19219
Правові висновки Верховного Суду
ККС ВС розглянув перше кримінальне провадження щодо порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК України)
Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду розглянув у порядку спеціальної процедури кримінального провадження «in absentia» касаційну скаргу захисника особи, засудженої за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 438 КК України «Порушення законів та звичаїв війни».
Суди попередніх інстанцій установили, що громадянин України, котрий у 2019 році обійняв посаду «старшого помічника військового комісара», а згодом – «військового комісара міста Феодосія та Кіровського району Республіки Крим», усвідомлюючи наявність міжнародного збройного конфлікту та тимчасову окупацію Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, здійснював примусовий призов цивільного населення України, яке проживає на тимчасово окупованій території України – АР Крим та м. Севастополь, на строкову військову службу до збройних сил російської федерації.
Вироком суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, вказану особу визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 438 КК України, та засуджено до 8 років позбавлення волі.
У касаційній скарзі сторона захисту вказала на те, що в суді не було доведено особистої участі засудженого в примусі цивільних осіб до служби у збройних силах рф. Примус як кваліфікуюча ознака вчиненого кримінального правопорушення мав бути доведений фактичними даними в кримінальному провадженні — вчинення засудженим саме фізичного чи психологічного впливу на осіб шляхом застосування до них фізичної сили, погроз, фізичного насильства, заподіяння моральної чи матеріальної шкоди.
Натомість сторона обвинувачення зазначила, що держава-окупант порушила норми міжнародного гуманітарного права шляхом залучення цивільного населення, яке проживає на окупованій території, до служби у збройних силах рф. Зокрема, окупаційна влада призначила посадових осіб, законодавчо врегулювала питання призову, структуру військових комісаріатів рф на окупованій території. Крім того, велися активні дії військових комісарів для примусового призову. З огляду на це представники влади (до яких належить і засуджений) несуть особисту відповідальність за вчинені дії.
Розглянувши касаційну скаргу захисника засудженого, ККС ВС залишив її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій – без зміни.
Із повним текстом постанови ККС ВС від 28 лютого 2024 року у справі № 753/14148/21 (провадження № 51-6134км23) можна буде ознайомитись у ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/.
Пропонуємо до вашої уваги дайджест судової практики Верховного Суду у справах про доступ до публічної інформації – https://is.gd/vWPoVC.
У дайджесті узагальнено найважливіші правові висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду та Великої Палати ВС, сформульовані під час вирішення справ про доступ до публічної інформації, зокрема, щодо:
✅ оскарження ненадання або надання не в повному обсязі публічної інформації за запитами про доступ до публічної інформації;
✅ оскарження недотримання строків надання публічної інформації за запитами про доступ до публічної інформації;
✅ розмежування запитів на публічну інформацію та інших видів звернень;
✅ зобов’язання розпорядників оприлюднювати публічну інформацію;
✅ сплати витрат за надання публічної інформації;
✅ юрисдикції та підсудності спорів про розгляд інформаційних запитів.
Велика Палата Верховного Суду визначила ознаки суб’єкта злочину, передбаченого ст. 437 КК України «Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни»
Діяння, визначені у ст. 437 КК України, здатні вчиняти особи, які в силу службових повноважень або фактичного суспільного становища спроможні здійснювати ефективний контроль за політичними чи воєнними діями або керувати ними, та/або істотно впливати на політичні, військові, економічні, фінансові, інформаційні та інші процеси у власній державі чи за її межами, та/або керувати конкретними напрямами політичних або воєнних дій.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду, розглянувши кримінальне провадження за касаційними скаргами захисників двох осіб, засуджених за вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 437 КК України (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни); ч. 1 ст. 438 КК України (порушення законів та звичаїв війни); ч. 3 ст. 146 КК України (незаконне позбавлення волі або викрадення людини); ч. 2 ст. 260 КК України (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань) і ч. 1 ст. 263 КК України (незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами).
Як установили суди попередніх інстанцій, вказані особи та ще двоє осіб, судові рішення щодо яких у касаційному порядку не оскаржені, у 2014 році брали участь у збройній агресії російської федерації проти України у складі не передбаченого законом збройного формування, що безпосередньо керувалося й контролювалося невстановленими службовими особами збройних сил країни-агресора. Діючи за попередньою змовою із цими особами та виконуючи їхні явно злочинні накази, всі засуджені на лінії розмежування між силами супротивника, використовуючи зброю, безпосередньо обстрілювали позиції, знищували живу силу та бойову техніку Збройних Сил України, Національної гвардії України, підрозділів територіальної оборони й інших правоохоронних органів України.
Окрім цього, засуджені у складі організованої злочинної групи із застосуванням зброї викрали шістьох осіб, незаконно позбавляли їх волі та залучали до робіт воєнного характеру; порушили встановлені міжнародно-правовими нормами закони і звичаї війни; незаконно придбали, зберігали та носили при собі вогнепальну зброю і патрони до неї.
Розглянувши касаційні скарги, Велика Палата ВС частково задовольнила їх. Тож відповідних осіб засуджено за ч. 1 ст. 438 і ч. 2 ст. 260 КК України.
Водночас ВП ВС скасувала вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині засудження вказаних осіб за ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК України і на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України закрила кримінальне провадження в цій частині у зв’язку з відсутністю в діяннях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 437 КК України.
Крім того, ВП ВС виключила з оскаржуваних судових рішень кваліфікацію дій засуджених за ч. 3 ст. 146 і ч. 1 ст. 263 КК України як зайву.
Із повним текстом постанови ВП ВС від 28 лютого 2024 року у справі № 415/2182/20 (провадження № 13-15кс22) можна буде ознайомитися в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua.
Моментом виникнення грошових вимог податкового органу в розумінні КУзПБ слід вважати перший день несплати боржником податку, що настає за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого ПК України для подання податкової декларації за відповідним податком – КГС ВС
Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду.
У справі, що розглядалася, постановою господарського суду ТОВ визнано банкрутом і відкрито ліквідаційну процедуру. Після цього ГУ ДПС заявило до нього грошові вимоги на суму збільшеного податкового боргу, який виник до відкриття провадження у справі про банкрутство. Заявлені грошові вимоги нараховані податковим органом на підставі документальної позапланової невиїзної перевірки господарської діяльності банкрута, проведеної після відкриття провадження у справі про банкрутство, за підсумками якої контролюючий орган направив відповідні податкові повідомлення-рішення.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні заяви про визнання кредиторських вимог, оскільки такі вимоги виникли після визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. Суди зауважили, що оскільки податкові повідомлення-рішення прийняті ГУ ДПС 30 вересня 2022 року, то грошове зобов’язання суб’єкта господарювання щодо сплати податкових платежів за цими повідомленнями виникає з наступного дня, що настає за днем їх отримання, тобто в будь-якому випадку не раніше 30 вересня 2022 року, водночас постанова про визнання боржника банкрутом у цій справі прийнята господарським судом 5 травня 2020 року.
Перед касаційним судом постало питання щодо розгляду грошових вимог податкового органу до боржника, який перебуває у процедурі банкрутства, та вирішення питання щодо моменту виникнення грошових зобов'язань боржника на підставі податкових повідомлень-рішень і, відповідно, кваліфікації таких вимог як конкурсних, поточних чи таких, що виникли в процедурі ліквідації боржника.
Вирішуючи це питання, судова палата визнала за необхідне відступити від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 14 серпня 2019 року у справі № 913/412/16, про те, що зобов'язання боржника щодо сплати суми податкового боргу, штрафних санкцій та пені, у цьому випадку узгодженого грошового зобов'язання, оскільки боржник не оскаржував повідомлення рішення, виникли після визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, тому судами попередніх інстанцій правомірно відхилені зазначені грошові вимоги податкового органу до банкрута та відмовлено в їх включенні до реєстру вимог кредиторів боржника.
Детальніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1564107/.
Постанова КГС ВС від 17 січня 2024 року у справі № 903/51/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/116569143.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua/.
Верховний Суд скасував рішення Львівської міськради про затвердження містобудівних умов та обмежень для будівництва готелю на площі Міцкевича у Львові
Об’єкт всесвітньої спадщини, внесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, без будь-яких додаткових застережень і вимог щодо внесення його до Державного реєстру нерухомих пам’яток України є об’єктом культурної спадщини та пам’яткою культурної спадщини національного значення в розумінні норм Закону України «Про охорону культурної спадщини», а отже землі, на яких розташований такий об’єкт, за законом належать до земель історико-культурного призначення незалежно від того, яке цільове призначення цих земель було встановлено рішеннями органів місцевого самоврядування, містобудівною документацією.
