6061
мене звати Марина Мойніхан, я веду подкаст про книжки: https://tinyurl.com/your-local-library
На честь спукі сізон хочу допомогти закрити банку одній спукі дівчині, тому традиційно пропоную вам книжки-за-донат!
Зібрала свої вінтажні приколи про фольклор, магію, відьом etc.
• Witchcraft in England (1977) Крістіни Гоуп з ілюстраціями Мервіна Піка;
• Її ж A Dictionary of British Folk Customs (1978) — з фоксінгом, але дуже стильна;
• The Little Good People (1940-і чи 1960-ті) — ілюстрована збірка про фей;
• The Weird Gathering (1979) — різні легенди ХІХ століття про шабаш;
• І ота п’ята — книжка русинською (!) мовою про відьом, з репринтами старих етнографічних статей, купила в Ужгороді, ніде в продажу більше не бачила.
Можна забрати все разом за 2500, писати мені @good_old_Maryna
UPD Забрали миттю.
UPD Забрали
Олексій @kinoklubb нагадав, що вийшов новий фільм братів Квей. На честь цього віддам книжку про них за донат на збір Катрі: /channel/folklore21/1167
Пишіть мені @good_old_Maryna
Зацініть інтуїцію Валерії: подарувала мені книжку, яка мені 100% буде цікава, про постійного героя мого каналу, якої у мене немає – і про існування якої я навіть не знала! З книжок, присвячених Найджелу Нілу, у мене є We Are the Martians, але Beasts – то, як кажуть, a different beast!
Ця геніальна людина (Валерія, не Найджел Ніл), до речі, цікаво пише про кіно і театр в інстаграмі.
Мішель Вельбек дав інтерв’ю, в якому заявив, що підтримує Трампа і припинення допомоги Україні, бо «буде краще, якщо природа зробить своє». «На початку війни я взагалі здивувався, бо думав, що Україна — це і є Росія», — каже він.
Я б мала обуритися, але натомість дуже сміюся, бо ніколи не могла відрізнити письменника Вельбека від письменника Беґбедера. Пропоную вирізати письменникові Вельбеку нирку (для початку) і подарувати Беґбедеру. Проти природи не попреш.
Сподобалася книжка засновника The Quietus Люка Тернера Out of the Woods: тут і про дорослішання в релігійній сім’ї, і про прийняття власної бісексуальності, і про (токсичні) стосунки з навколишнім ландшафтом. Колись звернула увагу на ці мемуари тільки тому, що один ревьюер порівняв їх із фільмом Penda’s Fen: Люк дійсно схожий на Стівена, тільки замість Едварда Елґара в нього Suede і Coil. Нова книжка Тернера, до речі, присвячена сексуальності британських військових у часи Другої світової — це як мінімум цікаво (хоча я ще від цієї fever dream не відійшла). А, ну і з приємного: Тернер дуже за нас, без вотебаутізма — судячи з твіттера, в нього є друзі з країн Балтії, і інформаційну роботу вони явно провели на 5+.
А це просто фрагмент. Якщо ваша вечірка не схожа на цю…
У моїй голові спектр умовно-химерних жанрів виглядає приблизно так, за убуванням відчуття реальності: сліпстрім → магічний реалізм → вірд → сюрреалізм. Але ця невеличка книжка сплутала мені карти, бо попри механіку, що схиляється до сюрреалістичного полюсу, вона абсолютно земна і життєва по духу. The Book of X Сари Роуз Еттер — приклад сучасного фем-письма про тілесно-фантастичне: героїня книжки, Кессі, вдень вкалує з батьком у кар’єрі, видобуваючи з землі м’ясо, а вночі фантазує про однокласників, які оминають її через дивну генетичну особливість — живіт Кессі зав’язаний вузлом. Насичене внутрішнє життя дівчини супроводжується видіннями, де вона гуляє в полях ший і плаває в ріках стегон; але найдивнішою фантазією в цьому потоці плотської розкоші є видіння про те, як хлопець екчюалі просить її згоди на секс. Воїстину, що для Данте — пекло, те для дівчини-підлітка — буденність.
