6061
мене звати Марина Мойніхан, я веду подкаст про книжки: https://tinyurl.com/your-local-library
Та і чорт із ним, давайте краще мій дейлі добрий вчинок: а чого так мало підписників у каналу про цікаву неперекладену літру? Може знаєте, чим тут зарадити?
Читать полностью…
Червень був таким:
Doppelganger Наомі Кляйн. «Публічна інтелектуалка» Кляйн присвятила книжку своїй тезці Наомі Вулф, з якою її плутають завжди, коли не плутають із Наомі Кемпбелл. Головне питання книги: як ліберальна феміністка Вулф перетворилася на лідерку думок MAGA і людину, що вірить у — і сама генерує — дику антинаукову херню типу «уряд запускає фальшиві хмари! ПРОКИНЬТЕСЯ!» Сильний, актуальний (в тому числі для нас) нонфікшн, проте побудувати весь наратив навколо тропу «моторошного двійника», на мою думку, було поганою ідеєю: культурологічний аналіз усім відомих сюжетів у Кляйн виходить трохи поверхневим.
Gargoyles (Verstörung) Томаса Бернгарда. Батько-лікар бере сина у черговий обхід пацієнтів. Недавно читала про поширений психоз серед французів на початку XIX століття: люди вірили, що вони втратили голову на гільйотині. Австрійці XX століття, по ходу, часто (помилково) думали, що зберегли її... Ну і якщо вже заговорили про доппельгангерів: Бернгард ввижається мені темним Бруно Шульцем із задзеркалля. Знайомі типажі диваків-філософів на місці, але по їхніх душах прокотився європейський фашизм. До речі, думала присвятити Бернгарду бонусний подкаст, але в опитуванні на патреоні і buymeacoffee поки перемагають два інших претенденти.
The Liar (Løgneren) Мартіна Хансена. Щирий смм видавництва NYRB іноді змушує мене свідомо купувати книжки, які я за жодних обставин не вподобаю. Наприклад, класику данського екзистенційного роману 50-х. Абсолютно незносний для мене формат монологу-виливу, що маскує Важливі Істини за містечковими плітками. Але не без своїх величних моментів: типу вражаючого епізоду в церкві, де наратор, читаючи проповідь, поступово усвідомлює, що ним заволодів хтось Інший (диявол? Локі?) — «Дивний. Хибний. Талановитий. Хитрий».
Y/N Естер Ї. За прізвище, безумовно, лайк — а сама книжка… Побачила її в підбірці романів про парасоціальні стосунки (за сюжетом, героїня закохується в недоступного K-pop виконавця і вирушає на його пошуки, коли той перестає з’являтися на публіці). Черговий сучасний lowkey-сюрреалістичний роман, який при всій своїй очевидній людяності викликає парадоксальне відчуття, що драфтив його ШІ — і це, боронь боже, не якийсь расистський закид; Саманта Швеблін, наприклад, викликала у мене такі ж враження.
Hölderlin’s Madness (La follia di Hölderlin) Джорджо Аґамбена. Після збірки Ліліан Жиродон захотіла почитати щось про «божевільний» період життя Гельдерліна, і зраділа, що йому якраз присвячена недавня книжка Аґамбена — пізні тексти італійського діда мені подобаються, і цей не розчарував, але… здивував? Це достовірна, детальна хроніка життя поета, затиснута між двома короткими есе, в яких він постає якщо не симулянтом, то кимось типу сучасного постіронічного перформера. Окремо повеселив той факт, що старик Гельдерлін, коли під час розмови остаточно заплутувався в думках і не знав, чим закінчити монолог, вигукував літеру «Z» (в сенсі «остання літера, фінал!»); яка влучна альтернативна версія похождення головного символу фашистської геронто-ідіократії!
A Child Across the Sky Джонатана Керола. Я знаходжуся в перманентному пошуку свого ідеального роману про cursed film і раз на кілька місяців доповідаю тут, що черговий претендент — це не він. Отже, «A Child Across the Sky» — це не він! Історія про друзів культового горор-режисера, які після його смерті починають отримувати касети з шокуючим змістом, крута; дослідження муторних ч/ж стосунків по-хорошому нагадує М. Джона Гарісона; але автор втратив мене на моменті, де у чувака оживає татуювання ворони (і улітає геть). Ох вже цей магічний реалізм для ґрінґо… З хорошого: шітпостінг Керола, який на фоні письменників-русофілів — просто взірцевий ally.