Під час розгляду заяв і доданих до них документів про надання містобудівних умов та обмежень на такі земельні ділянки орган, який за законом уповноважений їх видавати, зобов’язаний перевірити відповідність наміру забудови такому цільовому призначенню з урахуванням установленого законом режиму використання цих земель, у тому числі визначеному законом виду їх використання.
Такий висновок зробив КАС ВС у справі про визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Львівської міської ради про затвердження містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки для будівництва готелю на площі Міцкевича в м. Львові.
В обґрунтування позову зазначалося, що площа Міцкевича розміщується в межах історичного ареалу м. Львова та на території об’єкта, внесеного до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, і що за вказаною адресою розташована пам’ятка культури національного значення. Розміщення готелю не відповідає категорії земель історико-культурного призначення.
Розглядаючи цю справу в касаційному порядку, ВС дійшов висновку, що Закон України «Про охорону культурної спадщини» без жодних застережень та без необхідності додаткової реєстрації такого об’єкта в Державному реєстрі нерухомих пам’яток України напряму відносить об’єкт всесвітньої спадщини до об’єкта культурної спадщини зі статусом пам’ятки культурної спадщини національного значення.
ВС констатував, що на земельній ділянці, яка у спірних правовідносинах віддана під забудову й щодо якої затверджено містобудівні умови та обмеження, розташовується пам’ятка культурної спадщини національного значення «Львів – Ансамбль історичного центру», яка одночасно є об’єктом всесвітньої спадщини та занесена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тому спірна земельна ділянка належить до категорії земель історико-культурного призначення за законом, і таке цільове призначення може бути змінене виключно за погодженням із Кабінетом Міністрів України.
Під час розгляду заяв і доданих до них документів про надання містобудівних умов та обмежень на земельні ділянки, які належать до земель історико-культурного призначення, орган, який за законом уповноважений їх видавати, зобов’язаний перевірити відповідність наміру забудови такому цільовому призначенню з урахуванням установленого законом режиму використання цих земель.
У разі надання містобудівних умов та обмежень щодо земельних ділянок, на яких розташований об’єкт всесвітньої спадщини, внесений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, згаданий орган зобов’язаний враховувати і вимоги спеціального законодавства, яким урегульовано особливості охорони об’єктів всесвітньої спадщини.
У цій справі встановлено, що виконавчий комітет Львівської міськради, ухвалюючи спірне рішення, не врахував фактичного правового статусу об’єкта всесвітньої спадщини, не взяв до уваги визначеної за законом категорії земельної ділянки, розташованої під таким об’єктом культурної спадщини, виду її використання.
Детальніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1563201/
Постанова ВС від 6 грудня 2023 року у справі № 380/4498/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115484534.
Із цим та іншими правовими висновками ВС можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – https://lpd.court.gov.ua.
Ділимося дайджестом судової практики Верховного Суду щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду – https://is.gd/JwZFdR
У дайджесті зібрано найважливіші правові висновки, напрацьовані Великою Палатою Верховного Суду, Касаційного цивільного суду у складі ВС та Касаційного господарського суду у складі ВС за весь час роботи. Дайджест дає змогу зрозуміти та застосувати основні правові підходи Верховного Суду до вирішення проблем, які виникають у судовій практиці, щодо підстав та порядку відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури та суду, на підставі ст. 1176 ЦК України, випадків відшкодування шкоди за дії цих органів за рахунок держави на підставі статей 1173, 1174 ЦК України, визначення розміру відшкодування шкоди, а також процесуальних особливостей розгляду вимог про відшкодування такої шкоди.
Серед них – висновки щодо:
✅ відшкодування шкоди в разі закриття кримінального провадження у зв’язку з відмовою прокурора від підтримання державного обвинувачення;
✅ впливу самообмови на відшкодування шкоди, завданої громадянинові внаслідок незаконних дій органів досудового слідства та прокуратури;
✅ відшкодування шкоди, завданої громадянинові в кримінальному провадженні незаконним відстороненням від посади в разі закриття кримінального провадження за відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення;
✅ відшкодування державою моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування і прокуратури в разі виправдання особи судом за обвинуваченням стосовно одного з двох злочинів, що становлять ідеальну сукупність;
✅ особливостей відшкодування шкоди в разі закриття справи про адміністративне правопорушення;
✅ обчислення розміру відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури;
✅ врахування строку зупинення досудового розслідування при визначенні розміру грошової компенсації моральної шкоди за час перебування під слідством;
✅ юрисдикційності суду стосовно розгляду вимог про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів досудового розслідування та прокуратури;
✅ порядку та процесуальної форми звернення з вимогою про відшкодування шкоди;
✅ порядку сплати судового збору.
Окрім того, в дайджесті зосереджено увагу на деяких особливостях відшкодування шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, на підставі статті 1177 ЦК України.
Застосування судом норм Конституції України як норм прямої дії, а не постанови КМУ не порушує прав та інтересів КМУ й не надає йому права на апеляційне оскарження такого рішення – ВС
Якщо суд під час вирішення цивільного спору застосував норми Конституції України, а не постанови Кабінету Міністрів України, вказавши про суперечність норми постанови Конституції України, що є правовою оцінкою нормативно-правового акта, то таким рішенням суду не вирішуються питання про права, свободи, інтереси та/або обов’язки КМУ і, відповідно, воно не має переглядатися апеляційним судом по суті за апеляційною скаргою КМУ.
Такого висновку дійшла Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, забезпечуючи єдність судової практики.
У справі, що розглядалася, викладачка навчального закладу оскаржувала наказ про її відсторонення від роботи з підстав ухилення від участі в профілактичних щепленнях від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Суд першої інстанції визнав оскаржуваний наказ незаконним і скасував його, вказавши, що наказ про відсторонення працівників прийнято у формі постанови КМУ й у спосіб, що не відповідає вимогам п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції України та ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», поза межами конституційних повноважень КМУ, тому неможливо застосувати до спірних правовідносин положення постанови КМУ від 9 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Спір підлягає вирішенню на підставі норм статей 43, 64, 92 Конституції України, оскільки в Україні немає законів, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, КМУ оскаржив його в апеляційному порядку.
Апеляційний суд закрив провадження у справі за апеляційною скаргою КМУ на підставі п. 3 ч. 1 ст. 362 ЦПК України, виходячи з того, що оскаржуваним рішенням суду першої інстанції вирішено трудовий спір, який виник між працівницею та роботодавцем, а КМУ не належить до кола осіб, які відповідно до ст. 352 ЦПК України мають право апеляційного оскарження в цій справі, оскільки під час розгляду справи в суді першої інстанції права, свободи, інтереси та/або обов’язки останнього не вирішувалися.
ОП КЦС ВС погодилася із цим рішенням апеляційного суду, зробивши такі висновки про застосування норм права.
Суд за позовом працівника до роботодавця про визнання відсторонення від роботи незаконним, поновлення на роботі та зобов’язання виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення вирішує цивільний спір.
Проявом розумності є те, що законодавець не пов’язує можливість вирішення цивільного позову працівника до роботодавця про визнання відсторонення від роботи незаконним, поновлення на роботі та зобов’язання виплатити заробітну плату за час незаконного відсторонення із залученням КМУ.
Очевидно, що під час вирішення цивільного спору на виконання імперативних приписів, зокрема ст. 8 Конституції України, ч. 6 ст. 10 ЦПК України, суд, за наявності висновку, що відповідний правовий акт суперечить Конституції України, застосовує не цей правовий акт, а норми Конституції України як норми прямої дії.
Застосування під час вирішення цивільного спору норм Конституції України, а не іншого правового акта (зокрема, постанови КМУ), який суперечить Конституції України, є мотивуванням судового рішення, а не вирішенням питання про права, свободи, інтереси та/або обов’язки КМУ.
Постанова Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 750/13149/21 (провадження № 61-6054сво23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/116919873.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Ділимося четвертим випуском огляду судової практики Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду щодо трансфертного ціноутворення (рішення, внесені до ЄДРСР, за період із 2018 року по серпень 2023 року) – https://is.gd/z9MkAf
Захист платників, прогнозованість і стабільність господарської діяльності з нерезидентами є вагомими питаннями, зокрема, в умовах воєнного стану та подальшої відбудови України. Аналітичний матеріал висвітлює актуальну судову практику щодо:
✅ визнання господарських операцій контрольованими;
✅ реалізації принципу «витягнутої руки»;
✅ особливостей податкової звітності та контролю;
✅ відповідальності.
