6061
мене звати Марина Мойніхан, я веду подкаст про книжки: https://tinyurl.com/your-local-library
Дуже важка втрата для підрозділу наших друзів. Підтримати сім’ю Кая можна тут.
https://send.monobank.ua/jar/34fE1Qr9f9
Я зазвичай не переймаюсь через кількість підписників, але зараз хочеться, щоб ця цифра в 6+ тисяч була справжньою, і тоді б ми раз! — і допомогли Ілоні зібрати всі потрібні підписи. Не буду писати красивих слів про чуже горе — почитайте те, що розповідає про свого Героя сама Ілона. Вічна пам’ять Захисникам України.
Читать полностью…
Регулярні подкасти трохи затримуються, тому покажу принаймні шматочок нового епізоду для патронів. У бонусних подкастів дещо інший формат, 3-в-1, і особистіші для мене теми, але в цілому це Марина Гекторівна як вона є.
Кілька людей хотіли альтернативу патреону, тому завела Buy Me a Coffee — там можна не підписуватися, а донатити одноразово:
https://www.buymeacoffee.com/yourlocallibrary
Розумію, що кволіті контент я останнім часом ригаю раз на місяць, і що люди відписуються через збори-збори-збори, але таке вже життя. Тому в черговий раз прошу підтримати наших із 78-го, там на рації лишилося трішки докинути. А я завтра сідаю за мікрофон, iykwim.
https://send.monobank.ua/jar/5YAxurkzTY
або
PayPal: ttemryava@gmail.com
Недавно журналіст The Economist Олівер Керрол влаштував дивний перформанс у твіттері: наніс клоунський грим (написав, що буде називати Одесу «Одессою», бо так прийнято в англ. мові), надягнув клоунський парик (почав зверхньо відповідати українцям всратою російською з гугл-транслейта) і довершив свій образ клоунським носом: коментуючи фотку якогось чувака з надувною акулою, написав, цитата: «один із найгірших аспектів російської агресії — це те, що вона змушує українців, які загалом є делікатним, добродушним народом — теж ставати агресивнішими».
Акуло-дискурс із моралізаторством і газлайтингом з боку вестоїдів нагадав мені про існування одного цікавого феномену у християнському молитвослов’ї, який шокує політкоректних віруючих. Як зрозуміло з назви, «псалми прокляття» (або імпрекації) — це група псалмів, які містять прокльони на адресу ворогів псалмописця. Деякі з них звучать, як блек-металічний гімн України. Псалом 58: «нехай розпливуться, немов та вода, що собі розтікається, хай пов’януть вони, як трава по дорозі, бодай стали, немов той слимак, що в своїй слизоті розпускається, щоб сонця не бачили, як мертвий отой плід у жінки!»
Наявність такого хейтспічу в Біблії спричиняє дискомфорт у богословів, і псалми прокляття часто піддаються цензурі — хіба ж можна в молитві просити «бодай діти мого ворога стали сиротами, а жінка його — удовою», коли сказано «любіть ворогів своїх»? Хіба можна закликати бога — «а нашим сусідам верни семикратно на лоно їхнє їхню наругу»?
Минулого року вийшла чергова теологічна трактовка псалмів прокляття — книга Cursing with God біблієзнавця Тревора Лоуренса, — і я завдяки їй трохи освіжила в голові історію того, як церква намагалася виправдати «жорстокі» псалми, не виправдовуючи саму жорстокість. Пояснювали, наприклад, що ці псалми — продукт старозавітної ментальності, пізніше дискредитованої апостолами; виправдовували їх тим, що це тексти, через які устами царя Давида говорить Ісус — старий добрий біблійний анахронізм! — а йому як ультимативно безгрішному можна лаятися; намагалися примирити псалми з християнською етикою, стверджуючи, що це не погрози, а декларація того, що спікер все віддає на розсуд бога, включно з власною ненавистю, тобто до фраз типу «вавилонська дочко, блажен, хто ухопить та порозбиває об скелю твої немовлята!» треба подумки додавати «…якщо на те воля господа», etc.
Але у псалмах прокляття є один аспект, який взагалі нівелює потребу їх якось мудро виправдовувати. Це пісні пригнічених людей, жертв насильства, які фізично не могли втілити в життя ті кари, які вони візуалізували в імпрекаціях. Дуже, ду-уже незначна кількість теологів звертає увагу на те, що промовець псалму «говорить жорстоко, молиться жорстоко, просить жорстоко — але ніколи не діє жорстоко». І тому ці псалми потрібні сучасному вірянину — не для того, щоб він міг попрактикуватися у tone policing і гидливо покрутити носом (знаменитий Клайв Льюїс називав псалми прокляття продуктом «варварів, які плекають свої обра́зи»), а для того, щоб включити емпатію і поспівчувати жертвам.
Нажаль, з привілейованих позицій приємніше читати нотації гострій на язик жертві, ніж вилаятися разом із нею на ката. Який, на відміну від «агресивних» коментаторів, може не відчувати ненависті — але вбивати.
