19219
Правові висновки Верховного Суду
Сьогодні, 5 лютого 2024 року, на офіційному вебсайті Служби безпеки України було оприлюднено повідомлення про те, що слідчі СБУ повідомили очільнику одного зі структурних підрозділів апарату Верховного Суду України про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 436-2 КК України (виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії рф проти України, глорифікація її учасників, вчинені службовою особою).
Звертаємо увагу, що особа, про яку йдеться в повідомленні СБУ, працювала у Верховному Суді України й не була переведена у штат Апарату Верховного Суду, а отже – ніколи не працювала у Верховному Суді.
Нагадаємо, що Верховний Суд України припинив свою діяльність 15 грудня 2017 року у зв’язку з початком функціонування Верховного Суду.
Просимо представників медіа при висвітленні цієї новини використовувати коректну назву органу, в якому працювала особа, якій повідомлено про підозру.
Пропонуємо до вашої уваги черговий огляд актуальної судової практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду – https://cutt.ly/PwXSgPN2
В огляді відображено найважливіші правові позиції і висновки з кримінального та кримінального процесуального права, що містяться в постановах Касаційного кримінального суду, ухвалених у грудні 2023 року, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків слід виокремити такі.
У сфері кримінального права:
✅ акцентовано на тому, що подання суб'єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції», у паперовій формі з огляду на релігійні переконання та мотиви, а не в електронному виді шляхом заповнення на офіційному вебсайті НАЗК за формою, що визначається цим агентством, не свідчить про відсутність у діянні цієї особи прямого умислу на неподання вказаної декларації;
✅ констатовано, що звільнення особи на підставі ч. 1 ст. 78 КК України від покарання, призначеного за попереднім вироком, та похідне від цього погашення судимості за цим вироком на підставі п. 1 ч. 1 ст. 89 КК України унеможливлює застосування судом ч. 4 ст. 70 КК України.
У сфері кримінального процесуального права:
✅ встановлено порядок визначення останнього дня строку досудового розслідування та зауважено на послідовному його обрахунку;
✅ вирішено питання щодо можливості оскарження в апеляційному порядку ухвал слідчого судді: про зобов’язання прокурора закрити кримінальне провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України; про надання дозволу на проведення обшуку; про залучення судового експерта-психолога для проведення судово-психологічної експертизи із застосуванням комп'ютерного поліграфа.
Упродовж грудня 2023 року ККС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, які висвітлено в огляді судової практики.
Перебування дитини за кордоном не позбавляє суд України права вирішувати спір про визначення місця її проживання – ОП КЦС ВС
Факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того, вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання.
Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця її проживання. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні.
Такі висновки щодо застосування норм права зробила Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, забезпечуючи єдність судової практики, у справі за позовом батька про визначення місця проживання дитини разом із ним.
Звертаючись у вересні 2019 року до суду з позовом, батько дитини посилався на те, що малолітній син після розлучення подружжя залишився проживати з матір’ю та її родиною. Водночас на момент звернення до суду син залишився проживати з родиною матері (прабабусею) у зв’язку з тим, що мати виїхала за кордон та проживає за межами України. Оскільки відповідачка належним чином не займається вихованням дитини та проживає за межами України, у найкращих інтересах дитини буде визначення місця проживання разом із батьком.
Надалі після виїзду малолітнього сина в серпні 2021 року до Королівства Іспанія відповідачка не привезла дитину назад до України.
Суд першої інстанції задовольнив позов. Врахувавши висновок органу опіки та піклування, суд вважав, що визначення місця проживання сина разом із батьком буде відповідати найкращим інтересам дитини.
Скасовуючи це рішення та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд взяв до уваги, що син постійно проживав з матір’ю та її родиною до серпня 2021 року, де склалися необхідні соціально-побутові умови, сталі соціальні зв’язки, з батьком спілкувалася періодично, а за словами дитини, наданими органу опіки та піклування, син виявив бажання тільки бачитись із батьком і проводити з ним вільний час, а проживати – разом із бабусею (станом на момент підготовки висновку органом опіки та піклування).
ОП КЦС ВС погодилася з висновками апеляційного суду про те, що позивач не надав достатніх доказів на підтвердження необхідності визначення місця проживання дитини з батьком з огляду на інтереси самої дитини, які переважають над інтересами і бажаннями її батьків, а також що в умовах воєнного стану в Україні дитині безпечніше залишатися з матір’ю в Королівстві Іспанія.
Разом із тим у цій справі ОП КЦС ВС у зв’язку з наявністю різних правових висновків суду касаційної інстанції вирішувала правове питання щодо можливості розгляду судом держави постійного місця проживання спору про визначення місця проживання дитини в разі, якщо вона перебуває за кордоном.
Докладніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1550551/ .
Постанова Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/116606725.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
У Верховному Суді обговорять питання щодо майбутнього правосуддя
2 лютого 2024 року в онлайн-форматі відбудеться круглий стіл «Правосуддя майбутнього: судова мережа та доступ до правосуддя», організований виданням «Юридична практика» за підтримки Верховного Суду, Вищої ради правосуддя та Інституту правотворчості та науково-правових експертиз НАН України.
Серед учасників – судді, представники Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Ради суддів України, Міністерства юстиції України, МКАС при ТПП України, ЕВА, науковці, адвокати й народні депутати.
Під час заходу заплановано обговорити такі питання:
- стратегія розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021–2023 роки: підсумки впровадження та подальші кроки;
- продовження судової реформи в Україні в контексті євроінтеграційних процесів;
- реформування мережі судів в Україні в контексті завершення реформування адміністративно-територіального устрою;
- майбутнє цивільної, господарської та адміністративної юрисдикцій: якою має бути мережа окружних та апеляційних судів для вирішення господарських та адміністративних спорів;
- про те, які спори слід віднести до юрисдикції вищих спеціалізованих судів;
- господарський суд як спеціалізований економічний суд, що розглядає справи, пов’язані з інвестиційною діяльністю, — чи потрібні альтернативи;
- про те, який орган має виконувати функції касаційних інстанцій. Яким має бути Верховний Суд. Чи потрібна Велика Палата ВС;
- майбутнє Конституційного Суду України як органу, що здійснює конституційний контроль;
- про те, чи потрібен в Україні інститут мирових суддів;
- альтернативні механізми вирішення спорів: їх місце і роль.
Програма круглого столу та реєстрація – https://pravo.ua/event/justice2024/.
Відеотрансляція заходу – https://www.youtube.com/watch?v=821FcQ1uImo.
Постанова апеляційного суду про забезпечення позову, ухвалена за наслідком перегляду відповідної ухвали суду першої інстанції, є виконавчим документом – КЦС ВС
Постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, ухвалена за наслідком перегляду відповідної ухвали суду першої інстанції, є виконавчим документом та має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим законом. У цьому випадку постанова апеляційного суду одночасно виступає і підставою виконання, і виконавчим документом.
Такого висновку дійшов Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у справі за позовом матері про визначення місця проживання дитини, розглянувши заяву матері про забезпечення позову шляхом визначення місця та часу спілкування дитини з нею.
У справі, що розглядалася, апеляційний суд скасував ухвалу районного суду та ухвалив нове рішення, яким частково задовольнив заяву позивачки про забезпечення позову.
Пізніше апеляційний суд ухвалою задовольнив заяву позивачки про приведення виконавчого документа у відповідність до вимог Закону України «Про виконавче провадження», зробив висновок, що постанова про забезпечення позову є виконавчим документом, та уточнив її, зазначивши дані стягувача і боржника, їхні реєстраційні номери облікових карток платника податків та строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.
