-
Канал про репортаж, документальну літературу, тексти і як із цим працювати Пише @oslavska Пальто від Freepic from flaticon.com
Це можливо найкращий випуск Reporters, і точно — найтяжчий. Залишає складні відчуття, так що епіграфом могли б стати слова одної з героїнь мого репортажу в цьому журналі: «Я не знаю, як називаються ці відчуття, в яких ми живемо».
Влучно сказано. Саме цих слів у репортажі немає, але є схожа думка. Тут справа і в тому, що ми не завжди маємо словник, щоб цей досвід назвати. І в тому, що його у всій повноті словами не опишеш.
Там є дуже гіркі тексти, а є легкі, які їх ніби врівноважують. І в них дуже добре видно, з якої точки ми пишемо ці тексти. Хоча зі сторони насправді не знаєш, чи не є чиясь легкість нестерпною важкістю і навпаки.
Здається, журнал задумували як число про порозуміння і оці всі наші різні досвіди, що далі то різніші. Не всім українським автор(к)ам написати це вдалося (мені — не надто), зате прямо про це пишуть іноземці: Решка і Дракуліч. Якщо перший нейтральний: видно, що замовили текст на певну тему, написав, якось так вийшло ні те ні се, ну добре, пишемо далі. Дракуліч, хоч і починає банальністю, всередині розганяється і пише хороші речі, хороші — читай близькі мені. Я бачу, як це зараз відбувається: замовкання в компанії, за столом, коли хтось згадує, наприклад, про втрачений дім на окупованій території, а інші того досвіду не мають. Або коли повертаюся з відряджень і згадаю якусь історію про пережите людьми в окупації, в компанії, за столом... Ця мовчанка, коли присутні не хочуть чи не можуть продовжити тему, мене щоразу турбує.
Хоча Дракуліч мені вже абсолютно не цікава як авторка, яка пробує писати про щось, окрім балканських воєн.
Не всі тексти в журналі я дочитала, не всі починала (він справді насичений і важкий). Від окремих я буквально відчуваю, як скручує всередині. Журнал тривожить, і так має бути.
P.S. А мій репортаж там порівняно легкий. Для мене він знаковий, бо після тої поїздки в Посад-Покровське в мене з'явився гель-лак на нігтях вперше від 2014-го, мабуть. Дякуючи Вікторії, Валі та Олені. На бльостки, правда, поки не зважилася.
Вийшла аудіоверсія моєї книжки про Сєверодонецьк. Купити і слухати тут.
Читать полностью…
Привіт! Моя епізодична поява в цьому каналі означає, що запрошую вас на офлайн-подію. Сьогодні о 18:00 на Промприладі — на розмову про репортерство на звільнених територіях, разом із Богданом Логвиненком. Приходьте!
Читать полностью…
Почали передпродаж "Old Khata Book. Фотокнига про хати і людей"!
Почали ще позавчора, але я була у відрядженні в Миколаївській області і тільки зараз дісталася Репортерського пальта. Це символічно, бо хати на Миколаївщині були одною з приємних несподіванок для нас із Анею. Ми не знали, що вони такі гарні, а вони були й чекали на нас, аж поки ми доїхали до них минулого літа.
"Old Khata Book. Фотокнига про хати і людей" виходить у співпраці Old Khata Project і видавництва "Човен". Замовити книжку по Україні: https://cutt.ly/Fwz1nJWM . А закордон тут: https://cutt.ly/Cwz1my9n (вартість доставки закордон включена в ціну книжки, тому там різні ціни).
До 28.09 діє знижена ціна передпродажу. Реліз книжки — 29 вересня.
