6061
мене звати Марина Мойніхан, я веду подкаст про книжки: https://tinyurl.com/your-local-library
Але маю ще невеличке святкове прохання: не пройдіть повз цю доп. банку, яку збирає на РЕБ наша Тамара, це дуже сильна дівчина, яка цього року вивозила і впрягалася в нереальних масштабах.
https://send.monobank.ua/jar/5oAyqgSbpg
Її акк зі звітами:
https://www.instagram.com/pdgvsk
Кидайте їй скріни донатів — є шанс виграти манюнього Дарта Вейдера-сніговичка:
Voodoo: The History of a Racial Slur (2023)
Маючи юридичну+історичну освіту, Даніель Боаз провела унікальне дослідження. Вона дослідила, як американська преса на початку XX ст. вживала слово «вуду» у зв’язку з кримінальними новинами, щоби роздмухувати моральну паніку. Штибу «Адепти вуду з’їли білого полісмена в трусіках!» (незалежно від того, яку релігію насправді практикували злочинці).
І вона з’ясувала таку річ: коли в США зростали імперіалістичні наміри стосовно Карибів, і коли влада планувала чергову інтервенцію на Кубу чи Гаїті, то будь-яка кримінальна подія, яка сталася там, обставлялася як «вуду». А коли таких намірів не було, або США навпаки планували повернути тій чи іншій державі самоуправління, в пресі використовувалися менш знайомі назви: обеа, брухерія, наніґо, тощо — або автентичне написання vaudoux. Тобто слово «вуду» використовувалося як dog whistle, щоби сказати: «ці чорні не здатні самі собою керувати». А екзотичніші для американського вуха терміни наголошували: «так, у них там щось дивне коїться, але це не наша справа і не варто туди лізти».
Окремі цікаві моменти:
✦ В 1930-х ФБР розслідувало чутки про те, що організаціями чорних мусульман, які тоді почали набирати популярність, керують… японці. Цьому передувало те, що якийсь нестабільний мужик убив білу соцпрацівницю, бо вона скасувала виплати його сім’ї — але преса зробила з нього Верховного Жерця ісламської секти, якого ідеологічно обробили вороги білої раси.
✦ Відомо, що учасники повстання Мау-Мау в Кенії давали жерцям священну клятву про те, що йтимуть до кінця. Потенційні зрадники так боялися наслідків, що колоніальні чиновники... самі наймали чаклунів, які «знімали» з ренегатів клятви.
✦ Недавно в Нігерії пропонували зробити богиню Айелалу частиною судочинства: місцеві настільки вірять у її силу справедливо карати злочинців і корупціонерів, що соціологи радили впровадити клятву перед нею в судові процеси. До того, як стати богинею, Айелала була несправедливо страченою жінкою: власне, «Айелала» — це не її прижиттєве ім’я, а її останні слова, які означають «світ незбагненний».
#ШирокеСаргасовеМоре
Можливо, ви бачили недавно фото Нацполу, де в Києві в’яжуть непогано вдягнених молодиків, бо ті за гроші спалили автівку військових. Це було авто друзів мого підписника, якого я знаю багато років і поважаю — тому прошу за можливості долучитися до збору на нову тачку.
Ось подробиці того, що сталося:
/channel/culture_contact/6131
А ось власне банка:
https://send.monobank.ua/jar/AWWR72hczo
Візьміть Еріха і Ремарка!
Ні, це не чергова роздача книжок, це пропозиція прихистити бойових песиків.
https://tinyurl.com/y5pn573f
Island Possessed (1969)
Кетрін Данем — афроамериканська хореографка, яка вирушила на Гаїті, щоб вивчати місцеві танці, і — хоба! — пройшла посвяту як адептка вуду. Данем пише трохи заплутано, бо тут мемуари (хто з місцевої еліти на неї запав) не завжди органічно переплітаються з історичним нарисом і етнографічним дослідженням. Але серцевина книжки — власне, вуду-посвята — це дивовижний документ.
