Отличный ликбезный материал по ATACMS в переводе @mortisaeterna
Он длинный и подробный, стоит сохранить и использовать как справочник.
Надеюсь, пригодится :)
Все це зовсім не схоже на діагноз "стомленого від війни суспільства". Нам є з чим порівнювати – ми проходили через етап "втоми" п'ять років тому. Коли респонденти говорили про необхідність "компромісів", ставили на перше місце в списку погроз зростання тарифів та корупцію, а ще були готові голосувати на виборах за збірну "повістку миру". Щойно ми нинішні станемо нагадувати себе п'ятирічної давності, от тоді розмови про втому тилу від війни набудуть сенсу. Але не тепер.
Українське суспільство зберігає небачений для себе рівень єдності. Незважаючи на півтора року великої війни, ракетні удари та неминуче збіднення через зруйновану економіку. Повномасштабне вторгнення стало для країни універсальним знаменником, і говорити про критичну масу внутрішніх суперечностей має право лише той, хто не пам'ятає нашого недавнього минулого.
Якщо наші співгромадяни вирішать втомитися від війни, ми дуже швидко це відчуємо. Побачимо дроблення на "повістку суверенітету" та "повістку холодильника". Виявимо політиків, які продаватимуть ідеї, не пов'язані з фронтовою темою. Почнемо сперечатися в соцмережах не про скульптури у львівських парках та не про календарі з елементами еротики, а про сценарії та терміни завершення бойових дій.
Усього цього, до речі, добивається Москва – з першого дня війни. Росія та її ботоферми останні півтора року намагаються вбивати клин між тилом та фронтом. Між політиками та військовими. Між українським сходом та українським заходом. Судячи з соціології – не дуже успішно. Але, як відомо, реальність – це те, що люди про неї думають.
Тому немає сенсу полегшувати нашому ворогові його завдання.
Катерина Коберник:
В жовтні 2020 року ми детально розписали, як Сергій Іванов зробив джинсовий фільм про колишнього мера Ірпеня Володимира Карплюка (ось він https://baa.nu/rZVIwa). Що було після цього? Після цього до Іванова в проєкт сходили десятки людей з гарною репутацією. Зокрема, Максим Колесніков, Ігор Луценко, Тавр, Вишебаба, Янович, Буданов і ще багато військових. Як ще пояснити людям, що не можна ростити тварин, які потім їх зжирають?
Нове "розслідування" Іванова про Гетманцева (якого я не люблю, але яка різниця) ми не будемо розбирати. Там нема що розбирати — замість фактів "викривальні ознаки", як нове слово в журналістиці. Можу привести кілька цитат з матеріалу.
"В Україні мало політиків, яких люди ненавидять так, як героя цього матеріалу".
"Чи припинив Гетманцев бути вірним своєму ментору і працювати на Сівковича і росію? Я впевнений, що ні".
"Що робив Гетманцев у Білорусі (в листопаді 2018 року) — невідомо, але чи можемо ми виключити можливі зустрічі там з особою чи з представниками росії? Авжеж, ні. Чи міг бути цим представником Сівкович? Безумовно, так".
"Попри всі очевидні викривальні ознаки органи безпеки не можуть зупинити Гетманцева, який під контролем і за допомогою російського агента Сівковича вибудував складну розгалужену схему — мережу підприємств і організацій, яка охоплює експодатківців, суддів, чиновників і до якої залучені телеканали та інші медіаресурси".
В цю мережу, про яку йдеться вище, до речі за логікою Іванова входить Мирослава Барчук, Віталій Портніков і Сергій Руденко.
Якщо ми не можемо достукатись текстами і аргументами, давайте інакше. В матеріалі Іванова є абсолютно абсурдна схема про агентів ФСБ, які отруїли Ющенка (до чого там взагалі Ющенко — питання). Ми взяли її "логіку" за взірець і от вам "Розслідування про Сергій Іванова, якби його зробив Сергій Іванов". І, будь ласка, не питайте, до чого тут Енді Воргол — це очевидно.
Важливо, Гетманцев може бути російським шпигуном, але це ніяк не змінить той факт, що цей матеріал не можна називати журналістським розслідуванням. короткий текст тут https://baa.nu/LYGtU1
Напевно, це найкраща реклама ever
Дякую, 103-тя
bit.ly/3xNO9e1
Казарін вихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/09/10/7418964/
Между "яичным" и "курточным" скандалом:
• мы впервые добились получения и получили западные танки,
• дальнобойные высокоточные ракеты,
• кассетные боеприпасы,
• решили вопрос с обучением пилотов и получением F-16.
Новому министру обороны уже не придется на "Рамштайнах" пробивать лбом стену, открывая новые оружейные опции. Сейчас нужно продолжать начатое - масштабировать и расширять помощь.
Еще больше боеприпасов, больше Леопардов и Абрамсов, больше Брэдли, Страйкеров и Мардеров, больше гаубиц, САУ и систем ПВО. К Штормам/Скальпам хорошо бы добавить Атакмсы и Таурусы, к кассетным 155-мм снарядам - кассеты для Хаймарсов.
С такой задачей новому человеку справиться проще.
Поэтому я очень рад, что смена министра обороны происходит сейчас, а не зимой, как требовали некоторые.
Ну а тем, кто поверил, что Резников страшный коррупционер, могу только посоветовать через несколько лет вспомнить о нынешних громких историях. И удивиться, что они закончились совсем не так, как вы себе представляете.
Більшість країн світу ставали або не ставали жертвами нападу не через ступінь готовності до війни і тим паче не через рівень корупції – а через своє географічне розташування та плани агресора.
У 1914 році нейтральна Бельгія прийняла на себе перший удар німецьких військ, а сусідня нейтральна Голландія уникла військового вторгнення. Але так сталося не завдяки голландським зусиллям чи голландським чеснотам: а завдяки кільком стрілочкам, що їх було нанесено на штабні карти в Берліні за вісім років до Першої світової.
У 1905-му тодішній начальник Генштабу Альфред фон Шліффен розробив стратегічний наступальний план, що передбачав просування німецьких військ нідерландською провінцією Лімбург, через Маастрихт. Але 1906-го Шліффену довелося піти у відставку через хворобу, а його наступник Гельмут фон Мольтке побажав відредагувати німецькі плани.
