Суд в Москве арестовал все российские активы Рината Ахметова.
"Ну що, синку, помогли тобі твої ляхи?"(с)
Що ви перед собою бачите? Так, це скарб! ©
Ну а тепер давайте серйозно. 24 топових DJI Matrix 30T у "багатій" комплектації із зарядним пристроєм та 8 акумуляторами — вартість закупівлі 9 301 334 гривні. Так, це скарб. Але тут питання навіть не у вартості закупівлі, а в тому, що спробуй їх у Європі знайти, не нарватися на банальних шахраїв, купити, завезти. Перед цим знайди на це всі гроші, навіть з урахуванням сплати половини фондом Петро Порошенко.
А ще... знайди мотивацію робити це знову і знову, знову та знову. Особливо з огляду на те, що збори стрімко падають.
Ні, це не просто скарб. Це наш маленький Грааль цього понеділка, а цього тижня буде дуже багато вантажів на багато мільйонів гривень. Насправді наша мотивація завжди з нами — наші котики із ЗСУ, яким ми допомагаємо усі разом.
ПРИВАТ24
5169 3305 2068 6400
Для ІНШИХ банків:
5375 4115 0177 8331
PayPal: wingman2006@mac.com
USDT (TRC20)
THXQSYA2s1bKRBgqQaPjgHqW77834GmuDX
USDT (ERC-20)
0x71DD643bbC2e7257b2Ac39A4D2DAAe51FFd3F45F
BTC (Bitcoin)
18YKHeM5MmGFNZhbrvsaoT7WsE3PJxjFXd
ETH (ERC20)
0x71DD643bbC2e7257b2Ac39A4D2DAAe51FFd3F45F
Кирилл Данильченко
Американці у Другій світовій задушили Японію промисловим виробництвом.
Флотська авіація та авіаносці в японців були, напевно, найкращими у світі – за нальотом, злагодженістю, результативністю.
Але вони зазнали втрат. І американці зазнавали втрат.
Тільки кількість кораблів, які спускали на воду Токіо та Вашингтон, було непорівнянними.
І 1944 року відбулося знамените побоїще у Філіппінському морі, “полювання на індичок”, коли поспішно підготовлених японських пілотів американські льотчики збивали, як птахів.
Японці втратили 300 машин і 4 авіаносці.
І вже не змогли оговтатися.
Японію загнали на острови. Токіо знесли стратегічними бомбардуванням. Завдали ядерних ударів.
Після Хіросіми та Нагасакі американці планували завдати удару по Кіото, древній столиці країни – “якщо японці погано нас почують”.
Щоб не втрачати людей на мінах і в банзай-атаках серед розбитих міст – пурпурових сердець, які тоді виготовили, щоб давати пораненим за десант, вистачило до Афганістану й Іраку.
Бо в США знали про плани використовувати жінок в обороні, мінування високоповерхівок і паливо з коренів дерев для літаків камікадзе.
Японці почули. Ці жертви зберегли сотні тисяч життів полонених, китайців, солдатів десанту і самих японців.
Це все – і проєкт "Манхеттен", і тисячі стратегічних бомбардувальників, і десятки авіаносців на рік – з'явилося, бо США перетворилися на військовий табір.
На машину для виробництва пайків, снарядів, двигунів, пороху та вибухівки.
Символом тих років стали не ділки чорного ринку, а клепальниця Роузі – дівчисько в комбезі, що працює на заводі.
На одних плакатах вона чорношкіра, на інших біла, але не суть – у країні, де навіть садівництво було чоловічим заняттям, сотні тисяч жінок збирали літаки і танки.
Вони стояли на лініях, робили тушкованку, яку вагонами відправляли в СРСР, або точили снаряди, якими стріляли британські зенітники.
Потім приходили додому, вирізали з книжки червоні картки, готували дітям із ковбасних залишків і бобів суп, намагалися знайти панчохи, щоб сходити в кіно.
450 грамів бекону коштували 35 центів. Це приблизно кілька годин праці кваліфікованого робітника, але щоб отримати кілька смужок бекону на сніданок, потрібно було вирізати 8 червоних марок.