Данем описує кожного з неофітів, хто разом із нею проходить ініціацію, і кожна історія стосунків людини з богом (лоа), який її обрав, нереально цікава. Наприклад, тут є бутч-лесбійка Джорджина, чий лоа — грізний бог перехресть Папа Ґєде. Він карає Джорджину за те, що вона «користується» місцевими дівчатами: однієї ночі він змушує її голяка прибігти в сусіднє село, купити в крамниці червоного перцю і втерти собі в очі й геніталії, після чого командує, щоб вона влізла на «динамітне дерево» з колючою корою.
Сама Данем з її знаменитою пластичністю, звісно, є адепткою зміїного бога Дамбалли. Одного дня вона виступає перед гаїтянами як танцівниця. Це довгий складний концерт з багатьма перевдяганнями, і щоб дати Данем можливість перевести подих, її на деякий час підміняє на сцені оперна співачка зі своєю програмою. Це жінка, аж ніяк не схожа на Данем — огрядна, з золотавими кучерями… зрештою, біла. Але після концерту знайомі селяни засипають Данем компліментами, бо думають, що це співала вона. Вони переконані, що під час концерту нею заволоділа одна з богинь вудуїстського пантеону, La Sirène.
Окремі цікаві моменти:
✦ Один місцевий унган (жрець вуду) колись учився в семінарії, але відрікся від католицизму після того, як поспостерігав за поведінкою священників.
✦ Данем купує на острові маєток і плантацію, що свого часу належали сумнозвісному генералу-губернатору Гаїті Рошамбо, який полюбляв оргії і закопувати бунтівних рабів живцем. Звісно ж, згодом тут починається справжній haunting, і Данем доводиться організувати місцевий аналог екзорцизму.
✦ Моторошна історія про те, як Данем вночі під час релігійного свята натрапляє на кавалькаду: вершники з закритими обличчями везуть дев’ятьох дітей в напрямку священного джерела. Пізніше вона бачить, як процесія повертається — і дещо в ній лякає її ще сильніше, але я не спойлитиму для тих, хто захоче почути це з перших рук.
#ШирокеСаргасовеМоре
Так, ну і поки готичні панянки не розбіглися — дивіться, яка крута подія! Майстриня ювелірної справи розповідатиме про символізм прикрас епохи ар-нуво. Я знаю, що Анастасія привозить на свої лекції книжки по темі і показує прикраси з власної колекції, тому це ваша можливість сходити в бар, бібліотеку і музей одночасно. Бронюйте, поки є квитки.
https://www.instagram.com/sur.kyiv/p/DDeTPgQtv0O/
Ще не роздуплилася, щоб написати красиво, тому просто: привітайте, будь ласка, Катрю з 30-літтям донатом на РЕБ:
https://send.monobank.ua/jar/AdLdQNb2fv
Іменинниця традиційно не приймає, а дарує подарунки. Умови тут.
Купилася на чудову обкладинку навіть попри те, що вона кричить: «DANGER! АВТОФІКШН!» Останнім часом (не?) щастить мені на ці концептуальні антижанрові книжки. Ніяк не могла дочитати The Unwritten Book, яка є коментарем до недописаного роману покійного батька письменниці Саманти Гант і в цілому коментарем до ідеї недописаних/безкінечних історій. Вирішила перепочити з чимось коротеньким — а тут ті самі кренделя.
Craft: Stories I Wrote for the Devil — це збірка-не-збірка невеличких оповідань, між якими затиснуті коментарі Ананди Ліми до власної творчості і власного досвіду буття імігранткою в США. Іноді оповідання стають коментарями до коментарів. Одне, наприклад, складається з вигаданих відгуків на (неіснуюче) оповідання Ліми, написане як один великий реверанс перед «Майстром і Маргаритою». Бачите, що вона зробила? Що б я зараз не написала про цю книжку, включно з насмішками над вибором «великого» твору для наслідування, письменниця мене випередила. Якщо я скажу, що формат авторефлексій, відтанцьовуючих від фантазії «до речі, диявол — мій таємний бойфренд», вигадала 18-річна Мері Маклейн сто з гаком років тому і їй це було дозволено, зважаючи на вік — Ліма мене перевершить, знайшовши в своєму письмі набагато гірший гріх.
