19219
Правові висновки Верховного Суду
ВП ВС визначила, чи може особа, яка перебуває на службі в органах місцевого самоврядування, набути право на заняття адвокатською діяльністю
Законодавство України не обмежує осіб, які перебувають на службі в органах місцевого самоврядування, у праві брати участь у відповідних процедурах добору, складати присягу адвоката України та отримувати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.
Обставини несумісності можуть виникнути після складання присяги й отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю в особи, яка вже набула статус адвоката, однак такі обставини можуть бути усунені адвокатом шляхом подання ним заяви про зупинення адвокатської діяльності до ради адвокатів регіону за адресою свого робочого місця у триденний строк з дня виникнення таких обставин.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у справі за позовом начальника відділу реєстрації проживання особи управління державної реєстрації Тернопільської міської ради (позивач) до Ради адвокатів Тернопільської області про визнання протиправним та скасування рішення цієї Ради про видачу позивачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю за умови, що він усуне обставини несумісності, пов’язані з його перебуванням на службі в органах місцевого самоврядування, зокрема з роботою в Тернопільській міській раді. Такі дії, на переконання позивача, є посяганням на його законне право на заняття адвокатською діяльністю.
Суд апеляційної інстанції задовольнив позовні вимоги, вказавши, зокрема, що жодний нормативний акт не обмежує осіб, які перебувають на службі в органах місцевого самоврядування, у праві брати участь у відповідних процедурах добору та отримувати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.
Розглядаючи спір, Велика Палата ВС зауважила, що на посадових осіб місцевого самоврядування поширюються вимоги щодо несумісності, встановлені п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Тобто особа, яка перебуває на службі в органах місцевого самоврядування, не може займатися адвокатською діяльністю або виконувати іншу оплачувану роботу.
Водночас обмеження і способи їх усунення, закріплені у ст. 7 вказаного Закону, встановлені для осіб, які вже мають статус адвоката та бажають займатись іншою (несумісною з діяльністю адвоката) діяльністю, а не для інших осіб, які бажають стати адвокатами.
За положеннями ч. 2 ст. 7 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», обставини несумісності, встановлені ч. 1 цієї статті, можуть бути усунені адвокатом шляхом подання ним заяви про зупинення адвокатської діяльності до ради адвокатів регіону за адресою свого робочого місця у триденний строк з дня виникнення таких обставин.
Оцінка несумісності займаних особою посад з адвокатською діяльністю, крім посад осіб, які, як і адвокати, беруть участь у здійсненні правосуддя, не покладається на раду адвокатів регіону при вирішенні питання про допуск особи до складання кваліфікаційного іспиту, стажування, складання присяги адвоката України й отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю.
Тож ВП ВС зауважила, що якщо особа відповідає встановленим ч. 1 ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» вимогам, не працює на посадах судді чи прокурора, пройшла всі необхідні етапи процесу набуття статусу адвоката, то орган адвокатського самоврядування, наділений повноваженнями приймати присягу адвоката України, не має права їй відмовити.
Постанова ВП ВС від 6 липня 2023 року у справі № 500/4859/21 (провадження № 11-82апп23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112939036#.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Огляд судової практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду за липень 2023 року: https://is.gd/fJfSuC.
В огляді відображено найважливіші правові позиції та висновки з кримінального і кримінального процесуального права, що містяться в постановах Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків слід виокремити такі.
У сфері кримінального права:
– встановлено, що внесення грошових коштів, предмета застави, на спеціальний рахунок для збору коштів на підтримку Збройних Сил України не безпосередньо засудженим, а заставодавцем за згодою засудженого та в його інтересах може враховуватися судом під час призначення покарання як обставина, що його пом’якшує;
– акцентовано на тому, що звільнення від відбування покарання з випробуванням особи, яка з використанням умов воєнного стану за грошову винагороду та за попередньою змовою з іншими особами здійснювала незаконне переправлення через державний кордон України осіб, які намагалися ухилитися від мобілізації, є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність;
– вирішено питання про кваліфікацію дії лікаря-хірурга за ст. 140 КК України у разі необережного співзаподіяння з іншим лікарем смерті хворому.
У сфері кримінального процесуального права:
– встановлено, що рішення суду про застосування до неосудного виду примусового заходу медичного характеру, який є більш суворим порівняно з тим, що визначено цій особі у висновку судово-психіатричної експертизи, повинно бути належно мотивовано в ухвалі про застосування такого заходу;
– констатовано, що положення ст. 577 КПК України щодо зарахування строку тримання під вартою на території запитуваної держави до загального строку відбування покарання, призначеного вироком суду України, підлягають застосуванню, зокрема, у випадках, коли особа утримувалася під вартою на території запитуваної держави у зв’язку з вирішенням питання про її видачу, але не була видана в Україну.
Упродовж липня 2023 року ККС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, які висвітлено в огляді судової практики.
КАС ВС скасував рішення районної ради про розширення меж села за рахунок земель національного природного парку «Тузловські лимани»
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду залишив у силі постанову апеляційного адміністративного суду про визнання протиправним рішення Татарбунарської районної ради Одеської області про розширення меж села Приморське за рахунок земель національного природного парку.
Національний природний парк «Тузловські лимани» просив суд визнати протиправним та скасувати рішення районної ради «Про встановлення меж с. Приморське на території Приморської сільської ради Татарбунарського району Одеської області» від 19 червня 2020 року. Цим рішення були розширені межі села до площі 1101,2074 га за рахунок земель, що стали частиною національного природного парку «Тузловські лимани» згідно з Указом Президента України без їх вилучення. Таким чином частина земель національного природного парку перейшла з державної в комунальну власність.
Суд першої інстанції в задоволенні позову відмовив. Суд апеляційної інстанції скасував це рішення і задовольнив позовні вимоги.
Верховний Суд підтримав рішення апеляційного суду, зауваживши, що рішення про розширення меж села за рахунок земель, переданих до складу природного парку, безумовно, впливає на права, інтереси та обов’язки позивача як природоохоронної установи загальнодержавного значення, що входить до складу природно-заповідного фонду України. А тому позивач мав процесуальне право звернутися до суду для збереження та охорони цінних природних комплексів й об’єктів.
Також КАС ВС погодився з висновком апеляційного суду, що Татарбунарська районна рада не мала повноважень розпоряджатися землями державної власності, які були включені до складу національного природного парку без вилучення. Розпорядником таких земель є місцеві державні адміністрації.
КАС ВС зазначив, що національний природний парк «Тузловські лимани» є бюджетною, неприбутковою, природоохоронною, рекреаційною, культурно-освітньою, науково-дослідною установою загальнодержавного значення, що входить до складу природно-заповідного фонду України, охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення та використання.
Парк створений для збереження, відтворення та раціонального використання унікальних природних комплексів водно-болотних угідь міжнародного значення як середовища існування водоплавних птахів, а також об’єктів Північного Причорномор’я, що мають важливе природоохоронне, наукове, історико-культурне, естетичне, рекреаційне та оздоровче значення.
З огляду на викладене Верховний Суд вказав на те, що оскільки ухвалене районною радою рішення є, безумовно, документом стратегічного планування, яке безпосередньо стосується питання охорони довкілля (в контексті розуміння основної мети створення і функціонування національного природного парку як природоохоронної організації) та містобудування (з урахуванням факту включення до меж села Приморське земель, що входять до складу національного природного парку, з можливістю подальшого розпорядження органу місцевого самоврядування вказаними землями), що свідчить про поширення на вказане рішення положень Закону України «Про стратегічну екологічну оцінку».
Постанова Верховного Суду від 18 серпня 2023 року у справі № 420/11076/20 –https://reyestr.court.gov.ua/Review/112904344.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Інформація, отримана під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні, не підлягає спростуванню – КЦС ВС
Верховний Суд виснував, що не підлягає спростуванню інформація, отримана під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні, оскільки законом встановлений інший порядок оскарження такої інформації (її дослідження здійснюється під час досудового розслідування у відповідному кримінальному провадженні).