Ой, гляньте: хто встигне замовити у Асі свічку за мотивами української демонології, може отримати книжку Лорен Ґрофф «Матінка» про Марі де Франс, якій я присвятила недавній подкаст. Нагадую, що 50% з кожного замовлення пані донатить на ЗСУ.
https://x.com/kottigell/status/1805683171457220648
Ну і якщо ви вже тут: там Гамоліна заради збору ледь ся не втопила. Давайте кинемо хоч по десюліку, щоб вона принаймні до наступної допоміжної банки побереглася від трюків.
https://send.monobank.ua/jar/8qkSwCgR1G
Читаю зараз книжку про письменника, чия сторінка в вікіпедії виглядає так:
Читать полностью…
Що з художки читала в травні:
Yellowface (2023) Ребекки Кван. Крім того, що це сатира на сучасний літ. процес і різних (білих) racial impostors, я б ще додала, що це сатира на жанр історій а-ля «Солтбьорн», де бідні вбивають і здобувають; тут його пропонують називати striver gothic, мені нравиця. Героїня «Жовтоликої» не вбиває свою успішну подружку — та вдавлюється пандановим млинцем — але перспектива душогубства серед літераторів носиться у повітрі. Часто ловила себе на думці, що стьоб міг би бути більш нюансованим, але кожного разу уявляла, що це про умовну опортуністку, еее, назвемо її «даша киселюк» чи «стеша васильок». Чи хотіла б я бачити там нюанси? І щоб потім про цю складну пиздливу особистість ще зняли щось середнє між «Тар» і «Анатомією падіння», угу? Тому ні, Ребекко, все ти правильно робиш, їбаш їх.
Reinhardt’s Garden (2019) Марка Габера. Я так кайфонула від Saint Sebastian’s Abyss, що не поспішала читати перший роман Габера, щоб не перебити враження. Хороша новина: вони дуже схожі. Погана новина… Вони. Дуже. Схожі. «Сад Райнгарда» — це теж коротка гіперфокусована байка про задротів-гуманітаріїв: в «Безодні святого Себастьяна» герої шукали таємний сенс однойменної картини, тут — таємний сенс у роботах невідомого філософа, який проповідував любов до життя, а потім втік від цього життя у джунглі. Глянула анотацію до нової книжки Габера: сука, все те ж саме — «абсурдний гумор… обсесії… профессор шукає сенс життя в мистецтві». Я в цілому більше люблю письменників-їжаків, а не письменників-лисиць, але навіть для їжака це якось занадто.
When Darkness Loves Us (1985) Елізабет Енґстром. Дві новели. Титульна — взірцевий горор 80-х: простий, щирий, їбанутий. Вагітну дівчину випадково зачиняють у підземному тунелі; замість сісти в кутку і ловити голодні галюни, вона вирішує… обжится. Друга історія (Beauty Is…) — експлуатаційна мелодрама про жінку з затримкою в розвитку, погано пришитим носом, і, звісно ж, доброю душею. Енґстром досі видається — наприклад, написала ґайд How to Write a Sizzling Sex Scene. Скажу тільки, що в історії про жінку-з-затримкою-в-розвитку-etc без гарячої сцени цілком можна було б обійтися.
Tomato Cain and Other Stories (1949) Найджела Ніла. Про деякі оповідання звідси я вже писала. Більшість — просто психологічні портрети, але дуже сподобалися The Photograph — цікавий варіант сюжета про картину-допельґанґер, і Peg — сумний монолог жінки, яка одразу ж ідентифікується як привид однієї з жертв «лондонського Бліцу», — але фінал додає дуже моторошний «поворот гвинта».
King Nyx (2024) Кірстен Бакіс. Десять років тому я сиділа в чужій квартирі в містечку з кумедною назвою і читала «Книгу проклятих» легендарного Чарльза Форта — колекціонера непоясненних феноменів типу «дощ із жаб», «дощ із вугрів», «кривавий дощ» etc (ну ви зрозуміли напрямок). Моє життя і життя в цілому тоді здавалося мені настільки їбанутим, що теорії Форта про «суперсарґасове море» особливого подиву не викликали. Але якби хтось сказав мені, що в 2024-му вийде і навіть доволі широко розійдеться феміністський трилер про Форта і його дружину, я б трохи завалила. Роман непоганий, але має типову проблему: Бакіс не може створити атмосферу моторошного, тому просто бере те, що Вважається Моторошним (ляльки-автоматони, розмовляючі птахи etc) і розставляє по сюжету навмання. Таке.
Black Feathers: Dark Avian Tales (2017) — антологія горор-оповідань про птахів. Непогана, але вразив тільки Майк Гарісон (що саме по собі якраз не вражає). А втім хочеться зайвий раз нагадати, що упорядниця Еллен Датлоу (Дятлов?..) — одна з небагатьох жанрових зірок, хто чітко підтримує Україну — і мені здається, що саме бажання лишатися в її good graces змушує численних авторів, які потрапили в мій особистий лох-ліст (Джемма Файлз etc) тримати язик за зубами, хоча вони очевидно не вважають нас за людей.
Ви вже бачили новини про "Віват", бачили про загиблих у друкарні... І я дуже прошу підтримати це харківське видавництво, яке весь час працювало і я вірю, що відновиться попри все.
