6061
мене звати Марина Мойніхан, я веду подкаст про книжки: https://tinyurl.com/your-local-library
Якщо у вас підвищена тривожність, спробуйте ці прості правила:
1. Не отримуйте від свого партнера-штурмовика повідомлення «треба зібрати 300к на автівку для евакуації», особливо якщо всі навколо пишуть, що збори закриваються надважко.
2. ????????????
3. 😱😱😱😱
Чому знадобилася тачка, ще й така недешева, Льоша пояснює в інсті. Якщо коротко: його призначили ротним медиком, і він тепер організовуватиме евакуацію з нуля. Під час минулого виїзду на Запорізький напрямок доводилося витягувати людей пішки до точки евакуації, яка була в 8 км від позиції. Вісім. Кілометрів. Витягувати. Пораненого. Іноді — лежачого. А потім — так само назад.
Трохи деталей по збору:
- до пікапа треба докупити механічну лебідку (від 50к, наскільки я розумію), інфрачервону фару (близько 20к), евакуаційні ноші, ще обладнання, тому сума більша, ніж якби була просто тачка;
- з банки буде знято $1800 як тільки набереться, не лякайтеся — це на іншу машину для @kayfarikigroup, яку треба оплатити «ось уже зараз»;
- банку відкрив майбутній водій, тому там не Льолік, а Віталік. Наче все!
https://send.monobank.ua/jar/6ZSpwtknsk
Моно: 5375411208951504
PayPal: xwicker.gangx@gmail.com
За поширення, відкриття допоміжних банок, будь-який саппорт буду нереально вдячна!
PS Зберігайте скріни поповнень, зараз зберу думки докупи і розіграю дуже цінну річ.
Техбро зі своїм штучним інтелектом все псують.
Я рідко дописую щось художнє: іноді з жахом зазираю в купу чернеток, обираю одну і повністю все переробляю (як було з цим оповіданням), але частіше додаю якусь мікроскопічну деталь і з жестом *chef’s kiss* закидую текст на невизначений час. Хоча і тут трапляються складнощі!
У мене давно лежить нарис новели про дівчину, яка впала в нездорову обсесію через блог незнайомки — звичайний бложик із «глибокими» думками і картинками, закинутий авторкою 15 років тому. Я замислила цю історію як таку, що перекликалася б із чисельними оповіданнями про чоловіків, закоханих у прекрасних привидів (взявши за зразок класичну горор-новелу The Beckoning Fair One, де жінка з далекого минулого зваблює героя, навіть йому не являючись — вистачає лише атмосфери її присутності в будинку). Ідея була в тому, щоби відтворити цю фіксацію на присутності/відсутності незнайомки, обійшовшися без непереборних обставин, які роз'єднують вразливих едвардіанських чоловіків та їхніх безплотних георгіанських коханок; обійшовшись, власне, і без чоловіка — героїня переживає фіксацію на відбитку жінки, яка, можливо, жива і здорова (хоча й на покоління старша за неї), можливо, навіть живе десь поруч, — але якимось чином це навіть гірше.
Але я до чого. Гортаючи цю давню чернетку, я нарешті придумала, яким має бути нікнейм жінки-з-минулого. Трохи «готичний» — і такий, щоб можна було зробити якісь припущення про її особистість — Satalia! Ні, краще Satalia_86, щоб припустити можна було не тільки ім’я (Наталія С.?), але й вік. По ходу, фонетичний поштовх мені дав чудовий комікс Satania, який я недавно згадувала, але далі я згадала безумну історію, поряд із якою навіть макабричні французькі комікси червоніють. Її наводить один із так званих середньовічних ітинераріїв — «Подорожі Джона Мандевіля». Ітинерарії — це старовинні путівники; часто по місцях, що існували лише в голові у автора. Мандевіль закликав своїх читачів відвідати (чи не відвідувати — з цими середньовічними авторами хуй зрозумієш!) місцевість на Кіпрі, де колись стояло велике місто Саталія. «Воно було втрачене через нерозумність одного парубка», — розповідає автор.