Черговий випадок, коли текст не сильно «мій», але я б миттю кинулася робити про нього подкаст, якби не працювала вже над іншою темою (тут був натяк, btw).
До речі, днями твітер на честь річниці виходу синглу Шакіри Whenever, Wherever вчергове збиткувався над рядками «Lucky that my breasts are small and humble / So you don’t confuse 'em with mountains», і я подумала, що це цілком могло б бути пасажем у книжці типу цієї і не викликати жодного глуму. Добре, що ти засліплений моєю буденністю, любий, і не помічаєш, яке я космічне диво, яка хтонічна істота.
We are eating chicken. We are sharpening our minds. We are expanding our skill sets. One day, someone will happen upon us and love us genuinely and truly for these motions.
Читаю зараз зібрані фольклористом Едді Леніганом в 90-х оповіді про зустрічі з феями. Історії переважно типові: хтось щось вкрав у фей чи зламав гілку їхнього дерева чи розкопав їхній «форт». Чи — не дай бог — убив когось із «доброго народу», хто не робив ніякої шкоди. Ті казки, що попадалися мені в дитинстві, акцентували увагу на тому, які фейрі мстиві: а той чоловік не знав! а вони його! а він просто повз проходив! В усних оповідках теж вистачає непропорційних, на перший погляд, наслідків: чоловік щось зруйнував у забороненому місці, через це обидві його доньки збожеволіли і померли (одна — заливаючись сміхом, інша — слізьми). Але оповідачі підкреслюють: кожен порушник знав, що це чужа земля, недоторкана. Знав — просто думав, що коли повернеться на свою, то там і далі діятимуть його закони і все обійдеться.
Мені сподобалася сьогоднішня промова. «Той, хто хоче сіяти на нашій землі зло, пожинатиме його плоди на своїй території. Це не пророцтво, не злорадство, не сліпа помста, це — закономірність. Справедливість». Знаю, що коли російські військові називають українців «ельфами», це отвєтка «оркам» (і, можливо, натяк на «неіснуючий народ»), але я собі думатиму так: це ті, хто був до вас, і про кого ви боятиметесь заїкнутися, вигадуючи евфемізми. Добрий народ — але справедливий.
Через складні життєві обставини я зараз у тій своїй ері, коли менше читати не стала, але прочитане сильно девальвує. Ну от взяти цей чудовий роман — раніше б я пищала від захвату. По-перше, Френсіс Олівер раніше вже підкорила мене недо-горором про дорослішання «Діти богоявлення». По-друге, All Souls: A Family Album — ще менш відомий твір, з усього двома читатами на Goodreads, а кожен такий кіт у мішку — це потенційний hidden gem. По-третє, це роман про жінку, що отримує у спадок занедбаний австрійський замок і намагається подружити його привидів із своїми внутрішніми демонами; ну як таке не любити?
Олівер якось по-особливому бачить людей: вона з відвертою гидливістю інвентаризує їхні поверхневі недоліки, щоб потім дати цим бідолахам якусь непропорційну ніжність (характерну скоріше для пари «мати-дитина», ніж «письменниця-персонаж»). Я досі нічого толком не знаю про цю авторку, але вона намертво у мене асоціюється зі сценою з Children of Epiphany, де героїня знаходить у закинутому будинку жінку, що вмирає від анорексії, і цілує її попри фізичний жах, який викликають ці кути тіла, цей запах блювоти і особливо — цей характерний волосяний покрив. Якщо ви колись бачили на OLX якогось особливо нещасного плюшевого ведмедика з плямами (в кращому випадку) плісняви і хотіли його негайно купити, то Френсіс Олівер це ваша письменниця, for better or worse.
UPD Щедрий підписник забрав
Досі ніхто не забрав ці книжки за донат, так не годиться. Звертайтеся традиційно в особисті @good_old_Maryna, я вам видам посилання на банку.
Чим мені подобається видавництво And Other Stories (як і «Фіцкарральдо», наприклад) — по їхнім мінімалістичним обкладинкам ніколи не здогадаєшся, який черговий жанровий фрік на тебе чекає.