Відповідач просив скасувати відповідну ухвалу, вважаючи, що вона фактично змінює резолютивну частину постанови. Крім того, відповідач вказував, що питання приведення виконавчого документа у відповідність до закону вирішувалось не районним судом та без видачі ним як судом першої інстанції виконавчого листа на виконання постанови апеляційного суду.
Перед касаційним судом у цій справі постало ключове правове питання, чи є постанова суду апеляційної інстанції про забезпечення позову, ухвалена за наслідком перегляду ухвали суду першої інстанції щодо забезпечення позову, виконавчим документом.
Детальніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1547032/
Постанова Верховного Суду від 7 грудня 2023 року у справі № 757/33742/19 (провадження № 61-3730св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115859366.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua/.
ВП ВС вказала на можливі способи захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво
Якщо право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного ст. 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичної долі самочинно побудованого майна й не приведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.
Тож належними вимогами, які може заявити особа – власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.
Такий висновок сформулювала Велика Палата Верховного Суду у справі за позовом міської ради про припинення права власності на об’єкт нерухомого майна, зареєстрований за громадською організацією.
Свої вимоги позивач обґрунтував порушенням його прав як власника земельної ділянки внаслідок легалізації самочинного будівництва шляхом безпідставної реєстрації права власності на об’єкт самочинного будівництва за громадською організацією. Він стверджував, що спірний об’єкт нерухомості є самочинно збудованим, оскільки під його будівництво не була відведена земельна ділянка, дозвіл на проведення будівельних робіт не надавався, проєкт не затверджувався, а особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набула права власності на нього.
Суд першої інстанції вказав, що позивач має право на судовий захист свого порушеного права, зокрема, шляхом обраного ним способу – припинення права власності громадської організації на спірний об’єкт нерухомості. Натомість суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що вимога про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого спірного об’єкта нерухомості відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, а позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх прав.
Розглянувши цю справу, Велика Палата ВС зазначила, що відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Однак як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Для цього їм необхідно дотримуватися чіткого алгоритму дій, передбаченого в ст. 376 ЦК України.
Якщо позивач прагне захистити свої права, порушені внаслідок самочинного будівництва, він має право звернутися до суду з позовною вимогою, сформульованою відповідно до положень частин 4 або 5 ст. 376 ЦК України.
Тобто позивач у цій справі може подати позов про визнання права власності на спірний об’єкт нерухомості (ч. 5 ст. 376 ЦК України) або про знесення спірного об’єкта нерухомості (ч. 4 ст. 376 ЦК України).
У разі задоволення однієї із зазначених вимог юридична доля самочинно побудованого майна (спірного об’єкта нерухомості) буде вирішена у встановленому законом порядку. Водночас буде відновлено і стан єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна. Натомість заявлена позивачем у цій справі вимога вказаного не забезпечує.
Детальніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1544961/.
Постанова ВП ВС від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22 (провадження № 12-39гс23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115377100.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Огляд правових позицій судової палати для розгляду справ про банкрутство КГС ВС за 2023 рік: http://surl.li/pqlwg.
Огляд містить ключові правові позиції профільної судової палати КГС ВС та стане в пригоді тим, хто цікавиться питаннями банкрутства.
Тож читайте, зберігайте, застосовуйте!
Огляд рішень Великої Палати Верховного Суду, об’єднаної палати і палат Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, які містять правові висновки про застосування норм кримінального та кримінального процесуального права (2018–2023 роки): https://cutt.ly/TwKZDoYj
Висновки систематизовано за розділами, а також за питаннями кримінального права і процесу.
Огляд заслуговує, щоб його зберегти як настільну книгу для всіх, хто так чи інакше цікавиться проблематикою здійснення правосуддя при розгляді кримінальних проваджень.
КГС ВС припинив володіння ТОВ та зобов’язав знести об’єкт самочинного будівництва – заклад громадського харчування на земельній ділянці ландшафтного парку «Партизанська слава» і ландшафтного заказника «Червонохуторські озера»
Сам по собі факт державної реєстрації права власності без наявності відповідних правових підстав, передбачених законодавством, не тягне за собою легітимізацію самочинно збудованого майна та набуття права власності на таке майно. Право власності на такий об’єкт саме як на об’єкт нерухомого майна не належить жодній особі.
З огляду на це належним способом захисту права власності держави на земельну ділянку природно-заповідного та водного фондів, на якій знаходиться такий об’єкт самочинного будівництва, зареєстрований за третьою особою, є припинення володіння особою цим об’єктом. Судове рішення про задоволення вимоги про припинення володіння об'єктом нерухомого майна – це підстава для закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на цей об’єкт, усунення в Державному реєстрі видимості існування майна як об'єкта саме нерухомого майна, оскільки спірне майно є рухомим.
Таких висновків дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у справі за позовом прокурора в інтересах держави в особі міської ради про усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою.
Детальніше - https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1542532/
Постанова Верховного Суду від 1 листопада 2023 року у справі № 910/7987/22 –
https://reyestr.court.gov.ua/Review/114928691.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
КЦС ВС роз’яснив можливість забезпечення позову у справі про визначення місця проживання дитини шляхом встановлення порядку спілкування з нею
Зустрічі матері з дитиною є співмірним заходом забезпечення позову у справі про визначення місця проживання дитини.
Мати, яка на час вирішення справи про визначення місця проживання дитини проживає окремо від дитини, також має право на особисте спілкування з нею, а батько не має права перешкоджати матері спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини і таке спілкування відбувається саме в інтересах дитини.
Такого висновку дійшов Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у справі за позовом матері про визначення місця проживання дитини, розглянувши заяву матері про забезпечення позову про визначення місця проживання дитини до розгляду справи по суті.
Суди попередніх інстанцій частково задовольнили заяву про забезпечення позову про визначення місця проживання дитини, забезпечивши позов шляхом визначення часу спілкування малолітньої дитини з матір’ю за місцем проживання дитини, та визначили час їхніх зустрічей.
КЦС ВС залишив судові рішення без змін, вказавши, що зустрічі матері з дитиною є співмірним заходом забезпечення позову з огляду на те, що цей спір виник із сімейних правовідносин.
У таких чутливих правовідносинах, враховуючи можливий тривалий судовий розгляд справи про визначення місця проживання малолітньої дитини, сприяння забезпеченню відновлення відносин та емоційного контакту малолітньої дитини особисто з її матір’ю повинно переважати над бажанням інших осіб обмежити або взагалі відгородити дитину від зустрічей з матір’ю.
Системний аналіз наведених норм права з урахуванням практики ЄСПЛ і ВС дає підстави вважати, що мати, яка на час вирішення справи про визначення місця проживання дитини проживає окремо від дитини, також має право на особисте спілкування з нею, а батько не має права перешкоджати матері спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини і таке спілкування відбувається саме в інтересах дитини.
При визначенні основних інтересів дитини в кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку в безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.
З пояснень сторін в суді апеляційної інстанції було встановлено погіршення відносин між позивачкою та дочкою. При цьому позивачка наполягала, що це сталося після її звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дочки з нею, та вважала, що це результат впливу відповідача на дочку.
Натомість на думку відповідача це сталося через те, що позивачка сама не спілкувалася з дитиною тривалий час і дитина втратила бажання спілкуватися з матір’ю.