Молодий житель Саталії був закоханий у дівчину, але вона померла і була похована у мармуровій гробниці. Хлопець не витримав і в останній раз провідав кохану під мармуровим зводом — і дев’ять місяців по тому невидимий голос наказав йому повернутися до гробниці і подивитися, що він наробив. Хлопець відсунув мармурову плиту — і йому назустріч вилетіла потворна голова з крилами, такий собі жахливий херувимчик — його дитина. Голова облетіла навколо міста, і Саталія одразу ж поринула під землю. Отже, розумієте, чому мені сподобався цей варіант, да? — не тільки «Наталія С.» (лол), але й відсилочка до хворобливих тенденцій літератури штибу The Beckoning Fair One (при всій повазі!)
Коротше: задоволена вигадкою, я вписую в чернетку бажаний нікнейм — але перед тим, як забути про текст ще на два-три роки, вирішую перевірити, чи гуглиться взагалі Satalia, чи це залишиться складним приколом для медієвістів.
Гуглиться! 800 тисяч результатів, йоу. Але…
«Satalia, — каже гугл, — builds and applies AI technology to solve efficiency problems for organisations such as Tesco and PwC».
Тобто чуваки назвали ШІ-стартап на честь середньовічної легенди про некрофіла?..
«The name Satalia is made up of two parts; ‘SAT’ which refers to Boolean Satisfiability; and ‘ALIA’ from the Latin phrase ‘et alia‘ (often abbreviated to ‘et al’) meaning ‘and others’. So SATALIA means ‘Boolean Satisfiability and others’ and describes our core product — the SolveEngine — that harnesses a wide range of optimisation algorithms from academia and industry (such as SAT, OPB, LP, SMT, MZN, AMPL, GAMS, GMPL, CSP, etc)».
Техбро зі своїм штучним інтелектом все псують.
Друзі, привіт. Знову прийшла просити для хороших людей, бо як власниця літературного каналу не можу пройти повз. Роман Буданов (no relation) — письменник, про якого ви ще не чули, бо свій перший роман він тільки-но дописав на фронті. (А до цього працював «у жанрі короткої темної прози», ну тобто наш-наш). Служить у 1отбр і збирає на два дрони, подробиці в дописі у дружини.
Люди вони творчі, але не надто публічні, тому треба невеличкий пуш, щоб вже закрити цей збір.
https://send.monobank.ua/jar/4NMgQoJpWV
На кого недавно підписалася і вам раджу:
@spookynerds — це канал Дівуара із Zwyntar про кіно-книги-музику очевидної з назви тематики;
@hrofnungar — давній знайомий Стас завів бложик і першим номером виклав що? свій переклад Томаса Ліґотті;
@chyshcho — приємна знахідка з соцмереж; Орест читає багато неочевидних штук типу Роденбаха і про все розповідає в форматі мікроблогів.
Вийшов бойз-едішн, тому дівчата, чекаю на ваші канали!
Хто давно мене знає, той, можливо, пам’ятає період, коли у мене був серйозний краш на Джефа… ні, не Голдблюма, а мангуста. Мангуста Джефа, легендарного трикстера-криптида з острова Мен. Недавно вийшов фільм за мотивами того, як парапсихолог Нандор Фодор розслідував випадок Джефа, і хоча стрічка виявилася симпатичною, це… не те. Навіть попри прекрасну озвучку самого Джефа: він говорить голосом Ніла Геймана.
Я розумію, чому творці вирішили зробити історію гротескною: гротеск — це очевидний вибір, коли йдеться про ексцентричну сімейку з донькою-черевомовицею і домашнім улюбленцем-полтерґайстом. Але — мимо. І справа навіть не в тому, що актори забагато кривляються, чи що в фільмі про острів Мен відсутній острів Мен. Просто єдиного автора, який міг би адаптувати таку історію для екрану (який, власне, і створив цілу антологію подібних історій), вже немає в живих.
Зате мене дуже потішило одне співпадіння. Я недавно згадувала історію юної Бернадетти Субіру, яка в гроті побачила діву Марію: та, власне, не представилася «я — діва Марія, enchanté!», вона сказала: «я — непорочне зачаття». Дівчина-підліток, яка начебто спілкувалася з Джефом, почула від нього: «я — п’ятий вимір». Коли я готувала подкаст про екстатичні досвіди, то частково спиралася на Артура Дейкмана з його поняттям «переносу реальності»: люди у змінених психічних станах «переносять» відчуття реальності, яким ми наділяємо матеріальний світ, на абстрактні ідеї. І тут навіть знамените "I saw God, she’s black" згасає на фоні «я бачила п’ятий вимір, і це мангуст».