У новому варіанті німці наступали на Францію, вже не перетинаючи кордон Нідерландів, а просуваючись лише територією Бельгії та Люксембургу. Новий глава Генштабу обґрунтував це тим, що в разі тривалої війни і морської блокади нейтральна Голландія може виявитися для Німеччини кориснішою, ніж окупована. В результаті загинули десятки тисяч бельгійців, а не голландців.
Дуже крутий текст Михайла Дубінянського. Раджу
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/08/12/7415022/
Куртки з Туреччини для українських військовослужбовців, що стали об’єктом розслідування журналістів, точно були зимовими, а не літніми, як про це писали розслідувачі.
Про це в ефірі Радіо Свобода за результатами попередньої перевірки розповів голова Громадської антикорупційної ради при Міністерстві оборони України Євген Грушовець.
«Нам точно вдалося з’ясувати, це факти, які точно підтверджені. По-перше – це куртки не є літніми, не є демісезонними, це зимові куртки, які пошиті на турецьких фабриках. Ми розуміємо, що це були події літа-осені 2022 року. І вже восени вони були поставлені у Збройні сили України. І більша частина цих курток дійсно була видана. Ще деяка партія залишається на складах. Тому перше твердження, що куртки були літніми, воно не відповідає дійсності. І відповідно ми всі повинні розуміти, що ті цифри, про які говорили журналісти, що нібито куртка коштує 20 чи 30 доларів, ми розуміємо, що за 30 доларів неможливо купити зимову куртку», – розповів голова Громадської антикорупційної ради при Міністерстві оборони.
За його словами, Громадська антикорупційна рада також встановила, що Міноборони не мало тих інвойсів, які мають журналісти. Саме інвойси, в яких зазначена ціна в турецьких документах. Тому що ці документи подає винятково турецька сторона при тому, коли відвантажує товар. І в принципі Міністерство оборони не повинно було мати цих документів.
«Крім того, ми ще встановили, що Міноборони почало отримувати в жовтні 2022 року ці куртки. При цьому, виробник чи постачальник не отримав всієї передоплати за договором. Ми з’ясовуємо, чому так відбувалося. Це точно не шкодило Збройним силам України. Але такі речі були. Крім того, вся партія, яка була поставлена, вона була у повному обсязі прийнята. Є невеликі недоліки по цих куртках, вони стосувалися, якщо не помиляюся, лейб. Але за участі Командування сил логістики, контролю якості Міноборони була створена комісія, яка зважаючи на нагальну потребу необхідності цих курток вже в зимовий сезон 2022-2023 рік, то вони всі були прийняті. Тому на сьогоднішній день Громадська антикорупційна рада планує здійснити виїзд на склад чи на склади, де зберігаються ці куртки. Ми спілкуємось з військовослужбовцями. Для мене не стоїть питання чи це були літні чи зимові куртки. Вони однозначно були зимові», – пояснює Євген Грушовець.
Щодо завищених цін, за його словми, це питання точно не до Міністерства оборони. Бо, коли там підписували контракти, то в контракті вказувалась ціна. І, враховуючи те, що це товар невітчизняного виробництва, яким чином виробник буде декларувати цей товар у себе в країні походження, потім країнах, через які відбувався транзит цих курток, – це по суті Міноборони абсолютно не стосується, каже Грушовець.
Казарін вихідного дня
https://nv.ua/ukr/opinion/koli-zakinchitsya-viyna-pavlo-kazarin-rozpoviv-chogo-chekati-ukrajini-50348476.html
Я маю свій особистий нічний кошмар. Прокинутися у вересні 2013 року.
Я знатиму все, що чекає на нас попереду. Що Янукович не підпише Асоціацію. Що студенти вийдуть протестувати – і їх поб'ють. Що слідом збереться Майдан, який безуспішно розганятимуть.
Я знатиму про снайперів і Небесну сотню. Про втечу експрезидента та анексію Криму. Про вторгнення на Донбас та захоплення Слов'янська. Про Донецьк, Луганськ та малайзійський боїнг. Але що я робитиму з усім цим знанням у вересні 2013-го? Хто мені повірить? На фразі "А президент Грузії буде у нас губернатором Одеської області" мої друзі викличуть швидку допомогу. Єдине, що я зможу зробити у вересні 2013 року – це купити долари по вісім.
Мені можуть сказати, що Майдан та вторгнення були надто глибоким вододілом. Що вони розрубали життя країни на "до" та "після". Що війна завжди перевертає звичний побут – і тому довоєнні ми приречені не розуміти повоєнних нас. Але в тому й річ, що реальність перевертала наші уявлення про себе не лише 2014-го.
Уявіть, що ми потрапляємо з весни 2019-го у весну 2016-го. І говоримо оточенню, що Надія Савченко насправді не є героєм і її, скажімо так, переоцінюють. Якщо вам вдасться вціліти після цього одкровення, спробуйте потім розповісти про підсумки наступних президентських виборів. Коли ви нарешті знайдете пульт від телевізора і покажете всім майбутнього президента, ваші друзі знову викличуть вам швидку. Бо навесні 2016-го про президентські амбіції Володимира Зеленського навряд чи думав навіть сам Володимир Зеленський.
Втім, можна далеко не ходити. Уявіть, що із серпня 2023-го ви опиняєтеся у серпні 2021-го. І пропонуєте своєму оточенню вгадати – кого за два роки Захід визнає символом та обличчям вільного світу. "Підказка – це президент. Підказка номер два – це не президент США". І ви знову залишитеся на самоті – бо повірити в іміджеві метаморфози українського президента зможе лише той, хто занурений у контекст останніх півтора року.
Ми часто шукаємо в нашому минулому те роздоріжжя, яке відокремлює нас нещодавніх від нас нинішніх. Той вододіл, після якого майбутнє перестало нас дивувати. Ту точку фазового переходу, після якої події стали виглядати логічними та закономірними.
Але в тому й річ, що такої точки немає. Наші герої та антигерої міняються місцями. Наша реальність заперечує наші вчорашні прогнози. Нам нинішнім нема чого мандрувати в минуле – бо там нам ніхто не повірить.
Цілком можливо, що й зараз ми боїмося не того. Що новини з 2025-го здадуться нам маренням божевільного. Швидше за все, почувши про те, що на нас чекає, ми почнемо сумніватися в розсудливості співрозмовника. Ми будуємо прогнози про майбутнє, виходячи з того, що реальність рухається прокладеними рейками. А вона не їздить рейками.
Тому будь-які спроби говорити про детальні довгострокові плани сьогодні виглядають наївно. Ми часто дивимося на реальність, яка нас оточує, і вважаємо, що це і є фінальний агрегатний стан нашої країни. А потім приходить майбутнє та змішує карти.