У цій справі особа звернулася до суду з позовом до Харківської обласної прокуратури і телерадіокомпанії про спростування недостовірної інформації про обставини її затримання та обрання запобіжного заходу, яку поширив прокурор у відеоматеріалі телерадіокомпанії.
У ст. 32 Конституції України визначено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Відповідно до ст. 34 Основного Закону кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.
Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач довів факт поширення про нього негативної та недостовірної інформації про вчинення ним злочинів, що принижує його честь, гідність та ділову репутацію, і така інформація не є оціночним судженням.
КЦС ВС скасував судові рішення і в задоволенні позову відмовив з огляду на те, що частина висловлювань щодо затримання позивача, які він вважав недостовірними, підтверджується офіційними документами, зокрема протоколом затримання особи, тобто має фактичне підґрунтя.
Щодо іншої частини висловлювань, які позивач вважав недостовірними, а саме: «…безпосередньо після вчинення ним кримінального правопорушення, пов’язаного з крадіжкою з автомобіля…», КЦС ВС виходив із того, що в п. 1 ч. 1 ст. 208 КПК України передбачено, що уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках, зокрема, якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення.
Тобто в зазначених висловлюваннях прокурор пояснив визначену кримінальним процесуальним законом правову підставу затримання особи без ухвали слідчого судді, а не вказував на винуватість позивача у вчиненні того чи іншого злочину.
Враховуючи наведене, КЦС ВС дійшов висновку про те, що позивач не довів протиправності дій відповідачів та, відповідно, порушення його особистих немайнових прав внаслідок поширення прокурором оспорюваної інформації, і застосував ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та прецедентну практику ЄСПЛ.
Щодо вимог до телерадіокомпанії, то КЦС ВС зауважив, що засоби масової інформації та громадськість не позбавлені можливості обговорювати й висвітлювати питання, що мають суспільно важливе значення.
Висвітлена у відеоматеріалі інформація містить відомості про події, що мають суспільне значення та викликають суспільний резонанс, оскільки стосуються питань громадського правопорядку. Тому суспільство має бути обізнаним і ознайомленим із такою інформацією, а таке поширення інформації відповідає практиці застосування ЄСПЛ ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Це не порушує презумпцію невинуватості (ст. 62 Конституції України).
Постанова КЦС ВС від 16 серпня 2023 року у справі № 646/2173/21 (провадження № 61-3116св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112896122.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Строк тримання особи під вартою на території іноземної держави у зв’язку з вирішенням питання про її видачу підлягає зарахуванню до загального строку відбування покарання, призначеного вироком суду України
Суд першої інстанції, ухвалюючи вирок щодо засудженого, не зарахував до строку відбування покарання період тримання його під вартою на території рф на виконання доручення України про його екстрадицію.
Київський апеляційний суд залишив без зміни цей вирок, зазначивши, що запит про видачу засудженого не було задоволено, засудженого затримали на території України, а тому він не є виданою запитуваною державою особою в розумінні ст. 577 КПК України, положення цієї статті не можуть бути застосовані до нього.
Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду зарахував час тримання засудженого під вартою на території рф в порядку ст. 577 КПК України до загального строку відбування покарання. Так, ККС ВС зазначив, що зі змісту наданих стороною захисту належним чином завірених документів і матеріалів провадження вбачається, що на території рф засуджений у період з 19 березня 2015 року по 8 липня 2016 року утримувався саме на виконання доручення України про його екстрадицію в межах цього кримінального провадження. Зазначений факт у суді касаційної інстанції підтвердили як сторона обвинувачення, так і сторона захисту, а тому такий період підлягає зарахуванню до загального строку відбування покарання, призначеного засудженому вироком місцевого суду.
Постанова ККС ВС від 6 липня 2023 року у справі № 754/1100/17 (провадження № 51-2002км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112164279.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Верховний Суд визнав незаконним звільнення працівника, що вступив до добровольчого формування територіальної громади
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду залишив у силі рішення судів попередніх інстанцій про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди на користь працівника, котрий був звільнений у зв’язку з відсутністю на роботі без поважних причин.
Суди встановили, що з 28 лютого до 23 квітня 2022 року позивач перебував у складі добровольчого формування територіальної громади, а тому на нього поширювалися гарантії щодо збереження місця роботи і середнього заробітку. Втім, 8 квітня 2022 року його звільнили, не взявши письмових пояснень про відсутність на роботі.
КЦС ВС зауважив, що правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться після з’ясування всіх обставин, у тому числі враховуючи письмові пояснення працівника. Основним критерієм, щоб назвати причину відсутності працівника на роботі поважною, є об’єктивні, незалежні від волі самого працівника обставини, які повністю виключають вину працівника.
Крім того, КЦС ВС відхилив доводи роботодавця, що розмір середнього заробітку позивача має обраховуватися за період із 9 квітня до 18 липня 2022 року (дати, коли втратила чинність норма, що за працівниками, призваними на військову службу, зберігається середній заробіток).
Згідно із ч. 2 ст. 235 КЗпП України під час ухвалення рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше від одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, ухвалює рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
КЦС ВС також зауважив, що вимушений прогул відбувається виключно з вини роботодавця, який незаконно звільнив працівника. Тому за цей час працівник має безумовне право отримати заробітну плату, розмір якої обраховується згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
Постанова КЦС ВС від 3 серпня 2023 року у справі № 683/1256/22 (провадження № 61-4759св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112750077.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Ухвала суду першої інстанції про продовження тримання під вартою за ст. 615 КПК України підлягає апеляційному оскарженню – ВС
Ухвала суду першої інстанції, винесена за два дні до завершення строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, якою постановлено вважати цей запобіжний захід продовженим відповідно до ч. 6 ст. 615 КПК України у зв’язку з неможливістю розгляду судом питання про продовження строку тримання під вартою в установленому КПК України порядку, фактично є підставою для подальшого тримання особи під вартою, а тому така ухвала підлягає апеляційному оскарженню. Такого висновку дійшов Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду.
Ухвалою суду першої інстанції від 12 січня 2023 року запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, обраний щодо обвинуваченого (та продовжений ухвалою цього ж суду), постановлено вважати продовженим відповідно до ч. 6 ст. 615 КПК України до вирішення відповідного питання судом, але не більше ніж на два місяці, тобто до 12 березня 2023 року.
Дніпровський апеляційний суд на підставі ч. 4 ст. 399 КПК України відмовив у відкритті провадження за скаргою захисника на вказану ухвалу у зв’язку з тим, що апеляційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню. Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що місцевий суд згаданою ухвалою не продовжив обвинуваченому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а лише ухвалив рішення про неможливість розгляду судом питання щодо продовження тримання під вартою обвинуваченого в порядку, визначеному КПК України. Нормами КПК України не передбачено оскарження зазначеного судового рішення, тому відповідно до ч. 6 ст. 615 КПК України колегія суддів постановила продовжити строк запобіжного заходу до вирішення цього питання судом.
ККС ВС скасував ухвалу апеляційного суду та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Постанова ККС ВС від 4 липня 2023 року у справі № 212/2688/21 (провадження № 51-5685км21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112087985.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Належним відповідачем у справі про відновлення доступу до Автоматизованої системи виконавчого провадження є Міністерство юстиції України – ВС
Право на відновлення доступу до Автоматизованої системи виконавчого провадження (АСВП) надає Міністерство юстиції України, а не Державне підприємство «Національні інформаційні системи», яке є адміністратором реєстрів. До такого висновку дійшов Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у справі за позовом приватної виконавиці до ДП «Національні інформаційні системи».
Позивачка просила суд зобов’язати відповідача відновити їй доступ до АСВП, який вона втратила 24 лютого 2022 року у зв’язку із запровадженням в Україні воєнного стану. Через агресію росії відповідач призупинив доступ усіх користувачів до Єдиних та Державних реєстрів Міністерства юстиції України, зокрема до АСВП. Міністерство юстиції України було долучене до справи як третя особа.