У Джорджо Аґамбена на рік виходить по 3-4 книжки, і в такій бібліографії легко не помітити його book-length есе «Пульчінелла, або Розвага для дітей». Воно присвячене альбому художника Джандоменіко Тьєполо зі 104 малюнками, що зображують Пульчінеллу — знаменитого персонажа комедії масок. Те, чому Джандоменіко був настільки прив’язаний до цього героя, саме по собі цікаво — його батько, художник Джамбатіста Тьєполо, теж залишив по собі багато Пульчінелл, і в творчості Тьєполо-старшого і молодшого цей традиційний клоун у масці пульсує в діапазоні від гротескної чучундри, яка тільки й робить, що жере італійські галушки-ньоккі і випорожнюється, до загадкової фігури, яка майже повторює шлях Христа і зображується з його атрибутами.
Мені здається, що аналіз Аґамбена має бути окремо цікавий теоретикам горору — бо це есе не тільки про конкретну маску, але й про те, що іноді під маскою нема обличчя, або маска приростає до людини і керує нею. Постскриптум книги розповідає про використання акторами-Пульчінеллами піветти* — свистка, який робить голос комічно-мультяшним, як у качки (ось тут добре чутно), — проте цей свисток ляльководи й учителі акторської майстерності якомога довше ховають від учнів. Аґамбен вважає, що «як і в будь-якій ініціації, в [опануванні іншого голосу] є щось схоже на смертельний ризик» — можливо, це теж ризик розчинитися в персонажі, віддати віжки ляльці.
Але найцікавіше, що я винесла з «Пульчінелли», стосується не масок. Аґамбен уточнює, що альбом Тьєполо з Пульчінеллами — це приклад жанру капріччо, і занурюється в етимологію цього слова. Отже, слово «каприз» — «спонтанне бажання» — можливо, етимологічно походить від тосканського caporiccio: воно буквально означає стан, коли волосся ворушиться на голові від страху. Але корінь capr- пов’язаний ще й з capra — «коза, цап»; деякі мовознавці вважають, що саме завдяки козам із їхніми імпульсивними стрибками і танцями слово capriccio стало менше асоціюватися з жахами, і більше — з примхами. Так чи інакше, пише філософ, «жах і цап етимологічно пов’язані, і цим пояснюється як приємний, так і тривожний аспект „капризу“».
Вам це нічого не нагадує? Я одразу подумала про Чорного Філіпа з The Witch — не тому, що він уже безперечно найбільш iconic козел у всьому жанрі, і навіть не тому, що його витівки (capers) — одні з найбільш пам’ятних сцен у всьому фільмі. А тому, що «Відьма» — якраз кіно про каприз у обох сенсах, приємному і тривожному: wouldst thou like to live deliciously? чи дозволиш собі таку примху? (І як окремий бонус — фінал із відсилкою до найвідомішого творця capriccio, Франсіско Гої.)
Проте козел інспірує не тільки персонажів, а й авторів — Аґамбен пише, що «водночас жахливий і сміливий жест козла стає моделлю для митця»; тобто коли художник або режисер робить щось нехарактерне, неправильне з точки зору законів мистецтва, гротескне, як капріччо, він теж наслідує козлу. І «Маяк», що з’явився після «Відьми» — це якраз винятково козлячий фільм-каприз!
*Інша назва для піветти — strega, тобто відьма.
Сподіваюсь, що тепер у підлітків з’явиться чудова традиція дарувати один одному різні прокляті мікстейпи, замасковані під альбоми Тейлор.
TL;DR: дівчина купила вініл Тейлор Свіфт Speak Now (Taylor's Version), включила, а там механічний голос повторює фразу «The 70 billion people of Earth… where are they hiding?» Ось так можна одразу і познайомитися з культовим науково-фантастичним серіалом 60-х, і відкрити для себе індастріал 90-х, і покакати. Цікавий експірієнс, хоча моя внутрішня істерн юропіан бабка крехтить і згадує, що якось у 14 років купила альбом Linkin Park під назвою Erection, і не жалілася.
Отже, моя версія альбому: Speak Now (Maryna's Version).
1. Mine
2. Sparks Fly
3. Back to December
4. Speak Now
5. Dear John
6. Mean
7. The Story of Us
8. Never Grow Up
9. Enchanted
10. Better than Revenge
11. Innocent
12. Haunted
13. Last Kiss
14. Long Live
15. Ours
16. Superman
17. Electric Touch
18. When Emma Falls in Love
19. I Can See You
20. Castles Crumbling
21. Foolish One
22. Timeless
Hidden Track: сповіщення ДСНС.
Прочитала Die Feuerbutze (1923) Пауля Буссона — дивний історичний роман, про який ніхто б зараз не пам’ятав, якби не автор жахів Карл Едвард Ваґнер. Ваґнер (гм) у 80-х скомпілював список найкращих горор-романів: 13 сайфайних, 13 містичних і 13 без містики: «Вогняні духи» опинилися в останній категорії.
Насправді, цей відомий «список 39-ти» не те що занадто суб’єктивний — він місцями просто поганий: К.Е.В. додавав в основному маловідомі романи, щоби звернути на них увагу публіки, тому там купа мотлоху, який заслужено загубився між двома світовими війнами. Проте роман «Вогняні духи» вартий уваги. Це хроніка Тирольського повстання, побаченого очима чужинця, а ще — історія про те, як серед людей, чию землю і культуру відбирає імперія, починають ширитися випадки одержимості.