Наприклад, немає сенсу сьогодні говорити про майбутні вибори. І справа навіть не в тому, що вони можливі лише після війни, а ми не знаємо, коли вона закінчиться. Річ у тім, що війна – це анестезія суспільству. Саме вона дарує нам ту одностайність, яку ми бачимо у соцопитуваннях. Щойно війна закінчиться, ми знову поринемо у звичну багатоголосицю та суперечки. Повоєнне суспільство буде так само несхоже на суспільство воєнного часу, як нинішня Україна несхожа на довоєнну.
Нам важко передбачити лінії майбутніх розколів. Тому що вони залежатимуть від сценарію завершення нашої війни. А точніше – від того, чи суспільство сприйматиме закінчення війни як перемогу чи як поразку. У першому випадку на нас чекає колективний єврооптимізм – як прояв солідарності із союзниками, які допомагали нам перемогти. У другому сценарії – ми станемо набагато більш схожими на Угорщину, а аргументи євроскептиків почнуть зводитися до зради Заходу, що не дозволило нам досягти потрібного результату.
Ми не знаємо, як виглядатимуть наші вулиці після війни.
НАТОвский чиновник что-то ляпнул о территориальных уступках - понеслась.
Дорогие читатели, позиция НАТО озвучивается Генсеком НАТО (или уполномоченным на это должностным лицом), в пресс-релизах Альянса и в официальных документах организации.
Это же касается и любой другой структуры и актора.
Не существует субъектов и должностных лиц, которые называются «В НАТО», «У Порошенко», «У Зеленского», «В Финляндии» (это реальное начало заголовка - «В Финляндии» тут означает «Полиция безопасности Финляндии»).
Основная причина, почему вы видите такой «синоним» в заголовке - автор понимает, что спикер так себе, поэтому раздувает его авторитет за счет приписывания к какой-то весомой структуре.
Вам продают тухляк от мелкой сошки под видом значимого заявления.
Такой прием - бронзовый призер чемпионата по ублюдочным приемам в медиа.
На втором месте - заголовки, которые заканчиваются так: «- источник»
А победитель - на скриншоте: это комбо. Тут тебе и «У Зеленского», и «идея НАТО», хотя Альянс такую идею не озвучивал.
Если убрать из заголовка Зеленского и НАТО, которые не имеют к новости отношения, что же мы получим?
А вот что: «советник главы офиса президента отреагировал в соцсети Х на слова руководителя аппарата генсека, сказанные в норвежском таблоиде».
Третьесортная говорящая голова написала пост в ответ на фразу ничего не решающего чиновника в таблоиде. Почти международный скандал.
Игорь Озадовский
Останні півтора року ми маємо питання, на яке ніхто не знає відповіді.
Воно звучить просто: чи готовий Кремль воювати з НАТО? Від відповіді на нього залежить набагато більше, ніж ми думаємо. Зокрема наше повоєнне майбутнє.
Особливість НАТО в тому, що з ним ніхто ніколи не воював. Усі військові операції проходили поза межами контуру безпеки НАТО. Для одних цей факт – найкраще підтвердження ефективності Альянсу. Для інших – привід поставити його ефективність під сумнів.
Позиція номер один. Кремль не ризикне напасти на Північноатлантичний Альянс. Тому що боїться США, тому що вірить у солідарну оборону, тому що розуміє непорівнянність ресурсів. У рамках цієї концепції Україна стала жертвою агресії саме через те, що не встигла стати частиною НАТО.
У рамках такої концепції вся допомога Заходу – це історія цінностей. Про допомогу слабкому, про боротьбу з несправедливістю, про готовність простягнути жертві руку допомоги. Наші сусіди можуть почуватися в безпеці, та їхня допомога нам пояснюється не взятими на себе зобов'язаннями, а лише етичними стандартами та вірністю принципам.
Інша позиція полягає в тому, що війна Росії з НАТО є лише питанням часу. Що Кремль ладен спробувати на зуб західну солідарність. Що Москва зважиться на те, на що не наважився Радянський Союз – і лише український опір відтягує цей момент.
У рамках такого підходу західна допомога Україні є елементарним розрахунком. Спроба зупинити ворога "на підступах" до кордонів Альянсу. Прагнення стесати зуби дракона, вибити найбоєздатніші російські частини, захиститися самим за рахунок мужності української армії.
Прихильники цієї концепції стверджують, що наш опір дає змогу європейцям жити у безпеці й не відчувати на собі тягарів та поневірянь воєнного часу. У рамках такого підходу Україна може претендувати на будь-яке озброєння країн НАТО, а вагання європейських столиць позбавлені логіки. "Або ми захистимо вас вашою зброєю на нашій території, або захищатиметеся самі, але вже на своїй".
Ці дві позиції приречені співіснувати та суперничати, тому що обидві ґрунтуються на припущенні. Якщо Кремль не готовий воювати з НАТО, мають рацію прихильники першого підходу. Якщо готовий – мають рацію прихильники другого. І протиріччя між двома таборами лише наростатимуть.
Якщо НАТО в безпеці, то Україні принципово стати його частиною. Захід зберігає свій моральний пріоритет, адже допомагає Києву із солідарності та доброї волі. Західна допомога заслуговує на подяку, західні рецепти реформ мають впроваджуватися, а західна критика має враховуватися. Україна воює не за Альянс, а за себе – через те, що не встигла стати частиною Альянсу.
Якщо НАТО під загрозою, то відносини Києва із Заходом із ціннісних переходять у прагматичні. Будь-який сценарій закінчення війни, який не співпадає з українськими очікуваннями, пояснюватиметься недостатньою допомогою союзників. Які вирішили за рахунок України свої завдання (НАТО залишилося у безпеці), але не дали Україні ресурси, щоб вона впоралася зі своїми власними (наприклад, вихід на кордони 1991 року).
Ми захищаємо НАТО чи НАТО допомагає нам захищати себе? Українське майбутнє безпосередньо залежить від відповіді на це запитання. Від нього залежатиме наш післявоєнний порядок денний. Рівень соціального ресентименту. Політичні програми повоєнних партій. Від нього залежатиме внутрішньоукраїнський опис війни та, зрештою, самовідчуття українських громадян.