Пропонуємо до вашої уваги огляд судової практики Верховного Суду щодо оспорювання фраудаторних правочинів (правочинів, вчинених боржником на шкоду кредитору) у цивільних спорах – https://is.gd/H6lRmU
Матеріал дає змогу зрозуміти та застосувати основні правові підходи Верховного Суду щодо обставин, які враховуються при визнанні правочинів фраудаторними, особливостей кваліфікації як фраудаторних окремих видів правочинів, а також наслідків недійсності фраудаторних правочинів.
В огляді відображено найважливіші правові висновки, напрацьовані Великою Палатою ВС та Касаційним цивільним судом у складі ВС, які матимуть значення для формування єдиної правозастосовної практики під час розгляду справ, пов’язаних з оспорюванням правочинів, вчинених боржником на шкоду кредитору.
Серед них – висновки щодо:
✅ розмежування конкурсного та позаконкурсного оспорювання фраудаторних правочинів;
✅ критеріїв застосування конструкції фраудаторності до оплатних та безоплатних договорів;
✅ специфіки визнання фраудаторними окремих видів договорів (договір купівлі-продажу, договір дарування);
✅ визнання фраудаторним одностороннього правочину (видачі довіреності);
✅ застосування фраудаторності при вчиненні шлюбного договору;
✅ права державного/приватного виконавця оспорювати фраудаторний правочин;
✅ наслідків недійсності фраудаторних правочинів тощо.
Огляд судової практики КГС ВС за грудень 2023 року
До вашої уваги – огляд актуальної судової практики КГС ВС за грудень 2023 року. В огляді висвітлено низку правових позицій в окремих категоріях спорів, що належать до господарської юрисдикції.
Так, у постановах у справах про банкрутство сформульовано правові висновки про:
- неможливість оскарження суб’єктом субсидіарної відповідальності судових рішень, якими визнано грошові вимоги кредиторів до боржника;
- застосування обмежень, передбачених п. 5 розд. «Прикінцеві та перехідні положення» КУзПБ, при розгляді справ про неплатоспроможність фізичної особи.
У постановах у справах щодо захисту прав інтелектуальної власності наведено висновки щодо:
- компенсації власнику патенту частини ефективного строку дії патенту, протягом якої винахід за патентом не міг бути фактично використаний;
- доказів передачі прав на торговельну марку.
У постановах у справах щодо корпоративних спорів, корпоративних прав містяться висновки щодо:
- такого способу захисту корпоративних прав, як звернення до суду з вимогою про встановлення розміру статутного капіталу товариства та розміру часток його учасників;
- відсутності підстав зобов’язання в судовому (примусовому) порядку учасника зробити додатковий внесок у статутний капітал, рішення про збільшення якого було прийнято до набрання чинності Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».
У постанові у справі щодо права власності викладено правовий висновок про:
- належний спосіб захисту порушених прав при ухиленні органу приватизації від проведення визначеної законом процедури приватизації майна шляхом його викупу.
У постановах у спорах, що виникають із правочинів, зроблено висновки щодо:
- порядку та строків виставлення платіжних документів на оплату отриманої електричної енергії на підставі договору про участь у балансуючому ринку і проведення розрахунків за ними;
- правомірності надання господарським судом самостійної оцінки доказам, діям / бездіяльності продавця щодо порушення податкового законодавства за відсутності матеріалів податкової перевірки (акта або рішення) контролюючого органу.
Також в огляді висвітлено правові висновки з процесуальних питань про:
- докази у справах про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки;
- оцінку судом наукових висновків та висновку експерта, поданих стороною у справі.
Із цими та іншими правовими позиціями, висвітленими в огляді, можна ознайомитися за посиланням – https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Ogliad_KGS_VS_gruden_2023.pdf
Особа, яка працювала у правоохоронних органах окупаційної влади, несе відповідальність за ч. 7 ст. 111-1 КК України незалежно від займаної посади
Вироком місцевого суду, залишеним без зміни судом апеляційної інстанції, дії особи, яка в період з липня по вересень 2022 року погодилася на пропозицію військових російської федерації та добровільно займала посаду водія чергової частини в «народній міліції» і виконувала обов’язки з перевезення й доставки поліцейських вказаного незаконного органу за необхідними адресами, а також ремонту і догляду за службовим автомобілем, було кваліфіковано за ч. 7 ст. 111-1 КК України. Засудженому призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років із позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах на строк 12 років і з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
У касаційній скарзі засуджений, посилаючись на висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 633/195/17 (провадження № 13-39кс23) щодо тлумачення терміна «працівник правоохоронного органу», вказував, що посада, яку він займав у створеному окупаційною владою органі, не належить до правоохоронних чи правозастосовних. Вважав, що його дії, які виразились у добровільному занятті посади водія, що передбачала управління майном у вигляді транспортних засобів, а також списання паливно-мастильних матеріалів, слід кваліфікувати за ч. 5 ст. 111-1 КК України.
Оцінюючи зазначені доводи касаційної скарги, ККС ВС зауважив, що в нормативній конструкції ч. 7 ст. 111-1 КК України термін «працівник правоохоронного органу» не використовується, а отже посилання на зазначене рішення ВП ВС у цій справі є нерелевантним.
Кримінальна відповідальність за дії, передбачені ч. 7 ст. 111-1 КК України, настає в разі добровільного зайняття громадянином України посади в незаконних судових або правоохоронних органах, створених на тимчасово окупованій території, а також добровільної участі громадянина України в незаконних збройних чи воєнізованих формуваннях, створених на тимчасово окупованій території, та/або в збройних формуваннях держави-агресора чи в разі надання таким формуванням допомоги у веденні бойових дій проти Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізовувалися для захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України. Тому дії засудженого, який перебував на посаді водія незаконно створеного на окупованій території правоохоронного органу й забезпечував його функціонування, правильно кваліфіковані за ч. 7 ст. 111-1 КК України.
Постанова ККС ВС від 22 січня 2024 року у справі № 953/406/23 (провадження № 51-4961км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/116670763.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Верховний Суд підготував огляд практики Європейського суду з прав людини за рішеннями, ухваленими впродовж листопада – грудня 2023 року – https://is.gd/bWkfbx
Анонсуємо деякі з них.
Справа VUČKOVIĆ v. Croatia стосувалася заміни покарання кривднику заявниці, якого було визнано винним у сексуальному насильстві щодо неї, з позбавлення волі на громадські роботи. Заявниця вважала таке покарання непропорційно м’яким. ЄСПЛ вказав на широку свободу розсуду держав у питаннях кримінальної політики, втім констатував порушення статей 3 (заборона катування) та 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, адже апеляційний суд пом’якшив покарання кривднику без наведення достатніх підстав та врахування інтересів потерпілої особи. Серед іншого, ЄСПЛ наголосив, що такий підхід судів може свідчити про певну м’якість покарання за насильство щодо жінок, замість того щоб донести до суспільства чіткий сигнал про нетерпимість такого насильства.
Справа FIGURKA v. Ukraine стосувалася справи про адміністративне правопорушення за ст. 130 КУпАП за відсутності прокурора. ЄСПЛ у цій справі не констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, адже не вбачив ознак того, що апеляційний суд, за відсутності сторони обвинувачення, взяв на себе її функції. Окрім того, заявник не був позбавлений свободи, на власний розсуд обрав собі захисника та мав повну можливість підготувати свій захист. ЄСПЛ також урахував предмет цієї справи – незначне порушення правил дорожнього руху, за яке не передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі, тобто це категорія правопорушень, до яких гарантії ст. 6 Конвенції в її кримінальному аспекті з повною суворістю не застосовуються.
У грудні 2023 року ЄСПЛ також надав консультативний висновок на запит Conseil d’État Бельгії (№ P16-2023-001) у порядку Протоколу № 16 до Конвенції. У цьому висновку ЄСПЛ висловився про умови, за яких відмова особі обіймати посаду охоронця чи офіцера з безпеки через її належність до радикального релігійного руху може бути правомірною, а саме вказав, що такий захід: (1) має доступну та передбачувану правову основу; (2) вжитий з огляду на поведінку або дії відповідної особи; (3) вжитий з урахуванням професійної діяльності особи з метою запобігання реальному та серйозному ризику для демократичного суспільства й переслідує одну або декілька законних цілей, передбачених п. 2 ст. 9 Конвенції; (4) є пропорційним ризику, якому він намагається запобігти, та законній меті або цілям, які він переслідує; (5) може бути переданий до судового органу для перегляду, який є незалежним, ефективним і супроводжується відповідними процесуальними гарантіями, такими як забезпечення дотримання вимог, перелічених вище.