Як установили суди, позивачка працювала приватним виконавцем у м. Маріуполі Донецької області. У своєму позові вона вказала на те, що перебуває на неокупованій території України, на якій не ведуться бойові дії, тож жодної загрози несанкціонованого доступу до відомостей, що містяться в державних інформаційних ресурсах, у неї немає.
Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили в задоволенні позову. Верховний Суд погодився з їхніми висновками, однак змінив мотивувальну частину рішень.
Верховний Суд керувався тим, що саме на Міністерство юстиції України як на суб’єкта владних повноважень покладено повноваження щодо тимчасового зупинення, створення та забезпечення функціонування АСВП. Водночас ДП «Національні інформаційні системи» визначено адміністратором реєстрів, основною метою якого є саме технічне та технологічне забезпечення створення і супроводження програмного забезпечення ведення автоматизованих систем Єдиних та Державних реєстрів, що створюються відповідно до наказів Міністерства юстиції України.
Суд відмовив у позові з підстав пред’явлення його до неналежного відповідача й констатував, що належним відповідачем у цій справі є Міністерство юстиції України. При цьому клопотань про заміну неналежного відповідача або про залучення Міністерства юстиції України до участі у справі як співвідповідача позивачка не подавала.
Постанова КЦС ВС від 2 серпня 2023 року у справі № 761/13310/22 (провадження № 61-4779св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112758949.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Апеляційний суд може визнати апеляційну скаргу неподаною внаслідок невиконання лише тих недоліків, які вказані в ухвалі про залишення апеляційної скарги без руху – КЦС ВС
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду скасував ухвалу Київського апеляційного суду про визнання апеляційної скарги неподаною та повернення її заявнику, що не надав її паперові копії всім учасникам справи.
Позивач просив суд стягнути з Державної казначейської служби України збитки через тривале невиконання рішення суду. Суд першої інстанції позов задовольнив частково, тож позивач подав апеляційну скаргу.
Апеляційний суд залишив апеляційну скаргу без руху, посилаючись на те, що позивач не додав її копій разом з додатками всім учасникам справи, і запропонував направити до суду паперові матеріали.
Позивач подав до апеляційного суду заяву про усунення недоліків апеляційної скарги, в якій зазначив, що відповідно до частин 6 і 7 ст. 43 ЦПК України не зобов’язаний подавати копії в паперовій формі, оскільки апеляційна скарга подана в електронній формі.
Апеляційний суд повернув скаргу позивачу, мотивувавши це тим, що особа, яка подає апеляційну скаргу шляхом направлення її на електронну поштову скриньку апеляційного суду, не звільнена від обов’язку подати копії апеляційної скарги. Вимоги ч. 7 ст. 43 ЦПК України є спеціальними та застосовуються лише в разі подачі до суду процесуальних документів в електронній формі з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Крім того, суд зазначив, що позивач не дотримався вимог ч. 7 ст. 43 ЦПК України, на яку сам же і посилався, адже доказів надсилання копії апеляційної скарги іншому учаснику справи листом з описом вкладення не надав. Тому суд дійшов висновку, що позивач не усунув недоліків апеляційної скарги у визначений строк.
Верховний Суд вирішив, що апеляційний суд не звернув увагу на те, що визнання апеляційної скарги неподаною та повернення її заявнику можливе лише в разі неусунення заявником недоліків, зазначених в ухвалі про залишення апеляційної скарги без руху.
Оскільки апеляційна скарга була залишена без руху з підстав невиконання позивачем вимог п. 2 ч. 4 ст. 356 ЦПК України щодо подання до суду копій апеляційної скарги в паперовій формі, а ухвала про визнання апеляційної скарги неподаною та повернення її заявнику фактично мотивована недодержанням позивачем вимог ч. 7 ст. 43 ЦПК України, то апеляційний суд зробив передчасний висновок про неусунення позивачем недоліків апеляційної скарги, викладених в ухвалі про залишення її без руху, та наявність підстав для її повернення позивачу.
Якщо апеляційний суд після подання заяви про усунення недоліків установив наявність інших недоліків апеляційної скарги, які в ухвалі про залишення без руху не зазначались, то суд не позбавлений можливості повторно залишити апеляційну скаргу без руху із зазначенням таких недоліків та встановленням заявникові строку для їх усунення.
Постанова КЦС ВС від 9 серпня 2023 року у справі № 757/1592/21 (провадження № 61-3651ск23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112758971.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
#Верховний_Суд #ВС #КЦС_ВС #ЦПК #письмова_форма #електронна_форма #апеляційна_скарга #ЄСІТС
КАС ВС висловився щодо обчислення строку звернення прокурора до суду в інтересах держави
У випадку звернення прокурора з позовом в інтересах держави положення ч. 2 ст. 122 КАС України (для звернення до адміністративного суду суб’єкта владних повноважень встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня виникнення відповідних підстав) слід застосовувати з урахуванням вимог частин 3 і 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Вказані норми, серед іншого, вимагають від прокурора перед зверненням до суду з позовом в інтересах держави довести, що відповідний суб’єкт владних повноважень не здійснює або неналежним чином здійснює захист законних інтересів держави, а також попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб’єкта владних повноважень.
Крім того, лише в такій ситуації прокурор отримує право запитувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб’єкту, витребовувати й отримувати від нього матеріали та їх копії.
Такого висновку дійшов КАС ВС. У справі, що розглядалася, прокурор в інтересах держави звернувся з позовом до співвласників житлової будівлі – пам’ятки архітектури місцевого значення, в якому просив суд зобов’язати відповідачів привести належну їм будівлю у відповідність до технічного паспорта шляхом демонтажу самовільної надбудови.
Суд першої інстанції своїм рішенням, залишеним у силі апеляційним судом, повернув позовну заяву прокурору, керуючись тим, що прокурор, подавши позов 28 жовтня 2022 року, звернувся до суду з порушенням установлених законодавством строків, оскільки відлік тримісячного строку звернення до суду має починатися з 9 травня 2022 року – дати, коли прокурору стало відомо про наявність підстав для представництва інтересів держави в суді, тобто про порушення інтересів держави у відповідній сфері правовідносин.
Прокурор, оскаржуючи відповідні рішення в касаційному порядку, доводив, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статей 121–123 КАС України та ст. 23 ЗУ «Про прокуратуру», оскільки не взяли до уваги, що прокурору перед зверненням до суду в інтересах держави необхідно дотриматися встановленої процедури щодо підтвердження наявності в нього підстав для представництва інтересів держави в суді, а тому тримісячний строк звернення прокурора до суду має відраховуватися з моменту виникнення та підтвердження наявності у прокурора підстав для представництва інтересів держави в суді.
Прокурор посилався на те, що виникнення підстав для представництва інтересів держави в суді мало місце після того, як уповноважені органи надали відповіді на звернення прокурора стосовно вжитих ними заходів у сфері порушеного у зверненні питання щодо самочинного будівництва на об’єкті, що належить до пам’ятки архітектури місцевого значення. Такі відповіді прокурор отримав у серпні та вересні 2022 року, отже саме із цього моменту слід рахувати початок перебігу строку звернення до адміністративного суду.
Верховний Суд виснував, що підстави для представництва інтересів держави (які охоплюють у цій справі й суспільні інтереси) у суді виникли у прокурора з того моменту, коли він дізнався або повинен був дізнатися про невжиття протягом розумного строку органами, уповноваженими на здійснення функцій контролю у сфері містобудівної діяльності та охорони культурної спадщини, заходів щодо усунення виявленого у відповідних сферах порушення. У цій справі такі підстави виникли щонайскоріше в серпні 2022 року, а тому звернення прокурора з позовом у жовтні 2022 року здійснено в межах строку, встановленого ч. 2 ст. 122 КАС України.
З огляду на це КАС ВС задовольнив касаційну скаргу, скасував оскаржувані рішення і направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова ВС від 5 липня 2023 року у справі № 380/15396/22 (провадження № К/990/10318/23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112009012.
Із цією та іншими правовими позиціями ВС можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – lpd.court.gov.ua/login.