Для мене це чесна книжка навіть не про те, що письменник — це часто найлютіший власний критик, а про те, що він/вона часто поняття зеленого не має, що робить, і є навіть розгубленішим/ою, ніж критики (це орейро, що в анотації авторку порівнюють одночасно з Ліспектор і Тедом Чаном). Тому мені найбільше сподобалося останнє оповідання: три версії однієї чернетки, навіть не однієї історії, бо чернетка щоразу прямує в новому напрямку — виходить такий собі рашомон-ефект, де автор сам не знає, якому з голосів внутрішнього ненадійного оповідача довіритися.
Мій вердикт:
2/10, претензійна самозакохана хуїта,
або ж
8/10, чудова самонищівна рефлексія.
Випуск про живі камені був найцікавішим з усіх, над якими я працювала, але ж який діамант (фігурально кажучи) я пропустила!
Читаю Tell My Horse Зори Ніл Герстон про гаїтянські легенди і звичаї. Гаїтяни вважають, що камінь, який «пітніє», якщо на нього дмухнути, має душу. Один із місцевих жителів володів каменем, який навіть мочився: через це власник тримав його не в хаті, а надворі на ланцюгу (!). Коли США окупували Гаїті, один із американських морських піхотинців забрав камінець собі і, мабуть, хотів використовувати як декор чи прес-пап’є. Гаїтяни попереджали, що цей могутній камінь засцить йому всі документи. Той не вірив, але щодня стіл навколо камня дійсно ставав мокрим. Вирушаючи назад до США, чоловік все одно забрав сувенір із собою; гадаю, цей камінь і досі сцить на папери в когось із наших шановних партнерів — це взагалі багато чого б пояснило.
Священник і мандрівник Жан де Лері у 16 столітті зафіксував для нащадків, як звучить демонічна пісня бразильських дикунів.
Читать полностью…
Виграла новеньку книжку Velorum publishing в конкурсі, де треба було вгадати мем (я у мами інтелектуалка). Нереально естетичне видання, чудові ілюстрації: якщо я колись щось напишу, то право першої відмови буде у Velorum.
Купити цю п’єсу Тані Калитенко можна тут: https://velorum-publishing.com.ua/product/tanya-kalytenko-agoniya/
The Nenoquich (2023) Генрі Біна. Ахуй + кайф. Побачила смішний жарт про найкращий і найгірший субжанр рок-пісень та подумала, що найкращий і найгірший субжанр романів — це один і той самий: «психопат, який сам визнає, що він психопат, зустрічає жінку і вирішує звабити її та зруйнувати її життя». Я ще морально не відійшла від Сіменона (розповідала в бонусному випуску), аж ось натрапляю на цього… неноквіча. Головний герой вирішує зруйнувати життя випадкової жінки, яку ще навіть не зустрів: він лише почув про якусь знайому знайомих, яка нібито живе в ідеальному шлюбі — і став потирати руки. Далі починаються стандартні махінації, але продираючись через нарочито жахливе порно («she came like a fast freight amid a thunder of vaginal puffs and belches»), я і не підозрювала, як погано — чудово — жахливо все обернеться.
Я вище написала, що роман вийшов у 2023 році, але це неправда — в 2023-му він вийшов у правильному вигляді. Коли Генрі Бін написав його в 80-х, видавці погодилися надрукувати книжку тільки під всратою назвою False Match. Ви б купили книжку з назвою False Match? Отож бо: роман ніхто не помітив, і Бін закинув письменництво, згодом ставши сценаристом і режисером (це він зняв The Believer з Гослінгом). Тішуся, що в дядьки склалася кар’єра, але шкода, що ми втратили його як письменника.
Вчергове хочеться висловити величезну повагу видавництву McNally Editions, що перевидає книжки, які читачі свого часу не помітили або не зрозуміли. Дуже вдячна їм за ніжних і жорстоких The Girls Бовена і за тендітно-моторошну They Кей Дік. А тепер і за «Неноквіча» (ні, я не скажу, що це означає, хоча сюжет це жодним чином не заспойлить; просто я мразь).
Rouge (2023) Мони Авад. Фрейдистське суперництво дочки й матері переростає в дуель за право вважатися найгарнішою. На маминому боці — досвід, брендовий косметос і перепустка в (підозріле) люксове спа. На боці дочки — молодість… і демонічний Том Круз?