Аналіз таких пояснень і матеріалів справи свідчить про те, що суди правильно виходили з того, що зустрічі матері з дитиною будуть сприяти відновленню та налагодженню емоційних стосунків матері з її малолітньою дитиною і ця обставина відповідатиме найкращим інтересам дитини.
Постанова Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 467/403/22 (провадження № 61-6283св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115238711.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua/
Верховний Суд висловився щодо меж історичного ареалу м. Львова та обмеження його забудови
Верховний Суд зауважив, що межі історичного ареалу м. Львова закріплені на нормативному рівні згідно з історико-містобудівним опорним планом м. Львова, який входить до Генерального плану міста Львова.
Незатвердження науково-проєктної документації з визначення меж історичного ареалу Львова не впливає на правовий режим території як такої, що належить до земель історико-культурного призначення, та не виводить її з-під державної охорони (охорони законом).
На це вказав Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.
У справі, що розглядалася, позивач оскаржив припис Міністерства культури та інформаційної політики України щодо зупинення будівництва багатоквартирного житлового будинку з підземним паркінгом зі знесенням існуючих будівель.
Підстава винесення спірного припису — проведення будівельних робіт у межах історичного ареалу Львова й охоронної (буферної) зони об’єкта «Архітектурний ансамбль історичного центру Львова», включеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, апеляційний — задовольнив його.
Зокрема, апеляційний суд керувався тим, що позивач розробив і затвердив проєктну документацію відповідно до затверджених містобудівних умов та обмежень, провів її експертизу й отримав дозвіл на початок будівельних робіт, а історико-архітектурний опорний план та межі історичного ареалу Львова не затверджені у встановленому законом порядку.
КАС ВС скасував рішення апеляційного суду та залишив у силі рішення суду першої інстанції, визнавши припис Мінкультури законним.
ВС встановив, що на момент виникнення спірних правовідносин чинною була ухвала Львівської міськради від 30 вересня 2010 року № 3924 «Про затвердження містобудівної документації "Корегування генерального плану м. Львова" ІІ-стадія. Генеральний план». Вона була розроблена на підставі чинних на той час нормативно-правових актів, а саме: законів України «Про планування і забудову територій» та «Про основи містобудування», а також ДБН Б.1-3-97 «Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження генеральних планів міських населених пунктів», затверджених наказом Держбуду України 25 вересня 1997 року № 164.
У Генеральному плані Львова (Коригування генерального плану м. Львова ІІ стадія) міститься розділ, у якому зазначено, що охорона історичного середовища міста — один із пріоритетних стратегічних напрямів діяльності всіх учасників містобудівного процесу міста.
Суд звернув увагу, що такий розділ ґрунтується на історико-архітектурному плані Львова, розробленому інститутом
«Укрзахідпроектреставрація» у 2005 році. Він стосується, зокрема, території що перебуває під охороною ЮНЕСКО та історичного ареалу міста.
Цей план також врахований під час ухвалення рішення виконкому Львівської міськради від 9 грудня 2005 року № 1311 «Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова». А тому КАС ВС дійшов висновку, що межі історичного ареалу Львова були закріплені на нормативному рівні.
Суд констатував, що суб’єкти містобудування зобов’язані дотримуватися обмежень і вимог, установлених Законом України «Про охорону культурної спадщини», під час здійснення містобудівної діяльності на території, що належить до історичного ареалу та його буферної зони, відповідно до історико-містобудівного опорного плану Львова.
У цій справі встановлено, що ділянка розташована в межах історичного ареалу міста та в межах охоронної (буферної) зони об’єкта «Архітектурний ансамбль історичного центру Львова», включеного до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Детальніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1541132/
Постанова ВС від 12 грудня 2023 року у справі № 380/13557/21 (адміністративне провадження № К/990/18928/23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115665750.
Із цією та іншими правовими позиціями ВС можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – lpd.court.gov.ua.
Задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, здійснюється лише в межах провадження у справі про банкрутство – КГС ВС
Позов щодо звернення стягнення на предмет іпотеки не є за своєю суттю зверненням до господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, щодо отримання згоди на реалізацію майна боржника в порядку положень ч. 5 ст. 41 КУзПБ, а тому задоволення такого позову матиме наслідком недотримання положень ч. 6 ст. 41 КУзПБ щодо того, що задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, здійснюється лише в межах провадження у справі про банкрутство.
На це звернула увагу судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Докладніше - https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1540197/
Постанова КГС ВС від 4 жовтня 2023 року у справі № 910/20057/16 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114020700.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua
Дайджест ВП ВС за листопад – грудень 2023 року
Пропонуємо до вашої уваги дайджест судової практики Великої Палати Верховного Суду (рішення, внесені до ЄДРСР за листопад – грудень 2023 року) – https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Dajdgest_VP_VS_11_12_2023.pdf.
У дайджесті вміщено правові висновки Великої Палати, зокрема, щодо:
✅ належного способу захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво;
✅ можливості звільнення відповідача від сплати судового збору при зверненні з апеляційною чи касаційною скаргою;
✅ розірвання договору оренди земельної ділянки державної власності в разі реорганізації орендаря у спосіб виділу;
✅ можливості відшкодування витрат за експертизу, проведену до подання позову;
✅ нікчемності умов договору, якими скасовується чи обмежується відповідальність постачальника за умисне порушення зобов’язання;
✅ порядку стягнення коштів за банківським вкладом з банку, у якому запроваджена тимчасова адміністрація;
✅ поширення арбітражного застереження (арбітражної угоди), викладеного в контракті, на спір за участю особи, яка не підписувала цей контракт, але набула прав та обов’язків його сторони;
✅ стягнення інфляційних втрат та 3 % річних (ст. 625 ЦК України) у випадку прострочення державою виконання рішення суду, яким підтверджене її грошове зобов’язання з відшкодування шкоди.
ВП ВС визначила належний спосіб захисту прав орендодавця, який вважає відсутнім в орендаря зареєстрованого права оренди
Належним способом захисту прав орендодавця, який вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права оренди відповідача.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду.
Відповідно до обставин справи у 2011 році орендодавець та орендар підписали договір оренди земельної ділянки строком на 7 років, однак орендар згідно з вимогами чинного на той час законодавства й умовами підписаного договору не зареєстрував останній. Після запровадження з 1 січня 2013 року правил щодо державної реєстрації прав орендар зареєстрував у 2014 році право оренди. Тому вважав, що договір оренди землі діє до 2021 року, тоді як орендодавець був переконаний, що строк дії договору спливає у 2018 році.
Суди першої й апеляційної інстанцій задовольнили позов орендаря та відмовили в задоволенні позову орендодавця. Констатували, що підписаний у 2011 році договір оренди землі набрав чинності після державної реєстрації права оренди у 2014 році та діє до 2021 року. На думку судів, орендодавець визнав укладення цього договору, бо підписав його, отримував орендну плату, не заперечував протягом тривалого часу проти користування орендарем земельною ділянкою та погодив умови додаткової угоди 2016 року.
ВП ВС звернула увагу, що орендар не надав доказів на підтвердження наявності перешкод з боку орендодавця в користуванні земельною ділянкою. Суди попередніх інстанцій на підставі дослідження належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів не встановили, що орендодавець чинив орендарю перешкоди в користуванні земельною ділянкою. Зазначили лише про те, що власник земельної ділянки «починаючи з липня 2019 року, приступив до самостійного використання спірної земельної ділянки».
За відсутності наданих орендарем доказів перешкод йому в користуванні земельною ділянкою в задоволенні вимоги зобов’язати орендодавця не чинити орендареві таких перешкод слід відмовити.