Більш детально про ці та інші рішення ЄСПЛ читайте в блозі керівника відділу аналізу практики ЄСПЛ та Суду ЄС департаменту аналітичної та правової роботи ВС Дар’ї Мордас на порталі сучасного права Supreme Observer за посиланням: https://so.supreme.court.gov.ua/authors/308/praktyka-yespl-za-lystopad%E2%80%93-hruden-2023-roku-na-sh%D1%81ho-zvernuty-uvahu
Нагадуємо, що зі всіма оглядами практики ЄСПЛ, підготованими Верховним Судом, ви можете ознайомитися за посиланням:
https://supreme.court.gov.ua/supreme/pokazniki-diyalnosti/analiz/
Для наявності складу дезертирства немає значення, у який момент в особи виник намір ухилитися від служби – ККС ВС
Вироком місцевого суду військовослужбовця засуджено за ч. 4 ст. 408 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років. Ухвалою апеляційного суду вказаний вирок змінено в частині призначеного покарання із застосуванням положень ст. 69 КК України та призначено військовослужбовцеві покарання за ч. 4 ст. 408 КК України у виді позбавлення волі на строк 4 роки. З таким рішенням погодився ККС ВС.
Солдата визнано винним у тому, що він, будучи військовослужбовцем, діючи в умовах воєнного стану, з метою ухилення від проходження військової служби, умисно самовільно залишив місце несення вартової служби з охорони та оборони важливого державного об’єкта, після чого свої службові обов’язки не виконував, заходів до повернення до військової частини не вживав, про своє місцезнаходження командуванню і в органи військового управління не повідомляв. Самовільне ухилення від військової служби було перервано саме у зв’язку із затриманням солдата прикордонною службою за спробу незаконного перетину державного кордону між Україною та Угорщиною.
У касаційній скарзі захисник засудженого стверджував про безпідставну кваліфікацію дій його підзахисного за ч. 4 ст. 408 КК України, оскільки в нього не було такої мети як ухилення від військової служби не тимчасово, а назавжди. Також, на думку захисника, судами попередніх інстанцій належними доказами не встановлено ступінь придатності засудженого до проходження військової служби, оскільки констатація зазначеної обставини впливає на кваліфікацію дій засудженого. Це пов’язано з тим, що особи, які визнані непридатними до проходження військової служби, не можуть бути суб’єктами кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України, а тому його дії не можуть бути інкриміновані у провину.
ККС ВС вказав, що для наявності складу дезертирства немає значення, в який момент в особи виник намір ухилитися від служби – безпосередньо в момент самовільного залишення частини чи вже в період незаконного перебування за її межами. Коли військовослужбовець після самовільного залишення частини приймає рішення ухилитися від військової служби, його дії слід кваліфікувати як дезертирство, оскільки будь-яке за способом самовільне залишення частини може виступати і способом дезертирства, а отже, поглинається останнім і не утворює множинності злочинів.
Також колегія суддів ККС ВС констатувала, що суд першої інстанції у результаті досліджених письмових доказів правильно встановив, що на день вчинення злочину засуджений був військовослужбовцем, а отже він є суб’єктом злочину, передбаченого ч. 4 ст. 408 КК України.
Постанова ККС ВС від 30 січня 2024 року у справі № 336/5209/22 (провадження № 51-4750км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/116705060.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Результати роботи Верховного Суду у 2023 році обговорять під час чергового засідання Пленуму ВС
На засіданні Пленуму 9 лютого 2024 року судді заслухають інформацію про діяльність Верховного Суду, Великої Палати та Апарату ВС, а також про виконання бюджетної програми у 2023 році.
Засідання Пленуму ВС відбудеться у приміщенні Верховного Суду за адресою: вул. Пилипа Орлика, 8 (Кловський палац), м. Київ і транслюватиметься на ютуб-каналі Верховного Суду – supremecourtua" rel="nofollow">https://www.youtube.com/@supremecourtua
Акредитація представників медіа – до 16:00 8 лютого 2024 року (тел.: (044) 253 06 48).
ВС залишив у силі вирок колишньому меру, засудженому за одержання неправомірної вигоди у розмірі 1 млн грн
Колишній мер обвинувачувався в тому, що за попередньою змовою він разом з іншими посадовими особами розробив план з отримання неправомірної вигоди за сприяння у виділенні земельної ділянки площею 3,42 га. Загальна сума мала становити 2,25 млн грн. Посадовців затримали під час отримання першого «траншу» в розмірі 1 млн грн.
Вироком місцевого суду, залишеним без зміни апеляційним судом, колишнього мера засуджено за ч. 5 ст. 368 КК України (у редакції від 18 квітня 2013 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років із позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративних функцій в органах місцевого самоврядування на строк 2 роки з конфіскацією майна.
У касаційних скаргах засуджені вказували, що НСРД, результати яких покладено в основу вироку, проводилися до внесення відомостей до ЄРДР, а отже інформація, здобута в ході їх проведення, не може бути належним доказом. Стверджували, що стороною обвинувачення в порядку ст. 290 КПК України клопотання слідчого та ухвали слідчого судді апеляційного суду про надання дозволу на проведення НСРД не було відкрито стороні захисту.
ККС ВС погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання недопустимими усіх зібраних під час проведення НСРД доказів.
Постанова ККС ВС від 25 січня 2024 року у справі № 447/3947/13-к (провадження № 51-2342км23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/116705008.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
До вашої уваги – огляд актуальної судової практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду – https://is.gd/gWxVWo.
В огляді відображено найважливіші правові позиції та висновки з кримінального і кримінального процесуального права, що містяться в постановах ККС ВС, ухвалених у січні 2024 року, які матимуть значення для формування єдності судової практики.
Зокрема, у сфері кримінального права:
✅ визначено механізм призначення покарання в разі вчинення особою кримінальних правопорушень, частина з яких вчинена до постановлення першого вироку, а інша – між першим і другим вироками;
✅ констатовано, що за ч. 4 ст. 185 КК України кримінальна відповідальність передбачена за вчинення кримінального правопорушення в умовах воєнного або надзвичайного стану на території, на якій він введений;
✅ встановлено, що дії громадянина України, який перебував на посаді водія незаконно створеного на окупованій території правоохоронного органу й забезпечував його функціонування, свідчать про вчинення особою колабораційної діяльності та утворюють склад злочину, передбаченого ч. 7 ст. 111-1 КК України.
У сфері кримінального процесуального права:
✅ зазначено, що розбіжності у викладі фактичних обставин кримінального правопорушення в повідомленні про підозру та в обвинувальному акті за умови, що такий їх виклад в обвинувальному акті дає повне розуміння кожного з елементів складу кримінального правопорушення для юридично-правової оцінки діяння за відповідною кримінально-правовою нормою, не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону;
✅ акцентовано на тому, що відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 395 КПК України якщо вирок у порядку, передбаченому ст. 382 КПК України, постановлено без виклику особи, яка його оскаржує, то строк апеляційного оскарження для такої особи має обчислюватися з дня отримання нею копії вироку незалежно від наявності інших джерел інформування про прийняте рішення.
Упродовж січня 2024 року ККС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, які висвітлено в огляді судової практики.
КАС ВС висловився щодо права учасника ліквідації ядерних аварій на пенсію із зменшенням пенсійного віку
Особа, яка брала участь у ліквідації ядерних аварій, ядерних випробуваннях, військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, прирівнюється за правовим статусом до учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС відповідної категорії, а отже має право на пенсію із зменшенням пенсійного віку на підставі ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Таку правову позицію сформулював Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду.
У справі, що розглядалася, позивач двічі звертався до Пенсійного фонду України із заявою про переведення його з пенсії по інвалідності на пенсію згідно із Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Пенсійний орган відмовив позивачеві в призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку, оскільки зазначений Закон передбачає зменшення пенсійного віку для осіб, які працювали або проживали на території радіоактивного забруднення.
Суд першої інстанції позов задовольнив частково. Апеляційний суд скасував це рішення та відмовив у задоволенні позовних вимог, зауваживши, що позивач не надав відповідачеві посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС або посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи. Зазначення у посвідченні позивача про наявність у нього права на пільги та компенсації, передбачені Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», не свідчить про те, що він має право на призначення пенсії на підставі ст. 55 цього Закону.
КАС ВС скасував рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове – про часткове задоволення позову.