Загалом на місяць їх видавали 65.
Тобто ласувати м'ясом і сирними начос виходило не дуже. Зовсім не дуже.
Звичайно, не як наші бабусі за трудодні орали коровами.
Але це все заради конфлікту, який відбувався на іншому континенті, а не посеред їхніх будинків.
Тому знімаючи за державні гроші фільми про “Паровоза”, плануючи добудувати музеї трагедій, які сталися 80 років тому, і замовляючи чищення ставка за 60 мільйонів, варто пам'ятати, що небезпека для нас зараз вища, ніж для США тоді.
Вони не мали мільйонів біженців, 20% окупованої території та сухопутного кордону, японці не бомбили їхніх міст і не завдавали ударів ракетами.
Тоді як нині ми не докладаємо і десятої частини зусиль з того, що робили американці.
Страждання та поневіряння є, а от зусиль могло б бути більше – такий ось парадокс.
Чиновникам варто отямитися зі стадіонами в Ківерцях та Олешках за мільйони гривень.
Отямитися, замовляючи фільми та флагштоки.
Ще є час. Його ми отримали найдорожчою ціною – пролитою кров'ю.
Але його також оплачують нам країни, де матері військкомів зазвичай не мають вілл на узбережжі Іспанії і синові не дарують будинок у передмісті Львова.
Час ще є. Поки що.
І те, що зараз злітають з посад чиновники і на проєкти музеїв накладають вето, означає, що імунітет країни ще живий.
І я все ще вірю, що ми зможемо.
Мрія над Донецьком, 11й рік.
Ми ходили там і ще не знали, що є "народом Донбасу" і що кацапи на нас давно вже мають плани.
Їдемо в Яремче на вокзал з паном Іваном. Просто цитатами:
- Маю двох братів. Мати казали: "Я так плакала за тими двома, як були в армії. А за тобою не плакала, ти собі раду даси.
- Баба мала 94 роки, любила мене страшенно. Питаю її: "як ся маєте, як здоровлячко?". Каже: "Та бігаю, я ж молода ще, як постарію - подивимося."
- В Яремче гуцулів не залишилось, самій зброд. Гуцули тре у Верховині шукати.
Кажу пану Івану:
- Багатоповерхове щось будують?
- Та, будують. Хай будують. Поляки, австріяки, жиди будували, ніхто з собою не забрав, все тут залишилося.
- Маріуполь то окреме, то реально трагелія. От ви кажете Київ, прилетить, не прилетить, лотерея. А у нас тут до 61го року війна шла. Заходить загін НКВДістів в село, чоловіки поховаються, ці ходять, штиками штрикають землю, сіно. Якщо знайшли і забрали "до протоколу", то вважай пощастило, виживеш. 15 -25 років в Сибіру і з міцним здоров'ям додому пішки. А якщо ні - відвели за село і розстріляли.
- А скільки дівчат поклали, щоб бандерівців не народжували?! Скільки насильств?! У нас тут по селах так і називали тих дітей, що від НКВДистів понароджувалось "москалик". Тут москалик, там москалик, діти насильства над Україною.
-------
До побачення, Карпати. Тут легко дихати, тут не виють сирени і люди здебільшого дуже привітні. Сподіваюся, що наступного року приїду до вас з чоловіком. Сподіваюся, що наступного року і в Києві не витиме сирена. Сподіваюся, що наступного року після Карпат я поїду в Маріуполь, зариюся пальцями в мокрий пісок і згадаю слова пана Івана:
- Москаль то не людина. Бо мають найбагатшу країну в світі: живи, щось бери собі потроху, щось людям давай, роби щастя у себе вдома. Але воно не може робити щастя собі, тільки руйнувати чуже щастя.
Мушмой:
- кошица Пушинка, пішли я тобі покажу красівих мишок.
Пушинка довірливо погоджується.
Тим часом мишки:
--------
Инна Ольховая
Годувала слимака огірком. Дратувала корів. Ганяла півня, бо шо він такий пихатий як Арестович. Гуляє по подвір'ю з трьома блондинками, а брунетка сидить з курчатами, несправедливість якась вопіюща...