Відмова в позові про зобов’язання орендодавця не чинити орендареві перешкод у користуванні земельною ділянкою через недоведеність їх наявності відповідними доказами не позбавляє орендаря права просити усунути перешкоди за належного підтвердження їх наявності. Крім того, якщо орендар вважає, що йому завдані збитки внаслідок позбавлення можливості певний час у минулому користуватися земельною ділянкою, то ефективним способом захисту відповідного права орендаря може також бути стягнення завданих орендодавцем збитків.
Велика Палата ВС погодилася з відмовою в задоволенні вимоги орендодавця, але з інших мотивів, ніж навели суди попередніх інстанцій.
ВП ВС неодноразово звертала увагу на те, що рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей (записів) про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; після початку відображення таких відомостей (записів) у цьому Реєстрі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпують свою дію.
Тому належним способом захисту прав орендодавця, який у цих спірних правовідносинах вважає, що зареєстроване право оренди відсутнє, є його вимога до особи, за якою зареєстроване право оренди, про визнання відсутнім права оренди. Судове рішення про задоволення такої вимоги є підставою для внесення до вказаного Реєстру відомостей про припинення права оренди відповідача.
Докладніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1538621/.
Постанова ВП ВС від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19 (провадження № 14-49цс22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115546305.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Сторона, на користь якої ухвалено рішення, має право на відшкодування витрат за експертизу, проведену до подання позову, якщо такі витрати пов’язані з розглядом справи – ВП ВС
Відшкодування витрат за проведення експертизи не обмежується випадком її призначення та проведення після відкриття провадження у справі. Тож сторона, на користь якої ухвалено рішення, має право на відшкодування витрат за експертизу, проведену до подання позову, якщо такі витрати пов’язані з розглядом справи, зокрема якщо суд урахував відповідний висновок експерта як доказ.
Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду.
У справі, що розглядалася, місцевий суд задовольнив позов особи про поділ у натурі житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, припинення частки у спільній власності.
У межах цієї справи адвокат позивача звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення. Він просив суд стягнути на користь позивача понесені судові витрати на професійну правничу допомогу та витрати на проведення будівельно-технічних експертиз. Суд першої інстанції задовольнив вимоги адвоката позивача.
Відповідач подав апеляційну скаргу на рішення і додаткове рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат. Він, серед іншого, посилався на те, що позивач замовив висновок експерта до відкриття провадження у справі. Суд апеляційної інстанції залишив апеляційну скаргу без задоволення, а рішення та додаткове рішення місцевого суду в частині розподілу судових витрат – без змін.
Велика Палата ВС зазначила, що, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд ураховує не те, коли замовлено експертизу та отримано висновок експерта – до чи після звернення позивача до суду з позовом, а те, чи пов’язані безпосередньо ці витрати з розглядом справи.
Відшкодування витрат за проведення експертизи не обмежується випадком її призначення та проведення після відкриття провадження у справі. Тому сторона, на користь якої ухвалено рішення, має право на відшкодування витрат за експертизу, проведену до подання позову, якщо такі витрати пов’язані з розглядом справи, зокрема якщо суд урахував відповідний висновок експерта як доказ.
Відмова у відшкодуванні судових витрат за проведення експертизи стороні, на користь якої ухвалено судове рішення (особливо, якщо суд урахував відповідний висновок експерта як доказ), не узгоджується із засадами розумності, добросовісності, справедливості та правової визначеності, а також не забезпечує конструкцію передбачуваності застосування процесуальних норм, отже не є такою, що відповідає принципу верховенства права.
Місцевий суд урахував зазначені висновки експертизи як доказ під час розгляду справи та ухвалення судового рішення.
ВП ВС погодилася з висновком судів попередніх інстанцій про те, що витрати, здійснені позивачем за проведення комплексної судової оціночно-будівельної, будівельно-технічної експертизи та додаткової будівельно-технічної експертизи, є обґрунтованими, безпосередньо пов’язані з розглядом справи і підлягають відшкодуванню.
Постанова ВП ВС від 22 листопада 2023 року у справі № 712/4126/22 (провадження № 14-123цс23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115546317.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Суб’єкт субсидіарної відповідальності не має права на апеляційне оскарження ухвали суду про визнання грошових вимог кредитора до боржника у справі про банкрутство – КГС ВС
Заява ліквідатора про покладення субсидіарної відповідальності на осіб, винних у доведенні боржника до банкрутства, розглядається за правилами ГПК України в межах справи про банкрутство в порядку, визначеному ст. 7 КУзПБ.
Отже, суб’єкти субсидіарної відповідальності в такому майновому спорі мають статус відповідачів та належать до учасників відокремленого позовного провадження у справі про банкрутство і не наділені повним обсягом процесуальних прав учасників справи про банкрутство, зокрема правом на оскарження судових рішень у такій справі (у т. ч. ухвали про визнання грошових вимог кредиторів до боржника).
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду.
Детальніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1551715/
Постанова КГС ВС від 22 листопада 2023 року у справі № 910/4685/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115858928.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua
У Верховному Суді розпочинається круглий стіл «Правосуддя майбутнього: судова мережа та доступ до правосуддя»
Сьогодні, 2 лютого 2024 року, об 11:00 починає роботу круглий стіл «Правосуддя майбутнього: судова мережа та доступ до правосуддя», організований виданням «Юридична практика» за підтримки Верховного Суду, Вищої ради правосуддя та Інституту правотворчості та науково-правових експертиз НАН України.
Програма круглого столу – https://pravo.ua/event/justice2024/.
Відеотрансляція заходу – https://www.youtube.com/watch?v=821FcQ1uImo.
Справи про встановлення факту проживання однією сім’єю із загиблим військовослужбовцем розглядаються в порядку цивільного судочинства – ВП ВС
Справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян, належать до юрисдикції цивільного суду. Чинне законодавство не передбачає іншого судового порядку підтвердження факту, що має юридичне значення, окрім як розгляд відповідних справ за правилами цивільного судочинства.
Справи про встановлення факту проживання однією сімʼєю без шлюбу із загиблим військовослужбовцем підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства незалежно від мети звернення до суду (зокрема, підтвердження соціального статусу для призначення та виплати одноразової грошової допомоги сім’ї військовослужбовця) і наявності в заявника певних цивільних прав та обов’язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб’єктами владних повноважень.
На це вказала Велика Палата Верховного Суду.
У справі, що розглядалася, позивачка звернулася до Міністерства оборони України із заявою про отримання одноразової грошової допомоги як член сім’ї померлого військовослужбовця. Однак комісія Міноборони відмовила їй у призначенні допомоги через відсутність доказів на підтвердження наявності в позивачки статусу члена сім'ї загиблого військовослужбовця – позивачка не надала рішення суду, яким встановлено факт їх проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні вимог позивачки про скасування рішення комісії, оскільки вона не підтвердила факт спільного проживання з померлим однією сім’єю, а тому на неї не поширюється дія ст. 16-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Апеляційний суд скасував це рішення і задовольнив позов.
ВП ВС виснувала, що з огляду на відсутність документів, передбачених для виплати одноразової грошової допомоги, комісія Міноборони, відмовляючи у її призначенні, діяла відповідно до вимог закону.
ВП ВС також звернула увагу, що існує два порядки встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий.
У разі оскарження до суду відмови відповідного органу в установленні юридичного факту, який підлягає встановленню в позасудовому порядку, такий спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Справи про встановлення юридичних фактів у судовому порядку вирішуються судами цивільної юрисдикції.