Нагадую, що це саме в них, зокрема, виходить найкрутіша серія української класики, чітко вивірена професійними науковцями, які відповідають за кожне слово (тобто таких факапів, коли просто з "Чтива" бралися б тексти і зразу йшли у друк, бо треба вже бігом, у "Віваті" не було ніколи):
https://vivat.com.ua/
Найхимерніша книга, яка мені зустрічалася — це «Прибуття Йоахіма Стіллера» (знаю, що в укр. Вікіпедії краща адаптація назви, але вона містить спойлер). Отже, сам по собі роман Губерта Лампо не надто химерний: життя групи бельгійців починає обертатися навколо прийдешнього візиту загадкового Йоахіма Стіллера, якого ніхто з них не бачив. Потім Стіллер… прибуває. Все. Але ця невелика книжка викликала у мене відчуття такого дива, що десь у старих постах я порівнювала його зі знаменитою «сопілкою на світанку» Грема. А ще вона змусила мене робити нехарактерні речі. По-перше, пересвідчившись, що перекладів фламандського магреалізму геть мало, і що англійські видання мене цього разу не врятують, я вечорами клацаю в дуолінго прокляті фрази типу zij zijn zijn zoons чи hij eet een ei з надією, що колись цього вистачить для читання. По-друге…
Знаєте, що таке «автологічне слово»? Це коли прикметник на власному прикладі демонструє характеристику, яку він називає (у слові «п’ятискладовий» п’ять складів, слово «суфіксований» суфіксоване, слово «поширений» поширене etc). Я втрапила в автологічний читацький експірієнс, коли книжка De komst van Joachim Stiller, в якій усі чекають на Йоахіма Стіллера… змусила мене чекати на «Йоахіма Стіллера» — в сенсі, жити в передчутті чогось хоч віддалено схожого на роман Лампо (і не менш прекрасний однойменний фільм Кюмеля). З тих пір багато авторів дарували мені відчуття непідробного дива. Ніколас Крістофер (A Trip to the Stars). М. Джон Гарісон (The Course of the Heart). З недавнього: Рід, The Green Child. Але це був не Він.
Днями мені трапився твіт про перевидання творів такого собі Клода Гоутона, де вони описувалися як «ні на що не схожі метафізичні трилери». Анотація до роману під назвою I am Jonathan Scrivener (1930) здалася мені цікавою, я надибала копію, почала читати, і…
Група лондонців чекає на прибуття загадкового Джонатана Скрівенера. Оповідач майже нічого про нього не знає і ніколи його не бачив, але чекає більше за інших — з майже есхатологічним передчуттям. Воу, всесвіте, ти все так дослівно сприймаєш! — я шукала не буквальних співпадінь а-ля «хорватське міське фентезі „Матеріалізація Йована Сратковича“» (хоча звучить непогано, знайдеш — принось), не конкретного low-key містичного сюжету: я шукала повторення того самого переживання. Проте що ж, зрештою, за Джусіфрут Скріллекс?
«Джонатан Скрівенер» — громіздкий, душнуватий роман зі Smugjak-наратором — до певного моменту скоріше соціальна сатира, ніж те, що ви собі нашифрували від слів «метафізичний трилер». Я одразу зробила очевидну ставку на те, що Scrivener («Писар») — це письменник, у пошуках якого Піранделло-стайл тиняються бездоглядні персонажі, — тому просто чекала на фінальний пейбек. Пейбек стався, але я помилилася. Це теж книга про диво — але про більш зріле, таке, що сприймаєш головою, а не сонячним сплетінням — і не просто усвідомлюєш, а розумієш, що сталося і навіщо. Чи знайшла я те, що шукала? Ні! Чи читатиму я ще цього Гоутона? Чи читатиму я конкретно романи (зиркає в Вікіпедію)… This Was Ivor Trent? The Enigma of Conrad Stone? Julian Grant Loses His Way? ЩЕ Б ПАК. Несіть мені всіх цих загадкових мужиків. Я розберуся.
Всі вже бачили, що тему цьогорічного Met Gala орги взяли з оповідання Балларда The Garden of Time. У ньому багатії відтягують наступ войовничої юрби за допомогою фантастичних квітів, які вповільнюють час; тому цього року критики не тільки улюлюкали про бенкет у чуму і сміялися з «голих суконь», а й намагалися зрозуміти, був цей вибір актом самокритики, бунтом когось із креативників чи непорозумінням.
Я недавно якраз дочитала Hauntology Мерліна Коверлі, де окремий розділ присвячений Балларду і тому, як своїми численними романами про «скасування майбутнього» він вплинув на титульну концепцію. Але я більше залипла на розділі про сучасника Балларда, сценариста Найджела Ніла. Ніла я теж люблю і неодноразово про нього тут писала, але Коверлі згадує його телеп'єсу, яку я не бачила — The Road. (І не побачу, бо вонюча BBC традиційно знищила запис.) А це, виявляється, мій улюблений сюжет: герої думають, що стрьомні явища, які вони спостерігають — це привиди/травми минулого, а це насправді передвістя майбутніх подій, таке собі зворотнє відлуння (у п'єсі людей з XVIII століття переслідують жахи ядерної війни XX-го).