Книжка про хати вже на фінальному етапі — друкарня замовила матеріали, вони їдуть в Україну, ми з дизайнеркою доробляємо верстку і в серпні віддаємо в друк. Наприкінці серпня хочемо почати передпродаж. А це інтерв'ю з нами Суспільному. Хто не в курсі про що це я, дивіться Old Khata Project
Читать полностью…
Хочу сьогодні поділитися матеріалом, який зробили мої колеги по The Reckoning Project. Це фільм про обстріл вокзалу в Краматорську. 8 квітня 2022 року, рік тому, Росія вдарила Точкою У з касетними снарядами по краматорському залізничному вокзалу. Загинули 61 людина, понад сотню поранило. На вокзалі було три тисячі людей, переважно жінки, діти, старші люди. Це був головний евакуаційний пункт з Донбасу. Постраждали ті, хто був на пероні, бо касетні снаряди не руйнують будинки, вони призначені для ураження великої кількості людей (і взагалі вони заборонені; звучить абсурдно, що одна зброя дозволена, а інша ні, але так є).
Фільм дивитися тяжко. Але якщо маєте в собі сили, то його варто дивитися зараз, бо рік тому ми за всім на встигали. Рік тому одночасно було стільки болю і шоку, що ми — ті, кому пощастило бути непрямими свідками — просто не могли це все сприйняти.
Першу публічну розмову про "Сєверодонецьк. Репортажі з минулого" зробимо наступного вівторка, 28 лютого, у Франківську, на Промприладі.
Буду разом із Катериною Зарембо, авторкою книжки "Схід українського сонця", та співзасновником видавництва "Човен" Ігорем Балинським. Модеруватиме Тарас Малий, координатор програми «Читай» Теплого міста.
Організатори просять про коротку реєстрацію у гугл-формі.
Буду рада бачити вас — думаю, зараз багато хто є у Франківську, про кого я не знаю, що ви тут. Офлайн зустрічі такі цінні, що я можу говорити про цю їхню цінність безкінечно. Але зараз не буду. Просто приходьте.
Вчора в TIME вийшов мій репортаж про одну з найжахливіших історій початку російського вторгнення — як росіяни майже місяць тримали жителів цілого села (понад три сотні людей, старі, хворі, немовлята) в шкільному підвалі. Це Ягідне біля Чернігова.
Коли росіяни вийшли, Ольга Меняйло відкопала захований телефон і зробила це історичне фото. Його публікували вже різні медії, і тепер воно на обкладинці міжнародної версії TIME. Ольга провела 25 днів у підвалі з чоловіком, сином, невісткою і 4-місячним онуком.
Ольга вела щоденник. У підвалі не було світла майже всі дні, і вона писала в темряві. Щоб не писати по написаному, відміряла ширину наступного рядка пальцем. Вона розуміла, що щоденник росіяни можуть зайти. Вони називані там "чужі". А ягіднянці названі "люди".
Валентина Данілова, до якої в квартиру росіяни прийшли, відкрили холодильник, сказали "Вари нам пельмені", а потім її з 83-річною мамою і чоловіком також тримали в підвалі школи, вирішила вести на стіні календар. Спершу це були дати, а потім - імена загиблих. Перша людина, Дмитро Музика, помер на п'ятий день. Йому було 92 роки. Від браку кисню, догляду, надії в підвалі померли десятеро людей, вони були старшого віку, але про більшість із них вцілілі згадують: до підвалу вони були живчики, один чоловік щоранку, вже коли росіяни їх тримали в підвалі, робив ранкову гімнастику.
Ольга говорила мені в інтерв'ю, що розказати всього про той місяць неможливо. В Ягідному побували багато журналістів, після Київщини це мабуть, найчастіше відвідуване журналістами місце в Україні. А що село мале (там до війни було до 400 жителів), то для них це небачена навала. Але навіть якщо зібрати докупи всі наші репортажі, не можна буде відтворити повну картину того, що пережили там люди. Проте думаю, частину передати вдалося.
Ця публікація стала можливою завдяки роботі багатьох людей із The Reckoning Project: Ukraine Testifies, яким я неймовірно вдячна. І яких я тут не перераховую, бо затегала на фб.