У соцмережі, раніше відомій як Twitter, люди діляться своїми улюбленими 10 weird little books (у відповідь на попередній флешмоб із 10 романами-цеглинами). Ось моя десятка книжок об’ємом до 150 сторінок: не обов’язково улюблених, але тих, що залишили враження виняткової химерності і компактності:
The Sons of Light Девіда Радкіна (80 с.)
Не п’єса, а чумний мікс фолк-горору і прото-Аронофської психодрами. Іноді я думаю, що безмежно вдячна Радкіну; іноді — що треба судитися з ним за моральну шкоду (особливо після того, як завдяки йому почала читати фрейдомарксиста Нормана О. Брауна із його теоріями про анальність зла).
Saint Sebastian’s Abyss Марка Габера (144 с.)
Багато чула про культового автора книжок-малюток Сесара Айру і його одержимих творчих героїв, але так і не змогла в них в’їхати; а ось Габер моментально зайняв у моєму серці місце, призначене якраз для таких новел.
Perlebryggeriet Єнню Вал (148 с.)
Зайшла зараз подивитися, що пишуть про неї на ґудрідз, а пишуть там наступне: "lots of piss, loved it", "not as much piss as i expected", "go piss girl". Без коментарів.
The Hungry Girls and Other Stories Патріші Ікінз (137 с.)
Цієї збірки не існує, вона примарилася мені на фоні мітельшмерца.
Ness Роберта Макфарлейна (72 с.)
Я б хотіла стати щасливою монеткою в кишені Роберта Макфарлейна (respectfully), щоб побувати в усіх тих хтонічних місцях, якими він подорожує. Але є великий шанс, що він «випадково» загубить мене в якійсь печері і напише про це чергову книгу.
The Witnesses Are Gone Джоела Лейна (80 с.)
Ні, я, звісно ж, люблю романи на 500+ сторінок про прокляті фільми, навіть подкасти про них записую. Але на фоні найкращих із них, ця новелка — їбуча нітроцелюлоза, iykwim.
Petit guide du XVe arrondissement à l’usage des fantômes Роже Кайуа (61 с.)
Побічний ефект від читання Кайуа: коли бачу характерні «плоскі будинки», уявляю собі описаних ним «створінь безкінечно тендітних». І тікаю.
They: A Sequence of Unease Кей Дік (94 с.)
Реалістичний химерний сон (sic!) в обгортці антиутопії. Повністю заслуговує на мікрокульт, який склався навколо неї в англомовному інтернеті.
On Ecstasy Баррі Коскі (96 с.)
Прочитала в пошуках натхнення перед записом подкасту про екстаз. Це одна з книжок серії Little Books on Big Ideas Мельнбурнського університету, де відомі автори нібито мають досліджувати різні абстрактні концепції. Драматург Коскі згадує, як він нюхав бабусині шуби, а потім подорослішав і поставив у Берліні копрофільську версію опери Лігеті. Дуже повчально!
A House at the Bottom of a Lake Джоша Малермана (118 с.)
Малерман водночас переоцінений (завдяки «Пташиному коробу») і недооцінений. З одного боку, це доволі безпечний підлітковий вірд, а з іншого — якийсь недосяжний для «серйозних» письменників рівень саудаде. Моя повага.
Моя подруга Катря знову розігрує авторські намиста для збору на ПНБ. Не можу не звернути вашу увагу на цю красу: /channel/folklore21/808
Звісно ж, донатити можна і не претендуючи на виграш:
https://send.monobank.ua/jar/8bzGudcD6s
А, забула. Попередній сеанс графоманії — на патреоні.
Читать полностью…
Я не користуюсь тіктоком і, виявляється, багато втрачаю. Дорога @angryangrier показала цікавий приклад еволюції забобонів у мережі: під абсолютно нейтральним відео зі спірографом хтось пише: «вибач». Це цілий тренд: під деякими «страшними» відео з умовною монахинею-Валаком люди пишуть «вибач, Ісус», але моя інформантка припускає, що деякі «вибач» адресовані зображеним страхіттям — «вибач, омини мене». Ну, ми всі бачили, як бабусі хрестяться від виду гівнярських футболок («прости, господи»), але що такого страшного/проклятого у фракталі? Чи це музичний супровід Вівальді так налякав нашого юзера? Коротше, хочу, щоб хтось це дослідив.
Читать полностью…
Веду канал:
1) для душі,
2) щоб пушити збори дружніх каналів.