Я люблю цей сюжет, бо він — не смійтеся — дуже реалістичний. Умовний євроатлантичний світ прямо зараз дивиться впритул на своє майбутнє, але продовжує це заперечувати і вірити в те, що перед ним лише чужі незакриті історичні гештальти. Only the scarlet soldiers, dear! Причому кумедно, що домінування й дотепер парадигми «кінця історії» тим очевидніше, чим гучніша істерія про ядєрку: бо коли Мінді з Техасу пише, як вона донт вонна бі інсінерейтед бай нюкз, нам із вами очевидно, що їхнє суспільство досі переймається привидами минулого і ігнорує реальність, що вже видніється на горизонті. Спокуха, Мінді, не буде тобі ядєрки, і якщо повезе, то і до конвенційної війни не дійде. Бо це у Балларда на маєток заможних героїв насувається немита революційна орда, а в реальності це усміхнені, привітні гості, коли треба — інтелігентні, коли треба — гламурні, і ви запрошуєте їх самі.
Музична журналістка відвідує незвичний перформанс і закохується в сирену.
Це могла б бути зав’язка романтичного фентезі, але йдеться про звуковий сигнал, що попереджає кораблі про туман. Точніше, попереджав: коли Дженніфер Люсі Аллан починає цікавитися foghorn’ами, на узбережжі вимикають останні з них. Інструмент, який хтось називав «меланхолійним стогоном», а хтось «пердежем Ґодзілли», навіть у найкращі свої часи не вважався надійним помічником для моряків, а сьогодні остаточно застарів. Дженніфер починає квест за записами старовинних сирен та відвідує ті, що ще не демонтовані і мають дизель у дизельницях. Не знаю, як вона передусім бачила цю книжку: як музично-історично-інженерний нонфікшн чи як особисту ретрофетишистську одісею, але вийшла атмосферна і цікава…
…історія про те, що неможливо заволодіти чужим досвідом. Дженніфер збирає польові записи, ночує на маяку, дзвонить на гарячу лінію, яка цілодобово транслює «ностальгійну» сирену, тусить із людьми, які так само угорають по цьому звуку і обирають нікнейми з обов’язковим horn/horny каламбуром — вона навіть змушує знайому музикантку грати знайдену в архіві «тему» сирени. Але треба віддати авторці належне: в якийсь момент вона все ж замислюється про те, як цей самий «ріжок» звучав для тих, хто змушений був слухати його не в якості дивакуватого хобі, а щодня по роботі. Або як почувалися ті, кому таку металеву дуру встановили біля дому. (Не кажучи вже про тих, для кого ця музика була останньою в житті — бо фоґгорн не дає інструкцій, як покинути небезпечну зону, він по факту просто виє «ТОБІ ПИЗДА!») Письменниця розуміє, що це привілей — сприймати цей звук як просто звук.
Недавно бачила твіт про те, що в містах-побратимах Харкова варто вмикати сирену повітряної тривоги синхронно з, власне, Харковом. І я подумала, що жителі умовного Цинциннаті взаємодіятимуть із новим звуком (сподобалося слово soundmark, як аналог landmark) приблизно так, як і багато хто з українців — хтось зніме відео, як «підспівує» сирені песик, хтось зафільмує себе граючого на гітарі, у когось болітиме голова, хтось задує динамік монтажною піною. Але навіть розуміючи контекст, вони не відчують, тому сенсу в цій імерсії мало.
PS Поки писала, завило.
А ось замальовка на тему того, чому політичний курс США задають люди типу безумної христофашистки-кросфітерши з критичним мисленням на рівні середньовічного селянина.
Як заявлено в підзаголовку, To Name the Bigger Lie — це мемуари «в двох історіях». Судячи з відгуків, більшість читачів купували книжку заради однієї — історії про те, як дружину авторки, професорку-лесбійку, анонімно звинуватили в домаганнях. Але мене більше зацікавила друга історія — про те, як у 90-х, коли авторка вчилася в старших класах, у неї був непересічний педагог, який викладав непересічний предмет: Теорію пізнання.
Спочатку цей харизматичний мужик у захопливій формі втирав 16-річним гранжерам про симулякри і ноумени, розбирав із ними «Прекрасний новий світ» і провокував коаноподібними питаннями. А потім щось трапилося — і заняття стали… гмм, радикальнішими. Вчитель і раніше підсовував підліткам сумнівну літературу типу фон Денікена, мовляв, складіть власну думку. Але в якийсь момент він почав годувати їх неприкритою пропагандою — звісно ж, з ілонмасковою видимістю нейтральності і свободи слова ("intersting stuff", — коментує він документалку, що заперечує Голокост; "look into it" — закликає поцікавитися ілюмінатами). Багато років по тому, авторка намагається з’ясувати, чим це було — спробою підштовхнути учнів до інтелектуального протесту (да, вона настільки sweet summer child) чи випадком того, що освітній заклад тупо толерував шкідливого фріка.