Але найбільша моя вдячність усім людям, чиї імена є в цьому тексті, і чиїх немає, усіх, з ким ми говорили в Ягідному і тим, хто говорити відмовився. Валерію і його родині, Світлані, Лілі, Ользі, Валентині, Марії, Ігорю, Дмитру, Василеві, Світлані, Дмитру, Іванові, Євгенії, Тамарі. Ви дуже сильні, і я захоплююся тим, якими світлими ми вийшли з темряви.
Я також маю надію, що цей репортаж вийде українською в більшому обсязі, і з більшою кількістю деталей, зокрема про росіян. Тому що в тексті Тайму маємо тільки одного злочинця - це Кльон, садист, "фашист фашистом", той хто "почав концтабір організовувати". Але були інші, і про них є, що сказати.
Лінки:
Текст англійською (може бути потрібна реєстрація, вона швидка).
Також є українська версія на сайті (це виняток, але вони його зробили).
В мене дуже короткий шлях від того, щоб побачити таке фото в книжці, і вже йти забирати її з пошти.)
Видання з нагоди виставки «Параска Плитка-Горицвіт Подолання гравітації», 2020, Київ, Мистецький арсенал.
Світла нема, домашнього інтернету нема, бо у провайдера немає совісті, мобільний інтернет не тягне, тому я планую піти до сусідів, у них з балкона стирчить старлінк. А поки думаю над стратегією своєї розмови з ними, читаю з паперу.
Почала ще зо два місяці тому в автобусі з Варшави "Факти мусять затанцювати" Щиґела про історію його стосунків з письмом. На початку він згадує "Хіросіму" Герсі (український переклад вийшов минулого року в "Човні").
Поки що я зустрічала тільки людей, яким ця книжка сподобалася. А для мене герої лишилися чужими. Репортер свідомо не коментував нічого — хотів лишитися непомітним у тексті. Щигел цитує — "навмисне тихий" голос. І дійсно, яким ще міг бути голос американця в книжці про наслідки американського бомбардування Хіросіми?
Але цей підхід закінчився для мене тим, що я не відчуваю нічого, читаючи. Лишився в пам'яті образ людей у саду в першу, здається, ніч. І тільки початок, короткий у порівнянні з обсягом усієї книжки, мені добре читався — там, де йдеться про те, чим кожен із шести персонажів займався в момент вибуху.
Чим ще, крім назви, мені не сподобалася книжка Томаша Форро «Донбас. Апартаменти для молодят у готелі "Війна"». Частина 1.
Контекст.
Словацький репортер Форро впродовж кількох років їздив у відрядження до окупованих районів Луганської і Донецької областей. У книжці він доладно описує різні сторони життя в сепаратистських «республіках».
На звороті видавництво пише, що це «єдиний західний журналіст на окупованих територіях, який не діяв у інтересах російської пропаганди». Форро дійсно не назвеш проросійським; він старався бути об’єктивним, але приховати своїх симпатій (до "республік") йому не вдалося. Тож чи справді його письмо не могло бути корисне російській пропаґанді, питання непросте. Як і міра впливу цієї пропаґанди на його письмо.
По змісту
Книжка побудована навколо історій трьох людей. Мамуки Мамулашвілі, який від чотирнадцяти років воює проти Росії: від Абхазії до Донбасу (командир Грузинського леґіону). Луганчанки Лізи, якій після 2014 року довелося переселитися до Маріуполя (що з нею тепер?), і Юри — чеха, палкого прихильника «русского мира» та бійця у лавах сепаратистів на Донбасі.
Форро не особливо заглиблюється в персональні історії. Хоч ми й дізнаємося про віхи цих трьох життів, усе ж ці історії — радше обрамлення для розділів («Мамука», «Юра», «Ліза»). Автор має на меті розповісти не про них, а через них — про життя в окупованому Донецьку, долю переселенців або іноземних бійців на українському боці.
Так репортаж експлуатує історії людей. І Форро не винен, це класичний підхід. Але в його книжці особливо відчутно, що ці історії — лише рамка. Чи це ок, — ширша й інша тема.