Нормально день пройшов.
Він понад усе любив Україну і пішов за неї воювати. З першого ж дня широкомасштабного вторгнення вступив до лав 206 батальйону територіальної оборони Києва, а потім вирушив на фронт.
Наш добрий друг, член команди «Справа Громад» Юрій Каракай нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Ти заслужив її як вірний син своїх батьків та своєї країни, як мужній воїн, який боровся з ворогом до останнього. І ми не забудемо твоїх побратимів, які досі чекають своєї нагороди.
Спочивай з миром, друже. Тримай за нас кулаки у небесному війську. А ми тут зробимо все, щоб здобути те, за що ти боровся, щоб здобути перемогу.
Вічна памʼять…
Я пыталась фоткать эту ночь. Это сумасшедшее небо, обсыпанное звёздами. Но камера не умеет.
Я бы хотела передать эти запахи хвои, лип и разнотравья, но мы ещё не научились передавать запахи.
Я такое же точно небо видела в крайний раз в августе на Белосарайке, когда Ореон висит прям над горизонтом, огромный, броский, а под ним шуршит Азов. Совершенно по-особенному пахнущий. Монотонный. Умиротворяющий.
Такие разные миры.
Спокойные величественные Карпаты и буремний схід, мій Азов, мої степи. Вони взагалі не так пахнуть, як Карпати. Тут нема полину, гіркого, терпкого. Там нема хвої, від якої легко дихати.
Але:
- У нас ціле село майже забрали на Донбас. Дехто вже повернувся..., - каже господиня і якось потім мовчить. Не тому, що нема чого сказати, а тому, що слова зараз зайві.
Чоловіки Карпат поїхали на далекий Схід, що не пахне хвоєю, і залишили свої життя там.
Чоловіки Східу мріють винищити потвор і приїхати в Карпати, щоб подихати хвоєю і вологістю потичків.
- Ви були на Азові? - питаю я Любу, яка намотує кілометри по Карпатах з дитинства і знає їх як свою оселю.
- Ні. Мабуть там теж гарно..., - каже Люба.
Там гарно, Люба.
Там степ.
Там адски холодно зимой и также адски жарко летом.
Там нет потичків, там они высыхают ещё не родившись. Там полынь.
Там цикады не поют, а матюкаются.
Там над морем висит Ореон. Яркий и вечный. Мы все уйдем в засвіти, а он останется. Монолитным, холодным, огромным. Посреди неба августа, посреди моря, которого у нас уже нет. Пока нет.
- Ви сумуєте? - питає Люба
Звичайно сумую.
Сумую за своїм Азовом.
За запахом полину і цикадами, за комарями і медузами, за спекою, що випалює вщент і вітром, здираючим м'ясо з кісток.
Сумую за вашими хлопцями, що полягли там.
Сумую за нашими, що мріють в окопах про Карпати.
Сумую за тим життям, яке ми могли прожити без цих клятих потвор з Півночі.
Але все буде, як бути має.
Ми боремося за життя, тому ми маємо перемогти.
А потім дивитися на ці розсипані зірки. На цього Оріона над морем чи над горами. І щоб жодного всратого москаля навкруги....
Друзі
Ми з вами збирали кошти на ПНВ для саперів, назбирали завдяки вам, але вже два тижні хлопці на зв'язок не виходять. Я не знаю, що там трапилося, і не хочу навіть будувати припущення. Але факт такий, що в мене лежать ваші гроші, а 5-та штурмова бригада просить автомобіль замість того, що був розбитий під Бахмутом. Вартість 237 тисяч.
Якщо ви не проти, я би попросила дозволу витратити ці кошти на авто. А коли і якщо ті мої хлопці-сапери вийдуть на зв'язок, будемо щось вирішувати. Бо це якась дурня - тримати кошти на картках в той час, коли штурмовики залишилися без колес. Документи з зафіксованою вартістю пообіцяли надати.
Є заперечення? Бо кошти ваші, я маю спитати.
Кому котятки?