Ми боремося за себе чи не лише за себе? Ми мусимо бути вдячні за допомогу чи мусять дякувати нам – за захист? Наша війна стала можливою через невивчені довоєнні уроки або через одну лише географію, яка розташувала нас поруч із кровожерливим сусідом?
Все це контури нашої майбутньої дискусії. Тієї самої, що чекає на нас, коли на зміну єдності воєнного часу прийде дроблення на політичні табори. Тієї самої, що йтиме як усередині країни, так і поза її межами. Тієї самої дискусії, що поділить нас на єврооптимістів і на євроскептиків.
Єдиний шанс її уникнути – це Третя світова війна.
Казарін невихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/08/9/7414222/
Навесні у Краматорську я пив каву з журналістом зі Словаччини.
Він довго розповідав про свою країну. Про зміну настроїв після 24 лютого. Про російський чинник і російський вплив. А потім він сказав, що головна зміна серед його співгромадян – це раптове усвідомлення, що "НАТО – це ми".
Його можна зрозуміти. Тривалий час вступ до Північноатлантичного альянсу сприймали як перепустку до "клубу дорослих". Як парасольку безпеки, яка триматиме над твоєю країною хтось інший. Як зону спокою, яка відправить загрозу війні в історичне небуття.
Мирні десятиліття привчали європейців до думки, що їхня безпека забезпечена "апріорі". Що це "заводські налаштування", які дістаються задарма. Що в разі потрясінь роль дорослого візьмуть на себе Сполучені Штати. І ця ментальна установка призвела до серйозного ціннісного збою.
Якщо природа дала тобі можливість не думати про здоров'я – ти перестаєш його цінувати. Якщо твоя безпека – це справа зовнішнього гаранта, ти перестаєш розуміти природу цієї безпеки. Ти її не оплачуєш, ти в неї не вкладаєшся і, рано чи пізно, у рівнянні майбутнього просто не враховуєш ризики можливої війни. В результаті твої збройні сили перетворюються на бонсай-армію, а Nord Stream-2 для тебе стає історією про взаємовигідну співпрацю.
24 лютого відправило цю схему в небуття. Останні півтора року змусили багатьох у Європі згадати про ціну миру. Колективна безпека – це не лише та, в якій за тебе воюють інші. Це ще й та, в якій ти борешся за інших. Дорослі існують, просто ти – один із них.
Нам неважко зрозуміти європейську трансформацію. За останню декаду ми встигли побувати по обидва боки цієї ментальної установки.
Перші двадцять років незалежності українська армія була чимось, що регулярно йшло під ніж. Українське суспільство було переконане, що 1994-го зуміло вигідно обміняти ядерний арсенал на безпеку. За півтора року після російського вторгнення до Грузії під час президентських виборів в Україні армійська тема не лунала в програмах тих кандидатів, які вийшли до другого туру.
Ми багато що могли б розповісти про небезпеку існування проросійських сил у країні. Могли б розповісти про ризики торгівлі з Москвою. Ми знаємо, як Кремль експлуатує свободу слова задля спотворення реальності. Зрештою, могли б розповісти європейцям про те, що від війни можна втомитись – і що від цієї втоми у суспільстві виникає запит на переговори з агресором. Ми можемо розповісти про це, бо самі через це проходили, самі мирилися з цим і самі за це голосували.
Історія подарувала нам сьогодні моральний п'єдестал. З цього п'єдесталу нам легко говорити про принципи та цінності, послідовність та принциповість. Але нам буде легше зрозуміти європейців, якщо ми самі пам'ятатимемо про власне минуле. Якщо не будемо вигадувати себе заднім числом. Якщо згадаємо про те, якими ми були – перед тим, як стати тими, ким стали.
А ще нам буде легко приміряти на себе європейське протверезіння, якщо ми подивимося на людей у пікселі. Звична формула мирного часу – про те, що служать ті, хто добровільно обрав собі таку долю – перестає працювати під час війни. Безпеку країни забезпечують не якісь "спеціальні" люди. Спеціальні закінчуються – у міру того, як виграють час для інших. І дуже скоро армія починає складатися не з тих, хто обрав собі долю, а з тих, хто прийняв свою долю.
"Дорослість" – це не питання віку. "Дорослість" – це критерій відповідальності. Діти схильні жити із зовнішнім локусом контролю – списуючи свої успіхи та невдачі на зовнішні чинники. Дорослі живуть із внутрішнім локусом контролю – покладаючи відповідальність за обставини свого життя на себе.
Українське суспільство зараз проходить цей тест. Одним зручніше оголошувати себе маленькими та безпорадними. Іншим доводиться тягнути за себе та "за того хлопця". Одні кажуть, що безпека – справа рук інших. Інші тримають небо, щоб воно не звалилося нам на голови. Та сама дилема, що й у країні мого співрозмовника. Його співгромадяни звикають до того, що НАТО – це вони. Наші співгромадяни – до того, що немає інших ЗСУ, окрім тих, що складаються з нас.
Тому що війна – це час дорослих.
«Узимку в США запровадили тотальну економію всього.
Заборонили продаж пів мільйона вже готових авто на первинному ринку – новий автомобіль купити могли лише медики, поліцейські чи священники.
Комплекти шин жорстоко нормували – синтетичного каучуку не вистачало, а плантації в Індонезії захопили японці.
Водій таксі або вантажівки міг купувати шини понад норму, а іншим це було заборонено до капітуляції Японії.
Норма бензину – 3 галони (11 літрів) на тиждень.
Були обмеження також мазуту, вугілля, дров. Усюди висіли плакати: якщо ти довго приймаєш душ, то радіє особисто фюрер та мікадо.
Цукор також нормували – сім'я отримувала половину нормального споживання, пів фунта на тиждень; виробники фруктової води, морозива, кондитерські – 70% від потреби.
Так жили до 1947 року.»
Кирило Данильченко написал крутий текст про побут США під час Другої Світової
https://lb.ua/society/2023/07/30/567670_natsii_viyni_amerikanskiy_dosvid.html
Стільки лайків в FB лише у Марка Цукерберга та рецепту сирної запіканки
Читать полностью…
"Тил забув про війну"
Що ближче людина до фронту, то легше їй повірити в цю тезу. Завеликий контраст між реальністю окопів та тиловим побутом. На тлі передової будь-яке мирне місто виглядає зухвало розслабленим – і виникає спокуса дорікнути його мешканцям у байдужості. Назвати утриманцями всіх, хто не носить піксель. Заявити, що вони не тільки проживають своє життя за чужий рахунок, а також забули, за чий саме.