Отже, судом, який розглядає справи про встановлення факту, що має юридичне значення, зокрема факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу, є суд цивільної юрисдикції.
При цьому в одному провадженні не можуть бути поєднані вимоги про встановлення факту, що має юридичне значення, та оскарження рішення, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, оскільки ці вимоги підсудні судам різних юрисдикцій.
Також ВП ВС звернула увагу на неефективність підходу до визначення юрисдикційності спорів про встановлення юридичних фактів у судовому порядку залежно від мети звернення та наявності в заявника певних цивільних прав та обов’язків чи виникнення публічно-правових спорів із суб’єктами владних повноважень.
Адже це не сприятиме належному способу захисту порушеного права заявника, бо призведе до необхідності доказування одних і тих же обставин, подій та фактів при кожному зверненні до судів різних юрисдикцій.
Ураховуючи наведене, Велика Палата ВС скасувала постанову апеляційного суду про задоволення позову та залишила в силі рішення суду першої інстанції про відмову в позові, змінивши його мотивувальну частину.
Постанова ВП ВС від 18 січня 2024 року у cправі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/116512563.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
ВС залишив без зміни обвинувальний вирок колишньому депутату Верховної Ради АР Крим, який вчинив державну зраду
Вироком районного суду колишнього депутата Верховної Ради АР Крим засуджено за державну зраду (ч. 1 ст. 111 КК України) до покарання у виді позбавлення волі строком на 12 років з конфіскацією всього належного йому майна. Апеляційний суд залишив цей вирок без змін.
Засудженого визнано винуватим у тому, що він, будучи громадянином України, депутатом Верховної Ради АР Крим VI скликання, нехтуючи вимогами Конституції і законів України, достовірно знаючи про те, що територія АР Крим є невід’ємною частиною України, взяв участь у засіданнях Верховної Ради АР Крим та проголосував за прийняття незаконних постанов щодо: проведення загальнокримського референдуму, незалежності Криму, правонаступництва Республіки Крим, взяв участь у позачерговому засіданні незаконно створеного парламенту, чим забезпечив його функціонування та проголосував за прийняття незаконного рішення – так звану Конституцію Республіки Крим.
Апеляційний суд зазначив, що депутат зобов’язаний брати участь у роботі Верховної Ради АР Крим, але при цьому зобов’язаний дотримуватися Конституції України, Конституції АР Крим, законів України і нормативно-правових актів Верховної Ради АР Крим. Прийняті Верховною Радою АР Крим нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції України (ч. 2 ст. 135 Конституції України, ст. 28 Конституції АР Крим). Питання про зміну території України може бути предметом всеукраїнського референдуму згідно зі ст. 73 Конституції України, п. 3 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про всеукраїнський референдум», а не республіканського (місцевого) референдуму.
Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду констатував, що оскільки депутат Верховної Ради АР Крим взяв участь у голосуванні за прийняття очевидно неконституційних та незаконних рішень про проведення загальнокримського референдуму, створення нелегітимного державного утворення – Республіки Крим і входження невід’ємної частини території України – АР Крим та міста Севастополя до складу РФ, то тим самим надав допомогу РФ і її представникам у проведенні підривної діяльності проти України.
Постанова ККС ВС від 20 грудня 2023 року у справі № 759/22254/19 (провадження № 51-3248км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115822485.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua/.
Відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, як підстава для застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням за ст. 75 КК України – постанова ВС
Відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, як підстава для застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням за ст. 75 КК України має бути встановлена на стадії судового розгляду кримінального провадження, до ухвалення вироку та призначення покарання, або ж на стадії оскарження такого вироку в апеляційному порядку, тобто до набрання вироком законної сили.
Про це йдеться в постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, який розглянув кримінальне провадження щодо вчинення особою умисного тяжкого тілесного ушкодження (ч. 2 ст. 121 КК України).
У касаційній скарзі захисник вказував на необхідність звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням відповідно до ст. 75 КК України з огляду на повне відшкодування потерпілому завданої шкоди.
Разом із цим ККС ВС встановив, що відшкодування завданої шкоди мало місце вже після набрання вироком законної сили, а тому дійшов висновку про відсутність підстав для застосування положень ст. 75 КК України.
Водночас касаційний суд зауважив, що виконання вироку суду, який набрав законної сили, в частині відшкодування завданого збитку є прямим обов’язком особи, на яку такий обов’язок покладено судом, а його невиконання має окремі правові наслідки та може впливати на притягнення такої особи до юридичної відповідальності, визначеної законом.
Постанова ККС ВС від 6 грудня 2023 року у справі № 501/740/20 (провадження № 51-3646км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115445752
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua
Ухвалення судом рішення про визначення розміру статутного капіталу та часток учасників ТОВ не є втручанням у виключну компетенцію загальних зборів учасників товариства – КГС ВС
Вимога про встановлення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток учасників товариства є ефективним способом судового захисту порушеного права учасника, якого незаконно виключили зі складу товариства, у межах якого суд встановлює та перевіряє обставини, пов’язані із законністю виключення учасника, та надає оцінку поведінці відповідачів, які в разі задоволення позовних вимог будуть позбавлені своїх часток або їх частин у грошовому або відсотковому вираженні.
Ухвалення судом рішення про визначення розміру статутного капіталу та часток учасників товариства з обмеженою відповідальністю не є втручанням у виключну компетенцію загальних зборів учасників товариства.
Такий висновок зробив Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду.
Детальніше - https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1544961/
Постанова КГС ВС від 11 грудня 2023 року у cправі № 907/922/21 – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1544961/https://reyestr.court.gov.ua/Review/115859002.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
КЦС ВС роз’яснив застосування закону (дію в часі) при оспорюванні батьківства після досягнення дитиною повноліття щодо актового запису про народження дитини, вчиненого до 1 січня 2004 року
Заборона щодо неприпустимості оспорювання батьківства після досягнення дитиною повноліття, запроваджена ч. 3 ст. 136 СК України, не має зворотної дії в часі і не застосовуються при оспоренні актового запису про народження дитини, якщо такий актовий запис вчинений до 1 січня 2004 року. При його оспоренні застосовуються відповідні положення КпШС України.
Позов особи, яка записана батьком дитини, про оспорення запису в книзі записів народжень після досягнення дитиною повноліття спрямований на захист приватного інтересу та «приватного життя» чоловіка за ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тому суд не може відмовити в задоволенні такого позову з підстав відсутності порушеного інтересу в позивача.
Такі висновки зробив Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі за позовом батька про виключення відомостей про нього як батька з актового запису про народження дитини, зобов’язання внести зміни до актового запису.
Позивач звернувся до суду з цим позовом після досягнення сином повноліття. Вказував, що існування актового запису, в якому він зазначений батьком дитини, порушує його права, оскільки після розірвання шлюбу відповідно до рішення суду з нього стягувалися аліменти, в рамках виконавчого провадження на нього накладено штраф, арешт на майно і рахунки, інші обмеження тощо. У разі задоволення позову в цій справі він матиме можливість звернутися до суду з позовом про скасування виконавчого листа та заборгованості зі сплати аліментів.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з таких підстав: а) позивач пропустив встановлений ст. 56 КпШС України строк для звернення до суду з позовом про оспорювання батьківства; б) внаслідок недоведеності (оскільки позивач не довів, що він не є батьком дитини); в) позов подано після досягнення дитиною повноліття.