Дымчатая - 6 месяцев, уроженка Бахмута, амулетная котита, приносящая удачу, поскольку сама выжила чудом.
Трёхцветная - выкинутая за ненадобностью. Возраст около 2х месяцев.
Мальчиков разбирают, девочки как обычно никому не нужны.
Находятся в Киеве, со стерилизацией по возрасту помогу финансово.
Катя Вибер
Просто метро Теремки, худенький виснажений солдат з милицею, величезна сумка і ще щось довге в спецпакуванні надодачу.
Київ поспішає, біжать люди сходами на платформу, а солдат намагається підняти свою важку ношу. Неозброєним оком видно, як він кульгає, і як йому важко.
Підходжу:
— Я понесу Ваші речі, йдемте, ліфтом поїдем вниз.
— Ні, я сам можу. Давно не був у Києві. Не знаю, як до Лісової доїхати. Я в частину вертаюся.
Коли ми спустились на платформу, всі нас розглядали. Поки ми сідали, жоден «чоловік» не допоміг мені з сумками. Я підняла хлопця, щоб солдат сів зручніше, бо нам на Майдані потрібно на перехід, то щоб ближче до виходу.
Вирішила, що поїду з ним до Лісової і повернуся потім. І дуже переживала, як я ту сумку дотягну. Люди заходили на станціях. Хлопець скромно сидів, роздивлявся, хвору ногу кілька раз поправляв, щоб людям було місце зручніше в вагоні стояти.
Коли прийшов час виходити, до мене підійшла тендітна дівчинка і запропонувала допомогу. Я кивнула, бо сльози просто рвалися назовні. Вона мене запитала, звідки ми. —Не знаю, кажу, — ще не питала його.
— Думала, що Ви разом, — каже дівчина.
Потім ще підбіг юний хлопчик на платформі, забрав у мене розкладушку( ту, що у спецпакуванні). І мені стало легше. Ні, не фізично, а психологічно, від того, що ще є кілька відсотків небайдужих на фоні всіх «стомлених». Мені згадалися в ці 20 хвилин мої рідні хлопці, колеги, друзі, що загинули , залишивши своїх маленьких дітей, сімʼї… За кого вони поклали своє життя? За таких байдужих сракатих мордоворотів, які , вочевидь, відвертають свої пики від героя, що мовчки терпить біль із кожним кроком, замість елементарної допомоги просто сумку перенести!💔
Ми постояли втрьох на Хрещатику. Я багато встигла розпитати, обійняла, сунула силоміць гроші в кишеню, щоб поїв в дорозі. Хлопчик, що підхопив в мене сумку, запевнив, що проведе військового сам.
Захисника звати Зорян! Він із Тернополя.
Знає, що його комісують, але хоче бути потрібним ЗСУ. Через два місяці його оперуватимуть у Києві.
Я подякувала за захист, за мужність, і за те, що він такий скромний!💙💛
А він просто сказав: — А хто ж це має робити? Це наш обовʼязок! Не хвилюйтеся, у нас є ще добрі люди…
А ми тут не маєм обовʼязків! 💔Більшість уже пристосувалась до того, що йде війна, більшість жирують.
Завдяки кому це? Забули?!!! Хто нас боронить, хто захищає, хто поливає кровʼю нашу землю? Кого хоронимо щодня? Скільки горя у нас!
Війна стосується усіх!!!
Без єднання не буде перемоги!
І ми у вічнім боргу перед тими, хто тримає зброю і щодоби бʼє наволоч рашиську!
Зоряне з Тернополя, я приїду до Тебе в госпіталь! Дякую, що дав мені номер телефону!
Героям Слава!💙💛
Не, ну они какие-то долбоёбы.
А главное глубинный нарид врежет овацию: да!!! Ура справедливому Арахамии! Шоб он жил на одну зарплату....
Можно ещё детей чиновников рассадить по клеткам и показывать восторженной толпе, это безусловно благотворно скажется на обороноспособности страны и поникших рейтингах слуг народа.
Интересно, а его шестеро детей тоже здесь?