Спочатку тиролець не господар у своєму домі, а потім і у власній голові: місцеві порівнюють одержимість духом із випадками, коли лисиця у відсутність борсука займає його нору. До речі, в рамках воїстину їбанутої синхронії, дочитуючи роман, я натрапила на допис однієї рос. письменниці, яка в березні '22 лементувала про санкції, а тепер із Сакартвело пише, що вона «русскоязычный барсук, покинувший нору после того, как в нее нассали лисы» (тут саме місце для панчлайну того самого анекдота про рос. генерала, якому нєкій подпоручік заблював мундир).
Сьогодні буде дещо цікаве, але поки що давайте про важливе.
Хтось через війну почав сильніше триматися за речі як за якірці, що з’єднують із нормальним життям; я з 2014-го, навпаки, поступово втрачала цю прив’язаність, і навіть залишки своєї бібліотеки зараз розглядаю виключно як «ммм, оце можна буде розіграти, якщо якийсь збір затормозить».
Але я людина цивільна. Військові не мають розкоші так безтурботно ставитися до втрати своїх матеріальних приколів. Які, втім, втрачаються на кожному кроці: речі горять при прильотах, губляться при переміщенні, іноді їх тупо пиздять.
Вчора по розміщенню наших Кайфариків ворог йобнув авіабомбою. Всі цілі, але майже новий мавік втрачено, тому вони збирають на новий.
https://send.monobank.ua/jar/8FF8KyjKYa
PayPal: ttemryava@gmail.com
Дякують усім зазділегідь за будь-яку копійчину!
Льоша дякує за теплак, який ви придбали (плюс за решту коштів для Роми): вже отримали, тестують і працюють далі.
Читать полностью…
Недавно передивлялася один із найбрутальніших трилерів мого дитинства — The Hole (2001), про групу підлітків, які загадково гинуть у закинутому бункері, — і до мене нарешті дійшло очевидне: що ніяка це не «Яма», а «Дірка». Адже — спойлер! — винуватицею бійні виявляється тиха на перший погляд Ліз, яка зачинилася разом із друзями під землею заради того, щоб звабити одного з героїв; вона не полишає свого плану навіть тоді, коли її подруга (Кіра Найтлі) вмирає, благаючи про допомогу. Обранець Ліз, у свою чергу, настільки божеволіє від голоду, що вбиває іншого хлопця за банку кока-коли. Дивіться, скільки жахіть здатні спричинити сексуально ненаситні жінки!
Сьогодні така дистильована мізогінія навряд би потрапила на великий екран, але стереотип «сексуально фрустрована жінка = монстр» нікуди не дівся, і я, якщо чесно, не сподівалася бути свідком його деконструкції — тим приємніше було стикнутися з цією книжкою, написаною ще в 80-х.
Анотація змусила мене думати, що The Hungry Girls and Other Stories — чергова колекція перероблених на феміністський манір казок, а оскільки я, при всій повазі до фем-літ і до казок, терпіти не можу жанр «Білосніжка і Попелюшка разом втекли від принців до лісу й заснували там лесбосепаратистську комуну» чи ж то «Лиха Відьма Заходу в молодості була Доброю Чарівницею», то довгий час ігнорувала цю збірку. А вона… це щось.
За формою це бестіарій — колекція вигаданих істот — але з акцентом на, скажімо так, репродуктивних функціях. Власне, титульне оповідання — це історія про появу у французькому селі виводку «голодних дівчат» — гігантес, що не мають внутрішніх органів і безкінечно набивають свою пусту утробу: речами, чоловіками, землею. Інші герої бестіарію — русалки, що вагітніють від солоної води; золоті мавпи, що зваблюють царів; безформні левіафани, що потребують допомоги шамана для зачаття; східна містикиня, що пускає змієподібних джинів у всі отвори свого тіла; плюшеві ведмеді, що випадково рятують людське потомство, коли самі паруються; китайська імператриця, що знаходить спосіб запліднити улюблених олениць свого чоловіка; загадкова амфібія, що змушує мешканця безлюдного острова виношувати її дітей в роті, etc.
І кожна з цих (голодних, пустих) самиць — не монстр, а диво.
Днями письменницю Джойс Керол Оутс поплавило в твіттері через те, що «українські боти» начебто скасовують російську культуру — і вона забанила, здається, всіх українських коментаторів, включно зі мною, своєю давньою прихильницею. Але її боротьба на цьому не закінчилася, бо наостанок ДКО ретвітнула текст якоїсь дивакуватої жінки, яка похвалилася тим, що в 13 років вона виступила за право американських неонацистів проводити свій марш, бо ж свобода слова. «You were very brave» — прокоментувала письменниця.
Мені недавно трапилися дві дуже різних книги. Перша — нонфікшн-дослідження колективної провини в Німеччині і Японії: автор на початку 90-х бере інтерв’ю у тамтешніх пересічних людей, істориків, учителів і політиків, щоб з’ясувати, як вони відрефлексували злочини своєї країни. Друга книжка — експериментальна п’єса з 70-х, у якій персонажі-діти в неназваній країні, що постраждала від нацистів, знаходять і воскрешають тіло якогось полеглого Ганса.