Апеляційний суд змінив мотивувальну частину рішення. Вказав, що існування відомостей про батька в актовому записі про народження дитини після досягнення дитиною повноліття саме по собі не призводить до порушення прав особи, яка записана батьком дитини. Позивач не надав суду належних обґрунтувань того, чим порушено, оспорено або не визнано його права, свободи чи інтереси внаслідок існування відомостей щодо його батьківства в актовому записі про народження дитини, яка станом на момент звернення до суду із цим позовом досягла повноліття.
КЦС ВС скасував постанову апеляційного суду, передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, зробивши такі правові висновки.
Норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року. У розд. VII «Прикінцеві положення» СК України законодавець не передбачив правил, аналогічних положенням абз. 2 п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
Тому заборона, запроваджена ч. 3 ст. 136 СК України, щодо неприпустимості оспорювання батьківства після досягнення дитиною повноліття, не має зворотної дії в часі. Якщо актовий запис про народження дитини вчинений до 1 січня 2004 року, то при його оспоренні застосовуються відповідні положення КпШС України.
Докладніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1544335/
Постанова Верховного Суду від 30 листопада 2023 року у справі № 161/10712/21 (провадження № 61-1153свп23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115654046.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Висновок за результатами проведення психологічної експертизи із застосуванням поліграфа є недостатнім доказом для спростування отримання позичальницею коштів за розпискою – КЦС ВС
Висновок експерта (зокрема, за результатами проведення психологічної експертизи із застосуванням поліграфа) є рівноцінним засобом доказування у справі поряд з іншими письмовими, речовими й електронними доказами, а оцінка його як доказу здійснюється судом у сукупності з іншими залученими до справи доказами за загальним правилом ст. 89 ЦПК України.
Висновок за результатами проведення психологічної експертизи із застосуванням поліграфа не спростовує як факту отримання позичальницею коштів, так і наявності утвореної заборгованості у зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за договором позики.
Такий висновок сформулював Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
У справі, що розглядалася, позикодавець звернувся до суду з позовом про стягнення боргу за договором позики. На обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що він надав у позику відповідачці 250 000,00 дол. США, на підтвердження чого вона власноруч написала боргову розписку та зобов’язалася повернути йому кошти в розмірі 250 000,00 дол. США до 1 червня 2019 року. Відповідачка своїх зобов’язань за договором позики не виконала та ухиляється від повернення суми боргу.
Відповідачка заперечувала проти заявлених вимог, посилаючись на те, що грошових коштів за розпискою від 19 лютого 2019 року вона не отримувала, грошових коштів для повернення боргу не мала. Зазначала, що вказану розписку написала під примусом позивача.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що надана позивачем розписка є підтвердженням існування між сторонами договірних зобов’язань і, відповідно, свідчить про існування між сторонами саме укладеного договору позики та є доказом не лише факту укладення, а й передачі грошової суми позичальнику.
КЦС зазначає, що у разі пред’явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов’язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по суті розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, Верховний Суд, встановивши, що відповідачка на підтвердження факту отримання від позивача грошових коштів написала власноруч розписку, у якій зобов’язалася повернути отриману в позику суму коштів, погоджується із судами попередніх інстанцій про те, що між сторонами спору виникли правовідносини, які ґрунтуються на договорі позики. З огляду на дійсність такого договору, неоспорення сторонами його умов у встановленому законом порядку, а також враховуючи встановлений судами попередніх інстанцій факт невиконання відповідачкою своїх обов’язків з повернення грошових коштів у встановлений договором строк висновки судів щодо наявності підстав для стягнення суми неповернутого боргу є законними, обґрунтованими та справедливими.
Щодо висновку за результатами проведення психологічної експертизи із застосуванням поліграфа КЦС зауважує, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили та оцінюється судом разом з іншими доказами за правилами, визначеними ЦПК України.
Детальніше - https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1542842/
Постанова Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 589/4601/21 (провадження № 61-13788св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115423804.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua/.
КАС ВС визначив, хто може ініціювати спір про оскарження нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування
З позовом про оскарження рішення сільради про затвердження містобудівної документації (генеральний план села), яке має ознаки нормативно-правового акта, можуть звернутися як особи, щодо яких застосовано це рішення, так і особи, які є суб’єктом правовідносин, у яких воно буде застосоване. Про це зазначив Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.
Позивачка, яка є власницею земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, просила суд визнати протиправним та скасувати рішення сільради про затвердження містобудівної документації (генеральний план села).
Спірним рішенням відповідача для перспективних потреб населеного пункту запроєктовано розміщення додаткового кладовища на території, на якій знаходиться земельна ділянка позивачки та інших осіб. На переконання позивачки, цим рішенням не враховано розташування в охоронній зоні території, на якій запроєктовано розташування нового кладовища, її земельної ділянки, що унеможливить використання цієї земельної ділянки за цільовим призначенням.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовив. Суди виходили з того, що позивачка не зазначила, які саме її права, свободи чи інтереси порушені оскаржуваним рішенням відповідача, а лише наводила узагальнені доводи про порушення її прав, свобод чи інтересів, без зазначення жодного обґрунтування негативного впливу спірного рішення.
Касаційний адміністративний суд у складі ВС скасував рішення судів попередніх інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд звернув увагу, що спірне рішення сільради має ознаки нормативно-правового акта.
На підставі аналізу положень статей 264–265 КАС України Суд указав, що особливістю провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів є те, що для таких категорій спорів передбачено фактично необмежене коло осіб, які можуть ініціювати відкриття відповідного провадження в адміністративному суді; необмежене в часі право на доступ до суду для ініціювання такого спору; додаткові гарантії інформування всіх про початок розгляду судом такого спору; додаткові процесуальні гарантії для сторін, що надаються згідно з положеннями КАС України у справах, що розглядаються за правилами загального позовного провадження; спеціальні повноваження суду, спрямовані на гарантування ефективного захисту.
Право ініціювати в суді справу (locus standi) про визнання протиправним та нечинним рішення суб’єкта владних повноважень, яке має ознаки нормативно-правового акта, ґрунтується фактично на зазначеному статусі оскаржуваного акта. Відмова в доступі до суду особи в такій категорії спорів може призвести до ситуації, за якої рішення суб’єктів владних повноважень, що володіє ознаками нормативно-правового акта, буде залишатися поза межами судового контролю.
Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб’єкта владних повноважень.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що, на думку позивачки, спірним рішенням сільради не враховано розташування в охоронній зоні території, на якій запроєктовано розташування нового кладовища, її земельної ділянки, що унеможливить використання цієї земельної ділянки за цільовим призначенням.
Суд визнав таке обґрунтування сумісним з вимогами ст. 55 Конституції України, статей 2, 19 та 264 КАС України щодо обов’язку позивача довести факт порушення спірним рішенням, дією або бездіяльністю суб’єкта владних повноважень своїх прав та законних інтересів.
Детальніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1542067/
Постанова ВС від 26 вересня 2023 року у справі № 320/2015/22 (провадження № К/990/19209/23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113738792.
Із цією та іншими правовими позиціями ВС можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – lpd.court.gov.ua/login.
Огляд актуальної судової практики КГС ВС за листопад 2023 року
В огляді висвітлено низку правових позицій в окремих категоріях спорів, що належать до господарської юрисдикції.
Так, у постановах у справах про банкрутство сформульовано правові висновки щодо:
✅ можливості касаційного оскарження судового рішення про затвердження плану реструктуризації боргів фізичної особи у справі про її неплатоспроможність;
✅ процесуальної дієздатності арбітражного керуючого;
✅ закриття провадження у справі про банкрутство з підстав перевищення 12-місячного строку процедури ліквідації.