Олена Юрчина
Був в Маріуполі в мене студент. Дмитро. Готувала його до ЗНО. Хотів вступати до медицинського. Багато з ним розмовляли на різні теми. Розумний хлопчина. Дуже розумний. Українець. Так склалося, що його сім'я разом з ним після пекла опинилася в тамбові. Потім десь в Європі.Так склалося...
Вчора телефонував:
- Олено, вчуся в медицинському. Дівчина є. Все добре.
- Ти де зараз?
- Я не хотів вам казати... Ви ж мене зненавидіте.
- Чому? Кажи!
- Ми нічого без грошей зробити не змогли. А в Маріуполі будинок вцілив. Цілий будинок, розумієте? Ми повернулися додому. Не питайте, як тут. Не питайте. Нема нашого Маріуполя. Але є мій дім і я майже з нього не виходжу. І тоді здається, що все так, як було. Знаю, що деокупація буде. Але боюся. Боюся, що мене теж вважатимуть зрадником. Але це не так. Більше нічого не скажу. Думаю, ви здогадаєтесь. Важко, але...
Спочатку думка була, чому б йому не стати в нагоді захисту України і самої деокупації, якої він боїться. Але потім здогадалася... Пишаюся.
Про це потрібно написати окремо.
Ізраїльський корабель сьогодні першим прорвав морську блокаду України.
З новин:
30 липня 3 цивільні кораблі Ams1, Sahin 2 і Yilmaz Kaptan, пройшовши турецькі протоки. Походження цих суден: Ізраїль, Греція та Туреччина/Грузія. Пункт призначення через AIS був визначений як Україна, - пише Мілітарний.
І вже сьогодні Ams1 входить в українську гілку Дунаю. Це перший корабель, який прорвав російську блокаду Чорного моря. Починаючи свій маршрут з Ашдода в Ізраїлі, капітан відкрито заявляв, що пункт призначення Україна."
З повітря судно прикривав американський P8 Poseidon і американський розвідник RQ-4 Global Hawk.
Ось вас і відповідь на вихід росії із зернової угоди.
Навіть не рипнулися.
Олена Юрчина, дружина полоненого в Азовсталі бійця, пише.
Відбулася онлайн-зустріч родин військовослужбовців бригади ТРО міста Маріуполя із представниками кш, командуванням і т.п.. Вся бригада, 507 чоловік, або на щиті, або безвісти, або полон з Азовсталі. Комбриг в полоні. Всі переведені в резерв. Заочно. Нову бригаду склєпали у липні минулого року. Новий комбриг. Найцікавіше із зустрічі:
- А як же наказ президента про вихід в полон?
Полковник Власенко:
- А ви його, наказ, бачили? Я - ні. Це була рекомендація.
Шашлик посмажити, чи що...
Досить часто я стала потрапляти на дописи про те, що звинувачуючі владу у бездіяльності напередодні великої війни "упоролись" і переносять фокус з агресора на жертву.
Що ми самі просуваємо тезіс "Ворог не в Кремлі".
І що будь-які "але" краще засунути в сраку. (У Віті Трегубова можна почитати пост, який мене надихнув на комент).
Це не зовсім так.
Це просто досить невдалі спроби стулити рота критикам, як мені здається.
Ворог безумовно в Кремлі. Без. Умовно.
Але з цих дописів прямо виходить, що порушувати правила протипожежної безпеки теж норм, бо причиною пожежі є вогонь. Донорську кров перевіряти не треба, бо причиною гепатиту є вірус, а жертва згвалтування має і надалі бухати в незнайомих компаніях, бо причиною згвалтування є безумовно гвалтівник.
Я повністю підтримую невинуватість жертви як концепцію цивілізації. Але таки буде "але", не засунуте в сраку: єдина правильна реакція на життя в світі людей, а не ельфів - це зроблені висновки на базі свого чи чужого досвіду і перебудова свого способу життя заради виживання, бо об'єктивно існують пожежі, віруси і гвалтівники.