Про об'єктивність
З одного боку, Форро не зводить дійсність до чорного і білого, як і належить хорошому репортерові. «Початок української війни та її ескалація не піддаються спрощеним поясненням», — пише. Але з другого боку, окремі розділи книжки прочитуєш із відчуттям, ніби їх писали різні люди. Або свіжі факти ще не склалися в авторовій голові в цілісну картину. Такі пасажі можуть здаватися комічними нам в Україні, але страшно уявити, що це читатиме людина, яка про Україну знає так само мало, як узагальнений словацький читач. Для прикладу,
«Майдан матеріалізував побоювання, що Україна перестане бути місцем, де поруч один з одним у мирі й толерантності живуть українці, росіяни та представники багатьох інших національностей, як це було за часів Радянського Союзу».
При цьому лише за декілька сторінок до того:
«Масове переслідування, депортації та подальше винищення української етнічної групи тривали аж до 1938-го року».
З одного боку, знання про репресії проти українців автор має (хоча дозволяє їм у четвертому десятилітті ХХ століття бути лише «етнічною групою»), а з другого — ми бачимо, що з другого.
Ще приклад — історійка про музиканта, який скаржиться, що тепер на свята йому замовляють пісні українською. Цей факт для Форро є не підтвердженням деколонізаційних прагнень українців, а доказом того, що «толерантність» в Україні перебуває під питанням. Щось можна списати на згадане поверхове знання фактів, але щось він таки почув на російському телебаченні. Читаємо, що від 2004 року «українські радикали запроваджували у школах українську мову». І щонайменше двічі в різних формулюваннях — твердження, що «Україна програє змагання за душі людей».
Збірник репортажів «77 днів лютого. Україна між двома символічними датами російської ідеології війни» від Лабораторії та Reporters є в списку бестселерів 2022 року. Шкода, що без цифр. Але репортаж у бестселерах — це вже щось, хоча ми розуміємо, тут справа не в жанрі, а в темі. Списки тут.
Читать полностью…
Почитаю, думаю, Алексієвич. Відкрила книжку про жінок у Другій світовій. Маю визнати: 1) хоч як багато речей у її письмі і постаті мені не симпатичні; 2)і навіть якщо я не дочитаю цю книжку до кінця, — все одно це круто.
А не дочитаю я її легко, якщо концентрація болю мене пересилить. Я взагалі-то не плачу під час інтерв'ю. Не плачу, коли читаю репортажі чи художні книжки. Звісно, не без винятків. Але от Алексієвич вдається перехоплювати мій подих ледь не кожною історією. Так само було з іншими її книжками (але я не всі читала).
"У війни не жіноче обличчя" — це її перша і ключова, мабуть, книжка. Я її не читала раніше, мені тема була не цікава. Я ніколи не хотіла знати про радянських солдат більше, ніж це було в обов'язкових курсах з історії. Я і зараз не сильно хочу знати, але так склалося (ланцюжок: подкаст Грицака — "Воспоминания о войне" Ніколая Нікуліна — Алексієвич).
Я зараз на самому початку, трохи далі за передмовами. Але думки і спостереження, сформульовані вже в них, дуже глибокі. У цьому виданні на початку є ще розмови з цензорами і фрагменти, які викинула цензура і сама авторка. Я собі одну цитату скопіювала: "Спробуй знайди у війну хорошу людину" (це з того, що викинула Алексієвич у радянських виданнях). Але тут треба контекст. Ви легко знайдете цитату, книжка доступна скрізь.
Цитату я переклала, але читаю в оригіналі. Зловила себе на тому, що мені геть не подобається, як її героїні говорять уніфікованою російською. Я розумію, чому так: чому говорять і чому не подобається. А раніше не звертала увагу. Мені не подобається, що її літературні посилання — це Пушкін і Достоєвський. Я хотіла би інших імен. Не подобаються три крапки і те, що коли Алексієвич пише "ми", то має на увазі (пост)радянські люди, люди російської культури.
