6061
мене звати Марина Мойніхан, я веду подкаст про книжки: https://tinyurl.com/your-local-library
Подивилася The Last Wave (1977) Пітера Віра — і це той випадок, коли можна зіпсувати комусь досвід перегляду, навіть просто назвавши жанр фільму. Тому я тільки зазначу, що при всій своїй низькобюджетній незграбності — ключова сцена стрічки тупо вирізана з документалки про серферів! — це все ще одна з найкращих ілюстрацій до поняття «епістемологічне насильство». Білий протагоніст, який отримує доступ до сакральних знань австралійських аборигенів, має лише дві опції — або проігнорувати це знання (знищивщи його і його носіїв), або ж профанізувати його. Що він обере? Що гірше?
Але на фоні історій про те, як спікерами на тему російсько-української війни за кордоном дедалі частіше стають «хороші росіяни», я стала більше звертати увагу на схожі процеси: про «хорошого нацистського пропагандиста» Лернет-Голенію я вже писала, а тут, очевидно, ми маємо справу з «хорошим білим австралійцем» Віром. Мені траплялися згадки про те, що представники аборигенних племен намагалися зірвати зйомки «Останньої хвилі», проте ані їхніх імен, ані їхніх аргументів вже не почути — (хороше, яскраве) висловлювання Віра заглушило голоси людей, про яких він, власне, і висловлювався. Епістемологічне насильство є невід’ємною частиною фільму, який засуджує феномен епістемологічного насильства.
…здавалося б, особисто мене, як глядачку, корінним мешканцям Австралії нема в чому звинуватити, але я тут вирішила погуглити біографію актора, що зіграв найхаризматичнішого з аборигенів, і натрапила на цікаве формулювання в першому ж рядку на Вікіпедії. Там написано: «Девід Далаітнґу Ґалпіліл, також відомий як Девід Ґалпіліл, і протягом трьох днів посмертно — як Девід Далаітнґу…» Виявляється, що звичай корінних народів забороняє називати померлого на ім’я; якщо, наприклад, помирає аборигенна жінка на ім’я Еліс, то в сім’ї уникатимуть промовляти вголос навіть назву міста Еліс-Спрінгс. Отже, з поваги до родини актора, ЗМІ повідомляли про його смерть, називаючи його, як це прийнято, «опосередковано» — не тим іменем, під яким від був відомий. Але під табу потрапляє — і не на три дні, а на роки — ще й переглядання «відбитків» померлого, тобто його зображень, тому на австралійському ТБ навіть існують дисклеймери на кшталт «ця програма містить зображення покійних людей». Актор помер лише в 2021 — отже, табу ще в силі, і я його порушила. Не знаю, чи є при цьому той факт, що я дивилася піратку, пом’якшуючим чи обтяжуючим.
Довгоочікуваний Enys Men мені, на жаль, не сильно сподобався. Марк Дженкін зібрав усі наріжні елементи нової хвилі поетичного британського фолк-горору — стилізацію під 70-ті, тихий острів, «зсув часу», екологічний підтекст і екстатичні натяки на воскресіння минулого (як у Requiem for a Village, який він візуально цитує), і в результаті цей box-ticking вийшов надмірним навіть для поціновувачок типу мене. Чому такі різні сучасні стрічки, як ця чи валлійські Apostle і Gwledd, оперують таким вузьким колом мотивів — це тема для окремої розмови; але одну деталь хочеться залишити тут на згадку.
Героїня Enys Men — біологиня, що живе на безлюдному острові, — щодня виконує один і той самий ритуал: міряє температуру ґрунту, жбурляє камінь у закинуту шахту, запускає генератор, заварює чай, вмикає радіо. Багато хто з глядачів жалівся, що ця схематичність відвернула їх від фільму. Але в один із (екранних) днів по радіо звучить пісня, яка змусила мене зупинитися разом із жінкою.
Swim on, Captain Jesus,
Wherever you may wish.
Write on the wicked water
The message of the fish.
Heal in the holy river
Your five and fingered scars,
Turn like a tree about the sea
Your skeleton of spars.
Це настільки прекрасний образ, що я забула про фільм і одразу побігла шукати пісню — гугл такого тексту не знайшов, але, на щастя, режисер дав ціле інтерв’ю про саундтрек стрічки, де згадує і цей загадковий запис: це пісня Bristol Christ корнської співачки Бренди Вуттон на слова поета-моряка Чарлза Козлі. В його збірці (тут я принагідно дякую інтернет-архіву, що він досі існує!) пояснюється, звідки взявся образ Христа, що «пише на лихих водах вістку риб». За легендою, капітан іспанського судна виловив із річки Ейвон поблизу Бристоля дерев’яну фігуру Ісуса — він забрав її в рідний порт, де врятований Cristo de Bristol оселився в місцевій церкві.
Bless with your fan of fingers
These hands, this heart, these eyes,
And lift my love and fishes
Perfect, to Paradise.
Ось за це знайомство я Дженкіну дуже-дуже вдячна. Але за все треба платити, і після того, як мої вуха почули цю казкову пісню, всесвітня мережа інтернет змусила мої очі побачити фото гальюнної фігури корабля Джеффа Безоса, виконаної у вигляді його нареченої в стилі пізнього бикоко (з інста-фільтрами в комплекті). Риби, простіть нам.
Формально це мав бути подкаст про новий роман Кетрін Лейсі, але він перетворився на двогодинне збирання докупи думок про те, чим є так звана «справжня ідентичність», якщо ми всі носимо соціальні маски. Як примиритися з тим, що твоя дружина — відьма (чи фея)? Як бути трьом філософам, у яких один мозок на всіх? А головне: Ісус — це Афіна чи Одіссей?
Apple
Spotify
Google Podcasts
…Іноді думаю: те, чим я займаюся, абсолютно відірване від реальності. Але цього разу якась новина щодня змушувала мене повертатися до подкасту, починаючи з того, як Мінкульт саботував створення Пантеону історичних героїв на користь вшанування абстрактних чеснот, і закінчуючи поп-культурним божевіллям штибу «валлійський композитор спростував чутки про те, що він був замаскованою Меґан Маркл на коронації». Поки я записувала й монтувала, про згадану в епізоді таємничу Конні Конверс вийшла 600-сторінкова книга, а наостанок мені ще й трапилася стаття про складнощі вживання займенників, коли йдеться про Бога. Коротше, сподіваюся, ви теж у ньому щось для себе знайдете.
Я: треба переписати частину про тупорилого журналіста Vice, якось дуже стереотипно вийшло.
Vice: відправляє журналістку, відому тим, що вона їла собачатину, взяти інтерв'ю в форматі теплої ванни у чиновниці, що займається депортацією українських дітей. Черговий нормальний день у цій конторі!
(Вибачте, що я зашарилася, не встигаю за прекрасним новим світом. Днями буде новий подкаст.)
Я: викладаю на патреон своє сатиричне горор-оповідання про вигадану організацію «Наївне Рівне»
Реальність: ахаххахп та ти шо
Агов! Мої пшиячулкі роблять збір для доставки важливого лікарняного обладнання з Польщі. Фото в оригінальному дописі графічне, тому не пересилаю, а даю посилання з завчасним попередженням – і вдячна всім, хто долучиться.