Більшість німців і японців, опитаних журналістом для книги The Wages of Guilt, погоджуються, що війна і геноцид — це страшна, страшна штука, неверегейн! Але ви ж розумієте, історію пишуть переможці… все було не настільки жахливо, як вони вигадали! Ніхто з нас, нормальних людей, не підтримував військових злочинів! Зрештою, ми ж толерували цих євреїв/китайців до війни… Така ображена невинність не сильно відрізняється від слів, які на свій захист сказала «Кривава Бригітта» — найжорстокіша з охоронниць концтабору Майданек. «Знаєте, ці колишні в’язні весь час жаліються на те, як їм було складно. Звісно, у таборі було важко. Але зрозумійте одну річ: якщо б ви простягнули їм палець, вони б відкусили вам усю руку!» Наратив «ми теж страждали, нас не так зрозуміли, А ОСЬ ПОЕЗІЯ ГЕТЕ!!» озвучується не те що якимись поодинокими голосами, він масовий. Ніхто з оточуючих не каже цим людям «ви там геть йобу дали, помовчіть». А знаєте, кому це кажуть? У Німеччині — дівчині, яка взялася довести, що начебто «опозиційні» мешканці її милого містечка насправді були ідейними нацистами і брали участь у переслідуванні євреїв; у Японії — дядькові, який бореться за визнання своєю країною фактів нанкінської різанини. «Кажуть», ха. Обом активно погрожують і перешкоджають.
Ганс, якого повертають до життя народжені після війни діти у п’єсі Hitler Dances, спочатку бурмотить лише слово «кров’янка», але поступово починає говорити. Він навіть милий! Він просто хоче додому! Що ж він зрештою розповідає дітям? Історію агентки руху Опору Віолетти Шабо, якій було 23 роки, коли її стратили після тортур есесівці — тільки в його переказі ця історія перетворюється на комедію (і тортурам у ній Віолетту, звісно ж, ніхто не піддає! юху!) У фіналі реанімований Ганс, а-ля монстр Франкенштейна, убиває дівчинку, яка захоплено слухала цю маячню.
Але дійсно, чому б не захищати свободу слова для тих, хто всього лише хоче сказати «війна — це погано (тому що ми погано воювали)».
📢 Важливий збір важливій для мене людині
Як ви могли зрозуміти з моїх недавніх термінових пошуків речей і коліс, любі друзі виїхали на нуль і беруть участь у наступальних діях на Запорізькому напрямку.
Штурми відбуваються переважно вночі, тому, власне, збираємо на тепловізійний монокуляр Infiray Rico RH25 PFN640+. Штурмів зараз д у ж е багато, тому хотілось би забезпечити нічниками кожного, але я зі свого боку прошу вас допомогти купити один такий — для мого чоловіка, бойового медика Олексія.
Банка: send.monobank.ua/jar/9cfQeADySx
Моно: 4441114403144916
PayPal: xwicker.gangx@gmail.com
Дякую всім!
Не на часі, але хочеться зберегти і колись повернутися до цього цікавого есе про дуенде. Дуенде — це іспанський домовик, але ще цим словом називають специфічний креативний дух, який заволодіває танцюристами фламенко, проте заволодіває не як муза: він екстатичний, пов’язаний зі смертю і диявольщиною, притому приземленого сорту — як пише автор, це «скоріше полтерґайст, ніж монстр». Намагаючись зробити апдейт теорії дуенде, яку в свій час виклав Федеріко Гарсія Лорка, він наводить свої приклади творів, які одержимі таким духом і від яких він передається нам: пісні Ніка Кейва, фільм Юрая Герця Spalovač mrtvol, ономатопейний вірш Амірі Бараки Dope і «Етюд для автопортрета» Бейкона. Це не канон: кожен із нас може підставити сюди щось своє.
Для мене в музиці це скоріше буде 16 Horsepower — мабуть, найбіснуватіший із т.зв. християнських гуртів: їхнє відео на пісню Haw демонструє спорідненість з концепцією дуенде навіть у танці, який там виконує вокаліст, а про джампскер, який очікуєш скоріше від горор-фільму, я взагалі мовчу. Фільм — це однозначно The Shout, а в прикладному мистецтві — графіті Брассая: технічно, це графіті інших людей, які він лише сфотографував, але водночас його об’єктив надав цим примітивним обличчям ту магію, про яку я писала у зв’язку з анімістичним кіно.
Про вірш я ще думаю.
Зібрала кілька посилань на збори, як ми можемо зараз долучитися, щоб допомогти Півдню.
💧UAnimals пишуть, що мають проблеми з сайтом, тому просять донатити на цю монобанку "на евакуацію та допомогу тваринам, постраждалим від підриву росіянами дамби Каховської ГЕС":
https://send.monobank.ua/jar/6Ji4HFR2W9
💧Восток-SOS допомагає з евакуацією мешканців сіл, які знаходяться в зоні небезпеки.
⚡️Якщо ви або ваші близькі потребують евакуації, звертайтеся на гарячу лінію БФ «Восток SOS» за телефоном 0800 332 614 або:
+38 099 710 48 72 (вайбер);
+38 096 108 60 48 (телеграм).
Реквізити для допомоги:
Одержувач: Благодійна організація «Благодійний фонд «Восток-СОС»
Код ЄДРПОУ: 39764400
IBAN: UA893005280000026007455028483
Призначення платежу: Благодійний внесок
PayPal: info@vostok-sos.org
UAH: 5375411206358702
EUR: 5168745021611964
USD: 5168745031323527
Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/83yyUuVwz2
Або дивіться у них більше на фб.
