похід на Лікійську стежку, і мій онлайн-піст розтягнувся на 10 днів. І що сталося потім? Потім мені геть розхотілося повертатися до соцмереж і навіть (ні, я цього не скажу) до цього каналу (ай, таки сказала).
Тому ви є свідками тривалої перерви на Репортерському пальті. За наступні два тижні я маю відредагувати рукопис і надіслати видавництву, а це означає, що я таки повертаюся в онлайн і сюди щось писатиму, коли буде тема і привід.
А поки всім бажаю не перепрацьовувати, бо робіт багато, ми одні, і невідомо, хто сильніший, ми чи вони, зате відомо, хто важливіший.
П'ять днів, щоб подати заявку на програму міжнародного онлайн-менторства від MDF.
Зможете місяць працювати з журналістами CNN, OCCRP, Associated Reporters Abroad, Newsy i Atlas of Today's World. Ось тут більше про менторів українською (з них троє працюють з великими текстами: Браян Фіцпатрік, Якуб Муцка і Джабін Бгатті).
Заповнити заявку і почитати про умови та менторів англійською можна тут. Дедлайн — 20 квітня.
Сьогодні знову про гроші. Читомо і Happy Monday проводять опитування про зарплати у видавничій сфері. Анонімно відповісти про свої заробітки можна тут. За результатами сформують рейтинг зарплат, такий як ось цей, — про заробітки комунікаційників.
Читать полностью…
А тут ще одне медіа про війну, Новинарня, збирає гроші на підвищення гонорару авторці за один матеріал (цей).
Читать полностью…
На The Ukrainians вийшло інтерв'ю з Максимом Беспаловим про подорожі і письменництво, а ще про переїзд з Дніпра до Львова. Максим написав три подорожньо-репортажні книжки: «Усе, що ви знаєте про Ірландію, правда, але…», «Український Шпіцберген» та «Шлях на край світу» (про дорогу Святого Якова). Я жодну не читала, бо не дуже цікаві були ці теми і місця. Але ви скажіть, що з цих трьох варто почитати?
#док_чтиво
#життя_репортерки — про концентрацію уваги
Хотіла написати про інше, але подзвонили з Привату. Кажуть, маємо пропозицію для вашого підприємства. Що підприємство тільки повернулося з тренажерки й сіло перекусити, аби ще попрацювати ввечері, їх не обходить. Вони дзвонять з 067 і потребують моєї УВАГИ. Але я бережу її для текстів.
Щоби написати довгий текст, треба зосередитися на ньому надовго. Здається, це всім ясно. Але здається, чимдалі, то менше з нас на це здатні.
Прочитати пару повідомлень, новин, глянути на реакції в сторіз...Ніби не треба багато енергії. Але ці дрібниці крадуть увагу і змушують забути про те, хто я – ж̶і̶н̶к̶а̶ ̶ч̶и̶ ̶п̶о̶с̶у̶д̶о̶м̶и̶й̶к̶а̶ авторка чи автовідповідачка?
Якщо друге, то все в порядку. Коли ж почуваюся як авторка, то мушу зробити наступні п’ять кроків, перш ніж сяду за текст:
👉 Вирішити, скільки часу зараз працюватиму над ним. Нехай буде дві години. З короткою перервою.
👉 Вимкнути телефон або – в режим “не турбувати”.
👉 Зручно сісти за зручним столом. Незнайомі кафе з хиткими наностоликами – може бути для легкого редагування, але ми говоримо про тривалу концентрацію уваги.
👉 Закрити браузер, а якщо працювати в гугл-доку, нехай буде без вкладок (гуглити теж краще в окремому, де випадково не запуститься фейсбук).
(правда, пишу це на 18-й вкладці, а за нею ще втричі більше. Але ж це і не довгий текст 😉).
👉 Відкрити файл і почати писати. Коли рука потягнеться перевірити телеграм, згадати, що маю зробити перерву. Але не на месенджер. Мені допомагає дивитися за вікно. А ще добре в цей момент зробити гімнастику для шиї чи очей, але треба чесно зізнатися, що я лінуюся.
Виглядає так, що у 2020-му читати і писати довгі тексти, зосереджуватися на чомусь подовгу стає розкішшю, доступною не всім. Але поки нам доступно, розкошуймо.
Я майже не публікую тут своїх репортажів, але цього разу — виняток. Хочу поділитися двома історіями про те, що називаю умовно "народна культура ХХІ століття".
Ця маленька дилогія про те, у що ми схильні вірити у відчаї, та як цим користуються.
«Можеш потерпіти, аби мала дітей?». Про мій візит до монаха-цілителя.
«І тут я розумію, що з мене виганяють диявола». Театр екзорцизму за годину від Києва.
Буду рада вашим коментарям і відгукам. З темою продовжую працювати, тому пишіть мені, якщо з вами щось подібне або інше химерне траплялося.