Суд зазначив, що з аналізу законодавства вбачається, що особа, яка брала участь у ліквідації ядерних аварій, у ядерних випробуваннях, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, прирівнюється за правовим статусом до учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС відповідної категорії, а отже має рівні права та пільги, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого ст. 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.
З огляду на те, що позивач, який понад два роки (1987–1989) служив на Семипалатинському полігоні в зоні підвищеного радіаційного ризику, в силу прирівняння його за статусом до учасників ліквідації аварії на ЧАЕС має право на пенсію зі зменшенням пенсійного віку.
ВС також зауважив, що законодавством не передбачено переліку документів, які має подати позивач як учасник ліквідації ядерних аварій для підтвердження особливого статусу, що надає йому право на призначення пенсії відповідно до норм ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».
Застосування до учасників ліквідації ядерних аварій переліку, передбаченого для учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи, за аналогією є об’єктивно неможливим, оскільки обставини набуття статусу суттєво різняться.
Відсутність механізму реалізації права, передбаченого законом, зокрема, щодо переліку документів, необхідних для призначення пенсії, не може бути підставою для позбавлення чи обмеження цього права.
Детальніше – https://is.gd/SdHhrr.
Постанова ВС від 21 вересня 2023 року у справі № 280/6884/21 –https://reyestr.court.gov.ua/Review/113635618.
Із цим та іншими правовими висновками ВС можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – lpd.court.gov.ua/login.
Верховний Суд визначив критерії призначення покарання за колабораційну діяльність, що полягала у впровадженні стандартів освіти держави-агресора
Вироком місцевого суду за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 111-1 КК України, особі було призначено покарання у виді арешту на строк 3 місяці з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій у закладах освіти, на строк 10 років.
Під час окупації м. Куп’янська Харківської області засуджена тимчасово виконувала обов’язки начальника відділу освіти, створеного окупаційною владою, та впроваджувала російську програму навчання, а також закликала інших осіб до співпраці з державою-агресором.
Апеляційний суд скасував вирок місцевого суду в частині додаткового покарання та ухвалив новий вирок, призначивши засудженій додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій у закладах освіти, а також права обіймати посади в органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування у сфері освіти на строк 10 років.
ККС ВС скасував вирок апеляційного суду і призначив новий апеляційний розгляд цього кримінального провадження.
Верховний Суд вказав, що поза належною увагою апеляційного суду залишилося те, що засуджена вчинила злочин проти основ національної безпеки України, що становить значну суспільну небезпеку, а також вчиняла дії, спрямовані на впровадження стандартів освіти держави-агресора в закладах освіти в період воєнного стану. Тому призначене їй основне покарання у виді арешту не відповідає загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості, обґрунтованості й індивідуалізації покарання та не сприятиме виправленню засудженої і запобіганню вчиненню нових правопорушень.
Тож ККС ВС дійшов висновку, що за вказаних обставин призначення основного покарання у виді арешту є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до м’якості призначеного покарання та невідповідності рішення апеляційного суду вимогам статей 370, 420 КПК України.
Постанова ККС ВС від 29 січня 2024 року у справі № 183/184/23 (провадження № 51-5942км 23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/116705036.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
ОП КЦС ВС визначила, чи можливе позбавлення батьківських прав щодо дитини, яка під час розгляду справи досягла 18 років
Досягнення дитиною повноліття під час розгляду судом справи про позбавлення батьківських прав не може бути самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Незважаючи на досягнення дитиною повноліття, суд має встановити обґрунтованість чи необґрунтованість передбачених ст. 164 СК України підстав позову про позбавлення відповідача батьківських прав та ухвалити відповідне судове рішення.
Такого висновку, забезпечуючи єдність судової практики, дійшла Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
За обставинами справи, мати звернулася до суду з позовом про позбавлення батьківських прав колишнього чоловіка. Позов обґрунтований тим, що батько від виховання неповнолітнього сина самоусунувся, станом його здоров’я не цікавиться, з дитиною не спілкується, аліменти з часу їх стягнення не сплачує. Служба у справах дітей та сім’ї надала до суду висновок про доцільність позбавлення батьківських прав відповідача стосовно дитини.
На час ухвалення судового рішення дитина досягла повноліття.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав батька, оскільки таке можливе лише щодо дитини, яка не досягла 18 років, а на момент завершення розгляду справи син позивачки та відповідача вже був повнолітнім. Водночас місцевий суд зазначив, що якби рішення ухвалювалося до повноліття дитини, то були б усі передбачені законом підстави для позбавлення відповідача батьківських прав.
ОП КЦС ВС скасувала ухвалені судові рішення, передала справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зробивши такі правові висновки.
Верховний Суд зауважив, що факт досягнення дитиною повноліття під час розгляду спору та ухвалення відповідного судового рішення не може впливати на правовий результат вирішення справи судом, оскільки суд має оцінювати в сукупності факти виконання / невиконання батьками своїх обов’язків щодо дитини за період до її повноліття, які й стали підставою для звернення до суду з відповідним позовом.
Положення СК України та інших законодавчих актів не містять заборони позбавлення батьківських прав стосовно сина / дочки після досягнення ними повноліття.
При досягненні повноліття особа втрачає правовий статус дитини в розумінні закону, проте сімейні відносини між батьком / матір’ю та сином / дочкою після досягнення дитиною повноліття не припиняються, між ними зберігається правовий зв’язок як батьків і дитини. Це, відповідно, означає й існування між ними взаємних особистих немайнових та майнових прав і обов’язків, які є чинними впродовж усього життя, а окремі з них – навіть після смерті одного з них.
Тож навіть після досягнення дитиною повноліття батьки, які не позбавлені батьківських прав стосовно такої дитини, зберігають певні права та обов’язки стосовно неї, які ґрунтуються на факті їх кровного споріднення. Із повноліттям дитини виникають права батьків на утримання і піклування з боку повнолітніх сина / дочки та відповідні кореспондуючі їм обов’язки. Батьки, не позбавлені батьківських прав, є спадкоємцями своєї дитини за законом.
Докладніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1563403/.
Постанова Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21 (провадження № 61-8918сво23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/117043621.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
ВП ВС визначила, чи є реорганізація орендаря у спосіб виділу підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки державної чи комунальної власності
Передача орендарем за договором оренди земельної ділянки державної чи комунальної власності права оренди такої земельної ділянки реорганізованій унаслідок виділу з нього юридичній особі за розподільчим балансом є відчуженням цього права, що суперечить забороні, передбаченій ч. 1 ст. 8-1 Закону України «Про оренду землі», а тому є підставою для дострокового розірвання договору оренди земельної ділянки.
У такому разі власник може заявити негаторний позов, тобто просити суд усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні відповідним об’єктом, зокрема шляхом повернення останнього (ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст. 152 ЗК України).
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду.
У справі, що розглядалася, РДА (орендодавець) та кооператив (орендар) уклали договір оренди земельної ділянки лісогосподарського призначення.
Загальні збори учасників кооперативу вирішили виділити з нього нову юридичну особу в організаційно-правовій формі ТОВ, затвердили розподільчий баланс та визначили, що ТОВ є правонаступником кооперативу.
Звертаючись до суду з позовом, прокурор зазначав, що кооператив без згоди орендодавця та з порушенням Закону України «Про оренду землі» й умов договору передав право оренди земельної ділянки іншій юридичній особі (ТОВ), яка створена шляхом виділу з кооперативу. Ця обставина є підставою для дострокового розірвання зазначеного договору та витребування в ТОВ земельної ділянки. Прокурор доводив, що відповідно до статей 104, 109 ЦК України виділ ТОВ з кооперативу не є реорганізацією останнього, а отже правонаступництво ТОВ у правовідносинах з оренди земельної ділянки не виникло.
Розглядаючи цю справу, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що норма ст. 104 ЦК України не встановлює вичерпного переліку видів реорганізації юридичної особи, а визначає ті види реорганізації, внаслідок яких юридична особа припиняється.
Юридична особа, що утворилася внаслідок виділу, несе субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями юридичної особи, з якої був здійснений виділ, які згідно з розподільчим балансом не перейшли до юридичної особи, що утворилася внаслідок виділу. Юридична особа, з якої був здійснений виділ, несе субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями, які згідно з розподільчим балансом перейшли до юридичної особи, що утворилася внаслідок виділу.
Виділ є видом реорганізації, який не має наслідком припинення юридичної особи, яка реорганізується, оскільки остання залишається суб’єктом права, однак зі зменшеним обсягом майна, прав та/або обов’язків.