💧Задонатити на помпи для ДСНС, бо вони треба найближчу добу, можна, наприклад, тут: https://send.monobank.ua/jar/2o6PT8cNov
💧Запит від ДСНС Херсонщини:
- Вейдерси Norfin Pilot BootFoot - 30 шт
- Мотопомпа Honda WT 40 XK3 DE - 5 шт
- Мотопомпа DaiShin SWT-100HX - 5 шт
- Сапоги-заброди - 100 шт
- Заброди-комбинезон - 100 шт
- Надувний човен Kolibri KM-360D Profy - 5 шт
- Мотор Yamaha - 5 шт
- Мотор Mercury Jet 25 MLH GA EFI- 5 шт
- Надувний човен GALA A360D RIB - 5 шт
Банка https://send.monobank.ua/jar/2o6PT8cNov
💧Богдан Логвиненко з Ukraїner виїжджає і для надання провізії та перших необхідних речей, і для евакуації:
https://send.monobank.ua/jar/8E7RWMjKaM
Тут форма для тих, хто готовий прихистити людей, що втратили житло.
👥 ГО «Help animals»
Порятунок тварин з Херсонщини
Підтримати ГО:
Моно4441114453947408
Приват4149499383483813
👥 Евакуація та житло в Одесі
• NRC на 5 днів безкоштовно (готель Оранж, хостел Дрім, всього 82 місця)
Контакт: 0674200882
• Гуртожиток Нархоза
Контакт: +380663419164
👥 Благодійний фонд Save Ukraine / Спасемо Україну,
гаряча лінія евакуації 093-69-69-788
👥 Громадська організація Fight For Right / Боротьба за права, допомога людям з інвалідністю – 0800 30 66 33
👥 Caritas Ukraine
067-374-91-90
У твіттері народ обговорює disturbing movies, і я замислилася про те, як вони зараз сприймаються на фоні реальності. Хтось пише, що десенситизувався, і екранні жахи вже не викликають жодних переживань; я ж зрозуміла, що почала сприймати таке кіно навіть гостріше — в одних випадках тригери спрацьовують як треба через накручений стан, в інших — спрацьовує нове, гіпер-цинічне бачення, яке розкриває зовсім інші рівні того, що можна назвати disturbing.
Спробую пояснити цей другий випадок. Вчора подивилася доволі маловідому стрічку за сценарієм Міхаеля Ганеке — Der Kopf des Mohren (1995). Я знала, на що йшла, бо в книзі Кейли Жанісс House of Psychotic Women (див. подкаст) один глядач каже, що після перегляду вийшов із кінотеатру і ліг прямо на тротуарі — настільки його роз'їбало. Це кіно про чудового сім’янина, який на фоні тривожних світових новин перетворюється на їбанутого виживальника; і на мій погляд, це хороший приклад дуенде-фільму. Він закінчується цитатою Ґ. Лессінґа: «хто за деяких обставин не втрачає глузду, той не має чого втрачати», і ця деталь проливає світло на те, як творці фільму сприймали протагоніста — з неї випливає, що його манія, попри всю жорстокість, є праведною, адже він поплив головою через свою чутливість до світової несправедливості!
Що побачила я? Людину штибу тих, хто зараз у Європі закатує істерики через "Ukraine war" і "nuclear escalation". Однією з подій, яка підштовхує героя фільму до агресивного шаленства, є російсько-чеченська війна: штурм Грозного, і пізніше — почута по радіо новина про самоспалення чеченця в Москві. Ганеке замислив свого персонажа як володаря душі-резонатора: він навіть за фахом інженер на заводі аудіотехники — зокрема, працює над чутливістю виробів. Але що здається мені по-справжньому disturbing, так це те, що його власна чутливість презентується як трагічна. «Вони» (дикі чужинські чупакабри) десь там воюють, а ми (білі буржуа) дихаємо сморідом їхніх страждань — і задихаємось!
Німецький чиновник, який малював свастики на українських автівках, напевно, теж вважає себе страждальцем, і це disturbing у сенсі «от дурна залупа»; зняти про це фільм чи написати книгу, де поставитися до подібних страждань із розумінням — це disturbing у набагато гіршому сенсі. Хоча стрічка, безумовно, сильна.
Захотіла поділитися цією історією — тому що це символічно, і щоб потім сказати: «а я тєбє говоріл, што когда-нібудь етот дєнь настанєт, ето будєт, а ти нє вєріла!»
Читала сьогодні вперше класику психологічної фем-містики а-ля «Жовті шпалери» — «Вікторіанський шезлонг» Марганіти Ласкі (ох цей domestic horror, завжди звучить як каталог IKEA). У новелі жінка прокидається в іншій реальності, задрімавши на тому самому вікторіанському шезлонгу. Десь на половині я сама задрімала, і мені наснився, здається, найбуденніший сон із усіх, що я коли-небудь бачила — просто антитеза до всього, що зазвичай асоціюють зі снами.
В ньому ми з подругою-письменницею, — тією, для якої ви недавно допомагали шукати юриста-що-любить-детективи, — приїхали на роверах у невеликий затишний будинок культури і по-діловому готувалися там до якоїсь події. Абсолютно нічого особливого: за дверима БК на нас не чекали тигри, що вистрибують із граната, а сама подія теж була якоюсь звичайною лекцією чи читанням, а не, скажімо, окультною оргією (це відсилочка до роману Світлани, згодом зрозумієте).