#ВерховнийСуд #КАС #правова_позиція #поновлення_строку
КГС ВС висловився щодо визнання грошових вимог кредитора, який створений та зареєстрований відповідно до законодавства рф
У межах справи про банкрутство ТОВ надійшла заява від ТОВ, яке є юридичною особою з місцем реєстрації в м. москва (рф), з грошовими вимогами до боржника.
Місцевий господарський суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, заяву ТОВ залишив без розгляду. При цьому суди керувалися тим, що з урахуванням положень ст. 17 Конституції України, підпункту 1 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України № 187 «Про забезпечення захисту національних інтересів за майбутніми позовами держави Україна у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації» вимоги ТОВ – юридичної особи, створеної та зареєстрованої відповідно до законодавства рф, не можуть бути виконані та визнані з огляду на наявність мораторію (заборони) на їх виконання.
Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначені судові рішення скасував та ухвалив нове, яким відмовив у задоволенні заяви ТОВ про визнання грошових вимог до боржника.
Верховний Суд виснував, що дія мораторію передбачає заборону на вчинення конкретно визначеного переліку дій між учасниками правовідносин, встановлює певний правовий режим для цих правовідносин і впливає на перебіг грошових та інших зобов’язань. З моменту запровадження зазначеного мораторію суб’єктивне право осіб – кредиторів (стягувачів), перелік яких наведений у постанові КМУ № 187, зазнає обмежень у можливості реалізувати ними право вимоги до зобов’язаної сторони, у тому числі шляхом звернення за судовим захистом.
Установлений у підпункті 1 п. 1 постанови КМУ № 187 мораторій (заборона) на виконання грошових та інших зобов’язань, кредиторами (стягувачами) за якими є юридичні особи, створені та зареєстровані відповідно до законодавства рф, у співвідношенні з положеннями КУзПБ щодо правил і наслідків звернення та визнання грошових вимог кредитора до боржника у справі про банкрутство унеможливлює визнання за правилами КУзПБ грошових вимог тих кредиторів, які є особами, визначеними в постанові КМУ № 187, зокрема юридичними особами, створеними та зареєстрованими відповідно до законодавства рф, яким є ТОВ.
Постанова КГС ВС від 30 травня 2023 року у cправі № 925/1248/21 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/111709194.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
#Верховний_Суд #ВС #КГС_ВС #КУзПБ #ТОВ #КМУ #росія #агресія #мораторій #справа_про_банкрутство #боржник #кредитор
Верховний Суд визначив, чи припиняється зобов’язання емітента зі сплати суми номінальної вартості облігацій на підставі ст. 607 ЦК України у зв’язку з неможливістю розпоряджатися коштами, розміщеними на рахунку банку, що ліквідується
Неможливість виконання емітентом зобов’язань за договором купівлі-продажу цінних паперів щодо сплати суми номінальної вартості облігацій з огляду на запровадження процедури ліквідації банку, внаслідок чого емітент позбавлений можливості розпоряджатися коштами на рахунку, не є в розумінні ст. 607 ЦК України підставою для припинення зобов’язань за договором.
У цій справі Державна іпотечна установа звернулася до суду з позовом про припинення зобов’язань перед банком щодо сплати суми номінальної вартості іменних відсоткових облігацій. Як на підставу для припинення зобов’язань позивач посилався на положення ст. 607 ЦК України, якою передбачено, що зобов’язання припиняється неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає.
Господарський суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні позову.
Розглядаючи спір, Верховний Суд зазначив, що обставини, які викликають неможливість виконання, можуть бути як юридичними (заборона певної діяльності), так і фактичними (загибель індивідуально визначеної речі, яка мала б бути об’єктом виконання). Головна умова полягає в тому, що за такі обставини не буде відповідати жодна із сторін зобов’язання.
Посилання скаржника на зміни в законодавстві, через які було втрачено єдиний можливий спосіб припинення зобов’язання шляхом зарахування однорідних зустрічних вимог, Верховний Суд оцінив критично, оскільки фактично твердження позивача про припинення зобов’язання на підставі ст. 607 ЦК України зводяться до неможливості виконання позивачем вимоги про погашення номінальної вартості облігацій через відсутність необхідних коштів.
Натомість позивач відсутність необхідних коштів пов’язує із запровадженням у банку процедури ліквідації, внаслідок якої позивач позбавлений можливості розпоряджатися коштами на рахунку у вказаному банку, а інших джерел фінансування в нього немає.
Суд зауважує, що прийняття правлінням Національного банку України постанови про віднесення банку до категорії неплатоспроможних та надалі постанови правління НБУ про відкликання банківської ліцензії і ліквідацію банку не є законодавчою забороною щодо повернення грошових коштів кредиторові неплатоспроможного банку на вимогу такого кредитора й не може свідчити про неможливість виконання зобов’язання в розумінні ст. 607 ЦК України, оскільки процедура повернення кредиторові неплатоспроможного банку коштів чітко регламентована спеціальним Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а початок ліквідації банку не є підставою для припинення зобов’язань.
Процедура ліквідації відповідача триває, в цій процедурі здійснюються заходи щодо збереження активів банку, стягнення простроченої заборгованості позичальників та інших боржників банку, відчуження майна (активів) банку, а кошти, одержані в результаті ліквідації та продажу майна (активів), спрямовуються на погашення кредиторів банку у визначеній спеціальним законом черговості. Тому доводи позивача, що сьома черга кредиторів банку не буде задоволена, на цей час є передчасними.
З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків, що наведені вище позивачем обставини щодо неможливості виконання ним вимоги про погашення номінальної вартості облігацій не є в розумінні ст. 607 ЦК України підставою для припинення зобов’язання неможливістю його виконання.
Детальніше за посиланням: https://is.gd/7m9Gtx.
Постанова КГС ВС від 11 липня 2023 року у справі № 910/18432/21 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112173165.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
#Верховний_Суд #КГС_ВС #господарські_зобовязання #розміщення_обіг_цінних_паперів #погашення_облігацій #припинення_зобовязання
Верховний Суд опублікував зведений огляд судової практики КГС ВС за І півріччя 2023 року
Пропонуємо ознайомитися з оглядом ключових правових позицій КГС ВС за І півріччя 2023 року — https://is.gd/Pg7r0g.
Особливої уваги варті правові позиції, що сформовані з огляду на наслідки повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну, зокрема про:
✅ застосування мораторію при вирішенні питання щодо грошових вимог кредитора – суб’єкта російської федерації;
✅ незворотність дії в часі Закону України «Про захист інтересів осіб у сфері інтелектуальної власності під час дії воєнного стану, введеного у зв’язку із збройною агресією Російської Федерації проти України»;
✅ дію заборони на відкриття виконавчого провадження та вжиття заходів примусового виконання рішень на території територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають у тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні) та ін.
Для зручності в користуванні матеріал систематизований за окремими категоріями спорів, що належать до господарської юрисдикції.
Верховний Суд опублікував огляд судової практики ККС ВС за перше півріччя 2023 року
Пропонуємо вам ознайомитися з оглядом судової практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду – https://is.gd/o0JwjY.
В огляді зібрано найважливіші правові позиції ККС ВС за І півріччя 2023 року, які для зручності користування систематизовано за назвами розділів Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України.
Видання містить лише короткий опис правових висновків із посиланням на реквізити відповідних рішень ККС ВС в ЄДРСР і може стати в пригоді представникам усіх юридичних професій.
Вимоги про відшкодування моральної шкоди не можуть заявлятися одночасно зі скаргою на дії / бездіяльність виконавця – ОП КЦС ВС
Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду направила на новий розгляд справу заявниці в частині виплати їй моральної компенсації через бездіяльність державного виконавця.
У травні 2021 року Центрально-Міський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області зобов’язав російську федерацію в особі посольства рф в Україні відшкодувати заявниці шкоду за втрату колишньої бази відпочинку в м. Сімферополі внаслідок окупації рф АР Крим. На виконання цього рішення суду було відкрито виконавче провадження. Утім, державний виконавець не направив заявниці постанову про приєднання її виконавчого провадження до зведеного виконавчого провадження.