У постановах у справах щодо захисту прав інтелектуальної власності, а також пов’язаних з антимонопольним та конкурентним законодавством наведено висновки про:
✅ відсутність підстав для трансформації тягаря доведення та його перенесення всупереч принципу змагальності сторін з особи, щодо свідоцтва на торговельну марку якої була подана заява про дострокове припинення;
✅ використання торговельної марки саме щодо зазначених у свідоцтві товарів і послуг, а не загалом як умови належного її використання у спорі про дострокове припинення торговельної марки;
✅ можливість кваліфікації дій (бездіяльності) суб’єкта господарювання за ознаками ч. 1 ст. 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» у випадку, якщо такі дії (бездіяльність) відсутні в переліку ч. 2 цієї статті.
У постановах у справах щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів містяться висновки про:
✅ визначення юрисдикції, до якої відноситься справа за позовом фізичної особи, що не є членом ОСББ, про оскарження рішень загальних зборів ОСББ;
✅ випадки, за яких до правовідносин, що виникають у зв’язку з діяльністю фермерських господарств, може бути застосовано приписи законодавства, які регулюють діяльність ТОВ;
✅ визнання недійсним рішення наглядової ради товариства оборонно-промислового комплексу про обрання її голови, ухваленого за відсутності у складі наглядової ради незалежних директорів, наявність яких вимагається відповідно до закону.
У постановах у справах щодо земельних відносин та права власності викладено правові висновки про:
✅ реалізацію права орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк у порядку реалізації переважного права після набрання чинності Законом України від 5 грудня 2019 року № 340-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству»;
✅ захист права орендаря на продовження орендних правовідносин стосовно земельних ділянок державної та комунальної власності.
У постановах ОП КГС ВС зроблено висновки щодо:
✅ можливості збільшення ціни робіт (послуг) за державним оборонним замовленням внаслідок відповідної зміни розміру фактичних витрат виконавця з урахуванням положень укладеного сторонами контракту;
✅ належних та ефективних способів захисту у спорі учасників ринку електричної енергії щодо перерахунку небалансів;
✅ визначення осіб, на яких покладено публічний обов’язок відшкодувати за рахунок бюджетних коштів вартість медичних послуг, що були фактично надані суб’єктом господарювання приватної форми власності за направленнями комунального закладу охорони здоров’я поза межами процедур закупівлі.
Із цими та іншими правовими
позиціями, висвітленими в огляді, можна ознайомитися за посиланням: https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_KGS_11_2023.pdf
Верховний Суд направив на новий апеляційний розгляд справу щодо звільнення держслужбовця у зв’язку з наявністю громадянства рф
На адресу Служби безпеки України надійшла інформація щодо наявності в позивачки – громадянки України, яка працює в Міністерстві юстиції України, громадянства російської федерації.
Надалі заступник Голови СБУ направив заступнику Міністра юстиції України лист, у якому було викладено обставини щодо набуття позивачкою громадянства рф та висловлено прохання здійснити оцінку ризиків завдання шкоди державній безпеці України у зв’язку з перебуванням позивачки на посаді державної служби.
Наказом Мін’юсту позивачку було звільнено із займаної посади на підставі п. 2 ч. 1 ст. 84 Закону України «Про державну службу». Наказом Центрального міжрегіонального управління оголошено згаданий наказ і звільнено позивачку із займаної посади.
Позивачка звернулася до суду з вимогами про скасування цих наказів, поновлення її на роботі та стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Окружний адміністративний суд міста Києва відмовив у задоволенні позову, а Шостий апеляційний адміністративний суд залишив це рішення без змін.
Від сторони позивачки до апеляційного суду надходили клопотання про витребування нових доказів і зупинення провадження у справі. У задоволенні цих клопотань було відмовлено.
Апеляційний суд керувався тим, що процесуальний закон установлює строкові обмеження щодо подання клопотання про витребування доказів, тим паче на етапі апеляційного перегляду судового рішення. Проте матеріали справи не містять відомостей про те, що аналогічні за змістом клопотання позивачка заявляла в суді першої інстанції та в їх задоволенні було відмовлено.
Водночас Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду акцентував, що суд першої інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження, а також не здійснював активних дій щодо додаткового дослідження обставин, на які посилалася позивачка. Тому суду апеляційної інстанції слід було більш детально підійти до вирішення питань, які ставила апелянт під час розгляду її апеляційної скарги.
Верховний Суд не може констатувати беззаперечне порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального чи матеріального права при ухваленні оскаржуваної постанови, водночас Суд не може дійти висновку про повноту дослідження додаткових обставин цієї справи з огляду на її складність та значення для публічно-правових відносин у державі.
Задля підтвердження легітимності втручання в конвенційні права такої особи суд (у тому числі, апеляційний) не обмежений додатково досліджувати факти та обставини справи, що необхідні для ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
У справі, що розглядалася, суд апеляційної інстанції формально підійшов до вирішення клопотань сторони позивачки та, на переконання Верховного Суду, мав додатково дослідити обставини, про які зазначала позивачка у своїх клопотаннях.
При цьому Верховний Суд не надає оцінки щодо належності та допустимості спірного листа СБУ, на підставі якого відбулося звільнення позивачки. Така оцінка повинна здійснюватися при повному дослідженні всіх обставин, які можуть додатково підтвердити / спростувати вже встановлені судами попередніх інстанцій факти щодо наявності / відсутності в особи громадянства (паспорта) країни-агресора.
Враховуючи наведене, КАС ВС скасував постанову апеляційного суду та направив справу на новий апеляційний розгляд, під час якого апеляційному суду необхідно врахувати висновки, зроблені в результаті касаційного розгляду, і забезпечити вивчення всіх обставин цієї справи, необхідних для ухвалення законного й обґрунтованого судового рішення.
Постанова КАС ВС від 9 січня 2024 року у справі № 640/19582/21 (провадження № К/990/34525/22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/116186716.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
У яких випадках порушення норм матеріального й процесуального права є підставою для скасування рішення МКАС – позиція КЦС ВС
В українському законодавстві закріплений загальновизнаний у проарбітражних юрисдикціях принцип обмеженого втручання національних судів в арбітражні рішення при розгляді заяви про їх скасування.
Цей принцип передбачає, що суд не може перевіряти правильність застосування складом арбітражу норм матеріального права, а лише з’ясовує наявність чи відсутність підстав, передбачених законом, для скасування рішення. Інакше це буде перевищенням національним судом його повноважень.
Такого висновку дійшов Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у справі за заявою польської компанії про скасування рішення МКАС при ТПП України.
Відповідно до обставин справи оспорюваним рішенням стягнуто з польської компанії на користь ДП неустойку за порушення строку поставки продукції та відшкодування витрат зі сплати арбітражного збору.
Звертаючись до Верховного Суду, заявник посилався на те, що арбітражний суд не застосував (порушив) норми матеріального права України, а також порушив принципи процесуального права, які є частиною публічного порядку України, а саме принципи рівності сторін, законності та змагальності судового процесу. Це призвело до порушення публічного порядку України.
ВС відхилив такі твердження заявника і вказав, що є вичерпний перелік підстав, за наявності яких арбітражне рішення може бути скасоване. При цьому суд не може перевіряти рішення міжнародного арбітражу по суті спору.
Відмовляючи в задоволенні заяви про скасування рішення МКАС при ТПП України, апеляційний суд як суд першої інстанції обґрунтовано керувався тим, що заявник не навів підстав для скасування вказаного рішення, передбачених положеннями ст. 459 ЦПК України.