Так уже вийшло, що найвразливіша перед "зрадою" людина в країні – це солдат на нулі. Та реальність, у якій він існує, категорично не схожа на побут інших його співгромадян. Цілком інші ризики. Зовсім інша відповідальність. Занадто велика ціна помилки. На нулі ти готовий вважати рівними тих, хто проживає це все разом із тобою. І перестаєш вважати рівними всіх, хто продовжує жити своє життя за твоєю спиною.
У такій ситуації дуже легко повірити в чужу байдужість. Підтвердженням своїх висновків ти вважатимеш усе, що завгодно. Ресторани, що працюють в тилу. Вуличне освітлення. Чисті туалети та гарячий душ. Все перераховане надто дефіцитне для окопів і надто нормативне для тилу, щоб ця різниця не впадала в око. І тому так легко запідозрити співгромадян у забудькуватості, байдужості та лицемірстві.
Але весь цей контраст зовсім не повинен підтверджувати тезу про "втому".
І річ навіть не в тому, що тилове місто приречене відрізнятися від прифронтового. Так чи інак, але Львів не може бути схожим на Дружківку, а Київ – на Краматорськ. Зрештою якщо місто в тилу може дозволити собі жити мирно – це ще одне підтвердження, що українська армія робить все правильно. Набагато важливіше не те, як тил виглядає, а те, як він поводиться.
Ми складаємо наші уявлення про реальність, спираючись на новини. Але природа новин влаштована так, що вони повідомляють не про норму, а про її порушення. Нам не говорять про те, скільки поїздів без проблем дісталися пункту призначення – ми почуємо лише про той єдиний, що зійшов із рейок. Новини не розповідають про шанобливе ставлення до ветеранів у тилу – але повідомлять історію про негідника, який ображає бійців на камеру. Під час війни деякі новини зовсім недоступні через закономірні обмеження – а тому замість статистики про те, скільки людей щомісяця приєднується до Сил оборони, ми дивимося відео про тих, хто тікає від співробітників військкомату.
В підсумку відбувається протиріччя. З одного боку, ти маєш персональний досвід і спостереження, які ти не завжди готовий вважати універсальними. З іншого боку – скандальні випадки, які бачать усі співгромадяни без винятку. Ти не завжди можеш проголосити тенденцією те, з чим зіткнувся сам. Але тобі неважко проголосити тенденцією побачене в соцмережах, хоча цей кейс цілком може бути поодиноким випадком у масштабах країни. Тому що порушення мають медійний фундамент. А норма – далеко не завжди.
З цього протиріччя легко народжуються узагальнення. Про поганих переселенців і про байдужий "мирняк", про неадекватних ветеранів і про цинічних бізнесменів. Ми робимо висновки з новин, які покликані повідомляти нам про порушення норми – щоб потім відчути прикрість, злість та самотність.
До того ж, якоїсь миті ми стаємо заручниками висновків, зроблених одного разу, й потім підганяємо під них наступні спостереження. Зрештою, людина – істота не раціональна, а раціоналізуюча: вона спершу формує картину світу, а потім починає її захищати. І, за потреби, готова вважати критерієм байдужості тилу той факт, що в тилу носять різнокольоровий одяг.
Але в тому й річ, що ресторани, побачення та вечірки – недостатні підстави для узагальнення тилу. Куди якіснішим фактором настроїв служить соціологія.
93% українців довіряють Збройним силам. 51% чекає на появу нових політиків з-поміж військових.
93% українців вірять у перемогу і 84% не готові до територіальних поступок – навіть якщо це означатиме, що війна триватиме довше.
72% не вірять у перспективи переговорів із Росією і приблизно стільки ж виступають за НАТО. 47% вважатимуть перемогою вихід на кордони 91-го року, але ще для 31% цього недостатньо, і вони готові вважати перемогою лише дезінтеграцію РФ.
Про санкції і чому “захід” не хоче колапсу Росії. Економічний аспект на прикладі.
Читаємо новину: Німеччина збільшила імпорт російської нафти в 12 разів: схема працює через Індію, — Der Spiegel.
Ця новина побуджує емоційно сказати три речі:
1. АХ НІМЦІ ***.
2. АХ ІНДІЙЦІ ****.
3. І ЦІ ЛЮДИ НАМ ЩОСЬ ПРО КОРУПЦІЮ РОЗПОВІДАЮТЬ!
І частково це все буде справедливо. Але воно так та не так.
Ця новина дуже ілюстративно демонструє, чому західні санкції проти Росії спрямовані на зменшення Росією обсягів ренти від ресурсів. Але не на виведення російських ресурсів з ринків.
Тобто історії з обмеженням ціни, обмеженнями щодо зручних ринків (заборона експорту в ЄС, наприклад), примус використовувати складні експортні схеми - як для транспортування, так і для отримання грошей - саме про це. Росія має МЕНШЕ ЗАРОБИТИ. А не менше експортувати.
І саме тому наші партнери з певним скепсисом дивляться на блокування морської торгівлі Росії і закривають очі на флот танкерів, які везуть нафту в Індію і Китай. Те саме стосується і інших складових експорту РФ.
Чому так? Бо обмеження ренти не призводить до цінових шоків чи браку певних критичних ресурсів на ринку. А хаосу на ринках не хоче ніхто. Тому російське зерно розглядається як таке ж потрібне як українське. Тому російська нафта і газ не мають щезнути з ринку більше ніж до рівня, коли це НЕ МАТИМЕ катастрофічних наслідків для регіональних чи глобальних ринків.
Приклад нафти. Поки російська нафта надходить на глобальний ринок і продовжує бути частиною глобального енергетичного балансу, ціни на нафту тримаються у адекватному коридорі. Якщо російська нафта з ринку зовсім щезла б, це посилило б конкуренцію покупців і штовхало ціни в гору. А ціни на пальне важливий фактор, наприклад, в американських виборах. І галопуюча зростання цін на нафту було б сильною картою в руках Трампа. Приблизно та саме ситуація в Європі.
Впливає це і на Китай. Враховуючи, що економіка і так зараз в дупі, то фактор шоків пропозиції її б ще більше прибив. І це все додало б ризиків глобальної економічної кризи. Що б вдарило і по ЄС, і по США. З відповідними електоральними наслідками.
Послаблення Китаю і Росії вигідне США? Так, але бажано без катастрофічних наслідків для США. Звідси намагання до останнього уникнути прямої політичної, економічної і тим більше військової конфронтації. Або хоча б мати час підготуватися.