Заявниця вважала такі дії державного виконавця протиправною бездіяльністю та звернулася з відповідною скаргою до суду. Крім того, вона вимагала відшкодувати їй моральну шкоду, завдану неналежним виконанням державним виконавцем своїх обов’язків.
Суд першої інстанції, із судовим рішенням якого погодився апеляційний суд, визнав неправомірною бездіяльність виконавця, а провадження щодо відшкодування моральної шкоди закрив, роз’яснивши заявниці право звернутися до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди в порядку позовного провадження.
ОП КЦС ВС погодилася з висновком судів про неможливість розгляду вимог про відшкодування моральної шкоди у скарзі на дії державного виконавця. Ці вимоги суд може розглянути окремо в позовному провадженні.
Водночас ОП КЦС ВС визнала помилковими висновки судів про закриття провадження щодо моральної компенсації, адже в такому разі заявниця буде позбавлена права повторно звернутися до суду, і зауважила про необхідність залишення скарги в цій частині без розгляду.
Частиною 2 ст. 451 ЦПК України передбачено, що в разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними й зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).
У разі відсутності спеціальної норми щодо вирішення певних питань, які виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби, під час розгляду таких скарг мають застосовуватися положення ЦПК України, якими врегульовано аналогічні питання, а саме: про відкриття провадження у справі; щодо кола осіб, які беруть участь у справі, їхніх прав та обов’язків; про судові виклики і повідомлення; про судовий розгляд; щодо апеляційного й касаційного оскарження судових рішень тощо.
Аналіз зазначених норм права свідчить про те, що в межах розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби суд не може розглядати питання про відшкодування моральної шкоди або інших збитків, приймаючи ухвалу, постановлену за результатами розгляду скарги, в порядку судового контролю за виконанням судових рішень.
Проте в разі завдання шкоди неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю державного виконавця особа має право звернутися до суду з позовом про відшкодуванням шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади (статті 1174, 1166, 1167 ЦК України).
Такі справи повинні розглядатись у позовному порядку шляхом пред’явлення позову, оскільки є підставою для виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема як у цій справі, у тому числі в державного виконавця.
Тож ОП КЦС ВС скасувала судові рішення щодо закриття провадження за скаргою заявниці та направила її справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова ОП КЦС ВС від 31 липня 2023 року у справі № 216/5508/20 (провадження № 61-13сво23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112664735.
Із цією та іншими правовими позиціями ВС можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – lpd.court.gov.ua/login.
#ВерховнийСуд #КЦС #судова_практика #ОП_КЦС #відшкодування_моральної_шкоди
Огляд практики Європейського суду з прав людини за рішеннями, ухваленими впродовж червня 2023 року: https://is.gd/zBq7LX.
Серед іншого, звертаємо увагу на висновки ЄСПЛ в таких справах.
У справі ZHABLYANOV v. Bulgaria заявник – віцеспікер парламенту скаржився за ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (свобода вираження поглядів) на його усунення з посади з огляду на висловлені схвальні заяви щодо комуністичного режиму та характерної йому системи «правосуддя».
Констатуючи в цій справі відсутність порушення вимог ст. 10 Конвенції, ЄСПЛ, зокрема, виснував, що вислови заявника слід розглядати як зневагу до жертв комуністичного режиму, а також як такі, що суперечать цінностям, покладеним в основу Конвенції, а тому не потребують посиленого захисту, який зазвичай надає ЄСПЛ заявам з питань, що становлять інтерес для громадськості.
Відповідно до обставин розглянутої ЄСПЛ в означений період справи ISPIRYAN v. Lithuania заявницю було звільнено з посади директора школи на підставі втрати довіри через порушене проти неї та триваюче кримінальне провадження за підозрою в одержанні незаконної винагороди. Заявниця стверджувала, що таке втручання становило порушення презумпції невинуватості щодо неї в контексті вимог п. 2 ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд).
Розглядаючи цю справу, ЄСПЛ, серед іншого, зазначив, що він не міг визнати, що той факт, що заявницю було звільнено з посади на підставі втрати довіри під час кримінального провадження проти неї, сам по собі був несумісним із принципом презумпції невинуватості. Окрім того, ЄСПЛ не встановив, що будь-яка з оскаржуваних заяв органів влади, висловлена в процесі звільнення щодо заявниці, прочитана в контексті, у якому вона була зроблена, свідчила, що муніципальна влада поводилася з нею так, ніби вона була винною.
Ураховуючи ці та інші висновки у справі, ЄСПЛ констатував відсутність порушення.
У справі PITSILADI AND VASILELLIS v. Greece заявники скаржилися в контексті вимог ст. 2 Конвенції (право на життя) на неналежне національне законодавство, що не передбачало можливості доступу до пожертв, зібраних на лікування їхньої тяжко хворої дитини за кордоном. Через декілька днів після набрання чинності законодавчих змін, які надавали такий доступ, дитина померла.
Розглядаючи цю справу, ЄСПЛ вказав, що перелік правил, які регулювали збір коштів та умови отримання доступу до зібраних пожертв, був спрямований на забезпечення правової визначеності й захист донорів, а також на запобігання шахрайства і зловживань суспільною щедрістю, а заявникам так само було доступним законодавство, відповідно до якого вони могли звернутись із запитом про надання фінансування лікування їхнього сина за кордоном до спеціальних комітетів з питань охорони здоров’я, проте вони цього не зробили.
Ураховуючи ці та інші обставини зазначеної справи, ЄСПЛ не встановив порушення вимог ст. 2 Конвенції.
Верховний Суд повернув садибу Терещенків до комунальної власності
12 вересня 2023 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила нове рішення у справі щодо садиби Терещенків, яким повернула її територіальній громаді м. Києва.
У 2007 році Головне управління комунальної власності Києва (правонаступник – Департамент комунальної власності м. Києва), ВАТ «Укрнафта» та КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» уклали інвестиційний договір з реконструкції та реставрації нежилих будинків – пам’яток архітектури місцевого значення, що розташовані за адресами: бульвар Тараса Шевченка, 34/15, літ. «А» і бульвар Тараса Шевченка, 34/13, літ. «Б», «В».
Пізніше згідно з договором про заміну сторони в зобов’язанні всі права та обов’язки ВАТ «Укрнафта» щодо цього договору взяло на себе ПрАТ «Центрелеватормлинбуд».
Згодом сторони уклали додаткову угоду до інвестиційного договору про можливість набуття інвестором права власності на зазначені нежилі будинки. Пізніше інвестиційний договір було припинено на підставі відповідного договору, підписаного сторонами, а у 2009 році на підставі наказів Головного управління комунальної власності м. Києва були оформлені свідоцтва, які посвідчують право власності ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» на вказані будівлі.
Прокурор звернувся до суду з позовом до ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» і КП «Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт» про розірвання інвестиційного договору та повернення садиби в комунальну власність, стверджуючи, що відповідачі не виконали своїх обов’язків, у зв’язку із чим територіальна громада значною мірою була позбавлена того, на що розраховувала під час укладення договору. Крім того, об’єкти культурної спадщини не вибули у встановленому законом порядку з комунальної власності, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин діяла законодавчо встановлена заборона на їх відчуження. До того ж відповідачі не дотрималися вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини» та умов охоронних договорів, оскільки пам’ятки культурної спадщини перебувають у незадовільному стані, а жодні заходи для їх збереження не були вжиті.
Суди попередніх інстанцій у задоволенні позову відмовили.
Розглянувши касаційну скаргу прокурора, Велика Палата ВС ухвалила рішення про задоволення вимог про повернення садиби Терещенків територіальній громаді м. Києва. В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін.
Крім того, Велика Палата ВС постановила окрему ухвалу щодо недопущення порушень законодавства про охорону культурної спадщини.