І якщо люди, обрані нами як влада, ігнорують небезпеку, це не робить нас винуватими в агресії. Це робить нас тими, хто не здатен аналізувати досвід, робити на базі цього аналізу висновки і убезпечувати себе і своїх дітей від об'єктивно існуючих загроз. Ось і все
Приехали мы домой, после суперкомфортного путешествия в поезде Рахів-Київ на верхней полке без кондиционера, потом полдня вычищала котошерсть, которая за неделю образовалась буквально везде, а эти воротники даже не скучали, по-моему.
Читать полностью…
Никогда, слышите, никогда не оставляйте тазик с сырниками на столе. Бо прийде сусідський бігль і все із'їсть...
Ще й водичкою з чашки зап'є.
Юрій Гудименко
Пане Руслан Стефанчук, я гадки не маю, що примусило вас сьогодні публічно заявити, що Конституція не забороняє вибори під час воєнного стану і що невдовзі питання виборів «буде актуалізовано».
Може, ви хотіли припугнути депутатів правлячої фракції, щоб вони голосували активніше.
Може, ви випадково прочитали Конституцію, яка дійсно не регулює воєнний стан (для цього є закон «Про правовий режим воєнного стану»), і ви вирішили поділитися з аудиторією своїм відкриттям.
А може, ви і справді готуєте вибори під час війни.
Мені, за великим рахунком, байдуже.
Я прочитав те саме, що і сотні тисяч хлопців і дівчат у пікселі.
Ви заявили, що готуєте вибори без військових.
Бо ніхто не зробить так, щоб військові голосували у окопах. Ніхто не буде облаштовувати дільниці під Бахмутом. Ніхто не буде відпускати сотні бажаючих взяти участь у політичному житті і змінювати країну.
Ви фактично заявили, що справа військових – воювати мовчки. Без права голосу. А майбутнє країни вирішать без них. Без нас.
Є дві новини.
Перша. Так не буде.
Друга. Так не буде ніколи.
Нічого не буде про нас без нас.
Крапка.
P.S. Пане Стефанчук, зверніть увагу на мудрі слова відомого політичного діяча, пана Стефанчука. Цей пан Стефанчук, пане Стефанчук, 19 червня цього року в інтервʼю УП сказав, цитую: «Вибори під час війни розірвуть країну».
Прислухайтесь до пана Стефанчука, пане Стефанчук.
Уважно прислухайтесь.
Дуже.
Я сейчас, наверное, многих огорчу и вызову волну "все не так", но не написать не могу. О сервисе Карпат, бессмысленном и беспощадном.
Мы снимаем половину дома на пятерых, не дорого, бюджетно, но. Мы здесь уже не в первый раз, а смеситель как болтался на соплях, так и болтается. Розетка на плиту как отпадала, так и отпадает. Полочка пластиковая в душевой, цена которой гривен 100, уже несколько лет как безнадежно сломана да и пофиг.
Для поесть в Микуличине есть один ресторан, мы там посмотрели меню и ушли, и судя по наполненности зала - не мы одни ушли, 300 грн за супчик - это явный перебор.
Есть пару мест для перекусить, но для полноценного пожрать остаётся один Леопольд, где более менее нормально готовят и цены вменяемые.
Как вы понимаете, в Леопольде аншлаг. Люди стоят в очереди, чтоб сесть за стол. Сесть за стол на улице, хотя их можно было бы поставить ещё, там есть место. Можно было бы нанять ещё поваров и официанток, которые не то, что убрать не успевают, они не успевают вообще ничего. Мы минут 15 ждали меню, потом минут 40 ждали еду, потом ещё полчаса десерт и чек. И это стабильная ситуация.
Можно было бы построить ещё одно или аж целых может быть два кафе, чтобы туристы не чувствовали себя нижайше просящими покушать. Натыкать сезонных шаурмяушных может.
В магазинах продавчині спілкуються так, як я давно вже забула чути. Лежить вугілля для шашлику, яка його вартість я так і не змогла взнати, бо ніхто не в курсі, то хазяїн привіз, кинув і лежить тепер. Безцінне вугілля для шашлику, бо ціни на нього немає.
Сиру не можна купити півкіла, бери все, що є, або нічого.