Але знаєте шо. Ось письменниця Сара Вірен — вона мила, вона серйозна, вона хоче зробити світ кращим. Проте вона жахливо непереконлива. Ну тобто, я знаю, що вона розповідає фактично правдиві історії, і коли вона обурюється — то має рацію, і в політичному спектрі ми з нею співпадаємо. Але навіть для мене це непереконливо! — і навіть не тому, що це приклад creative writing, переобтяженого креативністю (в якийсь момент авторка подорожує в минуле, щоби поговорити з прєподом, коли той сам ще підліток; потім підслуховує, як той у барі сперечається з Платоном; пізніше питає, що про все це думає велетенська черепаха — це все для того, щоб самий тугий читач зрозумів принцип діалектики). Проблема не в цьому, а в тому, що її вчитель вплинув майже на всіх, хто відвідував його заняття — він навіть ученицю-єврейку ледь не переконав щодо «шести мільйонів слів брехні». А кого і в чому переконають мемуари в форматі preaching to the choir?
У носіїв хуйових ідей тупо більше блиску в очах. І не ясно, що з цим робити.
До речі про гарячкові сни. А ви теж помічали, що попит на химерні історії росте, а з пропозиціями глухо? Я регулярно бачу приклади того, як умовно-«дивовижне» намагаються втиснути в тривіальний наратив (останній True Detective дуже показовий), або як стратегічно додають сюрреалістичний візуал у твори з домінуючою normie-логікою. А зараз ось купилася на маркетинг: Distancia de rescate Саманти Швеблін америкоси переклали як Fever Dream, а в анотації понаписували про surreal sensations, nightmare come to life і otherworldly reality. Оригінальна назва означає щось типу «відстань порятунку» — йдеться про дистанцію, яку тривожна героїня постійно вираховує між собою і малолітньою дитиною, щоб у разі чого кинутися на порятунок. Повість Distancia de rescate ґрунтується на цілком реалістичних батьківських переживаннях — страху не впоратися, не вивезти, помилитися: весь сюжет відштовхується від ситуації, коли мати в критичній ситуації обирає врятувати дитину будь-якою ціною — і отримує канонічну кріпову дитину-відміну. А над усім довліє думка, що привести нову людину в радіоактивно-пестицидно-канцерогенний світ саме по собі було помилкою.
Попри деякі горор-тропи і цікаву структуру, яка очуднює весь наратив, це жодним чином не «сюрреалістично», не «кошмарно» і не «іншосвітно». Якщо це «Гарячковий сон», як стверджує англомовне видання, то це той нудний тип сновидінь, який Юнг називав «паралельними» — вони показують сновидцю те, через що він і так переймається в реальності. Натомість більшість сновидінь показують щось фундаментально інше — і змушують перейматися через це! Пам’ятаю один із своїх найцікавіших снів: з якоїсь причини, (неіснуюча поза сном) пісня гурту ВІА Гра почала структурувати реальність мого міста, і абсолютно все, від географії до людських взаємодій, стало підпорядковуватися сраному бенґеру костянтина меладзе. Оце був гарячковий сон. А пестицидний «Омен» — ну хз.
Швеблін хороша, але англомовним видавцям я б радила проспатися.
Ви під кінець зробили класний врив, і я вам вчергове дякую 🫂 Кайфарикам — цілі колеса, переможцю — мої вітання, всім — тихої ночі. Завтра принесу щось цікаве!
Читать полностью…
А ось решта опороченої класики, кому цікаво:
Читать полностью…
Хтось, можливо, думає, що я занадто заморачуюсь із моніторингом соцмереж авторів, яких читаю (на предмет «наш/не наш»). Але для мене це не просто питання того, кенселити для себе людину чи ні; це впливає і на сприйняття прочитанного. Ну ось, наприклад.
Є збірка есеїв про горор — слабенька в плані оригінальності і обраних тем, чергове «ось як я відкрив для себе Лавкрафта; а ви знали, що він був расистом?» — але доволі щира, коли це стосується особистих тем. Автор згадує своє релігійне виховання і те, як його займало питання раю: рай, на відміну від пекла, складно було собі уявити, і згодом пекло стало для нього привабливішим лише за рахунок того, що його образи є більш впізнаваними, ніж безликий рай. Одного разу вчителька повідомила класу, що Ватикан нібито «скасував» пекло, і що після смерті душі потрапляють у чистилище, звідки після достатньої спокути можуть перебратися в the good place. «Тобто навіть Гітлер може потрапити до раю?» — спитав один із учнів. «Навіть Гітлер». З тих пір, пише автор, рай подобався йому навіть менше: «розпливчасте місце, і ще там може бути Гітлер».
А потім ти дивишся, що ця людина писала в '22:
- постіронічні жарти про війну в неназваній країні;
- ниття про скасування всього російського;
- ниття про те, що він особисто замерзне/помре з голоду/загине в ядерній бійні;
- заклики не ескалювати;
- я! я! я! це про мене! про мене!;
- ще і ще жарти про неназвану противну країну.
І ти думаєш: хлопче, а з чого ти взяв, що ви з Гітлером не знайдете спільну мову?