Із повним текстом постанови ВП ВС у справі № 910/8413/21 (провадження № 12-9гс23) можна буде ознайомитися у ЄДРСР та в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
ВП ВС визначила порядок повернення платникові суми адміністративно-господарського штрафу, постанову про застосування якого скасував адміністративний суд
Суму штрафу, перераховану до бюджету на підставі постанови про застосування такого стягнення, яку надалі адміністративний суд визнав протиправною та скасував, можна стягнути на користь платника згідно зі ст. 1212 ЦК України як безпідставно утримувану. На такі правовідносини не поширюються приписи ЦК України про відшкодування шкоди та Порядку повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до Державного та місцевих бюджетів України, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 3 вересня 2013 року № 787 (Порядок № 787).
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у справі за позовом товариства до Державної служби України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) щодо повернення платникові суми адміністративно-господарського штрафу.
Відповідно до обставин цієї справи Укртрансбезпека застосувала до товариства адміністративно-господарський штраф. Товариство оскаржило постанову про застосування штрафу до адміністративного суду та одночасно сплатило цей штраф, щоб уникнути блокування банківських рахунків у виконавчому провадженні. Адміністративний суд в апеляційній інстанції позов товариства задовольнив. Після цього товариство звернулося до господарського суду з позовом про стягнення сплаченої суми за рахунок бюджетних асигнувань Укртрансбезпеки. Суди першої й апеляційної інстанцій позов задовольнили і стягнули на користь товариства кошти на підставі ст. 1212 ЦК України.
Укртрансбезпека в касаційній скарзі вказала, що спір стосується адміністративних відносин, бо відповідач діяв як суб’єкт публічного права, сплачені кошти є об’єктом бюджетних відносин, а процедура повернення цих коштів визначена в Порядку № 787 та є позасудовою.
ВП ВС зауважила, що на момент сплати товариством адміністративно-господарського штрафу була юридична підстава для такого платежу – чинна постанова про застосування штрафу та відкрите виконавче провадження. Тому не можна вважати, що товариство сплатило кошти помилково. Також з огляду на обставини справи немає підстав вважати, що воно сплатило штраф надміру, тобто в розмірі більшому, ніж визначений у зазначеній постанові. Надалі з огляду на набрання законної сили судовим рішенням адміністративного суду про визнання протиправною та скасування такої постанови відповідна юридична підстава відпала.
Порядок № 787 застосовний до випадків повернення помилково чи надміру зарахованих коштів до бюджету. Оскільки сума адміністративно-господарського штрафу, яку товариство внесло до бюджету, не є помилково чи надміру зарахованою, Порядок № 787 на спірні правовідносини не поширюється. Також немає підстав застосовувати до спірних правовідносин приписи ЦК України про відшкодування шкоди. На ці правовідносини поширюються приписи ст. 1212 ЦК України.
Також ВП ВС зазначила, що оскільки після визнання протиправною та скасування адміністративним судом постанови про застосування адміністративно-господарського штрафу кошти, які платник сплатив на виконання цієї постанови, перебувають у Державному бюджеті України без достатньої правової підстави, то повернення таких коштів платникові стосується захисту його майнових прав як суб’єкта господарювання, а справи у спорах про стягнення цих коштів належать до юрисдикції господарських судів.
Постанова ВП ВС від 8 серпня 2023 року у справі № 910/5880/21 (провадження № 12-36гс22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113176434.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
КАС ВС вказав на умови поновлення строку на апеляційне оскарження в разі повторного подання апеляційної скарги
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зробив висновок, що процесуальний строк, зокрема строк на апеляційне оскарження в разі повторного подання апеляційної скарги, може бути поновлено у випадку дотримання одночасно таких умов:
– первісне звернення до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою відбулось у межах передбаченого процесуальним законом строку на апеляційне оскарження;
– повторне подання апеляційної скарги відбулось у межах строку апеляційного оскарження, встановленого процесуальним законом, або впродовж розумного строку після отримання копії відповідної ухвали суду про повернення первісної скарги, без невиправданих затримок і зайвих зволікань;
– скаржник продемонстрував добросовісне ставлення до реалізації ним права на апеляційне оскарження і вжив усіх можливих та залежних від нього заходів з метою усунення недоліків апеляційної скарги, які стали підставою для повернення вперше поданої апеляційної скарги, і такі недоліки фактично усунуті станом на момент повторного звернення з апеляційною скаргою;
– доведено, що повернення попередньо поданих апеляційних скарг відбулося з причин, які не залежали від особи, яка оскаржує судові рішення, і які обумовлені наявністю об’єктивних і непереборних обставин, що унеможливили або значно утруднили можливість своєчасного звернення до суду апеляційної інстанції та не могли бути усунуті скаржником;
– наявність таких обставин підтверджено належними і допустимими доказами.
У цій справі пенсійний орган звернувся з апеляційною скаргою на рішення суду з дотриманням строку на апеляційне оскарження, однак не надав доказів сплати судового збору. Тому апеляційний суд скаргу повернув. Звертаючись вдруге з апеляційною скаргою, пенсійний орган заявив клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження, і суд апеляційної інстанції відкрив провадження у справі.
КАС ВС з огляду на викладене вище не може погодитися з висновками апеляційного суду про наявність у цьому конкретному випадку поважних причин для поновлення строку на апеляційне оскарження.
Пенсійний орган при повторному поданні апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції посилався лише на те, що строк апеляційного оскарження та строк, встановлений апеляційним судом для усунення недоліків первісної скарги, було пропущено у зв’язку із затримкою фінансування. Скаржник не посилався на наявність інших причин пропуску такого строку й не просив продовжити встановлений судом апеляційної інстанції строк для усунення недоліків апеляційної скарги, поданої вперше. Він не повідомив суд про тривалість і характер обставин, які унеможливлювали виконання вимог процесуального закону щодо оформлення апеляційної скарги в частині надання документа про сплату судового збору, не надав жодних доказів на підтвердження наведених ним аргументів в обґрунтування поважності причин пропуску строку.
Водночас суд апеляційної інстанції, поновлюючи строк на апеляційне оскарження при повторному зверненні з апеляційною скаргою, не врахував того, що сама собою затримка бюджетного фінансування щодо видатків на оплату судового збору не є автоматичною, достатньою і безумовною підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження, а також проігнорував відсутність будь-яких доказів на підтвердження цих обставин.
Постанова Верховного Суду від 24 липня 2023 року у справі № 200/3692/21 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112382759.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Дайджест судової практики Великої Палати Верховного Суду за І півріччя 2023 року – https://is.gd/wc1nMu.
У дайджесті зібрано всі ключові правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в щомісячних дайджестах судової практики ВП ВС, які було опубліковано впродовж півріччя.
Для зручності в користуванні правові висновки систематизовано як за підставами розгляду справ Великою Палатою, так і за видом судової юрисдикції. Окрім того, дайджест містить лише короткий опис правових висновків із посиланням на ЄДРСР, що дає змогу швидко та легко ознайомитися з найактуальнішою судовою практикою ВП ВС.
ВП ВС визначила, чи перериває строк, передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України, повторне подання позову після його повернення судом
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що строк, передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже і для відмови кредиторові в позові в разі звернення до суду. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов’язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений вказаною нормою, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін.
Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає вже фактично неіснуючий обов’язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором.
У цій справі в серпні 2009 року банк уперше звернувся до суду з позовом, у якому просив солідарно стягнути з позичальника та двох поручителів заборгованість за кредитним договором. Суд першої інстанції направив справу за підсудністю до іншого суду, який у жовтні 2010 року повернув позовну заяву позивачу для подання до належного суду. У лютому 2011 року банк повторно звернувся з позовом про стягнення кредитної заборгованості до належного суду.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення заборгованості з поручителів, апеляційний суд зазначив, що в цій справі підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 ЦК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) про припинення поруки, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Оскільки вказаний шестимісячний строк належить до преклюзивних, а банк не подав відповідного позову до поручителів у межах цього строку, порука вважається припиненою і в стягненні коштів з поручителів слід відмовити.