Внаслідок передачі кооперативом ТОВ права оренди земельної ділянки за розподільчим балансом фактично відбулося відчуження цього права, тоді як нормою ч. 1 ст. 8-1 Закону України «Про оренду землі» прямо заборонено орендарю на власний розсуд здійснювати розпорядження правом оренди земельної ділянки державної власності.
Кооператив не виконав свого обов’язку орендаря, встановленого нормою абз. 3 ч. 2 ст. 25 вказаного Закону, що є підставою для дострокового розірвання договору оренди землі відповідно до ч. 1 ст. 32 цього ж Закону.
З огляду на встановлені обставини щодо наявності підстав для розірвання договору оренди та перебування спірної земельної ділянки у фактичному користуванні ТОВ належним способом захисту порушеного права власності держави є негаторний позов про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні відповідним об’єктом, зокрема шляхом повернення останнього (ст. 391 ЦК України, ч. 2 ст. 152 ЗК України).
Детальніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1562826/.
Постанова ВП ВС від 15 листопада 2023 року у справі № 908/119/21 (провадження № 12-20гс23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115598840.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Пропонуємо до вашої уваги зведений дайджест Великої Палати Верховного Суду й річні огляди судової практики ВС за 2023 рік.
Цьогоріч для зручності в користуванні дайджест та огляди за 2023 рік публікуємо в одному дописі.
Зведений дайджест судової практики Великої Палати Верховного Суду за 2023 рік – https://is.gd/2Iihi9.
Огляд судової практики Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду за 2023 рік – https://is.gd/exgAMK.
Огляд судової практики Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду за 2023 рік – https://is.gd/Gr2eEn.
Огляд судової практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду за 2023 рік – https://is.gd/1pli7i.
Огляд судової практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за 2023 рік – https://is.gd/s4O8f4.
У зведеному дайджесті судової практики Великої Палати ВС зібрано всі ключові правові висновки, описані в щомісячних дайджестах судової практики ВП ВС, які було опубліковано впродовж року. Висновки систематизовані як за підставами розгляду справ Великою Палатою ВС, так і за видом судової юрисдикції.
В річних оглядах судової практики касаційних судів у складі ВС висвітлено найважливіші й найактуальніші правові висновки кожного касаційного суду. Матеріал в оглядах КАС ВС, КГС ВС і КЦС ВС систематизовано за категоріями спорів у межах кожного виду судочинства, а в огляді ККС ВС – за назвами розділів КК України та КПК України.
Дайджест та огляди містять лише короткий опис правових позицій із посиланням на текст відповідних рішень у ЄДРСР, що дає змогу швидко й легко ознайомитися із судовою практикою Верховного Суду.
КАС ВС визначив умови отримання спеціальних дозволів на користування надрами та скасував рішення облради щодо надання спецдозволу на користування надрами з метою видобування лабрадориту
Дозвіл на видобування корисних копалин (промислову розробку їх родовищ) надається після проведення експертизи та оцінки розвіданих запасів корисних копалин в установленому порядку чи апробації прогнозних (перспективних) ресурсів корисних копалин Державною комісією України по запасах корисних копалин (далі – ДКЗ) за умови подальшого затвердження нею таких запасів. При цьому матеріали геолого-економічної оцінки можуть бути затверджені ДКЗ лише в разі, якщо останні подані користувачами надр, що мають спеціальний дозвіл на користування надрами з метою геологічного вивчення або розробки родовищ корисних копалин.
Такого висновку дійшов КАС ВС у справі за позовом прокурора в інтересах держави про визнання протиправним і скасування протоколу засідання колегії ДКЗ та рішення облради щодо погодження надання спеціального дозволу на користування надрами ТОВ з метою видобування кристалічних порід. Прокурор наголошував, що протокол засідання колегії ДКЗ прийнятий на підставі, зокрема, матеріалів геолого-економічної оцінки, однак станом на момент розгляду поданих ТОВ матеріалів останнє не володіло спеціальним дозволом на користування надрами. Отже, облрада погодила надання ТОВ спеціального дозволу на користування надрами на підставі протиправного протоколу.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що оскільки ТОВ за власні кошти здійснило геологічне вивчення ділянки надр та підрахунок запасів корисних копалин, який затверджено ДКЗ, а також подало документи на отримання спеціального дозволу у встановлений строк після затвердження підрахунку запасів, то йому не потрібно було мати спеціальний дозвіл на користування надрами з метою геологічного вивчення або розробки родовищ корисних копалин.
КАС ВС не погодився з рішенням суду апеляційної інстанції та зазначив, що абз. 1 п. 4 Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 травня 2011 року № 615, визначено, що дозвіл на видобування корисних копалин (промислову розробку їх родовищ) надається після проведення експертизи та оцінки розвіданих запасів корисних копалин в установленому порядку чи апробації прогнозних (перспективних) ресурсів корисних копалин ДКЗ за умови подальшого затвердження нею таких запасів.
Відповідно до приписів Положення про порядок проведення державної експертизи та оцінки запасів корисних копалин, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1994 року № 865, державна експертиза та оцінка запасів корисних копалин проводиться на підставі звітів, які містять матеріали з геологічного вивчення родовищ корисних копалин, підрахунок їх запасів та техніко-економічне обґрунтування промислового значення (далі – геолого-економічна оцінка). Матеріали геолого-економічних оцінок розвіданих родовищ подаються в ДКЗ користувачами надр, що мають спеціальний дозвіл на користування надрами з метою геологічного вивчення або розробки родовищ корисних копалин.
Якщо склад і зміст зазначених матеріалів не відповідає вимогам відповідних нормативно-правових актів, ДКЗ утримується від оцінки запасів корисних копалин і всі подані матеріали повертає замовнику.
Отже, проведення експертизи та оцінки розвіданих запасів корисних копалин є одним з етапів у процедурі надання спеціальних дозволів на користування надрами з метою їх видобування. При цьому матеріали геолого-економічної оцінки можуть бути затверджені ДКЗ лише в разі, якщо останні подані користувачами надр, що мають спеціальний дозвіл на користування надрами з метою геологічного вивчення або розробки родовищ корисних копалин.
Детальніше – https://is.gd/coUPUj
Постанова Верховного Суду від 27 вересня 2023 року у справі № 240/3448/19 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113767997.
Із цим та іншими правовими висновками ВС можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – https://lpd.court.gov.ua.
ВП ВС визначила юрисдикцію податкових спорів, стороною в яких є платник податків, щодо якого порушено справу про банкрутство
Вимоги платника податку (у тому числі й після відкриття провадження у справі про банкрутство та визнання його банкрутом з відкриттям щодо нього ліквідаційної процедури) стосовно правомірності рішень, дій чи бездіяльності контролюючого органу стосуються насамперед перевірки законності дій суб’єкта владних повноважень, що свідчить про публічно-правовий характер такого спору, в якому суб’єкт владних повноважень реалізує свої владно-управлінські функції, а тому цей спір віднесено до розгляду саме за правилами адміністративного судочинства.
Про це йдеться в постанові Великої Палати Верховного Суду.
Відповідно до обставин справи за результатами перевірки ТОВ на підставі акта перевірки ДПС України прийняла податкові повідомлення-рішення, якими збільшено суми грошових зобов’язань ТОВ та застосовано штрафні (фінансові) санкції. ТОВ подало скаргу до ДПС України на податкові повідомлення-рішення, які за результатами розгляду залишені без змін, а скарга в цій частині – без задоволення.
Ухвалою господарського суду відкрито провадження у справі про банкрутство ТОВ, введено процедуру розпорядження та призначено розпорядника майном боржника.
Згодом до цього ж господарського суду надійшла позовна заява ТОВ до ДПС України про визнання незаконними та скасування податкових повідомлень-рішень, прийнятих на підставі акта перевірки.
Господарський суд першої інстанції позов задовольнив. Водночас суд апеляційної інстанції вказав, що позов у цій справі має розглядатися господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство товариства.
Розглядаючи справу, Велика Палата ВС зазначила, що особливості порядку та процедури розгляду справ про банкрутство в межах господарської юрисдикції, визначеної ГПК України, регламентуються КУзПБ. КУзПБ встановлює не юрисдикцію справ, а особливості порядку та процедури розгляду лише певної категорії спорів у межах господарської юрисдикції, визначеної ст. 20 ГПК України.
Так само як особливості розгляду податкових спорів у межах адміністративної юрисдикції, визначеної КАС України, регламентуються ПК України, особливості порядку та процедури розгляду справ про банкрутство в межах господарської юрисдикції, визначеної ГПК України, регламентуються КУзПБ.