🥁 Результати і звіт!
Величезна подяка всім, хто взяв участь у розіграшу на користь спецрозвідки! Ви швидко закрили збір, а тіпи вже закупили частину запланованого. Це мене дуже тішить; і якщо минулого року я ще переймалася через те, чи на часі зараз розважальні канали про книжки, то тепер вкотре розумію, що лояльна аудиторія (ви) — це важливо не тільки для мене, але й для моїх бро, які воюють.
Переможцеві вже пишу, а попередній звіт ви бачите на фото.
Я тут подумала:
- я люблю вас;
- ви любите кіно;
- ми всі любимо розвідку.
Тому докидую для майбутнього переможця бонусом ще таку кльову ілюстровану річ. Умови ті самі, банка та сама, покажіть друзям-кіноманам, лишилося два дні :)
Мабуть, кожен із вас має якийсь важливий для себе мікросюжет/троп, що не перестає дивувати, скільки б ви з ним не стикалися — навпаки, кожного разу він все настирливіше пропонує розгадати, в чому його важливість для вас, в чому ваша спорідненість (affinitas). До речі, цього року вийшла цікава збірка есеїв письменника Браяна Діллона, яка так і називається, Affinities. Він пише про артефакти і зображення, які на перший погляд жодним чином не взаємопов’язані — наприклад, про малюнок туманності, який при розвертанні на 180 градусів стає зображенням жахливого черепа — чи про зроблені з натури замальовки того, як виглядає аура мігрені. Але Діллон так кмітливо демонструє власну спорідненість із кожним зображенням, що поступово починаєш помічати і спорідненість самих зображень між собою.
...Мій улюблений троп — сумніваюся, що в нього є якась «офіційна» назва — це історія про людину, яка потрапляє в якесь загадкове місце і випадково займає пост того, хто за цим місцем наглядає — звільняючи таким чином попередника. В одному з подкастів я вже наводила два приклади такого сюжету. В романі Джеффрі Конвіца «Вартовий» жінка переїжджає до нового будинку і перетворюється на вахтерку… ні, не самого будинку, а розташованих під ним дверей у пекло! А в оповіданні Томаса Оуена «Спустошена присутність» мандрівник бачить жіноче обличчя в вікні закинутого будинку — заходить всередину, щоб розвідати, і побачивши, як попередня мешканка втікає, водночас розуміє, що він не може поворушитися: він сам став «обличчям-у-вікні», прикутим до безлюдного місця. (Насправді, в Оуена це не єдина варіація такого сюжету: в іншому його оповіданні герой ненавмисне займає місце… безформного чорного клубка під власним ліжком, і очікує на конфронтацію з наступним мешканцем.)
Згадуючи зараз своє юнацьке захоплення «Золотою гілкою», я розумію, що його спровокувала саме перша зустріч із прототипом цього сюжету — а саме, відправна точка дослідження Фрейзера, Rex Nemorensis: раб, який убиває жерця і займає його місце, щоб колись бути вбитим своїм наступником…
Днями читала збірку загадкової Елізабет Волтер — редакторки популярних детективів, яка час від часу публікувала горор-оповідання (і жила так відлюдькувато, що лишила після себе, здається, одне-єдине фото). Більшість оповідань мені здалися пісними, але як забилося серце, коли в черговому з них я впізнала цей сюжет! «Острів каяття» — фаталістична казка про молоду пару, що відпочиває на узбережжі Франції. Хлопець і дівчина хочуть відвідати острів, що іноді видно крізь туман, але місцеві не радять цього робити: це «острів каяття», який виконує бажання кожного відвідувача, але робить це таким чином, що той волів би ніколи того не бажати. Коротше, чергова «Мавпяча лапка»; але додатковим (хуйовим) бонусом острова є те, що його охороняє якийсь варіят. «На острові завжди є варіят, а коли він помирає, звідкись прибуває новий», — поясняють місцеві. Як ви можете здогадатися, відпустка у хлопця з дівчиною закінчиться не так, як планувалося — і на острові буде новий варіят.
Відголоси цього сюжету я чую і в кожній історії про детектива, схибленого на якомусь кейсі настільки, що він зрештою сам проходить шлях жертви (і запускає новий цикл пошуків — тепер шукають уже його). Спорідненість таких творів між собою очевидна, але чого я досі не розумію — це того, чому ця заїжджена платівка так зачіпає мене; в чому наша спорідненість.