Водночас банк у касаційній скарзі зазначав, що звертався до суду з позовом у межах шестимісячного строку, проте цей позов було надіслано за підсудністю до іншого суду, а останній повернув його позивачеві. Тобто, на думку заявника, строк на пред’явлення вимог до поручителів не пропущений через його переривання.
Велика Палата ВС погодилася з висновками суду апеляційної інстанції і вказала, що ані ст. 559, ані будь-які інші норми ЦК України не містять положень про можливість поновлення, зупинення чи переривання строку звернення з вимогами до поручителя.
Звернення банку в серпні 2009 року з позовом спочатку в один суд першої інстанції, а потім направлення справи за підсудністю в інший суд не може бути підставою для переривання строку, передбаченого ч. 4 ст. 559 ЦК України, який є преклюзивним, оскільки провадження у вказаній справі закінчене постановленням ухвали про повернення позовної заяви позивачу. Таке звернення не є вимогою до поручителя у цій справі в розумінні ч. 4 ст. 559 ЦК України.
Постанова ВП ВС від 4 липня 2023 року у справі № 2-1268/11 (провадження № 14-2цс23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112406151.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
Огляд судової практики Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (актуальна практика) за І півріччя 2023 року: https://is.gd/OaQELj
Для зручності користування вміщені в огляді правові позиції систематизовано за характером та категорією спорів відповідно до визначених спеціалізацій судових палат КАС ВС.
ВП ВС визначила правові наслідки відступлення права вимоги, яка припинилася
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що недійсність вимоги не зумовлює недійсність відповідного договору, за яким була передана така вимога, а має наслідком відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором, врегульовану положеннями ЦК України. У таких випадках передання недійсної вимоги за правовою природою є невиконанням чи неналежним виконанням договору, за яким було відчужено недійсну вимогу.
Договір про відступлення права вимоги може бути визнаний недійсним у разі наявності відповідної правової підстави. Наприклад, якщо такий договір укладено під впливом помилки (ч. 1 ст. 229 ЦК України), обману (ч. 1 ст. 230 ЦК України), насильства (ч. 1 ст. 231 ЦК України) тощо.
У цій справі фінансова компанія (позивач) звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства (відповідач) про визнання договору про відступлення права вимоги недійсним і застосування наслідків недійсності правочину. Позов мотивовано тим, що за вказаним договором відповідач відступив право вимоги позивачеві за зобов’язанням, яке припинилося (внаслідок його виконання) на момент укладення договору, що суперечить положенням ст. 514 ЦК України та є підставою для визнання такого договору недійсним з огляду на приписи ст. 215 цього Кодексу. Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив повністю. Суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишив без змін.
ВП ВС з висновками судів попередніх інстанцій не погодилася, вказавши, що той факт, що первісний кредитор передає новому кредитору вимогу, яка припинилася, є підставою для відповідальності первісного кредитора перед новим кредитором, а не підставою недійсності відповідного договору, за яким була передана така вимога. Так само зміна розміру заборгованості за кредитним договором не впливає на дійсність / недійсність договору, за яким була передана вимога за відповідним кредитним договором.
Оскаржуваний договір про відступлення права вимоги містить усі ознаки договору купівлі-продажу права вимоги, тому до цього договору повинні застосовуватися положення законодавства щодо договорів купівлі-продажу.
З огляду на викладене ВП ВС дійшла висновку, що якщо предмета права вимоги (боргу) не було на момент його передання позивачеві, то останній має право на підставі ч. 1 ст. 665 ЦК України відмовитися від договору купівлі-продажу в односторонньому порядку та вимагати повернення грошових коштів.
Водночас у цій справі немає підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги та застосування наслідків недійсності цього договору.
Постанова ВП ВС від 8 серпня 2023 року у справі № 910/19199/21 (провадження № 12-45гс22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112873033.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
#Верховний_Суд #ВС #ВП_ВС #договір #відступлення_права_вимоги #первісний_кредитор #новий_кредитор #недійсна_вимога
Верховний Суд опублікував дайджест судової практики Великої Палати ВС у справах щодо оскарження рішень, дій, бездіяльності Вищої ради правосуддя
До вашої уваги – дайджест судової практики Великої Палати Верховного Суду у справах щодо оскарження рішень, дій, бездіяльності Вищої ради правосуддя (рішення, внесені до ЄДРСР станом на 30 червня 2023 року) – https://is.gd/o3JsIu.
Дайджест дає змогу зрозуміти основні правові підходи Великої Палати ВС до вирішення проблемних питань, які виникають під час притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора, здійснення дисциплінарними органами ВРП дисциплінарного провадження, призначення на посади та звільнення з посад Голови ДСА України, його заступників тощо.
У дайджесті відображено найважливіші правові висновки ВП ВС, сформульовані під час розгляду справ, пов’язаних із перевіркою законності рішень, дій, бездіяльності ВРП, її органів, що здійснюють дисциплінарне провадження, щодо:
▪️ дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора;
▪️ визнання порушення суддею вимог стосовно несумісності і про звільнення його з посади;
▪️ тимчасового відсторонення судді від здійснення правосуддя;
▪️ невнесення Президентові України подання про призначення судді на посаду;
▪️ переведення судді з одного суду до іншого тощо.
Також у дайджесті висвітлено актуальну судову практику ВП ВС щодо порядку оскарження рішень Етичної ради про невідповідність кандидата на посаду члена ВРП критеріям професійної етики та доброчесності для зайняття цієї посади.
Не можна зупиняти провадження у справі через перебування позивача в ЗСУ, якщо він наполягає на продовженні розгляду справи — КЦС ВС
Інститут зупинення провадження у справі не може бути застосований з ініціативи відповідача на підставі того, що позивач перебуває в лавах Збройних Сил України, якщо позивач активно бере участь у розгляді справи та наполягає на завершенні її розгляду. Про це виснував Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.
Суд першої інстанції задовольнив вимогу працівника про поновлення на роботі, апеляційний суд відкрив провадження у справі й зупинив його за клопотанням роботодавця на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, оскільки позивач був призваний на військову службу по загальній мобілізації.
За приписами п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, суд зобов’язаний зупинити провадження у справі в разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі ЗСУ.
КЦС ВС вказав, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (ч. 1 ст. 44 ЦПК України).
До основних засад судочинства ч. 3 ст. 2 ЦПК України віднесено розумність строків розгляду справи судом, пропорційність, диспозитивність, змагальність сторін.
Приписи п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України мають на меті захист процесуальних прав учасника цивільного процесу, який перебуває у складі ЗСУ або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан. Вони покликані забезпечити об’єктивний розгляд справи.
Провадження у справі підлягає зупиненню лише в разі наявності обставин, які перешкоджають її розгляду.
Апеляційний суд не звернув належної уваги на те, що позивач, присутній у судовому засіданні в залі суду, та його представник заперечували проти зупинення провадження у справі. У касаційній скарзі позивач також наполягав на розгляді апеляційним судом справи за його позовом про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди.
Призваний на військову службу позивач активно брав участь у розгляді справи, наполягав на завершенні її апеляційного перегляду. Дії відповідача, який наполягав на зупиненні провадження у справі з апеляційного перегляду рішення, ухваленого не на його користь, з посиланням на обставини, з ним не пов’язані, не відповідають принципу добросовісності.
За таких обставин інститут зупинення провадження у справі не може бути застосований у цій справі на шкоду інтересам позивача, меті цього інституту та принципам цивільного судочинства.
Постанова Верховного Суду від 15 серпня 2023 року у справі № 174/760/21 (провадження № 61-8044св23) — https://reyestr.court.gov.ua/Review/112896497.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
#Верховний_Суд #ВС #КЦС_ВС #трудові_спори #зупинення_провадження #добросовісність
Верховний Суд опублікував дайджест правових позицій Великої Палати ВС за травень – липень 2023 року
Пропонуємо до вашої уваги дайджест правових позицій Великої Палати Верховного Суду (рішення, внесені до ЄДРСР за травень – липень 2023 року) – https://is.gd/lWgOv0.