«Мідянка» Мікеле Марі — це…
…психоаналітичний детектив, де слідчий має покладатися на обмовки і вільні асоціації свідка, тільки слідство веде 13-річний хлопчик, а свідок — неписьменний старий наймит, що стрімко втрачає пам’ять;
…це готичний роман з буквальними скелетами в шафах;
…старомодний YA, де підліток конструює собі пригоди на уламках чужих життів;
…лінгвістичний експеримент, бо це переважно допит-діалог, де один герой спілкується нормативною італійською мовою, а інший — діалектом, який (якщо вірити перекладачу) не всі італійці розуміють;
etc.
А ще це цілий палац пам’яті, і навіть якщо саме «розслідування» вам не сподобається, тут є купа чарівних відгалужень. Я, наприклад, довго шукала (і не знайшла), кого з художників італійський мистецтвознавець називав «майстром слимаків».
Чомусь хочеться, щоб творці Dark екранізували щось подібне замість займатися тією дурнею, на яку в них контракт.
UPD Забрали ✨
Дізналася, що збірка «темного» магреалізму М. Рикерт, яку я купила колись випадково і жодного разу не відкрила, коштує тепер СКІЛЬКИ СКІЛЬКИ???
Віддам за донат всього $100 на збір моєї знайомої. Хочете? Пишіть мені в особисті @good_old_Maryna
Всім дуже дякую за поширення і участь у розіграші на потреби 116 ОМБр, а пана @Singerion — вітаю!
Підписуйтеся на Дар’ю, там звіти і регулярні збори/розіграші книжок і плівки: instagram.com/daria.archives.life
Ви чудово бустанули збір Дар’ї на РЕБ, серце радується, — але треба ще 80к, щоб його закрити. Буду дуже вдячна, якщо хтось зголоситься відкрити невеликі *допоміжні банки*: вам по суті треба лише поділитися соціальним капіталом, а в результаті ви не тільки допоможете війську, але й познайомитесь із новими людьми, які роблять спільну справу. Пишіть Даші @merry_prankster
Читать полностью…
От ви думаєте: чому Марина нічого не пише про штучний інтелект? Їй що, байдужа така злободенна тема? Виправляюся!
Читаю зараз антологію The Dedalus Book of Dutch Fantasy (1994). Покупці на амазоні наставили їй одиниць, бо думали, що це антологія фентезі, а йдеться радше про фантазію — або фантастичне за Тодоровим. І там прямо підряд два топових оповідання про штучний інтелект.
Ну, в першому ШІ навіть не згадується, але сьогодні воно читається як історія про тих філістерів, що кажуть «ха, ми тепер всі станемо письменниками і художниками!» У «Секреті доктора Рауля Сарразена» Мартена Ашера оповідачу до рук випадково потрапляє чужий лист, відправлений з крихітного острова. Його інтригує, що відправник — імовірно, місцевий письменник — чомусь замовляє в книгарні комплект власних книг. Герой вирішує зробити незнайомцю послугу і доставити замовлене (ну і заодно дізнатися, що до чого). Але коли він знаходить продавця, якому адресований лист, то виявляється, що це не книгар, а палітурник — і для замовника він переплітає болванки: чисті сторінки під гарною обкладинкою з іменем «автора» і назвою чергового «твору». Таке собі vanity press, тільки навіть без тексту — письменник нічого в житті не написав, зате на острові місцеві боготворять його дар. Оповідач вирушає туди, щоб зрозуміти ексцентричного незнайомця — а далі оповідання утилізує мій улюблений троп.
Натомість друге — «Найвища відзнака» Губа Берскенса — це прям буквально про штучний інтелект. Оповідач ділиться з вами новиною про те, що сам президент запросив його на урочистий прийом, де вручить йому нагороду за прорив у сфері штучного інтелекту. Звучить мужик трохи маніакально, але це можна зрозуміти: такий хвилюючий момент! Він описує, яку промову планує сказати під час події, які закуски там подаватимуть, як його зніматимуть папарацці... Потім з’ясовується, що «геній» займається тим, що їбе дерев’яну корову (козу?..), а «штучним інтелектом» називає свій еее, еякулят.