“В тебе є хобі?” — запитав якось викладач турецької. — “Так, вчити турецьку”, — сказала я. І це була правда, хоч хобі це не найкраще. Зараз розкажу, чому і для чого мати хобі людям, які люблять свою роботу настільки, що більше нічого їм (нібито) не потрібно.
Але спершу три абзаци історії моїх стосунків із цим явищем.
В дитинстві питання, яке в мене хобі, бісило навіть більше за те, ким стану, коли виросту. Здавалося, що я не маю достойних захоплень, які тягнуть на високу назву хобі. А соціум в особі анкет для друзів постійно нагадував, що хобі — це невіддільна частина життя. Така ж, як домашні завдання і гра в козаки-розбійники. Соціум, я відчувала, має щодо мене певні очікування, а я не відповідаю їм.
Анкети закінчилися разом із середньою школою, і в університеті ніхто не був настільки дурним, щоб думати про хобі, а тим паче запитувати про це інших. Найкращим дозвіллям було вино і спілкування, і якщо це хтось хотів назвати хобі — нехай, суті не міняло.
Коли я почала працювати, робота настільки мені подобалася, що я не потребувала додаткових занять. Дивувало запитання, чим я займаюся у вільний від роботи час. Життя настільки злилося з роботою, що простору для чогось іншого, не робочого не було. Тут я була протилежністю англійцям, які нібито цінують аматорів більше за професіоналів і плекають свої хобі, як парость виноградної лози.
Тепер про теперішнє. Останнім часом ходжу з думкою, що мати хобі — тобто заняття, якому віддаєшся з пристрастю, але яке не має стосунку до роботи — було б незле, навіть добре. Навіть необхідно для доброго психічного стану. Назвати це можна інакше, наприклад, заняття, що принесе мені іншу, додаткову ідентичність, окрім звичних професійних (журналістка, авторка etc) і не вимагатиме писати, інтерв’ювати, спостерігати.
В одному з дописів я згадувала свої неробочі справи-проєкти, з турецькою включно, але вони не тягнуть на хобі. Тому що або надто схожі на робочі завдання, або не дуже схожі (як турецька), але вимагають сидіння за ноутбуком — і виходить, що таки схожі.
Займатися чимось, що кардинально відрізняється від робочого процесу, і фізично, і психологічно, що потребує геть протилежних навичок — про це думаю останнім часом. Ще одна причина, для чого це потрібно, — таке заняття допоможе забувати про роботу. А це, виявляється, потрібна навичка у 2021-му.
Зізнавайтеся, маєте хобі?
(і вибачте, якщо питання звучить, як із анкети для друзів 😄)
Щоб навчитися писати репортажі, треба читати й інші жанри. Зокрема есеїстику. Найкраще визначення есею дав якось Тарас Прохасько: есей — це пригоди одної думки.
Раджу почитати на Читомо цей конспект дискусії «Есеїстика як сторітелінг». Тут Марія Титаренко, Євгенія Кононенко, Олександр Михед і Тарас Лютий «намагаються упіймати ефемерну сутність того, що ми називаємо есеєм», як вишукано сформульовано в ліді 🙂
Підписуйтеся на канал Читомо в телеграмі, бо це якісне видання про книжки, літературу і — що важливо — про книжковий ринок.
Скажи, що не так, — і може, все піде як треба (тобі)
Деколи я стомлююся і думаю, що якщо піду з журналістики, то через людей, які замість відповідати на запитання заводять платівку формальних, ні-про-що-відповідей. І що гірше — довгих ні-про-що-відповідей.
Буває, я так гублюся в слуханні такої балаканини, що не розумію, як пояснити людині, що чекаю від неї простої, конкретної відповіді, а не “ми докладали великих зусиль” і “тяжко працюємо, щоб бути найкращими”.
Якось я писала тут про хороші поради для таких випадків від режисерів док-театру. Але цими порадами не завжди можеш скористатися, натомість є ще один простий метод. Я його недавно практикувала.
Метод у тому, щоби чесно прямо сказати, що відчуваєш: “Бачу, наша розмова не клеїться, мені здається, ви не хочете говорити відверто, і взагалі, так не піде, давайте прощатися". Щось у цьому стилі, залежно від відчуттів у той момент. Може, просто демонстративно закрити блокнот 🙂
Може бути (наприклад, якщо ваша людина на адміністративні посаді), в неї просто є погана звичка так говорити. Вона може просто не розуміти, що ви хочете від неї нормальної людської розповіді.
Може, після ваших слів вона зрозуміє це і почне говорити по суті. Або розсердиться на вас — і тут скаже щось живе. Або просто побачить у вас людину, з якою можна по-людськи говорити. В кожному разі ви у виграші. У моєму випадку мені довелося прийти до людини ще раз, сказати їй, що розмова не виходить, — і тоді щось розмерзлося між нами й пішло легше.