Можливо, мій наступник встигне це мені розтлумачити!
Оскільки твіттер всьо, то акумулювати різні посилання, нотаткі і приколи продовжу в блускаї яко marynamoynihan.
За інвайтами звертатися сюди.
Випадково натрапила в фб на італійця, чий гурт любила в підлітковому віці; а там не просто русофілія, а повний путінізм, 'liberated Mariupol' і все це. Звісно ж, себе він ідентифікує як «антифашиста».
Недавно читала одну повість із 80-х: нічого особливо цікавого, тому дозволю собі заразом переказати. Отже, в The Happy Man Еріка Гіґґса протагоніст хоче дізнатися секрет свого сусіда — звичайного корпоративного ікзек’ютіва, який завжди виглядає непомірно щасливим. Сусід із радістю готовий поділитися своєю філософією, тим більше, вона проста: дозволяй собі все! Під наставництвом нового друга протагоніст починає активно «вчитися поганому» — спочатку приховує випадково скоєний злочин, потім починає вже активно душити жінок. Зрештою, друг-ніцшеанець влаштовує герою фінальне гала-випробування: запрошує з’їсти свою грильовану колишню. Бо, бачте, щасливий чоловік — це той, хто подолав усі табу.
Герой бере участь у бенкеті — і не сильно переймається, аж поки його не наздоганяє думка, що відтепер він канібал. Ні, точніше: думка, що відтепер він називається канібалом. Ось тільки тоді у пацана спрацьовує блювотний рефлекс і починається брейкдаун.
От скільки спостерігаю за тим, як люди стають людожерами — все ясніше розумію, що бути людожерами для них не соромно.
Як завжди, я спочатку привертаю вашу увагу якоюсь гнітючою їбаниною, а потім кажу: гляньте, який прекрасний збір! Але серйозно, гляньте. Катря @folklore21 розігрує аж 13 авторських прикрас для підрозділів знайомих. Для тих, хто бере участь, умови тут, а всіх інших закликаю просто кинути довільну суму з афірмацією «міг, упаді!»
https://send.monobank.ua/jar/6u61xEJUKN
Сильно потребувала якогось комфортного чтива, а найкомфортніші книжки в моєму уявленні — це ті, де автор просто невимушено теревенить про свої улюблені книжки. Років десять тому таким компаньйоном для мене став Кристофер Фаулер зі збіркою мікроесеїв Invisible Ink: How 100 Great Authors Disappeared. Завдяки їй я відкрила для себе купу нинішніх фаворитів, що тепер фантомно присутні у більшості моїх текстів і подкастів — The Elementals, A High Wind in Jamaica, Here Away From It All...
А сьогодні я залипла в схожій за концепцією книжці Р.Б. Рассела: Fifty Forgotten Books. По суті, він досліджує, як формувався його літературний смак — на прикладі незаслужено маловідомих книг. На цей раз, правда, майже всі перелічені автори мені знайомі — але це не тому, що я офігеть яка знавчиня. Просто Р.Б. Рассел — це та людина, завдяки якій формувався мій власний літературний смак; він — засновник чудового видавництва Tartarus Press, яке перевидає класиків «тихого» горору і дає шанс рукописам початківців (саме «Тартарус» повірили в The Loney, який теж уже можна вважати жанровою класикою).
«П’ятдесят забутих книжок» — це не тільки суб'єктивний канон того-що-треба-перевидати, але й мемуари Рассела як колекціонера і видавця. А ще це дуже мила маленька книжка про те, що називають серендипністю. Шейді букініст намагається звабити юного Рассела — безрезультатно для себе, але по ходу діла відкривши для нього книгу, яка зробить Рассела одним із найкращих британських видавців. Ображений «Тартарусом» письменник-окультист накладає на видавництво страшне прокляття (за допомогою листівки). А пізніше на пошту видавництва приходить сюрприз від іншого мага — друг сім’ї на ім’я Девід Тибет присилає Расселу повне зібрання творів такого собі Роберта Ейкмана. Рассел починає читати і одразу розуміє, що мусить це перевидати. Згодом це рішення сильно вплине на одну молоду, розгублену і трохи самотню дівчину зі сходу України :)
Да — трохи дивно, прокинувшись о четвертій ранку від вибухів, пізніше читати про затишний сімейний бізнес людини, чиї проблеми зводяться до того, що недруги вигнали його з літературного товариства імені Артура Мекена, а спадкоємці Сильвії Таунсенд Ворнер не дають заснувати товариство імені Сильвії Таунсенд Ворнер. (На зло ворогам, він засновує товариство імені графа Стенбока, яке складається з самого Рассела, його дружини, їхнього малолітнього сина і купки знайомих, включно з Джоном Белансом «і привидом Джона Адларда»!) Паралельний світ, правда? Але свою порцію комфорту — хоч і як це сказати, «вікарного»? інтерпасивного? — я отримала, тому дякую нашим британським партнерам!