/channel/angryangrier/13917
Але до чого я веду. За останній місяць ви, мабуть, неодноразово бачили приклади чергової інформаційної кампанії проросійських інфлюенсерів: масові твіти з текстом "why is there absolutely zero footage from Ukraine?" (з легкими варіаціями):
twitter.com/kylenabecker/status/1629263036367216645
twitter.com/TimLajoie3/status/1629205173569482753
twitter.com/catturd2/status/1629175986733416450
Ми автоматично думаємо, що це розраховано на мамкиних конспірологів із когорти тих, хто пише «чому ніхто не був знайомий з реальними в’язнями концтаборів?» чи «чому ніхто з моїх друзів не хворів на коронавірус?» Але це ще й шарада про власну безкарність, як у випадку мафіозі, який просить розповісти йому, що це за сир такий — мафія. Цікаво порівняти «дійство» італійських прокурорів, які намагалися довести, що мафія є організованною терористичною мережею, а не традиційною сіцилійською культурою, з сучасним українським активізмом, який доводить, що нинішня війна якраз є проявом російської культури, проте ця культура — терористична. Але нюанс: італійські прокурори мали справу, як я вже сказала, з мертвою тишею — мафіозний закон мовчання (omertà), дисоційованість замовника від виконавця, зниклі чи розчинені в кислоті тіла, — все це гарантувало, що справжні злочинці не будуть покарані. Протягом 90-х, однак, діяльність мафії стає все більш візуально задокументованою. В 1992 році мафія запроваджує те, що Пуччо-Ден називає «новим візуальним порядком» — влаштовує теракт у Капачі, який, на противагу звичайному, таємному modus operandi мафії, був розрахований на те, щоб його всі-всі бачили. (Ісламісти аналогічним чином заявлять про свій «новий візуальний порядок» у 2001-му.) Отже, на місце мертвої тиші прийшли приголомшуючі картини. РФ-як-терорист теж існує в рамках «нового візуального порядку»: вона не намагається приховати свої злочини — навпаки, заохочує інста-тури знищеними містами, власноруч продукуючи зображення, які «нормальний» злочинець, як нам здається, хотів би приховати. Але ж як це поєднується з фейками про zero footage? Як можна водночас поширювати свідоцтва власного тероризму і його заперечувати? Я думала, що це черговий випадок дводумства («посмотрітє, как ми іх» vs «какіє ваши доказатєльства, что ето ми — іх?»), але «Мафіядійство» наштовхнуло мене на іншу відповідь.
Авторка пише, що довгий час звинуватити когось у причетності до мафії (як раніше — до чародійства) можна було тільки в форматі чуток: довести це як факт було неможливо, не кажучи вже про те, що смертельно небезпечно. Отже, спочатку єдиною зброєю Антимафії були чутки, «сила яких тавтологічно полягає у здатності передаватися від однієї людини іншій, а не в їхньому змісті». Тому перші активісти Антимафії будували власну cosa на рекурсивній тавтології, на дистильованих чутках. Типу, кого можна вважати мафіозі? Того, хто належить до організації мафіозного типу! А що таке організація мафіозного типу? Така організація, до якої належать мафіозі! Пізніше до арсеналу активістів додалися зображення, зроблені фотографами-документалістами — але, як ми вже побачили, мафіозі згодом апропріювали силу викривальних зображень на свою користь: занадто відверті картини насильства стали ще одним інструментом примушування до мовчання. Російські пропагандисти пішли далі: вони апропріюють не тільки зображення звірств, але й формат чуток. Ви не можете вступити в дискусію з людиною, яка пише про зіро футеж, бо будь-які ваші докази — текстові, візуальні — розбиваються об тавтологічність заяв «свідків lack of footage’а». На цьому етапі інста-модельки можуть фоткатися на фоні Маріуполя хоч із плакатами з написом "Ceci n'est pas une guerre". Формат чуток, який традиційно давав можливість побачити приховане, тепер використовується, щоб приховати побачене.
Ми маємо справу з унікальним ворогом — водночас архаїчним і постмодерним. І підзалупним.
1.
«Я можу зрозуміти, коли молодь п’яна і хтось когось зарізав чи постріляв. Або і зарізав, і постріляв. Але тут ситуація, м’яко кажучи, нетипова. Да, можете виносити обох».
2.
— Знайомтеся, це Буба і Кікі.
Позаду викладача на дошці були намальовані каракулі: одна округла, схожа на ляпку, інша — шпиляста, як та штука в коміксах, на якій пишуть «БАБАХ!»
— Ви не знайомі, але спробуйте вгадати, хто з них хто.
Білявка з паралельної групи підняла руку.
— Зліва Буба, а це, — вона показала на гостроконечну фігуру — Кікі.
— Хто згоден?
Більшість потоку підняла руки — відмінниця рідко помилялася.
— Бачу, Т. і С. не погоджуються, — вчитель повернувся до двох місцевих клоунів, моїх сусідів по кімнаті.
— Я можу впевнено стверджувати, що ви ввели нас в оману, зумисне намалювавши хибні фігури, — своїм «професорським» тоном почав Т., поправивши на переніссі уявні окуляри.
— Бо навіть дилетанту очевидно, що це не Буба і Кікі, — підхопив С.
— Дякую, колего, — кивнув Т. — Безсумнівно, перед нами Біба і Боба.
— Ганьба, колего. Дивіться уважніше, це Пупа і Лупа власною персоною.
— То яка правильна відповідь? — спитала білявка, ігноруючи хлопців.
— Гадки не маю! — посміхнувся викладач. — Але дев’яносто вісім процентів людей, яким показують ці фігури, відповідають так само, як ви.
— Ну, це зрозуміло. Буба схожий на бульбашку, а Кікі… він…
— Але так відповідають і носії тих мов, де слово «бульбашка» звучить геть не схоже на «Буба». Наприклад, македонською це буде… «меур».
— Тоді чому?
Вчитель розвів руками.
— Є багато теорій. Синестезія — ви «бачите» Кікі з гострими кутами, як дехто чує, що зелений колір звучить подібно до ксилофона. Чи універсальна прадавня мова — можливо, ці двоє взагалі були першими словами, які вигадало людство…
— Коли мавпа взяла палку і зрозуміла, що якщо іншій мавпі зробити кікі, їй буде буба, — вставив Т.
— Всі ці версії не мусять бути взаємовиключними. Є версія, яка стверджує, що «округлими» фонемами ми називаємо ті, для вимови яких треба округлити губи, а «Кікі» та йому подібні, очевидно, з’являються, коли ми різко розтягуємо рот.
С. присвиснув, як мультяшний вовк.
— Хай там що, нам із вами здається, що Буба і Кікі дійсно існують десь у всесвіті, і що переплутати їх — це абсурд, нонсенс. Отже, леді та джентльмени, сьогодні ми поговоримо про фоносемантіку…
3.
Серед ночі я прокинувся з абсолютно ясною думкою про те, що всьому кінець. Я пішов курити на балкон, точно знаючи, що це останній раз — і що саме тому не слід боятися, що мене помітить комендант. Те, що місто виглядало таким, як і завжди, мене не заспокоїло — я лише зіщулився від розуміння, що воно приречене.