Але якщо забрати це, а лишити тільки текст, то я повторю те, що сказала на початку. Це сильно. Хоч і нестерпно концентровано.
На фото я ховаюся від сонця в будяках у Миколаївській області, серпень-2022, авторка Анна Ільченко.
Читать полностью…
Привіт! Завтра прочитаю онлайн-лекцію про те, як інтерв'ювати людей, які пережили травматичні події. Запрошую, якщо тема для вас актуальна.
Поділюся досвідом репортажної роботи та інтерв'ювання свідків воєнних злочинів, розповім про те, як починати, завершувати й вести інтерв'ю, як слухати людину, що говорити, а чого під час інтерв'ю казати не слід. Буду рада почути і про ваш досвід (можете писати й у коментарях).
📆 15 березня, 16:00 — 18:00
📍 online
Реєстрація — за посиланням https://forms.gle/7DM4C7kfn7J3QPrMA
Вже розучилася фото прикріплювати. Ось, тримайте)
Читать полностью…
А тут розповідаємо, про що для нас Old Khata Book. Вийшло зворушливо, бо для цього відео ми попросили людей надсилати нам свої дитячі фото. Люди присилали фото й описи до них, а я читала ці описи і розплакалася)
Аня каже, що начитала це відео і подолала бар'єр сприйняття свого голосу. А я не начитувала, тому не подолала ще (хоча по-чесному, вона подолала цей бар'єр ще коли завела ТікТок для Old Khata Project)
Якщо серед вас є ті, хто надсилали нам фото, я вам тут ще раз дякую!
Фотографка Анна Ільченко й журналістка Світлана Ославська провели великі експедиції селами, щоб зазнімкувати різноманітні хати по всій Україні та записати історії людей. У вересні у них разом із видавництвом «Човен» виходить фотокнига — результат трирічної роботи над Old Khata Project.
Світлана та Анна в інтерв'ю для Суспільне Культура розповіли про особливості фотокниги, відкриття під час експедицій та вплив повномасштабної війни на роботу.
Продовження історії Ягідного. З'їздили в село і в Чернігів, дізналися, як триває розслідування, яких тувинців судитимуть за підвал. Відвезли героям TIME, спитали, як справи. Справи йдуть, яблуні цвітуть. Текст тут (із туманними фото, бо ми трапили якраз на розлив Десни і навіть разочок прокинулися о 5 ранку, щоб на це подивитися).
Читать полностью…
А це подія на фейсбуці, там трохи більше деталей.
Читать полностью…
А це подкаст Мандрівної бібліотеки, у якому розповідаю про книжку і про Сєвердонецьк.
YouTube: https://youtu.be/K1uwq-BFO9g
Anchor: https://anchor.fm/loungeek/episodes/ep-e1v88s3
Час плине, а уважні читачі не дають розслабитися і на хвилинку.
Відповідаю ще тут. В назві книжки помилки немає.
Зате всередині є цілих два тексти на цю тему.
Також у Щигела на сусідній сторінці є гарний діалог (який цілком може бути вигаданий). Він добре передає суть чи завдання репортерської роботи.
Розмова з одним молодим поціновувачем жанру. Щигел питає його, що той молодий чоловік зараз читає. Той каже:
— "Очі записані піском" Смоленського про палестинців. Читаю — і маю враження, що автор пише так, ніби є одним із палестинців, і я, читаючи, також почуваюся наче палестинець.
На що Щигел радить йому почитати іншу книжку Смоленського, вже про ізраїльтян, "Izrael już nie frunie", бо —
там Смоленський є одним із ізраїльтян.
Чим ще, крім назви, мені не сподобалася книжка Томаша Форро «Донбас. Апартаменти для молодят у готелі "Війна"». Частина 2.
Ще момент. Форро охоче цитує жителів територій, що їх контролюють сепаратисти, які оповідають йому про звірства українських військових на Донбасі, але зауважує: мовляв, не так важливо, чи ці історії правдиві. Важливо те, що Донбас вірить своїм розповідям.