Юрисдикцію судів щодо розгляду тих чи інших спорів установлюють лише процесуальні кодекси (ГПК України, КАС України, ЦПК України). Тобто зі змісту ст. 7 КУзПБ слід дійти висновку, що вона не встановлює особливостей, за яких адміністративні спори, що виникають із податкових відносин, віднесено до юрисдикції господарських судів у межах процедури банкрутства.
КУзПБ і ПК України є кодексами з консолідованими нормами права, тобто є спеціальними в частині розгляду окремого виду господарських спорів (про банкрутство), які розглядаються господарським судом за правилами ГПК України з урахуванням особливостей, визначених КУзПБ, та, відповідно, окремого виду адміністративних спорів (податкових спорів), які розглядаються адміністративним судом за правилами КАС України з урахуванням особливостей, визначених ПК України.
Оскільки господарські суди помилково розглянули по суті цю справу, ВП ВС вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення попередніх інстанцій скасувати, а провадження у справі закрити.
Докладніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1560729/.
Постанова ВП ВС від 1 листопада 2023 року у справі № 908/129/22 (908/1333/22) (провадження № 12-46гс23) –https://reyestr.court.gov.ua/Review/114904850.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
ККС ВС дійшов висновку про правильність кваліфікації дій особи, яка пред’явила завідомо підроблений військовий квиток для перевірки працівникам ДПСУ, за ч. 4 ст. 358 КК України
Згідно із ч. 4 ст. 358 КК України відповідальність настає за використання завідомо підробленого документа, що може бути вчинене одним із двох способів: 1) пред’явлення документа; 2) подання документа. При пред’явленні документа особа, видаючи підробку за справжній документ, знайомить з його змістом інших осіб. Підроблений документ залишається у володінні винного. Використання завідомо підробленого документа є закінченим злочином з моменту, коли документ пред’явлено винною особою, незалежно від того, чи вдалося їй досягти поставленої мети.
Такого висновку дійшов Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду.
Відповідно до обставин кримінального провадження засуджений сам пред’явив завідомо підроблений військовий квиток для перевірки працівникам прикордонної служби, що утворює склад злочину, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України.
ККС ВС відхилив твердження засудженого про те, що він не знав, що документ є підробленим і не мав умислу на використання підробленого документа, як таке, що суперечить установленим судом фактичним обставинам кримінального провадження з огляду на таке.
Відповідно до Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, у період воєнного стану заборонено виїзд за межі країни осіб чоловічої статі віком від 18 до 60 років.
Згідно з Правилами військового обліку призовників, військовозобов’язаних та резервістів у воєнний час забороняється виїзд призовників, військовозобов’язаних і резервістів із місця проживання без дозволу керівника відповідного ТЦК та СП. Тобто засуджений був обізнаний із правилами військового обов’язку й установленими у зв’язку із цим обмеженнями.
Тимчасове посвідчення військовозобов’язаного – це документ, що посвідчує його особу та видається, зокрема, у разі, якщо за результатами медичного огляду громадянин України непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час (до підтвердження цього рішення під час повторного медичного огляду), підлягає взяттю на облік військовозобов’язаних.
Суди встановили, що в тимчасовому посвідченні військовозобов’язаного міститься запис про те, що засуджений визнаний обмежено придатним до військової служби, про що останньому було відомо. Водночас засуджений, пред’являючи для перевірки прикордонній службі військовий квиток, який містив відомості про його непридатність до військової служби за станом здоров’я, усвідомлював, що такий квиток містить неправдиві відомості, а отже є підробленим.
Постанова ККС ВС від 18 січня 2024 року у справі № 715/2635/22 (провадження № 51-3091 км 23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/116512365.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
КЦС ВС у спорі між розлученими батьками щодо місця проживання дітей вперше застосував модель спільної фізичної опіки
При вирішенні спору між розлученими батьками про визначення місця проживання дитини суд, керуючись міжнародними нормами та принципом рівності прав і обов’язків батьків, з урахуванням обставин справи, має право розглянути питання щодо визначення місця проживання дитини з одним із батьків із забезпеченням контакту дитини з іншим із батьків чи застосування спільної фізичної опіки з почерговим проживанням дитини в помешканні кожного з батьків за відповідним графіком.
На цьому неодноразово наголошував Верховний Суд у судових рішеннях, ухвалених протягом 2023–2024 років.
Однак станом на середину лютого 2024 року немає судових рішень, що набрали законної сили, якими було б застосовано модель спільної фізичної опіки, хоча така модель тривалий час активно застосовується в країнах англо-американської правової системи та країнах Європи.
У справі, яка перебувала на розгляді Верховного Суду, батько і мати заявили зустрічні позовні вимоги про визначення місця проживання трьох неповнолітніх синів.
Суд першої інстанції визначив місце проживання старших синів із батьком, молодшого – з матір’ю.
Апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції, визначив місце проживання молодшого сина також з батьком.
Верховний Суд ухвалив судове рішення, яким визначив місце проживання двох молодших малолітніх дітей (старшому вже виповнилося 15 років) почергово з кожним із батьків: два тижні з батьком, два тижні з матір’ю, акцентувавши на тому, що старший має право приєднуватися до братів. Після двох тижнів той із батьків, із ким проживали діти, зобов’язаний супроводити (привезти) їх до місця проживання другого з батьків та передати під фізичну опіку іншого з батьків.
Касаційний суд врахував, що сторони працюють в одному місті та проживають у передмісті Львова, позитивно характеризуються, висловлюють бажання однаковою мірою піклуватися про дітей.
Під час розгляду справи в суді касаційної інстанції було проведено три судових засідання за участю учасників справи та їх представників. Кожна зі сторін погоджувалася на встановлення почергової спільної опіки, подала проєкт мирової угоди, однак остаточної згоди щодо всіх умов сторони не дійшли.
Колегія суддів узяла до уваги пропозиції сторін, викладені в проєктах мирових угод, та погодилася з остаточним висновком органу у справах дітей щодо застосування в сімейній ситуації, з приводу якої існує спір, моделі спільної фізичної опіки батьків щодо дітей.
Оскільки діти тривалий час проживають із батьком, вони мають відповідні соціальні контакти за місцем проживання батька, виявляють більшу прихильність до нього. Однак вочевидь діти потребують і материнської турботи та любові, що має позитивно впливати на їхній розвиток. Діти, позбавлені любові, можуть перетворитися на дорослих, сповнених ненависті. Як зазначав професор Гарвардського університету, фахівець із чоловічої психології Віліам Поллак, за відсутності зв’язків із батьками (зокрема матір’ю) маленькі хлопчики, як правило, страждають мовчки, і замість сліз вони згодом можуть «заплакати кулями».
Використання спільної фізичної опіки у цій справі спрямоване на повернення матері в життя і виховання дітей, які потребують як материнського, так і батьківського виховання, що разом формують основу становлення дітей як повноцінних членів суспільства.
Суд також узяв до уваги необхідність забезпечення спільного проживання братів з огляду на їхній емоційний зв’язок, взаємопідтримку та бажання проживати разом, що відповідає принципу якнайкращого забезпечення інтересів дітей.
З постановою Верховного Суду від 16 лютого 2024 року у справі № 465/6496/19 (провадження № 61-16408св23) можна буде ознайомитися в Єдиному державному реєстрі судових рішень – https://reyestr.court.gov.ua/.
Посвідчення заповіту секретарем сільської ради: умови та правові наслідки для кваліфікації заповіту нікчемним – ОП КЦС ВС
Законодавець у ЦК України не передбачив таких підстав для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, і відсутність вказівки в заповіті про місце народження заповідача.
Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми заповіту та порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.
Такий правовий висновок зробила Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, забезпечуючи єдність судової практики, за позовом однієї із спадкоємців за заповітом про визнання заповіту нікчемним і застосування наслідків нікчемного заповіту.
Позивачка вважала, що заповіт є нікчемним, оскільки в особи, яка його посвідчувала (секретаря сільської ради), були відсутні на це повноваження, а саме не було відповідного рішення виконавчого комітету сільської ради. Крім того, у заповіті немає інформації щодо місця народження заповідача.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що посилання позивачки на те, що в заповіті не вказано місця народження заповідача й заповіт складений не уповноваженою на те особою, не є правовою підставою для визнання заповіту нікчемним.
ОП КЦС ВС залишила рішення судів попередніх інстанцій без змін, зробивши такі правові висновки про застосування норм права.