Перший із двох з’явився в небі, як велетенська зірка — як вилом у матерії, як скам’яніла блискавка — але жива. Іншого я не бачив, але велетенська тінь, темніша за нічне місто, підкралася ззаду і ковзнула по всьому, що я бачив звідси щодня — тінь пульсуючої інопланетної хмари. Вони привітали мене і попросили не боятися. Я не чув їхніх голосів — не думаю, що в них були голоси — не можу навіть сказати, що я уявляв їх у своїй голові, але я, безумовно, розрізняв їх: один відчувався, як вогняні списи, що пронизують тіло, інший натомість розмовляв зі мною, стискаючи мене, як свою улюблену ганчір’яну ляльку. Вони запропонували мені угоду. Невелика послуга з мого боку — в обмін на їхню неосяжну милість. Маленька, мізерна жертва… і вони змилуються над світом. Поки що.
Чи погодився я?
Я спитаю у відповідь — чи прокинулися ви сьогодні в своєму ліжку?
До речі про варварів і ворлоків: раджу канал @StHughesFire про різне cheesy кіно минулого. Фото автора прикріплюю.
PS У мене на патреоні вийшов новий подкаст — теж про кіно — так що трохи пізніше буде тут!
Я не могла проігнорувати фільм, із літер назви якого можна скласти фразу Marina’s kink. Skinamarink — мікробюджетний, ледь не абстрактний горор, в якому шум домінує над діалогом, перехідні простори — над житловими, а речі — над людьми. Двоє дітей, чиї батьки кудись зникли, спостерігають у власному будинку все дивніші й дивніші паранормальні феномени. При цьому камера знімає героїв не те що нишком (що було б нормальним для фільму жахів), а так, наче вони її не цікавлять: діти або затулені меблями, або в кадр потрапляють тільки частини їхніх тіл. Натомість у центрі уваги опиняються лампи, отвори дверей і кути. Екшн у Skinamarink — це коли двері зникають і предмети пересуваються самі по собі. Але ще перед тим, як починається цей полтерґайст, речі в фільмі виглядають автономними — коли діти дістають із шафи постільну білизну, це виглядає так, наче вона вистрибує звідти самостійно. (Режисер надихався авангардною короткометражкою 1967 року Wavelength про об'єктно-орієнтоване «життя» кімнати.)
Паралельно читала Cinema as Modern Magic Рейчел Мур — про те, як кіно підтримує віру в анімізм, що поза кінематографом майже зникла. Ранніх теоретиків кіно зафільмовані неістоти цікавили більше, ніж істоти. Вейчел Ліндсей закликав творців фільмів — які тоді ще називалися «фотоспектаклями» — робити героями саме предмети. Бела Балаж спостерігав, як у німому кіно люди набувають статусу речей, а речі, навпаки, стають антропоморфними. Жан Епштейн писав, що кіно допомагає зрозуміти примітивну віру в амулети, бо «якщо ми хочемо збагнути, як рослина чи камінь може навіяти повагу, страх або жах — ці три найсакральніших емоції — нам треба подивитися на цей предмет на екрані».
Протягом фільму ви жодного разу нормально не бачите обличчя двох головних героїв, проте дуже чітко бачите вимикач, схожий на два переляканих обличчя. (До речі, вимикач, схожий на обличчя, ілюструє вікіпедійну статтю про парейдолії — привіт із нашого дикунського минулого.) Маленька шпаргалка: якщо в фільмі з’являється неістота з «обличчям», завжди шукайте там якийсь метакоментарій про кінематограф. Так, в одній із сцен гічкоківського «Квартиранта» є фургон, вікна в якому нагадують очі, з головами пасажирів у ролі зіниць: так і працює анімістичний космос кінематографу. Неживе — фургон — стає живим обличчям, а люди йому лише акомпанують.
У Skinamarink, при всій його нетривіальності, є дуже тривіальний джампскер — на нас вискакує деформоване обличчя дівчинки-героїні. Ця тривіальність, власне, тільки підкреслює, що в кіно джампскери — й істоти — переоцінені, і що жодне страшне обличчя, яке вистрибує наче чорт із табакерки, не може зрівнятися зі страшною потенційністю, що існує в простому вимикачі чи темному куті. В обличчі у візерунку шпалер більше сили, ніж в обличчі монстра. Класичний приклад — це знамените оповідання М.Р. Джеймса "Oh, whistle, and I’ll come to you, my lad", в якому головний герой — вчений — колапсує в перелякану дитину, коли у складках простирадла йому ввижається страшна пика. Або менш відоме оповідання Джеймса, яке буквально носить назву "The malice of inanimate objects". Чоловік, знайомий якого скоїв самогубство, починає помічати, що речі бажають йому зла: він ріжеться бритвою, давиться їжею. Він чіпляється ногою за вуздечку повітряного змія, і коли той злітає, то нагадує чоловікові череп із страшними червоними очима. Я бачу в оповіданні єдиний недолік — воно натякає, що герой винен у смерті товариша, а речі є агентами покійного. У Skinamarink речі мають власну агентність, душу й волю — і ця воля, як у жартівливій теорії резистенціалізму, направлена проти нас. У тривожному всесвіті дикуна/дитини, де неістоти намагаються тебе зрадити і нашкодити тобі, ляльки тільки й чекають, коли ти відвернешся, щоб перебігти в інший куток; дзеркало, книга й телевізор норовлять перетворитися на портали, що впустять у реальність щось жахливе. Двері ж, навпаки, зникнуть і залишать тебе з цим жахом наодинці.
Skinamarink (2022)
The Lodger (1927)
Aoom (1970)
Whistle and I’ll Come to You (1956)
Там наші ржекають з того, як Джоан Роулінг описує польку, а я тут читаю Александра Лернет-Голенію і тотально obsessed через те, як герой уявляє собі Польщу*, чисто та картинка з сірою веселкою.
«Він ніколи не був у Польщі, але у своїй уяві бачив її фантастичним краєм, якимось Позамежжям, де мешкали мертві Єзерзькі і звідки вони відправляли свої сани смерті. Під сірим небом, з якого ніколи не падав сніг, але яке завжди загрожувало снігопадом, померлі жили в своїх маєтках і влаштовували веселі гульбища. Часом їхні святкування тривали всю ніч і продовжувалися на наступний день, який розвиднювався такою ж сірістю, як і попередній, над безкінечним пейзажем, укритим ковдрою старого снігу».
*історична довідка: письменник брав участь у вторгненні в Польщу в 1939, на другий день наступу получіл пізди і надалі був настроєний антивоєнно.
Побачила у твітері варіацію популярного мему: дівчина з машиною часу просить акторку Шеллі Дюваль не погоджуватися на роль у «Сяйві», і та відповідає «ok» (для історії, майже 100 тисяч лайків). Здавалося б, типовий wholesome meme про жіночу солідарність, але мене він дуже вразив. Спробую пояснити.
Ви, звісно, пам’ятаєте фінал «Сяйва». Бармен Ллойд (привид, галюцінація чи внутрішній голос наглядача готелю Джека) змушує його переслідувати дружину з сокирою — епізод був знятий після 127 дублей, які морально розчавили Дюваль, звідси й мем. Умовляючи Джека вдатися до насильства, бармен спокушає його можливістю залишитися в знаменитій haunted ballroom і апелює до того, що той «завжди був наглядачем». У знаменитому твісті нам показують, що Джек химерним чином з’явився (або завжди був!) на фото, зробленому в готелі в 1921 році. Марк Фішер присвятив цьому епізоду один із своїх ключових текстів про хонтологію: він стверджував, що «Сяйво» — це фільм про патріархат як хонтологію.