Мені важко назвати A High Wind in Jamaica улюбленою книжкою, бо в цьому є якась фамільярність; ні, це щось штибу «книжки, які змінили моє ставлення до книжок». При цьому пояснити, що в ній такого, доволі важко: ну, там діти потрапляють на піратський корабель, і... Історій про людяних піратів купа, історій про жорстоких дітей — мабуть, не менше, але Г’юз писав із такою безжальністю до пресловутого «автоматизму сприйняття», що виходить не стільки читання про пригоду, скільки пригода in its own right. Я маю на увазі не банальщину типу «…ви переноситесь у світ роману», а пригоди на рівні тексту, який підставляє підніжки і хуяре аперкоти так, що це відчуття важко забути роками — тому зовсім не дивно (хоча з іншого боку дуже дивно!), що я десять год не могла підступитися до інших книжок Г’юза, не рахуючи його стильних віршів-жахастиків. І ось нарешті…
In Hazard (1938) спочатку здається геть іншою тварючкою: стриманим виробничим романом-катастрофою про корабель, що потрапив в аномальний шторм. (Лексика відповідна, тому треба бути готовим, що 'pooping was rarer' — це про те, як хвилі перестають захльостувати корму, а не про те, що в екіпажу виснажилися запаси харчів.) Але абсурдне світобачення Г’юза пробивається скрізь: один із героїв під час бурі згадує «свою гордість — трьох діточок, добре нагодованих, тепло вдягнених», і думає — ні, не як він воліє побачити їх ще хоч раз, а «Я ВАРТИЙ ДЕСЯТЬОХ ТАКИХ, ЯК ВОНИ». Обожнюю. Закінчується все взагалі в стилі психоделічних мультиків.
На окремі компліменти заслуговує післямова, в якій Г’юз обсирає тих, хто перед Другою світовою провадив політику умиротворення: 'as for Germany rearming, surely she’d a right to resume her place among the Powers, and this would content her?' — перекривляє він тези, які ми зараз чуємо про росіян від людей, що парадоксально називають себе «реалістами». (У самому романі Г’юз, до речі, називає Сталіна фашистом: валлійці традиційно шарили & викупали.)
Наскільки класна обкладинка у NYRB-івського перевидання A High Wind in Jamaica, настільки на від'їбись обрана для In Hazard, тому краще гляньте на цю. Книжковий дизайн 1960-х це щось:
Британець випадково знайшов на пляжі друкарське кліше сторінки з постапокаліптичного роману «День триффідів». В коментарях слушно пишуть, що сторінка з (постапокаліптичного) роману «На пляжі» Невіла Шюта була б ще краще.
Читать полностью…
Бачу, письменник-канібал багатьох зацікавив. Отже, на книжку під назвою The Strange World of Willie Seabrook я натрапила в онлайн-крамниці 50wattsbooks: у кураторів крутий незвичний смак, і багато штук, про які я тут пишу, я поцупила саме там.
Це мемуари, які в 1960-х видала письменниця Марджорі Вортінгтон за мотивами своїх складних стосунків з письменником/журналістом/окультистом/алкоголіком/піздаболом Віллі Сібруком. Назва «The Strange World of Willie Seabrook» дещо оманлива: на нас постійно сиплються книжки з назвами типу «Дивовижне життя XY» чи «Неймовірна історія YZ», але Вортінгтон написала не сенсаційну біографію Сібрука (мандрівника, антрополога-аматора, мага-який-майже-переміг-Гітлера-силою-закляття), а «біографію» їхнього життя разом, і це дійсно strange world — дивно задушливий, дивно гнітючий. Майже вся книжка — це чемний неймдропінг: з ким пара Сібрук/Вортінгтон випивали на тій чи іншій вечірці в 30-х. Попри те, що вони дружать з масою живих легенд, і те, що в їхнє коло стікається все більше європейських антифашистів, в цьому богемному болоті час від часу опиняється то уйобок Дюранті, то колаборант Жан Фонтенуа, який прямим текстом обіцяє «ми вас всєх убйом».
Самих Віллі і Марджорі теж важко назвати приємними персонажами. Дуже скоро стає ясно, що Марджорі неймдропить не просто так: вона відтягує написання іншої історії. Згодом ця тіньова історія починає вимальовуватися, хоча жінка до кінця не називає речі своїми іменами. Вона посилається на «фантазії» Віллі, його «фрейдистську проблему, що виникла через стосунки з матір’ю», «справи, якими він займається в сараї», «фетишизм»; зрештою вона називає його «сексуальним садистом» — але це м’яке формулювання. Віллі Сібрук любив піддавати молодих нужденних жінок тортурам, нібито в пошуках містичного досвіду. Зайшовши в той чортів сарай під час однієї з «сесій», Марджорі бачить Сібрука з тілом дівчини — обоє думають, що вона мертва; Сібрук змусив її декілька діб висіти на ланцюгу. Коли дівчину все ж вдається привести до тями, Марджорі… робить висновок, що вона прикидалася мертвою, щоб скоріше закінчити «сесію». (Якби ці мемуари були фільмом, то це був би на 90% «Сувенір», на 10% «Мучениці».)
Відсканована книжка є в інтернет-архіві, причому підписана «тіткою Марджорі» «з любов’ю» (нерозбірливому) одержувачу. Чомусь це єдина пов’язана з книжкою людина, чия подальша доля мене цікавить. Чи прочитав племінник/ця подарунок? І головне: чи став після цього непитущим вегетаріанцем?