І навіть сам будинок культури не був згенерований моїм несвідомим — прокинувшись, я згадала, що він існує в реальності. В одному з окупованих міст, звільнення якого я дуже сильно чекаю, і яке за весь період окупації мені жодного разу не снилося; хіба що в якихось фрагментованих кошмарах, ледве впізнаване. А тут — звичайне, рідне. Під українським прапором.
Вірю? Вірю.
Запануєм у своїй сторонці? Запануєм.
З Днем Незалежності, друзі. І дякую всім, хто воював і воює за цю незалежність.
Дякую всім, хто допоміг закрити! Звіти з інсти організаторки
Читать полностью…
Хлопцям із роти мого Льоліка потрібне авто, тому поширюю ще один збір.
Баночка: send.monobank.ua/jar/94j3vwb4rX
Картка: 5375411207047221
Для привертання уваги Шурупік показує, що робить «Ґерць» із окупантами.
Я вже десятки разів писала тут/говорила в подкастах про те, як я люблю повість «Білі люди», і наскільки унікальна обрана Мекеном перспектива: щоденник дівчинки, яка під виглядом ігор проходить магічну ініціацію. Не можу не поділитися тим, що нарешті зустріла щось схоже у сучасному горорі — остання повість у цій збірці Річарда Ґевіна, The Eldritch Faith, на перший погляд є черговою історією штибу «дорослішаємо разом із невидимим другом (їбать яким стрьомним)», але вона дуже нетривіальна за рахунок оцієї мекенівської посилки, згідно з якою, діти живуть у світі морального нігілізму, де нема розділення на хороше й погане, а є лише fun або none, і тому вони — найсильніші гностики і потенційно великі грішники.
Я з часом зрозуміла, що eerie мені ближче, ніж weird, а «спокійний горор» — ніж оцей «космічний», але тут реально хороша штука, рекомендую.
In the end, every last one of us must glimpse the Minotaur in the maze. None of us glides through the world uninitiated.
Я багато чула про Kairo (2001), переважно в суперлятиві: що це один із найнетиповіших j-горорів, що це одна з найсумнішіх візій модерної самотності, що режисер створив одну з наймоторошніших сцен із привидом в історії кіно. На мій смак, це доволі нерівна стрічка — місцями холодна й невідворотна, місцями ненавмисне комічна, як і більшість техно-горорів (потойбічне вривається у світ людей під звуки dial-up модема), місцями майже ідеально-баллардіанська, місцями зіпсована всратими спецефектами. Проте вона заслуговує на черговий суперлятив і від мене: тепер це один із «найхонтологічніших» фільмів мого особистого канону.
У Kairo привиди повертаються у світ живих через інтернет. Щоби пояснити, як це працює, одна з героїнь — аспірантка на кафедрі інформатики — демонструє програмку, яка начебто є симуляцією життя. На екрані рухаються точки, як маленькі комети, жодна з яких не може ані злитися з іншими, ані по-справжньому від них відірватися. Іноді серед них з’являються фантомні точки, які їх «заражають» і «вбивають». Герої думають, що це відтворення того, як привиди переслідують людей. Проте привиди в Kairo не вбивають — принаймні, напряму: їх не цікавить помста чи виправлення помилок минулого — вони лише передають живим просте повідомлення: смерть така ж самотня, як і життя. На відміну від класичних привидів, які розкривають таємниці минулого, такі техно-привиди пророкують майбутнє — точніше, його відсутність — і це песимістичне видіння або підштовхує героїв до депресії, або змушує їх буквально розсіюватися в повітрі.
При всій макабричності Kairo, я часто повертаюсь думками саме до цих примітивних кадрів із «симуляцією життя». «Симуляція» зачіпає не тільки завдяки тому, що вона показує (імітацію вселюдського відчуження), але й завдяки тому, як вона це показує — вигадана прога більше схожа не на розробку техно-генія, якою її представляють, а на абстрактний скринсейвер, у якого немає жодної вищої мети — це лише безкінечна візуалізація, процес, а не прогрес.
За сюжетом, один із героїв натрапляє на сайт, який пропонує йому «побачити привида»: натомість на екрані з’являються не бліді патлаті дівчата в нічних сорочках, а звичайні люди, які живуть своїм понурим і зацикленим життям, споглядаючи — хоча більше ігноруючи — таких самих екранних людей. Згодом кожна жертва техно-вірусу бачить на екрані власну кімнату і себе в рекурсії — а відтак стає остаточно haunted.
У 90-х був популярний пак скринсейверів After Dark: Totally Twisted — начебто з «найжахливішими й найхимернішими» заставками, більшість яких були, насправді, всього лише анімованими туалетними жартами. Проте він включав у себе модуль Mike’s So-called Life, де відтворювався звичайний побут мультяшного чоловіка — поїв, посрав, посидів за компом, повторив (Майк ніколи не виходив із дому і ні з ким не бачився). Нічого «жахливого і химерного» в цій легкій сатирі, звісно, теж не було — хіба що ви звернете увагу на те, що на комп’ютері Майка стоїть один із популярних скринсейверів After Dark, а отже, він може встановити собі і Mike’s So-called Life… Хочеш побачити привида, Майку?