🤌
Хотіла встигнути записати новий випуск до Міжнародного дня подкастингу — так, це сьогодні. Встигла, але тільки під ранній доступ — тому наразі він лише на патреоні і купикаві, в загальному доступі буде трохи згодом.
А ще давно обіцяла написати одну штуку для патронів, які теж хочуть робити якийсь наративний продукт чи просто цікавляться моєю, ееее, методологією — тому показую там свої чернетки (крінж) і алгоритми того, як я створюю випуски (задротство).
Мені сподобалося знайомство з нонфікшном видавництва Tramp Press, і я полізла в їхній каталог художки.
Май дюдс, у мене не вистачить триґер ворнінґів («-изм», «-цид» etc.), щоб закликати вас не повторювати моїх помилок. Книжка з поетичною назвою Where I End жінки з невагомим ім’ям Софі Вайт — це потужна робота (з премією імені Ширлі Джексон '22), але я нікому-нікому її не пораджу. Спочатку це просто потік образів, які змусять вас зіщулитися всередині; потім він оформлюється в щось більш жанрове — фолк- і боді-горор, але настільки об’ємний і текстурований, що навіть моя афантазія здатна роздивитися ці діорами з усіх боків. Уявіть собі (не уявляйте) сцени селф-харму Енні з Hereditary в декораціях найдепресивнішого ірландського острова, побачені очима і прокоментовані ротом психопатичної дитини.
У нового перевидання була заявлена дуже вдала обкладинка, але по ходу вони зупинилися на нуднішій. А оригінальну телега красиво обрізає:
Недавно до мене звернулася редакторка журналу Verbum з пропозицією написати щось для випуску, присвяченого біографіям. Раніше я один із бонусних подкастів присвятила «горор-мемуарам» (When We Were Ghouls, Blue Light of the Screen, House of Psychotic Women), тому запропонувала продовжити тему — бо якраз зустріла нову книжку такого формату, Night Mother: A Personal and Cultural History of The Exorcist.
Її авторка Марлена Вільямс розповідає про матерів із фільму «Екзорцист» і про свою матір, яка комічно намагалася захистити дочку від цієї жахливої стрічки. А ще це історія про боротьбу матері з раком. Вийшло так, що поки я читала книжку, ця хвороба навідалася і в мою сім’ю — тому замість стандартного огляду «культурного продукту» вийшов несподіваний текст про те, як горор сприяє емпатії. Цікаво, що це вперше, здається, важлива для мене і «нішева» публікація виходить без купюр десь, крім мого власного бложика — і виходить у католицькому журналі.
https://www.verbum.com.ua/08/2024/autobiographies/horror-memoirs/
Можу і для вашого видання щось написати, звісно — а де мене шукати, ви знаєте.
А цей роман, я так розумію, тепер всюди мене переслідуватиме...
Читать полностью…
Нє, ну раз уже згадала вірд фікшн, то не можу не привернути вашу увагу до цього офігенного розіграшу, де (крім готичних прикрас) можна отримати підсвічник і свічку, які наче зійшли зі сторінок Weird Tales і Джеффа Вандермеєра відповідно.
Подробиці тут:
instagram.com/murmures_jewelry/p/C_Li0Ywt1xo/
Сам збір для підрозділу «Ягуар» на Покровськ тут:
send.monobank.ua/jar/2Ef76DPQ9S
UPD Перший закрили, оновила лінк на інший збір.