Цікава підбірка: режисери діляться улюбленими фільмами, яких немає на стрімінгах — принаймні, британських. Відчула спорідненість із Мартіном Макдоною, підрізала невідомий мені фільм чеської нової хвилі у Пітера Стрікленда, захотіла поділитися з Марком Дженкіном інвайтом на Сінемагеддон (бо він, бідося, тридцять років не може подивитися стрічку, яку можна дістати за тридцять хвилин).
Читать полностью…
Але Гевін хороший хлопчик, і зрежисовані ним сцени — найкращі 😍
Читать полностью…
Ну і не можу не поділитися: у фб-групі, присвяченій М.Р. Джеймсу, хтось знайшов примірник його легендарних ghost stories — з дешевим цінником «через поганий стан». Поганий стан ін квешчн: хтось намалював всередині КОЗЛОНОГОГО КАКОДЕМОНА (прим.: у М.Р. Джеймса немає такого персонажа). Я вважаю, за подібне треба навпаки накидувати процент вартості.
Читать полностью…
Сюрреаліст П’єр Мабій у своїй книзі про дивовижне згадує міську легенду, яка побутувала серед французьких інтелектуалів у 1938 році. Час від часу хтось із тусовки розповідав, що «знайомий його знайомого» подорожував десь за містом, і у нього зламалася автівка; поки він її лагодив, до нього заговорила місцева відьмоподібна старуха. «Гітлера, — сказала вона, — вб’ють наступного року. Не віриш, що я бачу майбутнє? Повіриш завтра, коли в цій самій автівці везтимеш труп!»
Чоловік не планує транспортувати нічиє тіло, і наступного дня, сидячи за кермом, він, можливо, ділиться історією про кумедну бабку з другом, якого взявся підвезти… аж раптом бачить, що той не дихає. Мабій пише, що цю байку йому розповідали з десяток разів. В одній із версій водієм був письменник Андре Жід. У версії, яку почув сам Жід, це був хтось із друзів Андре Бретона. Коротше, освічених французів зачарувала наївна історія про пророцтво: так сильно їм хотілося, щоб Гітлер уже сконав (і, як бонус, хтось із сюрреалістів). На її прикладі Мабій показує, як працює «колективний сторітелінг».
Пізніше в богемних кафе обговорювали вже не те, що пророцтво не справдилося — а те, що воно таки справдилося, а мертвого Гітлера підмінили двійником.
PS Малюнки там ухх які:
Мені не сподобався Talk to Me — я в принципі не дуже люблю горори з моралізаторськими нотками соціальної реклами, а тут вся стрічка — це заклик «говоріть із підлітками (про стосунки, смерть, самотність etc), інакше вони у своїх смартфонах-тіктаках остаточно здичавіють і говоритимуть із рукою». Але паралельно я натрапила на випадок, з якого можна було з зробили ідеальний приквел до цього фільму. До того ж — заснований на реальних подіях.
Коротше, я тут наново відкриваю для себе сюрреалістів, і дізналася про один епізод в історії їхнього двіжу, який стався у 1920-х — коли французи експериментували з різними там трансами і сеансами. Андре Бретон і ко не вірили в потойбічне; медіумізм був для них способом відкривати приховані творчі здібності учасників. Під час гіпнозу хтось співав, хтось складав вірші або малював.