Ніколи не розуміла цього стереотипу, що підліткова література — це щось примітивне. В дитинстві, коли якусь книжку мені не давали під приводом «зарано», то йшлося максимум про якісь графічні сцени — недитячі, але і не trauma material. Зате все, що мені пропонували в якості підліткової літ-ри, маленьку Марину тупо розшматовувало (навіть не питайте назви, я говоритиму про це тільки зі своїм психотерапевтом). І зараз, коли мені трапляється умовний young adult, я в 90% випадків радію, що не є цільовою аудиторією, бо у віці, коли я була ЦА, я би просто не вивезла емоцій.
Взагалі цікава ця рекурсивність підліткової літератури («соціальної», не романтичної): часто це історії про те, як протагоніста/ку травмує взаємодія зі світом дорослих, про те, як він/вона дізнається секрети старших, — і письменник по факту піддає читача такому ж випробуванню. Відтворити подібне потрясіння для дорослого читача складніше з очевидних причин: для тебе вже немає таємної «вищої» соціальної реальності, ти сам став утаємниченим. Тому зараз у мене це давнє відчуття посвяти-проти-волі виникає дуже рідко від якихось вкрай депресивних історій про змови і ковени, типу там «Безіменних» Кемпбела — бо вони дозволяють уявити, що секретна вища соціальна реальність таки існує.
На щастя, про Роберта Корм'є я дізнаюся зараз, на четвертому десятку. (Навіть якби я читала англійською в школі, навряд би мене зацікавили твори з назвами типу… еее, «Шоколадна війна» і «Я — сир»). Вікіпедія описує його дуже характерно: known for his deeply pessimistic novels written for young adults […] recurring themes include abuse, mental illness, violence, revenge, betrayal, and conspiracy. Підліткова література про конспірасі, яка казкова суміш! (Хоча я недавно думала, чи не є будь-яка література про дорослішання по дефолту літературою про змову.)
Роман I am the Cheese (1977) дуже влучно, але спойлерно описав один читач на Goodreads: 'Shutter Island' for teens. Чергуються дві лінії: в одній хлопець на ім’я Адам поспішає до батька в сусіднє місто, відчайдушно крутячи педалі, в іншій — дехто «А.» під запис спілкується з, припустимо, психіатром, який змушує його згадувати дивні епізоди з дитинства. Історія місцями відгонить Кінгом в його реалістичній іпостасі, але Кінг (принаймні по сумі заслуг) завжди здавався гуманістом. Корм'є… не гуманіст. Побачила, що деякі діти в США вивчають цю книжку в школі: ну, по ходу в кожного школяра має бути свій федько-халамидник moment, тільки тут він з елементами філіпдіка-амфетамінщика. Це потужно. Більше нічого не казатиму, <іронія>насолоджуйтеся</іронія>; тріґер ворнінґи оно вище всі перелічені.
До речі про горор-збірки: тут моя подруга Світлана Кострикіна (авторка «Мертвої живої води») розігрує для підрозділу свого друга (теж письменника!) пару книг. Думаю, Dark Gods Кляйна не треба навіть представляти — це культова пост-лавкрафтіана, з якої, в свою чергу, виросли автори типу Лерда Баррона. Донатьте-вигравайте:
https://send.monobank.ua/jar/3DvthRbgfB
Покажу вам обкладинку подкасту, над яким зараз працюю. Про дуууже нетиповий для мене жанр. Інтригує? Вгадали письменницю?
...задонатьте Ангеліні @angryangrier на дрон для 47-ї ОМБр, там трохи менше половини лишилося 👉👈
https://send.monobank.ua/jar/884H2kxaYA
Анхе моя давня ірл подруга, і власницю основної банки я теж знаю як чудову волонтерку.
Знайомі попросили поширити анонс їхньої події. Це буде благодійний онлайн-квіз від команди Глуздогерць, яка 70% своїх зборів передає на ЗСУ. Квіз пройде 23.05 о 19.30, реєстрація тут. А в телеграмі @gluzdogerts_lviv можна подивитися на звіти з минулих офлайн квізів (там є песик у вишиванці...)
Читать полностью…
Лежать відкладені пости, такі безглузді. Давайте сьогодні без книжок*: ось Даша, ось її інстаграм з прекрасними плівковими нувель-ваґ-автопортретами, ось її збір для 3-го бату 116 ОМБр:
https://send.monobank.ua/jar/8VDicWtMCV
*А ні, брешу, там книжки, які можна виграти за донат. Ну і чудово.
А давайте допоможемо Тамарі закрити манюній доп. збір на ППО:
https://send.monobank.ua/jar/6rBbFN71hG
— і я спокійно сяду писати про Мет Гала і Балларда 💅
Черговий бонусний подкаст на патреоні і купикаві in a nutshell: Марина Гекторівна намагається зрозуміти книжки з ось такими обкладинками, співставляючи їх із есеями Емерсона про трагедію буття.