Приклад добрив. Росія - ТОП-виробник всіх трьох видів (загальне 3 місце після Китаю і США) і найбільший у світі експортер. Разом з білорусами ринок калійних добрив - ТОП 1. Азотні добрива і фосфатні добрива - ТОП 3.
Цю галузь намагалися утримати від санкцій. Але ціни все одно значно зросли з початком повномасштабного вторгнення. Бо всі країни, залежні від добрив, почали робити запаси готової продукції і сировини. Індія, Південно - Східна Азія і Африка, а також Китай без добрив не збирають врожаї, які їм потрібні для виживання. Там де без добрив не буде врожаю, буде шалене зростання цін на їжу, буде інфляція, політична нестабільність і - цілком ймовірно - фізичний голод.
Це - ще одна хвиля нестабільності. Причому з більш непередбачуваними наслідками, ніж навіть блокування експорту українського зерна. Сотні мільйонів потенційних постраждалих. ТОМУ СПАЙС МАЄ НАДХОДИТИ. Тобто - російські добрива мають залишатися на ринку.
А що буде, якщо Росію спіткає колапс? Не як СРСР, а саме перехід від стадії “диктатура” до стадії “хаос і громадянська війна”? Спайс припинить надходити. І тоді обсяги невизначеності у світі можуть зрости галопоючими темпами. А розгрібати це - а кому потрібно?
Тому ми і чуємо постійно ці неприємні формули, що Росія не має втратити внутрішню сталість. Що санкції мають бути обережними (і тому обмежено ефективними). Що ескалація має бути максимально керованою. Мотиви і цинічно - політичні, і боягузливі, і раціональні одночасно. Та сама складна реальність, з якою доводиться жити.
Дякую за увагу.
Підписатися
Давайте коротко.
Українці, які кажуть що надання зброї Україні має залежати від боротьби з корупцією - довбойоби.
Або вони щиро розраховують (чи точно знають), що в СОУ вони та іх близькі не попадуть або що їх як цивільних росіяни не вб’ють. Якась наївна віра. В обох випадках.
Люди, які вірять що перемога корупції це ать два - довбойоби.
Люди які готові разом з ненависною їм владою втопити державу - довбойоби.
Чиновники, які крадуть зараз - довбойоби.
А що об’єднує усіх цих людей? Проблеми з інстинктом самозбереження.
Дякую за увагу.
Суперспецоперація. Україна отримує гвинтокрил. РФ втрачає гвинтокрил. Україна отримує кейс "рус, сдафайс". РФ отримує кейс "кожний ваш пілот - потенційний зрадник". Вартість - всього 500 тисяч доларів. Здавалося б, перемога на кожному повороті.
Нє, сука. Треба скорчити з себе патріота і борця і заявити "краще б ви видали ці гроші військовим". Сука. Пенсіонерам, блять. Краще б. Я їбав.
Такі новини, що якщо розвідка наші, українські святі долари заплатить росіянам, в РФ, в Кремль, йобаним росіянам, щоб вони вбили Путіна, то ми будемо кричати, що зрада, не можна, злочин, розкрадання коштів, краще б ми ці гроші військовим дали.
Це пизда, уліточка. Як ми плануємо займатися розвідкою з цими людьми, невідомо.
Чому робота з росіянами йде не державною мовою, блєать.
Ми часто кажемо, що війна нас змінює. Але значно сильніше нас змінить її закінчення
Ми сьогодні стоїмо на роздоріжжі. Якщо переможемо — нас чекає момент національного тріумфу. Набуття внутрішньої суб'єктності. Відчуття солідарності з усіма країнами, що допомагали Україні досягати успіху на полі бою.
Україна стане країною, яка довела собі й світові неефективність диктатур і перевагу демократій. Стане вітриною досягнень західної цивілізації. Наочним підтвердженням того, що права та свободи мають прямий стосунок до здатності перемагати на полі бою.
Ми будемо головною історією успіху на континенті. Доказом того, що правила 19‑го століття не працюють у 21‑му. Наш цивілізаційний маятник нарешті замре — і європейське майбутнє України більше не ставитиметься під сумнів. Кінець історії в окремо взятій країні.
Все буде інакше, якщо ми програємо.
Програш України означатиме, що ринкові диктатури ефективніші за ринкові демократії. Що права людини та змінюваність влади не впливають на обороноздатність. Що той трек, який Захід пропонує іншим країнам як маршрутний лист, зовсім не обов’язково веде до успіху.
Для нашого майбутнього це має першочергове значення. У разі перемоги ми будемо ще однією країною західного світу. Відчуватимемо себе в Європі рівними та вдома. Реформи стануть безальтернативними, адже їхні прихильники зможуть кивати на приклад тих країн, допомога яких наблизила наш тріумф.
У разі поразки все буде інакше. Нас можуть навіть покликати до Євросоюзу. Можуть допомогти відбудувати зруйноване. Можуть влити інвестиції та забезпечити економічне зростання. Але травма національного приниження від цього нікуди не подінеться.
Це означає, що Європа ризикує виявити на своїх кордонах країну, що їй не довіряє. Країну, в якій антиросійські настрої римуються з антизахідними. Країну, яка зневіриться в ідеалах — і проповідуватиме дипломатичний цинізм.
Ми будемо дуже схожі на сучасну Туреччину та Угорщину. Почнемо розмірковувати про винятковість свого національного шляху. Говоритимемо про суверенне право йти особливим маршрутом. Євроінтеграція стане лайкою, адже означатиме вбудовування в той самий світ, який нас зрадив і не допоміг здобути перемогу.
Наші нові популісти будуть антизахідними. Почнуть продавати виборцю ресентимент і почуття образи. Те й інше — сильні ментальні наркотики, що дають змогу носію з висоти п'єдесталу звинувачувати інших у власних бідах. Рано чи пізно у нас з’явиться свій Дональд Трамп.
Внутрішній порядок денний роздробиться на табори «ми маємо» і «нам винні». Перші говоритимуть про необхідність змінюватися й еволюціонувати. Про роботу над помилками та проблему невивчених уроків. Другі торочитимуть про байдужість Заходу й банкрутство західних цінностей. Про українську роль у порятунку континенту та подальшу зраду з боку врятованого. Причому таких, імовірно, буде відчутно більше.