Мені завжди здавалося найцікавішим саме те, що Джек потрапляє на фото «заднім числом»: я відкидаю інтерпретацію, згідно з якою він був, наприклад, двійником старого наглядача (зображеного на фото), і повторював його долю. Я обираю версію, в якій Джек, замерзнувши насмерть у лабіринті, застигає, як і має застигнути привид — прив’язаний до простору (/hɔːnt/, n.) поза часом. Він існував собі в лінійному часі як батько і чоловік на ім'я Джек, але після насильницьких подій — які, згідно з фольклором, зазвичай і породжують привидів — вибився з цієї лінійності та став тим, хто «завжди був». Звучить парадоксально, але хонтологічні наративи сильні саме завдяки парадоксальності.
На мене також дуже вплинув аналіз Фішером іншого готелю — роману «Білий готель» Д. М. Томаса. В цій книзі вигадана пацієнтка Фрейда демонструє дивні істеричні симптоми, і вони виявляються — спойлер! — відлунням подій не минулого, а майбутнього, яке ще не трапилося; вона загине в Бабиному Яру. Жінку переслідує привид власного майбутнього — знову цей парадокс нелінійності: можливо, як Джек «завжди був» убивцею, вона «завжди була» вбитою. Цікаво, що сама героїня здогадується про те, що її симптоми є передчуттям майбутнього, а не наслідком подій минулого, але патріархальна фігура — Фрейд — відмахується від цієї версії.
Мені так сподобався мем про «дівчину з машиною часу», тому що в ньому є доля логіки, власне, «Сяйва». Як насильство в готелі «Оверлук» породжує привидів, так і психологічне насильство Кубрика створило Шеллі, яка «завжди» плаче і страждає і «завжди» існує — що в 1978 році, в момент зйомки, що сьогодні (акторці зараз 73 роки і вона знову знімається в горорі, але кожна глядачка співчуває паралельній Шеллі, яку божевільні вимоги травмують овер & овер у зачарованому просторі знімального майданчика), що в минулому, до будь-якого контакту з Кубриком — бо страшні події створюють хвилі, які розходяться в часі в усіх напрямках.
Клер Кронін у книзі Blue Light of the Screen, присвяченій любові до горору як жанру, жаліється на те, що в культурі домінує «садизм» стосовно привидів — наприклад, горор-туризм, під час якого натовп людей вламується в «житло» привида й намагається його спровокувати. У мого улюбленого Томаса Оуена є оповідання «Pitié pour les ombres», але титульне «співчуття» привидам проявляється в тому, що герой (як і в багатьох інших оповіданнях цього письменника)… кохається з фантомною жінкою. Прогрес змінював наші уявлення про те, яким має бути «співчуття»: в фільмі The Stone Tape — ще одній «хонтологічній» класиці — співчуття емпатичної програмістки/медіума до жінки з минулого має досягти кульмінації, коли перша дізнається причини фантомного існування другої. Екзорцизм через постіль, екзорцизм через (наукове) розв’язання таємниці. Але дівчина-феміністка «з машиною часу» обирає найрадикальніший спосіб — вона хоче не утішити привида, а завадити його появі.
Хворію і сиджу в основному без світла, тому аудіоконтент тимчасово не продукую, але хочу принаймні поділитися хорошими книжками (ото накаркала в бонусному подкасті про те, як гарячка трансформує сприйняття літератури, дякую дуже дякую).
They Кей Дік. Невелика повість, назва якої виглядає як оголошення своїх пронаунс, носить підзаголовок A Sequence of Unease і цілком йому відповідає. Навколо цьогорічного перевидання цієї химерної штуки піднявся неабиякий хайп: у 1977 році 62-річна лесбійка Дік, яка раніше публікувала цілком нормативні реалістичні романи, видає… щось. Критики порівнюють це щось в основному з «Льодом» Анни Каван, схожою позажанровою аномалією, але я натомість згадала Here, Away From It All Поллі Гоуп (роман, який, нажаль, не дочекався дня, коли його перевідкриють). Технічно, в They є сюжет — загадкова чи то секта, чи то субкультура переслідує творчих людей і змушує одинаків знаходити собі сім'ї — але будується він скоріше на зразок тривожного сну. Як людині, що ніколи не розуміла, коли хтось порівнює свої сни з фільмами Лінча чи якимось сюреалізмом (бо мої на це геть не схожі), мені приємно нарешті знайти художній відповідник для власних кошмарів.
A Good and Happy Child Джастіна Еванса. Душа чомусь вимагала релігійного горору — я навіть перечитала «Лоуні» — і цей роман, завдяки списку, теж став у нагоді. (Хоча, якщо чесно, трохи дивно насолоджуватися книжками про одержимість та інший полтерґайст, коли у твоїх батьків через перепади напруги буквально вибухають лампи.) Одразу скажу, що найшокуючий поворот у цій книзі чекав на мене вже після того, як я перегорнула останню сторінку — в розділі «про автора» написано, що Еванс — business development executive, і це його дебютний роман. Привіт, перший на моїй пам’яті бізнес ікзекютів, що дійсно володіє словом (НЕ в сенсі «вміє довго, проникливо мандіти»). Але якщо серйозно, при всій типовості сюжету — «хлопчик або психічно хворий, або викликайте екзорциста, бо БЕЛІАЛ БЕЛЗЕБУБ САТАНАС ЛЮСІФЕР» — «Хороше й щасливе дитя» якось по-особливому затягує, як заманює у свій світ головного героя тутешній диявол, схожий чи то на злого Пітера Пена, чи на знаменитого хлопчика за вікном із Salem’s Lot. Будь-який роман про екзорцизм, по суті, користується прийомами свого антагоніста — він має змусити читача сумніватися. Maybe it’s just me, but.
Earthlings Саяки Мурата. Сила несподіванки: все, що я чула про цей роман — це те, що він начебто про дітей, які фантазують про своє інопланетне походження, і що авторка написала ще якийсь мега-хайповий роман про продавчиню (?). Те, що ховається за обкладинкою з іжачком (ні, МАГІЧНИМ ЇЖАЧКОМ З ПЛАНЕТИ ПОПІНПОБОПІЯ!)… ммм, вражає. Але навіть якщо якась мразота — наприклад, я — повідомить вам про те, що всередині є сексуальне насильство, жесть і канібалізм — ви все одно не зможете уявити, що на вас чекає (опріч гарантованої попінпобопії для консервативних читачів). Окрім того, що це шикарна сатира на сучасне — не тільки японське — життя, «Земляни» — ще й, мабуть, найхардкорніший інтродакшн до антинаталізму (і да, я читала канон).
А ви помітили, як по-новому почали сприйматися історії про археологів-мародерів і просто недалеких поціновувачів народного мистецтва, що накликають на себе гнів мстивих мумій чи ляльок Зуні?