Давно відомо, що видавці віддають перевагу романам, а не короткій прозі — і в результаті ми маємо купу потенційно непоганих історій, штучно розтягнутих до безформності. Уявляю, яким класним це було пітчем: готична казка про Goop! арджентівські кольори! танцюючі медузи! Але як блідо виглядають ці «Рум’яна», тонко розмазані по майже 400 сторінках… До того ж, мене бентежить ця тенденція горору/фантастики 2020-х: використовувати фемінізм як баласт — чи як, прости господи, пуш-ап для надання тексту бажаного об’єму. В Rouge все не так погано, як у Madam Фібі Вінн, де вчителька закритої школи для дівчат читає їм лекції про ґьорл павер античних міфів (читачко, ти прослухаєш ці лекції в повному обсягу!) — але теж доволі неоковирно. Недавно натрапила на статтю, де критик підсумував, чому він не любить т.зв. elevated horror: «класичні горор-фільми несли приховані сенси, як контрабанду… а ці — підносять підтексти на рівень тексту». У мене така ж претензія до феміністської speculative fiction останніх років.
Я теж не змогла пройти повз. Розчехлила улюблених теоретикинь кіно (і спогади про гоління ніг у старших класах) 🫠
https://divoche.media/2024/10/21/ne-tilky-substantsiia-krasa-i-starinnia-v-b-iuti-horori/
Хот тейк: криві котики мають бути національною культурною спадщиною і експонуватися в моднєйших музеях, а не продаватися за 200 грн на олх (кому треба посилання, звертайтеся).
Читать полностью…
Досі не видалила твіттер тільки тому, що це б означало відмовитися від регулярних ґуд тейків пані Олександри (ви її знаєте по подкастам Vertigo), а тут побачила, що вона тепер ще й подкаст про книжки веде. Тому сьогодні жінка, яка релізнула свій останній епізод 2024-го року, сідає чіліти з чужими...
Читать полностью…
Obeah: Witchcraft in the West Indies (1889)
Цей текст про обеа (карибську магію) написаний британським колоніальним чиновником і цікавий радше не як дослідження феномену, а як самовикривальний документ про упередження автора. Гескет Белл, наприклад, жаліється, що не може знайти хорошу повариху — та лінива, та вміє лише варити овочі, інша приводить на кухню своїх корів, а жінка, яку він зрештою найняв — О ЖАХ! — «називає всякого старого н***ра джентльменом. Не раз вона лякала мене, коли я відпочивав у піжамі, — гукаючи „Сер, до вас тут прийшов джентльмен!“ Накинувши на себе щось пристойне, я виходив зі спальні й бачив, що то якийсь Quashie [слюр для чорношкірих бідняків] шукає роботу чи продає кукурудзу». Ще гірше, коли хазяйка просила цю повариху покликати когось із прислуги чи торговців: та кричала «гей, леді з ямсом! вас кличе біла жінка».
Але є і цікаві спостереження по темі — наприклад, він зібрав описи деяких «фортівських» феноменів, типу того, як у певній хаті зі стелі сиплються камені, а над однією місцевою дівчинкою постійно йде дощ (навіть у приміщенні).
Окремі цікаві моменти:
✦ Крадіїв виявляли «тестом на одеколон»: підозрюваним давали пригубити парфум, і той, хто дійсно вкрав річ, мав негайно зізнатися, інакше він «роздується і лусне». В «Іконофаґах» недавно якраз читала про iudicium panis — «випробування хлібом», коли винувата людина не могла проковтнути запропонований шматочок хліба, бо почувалася недостойною брати участь у такому єднальному ритуалі, як ділення їжі. Але одеколон!
✦ Dancing in the moonlight? Ні, дякую! На багатьох островах місяцеві промені вважалися такими шкідливими, що люди пересувалися вночі з парасольками.
✦ Белл просить знайомого священника розповісти про відомі йому випадки чаклунства. Священник розповідає, як його підселили в будинок, де одну кімнату займала стара жінка, що нібито займалася обеа. Священнику дісталася прохідна кімната, і він переживав, що жінка буде йому заважати. Але того ж дня він почув з її кімнати щось на кшталт колискової, заснув під неї — і коли прокинувся, з’ясував, що жінка не тільки сама покинула свою кімнату, але й винесла звідти всі важчезні меблі, які навіть кілька чоловіків навряд би підняли; вона якимось чином пронесла їх повз нового сусіда, не потурбувавши його. Белл дивується і жартує, що її методи стали б у пригоді мувінговим компаніям. Але мені більше сподобався натяк на те, що жінка і дня не захотіла жити поряд із священником.