В горорі, як у розслідуванні, головне не вийти на самого себе: і хоча героїв фільму переслідують духи випадкових людей, а не власні допельгангери, їхня радикальна подібність очевидна. Зрештою, привид замикає свою жертву в фатальній зневірі, а жертва замикає свого привида в «забороненій кімнаті» — приміщенні, яке вона помічає червоним скотчем. (Власне, Kairo — це не «Пульс», як нас привчила американська локалізація, а «Контур», as in «електричний».) Двічі протягом фільму друзі намагаються врятувати жертв, не помічаючи, що ті перетворилися на привидів — можливо, тому що від початку не було великої різниці між «нами» й «ними».
В одній із найкращих фінальних сцен сучасного кіно — останніх кадрах «Персонального покупця» — депресивна героїня Крістен Стюарт запитує у порожньої кімнати, хто з нею комунікує — «Це ти, Льюїсе?» (маючи на увазі свого покійного брата). Вона просить стукнути один раз («так») або два рази («ні»). Сутність не відповідає. «Може, це лише я?» — питає дівчина. Щось стукає — один раз.
Збиралася подивитися нову Смочинську, але спочатку вирішила прочитати першоджерело — книгу журналістки Марджорі Воллес The Silent Twins про двох чорношкірих близнючок із Уельсу, які замикаються у світі своїх вигадок і вирішують не комунікувати з навколишнім світом. У їхнього стану є наукова назва — селективний мутизм — але мене здивувало, як дорослі люди, подеколи працівники освіти й медицини, при цьому описують дівчат. «Зомбі», «полтерґайсти», «привиди». Деякі з інформантів навіть вважають, що більш контактна з дівчат, Джун, одержима більш вольовою Дженніфер, і що Дженніфер за допомогою таємних знаків підкорює Джун собі.
Один із їхніх шкільних учителів навіть каже, що з тисяч дітей, які пройшли через його класи, він вважає Дженніфер однією з найлихіших — і це через кому зі школяром-ґвалтівником і школяром-убивцею! Згодом Джун сама починає вірити в надприродні здібності сестри і шукає в неї мітку відьми — родимку, яка «стає фіолетовою, якщо сказати над нею „Vivat Lucifer“» (не знайшовши родимку-хамелеона, Джун доходить висновку, що ця порада з англійських оккультних журналів не розрахована на «кольорових» відьом).
У тому, що близнючки лякають оточуючих, нема нічого дивного — близнюки/доппельґанґери є частиною комплексу фройдівського «Моторошного», а Джун і Дженніфер до того ж синхронізують кожен свій рух, що додає спостерігачам відчуття чогось нелюдського. Але мене реально обурили спроби побачити в двох проблемних підлітках якесь космічне добро і зло: захотілося навіть трохи дослідити тему зв’язку тропу evil twin із християнськими уявленнями про одержимість. Правда, це треба робити на візуальних прикладах: тому здається, доведеться незабаром повертатися на YouTube… але тсс, я вам нічого не говорила.
З’їж волохату руку
Не те що я вважаю себе якоюсь експерткою з південноіталійського фольклору, але думала, що все найцікавіше вже читала: познайомилася з химерними «доннами з іншої сторони» в книзі Карло Ґінзбурґа про шабаш, розібралася з феноменом жінок-павучих за допомогою Ернесто де Мартіно і його трактата про тарантізм, навіть заглиблювалася у зв’язок італійського чаклунства з мафією. Ну от чим ще вони мене здивують?
І тут мені трапляється книжка з невинною назвою типу «Стежками Сицилії...» Її авторка Елайза Гітон не планувала писати академічну працю про Сицилію — на острові вона опинилася в 1900-х через хворобу — але маючи журналістський досвід, природний талант антрополога і здатність опановувати діалекти, жінка зібрала надцікаві зразки місцевих вірувань:
…про картоплини в якості локальних вуду-ляльок (їй самій довіряють екзорцизм утиканого цвяхами лимона);
…про схожого на оскаженілого супергероя Ісуса, який за будь-якої нагоди намагається знищити людство (його стримує лише Мадонна);
…про ельфійські локони — пасма, які дітям у колисці заплітають ті самі «донни з іншої сторони», і які не можна зрізати все життя (див. ілюстрацію).
Але мене найбільше вразила казка, яку розповідає одна з інформанток. Починається і закінчується вона як типова версія «Синьої бороди»: є чотири сестри, і з кожною по черзі одружується страшний дракон, який забороняє їм відкривати одну з кімнат у своєму лігві. За непослух він убиває дівчат і складає їхні тіла в тій самій кімнаті — доки наймолодшій не вдається перехитрити дракона і воскресити сестер.
Проте у версії, яку розповідає сицилійка, є додатковий шок-елемент. Коли дракон кудись вирушає, він не тільки наказує черговій дружині триматися подалі від кривавої кімнати: він дає їй завдання — за час його відсутності з'їсти волохату руку! Безтілесну волохату руку, яка, е-е-е, живе в замку і відгукується, коли дракон її кличе. Да, це його ручна рука. Да, як у «Родині Адамсів», тільки волохата.