Згода, деколи в репортажі справді важливіше, у що людина вірить і якою є її картина світу, а не голі факти. Про це ми говорили в коментарях до поста про Алексієвич.
Але, на відміну від Алексієвич, Форро пише книжку не про мандри душі, він претендує на пояснення реальности, а отже, й формування картини світу читача. Тому факти важливі.
Форро приїздить до України без позитивного упередження до цієї держави, території чи людей. Але еволюція все-таки відбулась, і він коротко описує, як проймається симпатією до українських реалій поза окупованими територіями Донбасу. Цей перехід він ілюструє двома нічними жахіттями, які йому сняться після першого візиту до України поза окупованими територіями. У першому фігурує військовий із українським прапором, що цілиться з пістолета авторові в голову. Другий сон — автор перебуває у в’язничній камері, але з полегшенням прокидається в потязі з Харкова. Форро пише: поїздивши Україною, позбувся страху та снів про «ворогів із жовто-синіми шевронами» і визнає, що це таки був вплив пропаґанди.
При цьому всьому — в книжці справді багато фактажу про життя на окупованому Донбасі. Але мені описане вище отруїло враження.
Книжка завершена 2020-го. З песимістичною післямовою, що в Україні нічого не змінюється.
У 2022-му Форро їздить Україною, робить репортажі, збирає в Словаччині гроші для нас і возить гуманітарку. Еволюція його поглядів на українців, думаю, рухається в доброму напрямку. Подякуємо йому за інтерес до України і побажаємо творчої наснаги :).
А тут є відео і текстове інтерв'ю зі мною, яке робили Svoi.city. Про Сєверодонецьк, про книжку, і про мене.
Читать полностью…
Приїхала нова книжка Човна. Але я ще зовсім не знаю, що про неї сказати, крім того, що обкладинка приємна. І що мені весь час виникає в голові вірш Жадана, який починається з цього:
Диск вечірнього сонця блазнювато навис
Над обдертим автобусом, що прямує між прерії...
Я завжди знала, що цей автобус їде маршрутом Харків — Луганщина, і на цих рядках він у моїй уяві був десь у районі Куп'янська чи трохи ближче до Сватового. Чорні поля, лісосмуги. Пізня осінь. Тополі, шовковиця, абрикоси.
Плани видавців на 2023й рік.
Репортаж Малґожати Реймер про Албанію, мемуари Драко Мелфоя (Тома Фелтона) та Амоса Оза (ви знали, що його мати була з Рівного, а батько з Одеси?), шпигунська історія, кілька життєписів, зокрема про те Сьюзен Зонтаґ і про розробника ядерної зброї та пізніше борця проти неї.
Звісно, є і художка. Це з нон-фікшну, який мене зацікавив.
А тепер про контент, який рятує від пригніченого стану і просто красивий.
Цього року я зрозуміла, що безповоротно закохана у вишивки, килими і різне декоративне, прикладне, народне мистецтво. Весь вільний час я можу займатися тим, що переглядаю книжки про нього, аукціони і групи, де продають старовину — майже не купую, але це хороший "освітній" ресурс, з якого можна багато дізнатися про особливості вишивки чи ткацтва різних регіонів. Питання етичності цього всього стоїть окремо.
Крім того, я вишиваю борщівську сорочку за зразками сорочок з 1930-х років (це епічний процес, який вартує окремого каналу). Чому не 19 століття — бо заскладно. Якщо коротко про ці сорочки, то я думаю, що їх шили інопланетні супермайстрині.
А ще влітку ми з сестрою відфотографували і поверхово дослідили традиції одягу на півночі волинського Полісся (в результаті чого нам подарували півтори сорочки, одна абсолютно неймовірна і абсолютно потребує реставрації, бо її використовували як ганчірку).