Ось ця історія, наприклад, реальна. Двоє білих чуваків і за сумісництвом чорних археологів натрапляють в Аризоні на таємне святилище племені Хопі та крадуть звідти сім’ю з чотирьох ідолів — Кукурузну Богиню, її чоловіка, доньку та Діву Світанку. Для цих бівіса і батхеда ідоли є просто артефактами, на яких можна заробити. Проте для племені вони живі, тому крадіжка сприймається буквально як кіднепінг. До того ж, без них неможливо провести ритуал переходу хлопчиків у статус чоловіків. Роками місцеві Хопі чують, як плачуть розлучені з ними маленькі боги. Деяким членам племені вже виповнилося 30 років — але вони все ще не можуть називатися чоловіками. В той же час один із крадіїв мучиться через дивні проблеми зі здоров’ям — він упевнений, що його переслідує прокляття Хопі.
Спойлер: нарешті ФБР виходить на чоловіка, який придбав статуетки за символічні гроші. Він зізнається, що почав параноїти через можливе розслідування — й спалив ідолів у пічці. Коли його змушують принести вибачення корінному народу, один із представників Хопі ставить горе-колекціонеру дивовижне питання: «Ти ходиш до церкви? Якщо ходиш — ти сказав людям у своїй церкві, що ти знищив нашу релігію?»
Забобонний крадій, до речі, помер, все ще вважаючи, що на ньому лежить прокляття.
Страшно думати, скільки всього в нас украли і скільки всього знищили. Проте хочеться вірити, що все наше — від украденої пластикової магазинної ляльки або унікальної фамільної мотанки до розстріляних кам’яних баб — оживатиме у снах своїх убивць. That is, якщо мародери наважуватимуться спати.
Оскільки подкаст у мене присвячений суто жінкам, заради різноманітності влаштувала собі пацанський Геловін.
Home Before Dark Райлі Сеґера — горор/трилер про жінку, яка намагається розібратися в тому, що насправді сталося в її дитинстві, коли вона з батьками провела кілька тижнів у будинку «з привидами». Книга з розряду тих, про які безліч ютуберів знімає нудні відео на 10 переглядів: лайтове, швидке чтиво, яке кустарно дивує на кожному кроці… і геть не дивує в цілому. Хочете чогось на аналогічну тему з душею — беріть A Head Full of Ghosts Тремблея.
Hex Томаса Олде Гевелта (українською — «Відьма»). Чудова ідея для невеликого оповідання: а що як у тихому провінційному містечку легенди про локальну відьму є реальністю, і жителі не тільки намагаються співіснувати з цим безсмертним реліктом, а й відстежують її за допомогою мобільних додатків? Проте розтягнути прикол до розмірів романа було… дивним рішенням. Ще дивніше було зрозуміти, чому світ Hex здається таким неправильним і без відьми — в післямові автор повідомляє, що роман був не просто перекладений з нідерландської, а перероблений, щоб події відбувалися в США. Що по меншовартості, європейчики?
A Scent of New-Mown Hay Джона Блекбьорна. Обожнюю його примітивні, але дуже захоплюючі pageturner’и, і вже не раз про них писала. Цей короткий трилер про загадкову пандемію — мабуть, не найкраща його робота, але я давно так не насолоджувалася клюквою. Бо тут є знамениті російські міста ARCHANGEL, KAREN і PURFLU, герої COMRADE KNIAZ, IGOR TRUBENOF, STEPHAN ZHAKOV і VLADIMIR ILLYTCH YAKOV, етцетера. (Роман було написано в 50-х, але я ще сподіваюся, що якийсь письменник чи голівудський режисер подарує нам сімпатетік совьєт шпигуна на ім'я Джозеф Сраков.)
Тут адмінка Люті збирає для іншої адмінки, яка ін зе армі нау зіткнулася з труднощами речового забезпечення для жінок-військових.
/channel/angryangrier/15214
Технічно там цільова сума вже зібрана, але якщо в когось є можливість додати копійчину, вони будуть вдячні (бо порахували вони дуже скромно і базово, а список екіпірування, як вам відомо, постійно поповнюється в залежності від задач). Обох дівчат давно знаю, тому окрема подяка за участь і від мене.
https://send.monobank.ua/jar/q6btM5vuE
Користуючись нагодою, прорекламую збір від знайомих дівчат для бійців ССО. Там уже половина суми є, звіти про попередні збори – tutti в Люті.
/channel/angryangrier/14966
https://send.monobank.ua/jar/7nxFg7oH2e
Поки новий подкаст у ранньому доступі, покажу пару гротескних штук, які мені сподобалися останнім часом. Оскільки шахеди остаточно всрали мені режим сну і аттеншн спен, до якихось масштабних, вимогливих штук я навіть не підступаюся, натомість дуже полюбила короткі романи на один вечір.
What Happens at Night Пітера Кемерона (2020) — сумна пара прямує до тихого химерного містечка десь у північній Європі, щоб усиновити дитину. Чомусь будь-який текст, який починається in medias res у потязі чи літаку, я одразу сприймаю через призму сюжету «насправді вони померли», і тут ця атмосфера (не)благополучно тримається протягом усієї історії. Письменник-американець, здається, уявляє собі Європу тільки по артхаусним фільмам і санаторію Бруно Шульца, але тут ці уявлення про дивний старий світ дуже в тему: за настроєм це такий throwback у дитинство, коли тебе вперше відправляють влітку до незнайомих родичів чи в якийсь проклятий профілакторій, і ти перебуваєш водночас у повній відірваності від усього навколо і в повному злитті з ним. (А той, хто підкинув мені цю книжку, порівнявши її з The Shining — тупо пранкер.)
Saint Sebastian’s Abyss Марка Габера (2022) — історія біфу між двома задротами-мистецтвознавцями, написана в захоплююче ідіосинкратично-маразматичному стилі. Головні герої десятиліттями намагаються розшифрувати загадкову апокаліптичну картину «Безодня святого Себастьяна», присвячуючи тисячі сторінок кожній деталі типу «як падає світло на складку одягу» і «що виражає погляд віслюка»; звісно ж, ти (як кріса) чекаєш, що ця «Безодня» виявиться якоюсь підробкою чи їхньою галюцинацією чи ще якимось підйобом, а вона… ні, мовчу. Це сатира не стільки на арт-критику, скільки на те, як люди плекають свої «пунктики», доки ті не набувають масштабів екстремістського світогляду; і попри деяку примітивність задуму я за-ко-ха-на в цей міні-роман і віддаю автору окрему шану за те, як він буквально одним словом перевернув усе написане з ніг на голову.
В Рівному тіп 5 років під приводом залякування демонами із потойбіччя «закривав» з ними портал й виманював гроші у свого знайомого. Це в продовження теми магічного мислення) У пацана мінус 100к грн на вірі в демонів
Читать полностью…
Одне з найцікавіших оповідань, що мені трапилися цього року — це «Бурштиновий комплекс» угорця Аттіли Вереша: штука, яку просто мусить екранізувати цей ваш Панос Косматос, історія про винороба, який створює напої з, ммм, незвичними синестезійними ефектами. Там уся збірка кльова, є якісь більш-менш очевидні реверанси, є пара оповідань, які починаються як фолк-горор в антуражі угорського села, але врубають режим лютої бізарності, є спроби освіжити затяганого вже Чемберса & sons (ну і де б я ще зустріла персонажа, який жаліється на те, що лавкрафтіанські богохульні топоніми «занадто складні для вуст, які звикли до простоти угорської мови»). Але «Бурштиновий комплекс» — прямо в серце; навіть не здивована, що один місцевий гурт присвятив йому цілий концептуальний альбом.