Жодна з дівчат не здатна подолати гидливість і виконати цей квест — попри те, що вони вже живуть із маніячним драконом і попри те, що поза його лігвом на них чекають лише голодні злидні, — тому зайвий раз не буду натякати на завуальоване в цій версії казки fellatio. Тож як молодша сестра примудряється перемогти свого монструозного чоловіка, не вдаючись до поїдання волохатої руки без солі? Вона зашиває руку в карман у себе на животі, і коли дракон, повернувшись додому, гукає — «руце, ти де?», рука розгублено відповідає — тик-мик, здається, я в животі у твоєї благовірної! Дракон втрачає пильність, а потім і замок із усім багатством. (Я Озімандія-момент; нехай подякує, що руку жувати не змусили.)
Книжка в public domain, тому почитати і погортати картинки можна безкоштовно.
Письменниця Вікторія Амеліна пішла з життя 1 липня 2023 року після поранення, отриманого під час обстрілу у Краматорську.
За кілька днів до того на Книжковому Арсеналі вона презентувала щоденник вбитого росіянами дитячого письменника Володимира Вакуленка, який знайшла для всіх нас.
Ось уривок з її передмови до щоденника:
"Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.
За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: “Коли наші прийдуть — віддаси”. Минуло пів року і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею — ніяк не знайдеться.
Втрата рукопису, про який я ще кілька годин тому не знала, а батько Володі не пам'ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові — бо не зміг виконати волю сина. Мені — бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.
Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв'язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину "Вальдшнепів" Хвильового, п'єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?
У 2022-му я приєдналася до команди Truth Hounds, яка займається розслідуванням воєнних злочинів з 2014-го. З ними я і приїхала на Ізюмщину, аби опитувати свідків іта фіксувати наслідки окупації та обстрілів. Але в цю нескінченну мить я все ж таки не розслідувачка — письменниця, а знайти щоденник — важливіше, ніж злочинців.
Але я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.
— Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу.
Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ".
1 липня - день народження Володимира Вакуленка
💔
До речі, дивлячись на прапор України на аватарці письменниці, подумала, що шукаю інфу про позицію авторів уже на автоматі: це як перевіряти строк придатності на продуктах. Хотілося б сказати, що більшість не розчаровує, але ні: от на основі Ікінз Goodreads запропонував мені письменника, якого дуже поважають у нью-вірд тусовці. Клік: цей «француз із російським корінням» під час повномасштабки дає ціле інтерв’ю Le Soir, де розказує про український фашизм і радіє, що росіяни «захистили» Донбас. Клік-клік: підтримати його приходить колись близький мені мартіал-музикант, самопроголошений антифашист: годі зображати українців білими голубками, пише він. Далі клікати вже не стала: не тому, що мене лякає перспектива читати одного Стівена Кінга і слухати одного Джерома Ройтера (не лякає) — просто погидувала.
Читать полностью…
Просто малюнок трирічної дитини з книги The Psychology of Chidren's Art (1967)
Читать полностью…
UPD: за добу ви закрили збір! Зібрали в підсумку майже 200 000 грн. Зараз замовляємо тепловізор за 160к, і зі згоди людини, яка закрила нам більшу частину суми, залишок розподіляємо наступним чином: 20к на загальні потреби підрозділу, всю решту — на аналогічний збір для Льошиного побратима, Роми Сови. (У цивільному житті він татуювальник, тому підписуйтеся, а після перемоги — записуйтеся.)
Тепловізори приїдуть орієнтовно в кінці тижня, тому чекайте на фото від хлопців.
А поки що — велике дякую від них, від мене і від Шурупіка, який особисто не знає кожного з тих, хто задонатив, але хоче подарувати кожному по квіточці! І тим, хто кидав пару гривнів, і моїй феї, яка бажає лишитися невідомою, і адмінам дружніх каналів. Хотіла б додати, що вкотре переконалася в тому, яка в мене чудова аудиторія, але мене й не треба в цьому переконувати. Отже, тепер повертаюся до звичайного постінгу. Наскільки це можливо.
До речі про фільм Герця: геть забула про цю сцену з довжелезним столом, де головний нацист і малєнькій чєловєк (майбутній директор системи нацистських крематоріїв) навіть не з’являються в одному кадрі.
Читать полностью…
Окрім злості, ви, ймовірно, відчуваєте й розчарування. Бо якщо від західних журналістів, геніїв-візіонерів & міжнародних інституцій ми і так нічого не очікували, то приємні й непогані люди без жодної адженди, які тривіалізують чи висміюють біду твоєї країни — це кожного разу раптова підніжка.
…моя улюблена американська письменниця, яка вирішує поміркувати про те, що фото постраждалих від війни українських котиків — постановочні,
…милий і в цілому проукраїнський британський історик у твітері, який пише, що раз уже river Dnipro is trending, то він запостить — ні, не посилання на гуманітарні фонди, а прикольну монету з Борисфеном,
…талановита й харизматична нішева АСМРтистка, яка записує ціле відео, щоб висміяти тих, хто підтримує українських біженців,
etc etc. Якщо чесно, я досі не навчилася ігнорувати вестерняцький западлізм. Але давайте так: кожне таке розчарування — це зайвий привід подивуватися моральній цілісності наших.
Поманділа — поширюю банку полтавських волонтерів на помпи і човни для ДСНС, давайте скинемось по гривні за кожного, хто нас розчарував за ці дні, і допоможемо закрити збір за 0,0001 секунди.
https://send.monobank.ua/jar/p1x47iqiW
Не існує ніяких сов і жайворонків, є лише сова (дерево) і сова (бронза).
Читать полностью…