Все почалося з того, що я багато часу проводила в селах з Old khata project, і багато дивилася на ікони, вишивки, рушники і килими, різьблені віконниці і звісно хати. А цього року в силу того, що для мене ця краса — добрий спосіб підтримувати своє психологічне здоров'я.
На фото кілька таких книжок, багато що в мене в електронному вигляді. Мені шкода, що хороших адекватних досліджень цієї теми обмаль. Буває, починаєш читати про архісакральність метасимволів, і розумієш, що найкраща книжка про народне мистецтво — це альбом, без тексту. Але все ж у цих книжках цілком адекватні вступні статті.
Недавно в мене брали інтерв'ю, і останнім питанням було, коли пробудиться зі сну цей канал. Мені б дуже хотілося пообіцяти (собі передусім), що поститиму сюди регулярно. Але я щиро не знаю, чи так буде.
Причина проста — немає охоти писати. Можна навіть сказати так — рука не піднімається. Багато з нас, припускаю, переживали цей стан у 2022-му. Або досі переживають. В парі з ним іде неохота читати. Я не маю на увазі читання новинного контенту.
Під кінець року я чула від різних людей: “Я вже потроху можу читати”. А впродовж року я тихо дивувалася з тих, хто писали великі полотна на фб, і кому вистачало сил писати репортажі. Мене вистачило на кілька текстів і доробити книжку, але все, що було написане, написалося в короткі проміжки виходу з довших періодів нерозуміння, так а для чого щось писати взагалі.
Втрата відчуття сенсу читання-писання — це з серії запитання, чи є поезія після Аушвіцу, правда? При цьому мене весь рік не полишало бажання слухати і записувати історії від першої особи, і завдяки роботі в The Reckoning Project та з Old khata project в мене є змога займатися цим. Я також чула від людей, які репортажами раніше не займалися, що тепер документальний жанр їм видається найдоречнішим.
Але все ж поволі бажання читати щось художнє повернулося і до мене. Коли я згадую минулий рік, то розумію, що воно завжди тліло, просто деколи заслабко, щоб звернути увагу на нього.
Було приблизно так. Біля ліжка лежала книжка оповідань Єрговіча — та, темпорівська, де "Сараєвські мальборо", і яка закінчується історією про згорілу бібліотеку (в цей канал писала про цю книжку, це була весна 2020-го, і цитата, яку я обрала для ілюстрації, дуже зараз всім зрозуміла. Подивіться самі). Цю книжку Єрґовіча, я потроху читала вечорами, навіть коли здавалося, що читати неможливо нічого, крім новин.
Так було до літа, а в липні я прочитала "Вибір" Едіт Егер. Тут є чудовий діалог, який я цитую тепер всім, хто не впевнені в тому, щоб почати робити щось нове, бо “запізно”. Вже у віці понад 40 років Егер вирішила вчитися на психотерапевтку. Але боялася. Вона згадує один діалог. Едіт каже: “Але ж коли я закінчу навчання, мені вже буде 50”. — “Тобі все одно буде 50”, — відповідає їй співрозмовник.
Але тільки коли я прочитала повністю велику і цілком художню книжку, то зрозуміла, що здатність читати повертається. Це була “Бійня № 5” Воннеґута. Вона також великою мірою автобіографічна — про його воювання в Європі в Другій світовій. Але це просто прекрасна книжка, і я не знаю, чому тільки зараз взялася за неї, коли вона лежала на полиці роками.
Після цього прорвало, і я читала/ю “Хіросіму” Герсі, “Грона гніву”, Кінга про письменництво, книжку словацького репортера Томаша Форро про Донбас (про неї треба окремо написати, так вибісила місцями), спогади Нікуліна про Другу світову, Алексієвич про жінок у тій же війні, збірники “Про що він мовчить” (який неймовірними зусиллями впорядкувала Іра Лісова) і "Архіви КГБ” Едіка Андрющенка, — і вочевидь, ще щось, про що забула.
Вважайте це моїм списком 2022-го, за винятком одного специфічного типу книжок, про які я напишу згодом.