Всіх обіймаю. Без коментарів:
https://send.monobank.ua/jar/xuhg6Cx7p
Побачила у пані Ангеліни з подкасту «Правда і кривда» колаж з естетикою її слухачок, подумала шо нам у «Районній бібліотеці» теж таке треба:
Читать полностью…
Найкращою прочитаною цьогоріч книгою лишається — і, вочевидь, залишиться, — When We Cease to Understand the World Бенхаміна Лабатута (в оригіналі — Un verdor terrible), яка починається як нонфікшн про науковців-візионерів, щоби потім обернутися найделікатнішим сортом космік горору. А найцікавішою постаттю в ній для мене став математик Александр Ґротендік: спочатку — майже карикатура на архетип безумного професора, потім — Фауст, що обрав світлу сторону. Про містичні одкровення Ґротендіка я трохи розповідала в бонусному подкасті; нажаль, моєї шкільної французької не вистачить, щоби здолати його (доступний в інтернет-архіві) трактат про сни як ключ до бога, тому я шукала ще якісь тексти, які пролили б світло на цю людину. Чорт, здається, я ще ніколи так не вагалася перед тим, як вжити слово «людина» — рука тягнеться додати астериск.
Так я натрапила на роман Карлоса Фонсеки Colonel Lágrimas. Це така шанобливо-фрейдистська спроба пояснити, що спонукало Ґротендіка зруйнувати власну наукову кар’єру, і звідки взялося його тяжіння до містичних жіночих фігур: математик ледь не помер від голоду, наслідуючи носійку стигматів Марту Робен. З одного боку, рев’юер, що охарактеризував книжку як «інтелектуальну дроч», безумовно правий: я не уявляю, як (і навіщо) це читатиме людина, не знайома з біографією Ґротендіка. З іншого — перетерпіти це красне від натуги письменство (після ясного, свіжого і читацько-орієнтованого Лабатута) варто було заради однієї деталі. Як відомо, Ґротендік під час війни у В'єтнамі полетів у Ханой і читав математичні лекції ледь не під бомбами. Але Фонсека ось на що звертає увагу: «це була не удавана благодійність, адже йшлося не про якісь корисні рівняння… [а про] безкорисні рівняння в чистому вигляді, математику для експертів, математику для купки таких самих безкорисних людей, від чиєї не-корисності, однак, світ дістає химерну красу».
Просто хочу скористатися приводом і сказати, що, безкінечно поважаючи військових і волонтерів, я поважаю і тих, хто продовжує творити безкорисну — в обох словникових значеннях — красу.
Друзі з @Khatacomb проводять розіграш для поціновувачів неофолку, долучайтеся (навіть якщо не любите жанр; зрештою, ми ж усі тут поціновувачі того, щоб наші військові були забезпечені РЕБами).
Подробиці: /channel/khatacomb/48
Банка: https://send.monobank.ua/jar/8PfFcUqLiN
Ну і як власниця книжкового каналу, вчергове зітхну і висловлю сподівання, що Ната колись повернеться до букблогінгу і подкастингу, бо таких тем і творів нам реально зараз не вистачає.
Це пост із констатацією того, що мій найбільший здобуток як «блогерки» — це дивовижна авдиторія (окремо тішуся, що перезнайомила між собою деяких дівчат, які тепер допомагають одна одній зі зборами).
Просто гляньте, що мені недавно дарували підписники:
- від пані Тамари — ультралімітоване видання Томаса Ліґотті з крутими ілюстраціями, (до речі, вона й сама чудова художниця);
- пан Дмитро виграв книжки в одному з розіграшів і вирішив взамін прислати мені мерч свого проєкту Ace of Swords, тому не тільки маю гарний шмот, але й підсіла на імпортозамінний дарк фолк.
Щодня нагадую собі, який це привілей — бути оточеною талановитими лояльними людьми.
Тим часом у мене вийшов черговий бонусний випуск для тих, завдяки кому подкаст існує в принципі — моїх патронів на Patreon і Buy Me a Coffee. Деякі з них висловлювали побажання, щоб було більше про горор, тому нон-стоп розпатякую про Пола Тремблі(ея?) і заодно захоплено раджу пару не-горор романів, які мене неслабо налякали.
Читать полностью…
Мене не сильно вразив фільм про те, як парапсихолог Нандор Фодор розслідував кейс полтергейста Джефа, але один момент із нього я згадую мало не щодня.