Вкладаються в садиби, але ніхто не вкладається в інфраструктуру. А нащо? І так приїдуть, заселяться, стануть в чергу в Леопольд на юшку з грибів з присмаком бульйонного кубіку.
Чому хазяйка нашої оселі не поремонтує розетки? А нащо? Клієнти і так є.
Чому в містечку, що живе з туризму, нема де поїсти? Я хз. Постоять, почекають.
Останній раз такий сервіс я бачила в Криму: "Давай деньги, иди нафік". І рік за роком стає не краще, а гірше. Точно як в Криму. Може то якесь курортне захворювання?
Місцева фауна, що харчується біля кафе, теж тобі не в капці гидити: вісловухий скотіш і лайка. Безхвоста, але лайка.
Котик тільки що із'їв шмат свині, пюрешку не схотів)))
Була б автівка, поїхав би зі мною до Києва
Я не знала, що Зеленський ще і рибою торгує. А ви знали? А які у нього іще бізнеси, крім кіношного на росії?
Нардеп від Слуг народу Юрій Арістов, який відпочивав на Мальдивах у готелі з бюджетом від ста тисяч до мільйона гривень на добу, «до обрання у Верховну Раду був бізнес-партнером Володимира Зеленського у бізнесі з продажу риби та морепродуктів, зазначає "Слідство.Інфо".
Народ так ненавидів «баригу», так мріяв про його «розкуркулення», і щоб усім дали по канхветці тузік вкусній, що проголосував за «прастого мальчіка» з телевізора. Те що «мальчік» був доларовим мільйонером іще до виборів, в резон не бралося, це ж зовісм другоє.
Чесно зароблені мільйони Порошенка з чесно сплаченими податками усім дуже смерділи. А тіньові мутки «мальчка на побігеньках» у Коломойського, криваві гроші, зібрані у тому числі на росії, - пахли трояндами. Порошенка мало не зїли за технічний офшор на три тисячі доларів, а зате Зеленський зі своїми бізнес-партнерами і друзями дитинства уже Україну доїдають, і всіх усе влаштовує.
А щодо Арістова – от побачите, винирне за деякий час. Якщо не адвокатом у Полтаві, то ще десь. Його ще відправлять гроші у Заходу просити на порятунок «бідного» українського бюджету, якого на всіх депутатів не вистачає.
Барвище. Вода холодна, форелі злі і кусючі, але краса неймовірна. Аж дух захоплює
Читать полностью…
Немає більше сечі терпіти ці борошна! Підлога країни каже про це!
Читать полностью…
То дождь, то солнце, то солнце с дождём, как хочешь так и одевайся.
Зато в отличие от погоды, фауна здесь предсказуемая: матёрые слизняки фиолетового цвета, от которых фиг отмоешься, если защупать.
И прикафешные собачки, которые смотрят на булочку с выражением в лице: " Тю, шо воно таке? Де мнясо? Жлоб ти, а не турист з Києва! Понаїхало тут голодранців..."
Ми приперлись на 5 годин раніше, ніж заселення в садибу. Але нас вже нагодували зупой. З фрікадельками. І їжа тут не є базовою опцією садиби, просто гостинні люди.
Кацапи, вам так не буде)))
Я в дороге, интернета почти нет. Шо там, спасителя Донбасса в тюряжечку упаковали?
Прикольно.
Шалил Пригожин, пажопе дали Гиркину. Я б на его месте все же Гаагу предпочла и европейский олл инклюзив, но скрепные - они другие. Их так и тянет к родным парашам берёзкам...
🧐 Ну акакже. Сериал про быдлана Поворознюка - это именно культура, а не то шо вы себе подумали.
Я понимаю все эти аргументы про "мы боремся не за территории, а за души людей", они красивые и может даже весомые. Но вот эти души должны быть сначала обеспечены БАЗОВЫМИ потребностями для сохранения их тел, а потом уже все остальное, культурное наследие, красиво подстриженные кусты в Запорожье и настольные игры в бомбоубежищах.
Это ж вроде понятно? Сначала бомбоубежища, а потом туда игры. Сначала армия, а потом уже сериалы за бюджетный кошт.