Право на заповіт може бути здійснене протягом усього життя особи й охоплює як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Кваліфікація заповіту як нікчемного з мотивів розширеного розуміння вимог до його форми й порядку його посвідчення, про які згадується в ч. 1 ст. 1257 ЦК України, порушить принцип свободи заповіту.
Якщо в населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (ст. 1251 ЦК України).
Установлено, що заповіт посвідчений секретарем сільської ради, яка вчиняла нотаріальні дії відповідно до розподілу обов’язків між штатними працівниками виконавчого комітету сільської ради і яку було обрано секретарем сільської ради на підставі відповідного рішення сільської ради.
Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні й після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права передбачає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов’язковість її виконання.
Докладніше – https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/news/1557576/.
Постанова Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293сво23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/116919791.
Із цим та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
Підготували для вас огляд судової практики Верховного Суду в господарських справах за участю сільськогосподарських кооперативів (рішення, внесені до ЄДРСР, за 2018–2023 роки) – https://is.gd/vZML7F
Сільське господарство – потужний сектор економіки нашої держави, який, на жаль, зазнав колосальних збитків через повномасштабне вторгнення. Водночас аналітики вважають, що сільськогосподарська кооперація здатна сприяти післявоєнному відновленню сільських територій.
З огляду на це ми проаналізували правові позиції Касаційного господарського суду у складі ВС і Великої Палати ВС щодо земельних відносин, корпоративних спорів та корпоративних прав, договірних відносин, справ про банкрутство й процесуальних питань за участю сільськогосподарських кооперативів.
Пропонуємо ознайомитися з черговим оглядом актуальної судової практики Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду за листопад – грудень 2023 року – http://surl.li/qhagq
В огляді відображено правові позиції Верховного Суду, які матимуть значення для формування єдності судової практики при вирішенні публічно-правових спорів, зокрема щодо:
✅ заміни сторони в зобов’язанні, яке виникло на підставі зареєстрованого договору;
✅ виробництва алкогольних напоїв у разі відсутності відповідної ліцензії;
✅ умов визнання нерезидента бенефіціарним отримувачем доходу;
✅ податкових пільг, запроваджених у зв’язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19);
✅ дотримання обмежень і вимог під час здійснення містобудівної діяльності на території, що належить до історичного ареалу та його буферної зони відповідно до історико-містобудівного опорного плану міста;
✅ визначення порядку та підстав для видачі дозволу органом місцевого самоврядування на відключення квартири чи нежитлового приміщення від системи централізованого опалення (теплопостачання);
✅ необхідності дотримання Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, процедури прийняття регуляторного акта в період дії правового режиму воєнного стану;
✅ обов’язку військовозобов’язаного повідомляти відповідний орган про наявність у нього підстав для відстрочки від призову на військову службу;
✅ належного способу повідомлення військовослужбовцем командування щодо відмови від рапорту про звільнення з військової служби.
Крім того, заслуговують на увагу правові висновки у сфері застосування процесуального закону, зокрема щодо:
✅ юрисдикції спору щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування про надання погодження на передачу земельних ділянок під мисливські угіддя;
✅ належності до адміністративної юрисдикції спорів про внесення до Реєстру будівельної діяльності відомостей про скасування сертифікату на виконання судового рішення у господарській справі, яким визнано незаконним та скасовано зазначений сертифікат;
✅ строку звернення до суду у справах щодо видачі довідки про розмір грошового забезпечення для перерахунку пенсії на підставі Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Упродовж листопада – грудня 2023 року КАС ВС висловлював також інші, не менш актуальні правові позиції, з якими можна ознайомитися в огляді судової практики.
КГС ВС зупинив касаційне провадження в справі у зв’язку з проведенням сторонами спору медіації
Сторони у справі можуть примиритися, у тому числі шляхом медіації, на будь-якій стадії судового процесу. Результат домовленості сторін має бути оформлений мировою угодою.
Про це йдеться в ухвалі Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі про банкрутство ТОВ «Паливно-енергетична компанія "Енергоіндустрія"».
У справі, що розглядається, кредитор у межах справи про банкрутство подав позов про визнання недійсним договору поруки, укладеного боржником з іншим кредитором. Місцевий господарський суд рішенням, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задовольнив.
Під час розгляду справи Верховним Судом від заявників ТОВ «Тар Альянс», ТОВ «Енергобуд» і ТОВ «ПЕК "Енергоіндустрія"» надійшло спільне клопотання про зупинення провадження у справі на підставі п. 3-1 ч. 1 ст. 227 ГПК України у зв’язку з проведенням медіації.
Згідно із ч. 2 ст. 3 Закону України «Про медіацію» медіація може бути проведена, в тому числі, під час судового, третейського, арбітражного провадження або під час виконання рішення суду, третейського суду чи міжнародного комерційного арбітражу.
За змістом ч. 7 ст. 46 ГПК України сторони можуть примиритися, у тому числі шляхом медіації, на будь-якій стадії судового процесу. Результат домовленості сторін має бути оформлений мировою угодою.
Відповідно до п. 3-1 ч. 1 ст. 227 ГПК України суд зобов’язаний зупинити провадження у справі у випадку звернення сторін з клопотанням про зупинення касаційного провадження у справі у зв’язку з проведенням медіації.
Провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених п. 3-1 ч. 1 ст. 227 цього Кодексу, – на час проведення медіації, але не більше 90 днів з дня постановлення судом ухвали про зупинення провадження у справі.
З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку про наявність достатніх правових підстав для задоволення клопотання ТОВ «Тар Альянс», ТОВ «Енергобуд» і ТОВ «ПЕК "Енергоіндустрія"» та зупинення касаційного провадження в цій справі у зв’язку з проведенням медіації.
Ухвала Верховного Суду від 16 листопада 2023 року у справі № 910/18802/21 (910/3246/22) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/115030917.
Із цією та іншими правовими висновками Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
До вашої уваги – черговий щомісячний огляд актуальної судової практики Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за грудень 2023 року – https://cutt.ly/wwXNYe1Z
В огляді відображено найважливіші правові висновки, які матимуть значення для формування єдності судової практики. Серед цих висновків, згрупованих за різними категоріями справ, містяться, зокрема, такі:
✅ у спорах, щодо захисту честі, гідності і ділової репутації акцентовано, що з метою захисту свого особистого немайнового права, у тому числі права на ділову репутацію, юридична особа може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності інформації в порядку окремого провадження на підставі абз. 3 ч. 4 ст. 277 ЦК України, якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, достовірно невідома. У такому випадку абз. 3 ч. 4 ст. 277 ЦК України потрібно тлумачити в контексті змісту ч. 1 ст. 91 ЦК України та ч. 1 ст. 94 ЦК України;
✅ у спорах, що виникають з питань захисту права власності, зазначено, що передання власником у користування іншій особі транспортного засобу не вважається вибуттям транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) поза його волею в розумінні положень п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України. Власник речі (у цьому випадку – автомобіля) повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений ст. 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає;
✅ у спорах, що виникають із трудових правовідносин, наголошено, що запровадження на всій території України карантину є безумовною правовою підставою для продовження строків звернення до суду, встановлених у ст. 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину, що визначено п. 1 гл. XIX Прикінцевих положень КЗпП України. При цьому вирішувати питання поважності пропуску такого строку не потрібно;
✅ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, констатовано, що передбачена частинами 4 та 5 ст. 19 СК України обов’язковість висновку органу опіки та піклування у певних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. Неможливість надати органом опіки та піклування висновку в таких справах, зокрема, у зв’язку з перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території, неможливості встановити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо, не означає неможливості розгляду та вирішення спору судом. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступі до правосуддя, що суперечить положенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;
✅ у спорах, пов’язаних з відшкодуванням шкоди, наголошено, що обов’язок з відшкодування моральної шкоди, завданої смертю працівника об’єкта критичної інфраструктури під час виконання ним трудових обов’язків, у зв’язку з наслідками проведення державою-окупантом воєнних (бойових) дій, не може бути покладено на роботодавця;
✅ у спорах, що стосуються питань процесуального права, наголошено, що військовою частиною не може бути ініційоване питання про встановлення в судовому порядку факту смерті військовослужбовця з метою передання закріпленого за ним майна у розпорядження та для систематизації обліку військового майна, оскільки саме по собі встановлення цього факту не породжує для військової частини жодних юридичних наслідків, а тому не може бути предметом судового провадження, що є підставою для відмови у відкритті провадження у справі. Зазначені юридичні наслідки можуть бути досягнуті іншим позасудовим способом, через локальні нормативно-правові акти Міністерства оборони України.