#ШирокеСаргасовеМоре
У найдовшу ніч року я призвичаїлася читати тематичні горори Мішель Пейвер — вони короткі й на диво комфортні. Але ж халепа: старі всі прочитані, а новий ще не вийшов.
Тому цього року вибір припав на «Великий страх у горах» (1926) Рамю. Це такий сільський саспенс з вайбом «як жеж природі на нас похуй»: група пастухів тимчасово релокується на гірське пасовище з поганою репутацією і за лічені дні накручує себе до рівня «Відьми з Блер». Під кінець це майже комедія — тільки не ясно, хто має сміятися; хіба що «все, що не пахне, не думає, не говорить — повітря, камінь, вода». Задоволена; додаю в свій короткий список «романи 1920-х про забобонних альпійців» (насправді там крім нього лише Буссон) і в безкінечний список «бібліотека юного антинаталіста».
(Ну, перепочили — треба повертатися на Кариби.)
Tell My Horse: Voodoo and Life in Haiti and Jamaica (1938)
Ну, Зора Ніл Герстон — це легенда, і від цього чуйного тревелоґу просто не відірватися. Але в ньому знайшлося місце і старим добрим жовтим байкам, що робить його… тільки кращим! Візьміть хоча б історію про президента Гаїті, чия дочка Селестіна нібито вступила в сакральний шлюб із козлом (буквальним): коли сім’я переїхала до президентського палацу, їх заради декоруму розлучили і почали шукати дівчині справжнього чоловіка, але нікому з учасників це не принесло щастя.
Герстон була на Гаїті приблизно одночасно з Данем, і я здогадуюся, на кого вона кидає шейд, коли пише, що «хтось» вивчав місцеві танці і витратив купу грошей на те, щоб подивитися штучно організовані церемонії (сама Герстон відмовляється дивитися постановки і прагне спостерігати за танцями тільки в автентичній обстановці).
Окремі цікаві моменти:
✦ Спостереження про меншовартість — безцінні. На Гаїті кажуть, що це країна, де півень кладе яйце, бо ті, хто народився від білого батька і чорної матері (а їх дуже багато), роблять вигляд, що матері в них не було взагалі. Я випала з історії про те, як президент одного американського університету, дуже світлошкірий мулат, виступав перед гаїтянами і почав тост із фрази «Ми, н***ри…»: Герстон пише, що деякі присутні майже втратили свідомість.
✦ Прото-«Гремліни»: казка про обряд «ba moun» («віддай людину»). Коли хтось бажає розбагатіти, то проводить обряд, під час якого зобов’язується віддавати щороку когось із своєї сім'ї. Герстон записала варіант казки, в якому темні сили дають просителю коробку з «тварючками»; тварючок треба годувати гостіями для причастя — якщо ж вчасно не погодувати або не віддати обіцяну жертву, тварючки стануть велетенськими ТВАРЮКАМИ і покарають свого доглядача.
✦ Надзвичайно поетичне уявлення: на Гаїті кажуть, що на дев’яту ніч після похорону дух людини повертається і забирає зі своєї кімнати тіні тих речей, які вона любила.
#ШирокеСаргасовеМоре
Новий двогодинний випуск подкасту присвячений «Широкому Саргасовому морю» — «деколоніальному» приквелу до «Джейн Ейр», де розказана історія Берти, знаменитої madwoman in the attic. Мене засмучувало, що прекрасний роман Джин Ріс породив так багато нудних сухих текстів — тому я захотіла зробити щось трохи панкушне. І зробила випуск, де порівнюю «…море» з карибськими казками і оголошую Рочестера чорним магом.