Але надихаючі сеанси тривали недовго: поети почали пророкувати один одному смерть і говорити від імені (вигаданих?) убивць. Луї Арагон писав: «Тепер вони живуть лише заради цих моментів забуття — коли можна з вимкненим світлом, з відключеною свідомістю, говорити й говорити — як потопельники, яких витягли з води. Вони хочуть все довше перебувати в забутті». Декого з поетів ставало все важче розбудити. Вони втрачали вагу. Нарешті, в 1923-му Бретон вирішив покласти край цій практиці, бо під час чергового сеансу, який він проводив у величезному будинку для багатьох запрошених глядачів, поет Рене Кревель… зник разом із групою гостей. Ні, їх не засмоктало в потойбічний вимір: через деякий час сновиду Кревеля знайшли в якомусь чулані, де він диригував дуже стрьомною сценою — загіпнотизовані гості під його керівництвом намагалися повіситися на крюках для одягу. (Коли Кревель був підлітком, його батько скоїв самогубство в такий спосіб.)
Можна навіть зробити так, щоб у нашому приквелі магічну руку сюрреалістам привезла Шарлотта Вулф — дружня з ними лікарка з Німеччини, яка захоплювалася хіромантією і намагалася дати їй наукову базу. (Примітка: гендерно-неконформна єврейка-лесбійка! A24, тут сценарій сам себе пише!) Це, звісно, буде анахронізмом: Вулф потрапила до Франції і познайомилася з сюрреалістами лише в 33-му, через десять років після того, як вони припинили свої сомнамбулічні експерименти. Але ми ж тут художнє кіно знімаємо, кого це колише?
Кревель зрештою все одно наклав на себе руки — у 1935-му. Вважається, що однією з причин, що побічно призвели до цього, було моральне знесилення через гучний скандал між Бретоном і завітавшим у Париж радянським письменником Еренбургом. Еренбург звинуватив сюрреалістів у пропагуванні «педерастії, фетишизму, ексгібіціонізму» (і, звісно ж, рукоблуддя!), за що Бретон при зустрічі буквально дав совєтоїду по мордасах — тобто, вибачте, підняв на нього руку.
У попередніх випусках: З'їж волохату руку.
В часи, коли я ще була ютуберкою, хтось писав під черговим відео: краще б зробила якийсь геловінський контент! Ну ось, кінець жовтня, і у мене тут є щось, що, можливо, рахується як геловінський контент. Дописала одну чернетку, яку почала колись на фоні захоплення аудіопостановками (звідти й формат). Прикольно було для «мнемонічної вправи», яка фігурує в оповіданні, розпотрошити деякі штуки, що фонетично мене переслідували в дитинстві — хтось, імовірно, їх навіть упізнає.
Читать полностью…
Знайома пані створила власне видавництво. Для мене це вже звучить приблизно як «створила філософський камінь», але тут і тематика, і дизайн – все просто меджик:
https://velorum-publishing.com.ua/
https://instagram.com/velorum_publishing
Попередній перегляд не підтягується, але тим більше інтрига, щоб перейти і подивитися, еге ж?
Випадково влаштувала собі тематичний дабл-фічєр, обравши жовтневе чтиво за принципом «сподобалася назва» — а вийшло так, що обидва (дуже різних) твори не просто перегукуються як історії про примарність минулого, тишу і помсту, але й географічно є сусідами.
The Silence in the Garden — це поліфонічний роман того типу, який я найменше толерую: ну знаєте, такий, де на фоні Тривалої Сімейної Історії Будується Щось Масштабне — часто Собор, тут — Міст. Але до цих мовчазних ірландців, що живуть ізольовано на острові з живописними мегалітами і явно стережуть якусь сімейну таємницю, я навіть прив’язалася. А ще згадала, як парадоксально мене досі інтригують обкладинки — попри те, що я читаю з кіндла і півсекунди бачу лише їхні тьмяні версії (і ще півсекунди — інвертований відбиток такої тьмяної версії). У «Тиші в саду» є і обкладинка а-ля фолк-горор з оними мегалітами, і експресионістський синець, і тьотя в ночнушці, і сучасне трендове цейво, — і, можливо, вперше моя афантазійна срака не просто відкидає їх, а й точно бачить, що мало б бути натомість. Стос білої постільної білизни, складений так щільно, що нагадує сторінки велетенської книги. Зверху — все чисте, рівне й крохмальне, де-не-де легкий узор; чим нижче — тим «манускрипт» жовтіший, убогіший, пошарпаніший, абияк згорнутий, а внизу — міль, гниль і бурі плями. Тиша…