Особливість ситуації ще й у тому, що перемога й поразка в цьому випадку — не константи, а змінні. Наприклад, навесні 2022‑го Україна була готова вважати перемогою вихід на кордони 23 лютого. А сьогодні символом перемоги служить лише вихід на кордони 2014 року. Той результат на полі бою, який ми вважатимемо перемогою, і той, що будемо розцінювати як поразку, залежатиме від рівня суспільних очікувань.
Та одностайність, яку ми бачимо в соцопитуваннях, безумовно, є фактором нашої сили. Вона спростовує надії Москви на внутрішньоукраїнський розбрат і розкол, дарує згуртованість, синергію та солідарність. Але варто врахувати: якщо підсумки війни не відповідатимуть очікуванням, ця одностайність може обернутися розчаруванням і фрустрацією.
І саме тому всі наші спроби будувати прогнози не мають жодного сенсу. Ми й гадки не маємо, хто переможе на перших післявоєнних виборах. Не знаємо, які назви матимуть нові партії та які гасла ми побачимо на їхніх прапорах. Навіть не здогадуємося, які прізвища будуть у бюлетенях і які обіцянки матимуть попит.
Усе тому, що останні півтора року єдиний політик у нас у країні — це Збройні сили України. Єдиний простір політики — це війна.
Майбутнє буде таким, яким вони його зроблять.
Міністр оборони призначив Арсена Жумаділова керівником Агенції ресурсного забезпечення ЗСУ. Олексій Резніков розраховує, що Агенція запрацює вже восени цього року. Вона відповідатиме за купівлю військового одягу, харчування, палива та інших необхідних речей.
Арсен Жумаділов має досвід у розбудові держінституцій та реформуванні публічних закупівель. Він був першим обраним на конкурсі керівником «Медичних закупівель України». У квітні 2023 року очолив команду реформи оборонних закупівель в межах Офісу підтримки змін при Міноборони.
▪️У квітні цього року Резніков розповідав, що Міноборони планує створити дві агенції: одну за стандартами НАТО для закупівлі озброєння і техніки, а другу для ресурсного (тилового) забезпечення. Саме другу й очолить Жумаділов.
@babel
З приводу зимових/літніх курток
Якщо МО проплатило зимові куртки, а замість них отримало та прийняло літні – це порушення та корупція. Якщо проплатило зимові куртки та отримало зимові – тут немає порушень та корупції.
Якщо закупівельна ціна куртки в «турецькому» контракті суттєво відрізняється від ціни куртки в інших контрактах МО того ж періоду – це тривожний дзвінок та привід уважно вивчити контракт. Якщо закупівельна ціна куртки в «турецькому» контракті близька до середньої закупівельної ціни аналогічних курток за іншими контрактами МО того самого періоду – тоді тут немає ознаки корупції.
Тобто принципове питання одне: що було проплачено та поставлено за «турецьким» контрактом? Зимові куртки чи літні? Ціна на них завищена чи в середньому відповідає цінам у інших контрактах того самого періоду?
Але зараз мені у суперечках часто пропонують обговорити зовсім інші речі. Наприклад, маржу прибутку постачальника за «турецьким контрактом». Мовляв, постачальник десь дістав куртки за (умовно) 25 доларів, а продав МО за (умовно) 75. Наскільки я розумію, такі цифри можуть свідчити або про неймовірне бізнес-везіння постачальника, або про спробу постачальника зменшити свої податки в Туреччині (звідси – заниження звітних цін). Якщо куртки за іншими контрактами МО у цей період закуповували за цінами, близькими до ціни закупівлі у «турецькому» контракті, то тут немає ознак корупції. Можливо такі дії тягнуть на податкові порушення постачальника за турецькими законами, але це мене не дуже хвилює.
І ще я не розумію, яке принципове значення має структура власників компанії-постачальника за «турецьким» контрактом. Сам факт того, що серед власників компанії є родич українського держслужбовця – може бути обтяжливим моментом, якщо поставлений товар не відповідає заявці та ціні. А якщо відповідає – тоді не розумію предмету обговорення.
Скільки на них буде людей, які відрізнятимуться від нас мовою, кольором шкіри та релігійними переконаннями. Наша депопуляція вимагатиме складних рішень – а будь-яке бажання замкнути кордон для мігрантів супроводжуватиметься стрімким зростанням цін через дефіцит робочої сили. Ми станемо куди менш гомогенними, ніж були 2021-го – і фотографії з майбутнього нас нинішніх теж напевне вразять.
У березні 2022-го ми готові були вважати перемогою у війні вихід на кордони 23 лютого. Сьогодні не готові погоджуватись на менше, ніж кордони 91-го року. Під час боїв за Бахмут ми вважали "Вагнер" найбільш боєздатною частиною окупаційної армії. А у червні 23-го стежили за тим, як ці найманці збивають російські гелікоптери та йдуть на Москву. Перемога правих популістів у Італії в жовтні 22-го сприймалася нами як тріумф прибічників Путіна. А потім ми виявили, що Рим перетворився на одного з основних адвокатів військової допомоги Україні.
У наших підручниках історії ми, звісно, зв'яжемо точки А з точками Б за допомогою прямих ліній. Заднім числом вирівняємо траєкторії, вигадаємо пояснення, підготуємо логічні формули. Стовп – це добре відредагована ялина, а тому всі отримають несуперечливі біографії та передбачувані мотивації.
Але поки доведеться визнати, що наша здатність будувати прогнози неабияк кульгає. Обставини не статичні, люди змінюються, випадковості руйнують плани. Нам простіше вірити в існування закулісних ляльководів та непорушних сценаріїв – бо інакше доведеться звикати до думки, що світом правлять ще й "чорні лебеді".
Якщо вам здається, що ви знаєте майбутнє – найімовірніше, вам здається.
Казарін вихідного дня
https://www.pravda.com.ua/articles/2023/08/20/7415910/
Будуть Івано-Франківськ та Львів
«Дикий Захід Східної Європи» вже має чотири тиражі. Щиро кажучи, це більше за мої амбіції. Мені здавалося, що книга може не пережити 24 лютого. Я помилився.
Тепер на черзі два дуже важливі міста. Привід поговорити про те, як війна нас змінює. Як вона змінює наших ворогів та наших друзів. А ще про те, що лишається незмінним.
Кожна презентація лише на чверть складається із обговорення книги. Все інше – це розмова про армію, тил і контури майбутнього. Приходьте.
Івано-Франківськ – 18 серпня о 18.00.
«Міська читальня» на «Промприлад. Реновація» (вул. Української Перемоги, 23)
Львів – 19 серпня о 13:00.