Серед них – позиції щодо:
✅можливості використання роздруківок електронного листування як доказів у справі;
✅відсутності обов’язку Моторного (транспортного) страхового бюро України сплачувати за страховика, що допустив прострочення виплати суми страхового відшкодування, передбачені законом суми 3 % річних, інфляційних втрат та пені;
✅витребування майна, яке не визначене індивідуально або не виділене в натурі;
✅неможливості оскарження ухвали суду першої інстанції про залишення позовної заяви без руху в частині розгляду клопотання про звільнення від сплати судового збору окремо від рішення суду;
✅представництва прокурором інтересів держави в особі органу місцевого самоврядування та комунального закладу (школи) при оскарженні договору на постачання природного газу;
✅строку, протягом якого орендар може звернутися з позовом про визнання укладеною додаткової угоди про поновлення договору оренди землі;
✅відсутності необхідності нотаріального посвідчення договору оренди транспортного засобу, стороною якого є ФОП;
✅стягнення кредитором заборгованості за рахунок предмета договору поруки / іпотеки в разі смерті боржника тощо.
Суд може визнати перерахування заставодавцем грошей, які були внесені як застава, на підтримку ЗСУ обставиною, що пом’якшує покарання – Верховний Суд
Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду підтвердив позицію судів нижчих інстанцій про визнання обставиною, що пом’якшує покарання, перерахування коштів, які внесла сестра засудженого на підтримку Збройний Сил України. Суд дійшов висновку, що врахування такої обставини під час призначення покарання відповідає вимогам закону. Про це йдеться в постанові Верховного Суду.
У жовтні 2022 року Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області засудив чоловіка на п’ять років позбавлення волі за обвинуваченням у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 121 КК України). При цьому суд врахував обставину, що пом’якшує покарання, – добровільне розпорядження засудженим коштами в розмірі 49 тис. 620 грн, які внесла його сестра як заставу під час досудового слідства. Пізніше засуджений виявив бажання перерахувати ці кошти на підтримку ЗСУ, із чим погодилася і його сестра.
Львівський апеляційний суд залишив вирок без змін.
Прокурор подав касаційну скаргу, посилаючись, серед іншого, на те, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано визнали перерахування застави ЗСУ обставиною, що пом’якшує покарання, під час призначення покарання засудженому. Він наголосив на тому, що заставу внесла сестра засудженого, а не він сам, а тому лише вона на власний розсуд, самостійно, незалежно від волі засудженого мала право розпоряджатися належними їй коштами.
ККС ВС залишив без зміни рішення судів попередніх інстанцій, зазначивши, що перерахування коштів, що були предметом застави, на підтримку ЗСУ навіть від заставодавця може бути враховане судом під час призначення покарання засудженому як обставина, що його пом’якшує.
Постанова ККС ВС від 19 липня 2023 року у справі № 442/2407/22 (провадження № 51-2963км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112345047.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
#Верховний_Суд #ВС #ККС_ВС #КК_У #помякшуюча_обставина #ЗСУ #підтримка_ЗСУ #застава
12 років позбавлення волі за державну зраду: ВС залишив у силі вирок судді, яка продовжила здійснювати правосуддя в окупованому Криму
Як установили суди в цьому кримінальному провадженні, будучи суддею Господарського суду АР Крим, громадянка України вчинила державну зраду, а саме: умисно на шкоду суверенітетові та територіальній цілісності України надавала рф як іноземній державі допомогу в проведенні підривної діяльності проти України. Зокрема, після окупації Криму суддя продовжувала здійснювати правосуддя за російським законодавством, а в грудні 2014 року указом президента рф була призначена на посаду судді арбітражного суду.
Вироком районного суду м. Києва колишню суддю України визнано винуватою та засуджено за ч. 1 ст. 111 КК України до 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Апеляційний суд залишив це судове рішення без змін.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду відмовила захиснику в задоволенні касаційної скарги, а судові рішення залишила без змін.
З повним текстом судового рішення ККС ВС у справі № 759/4148/17 (провадження № 51–1893 км 23) можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням – https://reyestr.court.gov.ua.
Верховний Суд залишив у силі рішення апеляції про незастосування до військовослужбовця, який викрав благодійну допомогу, звільнення від відбування покарання з випробуванням
Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду залишив у силі рішення суду апеляційної інстанції, що засудив офіцера прикордонного загону, який викрав майно – благодійну допомогу загальною вартістю 238 тис. 600 грн (ч. 4 ст. 410 КК України).
Суд першої інстанції визнав винуватим військовослужбовця і засудив його до п’яти років ув’знення, водночас звільнив від відбування покарання. Чернігівський апеляційний суд скасував це рішення щодо призначення покарання. Суд засудив військовослужбовця до семи років позбавлення волі та позбавив його військового звання.
Захисник обвинуваченого не погодився з вироком, оскільки вважав, що суд необґрунтовано не застосував до засудженого звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Утім, ККС ВС погодився з рішенням апеляції, зазначивши, що незастосування судом звільнення від відбування покарання з випробуванням у цьому випадку відповідає меті покарання та загальним засадам його призначення.
Постанова ККС ВС від 11 липня 2023 року у справі № 751/5204/22 (провадження № 51-2064км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112202617.
Із цією та іншими правовими позиціями ВС можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – lpd.court.gov.ua/login.
#ВерховнийСуд #ККС #судова_практика #військовослужбовець #благодійна_допомога
ВП ВС визначила, чи може власне письмове підтвердження позивача про неподання ним іншого позову до цього самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав бути вчинене його представником
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що власне письмове підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову до цього самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав, вчинене представником від імені такого позивача, є власним письмовим підтвердженням самого позивача, а не його представника.
Норми КАС України встановлюють, що позовна заява може бути складена, підписана та подана до суду як самим позивачем, так і його представником, якщо йому надані такі повноваження. Відповідно, відомості, які повинні бути зазначені в позовній заяві згідно із ч. 5 ст. 160 КАС України, у тому числі власне письмове підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, можуть викладатись як самим позивачем, так і його представником.
У поданій справі представник позивача (адвокат) звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправним та скасувати Указ Президента України від 12 жовтня 2022 року № 694/2022 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 12 жовтня 2022 року “Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)”» у частині застосування санкцій до позивача. Касаційний адміністративний суд у складі ВС залишив позовну заяву без руху для усунення її недоліків, зокрема, шляхом подання до суду власного письмового підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову до цього самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав, як це передбачено пунктами 2 та 11 ч. 5 і ч. 6 ст. 160 КАС України.
ВП ВС виснувала, що колегія КАС ВС не врахувала, що представник, складаючи, підписуючи та подаючи до суду позовну заяву, діє не від власного імені, а від імені позивача. Всі дії, вчинені в межах повноважень представником від імені позивача зі складення, підписання і подання до суду позовної заяви, вважаються такими, що їх вчинив сам позивач.
Як констатувала ВП ВС, помилковий висновок колегії КАС ВС про те, що позовну заяву може скласти, підписати та подати представник, а власне письмове підтвердження (яке є частиною цієї позовної заяви) повинен скласти, підписати та подати особисто (безпосередньо) позивач, по-перше, протиставляє позивача і його представника, оскільки створює хибне уявлення про те, що представник, здійснюючи процесуальні права й обов’язки позивача, може діяти від власного імені. По-друге, таке тлумачення взагалі унеможливлює складення, підписання та подання до суду позовної заяви представником, оскільки якщо власне письмове підтвердження повинен скласти, підписати та подати особисто позивач, то, відповідно, саму позовну заяву має складати, підписувати та подавати особисто (безпосередньо) позивач, що прямо суперечить ч. 10 ст. 44 КАС України й обмежує процесуальні права позивача, передбачені нормами частин 1, 2 ст. 16 і ч. 1 ст. 55 цього Кодексу.
Постанова ВП ВС від 6 липня 2023 року у справі № 990/36/23 (провадження № 11-41заі23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/112406157.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
#Верховний_Суд #ВС #ВП_ВС #представництво #власне_письмове_підтвердження_позивача #позовна_заява #КАС