Як зауважив ВС, з огляду на тлумачення норм розд. VIII ЦПК України та розд. VII Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» під час розгляду справи про скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу повноваження національного суду є обмеженими, оскільки національний суд не має повноважень щодо перегляду рішень міжнародного комерційного арбітражу по суті вирішення спору, не може вдаватися до його повної перевірки чи переоцінки.
Верховний Суд відхилив доводи апеляційної скарги про те, що арбітражний суд порушив основні принципи здійснення правосуддя, зазначивши, що основні принципи та правила доказування в арбітражному процесі закріплено ст. 52 Регламенту МКАС, які арбітражним судом не порушені з огляду на високий рівень дискреції арбітражного суду при прийнятті, розгляді та оцінці доказів.
Указане свідчить про безпідставність доводів апеляційної скарги про порушення арбітражним судом рівного ставлення до сторін: незадоволення клопотань певного учасника арбітражного процесу не свідчить про порушення визначеного принципу процесу, оскільки існують ще й принципи ефективності процесу доказування, а саме пропорційності та процесуальної економії.
ВС акцентував, що міжнародний комерційний арбітраж не функціонує в подібних до системи державного судочинства реаліях судового формалізованого підходу до процедури розгляду і вирішення спорів, є більш гнучким, дієвим та адаптивним інструментом. Таке розуміння визнає принципи арбітражного розгляду, лежить в основі проарбітражного підходу державних судів до питань скасування арбітражного рішення.
Рішення міжнародних комерційних арбітражів, якими вирішено питання, спір приватних господарських правовідносин шляхом встановлення обставин, що стосуються порядку виконання зобов’язань, які виникли між учасниками, не суперечать публічному порядку України.
У цій справі саме такий спір було вирішено арбітражним судом.
Докладніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1539671.
Постанова Верховного Суду від 21 грудня 2023 року у справі № 824/83/23 (провадження № 61-15524ав23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115860517.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
КГС ВС вказав, як визначати розмір кредиторських вимог до боржника – майнового поручителя за наявності провадження у справі про банкрутство основного боржника
Визначаючи розмір кредиторських вимог до боржника – іпотекодавця (заставодавця) за наявності провадження у справі про банкрутство основного боржника, господарські суди зобов’язані враховувати розмір кредиторських вимог, визнаних у такій справі про банкрутство основного боржника під час встановлення та визначення розміру кредиторських вимог до боржника – іпотекодавця.
Розмір зобов’язання майнового поручителя визначається виходячи з дійсних на відповідний момент зобов’язань боржника (позичальника), які існують за основним зобов’язанням (кредитним договором), з урахуванням обсягу забезпечення за умовами забезпечувального договору, що в свою чергу зумовлює висновок про те, що розмір пред’явлених кредиторських вимог до боржника – іпотекодавця не може бути більшим за розмір кредиторських вимог, пред’явлених до боржника за основним зобов’язанням.
Коливання курсу валют, що призвело до курсової різниці в розмірі сум кредиторських вимог до основного боржника та кредитора, незалежно від валюти, якою сторони договору погодили здійснювати погашення заборгованості, не можна розцінювати як підставу для визначення за акцесорним зобов’язанням іншого розміру кредиторських вимог, ніж були визнані господарським судом з подальшим зазначенням у судовому рішенні розміру зобов’язання у гривні під час розгляду кредиторських вимог у процедурах банкрутства основного боржника.
На це вказала судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Докладніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1539126/.
Постанова Верховного Суду від 16 серпня 2023 року у справі № 910/23952/15 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114389778.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Рішенням окружного адміністративного суду скасовано наказ Голови Верховного Суду про відрахування судді Богдана Львова зі штату Верховного Суду
10 січня 2024 року Київський окружний адміністративний суд частково задовольнив адміністративний позов Богдана Львова про визнання протиправним та скасування наказу Голови ВС щодо відрахування його зі штату ВС, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
КОАС визнав протиправним і скасував відповідний наказ Голови Верховного Суду. Крім того, КОАС зобов’язав ВС зарахувати суддю до штату Верховного Суду у Касаційний господарський суд, а також нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Верховний Суд, не погоджуючись із рішенням КОАС, оскаржуватиме його в апеляційному порядку.
Детальніше з рішенням у справі № 640/18519/22 можна ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень – https://reyestr.court.gov.ua.
Юридична особа може звертатися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності інформації в порядку окремого провадження, якщо особа, яка поширила таку інформацію, достовірно невідома – ОП КЦС ВС
З метою захисту свого особистого немайнового права, у тому числі права на ділову репутацію, юридична особа може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності інформації в порядку окремого провадження на підставі абз. 3 ч. 4 ст. 277 ЦК України, якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, достовірно невідома.
Такий висновок, забезпечуючи єдність судової практики, сформулювала Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
У справі, що розглядалася, ТОВ на підставі абз. 3 ч. 4 ст. 277 ЦК України звернулося до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту недостовірності інформації, посилаючись на те, що особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також власник інтернет-видання, у якому опублікована інформація, невідомі.
Районний суд задовольнив заяву. Апеляційний суд при повторному розгляді справи скасував рішення суду й відмовив у задоволенні заяви, оскільки не вдалося встановити власника вебсайту чи розповсюджувача (автора) відповідного матеріалу.
ОП КЦС ВС зауважила, що якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, то фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації (абз. 3 ч. 4 ст. 277 ЦК України).
З метою захисту свого особистого немайнового права, в тому числі права на ділову репутацію, юридична особа може застосовувати як загальні способи захисту (гл. 3 ЦК України), так і спеціальні способи захисту особистих немайнових прав, які передбачені у гл. 20 ЦК України.
З урахуванням принципу розумності абз. 3 ч. 4 ст. 277 ЦК України потрібно тлумачити в контексті змісту ч. 1 ст. 91 та ч. 1 ст. 94 ЦК України. Тобто оскільки юридична особа, хоча вона і є штучним утворенням, невидимим, невідчутним на дотик і таким, що існує лише у вимірі правової дійсності, має універсальну правоздатність, юридичній особі належить право на ділову репутацію, то для захисту цього права юридична особа може звернутися до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації, якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома.
У цій справі аналіз постанови апеляційного суду свідчить, що єдиною підставою для відмови в задоволенні вказаної заяви апеляційний суд зазначив відсутність відомостей про власника вебсайту чи розповсюджувача (автора) відповідного матеріалу.
При цьому відсутність відомостей про особу, яка поширила недостовірну інформацію, саме і є підставою для розгляду заяви про встановлення факту недостовірності інформації в порядку окремого провадження за правилами, визначеними розд. IV ЦПК України. Якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження особа, яка поширила інформацію, щодо якої виник спір, стане відома, то суд залишає заяву без розгляду й роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
Встановивши відсутність відомостей про власника вебсайту чи розповсюджувача (автора) відповідного матеріалу, апеляційний суд не надав оцінки оспорюваній інформації на предмет її достовірності, при цьому не з’ясувавши по суті, чи не є заінтересовані фізичні особи, яких заявник зазначив у заяві, власниками вебсайту або розповсюджувачами (авторами) відповідного матеріалу.
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про відмову в задоволенні заяви про встановлення факту недостовірності інформації та її спростування.
Докладніше – https://cutt.ly/xwHH7l54.
Постанова Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 504/4099/16-ц (провадження № 61-11424сво23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115750120.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua/.