Епізод наразі в ранньому доступі для патронів: я безмежно вдячна тим, хто підтримує подкаст і дав можливість зробити вже 10 випусків (+4 бонусних). Без цих людей я б навряд займалася цим недешевим гобі (купувати кожного разу стільки книжок, підписок на сервіси, і монстур енержі — це не жарти). Але решту підписників я теж хочу якось розважити, тому до загального релізу розповідатиму тут про книжки, якими надихалася для цього випуску. Їх з кожним разом все більше 🚬
Моє знайомство з Ширлі Джексон проходило дуже передбачувано: в юності натрапила на «Лотерею» в якійсь антології, потім бездумно проковтнула «Привидів…», дійшла до «Ми завжди жили в замку» під час нетривалої готичної фази, потім перечитала «Привидів…» з дорослою оптикою (і прифігіла). Джексон мені завжди подобалася, але я ніколи до кінця не розуміла, чому саме вона вважається гранд-дамою горору і чому саме на її честь вручають відповідну нагороду.
А зараз не можу змусити себе дочитати останню третину Hangsaman, бо це суцільна панічна атака в формі тексту — і розумію. Це взагалі не горор, а тривожна історія про дорослішання, неможливість комунікації, жіночі колективи, гейзинг, моббінг і взагалі потрапляння з домашньої теплиці в зовнішній світ (спойлер: теплиця токсичніша). Місцями потік свідомості навіть відгонить Кларисою нашою Ліспектор.
І паралельне чтиво трапилося дуже влучно: The Sleeping Beauties неврологині Сюзанни О’Салліван про масові психогенні хвороби, в тому числі серед дівчат підліткового віку. Йшло XXI століття, а хворих дівчат досі звинувачували в тому, що вони відьми: колумбійським школяркам, у яких почалася масова «падуча», закидають, що вони догралися з дошкою Віджа. Як варіант, звинуватити можна якісь зовнішні сили — скажімо, «неякісні імпортні вакцини від ВПЛ». Ніхто не скаже: це ми, дорослі, з вами таке зробили. Ніхто не зніме прокляття.
Дякую всім причетним! До кінця року ще має вийти один епізод. Про Джейн Ейр і зомбі 😅
Читать полностью…
UPD Забрали
Знаю, що ця рубрика вже підзадовбала, а геловін давно позаду, але хочу знову допомогти подружці, тому: три out of print книжки про відьом за донат.
The King is a Witch (1965) — історичний роман про Едварда ІІІ і old religion;
Witch Bane (1967) — окультний горор теж на історичному тлі;
Історія з відьмами (2008) — знаю, що багато хто її шукає, бачила на олх за дурні гроші, тому це ваш шанс.
2000 грн і будуть ваші, писати мені @good_old_Maryna.
Увага всім гобітоцентричним підписникам! Нашій Тамарі треба допомога зі збором:
https://send.monobank.ua/jar/2D3TNdPuhh
Вона там розігрує дві ілюстровані книжки Толкіна, дуже класні. Умови в дописі: https://www.instagram.com/p/DCXMbpeRd_t/
А я від себе надішлю переможцю ще такий прикол 1977 року про ельфів і решту малоросликів з дуже цікавими ілюстраціями (див. наступний пост).
Вже давно крутилася в голові думка, що, які б приємні відкриття не чекали попереду, таких сильних вражень, як колись від знайомства з Артуром Мекеном, Томасом Овеном і ко, вже не буде. А тут хоба — і якийсь невідомий автор ламає цей песимістичний сценарій.
Збірка A Trick of the Shadow такого собі R. Ostermeier стартує настільки потужно, що я одразу запідозрила руку якогось відомого горор-письменника. Власне, перше оповідання трохи нагадує «відкривачку» з культової збірки Теодора Кляйна Dark Gods — тут теж герой балансує між думкою, що його розігрують малолітні пранкери, і думкою, що на нього полюють гностичні почвари. Але навіщо відомому письменнику публікувати не дуже якісні пейпербеки у незалежному видавництві (іноді накладом всього кілька десятків штук), під псевдонімом, серед якихось ноунеймів? Впізнати когось конкретного теж не вдалося: у «Остермаєра» є певні ідіосинкратичні звороти, але мені здалося, що вони розсипані в тексті навмисно: щоби підкреслити фейкову центральноєвропейську ідентичність автора.