Читать полностью…
В черговій книжці, про яку ніхто не чув, прочитала смішну байку. Французький колекціонер приїхав у фашистську Італію і придбав рідкісну картину Корреджо. Щоб безперешкодно вивезти її з країни, він звернувся до місцевого художника, і той намалював поверх Корреджо портрет Муссоліні. Картина благополучно перетнула кордон, навіть отримала в процесі чимало «римських салютів». Звісно ж, у Франції колекціонер одразу ж звернувся до реставратора, щоб той видалив портрет. Але реставратор зауважив, що під Корреджо є ще одне зображення! «Джекпот!» — подумав колекціонер і попросив зняти шар з (як ви вже здогадуєтеся, фейковим) Корреджо. А там — портрет Муссоліні.
Передаю привіт усім західним діячам, які продовжують культурний обмін з рф, бо впевнені, що імпортують саме культуру.
Хто давно читає канал, той знає, що більшість книжок, про які я тут пишу, вкладаються в категорії:
- «тихий горор»;
- химерний європейський фольклор;
- гарячковий сон;
- нонфікшн, що викликає баттхьорт.
Але іноді хочеться чогось нехарактерного. Наприклад…
книжок про утопічні лавки???
Недавно я підсіла на шоу Forged in Fire, де ковалі змагаються у створенні історичної зброї. Для людини, яка руками вміє хіба що різати кубасу на вже порізаний хліб, це якась магія. А тут натрапила на книжку про те, як конкретне ремесло пов’язане з ідеологією, і аж захотілося самій щось змайструвати. We Sit Together — це видання, що акомпанує проєкт скульптора Френсіса Кейпа по створенню копій 25 лавок, які використовували для сидіння різні релігійні комуни. Ну здавалося б, лава і лава — які там можуть бути варіації?
А там стільки відмінностей!
Ефратським сестрам потрібна була лавка, щоби спати на ній в найнезручнішому положенні і підриватися опівночі в очікуванні другого пришестя — тому вона L-подібна, з дерев’яним брусом замість подушки.
«Онайдські перфекціоністи» дотримувалися вельми екстравагантної версії християнства — на відміну від більшості героїв книги, вони не практикували безшлюбність, а навпаки, закликали всіх чоловіків і жінок до one night stands, — і ви лише подивіться на їхні лавки в стилі «рустік», де… еее… все переплетене.
Легко собі уявити лавки гуттеритів, які єдиною значущою власністю вважали знання, замість церкви проводили служби в школі, і з усіх речей дозволяли класти в труну тільки книжки — а також були зациклені на прямизні в усіх сенсах, і навіть будинки розташовували по компасу.
І, звісно ж, зовсім інакше виглядають лавочки сучасної комуни Твін Оукс, заснованої на ідеях біхевіоризму — її послідовники вважають обговорення рішень важливішим за прийняття правильних рішень, тому суспільно ухвалюваний дизайн там теж специфічний.
Для мене відкриттям стало те, що «утопічні меблі» — це цілий пласт досліджень. На випадок, якщо зловлю фіксацію, відклала собі кілька книжок — звісно ж, даю посилання на інтернет-архів там, де це можливо:
• The Amana people and their furniture;
• Folk furniture of Canada’s Doukhobors, Hutterites, Mennonites and Ukrainians (не брехатиму, усцялася з РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ);
• Illustrated guide to Shaker furniture;
• Zoar Furniture 1817-1898: A Preliminary Study;
• Harmony in Wood: Furniture of the Harmony Society.
Давайте о 21:30 крутанемо барабан — надсилайте мерщій скріни, хто ще цього не зробив :)
А я в очікуванні результатів далі гортаю archive.org: з усіх прокрастинаторських занять, про це ніколи не шкодувала. Ось зайшла і одразу натрапила на metal as fuck дитячу (?) книжку-малютку про сову.
Хтось любить жанр токсичних оглядів, бо вони смішні, хтось — бо можна позловтішатися. Але є ще один бонус: коли критик виступає з позиції хейтера, то іноді підмічає речі, які лояльніший читач просто не детектить. Натрапила на кумедний артефакт 60-х: зібралися троє письменників і давай обирати, що з англомовної класики варто викинути на смітник історії. По-перше, це дуже всично написано: «в соціальному кліматі, схожому на вельми тісну консерваторію, вельми набиту вельми тяжко дихаючими панотцями, він виконав найтриваліший релігійний стриптиз в історії» (про Ньюмана і його «Сон Геронтія»). По-друге, я дійсно ніколи не замислювалася про те, що:
- «Гамлет» (так, його теж пропонують позбутися) — це прототип автофікшену, тобто «найбезформнішої форми західної літератури»;
- «Джейн Ейр» зіпсована відсутністю драматичної витримки — Шарлотта Бронте хоче принижувати недругів свого «маленького блідого ельфа» тут і зараз;
- «Гертруда Стайн знаходить одне правильне слово і повторює його саме тому, що воно правильне — а Гемінґвей знаходить одне неправильне і торочить його саме тому, що не може знайти правильне»;
- В «БУРЕМНОМУ ПЕРЕВАЛІ» Є СЛОВО PENETRALIUM!!!
Книжка є в архіві.