A Ghost in the Throat — це модний нині «автофікшн», який завжди легко висміювати, проте яка історія! Авторка — ірландська домогосподарка, мати чотирьох дітей — раптом ловить гіперфіксацію на романтичному епізоді локальної минувшини. А саме на тому, коли в XVIII столітті жінка на ім’я Ейлін знайшла серед поля тіло свого чоловіка Арта о’Лірі... Його застрелили солдати за наказом місцевого судді, який давно недолюблював гарячкуватого Арта. Ейлін набрала в долоні кров Арта, випила її і прокляла вбивць; її плач-прокляття увійшов в історію літератури, але сама «Темна Ейлін», поза цим епізодом, залишилася майже невідомою. Письменниця Дірен ні Гріфа хоче дізнатися хоч щось: чи вийшла Ейлін знову заміж? чи почувалася відомщеною, коли брат Арта поранив ненависного суддю — і той, після багатьох місяців страждань, помер? коли померла сама Ейлін? — і де похована? Тиша… Дірен заповнює цю тишу власними історіями — про памперси і молоковідсмоктувачі і кесареві розтини — і спроби між усіма цими процедурами знайти хоч щось, хоч натяк. Повторюся, легко сміятися над цим — жанром? підходом? — і легко сміятися конкретно над Дірен, яка тягне додому якісь уламки цегли, бо Вони До Неї Промовляють. Я теж підсміювалась. Але к моменту, коли авторка нарешті відпускає «Темну Ейлін» — бо навчилася любити таємницю, а не її розгадку — я полюбила саму авторку. Ну і, зрештою, взяти грант на книжку про класичну поему і натомість написати власну поему (да, про пісі-каки, і про сісі, і про, гм, вазектомію, але поему!) — це, як то кажуть, слей, квін.
UPD: зібрали! Дякую всім за оперативне закриття буксуючого збору, ви реально 🔥
Оскільки я обіцяла крутанути барабан 12-го і хтось міг не встигнути долучитися, я прийматиму до цієї дати на тих самих умовах скріни про поповнення збору Лободи здорової людини (Лери, яка допомагає Азову):
/channel/angryangrier/16759
Всім ще раз велике дякую
Розігрую культову «Психотронну кіноенциклопедію» 1983 року…
...тому що до мене звернулися бійці з групи спецрозвідки, які збирають кошти на засоби зв’язку (гарнітура, PTT), балістичний захист (камербанди з балістичними пакетами, шолом) і зимову форму (Softshell, Gore-Tex).
З вас 100 грн за один квиточок (200 грн за два, 300 за три, тощо) і скрін в особисті @good_old_Maryna, з мене — розіграш у четвер, 12 жовтня.
Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/6Yq4Bkthdf
Номер картки банки: 5375411208620596
Номер карти приватбанк: 5168745032849819
PayPal: xkemanx@gmail.com
Знаю і поважаю цих чуваків, і раптом що — ось цей самий збір пушив Ігаль Левін, але трохи менш ніж на половині все загальмувало (такі часи).
Заздалегідь максимально всім вдячна за донати і за те, що досі не відписалися попри хаотичність контенту!
Кожен російський теракт жахає ницістю, але в Грозі таке нашарування трагедій на трагедію, що хз навіть як щось писати. Проте що робити, ви знаєте:
/channel/angryangrier/16647
Льолік в армії почав знімати на плівку — я залишу тут найщемкіше зі зроблених ним фото. Ніякі слова не компенсують те, чим ви жертвуєте, але все одно: дякую вам, наші захисники.
Читать полностью…
Ніколи не думала, що читатиму лонгрід про Мераю Кері, але поки готувала новий подкаст — про жінок і втечу від часу — на e-flux вийшов дуже цікавий текст. Творчість Кері там розглядають з точки зору того, як співачка ігнорує плин часу: від жартів про «моєму альбому виповнилося 25 хвилин» на його 25-річчя до зацикленості на слові «момент» (поки ми, бідні смертні, зациклені на людино-годинах). Ну і в тексті про яку ще співачку могло б згадуватися слово ШЕЗЛОНГ? (двічі).
До останнього думала, що «Вікторіанський шезлонг» (історія про жінку, що у хворобливо-розніженому стані перенеслася на 100 років назад і застрягла в чужому тілі) — надто прямолінійний твір для того, щоб якось там його розбирати, але вважатиму, що Мерая мене благословила.
Apple: tinyurl.com/4uxtfv3c
Google: tinyurl.com/mru473tm
Spotify: tinyurl.com/5n89nuf2