Читать полностью…
Давно не читала новин, які стають все цікавішими з кожним реченням:
- у Перу поліціянти затримують трьох чоловіків, які вживають алкоголь у публічному місці, одного просять відкрити його кур'єрську сумку-кубик;
- у сумці лежить мумія, як пізніше виявиться — мумія 800-річної давнини, ймовірно інка;
- чоловік стверджує, що це його «духовна подружка», він про неї піклується і спить із нею в одній кімнаті;
- але в сім’ї вона з’явилася ще до його народження, бо «Хуаніту» (ім’я мумії) додому приніс батько героя багато років тому — ew, чєл, ти що, спиш із колишньою свого батька?..
- міністерство культури Перу озвучує фінальний панч: це мумія чоловіка, себто Хуан.
Фото бідного Хуана не додаю, але вони є за посиланням.
В етнографічному видавництві HAU недавно вийшла прецікава книжка — Mafiacraft Дебори Пуччо-Ден. Mafiacraft можна перекласти як «Мафіядійство» (мафія+чародійство): це слово натякає на те, що мафіозні сім'ї схожі на ковени, але насамперед воно підкреслює, що подібно до того, як інквізиція «створювала», «крафтувала» чародійство (witch-craft), італійські прокурори «створили» мафію. Це не означає, що мафії насправді не існувало, чи що авторка виправдовує мафіозі, як ми схильні виправдовувати невинно спалених «відьом»: це означає лише, що приблизно до 1980-х років про мафію неможливо було говорити, бо її з усіх боків оточувала мертва тиша, і потрібно було створити парадигму назв і визначень для того, у чого раніше не було імені.
В якості епіграфів авторка використала дві дуже яскраві цитати знаменитих мафіозі різних поколінь, сказані під час допитів. На питання «чи ви є членом мафії?» один відповідає: «що таке мафія? її їдять? її п’ють? я не знаю, я не бачив жодної мафії». А інший — «що таке мафія? це якийсь сорт сиру? розкажіть мені про мафію!» Ахахах, я чьто, похож на сир?)))) Сподіваюся, слідчі хоч потайки відповіли, що да, на підзалупний.
З одного боку, ці заперечення можуть бути не такими вже й нещирими — адже ми знаємо, що «мафія» — це нав’язане ззовні поняття, мафіозі не називають себе «мафіозі» (вони «люди гонору»). З іншого боку, вони прекрасно розуміли, про що йшлося, і лише користувалися семантичною лазівкою. А знаєте, що найцікавіше? Це працювало. Попри те, що всі розуміли, хто викрадає людей і катує дітей, освічені люди десятиліттями стверджували, що не можна вважати мафію терористичною організацією, бо мафія — це просто така культура, така традиція, такий стиль життя. Не можна саджати людей за те, що вони практикують «інстинктивну солідарність» і мають свій кодекс честі! Знадобилися роки праці й сотні життів, щоб покінчити з цим, так званим «культуралістичним» поглядом, і криміналізувати сам факт належності до мафії, навіть якщо чоловік, який вступає в неї, нікого не вбивав і не шантажував. Книга дуже цікава, не без спірних моментів, але вона того варта. (І її можна завантажити легально.)
...у цьому епізоді: Two Girls One Cup, притрушені біблійні штукарі, змієйобство, труси Ходоровського, пісюни & кайдани (гачімучі, мовчати: я про kwaidan).
Слухати, як завжди, можна на:
anchor
spotify
itunes
google
Не часто горор-фільми змушують думати «бля, яка жиза»: за весь 2022 у мене таке було двічі, під час перегляду Gæsterne і Barbarian. І якщо перший я намагалася якнайшвидше забути, то про «Варвара» («Варварку»?) згадую щодня. І сьогодні, дивлячись як в ООН виступає їбанат Вотерс — знову.
Про Barbarian неможливо говорити без спойлерів, бо це не фільм про стрьомний Airbnb, як стверджує синопсис. Це також не фільм про «божевільну на горищі» — у даному випадку, в підвалі, — хоча в кадрі красномовно промайнула обкладинка «Джейн Ейр». Це фільм про байдужість можновладців і те, як нею користуються радикали.
Один із героїв наспівує Донована:
United Nations ain’t really united
And the organisations ain’t really organised
Riki Tiki Tavi mongoose is gone
Won’t be coming around for to kill your snakes no more
Разом із головною героїнею мужик потрапляє в той самий Airbnb, під яким, виявляється, є підземелля, де живе… дика, з виду абсолютно первісна жінка. Дикунка ловить «гостей» і насильно годує їх груддю і пляшечкою — а тих, хто пручається, вбиває. Бридка старуха, що таким чином годує людей — саме так карикатурно зображували nanny state, «державу-няньку», тобто уряд, який занадто дбає про громадян і таким чином інфантилізує їх та лізе в їхні приватні справи. Консерватори жаліються на nanny state, наприклад, коли держава намагається врегулювати споживання цукру чи змусити своїх підопічних пристібатися в візочках — пардон, автівках. Nanny state — британський вислів, проте американські консерви так само стережуться overprotective policies, і це відгукується в горорі: в 2018 у лекції про фолк-горор і «правий поворот» я багато про це говорила, посилаючися на чудову Арлі Гохшильд і її книгу Strangers in Their Own Land про реднецьке самоврядування. Прості люди в провінції відчувають, що держава до них байдужа — проте та сама держава приходить розпоряджатися їхнім життям, коли треба примусити «дитину» до чогось чи відібрати «іграшки». Але таких людей вкурвлює не сам принцип твердої руки (чи цьцьки!), а те, що ця рука їх обмежує. Якщо ж вона обмежуватиме і навіть поражатиме в правах інших…
Недавно я бачила допис на реддіті, де хлопець пропонує Штатам не приймати емігрантів на безкоштовні університетські програми — або приймаючи, змушувати їх платити якимось іншим чином: наприклад, щоб понаїхавші азіаточки сексуально обслуговували американських студентів прямо в кампусах. І це та ситуація, де абсолютно неможливо визначити, стібеться автор чи ні. Держава, яка має лишити в спокої його пасок безпеки, мусить подбати про його спермотоксикоз!
Дикунка з фільму Barbarian з’явилася в підвалі не сама собою. У 80-х власник будинка викрав місцеву жінку, зґвалтував її і змусив родити йому дитину, потім зґвалтував цю доньку etc. Єдиний культурний продукт, який він дозволяє споживати своїм черговим потомкам — громадянам своєї мікро-держави в державі — це навчальні відео про догляд за новонародженими, звідси й монструозна годувальниця. Типовий противник «державної няньки» породив деспотичну няньку в вакуумі.
When I was a young man I was led to believe there were organisations
To kill my snakes for me
I.E. the church, I.E. the government, I.E. school
But when I got a little older I learned I had to kill them myself
Ми думаємо, що це пісня про нас — про те, що ООН, Червоний Хрест, Амнесті і ко виявилися кінськими залупами. American taxpayer з його America first вважає, що це пісня про нього і те, як уряд, допомагаючи Україні, його зраджує. Актор, який зґвалтував колегу і шокований тим, що його за це можуть покарати — за його особисту справу! — вважає, що це про нього (це він підспівує треку в фільмі). Мужик, що сепарувався від цивілізації і царює над власним інцестуальним виводком, напевно теж думає, що це про нього.
«Варвар» — це фільм про те, що будь-хто в житті рано чи пізно розчарується в т. зв. інституціях.