Мешканці присілка Далбі на острові Мен розповідають різні історії про «Джефа» — балакучого місцевого духа, що іноді нібито показується у вигляді мангуста. З кимось він розмовляє, хтось лише бачить його периферично. Місцевий пияк каже, що з ним Джеф говорив лише раз — після похорону дружини. Чоловік пояснює, що з горя перебрав, had to piss somethin' fierce — і коли він відливав прямо біля церкви, то почув Джефа. Той прочитав йому вірш:
Наснилося: померла в чужині,
Серед чужих людей;
Поклали в наспіх зробленій труні
її в чужинський глей
Тамті селяни…
etc., тобто «Сон про смерть» Єйтса. Чоловік каже, що невидимий голос ніби вліз у його нутро. «Але знаєте, що найдивніше в цій історії?» — питає він. «Моя Хелен померла в 33-му. А цей вірш було опубліковано лише в 34-му».
У фільмі сценка подається комічно — чоловік заявляє, що після почутого кинув пити, при тому що активно синячить навіть у процесі оповіді. Але мене це все одно глибоко зачепило — і не тільки тому, що я завжди люблю різні хонтологічні історії про часові вибрики.
Ні, я не думаю, що чарівна всевідаюча білочка, тобто мангуст, прочитала мужику вірш із майбутнього. Але я думаю, що коли людина переживає якесь потрясіння, якийсь досвід, неспівставний з попереднім (наприклад, оплакує смерть партнерки після 30 років, проведених разом), то внутрішньому голосу важко озвучити те, що відбувається, або більш «свідома» частина розуму відмовляється чути те, що озвучує інша, нижча. І ось, у 1934-му, чоловік натрапляє на вірш Єйтса, який нарешті ясно проговорює те, що він відчував лише на рівні емоцій — і тому так, в якомусь сенсі він вже чув цей вірш раніше, він його пережив.
А ще я часто думаю, що в триґер ворнінґах мало сенсу. Не тому, що художній твір не може зробити людині боляче, і тим більше не тому, що «хаха, нехай звикають, сніжинки». А тому, що абсолютно будь-який, навіть найлайтовіший текст може бути цим віршем Єйтса.
Просто хотіла показати одного з улюблених художників.
Luigi Zuccheri (1904—1974)
В ці дні літа воно якось особливо відчувається.
До речі, одна з найбільших загадок у сфері паблішингу для мене — чому у видавництва Dedalus Books такі хєрові обкладинки?.. Книжки у них чудові: в основному там умовно-декадентська література, але я люблю саме цю серію національних антологій. Ну ви гляньте на фламандську — без сліз дивитися неможливо; причому у мене є деякі в паперовому форматі, і там реально тримаєш в руках роздрукований пережатий jpeg. Бачила, як окремі читачі делікатно підсовували це питання видавництву і отримали від нього:
- пасивну агресію;
- «у всіх різні смаки!»;
- спонтанний шейд у бік Fitzcarraldo Editions.
Who hurt you?
Слухайте, таке діло: у мене післязавтра день народження, а у Даші знову великий збір на РЕБ для 116-ї ОМБр. Давайте ви мені подаруєте буст для її збору, а я вам – набір книжок? (Ну, не зовсім подарую, а за донат, але бачила слушну приказку, що книжки за донат – це безкоштовні книжки.)
Отже, розіграш!
Один із тих, хто задонатить на банку 500 грн і скине мені скрін в особисті, отримає ці п'ять томів Роберта Ейкмана – культового автора strange stories, з якого фактично почалося моє блогерське амплуа. Трішки покоцані суперобкладинки, бо Ейкман багато подорожував, але в цілому це традиційний скарб від Tartarus Press, які випускають лімітовані видання. І ще додам маленький (таємний) тематичний бонус.
500 грн сюди: https://send.monobank.ua/jar/aGNYEKcKp
Скрін сюди: @good_old_Maryna
Дар'ю знаю багато років; вона волонтерить офіційно і має всі-всі звіти в інстаграмі. І сама теж розігрує книжки: читайте подробиці в дописі про збір.
Дякую заздалегідь за участь!