На щастя, розумніша оглядачка просто подивилася в вихідні дані книжок, де всюди вказано ім’я Джеймі Волш: очевидно, це одна людина пише оповідання під різними іменами, сама малює обкладинки, сама видає і сама себе хвалить у передмовах, поступово будуючи маленький страхітливий всесвіт, свій «Півострів» — аналог Найт Вейла і Скарфолка, що однак тяжіє більше до ейкманівського полюсу химерного, з юнгіанським підґрунтям. Коли «Остермаєр» тримається цієї традиції (як у «Object», де хлопець отримує в подарунок загадково-огидний театральний реквізит, який псує його невинну дружбу з одногрупницею), то він прям дуже крутий; більш мейнстримна іпостась йому не пасує.
Це той випадок, де розкриття таємниці жодним чином не зменшило мою зацікавленість; дайте мені ще.
А ще я роздала/розіграла майже всі цікаві книжки, тому сьогодні пропоную унікальну можливість закинути лерчанському на РЕБи ПРОСТО ТАК: https://send.monobank.ua/jar/2iapQjKQQW
Читать полностью…
Bødy (2012) Аси Нонамі. Так буває, коли придбана книжка роками маринується в кіндлі: відкриваєш її зрештою і думаєш — точно, це ж якийсь дуже брутальний боді горор з сюжетами а-ля «Чорне дзеркало» від мужика з прикольним псевдонімом (non ami?) Ні, Марино. Аса Нонамі — це жінка, японка. Ці п’ять оповідань анітрохи не брутальні — навіть старомодні. А анотація прямо каже, що вони нагадують «Сутінкову зону» (звідки я взяла «Чорне дзеркало»?..) Всі п’ять історій присвячені людям, чиї стосунки з власним тілом неочікувано ускладнюються. В першій, наприклад, ідеться про сім’ю, де жінки стають наввипередки робити пластичні операції (починаючи з трендового «вертикального пупка»). Коли рісерчила текст про «Субстанцію», дізналася, що у феномену, коли жінкам не подобаються власні здорові, гарні тіла, і оточуючі підтримують їх у бажанні «виправити недоліки», є наукова назва: нормативна невдоволеність. Нездоровий перфекціонізм заохочується: жінка має себе критикувати, ето норма! Але чоловікам у книжці теж дістається: тут є дрищ, який прагне жизнь поімєть в очко, молодик у пошуках ліків від облисіння, і фроттер у пошуках цікавіших досвідів. Непогана збірка, але на теґи не ведіться: вона навіть не horror-adjacent.
Читать полностью…
А ще так співпало, що останнім часом читала книжки теж про різні тілесні досвіди, тому бонусом розкажу про кожну.
Читать полностью…
Це реально якийсь брейн демедж: британка видає новий альбом, написаний під враженнями від того, що «environment is rapidly becoming less habitable, all while powerful nations occupy and commit genocide».
І як вона піарить цей альбом? Дає інтерв’ю, повністю присвячене вєлікой російськой культурє.
Люблю видавництво Zone Books за небанальні культурологічні тексти, і дуже чекала на їхній переклад Les Iconophages Жеремі Кьорінга — книжки про поїдання зображень. Не розчарована. Беріть, якщо вам цікаво:
- як церква додумалася продавати своєрідні фіджет-іграшки («шкряб-Мадонни») і «їстівних святих»;
- чому Езекіїля та Іоанна Богослова зображають у процесі поїдання сувіїв;
- навіщо тірольські жінки жерли пилюку з фрески, на якій намальовано диявола;
- за яких обставин у статуї одного сумнівного святого стерся в нуль писюн;
- навіщо італійські черниці печуть тістечка у вигляді жіночих грудей;
- чим Ісус схожий на пряник;
- чому крекери в формі літер — це старовинна і дуже символічна традиція.
Іноді «поїдання» ікони — це не буквальний процес, а різні прояви релігійної ненаситності. Окремо сподобалася історія про те, як паломники використивували люстерка. Коли церква стала поступово обмежувати доступ до реліквій, і мацати/розшматовувати святі мощі було вже складніше, паломники брали дзеркальце, наводили його на реліквію здалека, і таким чином заволодівали частиною її сили і увозили з собою. В певному сенсі — крали зображення. Дарую ідею для оповідання в стилі М.Р. Джеймса: паломник привозить із подорожі люстерко з частинкою такої сили, тільки «святий» був геть не святим…