Але хтось, як Тесс, обере цивілізовану самостійність.
А хтось — варварську самодержавність.
«Графа Луну» (1955) зазвичай публікують дуплетом із «Бароном Баґе» як «дві фантастичні повісті». Про «Барона» нічого поки не можу сказати, а щодо «Графа»… завжди треба нагадувати собі, що в Центральній Європі під «фантастичним» розуміють, ммм, набагато ширший спектр літератури, ніж горор-фентезі-сайфай.
Я давно вважаю, що спойлер — це шкідливе поняття, і погоджуюся з цим текстом, але ви, звичайно, можете не погоджуватися, тому АЛЯРМ. Отже, живе собі в 1940-х австрійський магнат: нацистам він не симпатизує і їхні методи не підтримує, але його фірма завдяки війні процвітає. І одного разу через діяльність цієї фірми — а точніше, через бездіяльність власника, — абсолютно незнайома йому людина, такий собі зубожілий соціолог на прізвище Луна, потрапляє до концтабору. Головний герой дуже через це переймається, бо він не такий! Він не погана людина! Він навіть організовує для Луни передачки. Згодом Третій райх руйнується, і герой радіє — нарешті можна виправити те прикре непорозуміння з Луною! Його запевняють, що Луна, нажаль, згинув до звільнення. Але герой знає, що йому брешуть. Він упевнений, що Луна втік і тепер помститься за своє ув'язнення — що він уже з’ясував, де живе сім’я його кривдника — що він уже йому шкодить — що треба вдарити першим — що Луна більше не людина, а могутнє небесне світило…
Це повість про ресентимент як процес (є таке слово, ресентиментизація?): задовго до фіналу цей хороший, мирний чоловік встигне вбити трьох людей, вчинити замах на ще кількох, добитися призова для пари підлеглих, зґвалтувати дівчину за правом сеньйора — і зробити все це з повною вірою в те, що він лише чинить самооборону проти всемогутнього Луни, якого він навіть не чіпав! а раптом що, то він ненавмисно!
«Граф Луна» — це такий алхімічний сплав модернізму з готичною сатирою 1800-х типу «Мемуарів виправданого грішника», де титульний грішник вбиває лише тих, чиє вбивство санкціоноване богом (вважається, що цей роман в якійсь мірі передбачив тоталітарні ідеології XX ст.) Ну, насправді сатира могла бути будь-якого походження, а от модернізм тут… дуже впізнаваний. Багато хто порівнює Александра Лернет-Голенію з Кафкою і Шульцем, а мені цікаво — чи читав він Кафку і Шульца, а якщо читав, то чи здавав собі справу з того, що, подібно до того, як підприємство його героя збудоване на кістках Іншого, літературне «підприємство» хорошого австрійця Голенії (екс-офіцера Вермахту, екс-чиновника нацистського кінопродакшену!) будується на книжках — і іноді кістках — маргінальних невдах? «Граф Луна» — це самовикриття, чи знову «справжні нацисти» насрали в штані «несправжньому», «не ідейному»?
Зі вчора спостерігаю у тві, як американці з ☭ у профілі масово тероризують українку, яка написала, що не має бажання читати Набокова (you racist! xenophobic bitch! nazi!) Деякі саркастично пишуть, що українців, мабуть, лічно бомбить Достоєвський (haha, зрозуміли? він помер у XIX столітті! I am very smart). Комусь важко повірити, що Достоєвський не закінчився в XIX столітті. Що навіть XIX століття не закінчилося в XIX столітті. Що історики нам напиздюнькали: імперії теж не закінчилися, вони живуть не тільки на мапах, вони в першу чергу існують у фантазіях мільйонів людей про власну доброчесність і непогрішність.
Головний герой повісті, який усе життя вірив, що не схожий на своїх предків — войовничих аристократів — після смерті потрапляє буквально в обійми дідів, які влаштовують йому прийом в стилі «Фріків» (one of us! one of us!)
«Чоловіча» версія співчуття привидам («фантомна тьотка просто хочєт простого женского щастя»!) нагадує мені китайську легенду, яку переказував теоретик кіно Бела Балаж, щоб продемонструвати, як відрізняється сприйняття мистецтва європейцями від сприйняття азіатів. У легенді, хлопець бачить (в іншій версії, сам малює) картину з чарівним ланом, на якому гуляють дівчата. Він закохується в одну з них, влізає в картину і залишається в ній — одружується з намальованую дівчиною, і згодом на картині з’являється намальована дитина. (З'являється? Чи завжди там була?..) Історія одначасно пасторальна і кріпова, і цим вона, в свою чергу, нагадала іншу — знайому з дитинства.
Поміж усіх пригод підопічних Мері Поппінс мене колись найбільше вразила та, де дівчинка Джейн застрибує всередину сцени, намальованої на фарфоровому блюді — там троє хлопчиків граються в конячки. Хлопчики співають їй пісні та дарують віночки — проте не забувають нагадувати, що Джейн одному з них «розбила коліно» — хоча й «ненавмисне». Хлопчики ведуть її все далі від краю блюда — в свій готичний будинок, якого «зовні» не видно, — і де на неї чекає їхній «прадідусь», який віддав хлопцям наказ спіймати Джейн. Прадідусь — «такий прадавній, що він здається скоріше тінню, ніж живим створінням» — повідомляє Джейн, що віднині вона житиме з ними, і буде наймолодшою улюбленою правнучкою (звучить це з найкріповішими інтонаціями, які можна собі уявити).
Щоб вирватися звідти, Джейн обіцяє хлопцям «викуп» — спочатку свої дитячі скарби, а потім пропонує… вийти за одного з них заміж, «коли він виросте». Хлопець відповідає, що це марно — «я вже давно виріс» (здається, там мало бути «давно помер», бо Джейн звертає увагу на те, яке в хлопців старомодне вбрання, — але зрештою Треверс вирішила не лякати дітей настільки відвертою ghost story). Коли Джейн намагається втікти, її утримують силою — поки Мері Поппінс не рятує її з цієї стрьомної фантазії про подальше довічне співіснування зі старим пердлом і трьома схильними до ґазлайтинґу мертвими хлопчиками за лаштунками фарфорового блюда. Звісно, нам натякають, що вся пригода і була зрежисована гувернанткою, але що як у такий спосіб Мері Поппінс не лише провчила Джейн, але й… попередила? Дівчинко, одного дня чоловік захоче, щоб ти була в його картині, але насправді це буде картина лише про нього...
do not agree to be in the shining — ok
Здивовано гортаю рецензії на Tár, де пишуть, що це «інтроспективний етюд про класичну музику» чи «симфонія культури скасування». Для мене це передусім фільм про нелюдський голод; про жінку, яка не може насититися сексом та мистецтвом (і як людина, якій майже трьох годин стрічки виявилося замало, я її розумію!)
Диригентка Лідія Тар постійно зустрічається з колегами в ресторанах і нічого не їсть. Коли її молода протеже замовляє шашлик, Лідія обирає салат із огірків (здається, це її регулярний вибір — і традиційний вибір жінок із розладами харчової поведінки, бо він дозволяє з'їсти страву, харчова цінність якої не сильно відрізняється від стакана води). Асистентка пропонує їй варіанти вечері — Тар відмовляється вечеряти. Вона невпинно працює, бігає, боксує — і не їсть. Вона зазирає в холодильник лише тому, що той неприємно гуде й заважає їй спати. Вона відповідає дивним фізиологічним жартом на просте питання про те, як просувається написання її нової композиції (майже як у дитячому віршику, «раз спросіл макаку лось / как тєбє покакалось?») Вона блює, коли… але це вже буде спойлером. Скажімо так, коли намагається купити фастфуд.