Центр Шептицького (Стрийська 29А)
Вхід вільний.
Побачимось
Ладно, вот вам ещё наблюдение о непостижимой русской душе, в которой ничего особенно непостижимого нету, да и души собственно никакой тоже нету. Наблюдение, тем не менее, есть, и вот оно каково.
Чем действительно хорош русский народ - так это своей привычностью. Двести лет тому назад великий Салтыков-Щедрин писал, что задачей власти является держать народ в состоянии постоянного изумления. Он-то, может, думал, что это он так тонко и горько шутит, а власть тем временем взяла это правило на вооружение, и за двести лет беспрестанного изумления выработала в русском народе тотальный иммунитет к этому чувству. И тут уже, конечно, настала наша очередь изумляться.
Их нельзя победить в том смысле, что они не понимают смысл слов победа и поражение. И в этом своего рода мудрость, ведь для них победа от поражения ничем не будет отличаться. Победа - это они пойдут домой бухать, а власть заберёт у них все деньги в виде налогов. Поражение - это они пойдут домой бухать, а НАТО заберёт у них все деньги в виде репараций.
Пройдёмте, пронзим глазами разума своего мрак прошедших дней. Полтора года назад. Танки Армата. Истребители шестого, седьмого и восьмого поколений сразу. Системы "Исполин", "Истукан" и "Уебан", которые отключили у нас мобильную связь, электричество и рыба перестала клевать. Киев за три дня, напоминаю.
И вы знаете, им совершенно похую, что ничего этого не произошло. Очень психически устойчивый народ. Глупые смешные хохлы, которые должны были всех встречать с цветами, минус сто тысяч бандеровцев в чёрных пакетах, такой же был план. А вместо этого русский военный корабль бы и рад пойти нахуй, но он утонул вообще.
И вы знаете, им совершенно похую. Они переходят из одной реальности в другую, как принцы Амбера. Полтора года назад они жили в мире, где великая Россия немножко быстро накажет глупых хохлов. Сегодня они живут в мире, где всё, что осталось от Черноморского флота, пытается спрятаться от морских дронов, а фильм "Барби" можно, если повезёт, посмотреть в саратовском кинотеатре в не очень плохой пиратской экранке.
Рубль по сто и будет больше, но ебёт ли это принца Амбера? Нет, не ебёт, он живёт в волшебной вселенной, в которой ему только что позвонил коллектор Хагрид и подсказал, как сделать из бутылки заклинание огненного шара, которое надо скастовать на военкомат, чтобы списали долги по кредиту. И россиянин не удивляется нестыковкам. Всё логично, так кредиты и списываются в этой новой вселенной, наверное. Принцы Амбера не изумляются и не подают вида.
Захватим Киев за три дня? Ну да, конечно.
Сдадим Херсон? Ну да, конечно.
Пригожин возьмёт Ростов и на танке поедет в Кремль? Ну да, логично.
Дроны будут хуярить в Москва-сити? Ну да, так и должно быть.
Когда мы поставим тризуб над Кремлём, весь мир будет изумляться, что нам это удалось. Мы будем драться между собой, выясняя, кто попилил на тендере на металл для тризуба и заказал его установку своей фирме. И только россияне не будут чувствовать ничего. Тризуб? Над Кремлём? Полицейский теперь бьёт не за то что у тебя украинский флаг, а за то, что у тебя нет украинского флага? Ну да, логично.
Возможно это потому, что у них давно уже нет души. Без души невозможно изумляться.
Буде презентація «Дикого Заходу» у Львові
Після 24 лютого для мене міста – це бригади. За півтора року ти встигаєш дізнатися, як воюють Харків та Дніпро. Знайомишся з хлопцями із Запоріжжя та Івано-Франківська. Встигаєш подружитися з Миколаєвом та Херсоном.
І у цьому списку окреме місце посідають львів'яни. Перше наше відрядження до Донецької області навесні 22-го було саме до них. Потім із ними ж перетиналися вже після Харківського контрнаступу. Наприкінці зими був Бахмут – із хлопцями із другої львівської бригади. Дуже сподіваюся, що на презентацію завітають Тарас та Вітя. Страшенно прикро, що не встигне доїхати Рустам.
Я й раніше часто думав, що міста – це завжди люди. Але останні півтора року остаточно звик до цієї думки. Ти згадуєш географію війни завдяки тим, з ким тебе звела доля – і номери їхніх бригад стають твоїм особистим міським паролем. Тепер настав час приїхати на батьківщину 103-ї та 125-ї бригад.
Приходьте. Поговоримо про майбутнє
19 серпня, 13.00,
Центр Шептицького
Вхід вільний
История про "3 смелых судна, прорвавших блокаду" мне показалась странной, потому что эти суда (как и другие) шли в дунайские порты, которые не были ни под какой блокадой.
Зерновое соглашение касалось Одессы, отгрузка зерна в прошлом году и сейчас прерывалась для черноморских портов, а дунайские как работали, так и работают. Путь к ним проходит не через украинские воды.
Если не ошибаюсь, весной оборот зерна через дунайские порты был большим, чем через Одессу.
Поэтому я ничего про храбрые суда не писал и дождался статьи в подтверждение своих предположений.
Вот тут подробнее - Чи був насправді «прорив морської блокади» у Чорному морі, або Як ЗМІ повелися на одне повідомлення з Твіттеру.
Так как кто-то постоянно вбрасывает чушь про скорые выборы, давайте напишу:
Выборов не будет до окончания действия военного положения.
Это предусмотрено и в законодательстве, и (частично) в Конституции.
✔️Статья 19 Закона о правовом режиме военного положения:
"1. В умовах воєнного стану забороняються:
...
проведення виборів Президента України, а також виборів до Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим і органів місцевого самоврядування;
...
2. Верховна Рада України не пізніше ніж у дев’яностоденний строк з дня припинення чи скасування воєнного стану, якщо чергові або позачергові вибори до відповідних органів мали бути проведені в період, на який було введено воєнний стан, приймає рішення про призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих виборів".
✔️Статья 83 Конституции:
"У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану".
То есть вначале окончание войны (как минимум ее "горячей стадии"), а затем прекращение действия военного положения и назначение выборов. Искусственно приостанавливать военное положение на несколько месяцев, чтобы провести выборы, никто не будет.
Это мой первый и последний пост на эту тему. Как бы я ни любил выборы, тиражировать чепуху не собираюсь.