Отже, вона анорексичка?
Вона вампірша.
В неї інші апетити.
Коли в соцмережах починається кампанія проти Тар, її чергову фаворитку називають «свіжим м’ясом».
Андрогінна Тар невизначеного віку — сучасна, медійна вампірша, але всі класичні ознаки в наявності. (Псевдо)центральноєвропейська ідентичність. Вічний entourage з поневолених нею молодих жінок, які буквально вмирають, коли героїня їх відштовхує. Тар навіть жила серед амазонських племен — як прадавнє створіння, вона має відчувати щось спільне із прадавніми культурами. І звісно ж, вона against the modern world: Тар називає SJW-молодь «роботами». Не тому, що вона, на відміну від них, жива і справжня, о ні: це нарцисизм малих розбіжностей між по-різному undead створіннями. Робот і вампір — лише дві відмітки на одному спектрі зловісної долини, де робот — анімована мертва матерія, яка ніколи не була живою, а вампір — анімована мертва матерія, що приречена бути живою вічно.
В фільмі є сцена, що трохи нагадує картину Мунка «Вампір». Мертва екс-фаворитка Лідії Тар приходить до неї уві сні: ми ніколи не бачимо її обличчя, воно завжди закрите рудим волоссям. І тільки під час перегляду фільму я замислилася, що завжди сприймала саме руду жінку на картині як вампіршу — здається, таким і був задум художника, — до того ж, ми звикли до «демонічних жінок» у мистецтві цього періоду. Проте… це не очевидно з самого полотна. Блідий, нещасний чоловік, що горнеться до вогняноволосої жінки, може бути справжнім хижаком, що хоче вкрасти тепло її тіла. А можливо — можливо вони обидва зжеруть один одного.
Якщо «Тар» — це фільм про #MeToo і кенсел-культуру, то він саме про те, що жертви творчих «вампірів» мають право ставати вампірами у відповідь. В «Тар» немає як такої єдиної жертви: жінки й дівчата, якими Тар звикла користуватися, мстяться їй колективно — з анонімних акаунтів і з могили. Проте це все одно класичний троп the hunter becomes the hunted (або скоріше the hunter becomes the haunted), і цей троп — від жартів про червоний капелюшок м'ясом назовні до фільмів типу Hard Candy, завжди ставить питання: «наскільки далеко може зайти жертва в своєму полюванні на мисливця, щоб ми їй все одно співчували?»
Наразі в індустрії кіно відбувається нечуваний процес — актори Леонард Вайтінг і Олівія Гассі, що зіграли Ромео і Джульєтту в фільмі 1968 року, хочуть відсудити у компанії Paramount більше $500 млн за аб'юз: неповнолітніх акторів змусили зніматися оголеними. Режисера Франко Дзефіреллі, який полюбляв чіплятися на майданчиках як до хлопців, так і до дівчат, вже нема в живих (як, мабуть, і більшості людей, що займали керівні посади в Paramount в 60-х). О, ви скажете: ці наглі 70-річні актори просто хочуть наостанок відхопити собі півмільярда, наче зможуть забрати їх із собою в могилу! А я скажу: це кіноіндустрія зробила їх вампірами. Вона має поважати їхній вампірський апетит.
Нарешті я роздуплилася з форматом бонусних подкастів для патронів і вже виклала перший. Сподіваюся, стандартний теж не затримається – і ще хочу подякувати тим, хто мені ставить зірочки в спотіфай і пише відгуки в айтюнз, це дуже мотивує, насправді.
Читать полностью…
Як читати під час війни?
Давно хотіла завести знайомство з таким собі Вільямом Т. Волманом. У той час, коли біографія більшості сучасних авторів — це перелік закінчених ними курсів письменницької майстерності, від читання Вікі-сторінки Волмана наринає відчуття, що ти спиш і генеруєш усе це в реальному часі. Ну дивіться, він:
- у дитинстві переживає трагедію, що будь-яку людину назавжди залишила б із почуттям провини;
- під час війни в Афганістані їде туди за власні гроші й тусить із моджахедами (у квітні цього року редактори The Atlantic закликали іноземців не їхати воювати за Україну, наводячи Волмана як негативний приклад: «дивіться, брати-американці, він геніальний письменник, але на нього в Афганістані напала дристячка! на вас в Україні теж нападе, се дикий край!»);
- влаштовується працювати програмістом, майже нічого не знаючи про комп’ютери, й пише свій перший роман (про війну, еее, жуків проти електриків???), лишаючись в офісі на ніч і ховаючися від прибиральників;
- займається кросдресінгом і має жіноче альтер-еґо Долорес;
- etc.
Пересвідчившися, що я не сплю, побачила в бібліографії Волмана збірку ghost stories. Подумала, що це моя тема — і блять, якими ж американськими гірками стало читання! Перше ж оповідання — про кохання боснійського серба й мусульманки: спочатку придушуєш закономірний блювотний рефлекс, бо тільки вчора тобі твітером принесло історію любві прастой расійской трансгєндерной кантрактніци і украінского айтішніка, потім поступово до тебе доходить, цо це fictionalized історія так званих «Ромео і Джульєти з Сараєва», — хлопця й дівчини, вбитих снайпером при спробі втекти з міста, — і починається морально-етичний накрут в окремій голові. Чи я погана людина, якщо як читачка готова була висміяти цю трагедію? А чи мав американський письменник право торкатися цієї трагедії? А? А? Сперечаєшся сама з собою і нічого не доходиш. І так тепер із усім — коли щось занадто далеке, воно дратує, коли близьке — розйобує.
Тож як читати під час війни? Та я їбу. Заряджаєш кіндл між відключеннями (йобані жуки), а там вже як вийде.
Щоб день не був цілком спаскуджений, пораджу декілька каналів, на які я підписана.
@vinyla_yes – не лякайтеся цієї V, це мій хороший знайомий, автор каналу @kinoklubb і колекціонер вінілу відкрив власний магазин, де сьогодні якраз діють геловінські знижки на тематичні платівки. Як завжди у випадках тих, хто має гарний смак, оголошення цілком можна читати заради поповнення плейлістів, а не тільки щоб щось придбати.
@culturaldeprivation – натрапила на цей канал через дописи про міські легенди про поганих переселенців, і о-бож-ню-ю його. Різні антропологічно-фольклорні цікавинки з душею – от прямо зараз авторка радить рецепт геловінської випічки.
@angryangrier – моя бусінка. Раніше був канал про радфем, тепер просто про ЛЮТЬ. Люблю за ідеальну пропорцію шітпосту та вдумливої медіа-аналітики.
@horrornih – давайте зіпсуємо кінокритику кругле число підписників! Тут і про мейнстрімний горор, і про артовий, і про забутих відчизняних представників жанру.
@folklore21 – замітки про фольклор, народні співи, діалектизми (от що не кажіть, а формат каналу «спонтанний нотатник» цікавіший за будь-які оверредаговані дописи).
